Містер Блетсуорсі на острові Ремполі [Герберт Джордж Веллс] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
ГЕРБЕРТ УЕЛЛС Містер Блетсуорсі на острові Ремполі
Присвячується безсмертній пам’яті Кандідовій
Переклад з англійської Володимира Легкоступа За редакцією Юрія Лісняка
Перекладено за виданням: Mr. Blettsworthy on Rampole Island. Ву Н. G. Wells. 1928. London Ernest Benn Limited
Розділ перший
де розповідається, як містер Блетсуорсі вирядився в морську подорож, щоб поліпшити своє здоров’я, та який був тоді його душевний стан
1 РІД БЛЕТСУОРСІ
Блетсуорсі, що з їхнього роду я походжу, споконвіку були люди глибоко порядні й делікатні — вілтшірські Блетсуорсі ще більше за сассекських. Гадаю, читач вибачить мені, коли я скажу кілька слів про них, перш ніж почну оповідати про себе. Я пишаюся своїми предками та тими традиціями культурного поводження й зичливості до людей, що їх я від них успадкував; думка про них, можу сказати, підтримувала мене, додавала мені сили не в одному важкому випадку. «А як чинять за таких обставин Блетсуорсі?» — запитував я сам себе і принаймні намагався дати своєю поведінкою гідну відповідь. У нашому роду повсякчас були люди, помітні в громадському житті південної та західної Англії, й завше то були люди такі, як треба. Численні епітафії та інші писемні згадки, що сягають у давнину навіть далі тюдорівських часів, свідчать про їхні чесноти, їхню добрість, непідкупність та помірний достаток. Кажуть, парость нашого роду є й у Лангедоку, та я про те нічого не знаю. Виїздили Блетсуорсі й до Америки, зокрема до Вірджінії, але там вони, мабуть, загубилися серед місцевого населення. А тим часом рід Блетсуорсі відзначається тривкими спадковими рисами, що їх стерти не так-то легко. Отож, може, хто з читачів-американців знає що про долю тієї парості нашого роду. Чому б і ні? В Солсберійському соборі ще й тепер стоїть статуя одного єпископа Блетсуорсі, що її перенесли туди з бічного вівтаря старого Сарумського храму, коли його руйнували та будували Солсберійський; то мармурове обличчя тієї статуї — достотний портрет мого небіжчика дядька, гароу-говардського священика, а гарні руки її дуже схожі на його руки. В Америці неодмінно повинні бути Блетсуорсі, і я дуже дивуюся, що досі не прочував ні пpo кого з них. Як мені розповідали, вірджінські краєвиди чимось нагадують моїх родичів — широкі, лагідні й привітні, як і наші англійські рівнини, осяяні спокійним уранішнім сонцем. Блетсуорсі — рід носіїв і насаджувачів культури. Вони майже не мали нахилу до комерції, ні до гуртової, ні до роздрібної, й не відігравали жодної ролі в так званому промисловому розвиткові. Богослів’я вони обирали собі за фах радше, ніж право, а ще радше — стародавні мови, ботаніку чи археологію. Водночас вони, як видно з Кадастрової книги, сумлінно виконували свої землевласницькі обов’язки; а банк Блетсуорсі — один з останніх відомих приватних банків, що збереглися ще в нашу добу загального злиття й об’єднання. Він і досі має значну вагу в комерційному житті західної Англії. Можу вас запевнити, що Блетсуорсі стали банкірами зовсім не через лихварську зажерливість, а просто задля задоволення потреб своїх менш заможних глостершірських та вілтшірських сусідів. Сассекська парость нашого роду не така чужа комерційних інтересів, як вілтшірська. Вона пустилась у «вільну торгівлю» ще за часів воєн із Францією, коли вільна торгівля, сказати відверто, була незаконна й цілковито авантурна; і, незважаючи на трагічну смерть сера Кер’ю Блетсуорсі та його небожа Ральфа внаслідок одного непорозуміння з митниками на вулицях Рая, що скінчилося розлиттям крові, тамтешні Блетсуорсі доробилися чималих маєтків і набули впливу в своєму краю завдяки тій комерції, та й узагалі ніколи не рвали зв’язку з імпортом шовку й коньяків. Батько мій був чоловік дуже добрий, однак вельми дивакуватий. Робив він багато такого, що без пояснення важко було й зрозуміти, чого ж він хотів тим добитися; а деякі його вчинки — чи то за далекістю своєю, чи то через батькову звичайну безтурботність, а чи ще з яких причин — так і лишилися не з’ясовані до кінця. Блетсуорсі завше не дуже любили пояснювати: вони звикли, щоб їм вірили так. Бувши п’ятою дитиною в сім’ї й не мавши жодних надій на спадщину, та й ніяких зисковних здібностей, батько на пораду своїх товаришів і родичів вирішив поспитати долі за межами Англії й виїхав з Вілтшіру, ще зовсім молодий, пошукати, мовляв, золота; однак шукав його, здається мені, без великого запалу й здебільшого в зовсім не підхожих до того місцях. Скільки я знаю, родовищ золота не так і багато, і добувають його звичайно під час так званих «золотих гарячок» цілі юрми шукачів; але батько, почуваючи відразу до всякої юрми та до тисняви, волів шукати той рідкісний і коштовний метал у приємнішому оточенні — там, де йому не надокучала безцеремонною конкуренцією всіляка мужва, й жив тим часом на скромну запомогу, що надсилала йому заможніша рідня. Хоч таке поводження, на його думку, може, й зменшувало його шанси знайти золото, зате в разі успіху йому не довелося б ділитися ні з ким. У матримоніальних питаннях він був легковажніший, ніж більшість Блетсуорсі: одружувався кілька разів, і часом зовсім не дотримуючись формальностей — хоч, сказати правду, ми всі досить недбалі в питаннях форми. От так і вийшло, що матір’ю моєю стала напівпортугалка, напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, де я й народився. Хоч який там заплутаний став згодом шлюбний реєстр мого батька внаслідок надзвичайної нетривкості шлюбу в тропічному та субтропічному підсонні, та моє народження було цілком законне. Мати моя, коли судити з батькових листів, була жінка віддана аж до самозречення, однак вона не зреклася наділити мене деякими рисами своєї вдачі. Я гадаю, що саме їй завдячую свою багатомовність та невинну схильність прикрашати словами дійсність. «Ох і балакуча, — писав батько своєму братові ще за її життя. — Ніколи її не переслухаєш!» Видно, вона сприймала життя так тонко й так гостро, що несвідомо шукала ніби захисту за плетивом слів; а душа її доти не могла вдовольнитися, поки вона не виповість усього до решти. Вона прикрашувала; вона ретушувала дійсність. О, як я її розумію! Мені добре відомо, як то прикро буває, коли не маєш змоги вибалакатись. Іще більше: не від кого, як від неї, маю я рису вдачі, вже зовсім чужу блетсуорсівській породі, — глибокий душевний розлад. Я ніби в конфлікті сам із собою, і в якому тяжкому — ви побачите з цієї книжки. Я не знаю внутрішньої гармонії, миру з самим собою, властивих справжньому Блетсуорсі. Я в незлагоді зі своїм власним блетсуорсіанством. До батькової схильності заплутувати справи в мені долучилася ще схильність копирсатися у власній душі. Я наполягаю, що я Блетсуорсі, завважте — наполягаю! Такого не став би робити жоден чистопробний Блетсуорсі. Я свідомий Блетсуорсі — саме тому, що я не цілковитий і не безперечний Блетсуорсі. В мені є велика частка чогось чужого, осібного. Мабуть, того я й такий відданий своїм фамільним традиціям, що можу ніби поглянути на них ізбоку. Мати моя померла, коли мені було п’ять років, і мої вбогі спогади про неї безнадійно переплуталися зі спогадами про ураган, що спустошив острів. Ніби дві хмари споминів стикаються в моїй уяві й вибухають грізними картинами. Я пригадую, що бачив, як валяться дерева й будівлі, потім безліч мокрих червоних пелюсток у канаві, і в ці згадки химерно вплітаються чиїсь слова, що моя мати вмирає, потім — що вона вмерла. Здається, тоді я не стільки злякався, скільки здивувався. Написавши кілька листів материним португальським родичам та її багатому дядькові в Алеппо й нічого від них не добившись, батько нарешті спромігся припоручити мене одному молодому, недосвідченому пасторові, що повертався з Мадейри до Англії, щоб той відвіз мене в Челтнем до моєї тітки, міс Констанції Блетсуорсі, що таким побитом уперше дізналася про моє існування. Батько озброїв свого посланця документами, що не лишали жодних сумнівів щодо моєї особи. Я невиразно пам’ятаю, як сходив на борт пароплава в Фуншалі, але дальша подорож морем, на щастя, зовсім стерлася з моєї пам’яті. Виразніше пригадується мені тітчина вітальня в Челтнемі. Міс Констанція Блетсуорсі була вельми поважна дама в білявій перуці чи то з білявими косами, укладеними достоту на манір перуки. Вона мала компаньйонку, дуже подібну до неї, але ще огряднішу, просто неймовірно огрядну жінку; її грандіозний бюст глибоко вразив мою дитячу уяву. Пам’ятаю, як вони сиділи в кріслах високо наді мною, а я примостився на подушечці біля каміна. Їхня розмова з молодим пастором закарбувалася в моїй пам’яті, бо була досить важлива. Обидві дами видимо дотримувались тієї думки, що пастора спрямовано до Челтнема помилково і що йому слід не гаючись забрати мене та проїхати поїздом ще принаймні годину до господи мого дядька, парафіяльного священика в Гароу-Говарді. Тітка кілька разів сказала, що вона зворушена братовим довір’ям, але стан здоров’я не дозволяє їй узяти мене до себе в дім. Удвох із компаньйонкою вони засипали молодого пастора такими подробицями про її недуги, які лишень йому годилося почути, і навіть, здається мені, не тільки такими. Видно, вони хотіли скараскатися мене за всяку ціну. А пастор, хоч сан зобов’язував його до співчутливості, видимо силкувався ухилитися від тих звірень, оскільки вони загрожували ускладнити доручену йому справу. Мій батько, мовляв, нічого не казав йому про свого гароу-говардського брата, натомість прямо доручив йому відвезти мене до тітки Констанції, своєї старшої сестри й виховательки, що її він уважає за опору всієї родини. Пастор заявив, що не має права відійти від батькових настанов і що він уже виконав дане йому доручення, передавши мене до тітчиних рук; лишається тільки владнати питання про деякі дрібні подорожні витрати, що їх не передбачив мій батько. Що ж до мене, то я тим часом терпляче сидів на своїй подушечці, вдаючи, ніби уважно розглядаю камін, — таких печей я на Мадейрі не бачив, — а сам пильно прислухався до їхньої розмови. Мені не дуже хотілося лишатись у тітки, зате не терпілося швидше розпрощатися з молодим пастором, отож я палко бажав йому успіху в його намаганні здихатись мене й зрадів з його перемоги. Пастор був гладкий, білявий, кругловидий молодик із високим хрипкуватим тенорком, більше підхожим до проказування молитов, аніж до звичайної розмови. Побачивши мене вперше, він просто засипав мене ласкавими словами, а на кораблі спочатку навіть клав спати біля себе. Та моя нездатність гідно терпіти хитавицю, а також невміння щоразу вчасно попроситися «надвір» помалу зіпсували наші взаємини, що були склалися спершу так ідеально. Поки ми прибули до Саутгемптона, в нас розвинулась обопільна неприязнь, що її пом’якшувала тільки надія на близьку й тривалу розлуку. Коротше кажучи, він хотів якнайшвидше спекатися мене… І я лишився в тітки. Челтнем виявився не дуже щасливим притулком для мене. П’ятирічний хлопчак — створіння непосидюще, не дуже розбірливе в своїх розвагах і часом небезпечне в своїх спробах познайомитися з цікавими, але ламкими речами, що їх так багато в довколишньому світі. Тітка моя була завзята колекціонерка челсійських статуеток і взагалі старої англійської порцеляни; вона любила ці химерні дрібнички, однак нездатна була зрозуміти мою не меншу пристрасть до них — пристрасть, що так часто мала трагічні наслідки для її скарбів. Не подобались їй і мої спроби погратися з двома розкоханими сивими перськими кицьками — окрасою її дому — та внести якесь пожвавлення в їхнє життя. Я ж не знав, що, коли хочеш погратися з кицькою, не слід надто докучати їй, і що навіть твої найвлучніші штурхани дуже рідко тішать її так само, як тебе. Мої геройські подвиги в садку, де я воював із тітчиними жоржинами та айстрами, немовби то були ворожі лицарі чи полки вояків, теж нітрохи не захоплювали її. Двоє літніх слуг та скоцюрблений садівник, що дбали про вигоди та гідність моєї тітки та її компаньйонки, поділяли думку своєї господині, що виховання дітей повинне мати виключно репресивний характер; отож я змушений був надалі поводитись якомога нечутніше. Пригадую, мені найняли молодого вчителя й доручили йому водити мене гуляти якомога довше й навчати мене якомога тихіше. Однак я зовсім забув його, пам’ятаю хіба, що на ньому вперше зроду побачив пристібні манжети. А Челтнем запав мені в пам’ять широкими, нескінченно довгими вулицями, шерегами блідо-сірих будинків під блідо-блакитним небом, курзалом, курортними кріслами на коліщатках та своєю безбарвністю й нудьгою, такими незвичними після Мадейри. Ті місяці, що їх я прожив у Челтнемі — чи, може, то були тільки тижні, хоч у моїй пам’яті вони відбилися нескінченно довгими місяцями, — видаються мені наче якимсь безцарів’ям у порожнечі, що передувало початкові мого справжнього життя. А десь за межами мого поля зору тітка зі своєю компаньйонкою, напевне, докладали якнайревніших зусиль, щоб перенести мене кудись в інше оточення, бо на невиразному тлі моїх челтнемських споминів з’являлись і зникали ще невиразніші постаті — все Блетсуорсі, — розглядали мене без будь-якої прихильності чи ворожості і, видно, зразу ж вирішували не мати більш ніякого діла зі мною. Їхні поради міс Констанції, по-моєму, зводилися до трьох основних: по-перше, що я — велике добро для моєї тітоньки, бо відвертатиму її думки від власної особи, — хоч вона видимо не хотіла, аби хтось відвертав її думки від власної особи, та й хто цього хоче? — по-друге, що мене слід відіслати назад до батька — однак це була неможлива річ, бо він переїхав із Мадейри до Родезії, не повідомивши точно своєї нової адреси, а наша імперська пошта не приймає маленьких хлопчиків, адресованих до запитання у віддалені країни; і, по-третє, що всю цю «справу», себто мене, треба віддати на розсуд моєму дядькові, велебному Рупертові Блетсуорсі, гароу-говардському священикові. І всі вони погоджувались в одному: як на Блетсуорсі, з мене має вийти недоросток. Дядько мій на той час виїхав із кількома англіканськими єпископами до Росії, де обговорювали питання про об’єднання англіканської та православної церкви — діялося те ще задовго до Великої війни та до більшовицької революції. Тітчині листи летіли йому навздогін, але запізнювалися й так і не наздогнали його. І раптом, коли я вже почав був змирятися зі своїм безрадісним життям у челтнемському тітчиному домі, під наглядом вихователя з пристібними манжетами, дядько з’явився. Він був досить подібний до батька, але нижчий, рум’яніший на виду й гладший, та й убраний, як годиться заможному й життєрадісному священикові, а не в мішкуватий, праний-перепраний фланелевий костюм, як батько. В його житті було теж немало такого, що потребувало пояснення, однак не так пильно. І чуб у нього був зовсім сивий. Він з’явився в домі якось несподівано й невимушено і зразу мені сподобався. Начепив на носа окуляри без оправи й почав мене розглядати, осміхаючись ледь-ледь, але, як мені здалося, дуже приємно. — Ну, що, хлопче? — промовив він майже батьковим голосом. — Тут, здається, не знають, що з тобою робити? А хочеш поїхати зі мною та жити в мене? — Хочу, аякже! — бовкнув я, збагнувши, про що йдеться. Тітка з компаньйонкою відразу аж засвітилися любов’ю до мене. Вони дали волю своїм почуттям. Я доти й гадки не мав, якої вони гарної про мене думки. — Він такий жвавий, такий розумний, — казали вони, — такий допитливий! Коли його доглядати та годувати як слід, із нього вийде чудовий хлопчик! І мою долю було вирішено.2 ВІЛЬНОДУМНИЙ СВЯЩЕНИК
Я вважаю, що моє справжнє життя почалося з переїзду до Гароу-Говарда. Моя пам’ять, що зберегла від давнішого часу тільки уривки та відблиски подій, стає напрочуд ясна з того самого дня, коли я прибув у той найзатишніший у світі дім. Здається, я міг би накреслити точний план усієї пасторської оселі і, звичайно ж, садка; я можу пригадати характерний запах вільготи біля помпи в дворику за повітками; ніби зараз бачу дев’ять кущиків чорнобривців, висаджених рівним рядком попід сірим муром. Старий Блеквел, садівник, рік у рік саджав їх там. Я міг би написати хроніку тамтешніх котів із начерками їхніх характерів. За садком був вигін, за вигоном — канава, а далі круто спинався голий пагорок. Бувало, сніжної зими або жаркого літа я спускався з того пагорка на дошці, бо суха трава влітку була ще слизькіша за лід. Перед оселею стелився рівненький дерник, обсаджений тисовим живоплотом; по ліву руку від нас тягся ряд однакових домочків, а далі, над майданчиком, стояли пошта й крамниця. По другий бік наша садиба межувала з церквою й цвинтарем. Дядько взяв мене до себе ще зовсім малим, несформованим, піддатливим створінням, із якого можна було виліпити що завгодно. Але там із мене вийшов неминуче той Блетсуорсі, що ним я лишаюся й досі. З першої хвилини нашого знайомства дядько став найреальнішою й найнадійнішою істотою в моєму житті. Неначе я прокинувся одного ясного ранку лише на те, щоб побачити його. До його появи все в моєму житті було хистке, загрозливе, непевне. Я відчував невиразно, що зі мною щось не гаразд, що становище моє нетривке, що довкола мене панують якісь таємничі й грізні сили і що мої нестримані поривання можуть довести мене до біди. Під машкарою повсякденного життя причаїлася буря. А відтак оте почуття сну наяву, що до нього можуть будь-коли вдертися страшні привиддя, — і вони вже справді вдиралися в моє дитинство, хоч як уперто я від них боронився, — на багато років зникло з моєї уяви. «Життя повелося з тобою трошечки круто, — сказав він тоді, в Челтнемі, у тітчиній вітальні, — але насправді, по суті своїй, воно непогане». І дійсно, поки він жив на світі, чи то й справді воно було по суті своїй непогане, чи принаймні здавалося таке при ньому. Навіть тепер я не можу сказати, як же воно було. Тітки Доркас я не пам’ятаю так виразно, як дядечка. Справді, я пам’ятаю її навіть гірше, ніж старого Блеквела чи куховарку. А дивно, бо вона, либонь, чимало наморочилась зі мною. Але вона була завше заклопотана, скромна, аж надміру, жінка і робила все так управно, що воно виходило ніби само собою, від природи. Їй напевне завжди хотілося мати своїх дітей, і спочатку було, мабуть, гірко усвідомити, що їй судилось виховувати тільки небожа-напівчужоземця, вже не немовля, дикувате й непосидюще створіння, що й по-англійському як слід не вміло, а збивалось весь час на химерну португальщизну. Деяка відчуженість, мабуть, лишилась між нами назавше. Тітка Доркас ніколи не дала взнаки, що не любить мене; вона весь час дбала про мене якнайсумлінніше, та тепер, кидаючи погляд у минуле, я бачу, що вона не стала мені справжньою матір’ю, ані я їй сином. Не посів я великого місця в її житті. Та тим дужче прихилилось моє серце до дядечка, що, здавалося, розливав довкола себе доброту, як погожого дня розливає свої пахощі свіже сіно. В моїй дитячій уяві він панував не тільки над домом, церквою та своїми гароу-говардськими парафіянами, а й над усією широкою рівниною й навіть над самим сонячним світлом. Просто диво, як швидко він витіснив із моєї голови батьків образ. Мої уявлення про бога й досі тісно поєднані з дядьком. На Мадейрі мені часто доводилося чути про діоса в клятьбах та молитвах, але то був темпераментний субтропічний бог, запальний і грізний; і я ніколи не пов’язував тих двох божеств одного з одним, поки не дійшов свідомого віку. В Англії бог з’явився переді мною зовсім наново як дружня тінь мого дядечка — милий англійський бог-джентльмен, якийсь поставлений при владі над Блетсуорсі, бог, осяйний, як росявий чи паморозний ранок, бог лагідний і поблажливий; його улюблені свята були великдень, різдво та день урожаю. Він панував у світі добробуту й супився тільки, щоб знов усміхнутись, і навіть крізь урочистість та суворість страсної п’ятниці проглядала дядечкова певність, що розіп’ятий юнак у неділю повернеться до нас цілий і неушкоджений. День, звісно, поважний, нагода до благочестивих роздумів, але те не вадило нам їсти гарячі булочки з хрестиком. У дядьковій церкві були хрести, але не було ні розп’ять, ні тернових вінців, ані цвяхів. Дядько відгорне, бувало, рукава стихаря на своїх гарних руках, нахилиться над поруччям амвона та й починає ласкаво промовляти до парафіян про ту ласкаву верховну силу, що керує світом. Проповідував він звичайно хвилин із двадцять, не більше, бо не годиться, щоб бог набридав немічній братії. Часом він, той блетсуорсівський бог, потребував пояснення, вчинки його доводилось виправдовувати перед людьми, але так, щоб це не було нудно. В казаннях своїх дядько найбільше любив говорити про ковчег і райдугу та про деякі божі заповіти. Той дядьків бог був надзвичайно порядний, і вони з дядьком примушували й мене прагнути порядності. Я жив у світі слів: «Будь ласка», «Все гаразд», «Не турбуйтеся»; як то кажуть, мов у бога за пазухою. Невже то був тільки сон? Зло було десь дуже далеко, а пекло й не згадувалося. «Не роби так», — казав дядько, і ти не робив. «Ану, берись», — казав дядько, і ти брався. «Не будь надто суворий до своїх ближніх, — казав дядько, — чим ти кращий за них!» Сам він був дуже поблажливий до грішників. «Звідки ви знаєте, що сердега не шукає істини?» — казав було. Навіть цигани, що кочували по мирній рівнині й що з ними дядькові під час виконання мирських обов’язків судді іноді доводилося стикатися з приводу різних дрібних порушень закону, були глибоко англізовані цигани; коли вони вряди-годи й поцуплять, бувало, яку марничку, то хіба таки вважати їх за те розбійниками? Люба Англіє! Невже я більш ніколи не побачу тебе такою, яка ти була для мене у ті щасливі, безтурботні дні? Кажуть, що Лангедок і Прованс теж отакі втішні краї, та й Саксонія; і в Скандинавії нібито можна знайти немало простих і спокійних містин. Не знаю, я там не був. Серце моє віддане пагористим рівнинам південної Англії. Отож дядько, бувало, відгорне рукава стихаря, нахилиться над поруччям амвона, усміхнеться ласкаво й переконливо, і в устах у нього все стає таке ясне та лагідне, як повітря Англії, і мені здається: аби я мав досить гострий зір, то побачив би високо-високо в блакитному ефірі ще одного ласкавого вітця, що навчає свій благословенний світ. А нижче перед ним сидять, немов у храмі на лавах, попідводивши до нього погляди, монархи, князі, володарі світу сього — всі, треба гадати, з найкращими намірами, поки нема прямих доказів протилежного. Королева Вікторія, проста, лагідна й мудра, схожа радше на круглу сільську паляницю, увінчану короною, сидить найвище поміж усіх, і здається вона мені не стільки королевою й імператрицею, скільки намісницею бога на землі. По неділях вона сидить на великій королівській лаві під самісіньким боговим амвоном і, цілком напевне, після казання везе бога до себе додому обідати. Темношкірим царкам, що знають і шанують її більше за бога, вона дарує томики авторизованого англійського перекладу біблії, великодушно припоручаючи тих вірних підданців своєму другові й володареві. І, напевне, вона пише йому поважні листи — так, як лордові Біконсфілдові чи німецькому кайзерові, — підкреслюючи в них свої найщиріші побажання, навіяні їй власною мудрістю й трошечки підказані бароном Стокмаром, щодо блага її держави, всього божого світу та її вінценосних родичів. А нижче королеви — ціла ієрархічна система суцільної доброти. От наш місцевий магнат, сер Вілобі Денбі, великий знавець зрошування субтропічних ґрунтів та вирощування бавовни для манчестерських прядилень та на потребу всьому людству. Показний, рум’яний, натоптаний чоловік, що їздив по селу на дебелому вгодованому конику. Далі до Дівайза пролягли володіння й сфера впливу лорда Пенгартінгдона, банкіра й археолога, Блетсуорсі по матері. Блетсуорсі фактично володіли своїми спадковими ґрунтами від Даунтона до Шефтсбері й далі до Вінкентона. От у цьому доброзичливому світі, що його мій добрий дядечко та його бог створили на вілтшірських узгір’ях, я й виріс із дитини на підлітка, і темний струмінь материної крові, неспокійної й тужливої, тік у моїх жилах непомітно, нічим себе не виявляючи. Хіба що, як на Блетсуорсі, я був трохи надміру балакливий та здібний до чужих мов. Спочатку в мене була гувернантка, така собі міс Дафілд із Борзгіла під Оксфордом, дочка дядькового приятеля, що сліпо обожнювала дядечка й досить успішно навчала мене говорити по-французькому й по-німецькому; згодом мене віддали пансіонером до чудової школи в Імфілді, що для її відродження та процвітання так багато зробив сер Вілобі Денбі з помоги божої та церковної кураторії. Як на ті часи, школа була вельми передова: ми навчалися теслярства, й робили природні досліди на рослинах та жаб’ячій ікрі, й вивчали історію Вавілонії та Греччини замість грецької мови. Мій дядько був куратором тієї школи й часом приїздив до нас на розмову. Розмовляв він з нами неподовгу, хвилин п’ять-десять, видно, не готуючись заздалегідь, а говорячи те, що спадало на думку дорогою до нас. Він не нав’язував нам якихось поглядів, а просто хотів добрим словом дати відповідь на наші юнацькі поривання, розвіяти наші сумніви. — Цивілізація — передусім! — казав він, бувало. — Виростайте здорові та дужі й вирушайте насаджувати в світі цивілізацію. Ось для чого й існувала імфілдська школа. «Цивілізація» — то був дядьків девіз; я, либонь, чув його від дядька разів у шість частіш, ніж слово «християнство». Богослів’я він мав за розумову гру, й то досить пусту. Він усіляко обстоював об’єднання християнського світу в інтересах цивілізації й покладав великі надії на святих мужів, що жили в Троїце-Сергієвій лаврі під Москвою, далекі від земної марноти. Він мріяв про зближення англіканської церкви з православною. Він багато краще вмів убачати в речах схожість, аніж розпізнавати відміни. Він умів навіть патлатого й бородатого російського попа наділити інтелігентними рисами англійського вікарія. Він гадав, що російські поміщики можуть стати чимсь на взірець англійських сквайрів і так само засідати в своєму парламенті в Санкт-Петербурзі. Він листувався з кількома діячами кадетської партії. А ота дражлива розбіжність між символами віри латинської та грецької церков, оте «і сина», боюся, здавалось йому лише грою в слова. — Кінець кінцем, усі ми віримо в те саме, — казав він мені, готуючи мене до конфірмації. — Чи варто хвилюватись через обряди й догмати! У світі є лише одна істина, і всі добрі люди знають її. — А Дарвін і Гекслі? — спитав я. — А обидва вони добрі християни в правдивому розумінні цього слова, — відказав дядько. — Тобто чесні люди. Ніяка віра нічого не варта, коли її не можна показати людям, випробувати на ділі, покрутити на всі боки й хоч на хвильку поставити сторч головою. Він запевняв мене, що єпископат багато втратив у особі Гекслі, цього велетня духу і людини наскрізь порядної. Його слово для будь-кого звучить переконливіше, ніж речі багатьох епископів. Бо хоч наука й релігія — то два боки однієї медалі, що зветься істиною, вони не протистоять одна одній, і бути несвідомим християнином — ото, може, й є правдиве християнство. «Хто думає, що високо стоїть, хай пильнує, аби йому не впасти», — процитував дядько святе письмо. Усі люди, твердив він, направду вірять у те самісіньке й усі вони з натури добрі. Та часом вони забуваються. Або ж не розуміють, що й до чого. Коли питання про первопричину зла турбувало дядька дуже мало, то моральна безтурботність наших ближніх, по-моєму, часто тяжко вражала його. За сніданком, переглядаючи газету, він любив побалакати з дружиною, міс Дафілд та мною або ж із гостями, що часто снідали тa обідали за нашим столом, про злочини, про прикру поведінку різних негідних суб’єктів — убивць, шахраїв тощо. — Ай-ай-ай… — жахався він, бувало, за сніданком. — Це вже справді казна-що! — А що там таке сталося? — питала тітка Доркас. — Ох, яка гидота, яке безглуздя! — бідкався дядько. Міс Дафілд, підвівши голову, захоплено й очікувально дивилась на нього, але тітка не відривалась від сніданку. — Пишуть ось, ніби якийсь сердега навіжений отруїв свою дружину. Застрахував її на чималеньку суму — це й збудило підозру, — а потім підсипав їй отрути. Троє діточок посиротив… Коли стали потім оповідати на суді, як та жінка мучилась та як проклинала його, бідолаха мало не захлинувся слізьми. Нещасний дурень! Ай-ай-ай… Не знав більше, як грошей добути… Ах, який жаль… — Але ж він убив її, — озивалася тітка Доркас. — Знаєш, є такі люди, що втрачають усяку тяму, попавши в скруту. Мені таке часто траплялося, як я ще був суддею. Зразу настає зневіра, а потім людину ніби охоплює якась моральна паніка. Може, йому спершу захотілося дістати грошей, бо несила було бачити, як та нещасна жінка терпить злидні. А потім жадоба грошей оволоділа ним цілком. Подавай йому грошей будь-щобудь! Більш ні про що він не пам’ятав. Міс Дафілд квапливо, глибокодумно кивала головою, але тітка Доркас іще сумнівалася. — А що б же ти з ним зробив, любий? — питала вона. — Невже такого на волю пустити? Він же ще когось може отруїти! — Звідки ти знаєш, що він те зробить? — відказував дядько. — Христос простив би його, — лагідно, якось нерішуче докидала міс Дафілд. — Мабуть, таки треба його повісити, — промовляв дядько, замислившись над тітчиним запитанням. — Авжеж, повісити… А добрий оселедець! Давно вже я такого не їв… — Тоді починав розглядати питання з усіх боків: — Я б простив йому — принаймні гріх, коли не злочин. Але покарати його треба, щоб не підводити на спокусу слабодухих людей. Так, його слід повісити. — Дядько глибоко зітхав. — Тільки людяно, не по-варварському. Розумієте… щоб хтось прийшов до нього та пояснив, що його страчують без злості, що ми добре знаємо: всі ми такі самі бідні грішники, жертви спокуси, як і він, анітрохи не кращі, ані на макове зернятко; і от саме через те він і повинен умерти. В неминучості тієї кари наш порятунок, отож хай він знає, що хоч і судилась йому така велика прикрість, але вмирає він за щастя всього людства, зовсім як солдат на бойовищі… І я волів би, щоб страта відбувалася без ката. Кат — це ж варварство. Келих цикути — так було б куди людяніше. Келих цикути, спокійний, поважний свідок, приязне слово розради… — Ми ще прийдемо до такого, — вів далі дядечко. — Подібні випадки трапляються дедалі рідше; бо люди стають поміркованіші, а світ упорядковується. Що цивілізованіші ми робимося, то менше стає прикрощів, дратливості, розпачу і підлоти, що з них народжуються отакі трагедії, Отже, й рідше доводиться вдаватись до таких кар. Світ кращає. Коли ти, Арнольде, доживеш до моїх літ, то сам зрозумієш, що поступово все стає краще. І дядько сумно кивав головою над газетою, наче вагався, чи варто читати її далі. Ні, на сьогодні годі. Він підводив голову, неуважливо обводив очима новий буфет і брав іще шматочок оселедця… Над усе дядечко любив розповідати, що за всю його суддівську практику йому ні разу не траплялося судити справді поганих людей, а лише темних, морально тупих чи безнадійно дурних. Тепер я розумію, наскільки він був непослідовний. Усе віровчення, що йому він служив, ґрунтується на доктрині гріхопадіння, а він день у день спростовував її. Бо що таке гріх? Гріх безсилий перед цивілізацією. Колись у давнину, може, й справді існували смертні гріхи, але це погане зілля викорінюють уже так довго, що на нього можна натрапити вкрай рідко. В основі дядькової концепції — і практичної, й теоретичної — лежала ідея не гріха, а неумисної помилки. Тим-то він і не проповідував. Адже пояснювати куди краще. Дядько вчив мене не боятися життя. Безстрашно, навіть безтурботно заходити в найтемніші закутки. Казати правду й ганьбити диявола. Платити завжди, скільки заправлять, не торгуючись і не питаючи чому. Інколи тебе, може, ошукають, інколи поведуться з тобою нечемно, але як ти довірятимеш людям і довірятимешся їм, то не пошкодуєш. Так само, як не вкусить собака і не хвицне кінь, коли ти перший їх не зачепиш і не виявиш нічим, що ти боїшся. Поки ти поводитимешся просто й зрозуміло, на віть собака тебе не вкусить. А коли йому заперечували, що на світі є не самі лише собаки, а ще й тигри та вовки, він відповідав: у цивілізованому світі вони такі рідкісні, що на них можна не зважати. А ми живемо в цивілізованому світі, що день у день цивілізується ще більше. Практично коли ми на щось не зважаємо, то тим усуваємо його. Звичайно, в житті бувають прикрощі як моральні, так і матеріальні, але довкола нас є досить чесних людей і досить доброзичливості, щоб можна було не зважати на ці прикрі випадки й ходити по світі неозброєному. Людину, що носить при собі зброю, він уважав або за розбишаку, або за боягуза. Він не визнавав ніяких заходів остороги, що їх люди вживають проти своїх ближніх. Наприклад, він ненавидів касові апарати. І всіляке шпигування за людьми. Страшенно не любив приховувати щось від людей та вдаватися до різних вивертів. Кожна таємниця, казав він, затьмарює життя, а всяку брехню мав за тяжкий гріх. Люди лишаються добрі, поки їх не утискують, не дратують, не дурять, не морять голодом, не залякують. Люди — воістину брати. От розуміння цього, віру в це, а насамперед дотримання таких поглядів у житті й називав мій дядечко цивілізацією. Коли нарешті весь світ зробиться цивілізований, усі будуть щасливі. Завдяки його науці та живому прикладові я й став тим, ким, сподіваюся, я лишаюсь і досі, попри всі мої жахливі пригоди та прикрі вияви страху й ницості, — цивілізованою, по суті, людиною. У ті золоті вікторіанські дні серед вілтшірських пагорбів я майже нічого не чув про війни та соціальні бурі, що вже насувалися на нас. Остання велика війна була франко-німецька, і породжені нею ворожі почуття, казав дядько, вже відмирають. А думка про те, що війна коли-небудь може вибухнути між Німеччиною та Англією, не в’язалася з законами кревної спорідненості. Не може ж чоловік одружитися з власною бабусею, а побитися з нею — тим більше; а наша королева — всьому світові бабуся, й зокрема їхньому кайзерові Вільгельмові. Революції здавалися ще неймовірніші, ніж війни. Соціалізм, учив мене дядько, — це дуже корисний коректив до трохи надмірної твердості та зарозумілості фабрикантів і комерсантів. Найбільш через свою соціальну необізнаність вони часом роблять те, чого не слід робити. Він дав мені почитати Рескінове «В майбутньому», а потім «Вісті нізвідки» Вільяма Морріса. Я захоплено сприйняв викладені в тих книжках ідеї й зі спокійною певністю мріяв про часи загального взаєморозуміння й згоди.3 ДЯДЬКОВА ХВОРОБА І СМЕРТЬ
У школі мені довелось зазнати навряд чи більше лихого, ніж у дядьковому домі. Пізніше я багато всячини чув про неймовірну зіпсутість школярів та про те, що англійські школи, мовляв, справжня моральна клоака. Я певен, що в тих балачках багато перебільшення; в кожному разі, у нас в Імфілді тієї зіпсутості майже не було помітно. Не позбавлені властивої нашому вікові допитливості, ми вдовольняли її не настирливо; як і всіх хлопчаків, нас цікавили й тішили речі, соромливо й знадливо приховані під покривом суспільних умовностей. Провидіння в своїй незбагненній премудрості визнало за доцільне створити нас так, що деякі моменти нашого життя є ніби іронічними примітками до людської гідності, і юний розум у своїх зусиллях збагнути всесвіт неодмінно повинен перейти фази прикрого розчарування і зцілющого сміху. Коли не брати до уваги таких цілком зрозумілих збочень, я ріс простосердим, чистим і здоровим хлопцем. Я непогано вивчив три мови та придбав ще деякі знання — хоч і не знав, нащо вони мені, — навчився непогано грати в крикет — чи принаймні красиво бити по м’ячеві, — а також трохи їздив верхи й грав у теніс, тоді ще зовсім примітивний. Я дуже підріс і став білявіший. Коли б ви зустріли мене тоді в тенісному костюмі, як я йшов на корт у парку сера Вілобі Денбі, навряд чи ви б подумали, що мати моя була напівпортугалка-напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, — так само, як не подумали б, що далекі предки Блетсуорсі були волохаті й хвостаті. Он як асимілював і цивілізував мене наш край — край Блетсуорсі. З мене виріс морально чистий, упевнений у собі й довірливий юнак, і якщо я й не любив стикатися з неприємними фактами, то лиш тому, що в тій тихій, зеленій частині Вілтшіру не було таких неприємних фактів, що впадали б у вічі. І коли я врешті поїхав до Оксфорда, до Летмірського коледжу, я й там, і дорогою не спіткав нічого надто прикрого. За моє навчання в Оксфорді платила тітка Констанція; а невдовзі вона померла, відписавши мені весь свій маєток, опріч щорічної пенсії компаньйонці; правда, пенсія та становила більшу частину прибутку від тітчиної спадщини. Страх і відраза, що їх почували спершу ті дві добродійки до мене, змінились на щиру й відверту приязнь, коли я розцвів під сонцем дядечкового піклування. Духівницю тітка склала, коли мого батька вбили в Бечуаналенді й я лишився бідним сиротою. Батька було вбито за дуже заплутаних і так ніколи до решти й не з’ясованих обставин, де переплелися бурська війна, його сумнівне одруження з дочкою одного тамтешнього туза та претензія гаданого батькового тестя на експлуатацію якихось там родовищ. Батько не зумів пояснити, як він опинився серед бурських позицій у якійсь справі, пов’язаній із його завжди складним, але, сподіваюся, ні в якому разі не безчесним особистим життям та з зовсім уже нез’ясненним шуканням золота. Однак тоді ми всі вірили, що він поліг за короля й вітчизну на бойовищі. Бурська війна не лишила жодних близен на моїй юній душі. Певна річ, то була найкультурніша війна за всю історію, війна, що провадилась цивілізовано, стримано, не без лицарства, війна білих людей, що завершилася масовими рукостисканнями і взаємною повагою. Більшості з нас колись-то судилося осиротіти, і коли ваш давно забутий батько гинув, як гадали, в чесному бою, то була, можна сказати, найлегша форма цієї неминучої втрати. Смерть великої королеви Вікторії також не затьмарила надовго мого життя. Звичайно, звістка була приголомшлива, і я спершу трошки дивувався, що «Панч» та англіканська церква існують як і доти. Однак вони справді існували собі далі; і помалу ми усвідомили, що й майже все існує далі — правда, з виглядом повдовілим, але не безнадійно. Замість Вікторії сів на трон Едуард, хоч і зовсім не такий, як вона, однак не менш ласкавий, і відчуття тривалості світу не тільки не захиталося з королевиною смертю, а стало ще певніше. Роки, перебуті в Летмірі, ще дужче зміцнили мою віру в світову цивілізацію. Я усвідомлював не тільки свою убезпеченість, а й якусь привілейованість. Я захопився веслуванням і став четвертим номером на човні нашого коледжу. Непогано плавав. Помадив чуба й розчісував його на проділ посередині. І взагалі дуже дбав про свою зовнішність. Носив плетену камізельку в червону й блідо-жовту пересмужку; мало хто мав кращу. Навчився розрізняти марки вин. Завів приятелів, а з двома чи трьома заприязнився по-справжньому щиро. Закохався в дочку однієї вдови, що тримала тютюнову крамничкv недалеко від нашого коледжу. Я навіть здобув деякі знання з класичної філології, необхідні для одержання диплома. І ще брав скромну участь у діяльності Драматичного товариства Оксфордського університету. У ті дні я мав усі підстави почувати себе щасливим. І тепер я згадую ті часи, як людина, засуджена на довічне ув’язнення, згадує якийсь святковий літній день із свого вільного, неохмареного минулого. Невеликий, але досить пристойний маєток, що лишився мені по тітці, звільнив мене від тих побоювань, що затьмарюють світанок самостійного життя багатьом юнакам. Я мужньо сприйняв смерть колишньої тітчиної компаньйонки — та смерть зробила з мене єдиного власника всього спадку — і ладнався посісти своє місце в системі божих милостей, наївно вірячи, що їм нема кінця. Я й у голові не покладав, що всьому тому щастю й усім сподіванням судилося стати лиш яскравим тлом цілої хмари чорних невдач, що вже насувалася на мене. Перша темна тінь, що впала на моє життя, була дядькова та тітчина смерть. Померли вони обоє майже враз. Дядько, правда, захворів перший, але вмер після тітки. На що саме він слабував, я не знаю і гадаю, що й ніхто до ладу не знав. Наша система медичної освіти та лікарської практики більше сприяє гідності лікарів, їхній самовдоволеності та поважності манер, аніж вправності в діагнозах. Лікар, що курував дядька, називав як можливі причини його хвороби розлад нирок, печінки, селезінки, шлунка, апендикса, нервової системи, м’язів, якусь таємничу внутрішню інфекцію і ще щось, однак розважливо уникав конкретнішого діагнозу, що міг би його скомпрометувати. У посвідці про смерть зазначено було серцеву недостатність внаслідок застуди. Лікарів-спеціалістів не викликали ніяких — мабуть, тому, що їх довелось би запросити надто багато й дядько б не спромігся оплатити їх усіх. Лікування так далеко від Лондона залежить здебільшого від пам’яті місцевого лікаря, що пригадує, як він сам або його колеги чинили в подібних випадках, та від наявних запасів місцевої аптеки. Дядько мужньо терпів тяжкі муки й не втрачав надії одужати. Він дуже зворушився, коли одного разу лікар з’явився на виклик серед ночі, лишивши теплу постіль і пройшовши добрих дві милі під дощем, і цілком щиро перепрошував, що слабує на таку незрозумілу хворобу й що напад стався в таку незручну годину. Певно, він вважав, що це просто-таки негарно — завдавати своєму доброму приятелеві такого клопоту з діагнозом та з нічними викликами. — Ви, лікарі, справдешня сіль землі! — казав він. — Що б ми робили, якби не ви? Тітка померла на запалення легенів: застудилась та занедбала себе, доглядаючи його. Він іще два чи три дні лежав, не знаючи про її смерть. Майже до самого кінця він сподівався одужати. «Я старий, та жилавий», — казав раз у раз. Отож і не полишив мені жодних настанов, як жити далі. А коли нарешті довідався, що дружина померла (хоч навряд чи він те до кінця усвідомив), йому ніби мову відібрало. «Немає… — промовив тільки, коли йому обережно сказали про те, бо він усе допитувався, де ж це вона. — Немає. Доркас немає…» — і більше не говорив про неї. Ніби замкнувся в собі, заглибився у власні думки. Помер він третьої ночі по тому на руках у сільської доглядачки. Перед смертю він поринув у марення й зовсім не страждав. У тому маренні він наче обходив увесь світ із своїм богом, щойому служив ціле життя, і все робилося йому ще простіше й зрозуміліше. — Яке чудо-квіти, яке чудо-зорі, — шепотів він. — Яке чудо — людське серце! І чого б то я сумнівався хоч мить, що все йдеться на добро? Чого б то я сумнівався? — І раптом додав, ніби з доброго дива: — Ціле життя ходив я по землі й не дивувався, що кристали та самоцвіти бувають такі прекрасні. Сліпота й невдячність! Усе я сприймав як належне. Усе гарне в житті сприймав як належне, а найменше необхідне випробування — як тягар. Довго він лежав мовчки. Потім, видимо, вже забувши про самоцвіти й кристали, заговорив знову, ніби щось палко доводив сам собі: — Тягар ніколи не буває над силу… Коли часом і здається тяжкий… Справжньої несправедливості не буває. Голос його затих, та за хвильку він зашепотів знову. Останнє, що лишилось від тої хвилини в моїй пам’яті, — це його голос, що в тиші тьмяно освітленої лампою спальні несподівано вимовив моє ім’я. Певно, дядько завважив, що я стою на дверях. Вікна були розчинені навстіж, проте йому все бракувало повітря. — Свіжого повітря, — просив він, — більше свіжого повітря. Вивести всіх на свіже повітря… винести все на свіже повітря… І все буде гаразд… Вікна свої тримай відчинені… Завше тримай вікна відчинені… Навстіж, навстіж… І нічого не бійся, бо за всім стоїть бог, хоч це й важко збагнути… За всім, за всім… Обличчя його напружилося. Потім очі йому заплющились; він уже не дивився на мене. Віддих став важкий, повільний і хрипкий. Він довго хрипів так. Я ніколи того не забуду. Хрипіння то тихішало, то гучнішало, то зовсім стихало. Тоді напружений вираз зійшов з обличчя й очі дядькові повільно розплющились. Погляд їхній був спокійний, але якийсь застиглий. Я прикипів до нього очима, ждучи, що він щось скаже. Але він мовчав. У мені все отерпло. — Дядечку! — прошепотів я. Доглядачка смикнула мене за рукав. Уранці, коли мене покликали до нього, обличчя його вже було наче маска, спокійне й ласкаве. Заплющені навіки очі не дивились на цей світ; він наче задумався про щось невідоме. Був він достоту схожий на ту предківську статую в Солсберійському соборі. Навіть руки згорнув так самісінько. Мені нестерпно хотілося заговорити до нього, сказати йому багато-багато, та я знав, що ніколи вже він не почує мене й не озветься до мене. Того сонячного ранку він лежав переді мною, та ніколи ще ніхто й ніщо не бувало так далеко від мене. Я довго сидів біля ліжка й дививсь на те любе застигле обличчя, досі таке рідне, а тепер таке чуже, і тисячі думок роїлися мені в голові. Я тужив за своєю втратою й водночас, пам’ятаю добре, ницо радів із того, що ось я живий. Та помалу якийсь незнаний холод біля серця, не схожий на страх, бо надто глибокий і спокійний, переважив усі почуття. Я хотів прогнати його. Відійшов до вікна: сонце, що заливало зелений краєвид, наче втратило свій одвічний радісний чар. Ті самі знайомі дахи на повітках, і сірий мур огорожі довкола подвір’я, і вигін, і старенька конячина на ньому, і живопліт, і крутий схил пагорба. Все на своєму місці, й усе наче не те. Коли я глянув на ту звичну картину, холод, що пойняв мене допіру, не минувся, а наче ще зріс. Здається, то було не фізичне відчуття, не серце мені похололо, а душа; взагалі не знане доти почуття самотності, покинутості в світі, що, може, виявиться зовсім не такий, як видавався. В мені ворухнувся невиразний протест. Я повернувся до небіжчика, і мені знову так захотілося поговорити з ним… Але й сказати не було чого.4 КОХАННЯ Й ОЛІВІЯ СЛОТЕР
Якийсь час життя моє точилося далі без істотних змін. Ті перші призвістки самотності, що явились мені біля дядькової смертної постелі, не розвіялися, радше навпаки; але я силкувався гнати їх із своєї думки — зовсім як дядько. Ще по закінченні курсу в коледжі я найняв собі скромне й затишне помешкання в Кер’ю-Фосетсі, на околиці Оксфорда. Кілька університетських та побіляуніверситетських приятелів і знайомих складали все моє товариство, і мені здавалося, що кращого місця для себе годі й шукати. Я тішився думками про тривалі подорожі в Альпи, до Скандинавії, до Африки, на Близький Схід; збирався також запізнатися ближче з життям Лондона, хоч і не таким цікавим, однак повчальним. Надила мене й приємна можливість поринути в світ паризької богеми. Там я міг би, за тодішнім звичаєм, познайомитись із Америкою й Росією в, так би мовити, розведеному, однак цілком достатньому для загального враження вигляді. До самої ж Росії я повернувся спиною, бо то була дика країна з химерною абеткою й неможливою мовою. Зрікся я й крикливих принад Нью-Йорка, його надмірних веселощів та сліпучих вогнів реклами. Коли хтось там волів перебратись за океан, стати американцем і творити собі свій власний світ, це ще не рація, щоб воно й мене цікавило. Я відчував, що маю досить бистрий розум та деякі здібності, хоч і не знав як слід, до чого саме. Отож мені дуже хотілось не змарнувати їх. Усвідомлюючи, що доля була до мене ласкава, я вважав, що повинен якось виправдати ту ласку. Найкраще — гадалось мені — я зможу те зробити, служачи мистецтву. І я носився з думками написати роман-трилогію, — за тих часів здобував повагу лише романіст, що породив трійнят, — або взятися, слідом за Рескіном, до вивчення художніх музеїв Європи та викладати на папері свої враження; або ж заснувати мистецьке видавництво й видавати художні видання найвизначніших творів; або ж скористатись набутим у студентському драматичному товаристві досвідом і взятися до писання п’єс. Не обминув я й поезії, задумав був поему, та скоро побачив, що технічні труднощі поетичного мистецтва сковують мої творчі поривання. Не був я байдужий і до соціальних проблем свого часу, а тому вирішив, шо мої мистецькі шедеври, хоч би до якого жанру я вдався, повинні служити високоморальній і гуманній меті. Іще не все: мене умовили взяти на себе обов’язки почесного секретаря занепалого клубу лучників, і там я досяг неабияких успіхів. Про своє призначення в житті я говорив із кожним, хто лишень хотів мене слухати, та найбільше я розмовляв на цю тему зі своїм другом Лайолфом Гревзом, що з ним я часто й подовгу гуляв, та ще з Олівією Слотер — тією чарівною дівчиною, що про неї я вже згадував. Моя студентська приязнь та захоплення нею вже майже переросли в велику ідеальну любов. Яка гарна була з неї дівчина, яка принадна, яка тендітна! Ще й тепер я зміг би згадати всі її незліченні принади, коли б тільки схотів мучити себе тим. Золотокоса, білолиця, сяяла вона в вітрині, поміж пірамідами з пачок тютюну та цигарок, наче сонце поміж листям. Ще як я був студентом, вона завше виглядала з дверей та всміхалася до мене, коли я з якої-небудь нагоди вештався там поблизу. І дивна річ, як часто знаходились у мене там якісь справи! Всміхалася вона не самими устами, а й бровами, й очима, і верхня губка з лівого боку піднімалася трошечки вище, відкриваючи білі-білі зубки. Нагода крадькома перемовитися з нею слівцем траплялася мені досить часто, а надто на третій рік мого навчання. Якось після лекцій — того дня вони скінчились рано — я поїхав покататись на велосипеді й біля Ебінгдона зустрів її, теж на велосипеді. Який то був чарівний вечір! Ми напилися чаю в одній оселі при дорозі, потім пішли в садок на схилі над річкою і там, тремтячи від чарів якоїсь могутнішої за нас сили, стали цілуватись. Я поцілував її в кутик уст, якраз там, де видніли дрібні зубки, тоді пригорнув до себе, почав цілувати струнку, тендітну шийку, а шовкові кучері лоскотали мені щоку. А вертаючись додому, ми їхали поряд майже до самого Оксфорда, скільки стало відваги. Але за всю дорогу майже й словом не перемовились. Мені здавалося (та й їй теж, гадав я), що в нашому житті сталася найвизначніша подія. Вечірня заграва була тепла, ніжна, золота, і Олівія теж була тепла, ніжна й золота, і я не знав, що з них двох чудесніше. І душа моя світилася порошинкою-зірочкою в сонячному промені. Відтоді ми обоє вельми вподобали цілуватися. А бувши добре вихований, я присмачував наші обійми витонченими й шляхетними поясненнями. У перервах між поцілунками я говорив про високу мету, що їй має бути присвячене наше кохання, в думках я огорнув її своєю ревнивою опікою, немовби я був храм, збудований на її честь, а вона — святиня того храму. А потім — знову поцілунки… Вона цілувалась так жагуче й пестила мене так ніжно, що тільки певність її дівочої цноти стримувала мої жадання. Я був безмежно щасливий. Після тої першої священної запоруки кохання думки мої були переповнені Олівією, і попри свою природну стриманість я весь час говорив про неї з Лайолфом Гревзом. Ми з ним після довгих розмов про своє майбутнє виробили багатонадійний план торгівлі книжками на новітніх засадах, що мав не тільки відіграти неабияку просвітню роль для цілої країни, але й нам дати добробут і здобути повагу. Саме тоді в Англії зчинилось багато гомону довкола книгарських шахрайств та неподобств, і створення фірми «Блетсуорсі й Гревз» мало бути нашою відповіддю на ті нарікання. Ми збиралися відкрити спершу в двох-трьох, а далі в багатьох містах систему книгарень, гарно опоряджених в одному стилі — фасади мали бути пофарбовані в дуже оригінальний синій колір. Одно слово, ми думали зробити для книжкової торгівлі те, що зробила для фармації фірма «Патентовані ліки Бутса». Наші книгарні будуть обставлені гостинно, по-домашньому, зі зручними кріслами та лампами для читання, з покупцями ми провадитимемо повчальні розмови, скорше спокушатимемо їх читати, аніж силоміць накидатимемо їм наш крам. У негоду ми вивішуватимемо плакат: «Заходьте й читайте, поки дощ перестане». Ми гадали запровадити й ще багато подібних удосконалень у торгівлю книжками. Прогулюючись удвох із Гревзом, ми наввипередки тлумачили один одному, яке корисне буде наше підприємство для нас самих і для всього людства. Ми закуповуватимемо дедалі більше й більше книжок, аж поки підкоримо собі видавничий ринок і здобудемо прихильність і повагу всього інтелігентного світу. — Ми формуватимемо громадську думку! — просторікав Гревз. Ми збирались підтримувати й заохочувати добрі молоді видавництва, а з поганими боротися й поліпшувати їх. Я мріяв про дедалі більший вплив на літературу шляхом видання критичного часопису в обкладинці такої самої чарівної синьої барви, як фасади наших майбутніх книгарень. Надрукуватися в нашому часописі, вирішив я, вважатиметься за велику честь. Якось ми з Гревзом цілий вечір гуляли й розважалися, перелічуючи людей, що їх ми не пускатимемо на сторінки нашого часопису. Ми утворили акційне товариство за всіма правилами. Основний капітал становив чотири тисячі фунтів; кожен із нас мав укласти половину тієї суми. Оскільки в Гревза своїх грошей не було, я позичив йому потрібні дві тисячі на невеликий процент. Спершу я взагалі не хотів брати з нього проценту, але Гревз, надзвичайно скрупульозний у грошових питаннях, наполіг на цьому. Ми призначили самі себе директорами-розпорядниками з платнею п’ятсот фунтів на рік кожному, отже, виявилося, що мій особистий прибуток не тільки не зменшився, а ще й зріс від усіх цих операцій. Першу нашу книгарню ми вирішили відкрити в Оксфорді. На вигідних умовах узяли в довготермінову оренду стару, занедбану, але простору будівлю між м’ясною крамницею та похоронним бюро і фактично перебудували весь будинок. За книгарнею обладнали контору, де понаставляли вельми зручних і дорогих письмових столів та конторських шаф, а над нею — гарненьке помешкання, де вирішив оселитися Гревз, щоб мати все перед очима. Він хотів за всім наглядати сам, дні й ночі присвятити нашій великій справі. Тричі довелось нам перефарбовувати фасад, поки ми знайти такий відтінок синього кольору, що задовольнив нас. І справді, рідко траплялось мені бачити таку веселу крамницю! На жаль, маляр так високо оцінив наш смак, що наколотив забагато фарби; а щоб вона, як він сказав, не пропала, — умовив одного власника чайної на нашій вулиці теж перефарбувати свій фасад у той самий синій колір, що мав, як ми сподівалися, стати такою відмітною нашою ознакою. Через те спочатку в нас часом питали чаю з коржиками; а з другого боку, я певен, що немало наших потенціальних покупців витратили свої гроші на менш високі, тілесні насолоди. Ми спитали нашого юрисконсульта, чи не можна заявити авторських прав на ту фарбу, але юридичний бік справи здався йому надто непевний, щоб закладати позов. Якщо не зважати на ці дрібниці, наше підприємство розгорталося успішно. І той відтинок мого життя пригадується мені як один із найщасливіших. Рід Блетсуорсі мав добру традицію: не гребувати комерцією, а ушляхетнювати її. І я вже бачив, як «Книгарні Блетсуорсі» («Блетсуорсі й Гревз») поширюються по всій країні й виконують у духовному світі не менш корисну й почесну функцію обміну й заохочення, аніж банк Блетсуорсі та його філії — в західній Англії. А себе я уявляв у ролі ідейного керівника й натхненника фірми; від надто тісного контакту з чисто діловими питаннями мене звільнятиме мій рішучіший, практичніший і, мабуть, енергійніший компаньйон. Життя моє буде осяяне присутністю моєї коханої Олівії, а дозвілля, що його я матиму дедалі більше в міру того, як налагоджуватиметься робота фірми, я присвячу розвиткові своїх безперечних художніх і розумових здібностей, тільки-но остаточно знайду своє покликання. Я виповідаю тут потаємні думи молодої людини, ті високі й неосяжні заміри, що з ними молодість уступає в життя. Зовні я поводився скромно, як годиться, завжди визнавав чужу вищість і право, чемно вступався з дороги, ніколи ні з ким ні за що не сперечався. Але серце моє було повне самовпевненості. Я почував себе винятковою, визначною людиною, що осяває все довкола себе світлом своєї винятковості, й гадав, що мені призначена в житті велика, відповідальна місія. І Гревз був прекрасний помічник, напрочуд здібний, хоч усі найглибші ідеї щодо нашого підприємства народжувалися в моїй голові. А ясним самоцвітом, вогнистим опалом мого життя була Олівія Слотер із її блідими губенятами й аметистовими очима, цнотливо-жагуча, чиста й загадкова, створіння чудовної, незвичайної вроди; колись її ім’я згадуватимуть поруч із моїм, як Джокондине, що зорею сяє крізь віки поруч із ім’ям Леонардо, — тільки на законнішій підставі. У мене не лишилося портрета з тої пори мого життя, коли я дійшов апогею задоволеності. Але я не думаю, щоб та моя самовдоволеність і безмірні претензії якось відбивались на мені зовні. Напевне, я був просто симпатичний парубійко, яких тоді можна було стріти багато. В кожному разі, бувши такої високої думки про себе й своє оточення, я водночас любив і весь світ. Та невдовзі булька моєї самозакоханості луснула, безжально проколота, на втіху всім, кого, може, дратувало моє щастя. Якось мені довелося поїхати на кілька днів до Лондона в різних дрібних справах. Мої повірені — співвласники однієї досить старомодної нотаріальної контори, що дістались мені в спадок разом з усім майном після дядькової смерті, — трохи перевищили свої юридичні права, критикуючи мої комерційні плани, і я хотів заспокоїти їх щодо Гревзової особи. Крім того, я надумав подарувати Олівії намисто з зеленого нефриту, оправленого в золото, і хотів доглянути, щоб його було зроблено точно за моїми вказівками. На додачу один із сассекських Блетсуорсі мав одружитися, і я вважав, що повинен ушанувати його весілля своєю присутністю. Я збирався пробути в Лондоні чотири дні, але родич мій обвінчався на третій, тому я вирішив повернутись до Оксфорда на день раніше і потішити Олівію, завітавши до неї несподівано вранці. Ми вже були офіційно заручені; її мати благословила нас і поцілувала мене вельми розчулено, отож я міг підносити їй подарунки цілком відверто й купив розкішний букет квітів, щоб зробити сюрприз іще приємнішим. Я приїхав увечері, пообідавши в поїзді, й подався до нашої нової книгарні по свій велосипед. Ключа від книгарні я мав при собі. У Гревзовому помешканні, нагорі, не світилось, і я вирішив, що його немає вдома. Увійшов я, мабуть, дуже тихо й, замість узяти зразу велосипеда, якусь хвилину стояв посеред книгарні, милуючись її чудовим, неповторним виглядом. Справді, чи в багатьох книгарнях є отакі крісла, отакий великий стіл, завалений книжками, — точнісінько як у клубній читальні! Потім я постеріг, що в конторі горить лампа під зеленим дашком. Певно, Гревз забув, подумав я, і пішов її погасити. У кімнаті не було нікого. Але на великому Гревзовому бюрку лежало кілька аркушиків недописаного листа. Зиркнувши на них, я помітив слова: «Друже Арнольде!» Чого це раптом Гревзові заманулося писати мені листа? Він же й так бачить мене щодня. Не вбачаючи в цьому ніякої нескромності — адже лист писано мені, — я сів у обертове крісло перед бюрком і почав читати. Спершу я перебігав рядки досить недбало, але скоро зміст листа розбуркав мою увагу. «Є речі, що їх краще пояснювати на папері, — так починався лист. — Зокрема, коли вони пов’язані з цифрами. Ти ж завше трохи легковажив цифрами…» Що ж сталося? Допіру напередодні я пережив дві досить неприємні години в Лінкольнській корпорації, спростовуючи те, що вважав за старомодні причіпки до ведення справ нашого нового підприємства. Старий Ферндайк (нотаріальна контора «Ферндайк, Пантуфл, Гобсон, Старк, Ферндайк і Ферндайк»), колишній дядьків шкільний товариш і родич Блетсуорсі по жіночій лінії, висловлював такі припущення щодо Гревза, що я змушений був вигукнути: «Ну, добродію, це вже наклепи!» А старий Ферндайк відповів: «Анітрохи! Анітрохи! Цілком природні запитання в таких випадках». «Але про Гревза таке питати нема ніякої потреби», запевнив я. Старий тільки здвигнув плечима. Дивна річ: протягом безсонної ночі — що зі мною траплялося дуже рідко — я кілька разів переказував сам собі всю ту розмову, та й у поїзді після обіду вона не йшла мені з думки. І от вона вдерлася в живу дійсність, коли я прочитав у компаньйоновому листі дальшу фразу: «Друже Арнольде, — писав він, — час уже глянути правді в вічі». Зміст листа зводився до того, що ми надто широко розмахнулися зі своїм підприємством. І він тепер хотів пояснити мені те. Взагалі така широта, може, й непогана, але зараз ми опинились на слизькому. «Пам’ятаєш, я тобі зразу казав, що на це діло треба десятитисячного капіталу, — писав він. — Так воно й є». На опорядження, меблі, всілякі попередні видатки, канцелярське приладдя та платню директорам ми витратили практично всі наявні кошти. Ми тільки-но почали закуповувати наш крам. «До всього того я ще взяв із рахунку значно більше, ніж ти мені дозволив», — писав він. Я пригадав, що виписав йому надзвичайно плутане й двозначне повноваження на тисячу фунтів. Ми вже найняли двох продавців, розсильного й секретарку, що мала вести Лайолфове листування, а книгарня фактично ще не була відкрита. Правда, ми її відчиняли й навіть обслужили кількох випадкових покупців, але урочисте відкриття відкладали до початку навчального року. Крім того, ми хотіли зробити сенсацію, а сенсації коштують не дешево. Більшу частину потрібного нам краму ще треба було купити, а потім іще якось протягти кілька місяців. Зокрема в Оксфорді нам доведеться багато продавати в кредит. Зелені студентики хапають літературу пожадливо, як ненажерливі каченята, але не за готові гроші. «Нам лишається одне, — писав Гревз, — влити новий капітал і провадити справу далі. Відступати запізно». На цьому лист уривався. Видно, Гревза хтось перебив. Я сидів із листом у руці, втупивши погляд у брунатні тіні на новісінькому бюрку. Влити новий капітал? Гроші в мене були, однак я вже наближався до того, що старий Ферндайк назвав «межею безпеки». Досі мені загрожувало лише скорочення прибутків: а оце от уже могло означати втрату везалежності, що так мене тішила. У тих брунатних тінях раптом постало передо мною обличчя старого Ферндайка, його уста, що питали: «Вам не здається, що вашому другові трошки бракує… як би це сказати?.. ваги. Ну, й життєвого досвіду?» Я обвів поглядом нашу вельми поважну й імпозантну контору. Встатковувати її було так цікаво, але чи не завелика вона для такої крамниці й не занадто розкішна? Невже Гревз, мій кмітливий і винахідливий товариш, насправді не такий солідний, як, скажімо, оця чудова шафа на кореспонденцію, що мала вмістити сорок тисяч листів? Крізь ці роздуми звідкись ізгори помалу просочувалося в мою свідомість якесь шарудіння й рипіння. Так само помалу я збагнув, що то, мабуть, Гревз товчеться у себе в спальні. Отже, він удома. Можна б поговорити про все це з ним негайно. Не тільки можна, а й треба! Гревзове помешкання мало окремий вхід із вулиці. Я вийшов із крамниці в коридор, що вів до сходів. І крамниця, й сходи були застелені синіми (теж синіми!) ексмінстерськими килимами, дуже гарними, але й дуже дорогими, і я зайшов до темного передпокою так, що Гревз не почув моєї ходи. Двері до спальні стояли трохи прочинені, там світилося. Я вже хотів був озватися, коли мене зупинив ляск поцілунку, рипіння меблів і чиєсь голосне зітхання. І раптом… я остовпів, похолов: зі спальні долетів голос Олівії Слотер, такий знайомо-млосний! — Ох… — глибоко вдоволено зітхнула вона. — Цілуватися ти справжній чемпіон! Далі почулося Гревзове шепотіння і якесь вовтузіння. — Не лізь, — не дуже сердито промовила Олівія. Тоді ще раз, уже гостріше: — Не лізь, кажу! Далі в моїй пам’яті провал. Не знаю, які чорні вічності пережив я за дальші кілька секунд. Тямлю тільки, як став уже на розчинених навстіж дверях до спальні. Переді мною на ліжку лежать Гревз і Олівія, втупивши в мене безтямні очі. Гревз трохи звівся на лікті. На ньому фланелеві спортивні штани й шовкова сорочка, розстебнута на грудях. Олівія лежить поряд нього й дивиться на мене через плече. Блузка на ній пом’ята, теж розхристана, гарний стан відкрито більше, ніж я будь-коли бачив. Оголена рука її лежить на голих Гревзових грудях. Обоє скуйовджені, червоні. Обличчя й очі в обох безглуздо застиглі й лиш помалу набирають притомного виразу. Повільно, повільно, не спускаючи мене з ока, обоє підводяться й сідають на ліжку. Пам’ятаю, ніби в тумані, як я спершу питав себе, що ж маю тепер робити, і вже виразніше, що вирішив учинити страшний бешкет. У Гревза був неабиякий смак, і за рахунок фірми він прикрасив камін двома старовинними італійськими карафами. Карафи ті виявились важчі, ніж я гадав, бо задля стійкості він поналивав у них води. Одну я жбурнув Гревзові в голову й поцілив. Карафа, бемкнувши, розлетілась, заливши його водою й обсипавши скалками. Друга не влучила, і вода тільки залила постіль. Потім, шукаючи чим би ще показати свою нестямну лють, я, певно, наскочив на умивальник, бо пам’ятаю, як хряпнув повним глеком об бильце ліжка і як сторопів, відчувши в руках порожню миску, надто легку, щоб нею вдарити. Далі в моїй пам’яті знову провал. Бачу вже, як Гревз стоїть переді мною і на лобі в нього червона смуга, що з неї ще не потекла кров. Обличчя в нього біле як крейда, аж світиться, вираз на ньому запитливий і здивований. Пам’ятаю, що спершу я майже обережно поставив миску на місце і аж тоді кинувся на нього. Він був куди кволіший за мене, і я вмить виволік його зі спальні через вітальню на сходи. Тоді повернувся до Олівії. Богиня, що на неї я молився доти, щезла. Місце її заступила звичайнісінька молода дівчина з розпатланими кучерями кольору стиглої пшениці, перше така жадана для мене і ще й досі несказанно принадна. Вона силкувалася сколоти брошкою блузку, але руки їй так тремтіли, що нічого в неї не виходило. Обличчя в неї було перелякано-злостиве. — Паскуди, це ви мені навмисне підстроїли! Ти з твоїм компаньйоном! — заверещала вона. — Думаєш, я не бачу? А ще женитись хотів! Погань мерзенна! Я стояв, ніби й не чуючи, що вона кричить, — хоч потім пригадав усе до слова, — і міркував, яким би вибухом шаленства ще вразити її. Не тямлю вже добре, що кипіло тоді в моїй голові; знаю тільки, що несподівано вхопив її на оберемок і почав здирати з неї вбрання. Вона спершу відчайдушно боронилась, потім нараз затихла, наче обімліла в моїх обіймах. Я роздяг її трохи не до голого тіла й кинув на постіль. Ту мить я зустрів очима її погляд — і остовпів. Вона дивилась на мене вже зовсім не сердито! Один бог знає, над якою безоднею висів я ту хвилину! Та ось знову мій гнів вихором закрутив мене. — Геть звідси! — крикнув я, вхопив її й випхнув слідом за Гревзом. На мить мене пойняв жах перед тим, що могло статися. Я зневажав себе і за свою ницу жадобу, і за те, що відступив. Зовсім розгублений, не знаючи, що зробити далі, я бігав по кімнаті й вигукував: «Боже мій! Боже мій!» Потім мені пригадується налякане, але зовсім не безтямне Гревзове обличчя в дверях. По щоці йому цівкою біжить кров, і він каже: — Віддай же їй убрання, дурню. А то люди подумають, що ми вдвох таке підстроїли. Це було слушно сказано, дуже слушно. Розум уже мимохіть повертався до мене, хоч як я тому опирався. Але я ще не важився чинити розумно. Тому, подумавши хвильку, я зібрав подерте й пожмакане Олівіїне вбрання і раптом жбурнув його Гревзові в обличчя. — Геть звідси обоє! — гримнув я. Гревз випростав голову з купи одежі, попідбирав її й вибіг із кімнати. Я чув, як він прогупав униз сходами, а потім сказав: — Хіба ж можна вийти отак-о на вулицю! Мені несила було довше лишатись ні в спальні, ні в вітальні. Я згадав, що в крамниці стоїть мій велосипед. Силкуючись триматися гідно, я спустився вниз, зайшов до крамниці й зачинив за собою двері. Помацки знайшов велосипеда, тоді витер сірника й засвітив лампу. Згадав про Гревзів лист, що його допіру читав. Листа не було. Але я відчував, що вже не зможу піднятися по нього нагору. Букет мій лежав на прилавку, поряд велосипедного керма. Я зовсім забув про ті квіти. Тепер я машинально взяв букет у руку, понюхав його й знову поклав. Вийшов із книгарні парадними дверми, сів на велосипеда й погнав його освітленими газом вулицями, через міст, потім по безлюдному шосе, що веде до Кер’ю-Фосетса. Вдома я відразу ж поклався в ліжко й міцно проспав майже цілу ніч, але перед світом несподівано прокинувся й став думати: що ж таке зі мною скоїлося? За вікном заспівали якісь пташки, та мене той спів тільки дратував, заважаючи думати.5 ІНТЕРМЕДІЯ З МІСІС СЛОТЕР
Мені видається важливим для моєї історії розповісти якнайдетальніше про все, що діялося зі мною після того відкриття. Але зробити це не дуже легко. Мої спогади вкрай безладні: то вони такі виразні й докладні, ніби діялося те допіру вчора, а не кільканадцять років тому, то хисткі, затуманені й перекручені, то стерті дощенту. Я не можу знайти ані сенсу, ані системи в цій вибірковій роботі мого мозку. Я не можу пояснити, чому мені пригадується до найменших подробиць, як я прокинувся того ранку; і, коли це не видасться вам за надмірні тонкощі, події попереднього вечора живуть не прямо в моїй пам’яті, а в спогадах про той ранок. Ніби я не те пам’ятаю, що жбурнув на Гревза карафою; я пам’ятаю лиш, що згадав про це вранці й сам здивувався, навіщо я так зробив. Певно, ті безсонні години так закарбувалися в моєму мозкові тому, що були вони перші в довгій низці подібних перечувань. Здавалося, наче весь світ став якийсь зовсім не той, і я разом з ним; наче моє дотеперішнє «я» було сновиддям у світі марень, а оце тепер настала ява. Світало, але то був світанок якогось зовсім нового, незвичного, безрадісного дня; вранішнє сонце лило в мою кімнату тепле, але якесь бездушне світло. Пташки щебетали, потім завулком прорипів віз, засвистів якийсь хлопчак, але я знав, що пташки — то просто співочі машинки, віз їде кудись без діла, а хлопчак, хоч він про те й не здогадується, давно мертвий і проклятий навіки. Я сушив собі голову, силкуючись розв’язати нерозв’язну проблему: чому в моєму житті, в моїй юності посіли таке місце дурна й вульгарна півдівчина й компаньйон, що його можна б назвати шахраєм, коли б він не був марнолюбний і самовдоволений йолоп. І ще дужче непокоїло мене питання: як розплутати цей вузол, збутися своєї нерозважності й обох оцих випадкових супутників життя? Але в тому потоці моїх думок, не змішуючись із ним, мчав іще один струмінь, вужчий і бурхливіший. Якось окремо від інших спогадів і зовсім не до речі виринав переді мною образ Олівії Слотер, на ліжку, напівроздягненої, з тим дивним виразом на обличчі, що був у неї в ту мить, як вона перестала опиратись і глянула мені просто в вічі. Я зневажав її, навіть ненавидів, але водночас те видиво поєднувалося з таким невтримним жаданням, якого я ще ніколи не відчував. Ну й дурень же я був, що стримався й прогнав її! Як висловити спорідненість цих двох зовсім різних струменів думки, що текли рівнобіжно й бурхливо в моїй свідомості? Немовби я, молодий дикун, сидів мовчки й думав про щось своє, а поруч мене якийсь підтоптаний панок просторікав про час, простір, фатум та свободу волі. Якась частка мого мозку укладала плани, як мені вернутись до Оксфорда та заволодіти Олівією, а потім нехай що буде, те й буде, — а вся решта мого єства ще питала — словами, яких я не можу пригадати, — що ж сталося з моєю душею і чому на мій світ упало прокляття. Про Гревза я думав мало і лише презирливо-ненависно. Мене не стільки зачіпало те, що він одурив мене з Олівією Слотер, скільки те, що Олівія зрадила мене з ним. І ще мене мучила хоч і невиразна, але болюча думка, що зрештою я й сам зрадник, бо з обома ними — я не міг сказати, коли: чи до свого відкриття, чи вже після нього, — я зраджував самого себе. Але котрого себе? Зі мною діялося щось чудне. Я підвівся, вхопив її портрет, що, заведений у рамку, стояв у мене на комоді, й пожбурив його в камін. Скло тріснуло, однак не розлетілося. Потім знов підняв його й поставив на місце. «Стривай-но, голубонько», — процідив я й найпослідущими словами сказав їй, що хочу зробити з нею. Далі мені пригадується, як я сонячним ранком їхав на велосипеді до Оксфорда. Здається, я поснідав, поговорив із своєю господинею і ще якось згаяв час години до одинадцятої, але все те в моїй пам’яті якесь стерте. Здається, мав я намір і щось зробити в Оксфорді, aлe виразно пам’ятаю тільки, як звернув увагу на те, що листя на деревах уже починає жовкнути та червоніти, й спитав себе: чи це така передчасна осінь, чи просто через посуху? Гревз уже спакувався й вибрався. Наша прибиральниця, прийшовши вранці, вже не застала його. Вона спантеличилась, надто побачивши скалки з караф, черепки, мокре нерозстелене ліжко та знайшовши на підлозі три жіночі шпильки. Я досить недбало удав здивованого й сказав тільки, нехай спитає про те Гревза. «Містер Гревз напевне пояснить вам усе, як повернеться», — так відбувся я від неї. Потім я, здається, звелів хлопцеві-розсильному позачиняти вікна віконницями. Наші працівники в звичайний час прийшли на роботу, і я їх усіх позвільняв. Серед усього того найвиразніше пам’ятаю, як я здивувався, побачивши, що квіти, покинуті вчора, стоять у великій красивій вазі на столі посеред салону книгарні. «Хто це їх туди поставив?» — майнуло в мене в голові. Звільнення всього персоналу ніби свідчить, що я вже тоді остаточно зрікся своєї ідеї про кииготорговельну фірму. Певно, звільнені пішли вкрай зчудовані. Тепер, по стількох роках, я вже не пам’ятаю ні їхніх облич, ні прізвищ. Я, певне, напустив на себе якусь гордовиту похмурість, щоб вони ні про що не допитувалися. Врешті, коли вони лишили мене самого, я вийшов на вулицю, покинувши квіти в’янути у вазі, й постояв хвильку перед книгарнею, розглядаючи перехожих на залитій сонцем вулиці, перше ніж замкнути за собою двері. Велосипед мій стояв тут-таки, спертий педаллю на брівку тротуару. І раптом я помітив у кінці вулиці місіс Слотер. Вона швидко йшла до мене, махаючи руками, щоб привернути мою увагу. В мені ще й досі жива та огида, що охопила мене, коли я її загледів. Огида, змішана з ляком. Я зовсім забув про саме існування місіс Слотер. Велосипед стояв поруч, але тікати було б негідно! — Одне слово, містере Блетсуорсі! — вигукнула вона, ставши переді мною. — Одне тільки слово! Вона була нижча за Олівію і зовсім до неї не подібна. Коси не золоті, як в Олівії, а рудуваті, обличчя, червоне й веснянкувате, нічим не нагадувало тепло-білого, мов слонова кість, Олівіїного, а очі були не блакитні, а карі й маленькі. Вона зачервонілась і трошки захекалась. На ній була чорна робоча сукня, а на голову вона трохи криво «наклала», як тоді любили казати, чепчик. Може, хто з моїх звільнених продавців повідомив її, що я в книгарні. А може, вона й раніше від когось дізналася, що я вже повернувся. Я мовчки подививсь на неї, а тоді так само мовчки повів її за собою в напівтемну книгарню. Місіс Слотер, певне, заздалегідь надумала, що казати. Почала тоном дружньої й спокійної догани. — Що там таке у вас скоїлося з Олівією? — спитала вона. — Що це за балачки, ніби ви розірвали заручення й більше ніколи не зустрінетесь? Через віщо ви, дітки, посварилися? Я не можу допитатися від неї нічого, тільки й сказала, що ви дуже розгнівались і навіть зняли на неї руку. Боже мій, руку на неї зняли! Вона вже всі очі виплакала. Я навіть не знала, що вона вчора ввечері сюди приходила. Прийшла додому тихенько, як мишеня, нагору прослизнула. А рано я піднімаюсь до неї, коли бачу — лежить і плаче. Отак-таки цілу ніч і проплакала! Такими словами місіс Слотер вилила переді мною свою материнську турботу. Тоді я вперше розтулив рота: — Я поки що нічого не казав ні про який розрив. — А вона каже, що між вами все скінчено, — зовсім розгублено розвела руками місіс Слотер. Я сперся на прилавок, утупивши очі в невинну пишноту квітів у вазі, що тепер, здавалося мені, були квітами на труні моїх розбитих ілюзій, і повільно промовив: — А я не вважаю, що між нами все скінчено. — Ну й слава богу! — радісно вигукнула місіс Слотер, і я перевів погляд на її тупе обличчя, вперше відкривши, які несосвітенні дурепи можуть бути матері дівчат-відданиць. — Ну, тоді, мабуть, нема чого позивати вас до суду за порушення шлюбної обіцянки, — провадила вона, зжужмивши довгу, наперед обдуману промову в ту одну фразу. Та мене менше лякав той позов, аніж сама місіс Слотер. Дві халепи, одна одної варті, подумав я. Тоді потвердив: — Авжеж, мабуть, нема чого. — Так через віщо ж уся ця морока? — спитала місіс Слотер. — А це вже наше з Олівією діло, — відповів я. Місіс Слотер подивилась на мене довгим, пильним поглядом, і обличчя її набрало войовничого виразу. Вона схрестила руки на грудях і задерла голову. Тоді вигукнула: — Ти ба! Не моє діло, виходить? — Не ваше, скільки я розумію. — То виходить, щастя моєї дочки вже не моє діло? Ти розбив їй серце, а я маю мовчки дивитися? Не діждеш, хлопче, не діждеш! Місіс Слотер замовкла, видно чекаючи відповіді. Та я мовчав. Я хотів був сказати, що щастя її дочки мене не обходить, та стримався. Моя мовчанка спантеличила її, бо вона, мабуть, не так уміла нападати, як огризатись. Мовчанка затяглася. Я дививсь на неї ввічливо й терпляче. Місіс Слотер швиденько перемінила вираз обличчя й підступила ближче до мене. — Слухайте, Арнольде, — промовила вона, і стільки материнської теплоти було в її голосі, що я аж зрадів: як добре, що я сирота! — Ну чого ви з Олівією сваритеся з доброго дива та клеїте дурнів! Ви ж любите її, ви самі те добре знаєте. І знаєте, що й вона більш ні про кого в світі не думає, лиш про вас. Я не знаю, що там між вами скоїлось, але певна, що якась марниця. Ревнощі якісь абощо. Наче я не бачу. Наче сама не зазнала всього того колись зі своїм старим. Викиньте все те з голови! Не думайте про нього! Бо вона собі якоїсь хвороби наплаче. Верніться до неї. Поцілуйте її та скажіть, що все гаразд, то за десять хвилин ви цілуватиметесь, як двоє голуб’яточок. Годі вам губи копилити. От уже чого не люблю! Йдіть, кажу, до неї, та помиріться гарненько, та й забудьте про все. Вже ж скоро обід, а в мене там шмат баранинки вариться. Ви ж іще ні разу не вшанували моєї скромної господи, посидівши в нас за столом, то вшануйте тепер. Облиште оту вашу пиху. Поцілуйтесь, та помиріться, та посидьте в нас хоч і до вечора. Або поведіть її куди-небудь. От вам моя рада, Арнольде. Від щирого серця. Вона замовкла, і крізь добродушність на її обличчі проглянула тривога. Я трохи-трохи не вразив її до смерті, сказавши «добродійко». Але, удавши спершу замисленого, промовив: — Місіс Слотер, я можу тільки ще раз сказати вам, що це тільки наше з Олівією діло. Тільки ми вдвох із нею можемо його вирішити. Віч-на-віч. Місіс Слотер хотіла була перебити мене, але я підвисив голос: — І не сьогодні. Не сьогодні. Знаєте, часом треба буває, щоб дещо охололо, а часом — щоб… достигло. Нараз її обличчя видовжилось. Вона піддалась. Вона постерегла те, чого досі не помічала. — А чого ви не торгуєте? Чого в вас усе позачиняно? — З ділових міркувань, — відповів я. — Але знову ж таки я не можу говорити про це з вами зараз. — А де містер Гревз? — Його тут нема. Оце така загалом була наша розмова. Місіс Слотер говорила ще те й се, весь час повертаючись до того самого, але врешті пішла до своєї покинутої без догляду на плиті баранини. А я, мабуть, іще довго лишався в книгарні, нічого не роблячи. Потім, пригадую, я стояв однією ногою на тротуарі, перекинувши другу через велосипедне сідло, й питав сам себе: «Куди ж мені тепер у дідька податися?»6 ЗІТКНЕННЯ В ТЕМРЯВІ
Я сидів пив чай у напівтемній, але чистій, аж лискучій залі в «Ширококрилому орлі» — невеличкій трактирні над Темзою, що, проте, значиться в списку «Сто найкращих готелів». Хазяїн, поважний чоловік у зеленому сурдуті з мідяними гудзиками, вшанував мене розмовою. — Вам траплялось коли-небудь губити самого себе? — спитав я його. — І знаходити когось іншого? — Я шукаю такого собі Арнольда Блетсуорсі, що десь пропав близько шістнадцяти годин тому. — А ми всі граємо в піжмурки самі з собою. Одно ховаємось та шукаємо. Ваш Арнольд Блетсуорсі був юнак, повний честолюбних надій? Я кивнув головою. — А вони, ті надії, завше так — згинуть, як у воду впадуть. — А повертаються коли-небудь? — Та врешті іноді повертаються. Часом раніш, часом пізніш. А то й зовсім ніколи. Він зітхнув, виглянув у довгасте низеньке вікно, й щось там нараз привернуло до себе його увагу. Він щось буркнув, вибачаючись, і вийшов. Посидівши трохи, я заплатив служниці за чай, сів на велосипед і поїхав до Емершема. Моя сором’язливість не дала мені дочекатись хазяїна, але мені було шкода, що наша розмова не добігла кінця, бо голос його й поведінка сподобались мені, і він, видно, розумів мій душевний стан. А втім, коли б він повернувся, я, мабуть, заговорив би про щось інше. Я їхав у якусь страшну пустку. Навмання їхав я крізь тепле літнє надвечір’я, простуючи на схід, аби призахідне сонце не світило в очі. Я борсався думкою в заплутаному питанні: хто ж я такий? Невже Арнольд Блетсуорсі — це тільки ймення та оболонка цілої низки суперечливих «я»? Мені був відомий напам’ять блетсуорсіанський кодекс честі та доброї волі, що ним я мав би керуватися в цій своїй кризі. Але мене приголомшив отой ураган хтивості, тваринної хтивості, змішаної з люттю й прибраної в лицемірні шати самозахисту, ураган, що розвіяв дощенту всі ті кодекси й усю культуру, мов якийсь непотріб. Хто ж був отой злий і хтивий егоїст, що силкувався запанувати над моєю волею, жадаючи тільки одного — Олівії, напівголої, переляканої й піддатливої? То був не я. Напевно не я! В давнину його називали сатаною чи просто бісом. Порушник спокою. І чи так уже він змінивсь від того, що за новітньою модою його звуть другим «я»? Але хто ж із нас Арнольд Блетсуорсі, я чи він? А обік цього смерчу пристрастей, що загрожував вирвати в мене владу над своїми вчинками, підлазив до мене ще один чужий дух сорому й зневаги. Цинічний спостерігач, із своєю лихою порадою: «Дурень ти! Дурень і хирляк! До чого всі оці велично-обурені пози? Коли ти жадаєш цієї дівчини, візьми її, а коли ненавидиш її — помстись на ній. Але влаштуй усе так, щоб не потерпіти самому. Нехай вона сама прийде до тебе, вона буде й винна. Невже ти не прочитав у її очах, яку владу маєш над нею? Занапасти її й покинь. Як це ти дав їй уярмити твою волю й затягти тебе в таке болото ганьби й згуби? Просто ти розм’як, побачивши вперше в житті гаряче й піддатливе тіло, хлопче. Але що в ньому такого надзвичайного? Хіба вона єдина жінка на світі? Я тебе питаю, хіба нема на світі інших?» Не польовими дорогами, а крізь завірюху отаких почуттів мчав я того вечора. Пам’ятаю поміж інших іще одне невтримне бажання: ще раз побачитися, порадитися хоч із духом свого дядечка. Коли б я тільки зумів оживити в пам’яті виразно його образ і голос, усі оті злі сили втратили б половину своєї потуги. Може, якийсь спомин про нього ще витав над вілтшірськими пагорбами? Та коли я повернув на захід, надвечірнє сонце опустило свої золоті списи й, метнувши їх мені в вічі, відкинуло мене назад. Чи молився я, спитаєте ви? Чи знайшов я хоч якусь розраду в релігії своїх ближніх? Ані крихти. Ясніш, ніж будь-коли доти, я розумів, що завше вірив у дядечка, а не в того милосердного бога, що його проміння дядечкової добрості віддзеркалювало на оцьому байдужому небі. В усіх своїх нещастях я ні разу не згадав про церковного бога. Мені те не спадало на думку так само, як би й, скажімо, молитися до Сіріуса. Нарешті посутеніло, та я не засвітив ліхтаря. Звернувши за ріг, я побачив усього, може, за ярд перед собою задню стінку якогось фургона, що тьмяно полискувала в сутінках. Я гадав, що фургон той їде просто, і звернув, щоб випередити його, але враз та задня стінка повужчала, ніби в якому фокусі, й я зрозумів, що він повертає, однак уже запізно, щоб уникнути зіткнення. Я ніби й зараз бачу, як кермо мого велосипеда швидко насувається на велике дерев’яне колесо, відчуваю, як я схитнувся і крутнув те кермо вбік, та запізно. До тої хвилини я пам’ятаю себе виразно, а потім ніби кудись провалився. Мабуть, я вдарився об фургон. Спитати нема кого. Напевно, мене приголомшило. Але дивно, що самого удару я не пам’ятаю. Світло, так би мовити, погасло ще до тієї миті, як я налетів на колесо й бічну стінку фургона.7 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ЗОВСІМ ТРАТИТЬ ПАМ’ЯТЬ
Моє оповідання про себе, досі таке докладне, від цієї хвилини стає туманне й уривчасте. Від того, що діялось дальші півтора місяця, в моїй пам’яті не лишилось і сліду. Що сталося з моїм велосипедом і як я добувся до Оксфорда, я так і не дізнався. Я повернувся до свого помешкання в Кер’ю-Фосетсі пізно вночі, візником, з перев’язаною головою,однак у пристойному вигляді. Здається, з тиждень чи й більше я вештався по Оксфорді. Безладно й невміло розплутував свої книгарські справи. Дізнався, що Гревз вичерпав наданий йому кредит до решти, а тоді найнявся на роботу в якусь торговельну фірму й виїхав на Золотий Берег. По-моєму, він надіслав мені листа, де обіцяв колись сплатити борг та відшкодувати збитки й просив пробачення за все, що сталося. Це я гадаю так, але той лист навряд чи зберігся. Містерові Ферндайкові я, мабуть, нічого не сказав про свої прикрощі та комерційні невдачі. Певне, боявся такого приниження після недавньої самовпевненої пози. Натомість я запросив одного злиденного оксфордського адвоката, що здебільшого вів справи іподромних шахраїв, які ловили в свої тенета зелених студентів та підлітків, і за його допомогою дуже швидко й дуже невигідно для себе ліквідував майно нашої компанії. І це все зовсім згладилося в моїй пам’яті. Я, здається, ще двічі чи й більше разів пробував зустрітися з Олівією Слотер наодинці, але вона, либонь, сказала своїй матері, що боїться мене, отож із тих спроб нічого не вийшло. Видно, мене спотворювала ота страшна біла пов’язка на оці. Були в мене, певно, й напади шаленства, але, мабуть, не на людях. Щось таке мені дуже невиразно пригадується. За порушення шлюбної обіцянки мене так і не позивали. Коли й як я покинув Оксфорд, ніхто достеменно не знає. Я просто пішов, нікому не сказавши, і тільки моя господиня помітила, що я зник. Борг за помешкання потім сплатив за мене містер Ферндайк, він-таки забрав і мої речі. Де я тинявся три тижні, не відомо нікому. А потім мене якось уранці, о третій годині, затримав полісмен у одному провулку на околиці Норіджа. Я йшов провулком, брудний, без капелюха, без мідяка в кишені, в гарячці. Гадаю, що я пив без просипу, вживав наркотики і, очевидно, був у поганому товаристві. Від мене сильно тхнуло ефіром. Я зовсім забув, хто я такий і як мене звуть, і ніяких документів при мені не було. З поліційної вартівні мене відвезли до лікарні при робітному домі, й там одна метикувата сестра-жалібниця, завваживши, що костюм мій пошитий на замовлення, заглянула у внутрішні кишені й знайшла там картку оксфордського кравця, де було записано моє прізвище й назву коледжу, і цей вузенький місточок дав змогу віднайти моє колишнє загублене й забуте місце в світі. А я тим часом не вставав з ліжка, не відгукувався на власне ім’я, тяжко хворий і в надто глибокій апатії, щоб швидко видужати. Нова свідомість виростала в мені помалу, але неухильно. Визначити, коли почався той процес, я не можу. Мені невиразно пригадується, що мене перевели до платної клініки, бо умови покращали, та як я зрадів, коли мені сказали, що містер Ферндайк прийшов мене відвідати. Я пам’ятав те прізвище й знав, що він приємна людина, однак себе я ще ніяк не міг пригадати. Першою ознакою того, що я повертаюсь до життя, була раптова антипатія до моєї доглядачки — балакливої жінки з ріденькими лляними кучерями, що люто ненавиділа якихсь двох чоловіків, чиї імена весь час бубоніла, мов якусь страшенно набридливу примовку: «Гол Дейн» і «Гол Кейн». Я зрозумів, що Гол Кейн — відомий письменник; він скривдив мою доглядачку тим, що в одному своєму романі зобразив сестру-жалібницю Глорію Сторм, охоплену негідною пристрастю. А в Голі Дейні я вже з більшими труднощами розпізнав лорда Голдена, що якимсь чином змінив на гірше становище військових сестер-жалібниць. Я лежав і палав ненавистю до неї, аж раптом мені пригадався лордів Голденів візит до нашого студентського клубу. Далі згадалося кілька фраз із промови Лайолфа Гревза, що підвівся тоді зі стільця поруч мене. Я — Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу! Спогади сипнули в мою голову, як школярі після канікул. Розсідалися по місцях, кивали один одному, перемовлялися, гукали один одного на ймення. А другого дня прийшов старий Ферндайк, у окулярах, рум’яний, дбайливий. Його чисто поголене обличчя в моїх спогадах виростає до розмірів більших за натуральні, до якогось узагальнення. Неначе я дивився на нього крізь велике збільшувальне скло. Обличчя, лагідне, як у мого дядечка, тільки дядечкове ніколи не було таке земне. Над одною повікою нависла зморшка, і тому здається, наче окуляри без обідків сидять трохи криво. Волосся, вже посріблене сивиною на одній скроні, таке м’яке та гладеньке, наче хутро кицьки. Розмовляючи зі мною, він дивиться на мене, як людина, що звикла до важких казусів. — Неврастенія, — заспокоює він мене. — Збіг невдач. Таке може статися з будь-ким. Ви спіткнулися. Шкодувати тут нема за чим і соромитися теж нічого. Містер Ферндайк почав уважно роздивлятися свою рожеву ліву руку, мовби хотів вичитати з неї якусь пораду. — Я б міг вам багато дечого розповісти про те, як починалось моє життя, — промовив він ніби аж трошки по-панібратському. — Правда, фортуна не наставляла на мене пасток. «У майбутнє дороги широкі…» Всім нам, любий мій Блетсуорсі, так чи інакше доводиться через це пройти. Тільки здебільшого не в такій бурхливій формі. Вас просто захопило зненацька. Вам більш нічого не лишається, як опанувати себе й жити далі в згоді зі своїми кращими традиціями і з своїм справжнім «я». — Та я так і хочу, — озвався я. — Скажіть, чого б ви тепер бажали? Що нам із усією цією історією робити далі? — Може, ви щось порадите? — промовив я. — А чого ж, — погодився він. — Ну, по-перше, не журіться всією отією оксфордською халепою. Покладіться на нас, ми владнаємо все самі. Містер Гревз пропав. Гроші теж пропали. Спишімо й те, й друге з рахунку. Добрим він не кінчить, але то вже хай його бог судить. А та друга морока… ну, що ж, матуся не така вже й нерозважлива, надто тепер, коли думає, що ви прогоріли. Про все те не турбуйтесь. Але ви зараз ніби втратили ґрунт під ногами. Висите, так би мовити, в повітрі. Коли ви повернетесь, ніби за водою, до Оксфорда чи Лондона, життя здаватиметься вам порожнє й безглузде. Отже, не пливіть за водою, не повертайтесь до Оксфорда чи до Лондона. Їдьте за кордон і повертайтесь до Англії з новими надіями. Вирушайте в подорож. Оце я й хотів вам порадити: подорож. Довкола світу. Не на великих пасажирських лайнерах! Ніяких розкішних готелів! Просто, скромно, ближче до людей. На торговельних пароплавах, а на суходолі — верхи. Я переконаний, що вплив буде зцілющий — буквально зцілющий. Подумайте, скільки засобів пересування доведеться вам спробувати, поки ви дістанетесь із Англії до Каліфорнії. Скільки побачите цікавого! А потім, може, ще й книжку про все те напишете. — Як Конрад, — озвався я. — А чого ж! — погодився містер Ферндайк спокійно, не виявляючи ані радості від того, що я клюнув на цей гачок, ані сумніву щодо моєї спроможності писати, як Конрад. — Це буде здорове життя. Нерви ваші заспокояться. Ви подолаєте цю свою недугу. І, гадаю, мороки з подорожжю великої не буде. Бо ж Ромер із пароплавства «Ромер і Годен» — ваш брат у перших. Ви з ним зустрічались на чиємусь весіллі й дуже сподобалися йому. Його судна борознять усі океани, і він зможе влаштувати вас на котре-небудь, — хоч не всі беруть пасажирів, — як діловода, супровідника вантажу абощо. Ви зможете попливти хоч на край світу, а світ, як відомо, безкраїй. Побачите, як люди працюють, торгують, заживете пригод, справжніх пригод; подивитесь на володіння Британської імперії й на весь світ. Досить із вас горішньої Темзи — цієї річечки, де тільки дітлахам хлюпатися. Випливіть на долішню Темзу, морські ворота всього світу! І там почніть життя спочатку. Ви розпрощалися зі своєю юністю, вона пішла від вас назавжди. Хай так! То й що ж із того, містере Блетсуорсі? Їдьте шукати свою змужнілість! Містер Ферндайк замовк на хвильку, закашлявся й почервонів. Він трошки вдарився в риторику. Очі його ледь звологли, чи то йому тільки так здалося, бо він скинув окуляри, протер їх і знову начепив — так само трохи криво. — Одно слово, містере Блетсуорсі, — рішуче підсумував він, — для початку раджу вам пуститися в тривалу морську подорож. Ваші справи розладнані, але не настільки, щоб ви втратили незалежність. Усе ще можна направити.Розділ другий
де оповідається про те, як містер Блетсуорсі пустився в подорож, про його плавання, про те, як він зазнав корабельної аварії, як його покинули самого на кораблі, як з’явились дикуни і взяли його в полон
1 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ВИБИРАЄ СУДНО
У містеровій Ферндайковій присутності я був майже тим самим Блетсуорсі, що й до руїни моїх ілюзій, але як я після нашої другої розмови в Лондоні, коли ми вже докладніше обговорили й ухвалили його план, вийшов із його контори через затишне подвір’я Лінкольнської корпорації в тисняву й метушню Чансері-лейну, я знову відчув страшенну безпорадність, непевність і пекучу потребу чиєїсь підтримки. Десь із глибин свідомості випливав відгомін тих днів тупої розпусти, відлуння брутального реготу, уривки гидких спогадів. Я спізнав підлоту фальшивих друзів, зазирнув і в темні закутки власної душі. Цього разу, коли я прийшов до містера Ферндайка, він приділив мені рівно двадцять хвилин, тоді глянув на годинника й чемно випровадив мене. Звісно, він радий був помогти й дуже поміг мені, але тільки побіжно. Мені ж потрібен був друг. Друг, що терпляче вислухував би мої нескінченні нарікання й потішав, підбадьорював мене. «Море! Подорож довкола світу! Людство!» Все то були гарні слова, і хотілось відповісти на них якнайкраще, хотілося бути здатному на таку відповідь. Наприклад, сказати б так: «Ваша правда, добродію! Вірте, з мене ще будуть люди, бо я Блетсуорсі!» Дивно, як легко розмовляти з людиною подумки і як важко сказати їй те саме вголос! Мені сподобався молодий Ромер, старший за мене всього на якихось десять років. Він також допоміг мені, як зумів, викроївши для мене трохи не півдня. Він розповідав мені про свої судна, що плавають по всьому світі, про переваги того чи іншого пароплава. Запропонував дати мені рекомендаційні листи до своїх знайомих у різних портових містах. Здебільшого то, правда, просто ділові знайомства, але дехто, може, мені сподобається. Ромер водив пальцем по списку. Чи не схочу я поїхати до Манауса на Амазонці? Це дуже легко влаштувати. Цікавий буде й рейс на Канарські острови, а далі через океан у Бразилію, до Ріо. Або ж… звісно, Канарські острови можна й минути. Іще можна б поїхати на Схід. Якраз незабаром до Бірми повезуть велику партію пляшок, дешевих швацьких машинок, целулоїдних ляльок, мідяних образків, гасових ламп, бавовняної пряжі, патентованих ліків, згущеного молока для немовлят та німецьких годинників. Як мені здається ця думка? А може, я посидів би з цим списком над морським атласом у приймальні? Усе те тішило мене: здавалось, наче я можу тримати в руках увесь світ і розглядати його, як меню в ресторані. Кінець кінцем ми зупинились на «Золотому леві», що невдовзі мав відплисти до Пернамбуку й Ріо.2 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ПОДАЄТЬСЯ В МОРЕ
Скільки тисяч людей, певно, зазнавали такої ж ілюзії визволення, як і я, коли стояв на хисткій палубі «Золотого лева» й дивився на береги Кенту й Ессексу, що пропливали повз мене й танули за кормою, в тім боці, де лишився Лондон. Мені здавалося того вечора, що я вириваюся зі свого тісного світу в інший, у світ волі й пригод; і де ж мені ще знайти свою змужнілість, як не в солоних морських просторах? Неоглядні, низинні, захряслі будівлями портові терени по обох берегах річки, де будинки, трактирні та церкви ніби пливли по воді, між кораблів та барж, лишились позаду. Там, де, натужно чахкаючи, пробирається через Темзу з Тілбері до Гревзенда порон, почали розпукуватись у присмерку перші жовті вогники, висипати дедалі рясніш, а велетенське місто вже темніло димною смугою на обрії під вечірньою загравою. По один бік річки потяглися розлогі береги острова Кенві, по другий — м’які обриси низьких пагорбів Кенту. Присмеркова синь згусла до чорноти; ось ми порівнялися з засіяним вогнями саутендзьким берегом, довга дамба, ніби палець, тицьнула в нас і повернулася в бік Лондона. Роями вогників на прузі ночі пропливали назад кентські курорти. Живі очі ліхтарів на бакенах, червоні й жовті, моргали нам ритмічно й значуще; рухливі світляні стовпи позначили наш курс і западали в пітьму за кормою, і врешті ми опинились у чистому морі, лиш де-не-де в далечині світились вогники поодиноких суден, засвічені задля власної безпеки, а не для нас. Мені ввижалося того вечора, наче я випливаю в якусь неосяжну широчінь, а тим часом я вперше в житті опинився в ув’язненні. У світовій літературі, надто в нашій англійській, дуже поширений вислів «відкрите море». Насправді ж у світі нема нічого відкритого, хіба що дороги та стежки в краях, де живуть зичливі люди. Позаду лишалися вогні й велелюддя, простір, де можна рухатись, розмаїття подій. Лишилась довкола ніч, глупа ніч. Спускаєшся вниз, піднімаєшся знову нагору, ходиш по тісній палубі й неначе дізнаєш смаку безмежності. Повертаєшся до каюти, лягаєш спати. Рипучий світанок просочується в темряву сну, і вогник у розгойданому ліхтарі жовтіє й чадить. Безтямно озираєшся довкола: врешті починаєш розуміти, де це ти. Бачиш свої речі, ще не порозпаковувані. Все довкола якось чудно гойдається, то вгору, то вниз. І небо за ілюмінатором, і обрій теж вплелися в той повільний, нескінченний танець. Устаєш, одягаєшся, стоячи на непевних ногах; помацки вибираєшся трапом на палубу й хапаєшся за поруччя. Довкола тебе й під тобою — вода, вода без краю, а над тобою вологий вітер та небо. Ото невидимі й незмірні мури твоєї ще не усвідомленої в’язниці. На суходолі кожна в’язниця має принаймні двері в світ, хоч ті двері й замкнені. А цій тюрмі не треба й замків, ти й так у цілковитій неволі. Містер Ферндайк із якнайкращими намірами порадив мені вирушити в море. Мій стан він, певно, розумів дуже добре. Але він не знав моря. Він, за звичкою й традицією, вірив, ніби морська подорож, та ще на судні, не пристосованому для пасажирів, — приємна й цікава пригода. Мій дядечко, певно, теж гадав так. Наша Британія править морями, й вони правлять нею, і зранена душа британця в тяжку хвилину звертається до моря, як дитя до неньки. Морські вітри перелітають над нашим островом із краю в край: на щастя Англії, в ній нема місця, віддаленого більш як на сто миль від благодатної стихії. Тож зрозуміло, що й ми, Блетсуорсі, всі тягнемось до моря. Тільки-но ставши на «морські ноги», ми почуваємося в себе вдома, ми щасливі. Отож і я силкувався почуватися в себе вдома й бути щасливим, але того ранку мої «морські ноги» ще тремтіли. Все ж я, міцно вчепившись у поруччя, крутив на всі боки головою, мов справжній морський вовк, і мугикав строфу з матроської пісеньки — єдиної, що я знав. Я й зараз пригадую її слова, бо несподівано завважив, як не пасують вони до мого становища, й урвав пісню на півслові:3 СТОЯНКА В ПЕРНАМБУКУ
Коли ми прибули до Ресіфі — така справжня назва порту, що його звичайно називають Пернамбуку, — та стали на рейді, мене знову пойняло таке саме почуття близького визволення, як тоді, коли ми відпливали Темзою з Лондона. Місто неначе розгорнуло переді мною свої широкі й гостинні обійми. Ми вирвалися з похмурої безлюдної пустелі, й кожна набережна, кожна вулиця, кожен дім здавалися блаженним притулком після хисткої, іржавої, просоленої залізної посудини, що в ній ми перетнули Атлантичний океан. На бакові стояв гурт моряків, і їхні обличчя та постави зраджували те саме поривання до волі. Тепер я вже знаю ціну всього того, але тоді мене охопила загальна омана. Я був такий радий, ладний навіть із капітаном пожартувати, коли б він своєю поведінкою хоч трохи заохочував до того. Я в думці пробачив механікові все від щирого серця. Дуже важко було зберігати байронічну позу навіть зовні. Однак тому, хто став бранцем моря, не так легко розірвати його пута. Кожен із отої безлічі привітних будинків, що наче гостинно запрошують до себе прибулого мандрівника, насправді замикає перед ним свої двері на всілякі замки й засуви. А ті двері, що стоять по набережних відчинені, то пастки для його спраглої, жадібної, самотньої душі. Митниця пильно перевірить його вбоге збіжжя й нібито випустить його на волю, в широчінь нових країв, але там, за митниками й портовими урядовцями, чатує на нього ще один заслін із тих, хто хоче нажитись на його негайних потребах і примхах. Йому пропонують відверто продажне кохання, нещиру товариськість, заяложені фальшиві втіхи. А коли ціною великих зусиль волі йому пощастить продертись крізь той заслін, він тинятиметься вулицями попід вітринами крамниць, витріщаючи очі на зовсім не потрібні йому речі, серед тлуму людей, що їхні звичаї, погляди й мова зовсім чужі йому. Трамваї та омнібуси ніби закликають його сісти й поїхати в райони й околиці з чудними, не чуваними доти назвами, та, приїхавши туди, він пересвідчується, що нікому там не потрібен. Надія вмирає тільки з життям, бо життя й надія — це те саме. І от моряк ходить містом, прагнучи влитись в оту легку й вільну течію людського життя, що плине вулицями, така природна й водночас така неприступна для нього. А коли його звільняють із судна, відчуття бездомності тільки загострюється, бо тоді він і зовсім не має вже куди податися, навіть на судно не повернешся. Коли я надвечір побачив своїх супутників, готових зійти на берег, причепурених задля такої нагоди, я просто не повірив, що всі ми колись ізнову зійдемось на борт пароплава. І все ж ми, звісно, зійшлися. Капітан обернувся на елегантного джентльмена в м’якому капелюсі: з нагрудної кишеньки в нього несміливо визирав ріжок носовичка. Механік хизувався у світло-брунатному костюмі та строкатій краватці. Мідборо й Радж мали неймовірно буденний вигляд у темно-синіх костюмах та котелках. І до міста вони пішли пліч-о-пліч, немов близнята. Змінилися й матроси. Причепурені, вони ніби промовляли своїм виглядом: «Ось дивіться, які ми гарні! Невже ви не зрадієте таким молодцям?» І ось один по одному, окрилені надіями, ми повернулися спинами до «Золотого лева» й зійшли на берег, а старший помічник, що лишився на вахті, проводжав нас заздрісним поглядом. Пернамбуку ж, видимо, і не злякалося, й не зраділо від нашого вторгнення. Чи пощастить хоч кому з нас продертись крізь усі лабіринти перешкод і добитися врешті до тих людських юрм? Місто засвітило яскраві вогні, коли ми зійшли на берег, однак зовсім байдуже, без найменшої гостинності і нічогісінько не обіцяючи у відповідь на наші сподівання. Я бачив іще й інші порти та гавані, але ота висідка в Пернамбуку й досі стримить у мене в пам’яті, як квінтесенція всіх моїх морських вражінь. Море — це частина неосяжного всесвіту, кажемо ми, і тим силкуємось прикрити його страшну відрубність від заселеної землі. Ми споряджаємо наші плавучі комори і посилаємо їх через водну пустелю, а на них мусять пливти нещасні люди, що втратили опору під ногами на суходолі. Можливо, мої спогади забарвило в такі похмурі кольори те розчарування, що вже опанувало мене цілком; може, я перебільшую ту радість, що з нею всі ми на «Золотому леві» прагнули відокремитись від решти. Припускаю, що саме в ті дні мій песимізм загострився до краю. Та хай там як, а мені й зараз моряк іноді уявляється людиною, що весь час відчайдушно силкується пустити коріння на суходолі, прагне на берег і лишається там, поки змога, поки голод та невміння заробити собі на хліб якось інакше не поженуть його знову в море. І там він знову муситиме жити, як у тісній в’язниці, на баку чи на юті, залежно від свого рангу, в одній із тих плавучих залізних коробок, напханих крамом, що його він ніколи не споживатиме й здебільшого навіть не знає до ладу, як його споживають. Та щоразу, тільки-но він наближається до берега, в ньому оживає надія вернутись до головного річища людського життя. Я вибрався до міста сам. Молодий Ромер дав мені листа до одного комерсанта, що з ним фірма мала дружні стосунки. Він був данець, але вмів говорити й по-англійському. Того вечора я не застав його, він уже пішов додому, й контора була замкнена. Мені довелось навмання вибирати собі готель та шукати, як розважитись. Розваг я знайшов небагато. Пообідав у ресторані, де господар, швайцарець із Тічіно, вмів трохи по-англійському й поміг мені вибрати страви; а тоді знову пішов блукати вулицями. Вони були або широкі й добре освітлені, або ж моторошно темні й вузенькі. Спробував я зайти до театру, але мене не пустили: чи то я спізнився на виставу, чи ще чомусь, пояснень я не зрозумів. Я, може, був би пішов за котрою-небудь з повій, що чіплялись до мене, аби не бути самому, коли б хоч одна знала по-англійському не лише кілька непристойних слів. Коли нарешті, стомлений і зневірений, я зупинився біля свого готелю, збираючись увійти, повз мене пройшли Мідборо й Радж, збуджені, червоні. Їх вів кудись, щось їм розповідаючи, височенний негр. Отже, вони принаймні знайшли собі провідника й кудись прямують. Мені схотілося піти за ними, проте я стримав себе. Пам’ятаю, я довго сидів на ліжку, не роздягаючись. «Що я за пропаща душа? — питав я сам себе. — Невже я ненавиджу весь людський рід? Що це скоїлося зі мною чи зі світом, що серед чвертьмільйонного міста я сиджу тут самотній тілом і душею?»4 ВІЛЛА «ЕЛЬСІНОР»
Містер Андерсен, що йому я другого дня приніс свого листа, хоч і прийняв мене якнайгостинніше, але мало чим поміг мені виплутатись із моїх труднощів. По-англійському він говорив дуже багатослівно й запально, однак не дуже правильно, бо навчився мови головним чином із книжок, і коли б не перепитувати його раз по раз, то небагато з його речей можна було б зрозуміти. А що те моє нерозуміння видимо дивувало його, я мусив сказати, ніби трохи недочуваю. Але тоді виявилося, що він колись починав студіювати медицину в Копенгагені і ще й тепер любить лікувати своїх знайомих. Не менш як півгодини він длубавсь у моїх вухах. Врешті поставив такий діагноз: слуховий апарат мій цілком нормальний, а недочування — психічного походження, наслідок безладних юнацьких захоплень. Потім, без угаву говорячи, він повів мене підобідати до того самого швейцарського ресторану, де я вечеряв напередодні. Це чудовий ресторан, сказав він, чужоземці ще не відкрили його. Він підбадьорив себе якимсь чудовим бразильським вином, міцним, червоним, — назву його я вже забув; і що більше розігрівався, то дужче його англійська мова оберталась на данську, що до неї впліталися французькі вислови й ще якісь романські, видимо, португальські. Але говорив він тепер повільніше, й загалом я вже розумів його краще. Він почав змальовувати мені країну з ворожістю чужоземця, людини іншої раси й віри, чия головна мета — скуповувати чимдешевше тутешні вироби та вивозити їх за кордон, а закордонний крам збувати тутешнім скупим покупцям. Однак одружений він був із бразилійкою. Він розповідав мені страхітливі анекдоти про неохайність, несумлінність і нечесність тутешнього люду, і в мене склалося таке уявлення, що бразильці зрідка працюють на плантаціях цукрової тростини, а свята і взагалі все своє дозвілля марнують на танці, верхогони, картярство, пияцтво, розпусту, гризуться між собою та ріжуться. Під кінець він запросив мене на завтра, цебто на неділю, до себе в гості на заміську віллу — пограти в теніс із його доньками. Містер Андерсен хвалився, що дочки його знають англійську мову, але вони, видно, знали її тільки на те, щоб її уникати, і я розмовляв із ними та їхньою матір’ю спрощеною, хоч і правильною французькою мовою. Місіс Андерсен виявилася показною чорнявою жінкою середнього віку, що зовсім не приховувала своїх літ і не молодилася. Дочки були високі, вродливі, біляві, золотаво-засмаглі, з дуже гарними темно-сірими очима. Вони одна з-перед одної намагались розважити мене, поки прийшло двоє молодиків-бразильців, що зразу почали підкреслювати якесь нібито своє право на дівчат і поглядати на мене зизом. Розмова зразу пішла по-португальському й дуже швидко. Мені дали на час ракетку одного з бразильців, і я помітив, що йому не подобається, як я підбираю нею м’яч із землі, але вирішив, що краще удавати, ніби я не розумію їхніх слів, і копирсався ракеткою, як і перше, тільки обережніше. Усі грали в теніс так само погано, як і я, корт був запорошений і не дуже рівний, і тому гра не клеїлася. Врешті, коли в обох бразильців зовсім зіпсувався настрій, нас покликали пити чай. Містер Андерсен, що пішов поспати, вернувсь уже посвіжілий і залопотів по-англійському ще швидше, ніж доти, а місіс Андерсен воркувала по-французькому. Обидва молодики вперто балакали тільки по-португальському, а панночки скрекотіли так, що часом не можна було добрати, чи вони говорять по-португальському, чи по-французькому з португальським акцентом. Я ж озивався то по-англійському, то по-французькому. В такий спосіб ми ділилися своїми думками про Вагнера, Ніццу, про Петера Корнеліуса (причому мені довго здавалося, що мова йде про Корнуельс, та ніхто того не помітив), про доктрину Монро; поговорили про моральність Едуарда VII, про особливий чар Парижа та про його велику подібність до Ресіфі, про багатство тропічної флори, про метелики, оси та змії і про новітню моду на бридж. Принаймні мені здалося, що ми розмовляли саме про це. Але моїм співрозмовникам, можливо, здалося щось інше. Мені було приємно погомоніти отак невимушено після силуваної мовчанки на «Золотому леві», але незабаром я відчув, що стомився. Господарі мої, певне, відчували те саме. Але, боячись, що інші помітять та осудять ту втому, кожне іще подвоювало своє завзяття в розмові; тільки молоді бразильці скоро покинули нас, пішли на тенісний корт і почали всілякими вигуками та знаками переманювати до себе дівчат, удаючи, ніби думають, що я нічого не помічаю. Щоб якось прикрити втечу своїх дочок, місіс Андерсен почала дуже цікаво, але надзвичайно розтягнуто оповідати чи то про незрівнянну барвистість південно-американських колібрі, чи то про незвичайну красу тамтешніх квітів, чи про те, як чудово міниться якась риба, спіймана в південних морях, чи то про пишноту карнавальних убрань та оздоб, чи то про все те разом, а може, й про щось зовсім інше. Проте розповідала вона прегарно, вельми виразиста й жваво. — Mais oui, — притакував я, — mais oui![1] Коли я нарешті почав прощатися, вся родина Андерсенів, як того вимагала доброзвичайність, засипала мене запрошеннями приходити завтра, і позавтра, і взагалі приходити. Я так само захоплено дякував і обіцяв приходити. Та в останню мить мовчазніша з дочок внесла зовсім іншу ноту в ті запросини: вона тихо промовила, не дивлячись на мене: — Ми в будень буваємо зовсім самі… Я зрозумів, що не прийти буде нечемно. І приходив іще кілька разів. Коли я згадую ті свої пізніші візити до вілли «Ельсінор», мені уявляється, наче я пильно вдивлявся кудись крізь завіси з темного серпанку, сподіваючись угледіти за ними споріднену людську душу. В тих словах і в голосі молодшої з сестер Андерсен примарилась мені якась містична обіцянка тієї жіночої дружби, що її завше жадає й прагне чоловіча душа. Тієї обіцянки вона не справдила, ні разу більше не повторила, а може, й зовсім її не думала давати. Але я жив тією надією в Ресіфі. Я приходив нібито пограти вчотирьох у теніс із дочками і матір’ю, бо в будень ті молодики-бразильці, наречені дочок, були зайняті своїми комерційними справами в місті. Андерсен був, можна сказати, англоман і досить передова людина, і дочки його мали свободу, небачену в Бразилії в ті довоєнні дні. Вони могли навіть кататись на велосипедах по безпечніших околицях і носити короткі, лиш по кісточки, сукні, й комірці в них не закривали шиї наглухо. І ще вони вміли вживати чудове англійське слово «флірт». Вважалось уже, що молодша міс Андерсен «фліртує» зі мною. Годі й уявити собі більш «англійську» ситуацію! Та далі я не пішов. Я не підійняв тієї завіси. Одного разу, коли ми були вдвох у садку, мені здалося, наче вона не від того, щоб я її поцілував, але нагода та минула, перше ніж я наважився випробувати, чи це справді так. А вона, може, вирішила, що я надто несміливий, і більше не давала мені такої нагоди. Тепер я вже не можу виразно пригадати, чому саме я так тоді подумав і чому завагався. І важко собі уявити, який «трикутник» вийшов би в нас із нею та з її нареченим, коли б ми тоді справді поцілувалися. Я купував їй та сестрі дорогі цукерки, а матері приносив цілі оберемки квітів. Ми гатили ракетками по тенісному м’ячеві, розмовляли французькою мовою, іще зеленою й уженагнилуватою водночас, і знову бралися за ракетки, щоб перепочити від тої розмови. Розмовляли ми не задля того, щоб сказати щось одне одному, а, навпаки, аби приховати, що нам нічого сказати. Та примарна призвістка дружби скоро розвіялась, і коли «Золотого лева» розвантажили та навантажили, я був готовий до відплиття, як і будь-хто з нашого екіпажу. Зовсім незвичайний настрій, майже схожий на якусь несмілу приязнь, панував на нашому пароплаві, коли місто тануло в вечірній заграві в нас за кормою. Був гарний тихий вечір: погода й далі сприяла нам. Я спитав другого помічника, як він розважався, і він відповів, що мав чортову силу роботи на судні й зміг тільки три ночі пробути на березі. Тоді досить приязно пробубонів щось про недбальство старшого помічника та нездарність третього. А коли я показав механікові ті книжки, що їх накупив, він висловив свою зневагу до них без жодної ворожості до мене. Старший помічник погодився зі мною, що Ресіфі — залізничний вузол із великими перспективами, а третій помічник подав мені сільничку, хоч я його й не просив. Однак капітан лишився непримиренний. І те дратувало мене. Капітан мав звичку гучно сьорбати суп, і нараз мені спало на думку передражнити його. Всі злякано звели на мене очі; і капітан, не донісши ложки до рота, втупив у мене свій погляд, що в ньому видимо прокинулося злостиве зацікавлення. Я повільно доїв свій суп, сьорбаючи щодалі гучніше. Потім вельми спокійно поклав ложку і став терпляче, з виразом спокійної цікавості чекати, як капітан доїдатиме свій. Але він, весь червоний на виду, доїв його зовсім тихенько. Старший помічник та механік, аби якось його виручити, завели голосну розмову, а старший помічник ще й закашлявся. Мідборо був приголомшений, проте, зустрівшись із ним очима, я помітив у його погляді не тільки жах, а й повагу до мене. Тоді мені здавалося, що вигадка моя надзвичайно дотепна, але ввечері, вже в ліжку, мене посів сумнів. Я вже не був такий задоволений із себе. Я дозволив собі непристойний, образливий вибрик. Мені було соромно. Я ненавидів і зневажав капітана, щоб не боятися його, а тепер от і сам спустився до його рівня. І все ж я й досі боявся його. Ні, я не гідний називатися Блетсуорсі.5 ПЕРЕХІД ДО РІО
Я так докладно розповідаю про всі мої вражіння в тій подорожі довкола світу, бо хочу якомога виразніше висвітлити ті обставини й умови, що в них поволі розвивалася моя душевна недуга. Бо, сказати правду, вся моя повість — це, по суті, історія психічної хвороби. Після тої першої катастрофи, що спіткала мою волю й пам’ять, я гадав, ніби то просто прикрий випадок і що я його легко видихаю. Я погодився з думкою, що досить мені вирватися з мого давнього оточення, з Оксфорда й Лондона, та почати нове життя, — і все налагодиться. Та далі на мене насунули сумніви, і в нескінченні години безсоння в голові моїй поставали вже складніші й далекосягліші здогади щодо мого нещастя. Тяжко вплинуло на мій настрій і те, що погода після Пернамбуку почала псуватися. Я став гірше почувати себе фізично, і те також нагонило на мене прикрі думки. Сліпа стихія ніби об’єдналася з людьми, щоб підривати мою мужність і віру в себе. Невже в мене починається морська хвороба на посміх моїм ворогам? Сама та думка була нестерпна. Та марно я відганяв її. Щоб придушити зрадливу нудоту, я по-дилетантському вдавався до самонавіювання. Випереджаючи систему Куе, я одно умовляв себе: «Я не захворію на морську хворобу! Я не захворію на морську хворобу!» А за обідом того дня вирішив, що вже захворів, і вибіг із-за хитливого столу несподівано й ганебно. Уночі шторм посилився. Каюта моя гойдалась і рипіла дедалі дужче, немовби зовсім забувши, що недавно досить успішно імітувала надійну тверду землю. Вона стрибала, металася, злітала вище й вище, та досить було змиритися з тим злетом, як вона, звівшись дибки, завмирала на мить і стрімголов летіла кудись у безодню. А то раптом лягала зовсім набік. Пароплав наче то вгвинчувався штопором у хвилі, то обертався в човник на ярмарковій гойдалці. Тоді, ніби передумавши, робився ліфтом, що раптом псувався й летів униз, провалюючись у якусь безодню шахту. Або вагончиком фунікулера, що спокійно, плавно везе своїх пасажирів у якусь запаморочливу ущелину. Далі мені стало не тільки погано, а ще й страшно. Від жахливих поштовхів увесь пароплав аж двигтів. Спінена хвиля влітала в каюту, немов собака, що шукає свого хазяїна, кидалася з кутка в куток і, намочивши все, втікала. Все неприкріплене качалося по каюті; одна пара черевиків подалась за хвилею, та так і не вернулась. Я трохи не звихнув руки й дуже забив коліно. Карафка з водою вискочила з підставки, мов дикий кіт, розбилась об стіну, й гострі скалки шалено заметалися по каюті, шукаючи руки чи ноги, щоб уп’ястися в них. П’ять днів прожив я в такому пеклі. Спершу я не міг і думати про їжу, тоді почав потроху їсти, хоч нудота все мучила мене. Я пив гарячу каву дедалі охочіше й жадібно поглинав хліб, що приносив мені стюард Вет. Чотири чи п’ять днів пробув я отак у своїй каюті, й ніхто не дбав про мене, крім Вета; та ще раз на хвилинку зайшов другий помічник і кілька разів питався про мене механік. Ті дні стали в моїй пам’яті тлом цілої бурі невиразних і болючих думок про все, що гнітило мене до того — та, властиво, й по тому. Я не стільки намагався якось додумати їх до кінця, до висновку, скільки метався та борсався серед них. Мене й тягло на ті думки, й із душі вернуло від них. І лиш безладними уривками я можу щось про них розповісти. Найголовніше, найістотніше в моєму становищі було ось що: я вступив у життя з непохитною вірою в себе, в людей і світ — і несподівано втратив ту віру. Я втратив усяку певність у собі: я став чужий своїм ближнім і боявся їх. А тепер ще й тіло моє опинилось у нестерпному розладі з тим негостинним світом, що до нього я потрапив. Мені й на гадку ніколи не спадало, що воно може бути таке безпорадне та беззахисне, коли стихія й випадок отак не знати чого завізьмуться на нього. Вся оця нещаслива, самотня й нескінченна подорож була безглузда від початку й до кінця витівка безнадійного дурня. Навіщо, навіщо я повернувся спиною до свого звичного світу? Навіщо дав старому Ферндайкові випхати мене з нього? Я ж був щасливий чи принаймні коли й не зовсім щасливий, то більш-менш на своєму місці. Змоклий до рубця, насилу тримаючись на ліжку, що стрибало, мов той цап, і ухиляючись від підступних ударів своїх-таки речей, я в подиві думав: «Невже правда, що колись я був щасливий і спокійний! Невже я колись твердо й упевнено ступав по землі й усміхався дружньо до зір?» Я згадував залиті сонцем пагорби Вілтшіру та вечірні оксфордські вулиці як щось неправдоподібно й незмінно прекрасне. Чи справді все те колись існувало? От до того світу, до впорядкованого, заможного життя в середній та південній Англії я й був пристосований. Я розумів звичаї, що панували там, міг вірити людям, жити добропорядно, поводитися серед них невимушено й упевнено. Злигодні мої почалися, тільки-но я ступив один крок від того світу. А тепер я все далі й далі віддаляюся від нього! Але ж чи нормальна оця моя нездатність пристосовуватися? У голові в мене ритмічно гуло: «Нормально — ненормально — нормально — ненормально…» От, наприклад, я так прикро страждаю від морської хвороби. Чи й решту мордує оця кволість та нудота? Чи вони всі вже пройшли через це? Чи, може, й тепер так само страждають? Я пильно придивлявся до Вета. Чи він цілком здоровий? Він ходив хитаючись, був блідий, змоклий. Але робив своє діло, носив мені каву. І поки я бабрався в тих чорних думках про свою цілковиту непридатність до життя, може, решта всі — чи принаймні дехто з них — просто не давали волі таким гнітючим думкам? Може, вони просто товстошкіріші за мене? І чому всі мене так не злюбили? Чи це в мене якесь ненормальне невміння сходитися з людьми? Чи, може, я просто надміру вразливий? Чи, може, насправді вони всі такі самотні, як і я, тільки не усвідомлюють того? Може, вони й не помічають, як мало спілкуються одне з одним? Та коли всі на світі отакі самотні, то як же тоді може існувати людське суспільство? В Оксфорді, приязно вітаючи кого-небудь, чуєш у його відповіді таку саму приязнь. Та чи справді воно так? Чи тільки так собі гадаєш? Чи існує взагалі та приязнь? Коли я тепер, загубивши свою молодість, повернуся назад, чи віднайду я знову Оксфорд, і Вілтшір, і дружбу? А втім, дружба — в особі Лайолфа Гревза — вже сама повернулася до мене задом і відкрила свою фальшивість. І кохання так само. А коли весь той любий серцю світ був тільки сном, коли оця страхітлива бовтанина серед розбурханих вод будить мене від таких снів, то для якої дійсності маю я пробудитися? Здається, кілька днів я лежав у гарячці й, марячи, розмовляв із Ветом. А потім вітер несподівано стих, сліпуче сонце висушило палубу нашого тісного залізного світу, рипіння й зітхання судна увійшло в спокійний ритм, важкі безладні удари хвиль змінилися розмірним, дедалі плавнішим танцем. Я відчув, що до мене знову повертаються сила й апетит. Вет допоміг мені трохи прибрати в каюті, я, зціпивши зуби, зголив цупку щетину, перемінив білизну, надів чистий комірець, пов’язав краватку й вийшов до обіду. — Ожили вже? — з повним ротом, ніби аж приязно сказав механік, побачивши мене. — Ну, тепер ви трошки краще знатимете, що таке море. — Стривайте, біля мису Горн іще й не таке буде, — озвався старший помічник. — Хочете бобів? — Вет простяг мені консервну бляшанку. Які смачні й ситі здались мені ті боби! — У мене колись була одна книжка, — промовив механік, — то в ній писалося про силу хвиль та припливів. Щось страшне! Там були обрахунки. Я їх не зовсім зрозумів, але цифри просто разючі. Тією силою можна побудувати височенну вежу, рухати нею усі поїзди в Європі, освітити трохи не всю землю, і все те пропадає намарно. Дива, еге? — Щось не віриться, — відказав старший помічник. — Математика, нічого не вдієш, — не здавався механік. — Ми ковзаємо по поверхні речей, — устряв я, та ніхто не оцінив такої премудрості. — Я знаю одне місце біля Ньюгевена, так там щось будували, щоб використати силу припливу, — здобувся на слово й третій помічник. — І, мабуть, нічого не вийшло? — спитав старший. — Усе розламали знову, сер. — Я так і думав. А на що вони хотіли використовувати ту силу? — Не знаю, сер… Вони й самі того не знали, — з глибокою зневагою процідив старший помічник. Капітан на все те не промовив ані слова. Він сидів і замислено дивився кудись просто себе. Обличчя його здавалося блідіше, суворіше й наче ще злостивіше, ніж звичайно. Білі вії прикривали його очі. Мені було цікаво: що він думає? — Ріо, — раптом вимовив він із якоюсь надзвичайною прикрістю в голосі. — Ріо… Ніхто нічого не відповів — та й що можна було відповісти? І він не сказав більше нічого. Старший помічник глянув на нього скоса, примруживши одне око, тоді знову нахилився над своєю тарілкою. — В Ріо ви знайдете скільки завгодно матросів. Іще кращих за наших, — сказав механік, раптом угадавши капітанові думки.6 МАШИНА ВИХОДИТЬ ІЗ ЛАДУ
Ми прибули до Ріо, а потім Ріо випхало нас назад у море, точнісінько як і Пернамбуку. «Золотий лев», пропахлий кавою, ромом та гнилими овочами, поплив далі, назустріч своїй лихій долі. Я відпливав із Ріо зовсім пригнічений. Там я почувався ще самотнішим і безпритульнішим, ніж у Ресіфі. Я не мав навіть рекомендацій до кого-небудь такого, як Андерсен, отож мусив оселитись один у поганенькому готелі й розважався, як умів, — цебто дуже кепсько. Мене вразило велике, гомінливе місто, тропічна рослинність, сліпуче сонце, пишнота головної вулиці — я забув, як вона називається, — немовби тамтешніх Єлисейських Полів, — і нескінченні курорти та чудові пляжі на узбережжі. Мене дуже здивувало те, що ці південноамериканці мають морські курорти, куди веселіші за наш Брайтон чи Борнмут. Був у Ріо й новий музей красних мистецтв із безліччю добрих картин сучасних художників, і я стовбичив там цілими годинами. Великою втіхою були для мене й кінотеатри, розкішні, просторі кінотеатри. То була саме золота пора кінематографії, коли можна було вільно й досхочу, без будь-якого ажіотажу, надивитись на екрані на Чарлі Чапліна. Люди в місті видались мені заможніші й щасливіші, ніж у нас у Англії. Коли б я мав хоч якого-небудь товариша, я, може, розважився б там непогано, але я на той час став уже такий нерішучий, що не спромігся ні з ким познайомитися. Була в мене там і одна любовна пригода з тих, що про них краще не розводитися широко. Яка шляхетна й милосердна могла б бути професія куртизанок, коли б їх не зневажали так і коли б вони вміли зворушувати й утішати серця тих самотніх людей, що звертаються до них! Але я не міг купити собі нічого, крім вульгарного сміху та щонайбрутальнішого вдоволення жадоби. Я пробував напитися, але після моїх норідзьких пригод у мене лишилась нездоланна відраза до алкоголю. А тим часом усе моє єство прагнуло дружби, людської щирості. Я блукав багатим, пишним містом і питав себе: як можуть усі оці люди, такі вдоволені й веселі, не відчувати моєї тяжкої туги за людяністю, коли вони справді люди? Чи, може, все це місто — якесь зборисько механічних ляльок, що є тільки подобою суспільства живих і щирих людей? Отакі фантазії спадали мені на думку. Звісно, я не знав португальської мови. Та хіба, крім мовних, мало є ще бар’єрів між людьми! Я часто чув на вулицях англійську мову, а двічі навіть бачив таких симпатичних співвітчизників! Одного разу — цілу родину з п’ятьох душ, а другого — парочку туристів, чоловіка й жінку, видимо, недавно одружених. Я йшов за ними назирці, аж поки привернув до себе їхню увагу й збудив у них якусь підозру. Я плентався за ними як дурний, не можучи придумати, як із ними заговорити, пробудити їхню цікавість. Моя самотність просто паралізувала мене. Та й що я, спитав я сам себе, можу дати їм? Хіба я так само не механічна лялька, не жива машкара? Мені ще треба було знайти людський дух не лише в довколишньому світі, а й у собі самому. От коли б, скажімо, всі ці милі люди зненацька загорілися приязню до мене, стали запрошувати поснідати з ними або піти куди небудь прогулятися, почали розмовляти зі мною? Що я мав їм сказати? Як би я міг їх розважити, чим би міг їм прислужитися? І ось весь екіпаж знову зібрався на «Золотому леві». Нас випхнуто назад у море — так у понеділок рано робітник повертається на свій завод чи шахтар до свого забою, бо не має більше куди піти, ані чого робити. Ми повернулись до нашої брязкучої в’язниці й попливли через величезну гавань до виходу в чисте море. Того вечора вислів «брязкуча в’язниця» дуже пасував до «Золотого лева». — Містере Мідборо, — наважився я сказати другому помічникові, що стояв якраз поруч мене. — Щось цей наш старий дзигар не так цокає. — І ви! — здивувався він. — І ви те помітили! — Що-небудь сталося в бурю? — допитувався я. Мені ще до Ріо вчувалося, ніби з машиною щось не те. Якісь перебої, але не такі помітні, як тепер. Він підступив до мене впритул і процідив крізь зуби, дивлячись на побережні узгір’я: — Наш старий упертий, як баран. Коли він сказав, що машина витримає до Буенос-Айреса, то нехай механік хоч розсядеться, він його не послухає. — Він, видно, й машини не слухає, — сказав я. Ми відвернулись від берега й стали прислухатися до нерівного стугону машини. — Розвалюється на шматки. Кожен отакий грюк може її доконати. О, чуєте? Підшипники плавають у мастилі, але мастило — це ще не все! А механік сидить та книжки читає. Я мовчав, чекаючи дальших звірень. — Послали каблограму в Лондон, — додав другий помічник. — Капітан править своє, механік своє. Станемо на ремонт у Буенос-Айресі. Капітан так наполіг. Як постоїть на годині, то, звісно, дійдемо… Містер Мідборо обвів обрій допитливим поглядом. Він, видно, не дуже вірив у годину. — І є ж такі люди, — промовив він. — Весь час господа бога з себе корчить. Як він сказав, так має й бути. А коли виходить не по його, знову крик та лайка, знову в нього хтось винен. І ніщо його не навчить. Знову він бог і тільки й дивиться, на кому б свій священний гнів зігнати.7 МЕХАНІКІВ РЕВОЛЬВЕР
Іще до нашого прибуття в Ріо я невиразно відчував, що в капітана якась незлагода з командою. Але моя меланхолія не дала мені звернути на те пильнішу увагу. А в Ріо зчинилася якась буча через платню та дисципліну. Зверталися навіть у британське консульство: здійняли ґвалт на вулиці, аж поліцай мусив утрутитись. — Попокрутився наш старий, — сказав Радж до Мідборо вже на пароплаві. — Зате, може, тепер нам легше буде. Я не став допитуватися, про що йдеться, вирішивши, що то не моє діло. Мідборо ще буркнув, що забагато «макаронників». Я потім став придивлятися до команди й помітив двоє-троє нових облич, а декого не долічився. Гармонія зійшла в Ріо на берег і не повернулася. Я поміркував трохи, чи не пов’язана з отим розрухом на баку й напруженість у кают-компанії. Мабуть, у капітана то була вже звичка — завжди воювати зі своїми матросами. Він, певно, вважав, що на те він і капітан… щоб зганяти оскому на матросах. Та й на кому ще він міг її зігнати? А може, на отаких торговельних пароплавах не з регулярних ліній завше точиться щось подібне до класової боротьби між баком та ютом, а класова боротьба не знає миру. Та лиш після Ріо мені відкрилося, на які страшні речі здатен цей чоловік, що об його похмуру мовчанку та колючі погляди розбивалися всі мої спроби зійтися з ним ближче. Якось я пішов до механіка — повернути йому книжку «Кооперативні молочні ферми в Данії. З статистичними таблицями й діаграмами», що її механік рекомендував мені як «легку лектуру». Механік сидів і тримав у дебелій руці щойно вичищеного револьвера, а на койці поруч нього рівним рядочком лежали набої. — Важкувата у вас цяцька, — зауважив я. — Яка ж це цяцька, — відказав механік. — Але ж навіщо вам його тут ладувати? За двісті миль від землі й від людей? — Отож-бо й є, — сказав механік і неначе замислився — чи варто відкривати мені більше? І, певно, вирішив, що не варто. — А ви всю книжку прочитали? — спитав він за хвилину. — Щось не віриться. Ви тільки знімаєте вершечки з життя, юначе! Скачете через п’яте на десяте. У вас, я б сказав, розум метелика. — Він знову замовк і, бачачи, що я все не спускаю очей із куцого чорно-синього револьвера у нього в руці, пояснив: — Той ваш Оксфорд, по-моєму, пускає в світ самих тільки метеликів та одежну міль. Літають, пурхають та дірочки у всьому прогризають. А як до діла, то ні на що не здатні. Справжній інкубатор для комах отой ваш Оксфорд, і більш нічого. — Я вашу книжку прочитав усю. Він зневажливо гмукнув: брешеш, мовляв. — Тепер я можу вам дати тільки «Функціональні розлади товстих кишок» Робінсона. От у вас теж є товсті кишки, а чи будете ви її читати? Де там! — А ви прочитали мої романи? — Достоєвський пише непогано. Решта — мотлох. А в Достоєвського є дещо цікаве. Я обернув ціни, що трапляються в книжці, з карбованців та копійок на шилінги та пенси. Виходить, дещо в них удвічі дорожче, ніж у Лондоні, а дещо більш як уполовині дешевше. Він заклав у барабан свого таємничого револьвера останній набій, клацнув задоволено курком, прислухався до нерівного стугону машини. Потім, ніби втікаючи від тривоги, повернувся до своєї шафки, повної старих книжок.8 КРИК У ПІТЬМІ
Я не знаю, що сталося тієї ночі, й досі картаю себе за свою нерішучість. Треба було втрутитися! Я, здається, вже згадував, що мене дедалі дужче мучило безсоння і що я мав звичку вночі блукати по палубі. Але тієї ночі я прокинувся не сам, мене розбудив неначе постріл. Може, мені те лиш приснилося після того, як я побачив механікового револьвера? Або прив’язаний кінець линви ляснув. Та однаково мене пойняла якась тривога. Я сів на ліжку, посидів трохи, прислухаючись, тоді помацки вдягся й піднявся на палубу. Пароплав перевальцем сунув уперед по розлогих, важких, наче нафтових хвилях, що розбивалися об борт, ледь помітно світячись. Небо було вкрите тонкими, розшарпаними хмарами, і крізь них, то тьмяніючи, то яснішаючи, просвічував блідий місяць. Я пройшов до баку. Спершу все було неначе спокійне. Високо на містку невиразно маячила в місячному світлі нерухома, мов статуя якогось божества, постать стерничого. На носі під розгойданим ліхтарем теж чорніла така сама непорушна постать вахтового. Потім мені здалося, наче в тіні під палубним вантажем, біля форлюків, щось ворушиться. Я скорше відчув, ніж побачив, кількох людей, що вовтузились, ніби борюкалися, там, і ще одного чи двох, що тихо стояли, мов на варті, в затінку біля входу до кубрика. Тоді раптом пролунав пронизливий зойк, і чийсь голос, голос молодої людини простогнав задихано: — Ой! О-ой! Не треба! На те відповів грубий капітанів голос: — Будеш ти завтра працювати як належить? — Буду! Буду, коли зможу! Ой! Ой, не треба! Буду! Тиша, що настала по цих словах, здалася мені нескінченно довга. — Відпустіть уже його, — почув я нарешті голос старшого помічника. — Досить з нього. — Аякже, досить! — огризнувся капітан. — Такій ледачій свині ніколи не буде досить. — Не в ньому самому річ, — трохи тихіше відказав старший помічник. — Ну й нехай усі виходять! — визвірився капітан. — Старший правду каже, — озвався механік. Капітан тільки вилаявся. Потім на палубу щось гепнулось, немов кинули бухту линви, і в темряві щось заскиглило, наче набита або налякана дитина. Мене поривало підійти, втрутитися, але я боявся. Я стояв, мов скам’янілий, у місячному світлі. Знову запала тиша. Старший помічник щось промовив півголосом. — Придурюється, — кинув капітан, потім додав: — Підніміть його хто-небудь та відведіть на койку. І знову глухо стукнуло, наче когось копнули ногою. На бакові замигтів ліхтар, і я вгледів якісь постаті, що рухались по палубі. Потім долетіла притлумлена мова. — Я їх примушу слухатися моїх наказів! — почувся капітанів голос. — Поки ми в морі, я на судні хазяїн! І начхав я на британського консула! Із палуби підняли щось велике, безживне й занесли до кубрика. Постаті капітана, старшого помічника та механіка темніли під червоним сигнальним ліхтарем. Вони стояли нерухомо, спинами до мене, й дивилися вперед. Механік щось сказав зовсім тихо і, як мені видалося, обурено. — Ідіть к бісу! — визвірився капітан. — Я знаю, що роблю! Всі троє рушили в мій бік. — О! Здорові були! — вигукнув механік, угледівши мене. — А, пан Нишпорка! — промовив капітан, утупивши погляд у моє освітлене місяцем обличчя. — Шпигуєте за нами, еге? Я змовчав, та й що я міг відповісти? Вони пройшли повз мене на ют. В кубрику забубонів чийсь хрипкий голос. Говорив довго-довго; час від часу його перебивали й інші голоси. Команда, видно, вся не спала. Стерничий наді мною й досі стояв біля стерна, ніби сонний. Вахтовий на носі вже вернувся на своє місце, а може, й не сходив із нього. Машина, нерівно стугонячи, все гнала судно уперед. Але й місяць у своєму вузенькому райдужному колі, серед клаптів хмар, що пропливали повз нього, і море, що хвилювало тихо, ліниво відбиваючи рухливі місячні бліки, стали тепер ніби мовчазними співучасниками якогось страхітливого злочину. Що сталося? Той зойк, що я його почув, був неначе передсмертний. «Замордували», майнуло у мене в голові страшне слово. Я тихенько прослизнув до себе в каюту і не міг заснути до ранку. Невже в цьому світі людина не може прожити, не ставши звірюкою?9 ПОХОРОН У МОРІ
Уранці Вет сказав мимохідь, що один із матросів увередився і, здається, вмирає. А після обіду, ще мовчазнішого й гнітючішого, ніж звичайно, Радж сказав мені, що той матрос помер. Механіка не було; він порався внизу, біля своєї розладнаної машини. А то б я його спитав. Радж нібито й уявлення не мав, від чого помер матрос. Невже я так нічого й не дізнаюся? На палубі лежало коло люка щось довге, біле, і, підійшовши, я впізнав обриси людського тіла, загорненого в ковдру. Я постояв хвилинку, дивлячись на нього; четверо чи п’ятеро матросів, що сиділи й стояли довкола, замовкли, коли я підійшов, і дивились на мене якось загадково. Я подумав був, чи не розпитати їх, але побоявся почути страшну правду або збаламутити їх своїми запитаннями. Я почував себе так, наче мені кинуто виклик, що його я не годен прийняти. Глянувши вгору, я побачив капітана, що стояв на містку, спершись на поруччя, й ворожим поглядом стежив за мною. Я відійшов до борту, затулив обличчя руками й замислився. Піти розпитати матросів? Чи стане в мене духу на те? Я вирішив поговорити спершу з Ветом. Але Вет затявся на одному: «Увередився». Другого дня погода, доти хмарна й тепла, почала мінятися. Хвиля стала вища, пароплав хитало дужче й дужче. Гвинт крутився повільно й час від часу зупинявся зовсім. Увечері відбувся похорон, коли його можна так на звати. Всі вийшли на палубу, крім кочегарів, механіка та трьох чоловік, що помагали йому в машинному відділенні, час від часу зчиняючи своїми молотками оглушливий грюкіт. Зашите в цупку рядюгу тіло поклали на дві намащені салом дошки, ногами до бортового люка, прикрили брудним британським прапором. Усупереч звичаєві, молитву читав не капітан, а старший помічник. Капітан, ніби помінявшись із ним ролями, стояв на вахті на містку. Помічник повагався трохи, перевірив, чи так лежить тіло, а тоді похапцем вийняв молитовника, звів на мить очі до хмурного неба, мов сподіваючись почути звідти щось, і почав похоронну відправу. Молитви він читав якось уривчасто й наче сердито, немовби протестував проти всієї цієї церемонії. Я стояв біля поруччя поряд із Мідборо, тримаючи капелюха в руці. І майже всі поскидали шапки. Капітан стовбичив на містку, згорблений і нерухомий, і дивився на нас, мов сова з гілляки. А матроси похмурими купками стояли або сиділи навпочіпки на палубі, лише зрідка перемовляючись. Двоє вже лаштувалися зіпхнути тіло за борт. Мою увагу спершу так захопила гнітюча напруженість цієї сцени, що я зовсім забув про погоду й не помічав, як різко вона міняється. Я завважив, що на всіх обличчях ніби відбились якісь лихі передчуття, немовби кожному щось загрожувало, і в моїй голові те зразу ж пов’язалося із таємним тлом сумної події, що сталась на судні. Всім, гадалося мені, рвуться з уст невисловлені звинувачення, погрози. Десь поза межами влади нашого понурого капітана, на суходолі, чекає на нас закон, нудна процедура слідства, непевне правосуддя. Почнуться доноси, свідчення, кривосвідчення, далі — сумнівний вирок. Які свідчення даватиме оцей от старший помічник, що похапцем відправляє похорон? І що казатиме механік? Чи будуть вони брехати, аби врятувати себе й капітана? Невже те, що сталося в темряві минулої ночі, так і лишиться в темряві? І що бачили матроси? Про що вони знають і про що здогадуються? Чи відбудуться якимись загальними словами? Яка таємниця криється за цією нічною трагедією, чия тут правда? І чи існує тут взагалі та правда? І коли мене викличуть до суду, що саме маю я сказати? І як витримає моя версія перехресний допит? А старший помічник усе читав молитви. Аж тепер я помітив, що на нас, на бурю в наших серцях насувається ще й справжня, морська буря. Помічник невиразно бубонів, не дуже зважаючи на розділові знаки, а позад нього повільно й невпинно здіймалася хвиля, поки гребінь її підносився вище за його голову, а потім так само повільно спадала, лишаючи його на тлі неба. І раптом я завважив, що небо те якесь незвичайно ясне, аж біле. Звичайна його синява стала майже сліпуча. Мені вдарила в голову думка: це ж починається шторм! Я задер голову й окинув поглядом величезну небесну баню, що в її центрі теліпався на хвилях наш пароплав. Яке страхіття! Укривши вже мало не півнеба, швидко сунула вище й вище грізна синьо-чорна хмара з пошарпаними, завихреними краями. Саме як я глянув угору, ті краї наче кігтястими лапами вхопили сонце, і водяну просторінь довкола залило тьмяним мідно-червоним бляском. На палубу наповзла густа холодна тінь, немовби всіх і все на ній умочили в чорнило. Зате небо з завітряного боку ще пояснішало, побілішало проти того мороку. Всі, хто був на палубі, перевели погляди з мертвого тіла, що лежало на двох дошках, на ту чорну запону, що її напинали на всіх нас злі духи стихій. Старший помічник теж глянув угору, перегорнув сторінку й забубонів швидко-швидко, через п’яте на десяте. Капітан щось гукнув у переговорну трубку до машинного відділення, й незабаром машина, що була стихла, знову нерівно застугоніла. — Ой, кінчали б уже, — прошепотів Мідборо. Ту мить пролунав страшний гуркіт, мовби вдарили в тисячі литавр, і старший помічник махнув рукою з молитовником двом матросам, що стояли біля небіжчика. Слова відправи стихли. Палуба нахилилась до страшної сіро-зеленої водяної гори, що здіймалась угору, мов спина велетня кита; білий кокон, що так іще недавно був живою людиною, ковзнув по дошках униз і шубовснув у лискучу, наче масну, воду. Ту ж мить фальшборт, злетівши вгору, закрив усе від моїх очей. Старший помічник, повільно ступаючи вгору по нахиленій палубі, ще дочитував останню молитву, та люди вже розсипались по своїх місцях зустрічати шторм. Мов батогом, стьобнув по палубі град. Я метнувся до найближчого трапа, і тільки-но добіг до нього, як ударив грім, наче постріл над самим вухом. Я ще вгледів старшого помічника, що йшов палубою простоволосий, із розгорненим молитовником у руці, хитаючись, наче п’яний; потім я влетів у люк, скотився трапом униз і трохи не рачки подався до себе в каюту.10 ШТОРМ
На той час я вже трохи звик до шаленства стихії, і хоч зносити хитавицю було мені нелегко, та я вже не був такий приголомшений, як першого разу. Страждав я більше фізично, ніж душевно, і тому можу пригадати багато дечого з тих днів. І над усім у тих спогадах панує дедалі лютіший капітан. Дивно, але аж тоді, як він дійшов до нестями, я почав його розуміти. Чи принаймні тепер так мені пригадується, а насправді я, може, зрозумів усе пізніше. Спершу я вбачав у ньому тільки якогось огидного недолюдка. Його затята, відчайдушна боротьба з цілим жорстоким світом за ствердження своєї волі, що її ніхто не хотів зрозуміти, стала ясна мені лиш тоді, як він зазнав остаточної поразки. Як і я, він увійшов у життя, окрилений надіями, сповнений безмірних, хоч і пустих прагнень, мріяв про велич, що її ніколи не міг зажити. Яких лишень утіх, яких висот не обіцяв він собі замолоду! Як присягався сам собі вибитись у люди! А доля невблаганно відкидала його назад на оцю жалюгідну службу, де він мусив бути повсякчас озлобленим начальником таких самих невдах, безжально прибитих життям людей, хазяїном старенького суденця, що його він відверто соромився. Бо він ненавидів свій пароплав, він радий був би втопити його, як консервну бляшанку. Він ненавидів своїх хазяїнів за те, що вони найняли його, та, мабуть, ненавидів би їх іще дужче, якби вони його не найняли. Його за печінки брало, що він мусить возити годинники, швацькі машинки та готовий одяг до Бразилії, каву, цукор, цигарки та бавовну до Аргентини, а звідти з рештками англійських виробів та з усяким набраним у Південній Америці непотребом пертись кудись у іншу півкулю. Адже ж, власне, коли не брати до уваги відстані й небезпеки, він був звичайний биндюжник, тимчасом як інші люди ходили по землі, панували, розкошували, заживали життя. І навіть цю принизливу роботу було нелегко виконувати, і тільки ціною відчайдушних зусиль щастило йому зберігати гідність. То він хотів принаймні в цьому тимчасовому маленькому царстві бути необмеженим владарем. А команда не хоче йому коритись. Якийсь зарозумілий шмаркач, нікчема з нікчем, прилюдно передражнює його за обіднім столом! Машина не слухається! І погода глузує з його планів. А, згинуло б воно все! Запалось би воно к бісовому батькові! Погода справді глузувала з нього. Він розраховував добитись до Буенос-Айреса раніш, ніж зміниться вітер. Він налаяв свого механіка йолопом і вивів судно в море з безпечної гавані Ріо. І от, усього за два дні плавби до Буенос-Айреса, налетів шторм. Життя капітанове стало просто нестерпне, і ті дні безмежного розчарування він прожив у якійсь шаленій люті, мов спійманий у тенета дикий кіт. Пробираючись до себе в каюту, я наткнувся на нього. Він ішов середнім проходом, сперечаючись із механіком. — Я ж вам казав, що не ручуся за неї, — виправдувався той. — Треба було зробити це в Ріо. Капітан бушував незгірше за шторм. Він сипав прокльонами, здійнявши вгору зціплені кулаки. Механік тільки кривився та знизував плечима. Я оступився їм з дороги, але раптовий поштовх судна кинув мене просто на капітана. Обличчя його спотворила сатанинська лють, і він ударом кулака відкинув мене до дверей якоїсь каюти. Приголомшений, безпорадний, я не зважився дати йому відкоша: такий великий капітанський престиж на судні. Капітан із механіком вийшли в кормові двері, а я побрався до себе в каюту. «Золотий лев», то зариваючись носом у хвилі, то спинаючись дибки, змагався з водяним громаддям. Не знаю, минули хвилини чи години, та ось щось загрюкотіло, забряжчало, заскреготало: машина зламалась. Нікого те не вразило; скільки я знаю, ніхто не схвилювався, всі стоїчно сприйняли неминуче. Вся команда знала, що до того йдеться, дивно було тільки, що те не сталось раніше і що судно так довго могло боротися з страшним шаленством стихії. Я вгледів механіка: весь мокрий, із вимореним, але байдужим, як завше, обличчям, хапаючись за стіни, він ішов до своєї каюти. Йому більше не було чого робити. Та й нікому вже не було чого робити на судні, хіба помпувати воду, що заливала нас, та якось стримувати її невблаганний натиск. Тепер, коли змовкла машина, судно вже не двигтіло, не різало хвилі, а тільки розгойдувалось та перевалювалося з боку на бік. Часом воно загрозливо поверталося боком до хвилі. А потім знову ми діставали коротку пільгу, наче залога фортеці, що здалась на ласку переможця й чекає, що ось-ось почнеться різанина. Так, наше судно здалося на ласку хвиль, стало їхньою безпорадною іграшкою. Та небагато було в них тої ласки. Вони немовби завзялися перевернути пароплав — коли не сторч, то набік. А ми вже не опиралися. Не дивились у вічі небезпеці. Хвилі били в борти, перекочувались через палубу, аж темно ставало, як уночі, тоді підкидали нас нагору, до світла, й знову, ревучи, жбурляли сторчголов у безодню. Ми були приборкані. А що, як почнеться теча? Вранці я зважився вибратись із каюти, подивитись, чи не дістану чого попоїсти. Дорогою спіткав Раджа, що теж прямував до камбуза, й перегукнувся з ним кількома словами. Чи нема течі, питаю я? Ні, здається, поки що нема, тільки з палуби, крізь люки заливає. Але з тією водою впоратись можна, сказав Радж; аби лише обшивка не піддалася. Нічого не вдієш, треба якось триматися. Радіо тоді ще не було поширене, і ми не мали змоги викликати якусь поміч у нашій скруті. Ми були загублені в океані; хіба що випадково могло зустрітись якесь судно та подати нам допомогу. Або хвилі, набавившись нами, викинуть судно на берег. Або ж ми просто підемо на дно. А може, отак і кидатиме по хвилях, поки не вщухне шторм, а тоді будемо дрейфувати. Таке сказав мені Радж. Наш кок якимсь чудом примудрився розпалити її і зварити дуже смачну й поживну юшку з м’ясних консервів та сухарів, що знадливо пахла цибулею. Матроси один по одному пробирались до камбуза, борючись із хвилею, що перехлюпувала через палубу. Кожному хотілось дістати свою пайку тої гарячої смакоти. Всі сьорбали її просто з казанка, навалювались, гукали: «Держись, ти!» — й не дбали ні про який етикет. Та коли раптом на дверях камбуза став капітан у мокрому цератяному плащі, з посірілими від морської солі віями, й ухопився за одвірок, повернувши до нас застигле, перекривлене люттю обличчя, всі розступилися, двоє вийшли швиденько з камбуза, а Вет подав йому окрему миску. Ніхто не зважувався озватись до нього, і він бурмотів сам до себе якісь прокльони. Я стояв недалеко від нього, гризучи сухаря, і вловив слова: — Ми дійдемо до Буенос-Айреса! Дійдемо! Або, присягаюся богом… — Бог уже своє сказав, — промовили нечутно механікові губи. — А ця свинота знову без діла? — прогарчав капітан, уп’явши в нас примружені злі очиці. — Заждіть ви в мене, ось тільки стихне вітер! Та минуло чотири чи п’ять днів — не скажу точно скільки, бо й не дивно, що загубив їм лік, — а вітер не стихав. Ми сиділи по своїх каютах, або, держачись за стіни, пробиралися переходами, або на відчай душі перебігали слизьку палубу по коліно чи й по пояс у пінявій воді. Нас кидало увсібіч, било об стіни й рангоут. Одного разу мені здалося, що я ушкодив собі ребра, і я з півгодини просидів, обмацуючи бік та глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Кок і далі творив чудеса в своєму камбузі й зігрівав нас чим-небудь гарячим — здебільшого, правда, тільки кавою. А поміж тою втіхою ми жили надією. Щоб дістатись до камбуза, нам доводилось пускатись у відчайдушні вилазки крізь кипучі хвилі. Часом мені так і не щастило туди добитись. Окинувши поглядом футів тридцять відкритої палуби, що раз по раз ховалася під спіненою водою, та нечисленні предмети, що за них можна було вхопитись дорогою, я зважував ризик і вертався назад. Я заніс до себе в каюту бляшанку сухарів, але мене дуже мучила спрага. Наче саме повітря, що ним я дихав, було солоне, і сіль осідала з нього на губах. Мене аж нудило від того невідчепного смаку солі. Напевно, в ті дні всі ми були однаково голодні, вимоклі, спустошені, пошарпані, вкриті синцями. Хвилі ганялись за нами, й саме судно, здавалось, прагнуло викинути нас із себе. Я бачив, як один матрос, — видно, з розпачу гепнувсь на палубу й покотився вниз, але інший устиг ухопити його за комір, сам другою рукою вчепився в стовпець поруччя й держав його, поки судно вирівнялось, а тоді потяг до безпечного місця. І ще я бачив одну річ зовсім неймовірну. На палубу до нас попала величезна акула. Над бортом здійнялась висока, шпиляста, мов Юнгфрау, хвиля. Оливково-зеленою горою, люто шипучи, нависла вона над судном, і вітер рвав із неї піняву гриву. Потім усією своєю вагою вона впала на палубу. Я скулився під капітанським містком. Не вірилося, що це страшне громаддя не розіб’є судна вдрізки або не зажене в страшну глибочінь. Хвиля, шелестячи, хльоснула мене по ногах, тицьнулась у коліна, мов пустотлива собачка. Усе вкрилося спіненою водою, видно було тільки бак та задраєний вхід до кубрика. Потім помалу випливла середня палуба, вкрита кучерявими клаптями шумовиння. І серед тих клаптів, то згинаючись, мов лук, то розпростуючись, клацаючи квадратовою пащею, ніби якийсь скажений чемодан, котилась по палубі величезна рибина з білим черевом. Вона була куди більша за людину. Рибина люто била хвостом, а за нею метлялися пасма слизу, що їх вітер витягував у довгі нитки. Черево в неї було закривавлене. «Золотий лев», здавалось, якусь мить зчудовано придивлявся до нового пасажира, тоді рішучим поштовхом скинув акулу через поруччя правого борту разом із піною, немовби такої гидоти навіть він, старий, пошарпаний морський бурлака, не міг витерпіти. От що я бачив на власні очі.11 ЗАКОЛОТ І ЗЛОЧИНСТВО
За весь час тієї бурі я ні разу не зміг перемінити на собі мокру одежу, хоч довгі години сидів у себе в каюті, вгорнувшись у ковдру та плед. І, скільки пригадую, шторм ні на хвилю не притихав. Він припинився враз, несподівано. Прокинувшись чи то зі сну, чи то з непритомності, я збагнув, що буря минула. Та скільки я пролежав у тій безпам’яті, я не знаю. Спробувавши сісти, я завважив, що з моїм ліжком сталося щось чудне. Воно вже не розгойдувалося, але утворювало разом зі стіною каюти якийсь трикутний жолоб, і в тому жолобі я лежав. Я дуже знесилів, виголоднів, змучився від спраги й був зовсім безпорадний, та все ж треба було якось з’ясувати, що це сталося. Вхопившись за кронштейн лампи, теж нахилений, я виглянув у ілюмінатор і побачив, що море, спокійне синє море, лежить похило. А коли ні, то щось інше перехилилось. У кожному разі, моя каюта була напевне перехилена. Я здивувався. Аж віри не йметься, що я ще міг дивуватися після всього, що зазнав під час шторму. Але бідний мій мозок був, видно, такий виморений, що йому просто несила було здогадатися, чого це все в каюті так понахилялося й застигло. Я зліз із ліжка й відчинив двері — глянути, чи й у переході все отаке похиле. Так воно й було. Заточуючись, вийшов я на палубу і побачив, що весь пароплав перехилився. Аж тоді в моєму затьмареному, виснаженому мозку проясніло, і я зрозумів, у чому річ. Блакитна лінія обрію, що її я бачив тепер, була горизонтальна, як і годиться. То судно нахилилось носом униз, а корму задерло догори. Певно, набрало води аж по передню перебірку. Мабуть, і вантаж ізсунувся, бо палуба помітно перехилилась на лівий бік. Замислившись, я взявся рукою за голову й відчув біль. Голова була вся в гулях і саднах: певно, я об щось ударився, однак коли те сталось, я не знав. Може, мене вдарило об стіну в каюті. Я, певно, довго лежав приголомшений або ж, виморений, дуже міцно спав. Над пароплавом кружляло кілька чайок. Одна, багато більша за решту, неначе могла без кінця ширяти над водою, не рухаючи розгорненими крилами. Вона крутилась довкола судна настирливо, неначе родич, що чекає на спадщину. Одна чи дві сіли на задертий догори ют. Я доти ніколи не бачив, щоб чайки сідали на палубу, і мене пойняло химерне відчуття, ніби судно покинуте. Потім я почув десь спереду діловитий стукіт молотка, заспокоївся й рушив подивитися, хто там стукає. На середній палубі, за капітанським містком, зібрався, як мені спершу здалося, весь екіпаж пароплава. Картина була досить химерна. Матроси збилися в дві купки ліворуч. Давно не голені, вони нагадували якийсь підозрілий набрід. В одного рука була вмотана в закривавлену ганчірку. Один чи двоє щось жували, решта сиділи скулившись або стояли в недбалих позах. Вигляд у всіх був похмуро-насторожений. Праворуч лежала перевернута догори дном шлюпка. Біля неї спокійно порався тесляр, прибиваючи дощечку. Йому помагав юнга. На кілі шлюпки сидів верхи механік із револьвером у руці, а позад нього, спершись на корму шлюпки, стояв Радж. Старший помічник теж мав у руці револьвера, а Мідборо невимушено помахував тесаком. Обидва вони стояли спиною до мене й рвучко обернулись, зачувши мою ходу. — О! Ви ще живі? — вигукнув механік. Мені несила було відповісти. Я ступив крок до них, ухопився за залізне поруччя, послизнувся йсів на палубі. Мені запаморочилося в голові. — Мені млосно, — сказав я. — Гей, дайте йому щось попоїсти! — гукнув Мідборо. — Не бачите, що він ледь живий! Матроси ліниво заворушились. Врешті один підійшов і тицьнув мені в руку шматок м’яса й сухар. Видно, я справді просто охляв, не ївши так довго. Бо від їжі мені зразу покращало. Я з’їв усе, що мені дали, й випив трохи кави. Сила помалу верталась до мене, і я сидів, оглядаючись довкола. Згори пролунав голос: — Він попливе з матросами. Підвівши голову, я побачив капітана просто над собою, бо місток, нахилений разом із судном, нависав над палубою. Капітан також тримав револьвера напоготові. Руда щетина, чотири чи п’ять днів не голена, робила його ще бридкішим. — Аякже! — озвався високий чорнявий чоловік, видимо, боцман. — Беріть його самі! — Навіщо він нам здався! — відказав капітан. — Нічого не вдієш, доведеться вам його взяти. — Він же наш пасажир… — примирливо сказав механік, і старший помічник, що стояв біля мене, кивнув головою. — Нічого не розумію… — промовив я. — Усі шлюпки порозбивало, лишилась одна, вона вже на воді, он там, за бортом, — пояснив Мідборо. — Матроси надумали покинути судно й відплисти на ній, покататись по морю. Як загледіли землю з правого борту, так їм і засвербіло пливти. Зрозуміли? Тільки… наш старий про те здогадавсь і попросив їх зачекати. Ось вони й чекають. Бо що б ми робили без них? Тесляр, спасибі йому, ласкаво погодився перед відплиттям полагодити для нас оцю ось шлюпчину. Хоч і пізненько, але все ж зласкавився. Ось які справи. Тепер я зрозумів, що означають три револьвери. — Тільки-но хто спробує пересісти в шлюпку, дістане кулю, — застеріг механік, звертаючись до мене й матросів. — А тесляр попливе з нами, — додав старший помічник. — Покаже, що він покладається на свою роботу. — Е, ні, ми не згодні, — промовив чорнявий. — Зате ми згодні, — відрубав механік. — У морі нам самим може знадобитись тесляр. — О, теслярство дуже потрібний фах, — погодився з тим механік. — Ви й гадки не маєте, скільки всякої всячини мусить уміти тесляр. Про це цілі книжки написано. Матроси обурено загомоніли, зашепотілись між собою. — А де ж та земля? — спитав я другого помічника. — Я нічого не бачу. Мідборо обвів поглядом обрій. — Судно весь час обертається, — пояснив він. — Он бачте, де сонце? Вона на заході, під сонцем. — Нікуди вона не дінеться, — озвався кок. — Тільки якого дідька ми до неї не відпливаємо, оце вже я не знаю. Поквапся там, Джімі! — Іди к бісу! — огризнувся тесляр. — Ти що думаєш, я тут бавлюся? — Таж сонце вже заходить! — А то не мій клопіт. Повільно, повільно оберталося судно, надвечірнє небо панорамою розгорталось за головами матросів. Воно світилось ясним золотом над олив’яною водою, і перше ніж мені вдарили в очі сліпучі сонячні промені, я побачив на обрії бліді, прозорі, лілово-сірі обриси гористого берега. Одна гора неначе куріла, як вулкан. Потім умить очі мені залило червоно-золоте сонячне сяйво, і все потонуло в ньому. — А як же ми пливтимемо до берега потемки? — спитав хтось. — «На захід, друже мій, на захід», — продекламував начитаний механік і тицьнув револьвером кудись ліворуч. — Перед вами вся Патагонія, як стіна! Хоч-не-хоч, не проминеш. Вона на сотні миль тягнеться. Приставай, де хочеш. — Це б ми вже на півдорозі були, — промовив той самий голос. — Себелюбна тварюка, — кинув механік. — За півгодини я скінчу, — сказав тесляр. — Мені треба перевернути шлюпку. Поможіть хто-небудь. — Містере Джібсе, — звернувся до старшого помічника капітан. — Скажіть містерові Мідборо, нехай піде з містером Блетсуорсі до кубрика та винесе наш припас. Ми вчотирьох стерегтимемо матросів. А з вас, хлопці, двоє — тільки двоє, не більше! — хай поможуть тесляреві. Берися ти, голландцю, ти плохий і силу маєш. Та пам’ятайте, я пильную! Йому спало на думку ще одне. — Треба знайти кілька ліхтарів, містере Мідборо. Бо скоро стемніє. Хай палуба буде освітлена. Я не хочу ніяких сюрпризів у темряві. Чоловік із перев’язаною рукою плюнув і злісно вилаявся. — Або ми хочемо… — Не бійсь! — озвався ще один і роблено засміявся. Ми з Мідборо перенесли всі харчі з камбуза на той борт, із якого мали спускати шлюпку, тоді ще пішли до комори, де вже добряче похазяйнували матроси. — Зайве не завадить, — сказав Мідборо, накладаючи мені на оберемок сухарі. Поки ми носили харчі, сонце сіло, й синій присмерк швидко погустішав. Запала ніч. Постаті матросів чорніли під двома ліхтарями, що їх Мідборо повісив у них над головами. Капітана нагорі поглинув таємничий морок. — Готово, — промовив тесляр, випроставшись. — Можете риштуватися. — Стій! — гукнув капітан, мов батогом ляснув, коли один з матросів ступив до лівого борту. — Ах ти, свинюко стара! — крикнув хтось пронизливо. — Як дійде до бійки, то… — І урвав, не доказавши погрози. — Нам потрібен тесляр, — твердо сказав боцман. — Живий чи мертвий? — чемно поцікавився механік. Матроси сердито загомоніли. — Спустіть нашу шлюпку, — наказав капітан, — та поскладайте в неї все. Зчинилася метушня, шлюпка плюснула на воду, в неї загримотіли ящики, бляшанки, пакунки. Я теж помагав, поки на палубі не лишилось нічого. Радж унизу складав усе. — З біса мало місця лишається! — гукнув він. Раптом позад мене щось грюкнуло, задзеленчало розбите скло й стало темно. То матроси враз розбили обидва ліхтарі. — Біжи до нас, ДжіміІ — гукнув хтось до тесляра. — Спробуй лишень! — крикнув механік і вистрілив наосліп, певно не влучивши ні в кого. Матроси один за одним пострибали через борт у свою шлюпку. — Блетсуорсі! — на свій подив почув я згори. — Блетсуорсі ще тут? На той поклик я пішов до трапа, що вів на місток. Капітан уже спускався звідти швидко й нечутно, мов велетенський кіт. І не встиг я збагнути, що він надумав, як він схопив мене за комір і штовхнув у відчинені двері Ветової комірки. З несподіванки я не опирався. Почувши, що він бряжчить ключем біля дверей, я теж метнувся до них, та запізно. Він ударив мене револьвером у обличчя; падаючи, я почув його голос, сповнений дикої ненависті: — Ось тобі, маєш! Жери свій суп! Сьорбай! Потім двері грюкнули, і я опинився під замком. Приголомшений ударом, я насилу підвівся й лапнув себе за обличчя. По щоці текла кров. Надворі капітанів голос комусь відповів: — Не турбуйтеся. Він у великій шлюпці. Я почав потемки обмацувати двері, наче сподівався якось їх відімкнути. Кричати чи грюкати кулаками мені спершу й на думку не спало, а потім стало вже запізно. Та й однаково навряд чи хто мене почув би. Бо надворі тим часом щось зчинилося, і всім, певно, було не до мене. Я гадаю, що капітан почав стріляти в матросів. Може, просто зі злості. Або навмисне, щоб відвернути увагу від мене. А може, матроси перші щось затіяли. Може, то й не капітан, а механік стріляв. Так чи інакше, я почув три постріли, галас і якийсь сплеск. А потім ритмічно зарипіли й захлюпали весла, і все стихло. Видно, матроси поквапились утекти від капітанової люті. Запала тиша, мовби хто повільно опустив завісу. Я ще трохи постояв, прислухаючись, та нічого вже не було чути, тільки хвилі розмірно хлюпали в борт.12 ПОКИНУТИЙ
Тільки на світанку я видобувся з тієї комірчини. Висадити двері чи вікно потемки було над мою силу. Але вранці я знайшов у одній шухлядці Ветів струмент, і долотом та молотком — бо викрутки не було — спромігся вийняти замок. Цілу ніч мене душила безсила лють на капітана, і тепер я робив усе немовби на злість йому. Треба було жити, щоб викрити й знищити його! Поки я нишпорив у Ветовій комірчині, шукаючи, чим виважити двері, я знайшов там пляшку коньяку, трохи води, сифон із цілим запасом балончиків, сардини й сир у бляшанках, сухарі, кілька коробок фініків та інжиру на десерт і ще деякий припас. Знайшов я також багато сірників, заправлений ліхтар і ще дещо, все акуратно повкладане, щоб не потовклося під час хитавиці. «Капітан міг би мене й у гіршу дірку запхати», — подумалось мені. Виламавши замок і відчувши, що я вільний, я попоїв і, набравши в жменю фініків, вийшов огледітись. Я мав надію побачити, що судно прибиває до берега, і я зможу наздогнати свого ворога, хоча що б я зробив із ним та його компанією, коли б знайшов їх на патагонському узбережжі, я не міг собі уявити. Я рушив до містка. Палуба була нахилена крутіше в лівий бік, однак глибше судно, скільки я міг побачити, не занурилось. Піднявшись на місток, у рубку, в те священне місце, доти заборонене для мене, я побачив не потрібне тепер стерно й компас у перехиленому нактоузі, знайшов багато морських карт і креслень судна. В найнижчому кутку лежало купою якесь мідяне приладдя. Насамперед мені хотілось побачити землю, але вона зникла. Я став спиною до сонця, що саме вставало на сході, й довго вдивлявся в різку темно-синю смугу обрію, але берега, учора такого виразного, не побачив. Я видряпався на дах рубки, проте й звідти не видно було й знаку ані землі, ані чогось схожого на човни. Я намагався переконати себе, що то імла чи ще яка оптична омана сховала берег від мене, але лінія обрію була чітка й незаперечна, мов Евклідова аксіома! Видно, «Золотий лев» дрейфував уздовж берега, й учора нас пронесло повз якийсь ріг. А тепер, мабуть, судно опинилось навпроти великої затоки. Але земля ще покажеться, неодмінно покажеться! Та марно я себе заспокоював. Той безкраїй обрій тяжко гнітив мене, навіював почуття безпорадності. Надія зразу ж добутися до берега на легкому саморобному плотику розвіялась як дим. А тривкого плота я не зумію зробити, та хоч би й зумів, далеко на ньому не запливу. Отож я зрікся думки доганяти капітана по теплому сліду. Він із самого початку знав те, що я лиш починав тепер розуміти: я муситиму лишатися хтозна-поки на цьому розбитому судні. Засмучений, вирушив я оглянути незатоплену частину «Золотого лева». Швидко я, на свою втіху, пересвідчився, що голод мені не загрожує: харчів вистачить, поки триматиметься на воді судно, тобто поки не зміниться погода; а може, воно ще перетриває й бурю, впевняв я себе. Адже ж протікає воно тільки спереду, а перебірка ціла. В камбузі було вугілля, я міг навіть варити собі їсти. Я мав картоплю, рештки свіжої городини, сушену цибулю, м’ясні консерви. Оглядаючи судно далі, я натрапив на капітанову каюту. Я зайшов туди поміркувати, що ж мені чинити далі, вмостився на подушці в його плетеному кріслі й став думати, як же мені з ним поквитатися. Або ж судно приб’є до берега, або ж мене хто-небудь із нього зніме. Існують, звісно, й менш приємні можливості, а тому не завадить написати записку про моє прикре становище й кинути її в пляшці в море. Або навіть кілька пляшок із записками кинути. Треба зробити це негайно. Я почав шукати в каюті паперу та чорнила й мимохіть зацікавився покинутим капітановим майном, що могло пролити світло на вдачу цієї людини. Очевидно, він читав мало, зате — нещасне, жалюгідне створіння! — зібрав цілу колекцію порнографічних карток, видертих сторінок і цілих номерів французьких та іспанських бульварних журналів. Деякі він, видно, розглядав, смакуючи, бо дещо на них було енергійно попідкреслюване олівцем. За моїх студентських років таке, певно, сповнило б мене обридженням, та відтоді я вже встиг узнати, які жахливі бурі часом буяють у нашому тілі, і коли я виявив, що мого ворога пекла й жерла невгамовна хтивість, моя злість на нього за той ниций, підступний вчинок, що жертвою його я став, наче якось утихла. Коли його доводили до шаленства такі речі, то його напівбожевілля все ж чимось схоже на ту нестяму, що часом охоплює й цілком нормальних людей. Він зненавидів мене з самого початку. За віщо, цікаво? Чи дав я йому до того якийсь привід? Може, я нагадував йому кого-небудь ненависного чи яку-небудь прикру пригоду? Я кинув сушити собі голову цими загадками. Його колекцію я запхав назад у шухляду. Тоді заходився писати записку: «Я, Арнольд Блетсуорсі…» — далі короткі відомості про себе. Я написав, коли ми відпливли з Лондона, зазначив деякі подробиці нашого плавання. «За кілька днів після нашого відплиття з Ріо в нас поламалась машина, пароплав перестав слухатися стерна, в носовій частині з’явилась теча». Добре, далі головне: «Капітанова неприязнь до мене помалу виросла у взаємну ворожість», — написав я й замислився, пригадуючи, як мене покинули на судні та як поводились інші члени екіпажу. «Які брудні в мене руки!» — завважив я й мимоволі здригнувся. Потім поплентався до своєї каюти, зазираючи дорогою в каюти недавніх моїх супутників. У механіковій каюті я знайшов таємний запас сигар і закурив одну. Вона виявилась досить добра. Серед химерної добірки старих, залапаних, обдертих книжок я знайшов акуратно складені оголошення про передплату дев’ятого видання «Британської енциклопедії» на різних умовах. Проти цін були надряпані олівцем якісь обчислення: видимо, механік мав намір обтяжити пароплав і мене всім тим сховищем знань. Помешкання старшого помічника виглядало прозаїчніше. Там була біблія, кілька коробок паперових комірців, портрети якихсь досить непривабливих осіб і фотографія будинку; на звороті її був напис: «Останній внесок треба зробити…» і дата. Радж свої картки забрав, певне, з собою, і найцікавіші в його каюті виявились кумедні цяцьки, куплені, мабуть, на подарунок якійсь дитині. Мідборо, видно, цікавили санітарні умови в морських портах. Мені раптом стало соромно: що ж я роблю! Це ж шпигунство! І я подався в свою каюту. Там я помив руки, змив кров і бруд з обличчя й перевдягнувся. Тепер я відчув себе знову Арнольдом Блетсуорсі, а не брудною, зжужмленою ганчіркою, що нею був так довго. Мене дуже тішила свідомість того, що я фактично господар судна й можу робити що мені заманеться. Я повернувся до капітанової каюти, докінчив свою записку й почав переписувати її начисто. Та скоро мені здалося, що каюта надто вже пропахла капітаном. До того ж я стомився й на мене налягав сон. Кинувши свою скаргу недописану, я пішов шукати місця, де б вигідно поспати. Після довгих днів негоди мені хотілося погрітись на сонечку. Я переніс свою постіль із каюти на палубу, поклав її коло димаря й ліг на осонні. Корабель обертався, сонце ніби креслило на небі спіраль, і я подумав, що мене пригріватиме весь час. Тінь від димаря повільно пересувалась наді мною. Непомітно я заснув глибоким сном. Прокинувсь я, весь тремтячи з ляку. Мені приверзлось, ніби капітан десь тут, близько, в човні, й хоче якось потопити пароплав. Іще мені здалося, що чайки більше не літають над пароплавом і що він усе віддаляється від суходолу. Мабуть, я марив. Сонце схилилось на захід. Я підвівся й потягнувся. Та частина палуби, де я лежав, підіймалась над водою найвище, і я вирішив принести ще кілька ковдр і переночувати тут. Я зійшов на місток, тоді спустився на палубу — глянути, чи не осів пароплав дужче. Пам’ятаю, я довго стояв біля борту. Спостереження мої привели мене до невтішних висновків. Безперечно, судно тепер сиділо в воді глибше, ніж досі, і до того злегка погойдувалось. Вода заливала палубу, і аби я схотів дістатися на бак, то мусив би брести в ній по коліна. Чи я того раніше не помічав, чи води й справді прибуло? Коли судно нахилялося, вода, клекочучи, вливалася крізь шпігати, тоді виливалась назад. Я спустився трапом у трюм, там було темно й моторошно. Зазирнув до машинного відділення — там теж блищала вода. Вже почало сутеніти, коли я згадав про Ветів ліхтар і про сірники. Коли висипали на небі зорі й похолоднішало, я з ліхтарем розшукав іще кілька ковдр. Однак вода на палубі непокоїла мене. Я довго не міг заснути й лежав із розплющеними очима, дивлячись на зорі.13 РОЗДУМИ ПОКИНУТОГО
Тільки вночі я почав розуміти, в якому жахливому становищі опинився. Я, власне, вже давно збагнув, що відрізаний від усього світу, але гнав ту думку від себе. Надто багато звичок і уявлень тяжіло наді мною, щоб я міг так швидко усвідомити свою цілковиту безпорадність. Досі я поводивсь як людина, що має намір притягти до суду іншу, котра хотіла її вбити, — хоч і бачить перед собою певні труднощі й перешкоди. Вдень усе мало інакший вигляд, і я ще козирився. А тепер мені заповзла в голову думка, що я фактично вже вбитий і ніколи нікого не зможу притягти до суду. Які мої шанси знову опинитися серед людей? З холодним відчаєм у серці зважив я ті шанси. Я жив, дихав, їв, фізично почував себе набагато краще, ніж перше, та чи могло все те хоч трохи зменшити мою самотність і безпорадність? Я опинився так далеко від людей, від світу, наче мене викинуло кудись за межі земної кулі. Я не знав напевно, де перебуваю, та, в кожному разі, «Золотий лев» дрейфував десь багато південніше Байя-Бланки, останнього значного аргентинського порту. Надія на те, що на мене натрапить яке-небудь каботажне судно, була мізерна. А ті, що пливуть у Тихий океан, повз мис Горн, проходять багато східніше. То буде справжнє чудо, коли мене підберуть, перше ніж налетить шторм та доконає «Золотого лева». А він його доконає напевне! Не треба навіть, щоб з’явилась іще де теча або луснула перебірка, судно вже й тепер осіло так глибоко, що висока хвиля заллє й затопить середній відсік. За цими думками мені зовсім вилетів з голови мій ворог — капітан. Я бачив, що я тепер відрізаний від усього світу, й самотність ця може скінчитись тільки моєю смертю. І все ж я помітив, що осягти розумом цього факту я не здатен. Я думав про своє становище так, наче збирався про нього комусь розповідати. Може, людський розум взагалі не пристосований до того, щоб осягти цілковиту самотність? Може, справді, як запевняють новітні вчені, ми не можемо думати, не ворушачи непомітно губами, немов розмовляючи хоча б із кимсь уявним? Я почав розмовляти сам з собою, не мажучи подолати химерного відчуття роздвоєності: наче той, хто говорить, і той, хто слухає, — різні люди. «А що ж це, властиво, таке — життя? — спитав я сам себе вголос. — Життя, що починається так таємниче в теплі й темряві, а закінчується ось як? Мені здається дивним, неймовірним те, що я мушу плавати по морю, поки не потону; але що тут, властиво, дивного й неймовірного? Я не бачу підстав уважати це за дивне й неймовірне, бо я взагалі не маю ніяких підстав оцінювати цей факт, крім суб’єктивних. Певно, він здається мені такий дивний тому, що я досі уявляв собі життя зовсім не таким; яке воно є. А які я мав підстави уявляти його не таким? Ніякісіньких. У дитинстві, щоб ми не плакали та щоб росли чемні, доброзвичайні й упевнені в собі, нам прищеплюють усякі ілюзії, що не мають під собою ніякого ґрунту. А коли ми пізнаємо правду, буває вже запізно викривати ту облуду. Мене навчили думати, що коли я буду чесний, працьовитий і запобігливий, то на віддяку за те матиму щастя, веселощі, безпеку і постійне, тривке, щодалі більше задоволення життям. А тепер маєш! Після таких сподівань я немовби став жертвою брутального жарту. І ось, на сонечку, ситий і безтурботний — хоч і востаннє в житті, — я можу навіть посміятися з цього жарту, себто сам із себе». Отак я просторікав, звертаючись до свого слухача, та мій слухач не відповів нічого. — Жарт? — промовив я вголос і замислився. — А коли це не жарт, то що ж це таке? Навіщо ця вся комедія, ця жахлива підмана, коли з неї нема кому й посміятися? Якусь хвилю я сидів, нічого не думаючи, потім зайшов з іншого боку: — Підманюємо ми самі себе, — відповів я своєму уявному співрозмовникові. — Природа не ошукує, бо вона нічого не обіцяє. Просто ми самі хибно розуміємо її. Оце моє смертне ложе на напівзатопленому судні — просто кінець самовпевненості. Доля завше була суворіша й жорстокіша, ніж ми гадали, тільки ми не мали відваги побачити те. Життя — нерозумніша й тендітніша дитина, ніж здається батькам. Воно ловить ґави, падає, забивається. Та яке право має воно потім нарікати та скиглити? На кожну пилиночку, що запліднює квітку, припадає десять тисяч пилиночок, що летять за вітром і гинуть; так улаштоване життя, і чом би я мав бути винятком? Ось до чого я дофілософувався тієї ночі. Пам’ятаю невиразно: я сидів навпочіпки й глибокодумно розмірковував про свою схожість із квітковою пилиночкою. По всій землі розсіяні отакі пропащі пилиночки, що дізнаються про свою гірку долю, коли вже запізно скаржитись. Природа, розсипавши їх навмання, простує далі своїм шляхом. Або ж я забув, про що міркував далі, або ж умостився на постелі й заснув.14 ТЕРПЛЯЧИЙ СУПУТНИК
Другого ранку мої думки знову спустились від високої філософії до капітана. Я прокинувся в поганому настрої, а наморочившись із кавою, поки її приготував, — розлютився ще дужче. Я заприсягся сам собі, що капітан мені за все дорого заплатить. Після кави я зразу взявся до діла: тричі переписав свою скаргу, знайшов три пляшки з-під вина чи оцту, з міцними корками (бо на пивні корки боявся покластися), вклав у них свої заяви й добре закоркував. Тоді підійшов до борту й жбурнув усі три пляшки одну за одною чимдалі від судна. Кожна спершу пірнула й зразу ж виринула шийкою догори. І лишилася на місці! Пам’ятаю, мені трохи прикро стало, що ті мої посланці не попливли негайно, та ще й швидко, на північ до цивілізованого світу. Мені, мабуть, уявлялося, що буде саме так. Але вони лишилися на місці й весь час, скільки я був іще на судні, пливли поряд, повільно наближаючись, аж поки прибилися до борту. Мене пойняло розчарування. Але ще прикріше був я вражений, коли слідом за третьою пляшкою вигулькнула з води лиснюча темна спина, ледь вигнута, з довгим плавцем. Якась рибина — я не мав сумніву, що то акула, — виринула глянути, що ж то впало в воду. Я вже був змирився зовсім із думкою, що незабаром — не зараз, але дуже скоро — муситиму потонути, але сподівався принаймні потонути гідно. Мене зовсім не вабила перспектива опинитися в воді безпорадною здобиччю для акули. Яка гидота! На якусь хвилю я навіть відкинув думку про неминучу загибель і почав знову сподіватися, що зрештою мене хтось таки врятує. А тим часом я знепокоєно, невідривно дививсь у воду — чи не побачу акули ще раз. Мені стало ясно, що до акул у мене якась особлива відраза — така, як ото буває в декого, скажімо, до котів. Тільки-но побачивши, що поблизу є акули, я вже не міг прогнати їх із думки. Вони так непокоїли мене, що по обіді я пожертвував цілий качан капусти, аби переконатися, що я помилився. Мені привиділась у воді за кормою якась застигла темна тінь; я взяв капустину — круглий, червоний качан, із тих, що вживають для засолу, — й кинув ним у ту тінь. По капустину мені, певно, довелося спускатися в камбуз, але я того вже не пригадую. Коли качан плюснув у воду, тінь ворухнулася, зникла й знову з’явилась, описуючи півколо. Хапаючи капусту, хижак блиснув білим черевом. Сумнівів більше не було: тільки акула, хапаючи здобич, перевертається на спину. Результат мого досліду виявився дуже переконливий і не дуже втішний.15 ПОГАНСЬКІ ЗОРІ
Аби не думати про акул, я знову згадав капітана й почав мріяти, як я з ним поквитаюся. Я уявляв собі, як зустрінуся з ним, вимальовував в уяві розмаїті сцени зустрічі — в місті на суді, на безлюдному острові, на пустельному узбережжі. «От ми й зустрілись нарешті» А коли мені набридло те марення, бо в глибині душі я весь час розумів його цілковиту нереальність, — я примусив себе дискутувати з собою про філософські та релігійні проблеми й довго сидів, заглиблений у них, зусиллям волі женучи з думки той факт, що, так би мовити, стіни в приміщенні, де відбувались ті дискусії, були обклеєні шпалерами з зображеннями акул та капітанів. Я все міркував про те, чи справедлива та доля, що мені судилася. І не тільки мені самому, а й усім подібним до мене людям. Свої юнацькі великі сподівання я пов’язував не тільки з самопевністю молодості, а й з усією системою релігійних вірувань та ілюзій, що переконує людей коритися своїй долі. Ще студентом я випадково, під час однієї дискусії в курильні, почув про книжку Вінвуда Ріда «Мартиролог людини» й поквапився прочитати її. І от знову в моїй уяві почали зринати похмурі картини історії людства. Я бачив, як жерці розгортали перед народами віровчення за віровченням, щоб прикрити ними, мов завісами, жорстоку дійсність; я бачив, як та торгівля надіями раз у раз занепадає й раз у раз відроджується. Я думав про довгу низку моїх предків, незліченні покоління, що пробивались крізь століття, крізь життєві бурі до оцього химерного фіналу над спокійними, певними своєї здобичі водами, під палючим сонцем та холодними зорями, що неквапно кружляють по небосхилі, і доля мого роду ввижалась мені тільки застережним символом долі всього людства. Ну що ж, принаймні умру без ілюзій! Я пригадував, у що вірив малим, і дивувався з власної наївності. Але ще дивніша здавалась мені самопевність молодості. Єдина природна релігія людства, ба й не тільки людства, а всього живого на землі, зводиться до найпростішого догмату: «Все гаразд», — поки який-небудь удар або цілий град ударів не розіб’є тої віри вдрізки. А що лишається тоді, питав я себе? А нічого. Доля біологічного виду не залежить від долі окремої особи. Життя завше може початися спочатку. Народження й смерть для нього ніби основа й піткання. Воно схоже на шахрая-купця, що може провадити свої махінації, тільки знищуючи старі рахунки. Отже, я — ніби неакцептований вексель, одурений кредитор, несплачений борг. Я думав про переможний шлях християнства, цієї останньої для нас, людей Заходу, запони над дійсністю, такої всеосяжної, такої щедрої на обіцянки, такої ще свіжої в людській історії й такої всевладної в тому світі, де я зріс. Я силкувався оцінити його вартість як учення-розради. Звичайно, воно давало розраду. Звичайно, воно заспокоювало. Мільйони душ воно надихало спокоєм і певністю. Та доки зможе воно встояти перед спустошливими пошестями, страхітливими трагедіями життя, що знищують людей міріадами й лишають тільки небагатьох щасливців розповісти про катастрофу? Звісно, щасливеuь змальовуватиме трагедію з яснішого боку. Адже над ним зласкавились, його пощадили! А та пилиночка з квітки, що впала на кам’янистий ґрунт, уже ні про що не розповість. Чи справді віра додавала людям мужності? В Оксфорді я якось чув, як один сміливий безбожник назвав християнство знеболювальним засобом. Та чи можемо ми поручитися, що ті, хто вмер, зазнавши поразки, не відчували болю? І чи справді християнство дає таку велику втіху й підтримку? А що сказати про інші релігії, гордіші й героїчніші, ті, що існували до Христа? Що сказати про стоїків? Я перетрушував безладні запаси своїх знань, шукаючи якихсь критеріїв у цій плутаній суперечці з ученням мого дядечка, і раптом мені сяйнула химерна ідея, зразу спрямувавши плин моїх думок у інший бік. Вона спалахнула в моїй голові таким відкриттям, що я й тепер іще виразно пам’ятаю її. Може, нічого оригінальнішого я ніколи й не придумав. Лежачи, я дивився на Південний Хрест, що висів уже низько над обрієм. Судно оберталось, і сузір’я поволі втікало з моїх очей. «Можна було знайти на небі й кращий хрест», — подумав я. Ту мить мені й сяйнуло моє дивовижне відкриття. Я сів і обвів поглядом неосяжну зоряну баню наді мною. Південний Хрест! Одне-єдине мізерне сузір’я лишилось на долю християнства з усіх небесних пишнот. Християнство ще таке молоде, що небесні зорі ще поклоняються грецьким та перським богам! Християнство не спромоглося ще завоювати неба! Там, недосяжні й спокійні, панують стародавні боги. Але ж як дивно, що християнство так і не завоювало неба! А то були б там Цвяхи, і Рани Господні, й Священна Кров; з Волосожару, певне, став би Терновий Вінець, а з Оріона — сам Син Людський, що гряде в славі своїй. Планети, певно, були б святими апостолами, а Полярна зоря — Бог-слово, що довкола нього обертається Всесвіт. Я сидів і дивувався: як це так християни досі не спромоглися на хрещення небесних тіл? Мене так захопила ця химерна думка, що я забув усю свою зневіру й майже цілу ніч навертав сузір’я до християнства. Я ще перейменовував їх, коли надійшов світанок і вони почали бліднути. Вони гаснули не зразу, а поволі, ніби меркнули. Я обернувся глянути ще раз на недавно перейменовану зірку, а її вже не було. Мене пойняло таке відчуття, наче я простяг руку вхопитись за поруччя, а воно несподівано щезло. Мені раптом обридла моя благочестива забавка, і я подумав: «Отак меркне й зникає віра в християнські догмати. Разом із моїм поколінням. Ніколи вже Оріон не стане Сином Людським у славі своїй, а Юпітер і Сатурн царюватимуть на небі, коли химерна християнська трійця давно вже забудеться». Ось про що думав я, покинутий на напівзатопленому судні, зневірений, загублений серед пустельних обширів південного океану.16 АКУЛИ Й СОННІ ПРИМАРИ
Та спливав у самотності день за днем, і мені дедалі важче ставало боротися з жахливими сподіваннями й страшними снами. Ті сновиддя були ще страшніші за мої денні думки, і врешті я почав гнати від себе сон, так я боявся тих примар, що обступали мене, щойно я заплющував очі. Мене все більше гнітило відчуття, що судно піді мною осідає дедалі глибше. Спершу я сприймав його остаточну загибель як неминуче, однак не дуже близьке майбутнє; а тепер я весь час відчував, як воно осідає. Мені не раз снилося, наче я опинився в трюмі, темному й смердючому, а крізь перебірку сочиться вода. І така жива була та картина, аж мені й удень не вірилося, що то був тільки сон. Я по десять разів на день відзначав рівень води на палубі, забував, коли яку позначку зроблено, й сахався від ляку до радості, силкуючись пригадати, котра з двох позначок пізніша. І ще мучив мене страх, що судно потоне, коли я спатиму. Ледве я, було, задрімаю, як мені починало ввижатися, що пароплав іде на дно; я схоплювався й сидів, не можучи заснути. Один сон принаймні напровадив мене на думку, як уникнути зустрічі з акулою. Ще й досі я пам’ятаю його виразніше, ніж більшість справдешніх подій. Мені снилось, наче я довго-довго сперечаюся з акулою, і акула, як те може бути вві сні, водночас була капітаном. У тому сні я весь час сидів по пояс у воді, — певно, тому, що з моїх ніг зсунулися ковдри, а ніч була досить холодна. Акула з’явилась у величезній білій камізельці з червоною кишенькою на годинник і спитала, коли ми з нею пообідаємо разом. «А хто ж із нас буде господар — спитав я, — і хто гість?» Акула, не дбаючи про церемонії, відповіла брутально: «Я тебе з’їм перше, ніж ти потонеш. А в мене така горлянка, що з неї назад дороги нема». Я сказав їй, що вона, певно, ніколи не зустрічалася з моїм дядьком, велебним Рупертом Блетсуорсі, гароу-говардським священиком, а то б вона знала, що навіть найнеприємніші обов’язки можна справляти тактовно. «Ти спершу спробуй, — відказала акула, — а тоді вже суди. Грубувата вдача не виключає доброго серця. Ти не бійся, воно не з-так і кепсько. Як я тебе ковтатиму, ти забудеш, що топишся, а потопаючи — забудеш, що я тебе ковтаю. А ще як я вгороджу в тебе зуби, то ти зовсім спантеличишся, забудеш навіть про те, що тобі кінець настав». Я відповів акулі, що мене зовсім не цікавлять ті технічні подробиці. Безперечно, за даних обставин вона має наді мною великі переваги, однак домагатися свого так настирливо — це, по-моєму, велика нечемність. А мій дядько давно навчив мене, що й за їжею можна й треба дотримуватись пристойності. Та акула не хотіла слухати ніяких повчань. Такі тонкощі, сказала вона, не годяться для моря, а море, зрештою, джерело життя! Хто в морі не жив, той про життя нічого не знає. І не землі вчити море, як жити на світі. Звісно, частина живого повиповзала з моря на суходіл, але то, мовляв, тільки втеча від справжнього життя. Та й то вони, ті, що повилазили на берег, часом озираються на море з жалем. Вони плазують по землі, нітрохи не кращі за стоног, м’якунів та всяку погань, що ховається на дні під камінням. У повітрі нема справжньої густини, нема опори. А тут, у воді, життя — в своїх кращих виявах — відважне, вільне, відверте, одно слово, справжнє. І не прикрите ніякою облудою. От я, бач, сиджу навпочіпки на оцій палубі й крушуся, втрачаючи одну по одній свої пусті ілюзії, й ніяк мені несила розпрощатися з моїм жалюгідним, дохлим суходільним життям. А у неї, богу дякувати, нема ні легенів, ні ілюзій. Чого варті будуть надія й страх, усі поривання людського серця, його мрії про саможертву й славу, коли я пробуду хвилинки дві в пащі Дійсності? Бо вона, акула, — це Дійсність! «Ось стрибни на дві хвилини в море, — сказала вона, — і взнаєш, що таке дійсність». — «Стрибай краще сюди, до мене, — відказав я, — і в мене на вечерю буде смажена акулятина». — «Е, ні, буде по-моєму», — клацнула зубами акула. Цю ненажеру дратувала сама думка про те, що й її можна з’їсти. От тоді мені й сяйнула та блискуча думка. «А от і ні! — відказав я. — Ти забула про одне. Ти, жалюгідний лантух із тельбухами, тільки й умієш зубами клацати, а не тямиш, що таке судно і що таке каюта. Ось коли цей старий пароплав уже зовсім тонутиме, я замкнуся в своїй каюті й піду собі на дно повз тебе, з усією своєю людською гідністю! А ти тільки тицятимешся писком у дошки та крутитимешся зі злості, бачачи, як обід утікає від тебе! А я піду на такі глибини, куди тобі, нещасний мілководний пухирю, нема дороги, так само як і в повітря». «Ой, та ж це підлість! — зарепетувала акула. — Скільки м’ясива пропаде! А тобі яка з того користь?» «Ну, знаєш, коли не любиш акул…» — почав я. Тут уже їй урвався терпець, і вона, вигнувшись пружиною, стрибнула на мене — так, як колись на очах у мене уявки стрибала на палубі справжня акула. Я кинувсь на неї, й ми стялись у запеклій боротьбі. Прокинувшись, я побачив, що вчепився конвульсивно у власний матрац. Відтоді я вирішив, що надалі спатиму тільки в каюті й замкнуся зразу ж, допіру відчую, що судно має от-от потонути. Я реготав, радіючи, що пошив акулу в дурні, навіть як уже зовсім прокинувся. То був один із моїх найприємніших і — коли можна так висловитися про сон — психічно найнормальніших снів. Та снились мені й інші — певно, такі страшні, що пам’ять не зберегла, викинула їх. А від таких снів під безнастанним гнітом страху я дуже швидко перейшов до гарячкового марення наяву. Але й те марення здебільшого повите ніби туманом і пригадується мені тільки невиразно. Та добре пам’ятаю, як одного разу я гасав по палубі з тесаком у руці, шукаючи велетенського спрута з капітановим обличчям, що повільно, але вперто обплутував судно своїми майже невидимими мацаками, стискав його міцніше й міцніше, ладнаючись затягти його — й разом з ним мене — в безодню. Та коли я натрапив на один мацак і порубав його на шматки, виявилося, що то просто уривок старої линви. А то ще вночі мені приверзлося, ніби пароплавний димар — насправді не димар, а капітан, що лишився на судні, обернувшись димарем, аби упевнитись, що судно таки потоне. Мене охопили страх і ненависть до того димаря, я підскочив до нього й почав оскаженіло рубати його своїм тесаком, щоб скинути за борт і полегшити судно, що й так було обтяжене водою й перехилялося набік дедалі дужче.17 ОСТРІВ РЕМПОЛ ЗАВІТАВ НА БОРТ
Я зовсім не пам’ятаю, як з’явились на судні дикуни. Мабуть, я був тоді непритомний. Лежачи на юті, я розплющив очі й раптом побачив, що двоє їх стоять наді мною й пильно мене розглядають. Вони були зовсім голі, з темно-брунатною шкірою. Обличчя в них були надзвичайно люті, потворно потатуйовані. Чорні чуприни туго стягнені ззаду. Дикуни стояли, спираючись на довгі списи, й тупо дивились на мене. Обидва повільно й невпинно ворушили важкими щелепами, ніби жуючи щось. Хвилинку я теж дививсь на них, кліпаючи очима, тоді став протирати їх, думаючи, що то ще сонне привиддя. Але мана не розвіялась, і, впевнившись, що дикуни справжні, я вхопив свого щербатого тесака, що лежав біля руки, й зірвавсь на рівні, готовий захищатися. Та один дикун схопив мене за руку; вдвох вони подужали мене зовсім легко.Розділ третій
де розповідається про те, як містер Блетсуорсі опинився серед дикунів на острові Peмпoлі, про його перші вражіння від їхньої поведінки й звичаїв; про те, як він побачив мегатерія, велетенського земляного лінивця, прадавню тварину, що збереглася ще на тому острові, а також про незвичайний спосіб життя того мегатерія; далі про вірування ремпольських остров’ян, про їхні шлюбні звичаї й закони і, нарешті, про те, як він змальовував остров’янам цивілізований світ та як на острові вибухнула війн
1 СТРАШНИЙ ПОЛОН
Я дуже хотів би розповісти про свої пригоди на острові Ремполі у тій послідовності, в якій вони відбувались і в якій вони розгортаються тепер у мене в пам’яті. Однак, на жаль, мушу нагадати, що розум мій був тоді затьмарений і через те в моїй розповіді траплятимуться неясності й плутанина. Може, іноді я навіть не зумію пригадати, що сталося раніше, а що пізніше. Отож я й попереджаю про те читачів. Я марив у гарячці, коли дикуни схопили мене, і ще, либонь, довго був тяжко хворий душевно, а як на їхню мірку — просто божевільний. На моє щастя, в цих дикунів — неприторенних людожерів, що невтомно й нещадно полюють на своїх ближніх, панував забобон, ніби м’ясо божевільного — табу, і хто його з’їсть, неминуче помре. Навіть більше — як і багато неосвічених людей у всьому світі, вони відчували перед божевільними якийсь побожний страх. Вони гадали, що божевілля — це особлива відзнака, що її посилає людині їхня Велика богиня. Ось чому ці людожери дали мені притулок, годували мене, й я мав серед них таку волю, якою, певне, не тішився б у культурнішому суспільстві. Оскільки тепер мої спогади будуть уривчасті, наче сторінки, вичитані з книжки, розгортаної навмання то там, то там, читачеві дещо з розказаного може навіть видатися зовсім неймовірним. Він волів би — не заперечую, волів би й я! — щоб повість розгорталася безперервно й послідовно, з усіма подробицями. Звичайно, він багато що проминув би в такій детальній розповіді, але його принаймні тішило б те, що все там є. А так обминати дещо доводиться мені. І мушу визнати: я сам ніколи не мав такого відчуття, що там, цебто в моїй пам’яті, є все. Навіть у перші дні свого полону я мав сумніви щодо того. Я пам’ятаю, як живих, тих двох дикунів, що схопили мене, пам’ятаю навіть сморід згірклого лою, що ним були намащені їхні надзвичайно м’язисті тіла. Ще виразніше пам’ятаю, як я боляче забився об снасть піроги, коли мене кинули туди. Мені й тепер наче в спині віддається, як згадаю. Мене кинули на купу щойно спійманої риби, ще живої; вона билась і тріпалась піді мною й біля мене, я весь убрався в сріблясту луску. З облавків звисали мережі. І ще я виразно пам’ятаю, як переступали через мене й наступали на мене дикуни, спускаючись у пірогу зі здобиччю, награбованою на судні. У моїй пам’яті відбився ніби химерний візерунок із п’ят, литок, колін та брунатних тіл. Ті люди були страшенно брудні. Ще я пригадую, як ми пливли до берега, як веслярі розмірно гребли рудувато-чорними веслами. Берег був високий, скелястий. Скелі ті видались мені напівпрозорі. Не знаю, що то була за гірська порода; пізніш я багато шукав чогось подібного в музеях, щоб дізнатись її назву, але так і не знайшов. Вона нагадувала напівпрозоре синювато-пурпурове скло з великими вкропленнями червонішої барви, по краях рожевими. В тому камені вилися зовсім непрозорі жилки, білі, як мармур. Світло проникало в той мінерал і відбивалось ізсередини, мовби в самоцвітах. Мене, зв’язаного й переляканого, все ж уразила та краса. Ми підпливли до берега й звернули в якусь вузьку затоку, що звивалася поміж скель. Ярдів за сто від гирла тієї затоки, неначе на сторожі, височів химерний витвір природи — нависла над водою скеля, що нагадувала жінку з виряченими очима й роззявленим ротом. Над її головою здіймався ще потрісканий кам’яний слуп, мовби рука з затиснутим у ній києм. Очі були обведені білим, а в западині рота поцятковано білим і червоним: видимо, те мало означати зуби й кров. Та машкара здавалась вельми виразиста, потворна й жорстока в яскравому вранішньому світлі. То, як я дізнався згодом, була Велика богиня, що вітала своїх рабів. Дикуни спинили проти неї свою пірогу й підняли догори весла, вшановуючи її. Передній весляр дістав із дна й кинув богині здоровенну рибину; другий перехилився назад і підняв за чуба мою голову, ніби показуючи мене своєму божеству, а потім штурхнув назад, до решти здобичі. Справивши цей обряд, вони знову взялися за весла, і скоро попереду показалася смужка спадистого берега під стіною скель. На тій смужці стояла ціла юрма нетерплячих дикунів. Наш стерничий пронизливо крикнув, і йому здалеку відповів цілий хор голосів. Усе те вкарбоване в моїй пам’яті дуже виразно, як і клітка з колючого гілля, куди мене вкинули невдовзі. Та все ж і на цих спогадах лежить — не сказати б якась тінь, бо для цього воно надто невідчутне, — але якийсь ніби відлиск, що робить їх не зовсім імовірними. Навіть тоді мені самому якось не вірилось у все те, щось мене бентежило. Незважаючи на витонченість моєї оксфордської науки, я все ж знав географію досить добре й пам’ятав, що патагонці — люди дуже високі на зріст і світлошкірі та що вони кочують окремими сім’ями і живуть в шатрах із шкур, а тим часом мене привели до якогось великого селища. І ніколи не траплялось мені чути, щоб на тому узбережжі були десь напівпрозорі скелі й отака пишна рослинність. Я гадав, що, прочитавши в дитинстві безліч пригодницьких книжок, я повинен знати хоч що-небудь про всі отакі дикі народи, що не піддались іще цивілізації. Але те місце — згодом я виявив, що то взагалі був острів, а не південноамериканський суходіл — не вкладалось ні в які мої уявлення ні з географічного, ні з етнографічного погляду. І те саме, мабуть, скаже про нього й читач. Я можу тільки просто й правдиво змалювати все так, як я його бачив. Водночас усі ті події були для мене й цілковито реальні, й несумісні з реальністю. Лежачи в тій рибальській пірозі, зв’язаний, потовчений, під наглядом стерничого, що весь час гидко ворушив щелепою, і спостерігаючи гру м’язів на спинах веслярів переді мною, я не міг вірити, що все те мені сниться, і все ж я нездатен був собі уявити, що діється воно в тому самому світі, звідки я прибув, у тому самісінькому світі, де стоїть Лондон. Невже то просто якийсь химерний закрутень у часі й просторі заніс мене на тому напівзатопленому судні кудись у інше століття чи на іншу планету? Чи, може, оця звивиста затока — то щось навзірець легендарного Стіксу, а ці веслярі відвозять душі людей, загиблих у житейському морі, на береги іншого світу? Звідки може той, хто ніколи не вмирав, знати, що таке смерть? Може, цей кошмар і є смерть?2 СВЯЩЕННИЙ БЕЗУМЕЦЬ
Нібито вмерши один раз, я мав усі підстави сподіватися, що дуже скоро мені доведеться вмирати ще раз. Коли мене витягли з піроги, юрма на березі стовпилась навколо мене, виявляючи жадібну цікавість. Я не можу достоту змалювати, як дикуни мене оглядали. Я силкувався поводитись гідно, але вони нітрохи не зважали на мою поведінку. Один дикун, видно, мав над рештою якусь владу. Коли йому обрид той галас, він відігнав смердючу юрму від мене, б’ючи та штурхаючи тих, хто його не слухався. Він був зморшкуватий, присадкуватий, горбатий; на голові мав щось ніби корону — високий циліндр, скручений із якогось велетенського висушеного листка. Голос у нього був гучний і владний, руки довжелезні, м’язисті, волохаті. Важенна спідня щелепа відвисала, величезний рот наче ніколи не закривався. Він, видимо, лаяв своїх дикунів за їхню жадобу. То він звелів, щоб мене вкинули в клітку. Я спробував порозумітися з ним на мигах, але він звернув на те не більше уваги, ніж різник на бекання вівці в своїй оборі. Клітка та являла відкриту зверху загорожу з товстих жердин із такими величезними колючками, яких я зроду ще не бачив. Жердини були позв’язувані міцними ліанами. Загорожа мала ступнів десять завдовжки й завширшки. З меблів там була тільки лавка з такого самого твердого рудувато-чорного дерева, як і весла в пірозі. На вичовганій ногами землі видно було сліди бранців, що побували там до мене. Долі біля лавки стояла тиква з водою й лежало якесь борошнисте коріння. Мене залишили в тій клітці під охороною дикуна з довжелезним списом. Решта дикунів, чи принаймні молодші жінки та діти, все товпилися довкола, розглядаючи мене крізь просвітки в частоколі. Спершу вони перемовлялися та підштовхували одне одного ліктями, і найменший мій порух викликав вибухи реготу та вищання. Та незабаром вони стихли й мовчки дивилися крізь шпарини на мене. Частина порозходилася, але й лишилося ще багато, і з усіх боків я бачив вирячені очі та червоні пороззявлювані роти. Хоч куди я повертався, скрізь зустрічав такий самий погляд застиглих блискучих очей. Рятуючись від тих поглядів, я сів на лаву й затулив обличчя руками. В тій вузькій ущелині ніч упала швидко. Та й зі смерком: ті роззявляки розійшлися не зразу. Я чув, як вони гурт за гуртом відходять, тупаючи й човгаючи ногами та перешіптуючись. «Боже мій! — подумалось мені. — Як же мені тут зберегти життя!» По тій думці я зрікся ще однієї зі своїх ілюзій. «Ми не можемо зберегти своє життя, — сказав я сам собі. — Що це за дурницю я верзу! Хіба це від нас залежить? Ми тільки переконуємо себе, ніби живемо з власної волі. Насправді ж нас якась сила штурляє із сьогоднішнього дня в завтрашній, не питаючи, хочемо ми туди чи ні. Отак буде й зі мною. Що ж спіткає мене завтра?» Я силував себе думати пpo високі, поважні речі, бо ж то була, напевно, остання моя ніч на цьому світі. Але я був надто стомлений, щоб думати пpo високі й поважні речі. Я думав тільки про ті блискучі пильні очі та про зловісну жадобу, що світилася в них. Нарешті я заснув. Ось поти я пам’ятаю все дуже виразно. Далі знову мою свідомість повиває туман. Можливо, я почав марити, розмовляти сам із собою або співати. Може, я робив щось іще химерніше. Але uілком несвідомо я зробив для себе найкраще, що лишень міг. Напружуючи пам’ять, я ніби крізь туман бачу велику тьмяно освітлену печеру, де височить дерев’яний бовван Великої богині. Я стою біля того боввана, і якісь лисі діди незрозумілими знаками силкуються щось у мене випитати. Я, сам не знаючи чому, відповідаю теж якимись химерними знаками. Потім я лежу на сонці голий, зв’язаний, а жінки поливають мене гарячою водою та шкребуть з усієї сили моє тіло. Далі наді мною справляють якийсь страховинний обряд: мені підносять дві посудини — одну з молоком із горіха буга, другу з кров’ю. Від того, котру з них я виберу, залежить усе. Я сиджу, мов заглиблений у самоспоглядання Будда. Врешті вибираю кров. Юрма довкола радіє, всі всміхаються, і мене примушують випити ту кров. А вегетаріанське молоко погордливо виливають. Усією тією церемонією керує стариган у циліндричній короні. І ось я вільно ходжу по селищі. Дітлахи вже звикли дивитись на мене шанобливо. Багато часу минуло, багато дечого запало в непам’ять. Я вже розумію майже все, що кажуть дикуни, й сам можу трохи говорити по-їхньому. На плечах у мене шорстка волохата шкура молодого лінивця; череп його вкриває мою голову, як шолом, а кігтисті лапи звисають спереду на груди. На острові Ремполі ще й досі збереглися велетенські земляні лінивці, і я вже бачив невелику черідку цих химерних страховиськ, що пасуться на нагір’ї над нашою долиною. Ця тварина кидає своїх малят напризволяще, вони гинуть, і дикуни здирають із них шкури. В руці у мене патериця з темного твердого дерева, вся порізьблена непристойними зображеннями й оздоблена перламутром та акулячими зубами. Я думаю про те, яку сенсацію викликав би серед своїх оксфордських знайомих у цьому вбранні, й із тією думкою в моїй голові наче розкривається якесь віконце, до мене повертається пам’ять. Я був колись Арнольдом Блетсуорсі! Хто я тепер? Що з мене стало? Я священний безумець племені. Я наділений пророчим даром. Найкраще те, що, коли я здоровий і вгодований, плем’я процвітає; а коли я захворію, йому стане скрутно. Мені поставили курінь поміж куренів дикунської старшини і оздобили його людськими черепами та гомілками лінивців. Я ласую ніжним, схожим на свинину м’ясом, що мені приносять, і ніколи не питаю, з якого то звіра м’ясо. Але здебільшого моя пожива рослинна. Якраз тепер усе плем’я дуже занепокоєне тим, що я не хочу взяти собі жінку. А я не хочу брати собі жінку, поки вона не помиється, але ж у їхній мові зовсім нема слова, що означало б «митися». І навіть на мигах я ніяк не можу їм того витлумачити. Одну з пропонованих мені дівчат відвезли на човні в море й утопили, вважаючи, що виконують моє бажання. Отак ожила моя пам’ять і все, що я побачив і зазнав серед дикунів, улилося в мою, давнього Арнольда Блетсуорсі, свідомість. Все минуле постало тоді переді мною вмить, ніби з нічого, з небуття. Виникло, живе й виразне, під блідо-блакитним, чужим небом. Мені пригадався Оксфорд, як чистеньке, гарне, затишне містечко, де я прожив невинну, сповнену надій юність. Тепер він мені видавався безмежно любий. Я уявляв собі велику браму Летмірського коледжу, залитого місячним сяйвом, таку, як я одного разу милувався нею, повертаючись додому після довгої, палкої дискусії з приятелями в курильні: ми говорили про великі діла, що чекають нас, про творчий дух Оксфорда, що так відрізняє його від сухого матеріалізму Кембріджа, про Родса, про «тягар білої людини», про характерні риси англійської вдачі та про всякі подібні високі предмети. Тепер тодішній Блетсуорсі кликав здалеку-здалеку оцього, вбраного в звірину шкуру, увінчаного черепом дивака, що носить у руці оздоблену непристойностями патерицю й жує «всеочисний горіх», спльовуючи згідно з ритуалом. Що сталося зі мною? Що я тут роблю? Переді мною простягалась брудна вулиця селища, на ній порпалося в смітті кілька курей. Курені були розкидані обабіч неї як попадя, при кожному був невеличкий дворик, обгороджений колючим плотом. Трохи віддалік, біля входу до свого куреня, стояла гола жовтошкіра жінка з відвислими грудьми — видно, вигодувала вже не одну дитину. На голові вона тримала череп’яного глека. Вона допіру принесла води з горішнього джерела й зупинилась подивитись на мене. Просто переді мною, і праворуч від мене, і ліворуч, за швидкою річкою, височіли кам’яні урвища. Бо ці чудні люди серед такого сонячного краю воліли гніздитись в ущелині, що її й вітер продував рідко і що в ній застоювались усілякі смороди. На кам’яних терасах праворуч видніли курені старшин племені й росло кілька миршавих, покорчених дерев. Поміж скелями вилася стежка, піднімаючись до сонячної, широкої, зеленої рівнини нагір’я. Важко ступаючи, йшов я вулицею. Я підчепив якусь хронічну пропасницю й не міг рухатись так легко й моторно, як колись у Оксфорді. Серед дикунів узагалі ходило багато, заразних хвороб, і мало кого минала гарячка, різні запалення, чиряки, лишаї, короста тощо. Від природи то були люди міцні, однак поспіль заражені всякою гидотою через свою неохайність. Того ранку я був якийсь млявий, наче років на двадцять старший. Череп лінивця давив мені голову, а шкура, погано вичинена, смердюча, цупка й важка, муляла плечі й гнула мене донизу. Навіщо я терплю цю гидоту? Чому я так низько впав? Я зупинився, помахав рукою жінці, мов благословляючи її. Потім озирнувся по злиденному селищі, подивився на свої пальці. Вони були брудні, та й крізь бруд я бачив, що вони стали наче якісь товщі й жовтіші, ніж колись, у Оксфорді. Тепер мої руки мало чим відрізнялися від рук першого-ліпшого дикуна. Я помацав своєю жовтою рукою брудний череп, що давив мені голову вже багато днів, місяців чи, може, й років. Невже я й сам став дикуном? Я йшов до одного з горішніх куренів — пообідати разом із Чітом-віщуном, Ардамом-воїном, що простромляв собі крізь носа гострий уламок скойки, та трьома старими дідами. Господь знає, чим вони мене там пригостять; але того ранку мені зовсім не хотілось їсти. До чого я докотився, як це могло зі мною статись? Напружуючи свою пам’ять, я згадав першу ніч на острові, в загорожі. Страх! Душа моя тремтіла від смертельного страху, і коли я збагнув, що мене не збираються вбивати, я покірно прийняв усе, що моїм володарям забажалося вкласти мені в душу. Я зрозумів, що від мене дечого сподіваються. І як охоче справдив я ті сподіванки! В останню мить, коли мене випробовували, я відвернувся від молока й випив кров. То був щасливий здогад, завдяки ньому я лишився живий, але як повставали проти того мій шлунок, серце й розум! І ось я ходжу в безглуздому уборі, благословляючи всіх стрічних, як навчив мене Чіт. Я не важуся скинути з себе цей погано обшкрябаний череп чи відкинути геть оцю смердючу шкуру. Не насмію поламати оцю паскудну патерицю й жбурнути її в очисне полум’я. Не насмію! Не насмію! Я підвів голову. Над потемнілими зубцями скель, що сягали в осяйну височінь, висіло густо-синє небо. — Боже, виведи мене з цієї безодні! — вигукнув я, однак не дуже голосно, бо мені зовсім не хотілося, щоб до мене збіглося все селище. Та з тієї широкої смуги осяйної блакиті не почув я ніякої відповіді. Лиш у серці моєму пролунав виразний, холодний голос: «Сам скинь цей гніт, а там видно буде». Я завагався. Я затремтів — і здався. Зітхнув. «Я хворий», — сказав сам собі й неохоче пішов далі, на обід до Чіта, Ардама й трьох дідів. «Хто зна, — думав я, — може, я недаремно опинився тут у такій поважній ролі? Може, не слід відкидати її надто квапливо? Ми, Блетсуорсі, завше вважали, що цивілізацію, культуру треба насаджувати делікатно, гуманно й тактовно. Коли я поговорю з цими людьми, розбуджу їхню уяву, розширю їхній вузький кругозір, може, я непомітно, поступово відверну їх від їхнього бруду й жорстокості. Та коли я отак раптово, після стількох поступок, кину їм виклик, куди це мене заведе, як не в жертовний казан?» І все ж мені хотілося щось ізробити. Бо доти я був такий нерішучий, такий повільний «поступовець», що не робив зовсім нічого. Та ось із-за покорчених дерев до мене долетів гуркіт барабана, що кликав на обід. То був барабан із людської шкіри, й умілі руки, як уважалося, дуже точно відтворювали на ньому рохкання голодного мегатерія. Я піддав ходи, бо запізнюватись на обід не годилося.3 ЛИХЕ ПЛЕМ’Я
Вдачею своєю я не дуже цікавий і допитливий. Коли щось у житті хоч на погляд задовольняє мене, я не бачу рації хотіти іншого, коли ж не задовольняє — боюсь його ворушити. Я не маю жодної якості, необхідної вченому-дослідникові чи, скажімо, мандрівникові. Моїм спостереженням зовсім бракує точності. Наприклад, я й досі не можу сказати, були ремпольські остров’яни доліхоцефали чи брахіцефали; мені здається, голови в них були майже круглі. Так само нема в мене виразного уявлення про їхні вірування, тотемізм, анімізм, табу та всілякі звичаї. Не знаю також, до якої групи належала мова, що нею я там навчився говорити: була вона флективна, аглютинативна, полісинтетична чи ще яка. А коли я пробую заговорити цією мовою з ученими-філологами, вони починають сердитись. Ті дикуни, що між них я потрапив, були неохайні, жадібні, ледачі, хтиві — хоч і приховували те, — боягузливі, нечесні, дурні, страшенно заздрісні, вперті й дратливі, а до того ж іще дуже жорстокі. Не знаю, чи задовольнить етнолога такий перелік їхніх ознак, але більше нічого додати не можу. Я, по правді сказати, й боявся дуже цікавитись їхнім життям, а до того ж вони були надзвичайно потайливі й нещирі. Більшість читачів, мабуть, думає, що дикунам властива брутальна прямота; але знавці потім потвердили мені, що в примітивних народів її ніколи не знайдеш. Духовний світ дикуна, з його незліченними табу, фетишами, чарами, складними ритуалами, напевне, куди заплутаніший, ніж у нас, цивілізованих людей. Розум дикуна — справжній лабіринт, захаращений фантастичними уявленнями, всілякими символами, метафорами, метоніміями та хибними тлумаченнями; то культурна людина думає просто і ясно. Такі самі й їхні примітивні закони, звичаї та устрої. Вони завше якісь безглуздо штучні й закрутисті. Цивілізація — це спрощення. Мій власний досвід цілком потверджує це. Я ніколи не чув на острові Ремполі, щоб хтось щось сказав навпростець. Ніхто ні до кого навіть не звертався просто. Справжнє ім’я кожної людини приховували. Називали одне одного всякими шанобливими назвиськами й звертались одне до одного тільки в третій особі. Навіть назви багатьох речей уживати заборонялося. Про них можна було говорити тільки довгими, плутаними натяками. І це, як мені потім сказали етнологи, характерно для дикунів. Хоч би про що ті остров’яни говорили, завше вони мали на увазі щось трохи не те; і хоч би що робили, завше удавали, ніби роблять щось інше. А тому я весь час боявся зрозуміти щось не так, зробити щось невлад, не до речі й часом з болісною заздрістю згадував ясний і простий напрям думок, до якого звик у Оксфорді. Наприклад, хоч я й назвав тих остров’ян людожерами, ніхто там не смів натякнути, що єдиною великою дичиною на острові — справжньою, великою дичиною, на відміну від щурів, мишей тощо, — були люди. М’ясо лінивців було табу і вважалось за надзвичайно отруйне, надто м’ясо велетенського лінивця. Риби на острові було досхочу. Вона часом набридала так, що й дивитись на неї не хотілось. Тільки там я зрозумів, як можна іноді мріяти про добрячий кусень м’яса і як важко себе стримувати. Однак людське м’ясо там ніколи не називали людським м’ясом. На нього казали «дарунок Друга», і питати, що ж то за «Друг» або який той «дарунок», уважалося за величезну нетактовність. Дивна річ, але, на цілковиту протилежність звичаям усіх інших дикунів, на острові панувало переконання, що умисно вбивати людину дозволено тільки на війні. Однак там існував вельми суворий кодекс поведінки, і найменше порушення котрого-небудь із незліченних табу, найменше недотримання звичаїв, спроба повестися якось по-новому, не так, як від тебе чекають, і навіть лінощі чи невміння зробити доручене діло каралися ударом по голові, що називалося «доганою». А що здійснювати ту «догану» завжди доручали здоровенному дикунові, озброєному киюрою трохи не центнер завважки, обтиканим гострими акулячими зубами, то справа здебільшого кінчалася смертю. Потім над мертвим тілом справляли обряд «примирення». Скальп, кістки та малоапетитні нутрощі небіжчика відносили на високий вівтар Великої богині, де вони висихали чи згнивали. Уявіть собі, який сморід стояв у печері, де був той вівтар! А порубане на шматки м’ясо, що нібито вже не належало небіжчикові, відносили на низький вівтар, щоб поділити його між людьми як «дарунок Друга». А оскільки всі, хто пережив небіжчика, діставали свою пайку з того «дарунка», то кожен пильнував своїх сусідів, щоб спіймати кого-небудь на щонайменшому переступі, й через те зовні рівень моралі — відповідно до звичаїв — був дуже високий. На жаль, до тих звичаїв не належали ні охайність, ні лагідність, ні правдивість. Майже такою самою таємничістю було огорнене все, що стосувалося взаємин між статями. Все найголовніше в цій царині годилося якнайретельніше приховувати. Багатоженство було звичайним явищем; перша дружина мала перевагу над молодшими. Молодятам чинили всілякі перешкоди, і шлюбна церемонія була гидка й нудна. Жених мав пройти цілу низку дуже суворих випробувань, витягти потрібну соломинку з цілого жмута, що його тримав у руці віщун, і вміти поставити собі курінь. Через усі ці труднощі та через багатоженство старших велика частина чоловіків у племені мимоволі парубкувала і могла вдовольняти свою хіть лиш потай або в якийсь неприродний спосіб; а їхні приятелі й сусіди так і чатували на який-небудь прогріх, що міг привести винуватця на вівтар Великої богині та в жертовні горщики. Мати свій курінь звичайно означало мати й дружину, і вже через саме те я перебував у двозначному становищі, бо я мав свій курінь — і дотримував у ньому бездоганної чистоти, — а тим часом уперто відмовлявся взяти собі за дружину хоч одну з іще незаміжніх остров’янок. Така моя перебірливість може здивувати читачів, що вже знають, як низько я впав у всьому іншому; але я певен, що вони б мене зрозуміли, коли б побачили пропонованих мені наречених. Щоб зробити свої чорні коси блискучішими, вони намащували їх трапом, обличчя в них були розмальовані червоною та жовтою вохрою, а вбоге вбрання складалось переважно з поясів, намиста, обручок на руках і ногах, акулячих зубів, простромлених крізь ніздрі, та інших подібних оздоб, що ними вони принаджували зальотників. Зуби в них були пофарбовані через один на чорне й червоне, і вони весь час жували «всеочисний горіх». Але така вже сила тілесного жадання, що інколи при місячному світлі або у відблисках багаття ті вимащені трапом боввани здавались мені не зовсім позбавлені принадності. Час від часу плем’я збиралось на танок біля вогнища перед куренем Великої богині. Дерев’яного ідола ставили на поміст. Інколи приносили малого деревного лінивця — про нього я розкажу потім — або лінивчатко: налякана тварина лазила по червоній жердині, освячуючи своєю присутністю зборисько. Юнаки й дівчата танцювали разом і придивлялись одне до одного. Для тих свят було встановлено вельми суворі правила поведінки, за їх дотриманням пильно наглядали старші, й коли хтось із молоді, не подужавши спокуси, чимсь порушував ті правила, його негайно потихеньку виводили й робили йому «догану», на превелику втіху приятелів та родичів. Згадувати про те потім уважалося за нетактовність. В такий спосіб під машкарою веселощів плем’я вдовольняло свою кровожерність. Але вони вміли добувати ласу страву й багатьма іншими способами. На необачних, нещасливих чи непокірливих чигала безліч інших пасток, що забезпечували сите життя вершкам племені. Наприклад, суворо заборонялося підніматись на сонячне нагір’я і навіть говорити про те. Всі люди в тому плем’ї народжувались в ущелині, й більшість їх — крім тих, хто виходив у море ловити рибу, — проживали там ціле своє життя. Їхній тісний світ був смужкою завширшки від сотні ярдів у найвужчих місцях до трьох миль у найширших; угору по річці, за порогами й великим водоспадом, пролягав кордон, за яким починались землі лютих ворогів. Дикуни вірили, що нагорі починається пустеля, повна страшних небезпек для простого смертного. Тільки видатні чаклуни могли підніматися туди. А сонце та зелень — то лише підступна спокуса, що про неї не тільки говорити, а й думати не слід. А тому, хто хоча б шепнув щось про них ненадійному приятелеві, загрожувала «догана». І всіх тих приписів дотримували так неухильно, що я переконаний: велика частина племені так і проходила весь свій життєвий шлях від колиски до жертовного горщика, навіть не мріючи про те, що можливе й якесь інше життя. Тепер читач, певне, зрозуміє, чому й мова, й поведінка тих людей були такі нудотно-нещирі й чому якийсь невиразний смуток пом’якшував природну бридкість облич багатьох молодих дикунів. Життя звичайної людини було там украй невеселе й безбарвне. Виходив якийсь прикрий парадокс: боротьба за життя так поглинала всі сили, що ніхто вже не міг тішитися з того життя. Навіть у святкові дні багато дикунів понуро сиділи по своїх куренях, боячись, що за розривку, за веселощі доведеться дорого платити. Найдужче вражало мене те, що вони були замкнені в своєму тісному світі; адже я звик, що в світі цивілізованому кожен (чи принаймні заможніші люди) може вільно подорожувати по всій земній кулі. Але, поміркувавши, я зрозумів, що такі обмеження судилися більшості людей від самого зародження людського суспільства й що свободу пересування здобуто лиш недавно. Навіть у наші благословенні часи принадність хатнього вогнища й туга за ним зростають, так би мовити, пропорціонально квадратові відстані, й для більшості з нас було б просто жахливо не мати поворотного квитка. Хоч моє священне безумство й давало мені якусь свободу, однак мені насилу пощастило добитися дозволу зійти на узгір’я, щоб подивитись на гігантських лінивців, що там паслися, та взагалі трохи ширше ознайомитись із химерним світом, куди мене закинула доля. Але про велетенських лінивців із нагір’я, що заблукували часом навіть в ущелину, і про їхні дивовижні фізіологічні особливості та про пов’язані з ними дикунські забобони я розповім далі. Розповім також і про війни та торгівлю моїх дикунів із їхніми сусідами, що жили за водоспадом, і про малого білого деревного лінивця, дуже старого й надзвичайно плодючого, що від нього нібито пішов весь рід ремпольських остров’ян. Я трохи відхилився від своєї розповіді, щоб ознайомити читачів хоч побіжно із звичаями племені. Отож я розповідав вам, що раптом пригадав, хто я, йдучи вечеряти з Чітом-віщуном, Ардамом-воїном та трьома лисими дідами, що вершили суд і оберігали традиції племені.4 РОЗМОВА З П’ЯТЬМА МУДРЕЦЯМИ
Може, й негарно це казати, але я мушу признатися, що всі ті п’ятеро мудреців, із якими я збиравсь пообідати, були мені огидні й ненависні. Вони завше здавались мені потворні, страшні й дуже небезпечні, а того дня, коли я так виразно пригадав, що я Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу, пригадав усі вигоди й принади життя у вільному цивілізованому світі, звідки я потрапив у це середовище, пригадав, що страх примушував мене терпіти всю довколишню гидоту, до приховуваної доти огиди й ненависті домішалися досада й гнів. Мені здавалося, що я несу з собою якесь сліпуче світло в те смердюче зборисько, і в не знаному доти настрої, готовий постояти за себе, я ввійшов до трапезні. Трапезня та була просто круглий курінь із повстромлюваних у землю по колу гнучких довгих очеретин, сплетених нагорі в кулясту баню. Стіни оздоблював фриз із людських черепів — архітектурна деталь, характерна для всіх більш-менш значних будівель у селищі. Невисока кам’яна плита, що лежала посеред куреня й правила за обідній стіл, була кругла, а отже, не доводилося сперечатись, кому сидіти на чільному місці. Сиділи за тим столом навпочіпки. Найвизначніший і найменш огидний із тих п’ятьох був безперечно Чіт; його ще величали Тлумачем, або Світилом. Я вже казав, що він був горбатий, присадкуватий і зморшкуватий і носив на голові циліндричну шапку, скручену з велетенського листка. Він вирізнявся навіть серед остров’ян своєю темною шкірою, мав дуже велику голову й блискучі чорні очі, завжди насторожені. В тих очах світились розум і проникливість, як на ремпольця, незвичайні. Він сидів за плитою в трапезні навпочіпки і вп’явся в мене очима, коли я ввійшов. Я давно помітив, що він ставиться до мене ніби до своєї власності, й мені те не подобалось, хоч я дійсно завдячував йому своє життя. Адже то він перший оголосив мене божевільним і непідлеглим «догані», а потім остаточно узаконив моє становище Священного Безумця. Його обов’язок був слухати й тлумачити мою маячню, розпізнавати всякі віщі ознаки в моїй поведінці. Часом він сам натякав мені, як я маю чинити. Щодо цього між нами існувала мовчазна згода. Поруч із його жвавим обличчям іще тупіша здавалась камінна пика воїна Ардама, або Слави племені. Вона, як у більшості військових у всіх країнах світу, здавалась повернута в профіль навіть тоді, коли він дивився просто на вас, — така була байдужа й невиразна. Крізь ніс йому була простромлена велика скойка, в пипках вух теліпались акулячі зуби, над банькатими, наче скляними очима нависали товсті зморшки. З чуприни було зліплено два роги, пофарбовані червоною вохрою, а голі м’язисті груди, вкриті химерним опуклим татуюванням, були розмальовані жовтою. Обхопивши коліна довгими, схожими на лопати руками, а п’яти рівно стуливши докупи, він гучно цмокав губами, наперед смакуючи обід. Троє лисих дідів виконували в племені обов’язки суддів та збирачів податків. Один із них мав широченного приплесканого носа, а на щоках — витатуювані спіралі; другий був з виду висхлий, мов обтягнений шкірою череп, а зуби мав кокетливо пофарбовані через один на чорне й червоне, мов у жінки. Третій — щоки він теж мав потатуйовані, але вже концентричними колами, — був справжньою руїною: він підсліпувато мружив очі й пускав слину з рота. Заріст на його старечому обличчі ріс жмутками. Всі троє сердито глянули на мене, невдоволені моїм запізненням. Загледівши їх, я облишив свій недавній намір скинути з себе своє обридле вбрання й заговорити до них відверто. Натомість я привітав їх, як звичайно, і, присилувавши свої занадто цивілізовані ноги зігнутися в колінах, сів навпочіпки праворуч від Чіта. Ардам лунко плеснув долонями — вбігли дві дівчини, намащені траном та розмальовані, й поставили на столі довгий дерев’яний таріль зі стравою, схожий на широку пірогу. Ми не зразу накинулись на їжу. Звичай того не дозволяв. Ми повстромляли праві руки в таріль, вибрали по жирному шматкові й застигли, дивлячись один на одного з найприязнішими мінами. Ми, видно, нагадували в ту мить три пари боксерів, готових до бою. Потім, ніби на команду, тицьнули тими шматками один одному в роти. Так ми показували, ніби думаємо не про власну втіху, а хочемо зробити приємне ближньому. Я в такі хвилини завжди намагався вибрати найтвердіший кусень і влучити ним не в рот, а в око своєму візаві й кусав його за пальці, коли він засовував мені ласий шматок надто глибоко в рота. Однак цього разу Чіт вихопив м’ясо з моєї руки спритно, як бегемот у зоопарку, а свої пальці вчасно відсмикнув, витерши їх гарненько об моє обличчя. Я відсахнувся, але втримав рівновагу, тільки пирхнув сердито. І ми почали жувати, плямкаючи та рохкаючи вдоволено; відкусивши м’яса, кожен пережовував його на добру хвилину довше, ніж треба. — Щедрий сьогодні дарунок Друга, — прокашлявшись, мовив висхлий дід. Ми луною відгукнулись на його слова і, додержавши тим звичаю, заходились завзято наминати їжу. Скажу по правді, того дня я не дуже старався, обмежившись корінням та овочами, що ними було приправлено м’ясо. Поки їдці тільки плямкали, а не відригували з переїду, звичай не дозволяв перебивати їжу розмовою; та коли в тарелі не лишалось уже нічого й стіл починала обходити тиква з переграним молоком із горіха буга, язики розв’язувалися. Ото тоді пробуджувався до роботи цей мозок племені й відбувався жвавий обмін думками. В такі хвилини мені щастило взнати багато цікавого. Однак того дня, коли до мене повернулась пам’ять, я був скорше схильний навчати, ніж учитися. Сигнал до розмови подав худий дід, що закінчив церемонію їжі. То його обов’язком було казати «спасибі Другові», виявляючи свою ситість і вдоволення. — Спасибі Другові! — підхопили ми. — І хай живе мудрий маленький деревний лінивець, предок і володар нашого племені. Хай лазить він по дереві життя, покіль світу! Річ у тому, що в гіллі дерев на широкому прискалку під кручею було зроблено щось на зразок клітки для тих тварин, і більшість остров’ян сліпо вірила в безглуздий забобон, ніби ті плохенькі звірки правлять долею племені. Вважалося, що Чіт, Ардам та троє дідів тільки жерці, а ті химерні улюбленці племені нібито нашіптують свою премудрість їм у вуха. Безперечно, те химерне вірування — пережиток стародавнього тваринного тотемізму, однак з’ясувати його походження я не зумів. Єдина аналогія, що її я знаю в культурному світі, — це священна імперія мікадо до того, як Японія ступила на шлях сучасної цивілізації. А на ділі це вірування знімало з Чіта й його спільників відповідальність за всілякі несправедливості та утиски. Так нашептав деревний лінивець, казали вони, і люди слухняно корились. Їм було приємно думати, що малі лінивці панують над Чітом та його приятелями так само, як Чіт із приятелями панують над ними та знущаються з них. Отож слідом за всіма і я висловив традиційне побажання, щоб зграя малих паразитів ніколи не покидала нашого дерева життя. — А тепер… — почав я й змовк. Серце моє відчайдушно калатало в грудях. Набравшись відваги, я спокійно, немов так і годилося, скинув і поклав додолу смердючий череп, що так довго давив мою голову. — Та й душно ж тут у вас в ущелині, — сказав я. — Йдучи сюди, я побачив, як світить сонце на верховині, й раптом згадав про той великий світ, що з нього прибув до вас, просторий, вільний і щедрий світ. Я вам ніколи не розповідав про нього. А тепер можу розповісти. — Я зірвав із себе стару брудну шкуру, відкинув її вбік і сів навпочіпки — голий білий арієць серед темношкірих дикунів у їхніх химерних убраннях та відзнаках. Усі троє дідів скрикнули в один голос і тицьнули в мене пальцями: — Гляньте-но! Шо це він робить! Воїн не ворухнувся, та весь почервонів і втупив у мене свої банькаті очі з гнівно-запитливим виразом. Він, певно, сказав би щось про мою умисно неподобну поведінку, коли б умів стулити докупи двоє слів. Але він був скорше людина діла, а не балачок. Чіт порухом руки заспокоїв дідів. — Це не гріх, — заявив він. — Адже ми всі знаємо, що Священний Безумець не може грішити. Це знаменна подія. Дух Богині зійшов на нього. Хай він робить і каже, що хоче, хоч би воно навіть і вражало вас. А потім ми, — він, звичайно, мав на увазі тільки самого себе, — витлумачимо те, що він сказав і зробив. Ардам буркнув щось невиразно. Я в думці подякував богові за те, що мені не бракує відваги. — Ідучи сьогодні сюди, о мої високі й мудрі братове, — знову почав я, — я побачив синє небо. І завіса розгорнулась, і дух мій вернувся в те осяйне селище, де я вивчав усю людську мудрість. То було гарне, пишне селище. Щодня там люди чули щось нове, сподівалися чогось нового. Там я взнав, що люди не повинні довіку жити в ярах та ущелинах, що краще жити на роздоллі, що не годиться користатись з безсилля та неуцтва своїх бідніших братів, що не треба весь час боятися та остерігатися всього. — Він божевільний, — промовив дід із татуйованими щоками й заходився колупати в зубах колючкою з гупи. — Авжеж, божевільний, — потвердив Чіт, не спускаючи з ока мого обличчя. — Але ті його слова щось означають. Розкажи нам іще про ту твою країну, що з неї ти прийшов. — То не країна, а цілий світ, — поправив його я. — Ну, нехай світ, — погодився Чіт. — Він хоч і божевільний, а говорить доладно, — не вгавав дід, колупаючи в зубах. — За такі слова належиться догана, божевільний він чи ні. Ардам схвально ляснув себе по стегну. Лиш тепер я оцінив незвичайний Чітів розум. — Ну, розкажи ж нам іще що-небудь про той світ, зажадав він. У очах йому світилась цікавість. — Усі знають, що він прийшов із моря, — прогугнявив слинявий дід. — Ти ж сам, о Премудрий, так нам пояснив. Що сонце нагріло гниле баговиння, і він зародився. Нема більш ніякого світу, крім того, де ми живемо. Який іще може бути світ? — Правда, — погодився Чіт. — І все ж послухаймо ту байку, що він нам розповідає. — Слухати його? — пирхнув Ардам. — Провчити його, та й годі. Дайте-но я з ним побалакаю, і він більше не белькотітиме про якийсь там свій кращий світ. — Це ніколи не пізно, — поважно сказав Чіт, підбадьорюючи мене поглядом. — Той світ, звідки я до вас прийшов, широкий, сонячний! — І люди там ходять догори ногами! — озвався худий дід і зареготав, радий із власного дотепу. — Догана там не вбиває людей, і ніхто нікого не поїдає. Люди там спільно, як брати, добувають собі їжу й питво. — Блюзнірство й брехня! — зарепетував слинявий. Що це за «ніхто нікого не поїдає»? А тут хто кого поїдає? — Нісенітниця якась, — озвався третій, найбридкіший дід. Чіт, слухаючи моє неймовірне твердження, тільки всміхався й повільно хитав головою. — І вистачає на всіх? — спитав він. — Вистачає. — Але ж вони розплодяться, і тоді на всіх не вистачить! — Більше ротів — більше й рук. Землі там удосталь, сонце світить. Досі всім вистачало, вистачає й тепер. Я твердо стояв на тому. Для цих дикунів треба було все трошки спрощувати, півтонів вони не зрозуміли б. Отож я виголосив імпровізований панегірик цивілізації, вихваляючи все, що вона дала людству, і все, що вона може ще дати, — щоправда, не дуже розмежовуючи перше й друге. По змозі пристосовуючись до розумового рівня своїх слухачів, я змалював перед ними вельми барвисту й спокусливу картину життя сучасного суспільства — такого, яким я його звик уявляти собі. Найбільше наголошував я на тих практичних вигодах, що випливають із доброзвичайності, породженої справедливими законами та здоровим вихованням. Я розводився про доброчинність, про співчуття й допомогу, що їх знаходять у нас нужденні громадяни — якщо такі ще взагалі бувають. Я сам здивувався й зрадів, завваживши в своїх міркуваннях так багато дядечкового оптимізму й морального пафосу, бо я вже боявся, що вони назавше вивітрились із мене. Я тішився звуками свого голосу, мені хотілося слухати його ще й ще, і я провадив свою мову далі усе впевненіше. Я підкреслював, що культурні люди завше додержують охайності й гігієни, оспівував такий лад, за якого в людях виховують довіру до ближніх, запевняв, що при високорозвиненому співробітництві та поділі праці всі речі й вигоди приступні для кожного. Я говорив про електричне освітлення та передачу енергії на відстань, про транспорт і охорону праці. Я змалював прогулянку на яхті та футбольний матч у таких рожевих барвах, що й сам неначе дужче вподобав ці популярні розваги. Я коротко описав демократичні установи, пресу та її вагу в житті суспільства. Я порівняв нашу м’яку конституційну монархію з забобонним шануванням якихсь нижчих тварин і нашу англіканську церкву, таку терплячу до людей іншої віри, з кривавим культом Великої богині. Оксфорд вийшов у мене схожий на античні Афіни в зображенні художника часів королеви Вікторії, а Бодлеївська бібліотека — на якийсь храм божественної мудрості. Захопившись, я вже не зважав на лисих дідів та воєначальника; вони ніби розпливлись у тумані моєї зневаги, і я бачив перед собою виразно самого Чіта, що уважно й зацікавлено слухав мене, час від часу ставлячи мені навдивовижу глибокодумні запитання й пильно придивляючись до мене, коли я відповідав ухильно. — А вояки у вас є? — спитав Ардам, випливши раптом із туману, що сповивав його. — Є, — відповів я. — Є вояки, люди честі, і єдиний їхній обов’язок — підтримувати мир. Бо в нашому світі є таке правило: коли хочеш зберегти мир, не шкодуй нічого на готування до війни. — Ага! — промовив Ардам уже не так вороже. Та що довше я говорив, то більше бачив, що слухає мене тільки Чіт. Він якось перемінився: хоч лишився такий же бридкий, як і був, та його химерна корона вже не так упадала в вічі, а вираз обличчя став не тільки розумний, а й трохи лагідніший. Він слухав мене, кивав головою, перепитував дедалі недовірливіше. Питання його ставали вже аж надто розумні, як на дикуна. Раптом він перебив мене: — Ти ж сам не віриш у те, що розповідаєш. Я розгубився. — Не знаю, навіщо ти наплів мені стільки про якийсь неймовірний світ, — додав він. — Неймовірний? — Такого світу нема, — заявив Чіт. — І не було ніколи. І не може бути ніколи, бо люди так жити не можуть. Я оглянувся довкола: камінна пика воїна та бридкі, жорстокі й тупі обличчя трьох мудреців стали враз реальні й близькі. Чіт поглянув на них скоса й додав: — Ти сновида, божевільний сновида. Ти живеш як уві сні. — Помахом руки він ніби змів убік ту цивілізацію, що я змалював допіру. — Справжній світ — оцей, що тепер довкола тебе, іншого немає. Треба його бачити таким, який він є. І раптом щось наче прорвалось у мене в серці, і багато з того, що я допіру говорив, здалося мені сумнівним.5 СТРАШИДЛА-МЕГАТЕРІЇ
Те, що мені пощастило взнати про життя велетенського лінивця, Megatherium americanum, від ремпольських тубільців і спостерегти самому з природничого погляду може здатися за зовсім неймовірне. Але цікаво, що двоє моїх знайомих природознавців радше схильні визнати мою розповідь за правдоподібну, аніж люди менш обізнані. Однак я зовсім не вважаю цей розділ своєї книжки за внесок у науку. Це просто необхідна частина оповідання про мої незвичайні пригоди. Принаймні всі факти, що стосуються мене, правдиві й лишаються для мене правдиві, хоч багато інших моїх уявлень розвіялося. Змалювати всі події й подробиці послідовно я не можу і навряд чи витримав би перехресний допит навіть у найпоблажливіших слідчих; нехай читач того не забуває. І все ж реальність деяких моїх вражень надзвичайна, навіть до подробиць: я ніби увіч бачу довженний і широченний бік звіра, порослий довгою, брудною, цупкою рудувато-сірою шерстю, місцями аж зеленавою від цвілі та лишайників: чую, як дряпають його пазури по камінні та корінні дерев; відчуваю характерний задушний сморід. Я вірю твердо, що десь, колись — хоч, може, не достоту так, як підказує тепер моя зрадлива пам’ять, — справді бачив тих тварин. На жаль, тепер я не можу пригадати, як ми готувались до виправи на нагір’я, ані як ми вибрались із ущелини. Але зі мною, пам’ятаю, був там Чіт і один хлопець, що весь час тремтів зі страху. Його ми взяли за носія. Про велетенських лінивців ви, певне, вже де-небудь читали. Вони були дуже поширені в світі — як у Європі, так і в Америці — ще до мамонтів, мастодонтів, шаблезубих тигрів та подібних страховищ. Але всі їх види, крім кількох південноамериканських, вимерли задовго до появи людини на землі. А в Південній Америці, цьому останньому пристановищі деревних лінивців, один вид, завбільшки з сучасного слона, ще порівняно донедавна зберігався на безлюдних обширах Південної Патагонії та Вогненної Землі. А на острові Ремполі він зберігся й досі — коли моє свідчення має якусь вартість. В кожному значному природничому музеї можна побачити його мальовниче поставлений кістяк. Ті кістяки, властиво, не можна назвати викопними; вони не скам’янілі, як справді викопні рештки, скажімо, набагато давніших динозаврів. Це справді кістки, як, приміром, кістяк сучасної корови чи коняки. Дійсно, на знайдених кістяках мегатеріїв бувають часом рештки шкіри з шерстю й присохлий до кісток пісок. Знаходили й кістки, видимо розколоті людською рукою. Та хоч скільки споряджали експедицій у ті пустелі, жодної живої тварини натрапити не пощастило. А острів Ремпол, хоч які, здавалось би, принадні для дослідників його високі нагір’я, лишився недосліджений. На картах це тільки голий контур, у наших підручниках географії — тільки назва. Навряд чи хоч один білий, крім мене, побував у його міжгір’ях чи бачив його мешканців. Там, під захистом забобонів та інших сприятливих обставин, і досі живе кількасот цих незграбних виходців із доісторичного світу. Більшість мегатеріїв, напевне, надзвичайно старі, бо вони, подібно до коропа, кількох видів папуг та ще деяких тварин, здається, можуть жити невизначено довгий час. На острові нема ніяких хижаків, що полювали б на них; люди на них не полюють, і Чіт запевняв мене, що не тільки їхнє м’ясо, а навіть сморід від їхнього падла — смертельна отрута. А втім, може, дикуни перебільшують. Сам я того не перевірив. Але дозвольте мені спершу описати картину, що відкрилася перед нами, коли ми вибралися з ущелини, бо весь вигляд нагір’я тісно пов’язаний зі способом життя тих допотопних створінь. Бачачи знизу, з долини, зелень над урвищами, я уявляв собі, що все сонячне нагір’я поросло густим лісом; та вже вперше, зовсім ненадовго піднявшись нагору, я помітив, що дерева й кущі там поламані й погризені, а трава витолочена. За другим разом ми проблукали нагорі днів п’ять чи шість, і я вже краще зрозумів Чітові пояснення та збагнув, що там діється. Мегатерії живляться виключно молодими пагонами та бруньками. Вони повільно пересуваються по нагір’ї й обгризають усі бруньки й пуп’янки, де тільки знайдуть. А через те всі до одного дерева й дущі там понівечені й покорчені. Трава на галявинах витолочена, й лиш де-не-де під захистом колючих чагарників зеленіють зацілілі кущики. Мегатерії знищують усі квіти, тільки-но побачивши. Поїдають вони й пташині яйця, а гнізда розтоптують. І з іншими малими тваринами провадять неначе мляву, але на диво успішну війну. Вони пересуваються так повільно, що жертви їхні часом не помічають їхнього наближення. До того ж мегатерії, здається, вміють гіпнотизувати дрібних звіряток поглядом. Вони не ходять на чотирьох лапах, як більшість ссавців, а скорше волочать по землі своє тіло, ніби плазуни. Ми досить довго ходили по нагір’ю й не бачили жодного мегатерія, але врешті натрапили на слід. Він мав такий вигляд, наче по землі протягли здоровенний лантух залізного брухту. Над тим слідом висів такий страшенний сморід, немов там проїхала асенізаційна палка. Чіт порадив мені не підходити надто близько, щоб не набратися кліщів та іншої погані. Тільки надвечір, перед заходом сонця, ми побачили перше страховище. Нас те не дуже потішило, бо ночувати у сусідстві з мегатеріями досить небезпечно: ті тварини люті й не бояться вогню. Але мені так кортіло побачити мегатерія зблизька, що ми якийсь час скрадалися слідом за твариною, хоч як сопів, скиглив та бурчав собі під ніс наш полохливий носій. По музейних кістяках та малюнках-реконструкціях ви, певно, склали собі якесь уявлення про мегатерія; ви знаєте, що в нього масивний тулуб, хвіст тазадні лапи й величезна спідня щелепа. Але на всіх зображеннях, що мені доводилось бачити, мегатерій має надто мирний і приємний вигляд добре вгодованого мешканця зоопарку. Я ні разу не бачив мегатерія в тій позі, в якій його люблять зображувати на малюнках, де він звичайно стоїть, зіп’явшись гордо, мов той промовець за банкетним столом, на задні лапи й обхопивши дерево кігтистими передніми. Іноді він справді спинається на задні лапи, але тоді сідає на хвіст, а передні лапи звисають йому на черево. І ніколи не ходить він по землі по-ведмежому, як те собі уявляє дехто з реставраторів. Вони, певно, не помітили, як заважали б йому спиратися на землю такі довгі пазури. Хода мегатерія взагалі не схожа на ходу ніякої відомої мені тварини. Він пересувається, спираючись, так би мовити, на лікті, а пазури вільно звисають спереду й стукають один об один. Голова в нього завжди нахилена низько і якось набік, а крижі здіймаються високо над усім тулубом, і здається, що він припадає до землі. В тій поставі він дуже нагадує мусульманина, вкляклого на молитві. Далі, в мегатерія голова багато м’ясистіша й писок довший, ніж уявляють художники. У нього велика, червона, слинява паща, ніздрі над самою верхньою губою, й морда поросла щетиною. Очі малесенькі, обведені червоним. Спідню губу він висовує вперед, наче совок на вугілля. Я знаю, що він має слух, однак ніяких вух у нього я не помітив. Шкіра в нього неприємного рожевого кольору, але її майже не видно крізь довгу, цупку, мов голки на дикобразі, щетину кольору гнилої соломи; в тій щетині не тільки кишать усілякі паразити, зокрема такі здоровенні чорні кліщі, яких я зроду не бачив, але вона ще й проросла слизуватим зеленавим жабуринням та лишаями, що клаптями звисають із боків та хвоста. Зверху на тулубі та хвості в нього груба верства лепу, ніби справжній ґрунт; слово честі, я бачив, що там зеленіла трава й навіть розцвіла біленька квіточка. Тхне від мегатерія баговинням та нечистотами, а віддих — я мав нещастя одного разу вдихнути його — відгонить здохлятиною. Рухається потвора звичайно якимись конвульсивними ривками, мов ревматик, натужно рохкаючи. Спершу піднімає й висовує перед, а потім із кумедною старанністю підтягує до нього тулуб і задні лапи, — і так весь час. Проте, як я згодом переконався, мегатерій може рухатись і значно швидше, скачучи як жаба. Потвора весь час озирається довкола, сопе й ворушить писком, принюхуючись, а часом роззявляє пащу й бекає, наче теля, що жалібно кличе корову, тільки гучніше й протягліше. Таке от страховище побачив я в вечірніх сутінках серед понівечених дерев і кущів на ремпольському нагір’ї. Видно, мегатерій зовсім не чув, що хтось за ним стежить так зблизька. Мене так заворожив своїм виглядом цей чудернацький витвір природи, що я ладен був дотемна стежити, як він лазить та пасеться, коли 6 хлопець-носій не смикав мене настирливо за руку, а Чіт не нагадав, що треба знайти якесь місце для ночівлі, поки ще не стемніло. Тоді я ще не розумів, чому мої супутники воліють стати на ніч якомога далі від мегатеріїв. Той, що ми його бачили, здавалося, нічого не помічав і був майже зворушливо смирний на вигляд. Але пізніш ми натрапили на нові сліди, і Чіт іще довго тяг нас потемки за собою крізь колючі чагарі, поки нарешті погодився спинитись. Ми знайшли невеличку піскувату галявину над струмком, нарвали моху, що його багато росло довкола, й постелилися. Моя шкура була зі мною, і я поклав її під себе; а свою священну шапку — лінивців череп — я лишив удома. Ми розпалили вогнище з сушняку, поставили на жар горщик, що приніс із собою хлопець, і зварили коріння на вечерю. Мені пощастило зберегти з розграбованого дикунами корабельного майна кілька коробок сірників, і ось тепер, на превеликий хлопців ляк і захоплення, я скористався тим скарбом. Ми повечеряли. Зійшов місяць, ніч була тепла, і ми ще довго розмовляли, сидячи навпочіпки біля вогнища. Хлопець-носій, що раптом перейнявся до мене пошаною, не відводив від мене витріщених очей. Ми з Чітом, звичайно, завели мову про мегатеріїв. — Ну що вони можуть заподіяти людині? — спитав я. Чіт відповів, що потвора може зіп’ястись дибки, впасти на людину всією вагою й роздушити її, може порвати пазурами. Дратувати мегатеріїв дуже небезпечно. Вони страшенно люті. До того ж вони дуже-дуже старі, хитрі й підступні. І отруйні. — А чому ніде не видно їхніх малят? — спитав я. — Тепер вони рідко плодяться. Та й ті, що виплоджуються, пропадають. Я здивувався. Але він запевнив мене, що весь приплід мегатеріїв здихає. Інакше ми не мали б їхніх шкур та кісток. Я допитувався далі, й Чітові відповіді були такі неймовірні, що я перепитував його по кілька разів. Адже ж, коли весь приплід мегатеріїв здихає, колись їх не лишиться зовсім? Але дикунський розум не був призвичаєний сягати так далеко в майбутнє. А чому ж малята здихають? Бо мегатерії, мовляв, не годують їх, надто вони старі. Вони вже втратили материнський інстинкт. Вони взагалі не люблять усього молодого. Та й плодитись вони майже перестали. Мружачись від їдкого диму з вогнища, я вдивлявся в бридке поважне обличчя свого співрозмовника під його химерною шапкою. Але на тій широкій, освітленій червоним полум’ям машкарі я не помітив ані сліду кепкування. Я спитав його ще про дещо з життя мегатеріїв. Визначити стать мегатерія, сказав Чіт, важко, і як вони паруються, ніхто ніколи не бачив. Він гадає, що тепер лишились самі самиці, а запліднюються вони, коли їх дуже налякати або взагалі з ними станеться щось незвичайне. Запліднюються, а потім самі не раді. Колись, дуже давно, може, й було кілька самців. Він не знає напевно. Та йому й байдуже до того. — Але ж тоді… — сторопіло почав я й змовк. — Це їхня земля. Вони мають що їсти. Вигріваються на сонці. Для них тут поживи досить, а якби їх було більше, то вже б не вистачало. А від чого їм помирати? Ніхто на них не полює, ніхто не їсть їхнього м’яса, бо в них кров отруйна. От і все. Ось ти, Безумцю, торочиш про якийсь ваш Поступ. Хіба в твоєму світі нема мегатеріїв — у тому твоєму світі, що буцім усе рухається вперед та вперед? Хіба в твоєму світі нема істот, що не хочуть ні плодитися, ні вмирати? — Нема, — відказав я, тоді, подумавши, поправився — Тварин таких нема. Якусь хвильку він дививсь на мене, осміхаючись недовірливо. Коли б він не був такий неприторенний дикун, я б подумав, що він зрозумів, чому я поправився. Він сидів, згорбивши спину, обхопивши ручиськами коліна й ледь схиливши голову набік. Хлопець лупав на нас очима, вражений нашою незрозумілою розмовою. — Лягаймо спати, — промовив нарешті Чіт, підвівся, потягся й позіхнув, збираючись лягати. На його знак хлопець підкинув у вогнище паліччя. Я сидів, дивлячись, як здіймається над вогнищем дим та як цікаві, жадібні язички полум’я пробиваються поміж сухим гіллям. Чіт хвилинку дививсь на мене, тоді, певно зробивши якісь свої висновки, повернувся набік і дуже швидко заснув. А я був схвильований. Я усвідомив допіру, що тільки-но починаю розуміти таємницю життя й природи. Почуте щойно про мегатеріїв ніби освітило, пояснило мені деякі явища в моєму світі, що давно вже, так би мовити, топтались на порозі моєї свідомості, чекаючи, поки я зверну на них увагу. Тепер вони владно насунули на мене. Мене змалку вчили, що в природі панує жорстока боротьба за існування і що загальна нещадна конкуренція підтримує в кожній істоті й у кожному виді силу, життєздатність і, так би мовити, добру спортивну форму. Але як поміркувати, то дуже небагато є в природі такого, що бореться за існування, і вже зовсім мало що могло б похвалитись силою, життєздатністю й доброю формою. Так розвіялась одна з моїх ранніх ілюзій. Раніше я вважав, що, коли умови життя якогось виду міняються, він починає змінюватися сам, пристосовується до нових умов, виживає, розплоджується, і ніщо неспроможне його знищити, хіба інший вид-суперник, що пристосувався швидше й краще і плодиться ще рясніше. А тим часом біологічні види в змінених умовах поводяться безладно й безглуздо, мов ідіот, що йому дали непідсильне розумове завдання, і велика плодючість є лиш одною з незліченних можливих реакцій на ту зміну умов. Згодом я ще дізнався, що більшість дивовижних квіток, так добре пристосованих до запліднення яким-небудь одним видом метеликів, насправді ніколи не запліднюються в такий спосіб, бо птахи вже винищили тих метеликів дощенту. І переконався, що нездатність швидко пристосуватись до середовища буває ще разючіша, ніж здатність. Аж пізніше я взнав, що лісові анемони на півночі Англії цвітуть навесні даремно, насіння на них не зав’язується. І навіть на півдні Англії воно зав’язується дуже рідко. Разючі приклади такої безплідної «еволюції» можна було б наводити без кінця. І ще я мав згoдом дізнатися, що такий переможний біологічний вид, як людина, може перемагати, тільки обертаючи все довкола на пустелю. Людина вирубує й випалює дерева, що під їхнім захистом живе, вона розвела кіз, що спустошили Аравію, а тепер почала переробляти азот повітря на добрива та вибухівку й скоро, певне, зробить земну атмосферу непридатною для дихання. Однак тоді я нічого цього не знав і був просто приголомшений тим парадоксом природи, яким здались мені незграбні чудовиська, що панували на нагір’ї острова Ремполу. Я сидів, освітлений з одного боку місяцем, а з другого — вогнищем, і загинав пальці, перелічуючи свої приголомшливі відкриття. По-перше: далеко не завжди виживають найспритніші, найсильніші чи найхитріші тварини. Потвора, що плазує по землі, об’їдаючи пагон й бруньки, яких вистачило б прогодувати безліч жвавіших, здібніших видів, тим самим робить їхнє існування неможливим. Деякі тварини виживають, спустошуючи все довкола. Або ж вони поширюють усякі хвороби, що винищують інші види. Одно слово, зовсім не обов’язково перевершити, перерости інших. Можна їх виморити, видушити своїм смородом. По-друге: щоб біологічний вид зберігся, йому зовсім не обов’язково плодитися. Можна зберігатись, не розмножуючись, а просто не вмираючи. От, наприклад, мегатерії не багато витрачають енергії на плодіння, вся вона йде на свої потреби, і процес виснаження тканин, що скорочує життя більшості вищих тварин, не підточує їхніх організмів. Вони проіснували вже хтозна-скільки, не відтворюючи свого виду. Вони відбирають їжу у своїх дітей, знищуючи їх тим, як стародавній Сатурн, і самотньо панують, як він, над своїм світом. Природа немовби жбурнула мені межи очі ці безплідні гори живого м’яса так само байдуже, як показала б солов’я, троянду чи усміхнене дитя. І, нарешті, по-третє: тварина може зжити зі світу всі інші створіння й потім згинути сама. Боротьба за життя може скінчитись перемогою видів зовсім не життєздатних, а просто дуже шкідливих. У природі цілком можлива відносна, тимчасова перемога приречених. Ось ці мегатерії зробили з велетенських обширів Південної Америки страшну пустелю, а потім щезли там самі й щезають останні — бо навіть на острові Ремполі час від часу який-небудь із них падає, застигає нерухомо, а незабаром здимається й починає гнити. Отже, еволюція далеко не завжди є невпинне поривання вперед і вгору, невпинне розповсюдження життя. Буває часом, як і в цьому випадку, що вона скочується вниз, у глухий кут. То ось яка вона насправді, та невтомна й неухильна еволюція, що в неї я привчився вірити як у сувору, але врешті благодійну — тоді, коли я привчався вірити ще в багато що, слухаючи бадьорі дядечкові проповіді та розмови за обіднім столом у його домі. Коли думати про неї, пізненько повечерявши напівсирим корінням якихсь невідомих безіменних рослин і сидячи навпочіпки просто неба біля димного багаття серед освітлених місяцем чагарів та слухаючи плюскіт струмка й хропіння сонного дикуна, все стає якесь навдивовижу просте і ясне. Я, здається, вже згадував у своїй розповіді, як, коли Чіт спитав мене, чи в тому моєму цивілізованому світі, що ним я так вихвалявся, нема нічого такого, що не хоче ні плодитись, ні вмирати, я спершу відповів: «Немає», а потім поправився: «Тварин таких немає». Чому я так сказав? Бо мені тоді сяйнуло в голові — а тепер та гадка повернулась до мене знову, несподівано яскрава, — що людські закони й установи так само підпорядковані законам біології, як і життя всіх живих істот. Як те часом буває, думка моя сміливо перескочила через начебто нездоланні відмінності, й мені впало в очі, що держави, організації й установи людські так само не плодяться, не знають природної смерті й чіпляються за своє існування, як і мегатерії. Коли я розмовляв з Чітом удень, мій цивілізований світ упевнено й тріумфально простував від одного соціального досягнення до другого, а тепер, коли Чіт лежав і хріп, той світ видавався мені нескінченно далекий від миру, єднання й безпеки. Я знов закликав на поміч дядечків дух. «Людина, — сказав я собі, — це не тварина. Порівняння невдале, і доля цього приреченого на вимирання виду тварин — зовсім не призвістка долі людського роду. Цей острів Ремпол — одне, а мій великий світ — зовсім інше. Бо в мого світу є душа. Є воля». І, ніби підсилюючи тим свої слова, я спокійно підвівся, взяв оберемок хмизу й підкинув у багаття. Тоді почав уявну суперечку з Чітом, що мирно спав біля мене. Людина, сказав я, розуміє свої труднощі й уміє їх бороти. Звичайно, тут, на острові, будь-яка боротьба безнадійна. Перспективи тут, безперечно, зловісні. Врешті навіть ті потвори неминуче загинуть серед спричиненої ними пустелі. Тут справді здається, що випереджає не найпрудкіший і побиває не найсильніший. Битву виграють мляві, недвижні, вперті — перегородивши дорогу й утримуючи свої позиції. Доти я погоджувався з Чітом. Коли навіть мегатерії врешті вимруть, те не відродить усіх бруньок і пуп’янків, що вони пожерли, всіх надій, свіжих паростків, молодих життів, що вони розчавили, задушили, вбили. Може, вони переживуть ваше жалюгідне плем’я, що ховається в ущелині, не маючи відваги зійти на нагір’я, винищити потвор та заволодіти землею й сонцем. Хай так. Але ж острів — ще не світ. Людина, справжня людина — така, як я її собі уявляю, — розуміє свої труднощі й уміє їх бороти. Вона може прийти сюди. Тоді вона візьметься до діла не так, як ви, нещасні дикуни. Здається, я задрімав. На мене найшло напівзабуття, оте марення на межі між сном і неспанням, коли майже непомітні відмінності виростають в уяві у справжні прірви, й, навпаки, речі якнайчужіші одна одній раптом здаються навдивовижу близькі й споріднені. Я сам дивувався, що ті химери так виразно оживають тепер у моїй пам’яті. Мабуть, їх закарбувала в ній несподівана пригода, що перебила те сонне марення. У моїй уяві людські установи дивно переплутались із мегатеріями, і мегатерії з установами, і я споряджав велику облаву, щоб очистити світ від цієї громіздкої спадщини минулого. Світ мав народитись наново. Бо людина, справжня людина, сильна тим, що може вчитися на своїх помилках. Минуле треба було, як то кажуть, «згорнути», як згортають фірму, що її мають реорганізувати й злити з іншими. Я гадаю: всі ті думки збудило в мені свіже вражіння від допіру побаченої старезної потвори, що не хоче ні плодитись, ні вмирати. Мені ввижалося, наче відбувається якась нарада цивілізованих людей, і єдиний наш слухач — Чіт, що лежить на купі моху. А ми обговорюємо проект самоліквідації християнських церков. Те мало стати початком якоїсь грандіозної, всеосяжної перебудови світу, якогось релігійного відмолодження, що мало покликати все людство до щасливої діяльності й діяльного щастя. — Щоб запровадити в життя загальну доброзичливість, — мурмотів я собі під ніс, — та інші цінні якості — віру, надію, милосердя, ще не вимерлі на землі… Зненацька гучне ревіння й тріск у чагарях розбудили мене з тих марень. Я схопивсь на рівні ноги, втупив очі в темні хащі й побачив у світлі місяця, що на мене суне велетенська туша. Невеличкі очиці, ловлячи в себе полум’я нашого вогнища, горіли, як дві жарини, в тій чорній рухливій брилі. Потвора наближалася, швидко стрибаючи. Не лишалось нічого іншого, як чкурнути в кущі. Я зразу ж кинувсь будити своїх товаришів. Хлопець, здається, не спав і схопився, скрикнувши, тільки-но я доторкнувся до нього. Він, либонь, давно вже помітив небезпеку, але з переляку розгубився й не знав, що робити. А коли я підштовхнув його, шмигнув у кущі, мов сполоханий щур. Я розтермосив Чіта: — Тікай! Тікай! — і сам подав йому приклад, помчавши щодуху, куди очі світять. На Чітове щастя, тварюка, видно, сунула просто на мене. Я перестрибнув струмок і помчав у той бік, де чагарі були трохи рідші, спотикаючись, підстрибуючи, дряпаючись об гілля та колючки. На своїй голій спині я відчув гарячий віддих потвори, що гналася за мною. Зрозумівши, що та стрибуча гора наздоганяє мене, я припустив швидше. Отоді я переконався, як швидко може рухатись мегатерій, охоплений руїнницькою жадобою. Здавалось, ніби якесь іще більше страховище підхоплювало ту гору м’яса й жбурляло її навздогін за мною. Я біг, прислухаючись, як важко гупає об землю мегатерієва туша, і, пробігши ярдів двісті чи й більше, переконався, що ані на ярд не втік від свого переслідувача. Поки він напружувався до нового стрибка, я наче відривавсь від нього трохи, та за мить мегатерій знову гепався на землю зразу за мною. Спершу я мчав наче очманілий зі страху. Тоді, постерігши, як виразно бачу я кущі й бур’яни поперед себе та як стрибає переді мною через корчі моя тінь, я збагнув, що місяць світить мені в спину і потвора добре бачить мене. Вже задля самого того краще було звернути вбік, а до того ж, подумав я, така важка брила не зможе розвернутися зразу. Тільки-но трапиться якесь прикриття, я зверну поза ним і побіжу проти світла. Та не встиг я оглянутись довкола, як земля запалась у мене під ногами, і я полетів униз. Я зопалу наскочив на глибоку яругу, не помітивши її. Впавши на дно, я хвильку лежав приголомшений, бо сильно вдарився підборіддям об каменюку. За мить зоряне небо наді мною закрило якесь темне громадище. То падав згори мегатерій. Якби він упав просто на мене, був би мені кінець. Та, на щастя, він до мене не долетів, застрягши в вузькій розпадині. Він також опинився ніби в пастці. «Стривай, я ж тебе перехитрю!» — подумав я й швиденько подерся з кам’янистого провалля нагору. Не знаю, чи потвора ще намагалась дістати мене, чи, скорше, просто борсалась, вибираючись із яруги. Я відповз ярдів на двадцять, сховався в рятівну тінь і причаївся. Але й туди до мене долітав огидний сморід від потвори. Вона сопла, рохкала, гарчала. Я бачив і чув, як вона вилазить із яруги, й пильно стежив за кожним її рухом. Мегатерій рохкав, пирхав, шкрябав пазурами по камінню. Видно, йому не сподобалось у ярузі, й він поспішав чимшвидше вибратись із неї на надійніший ґрунт. Вилізши нагору, він сів на задні лапи й почав крутити на всі боки своєю незграбною головою, видимо шукаючи мене. В місячному світлі переді мною бовваніла велетенська чорно-сіра туша, куди більша за слона. Я намацав рукою каменюку й був уже хотів схопитись та жбурнути нею в свого ворога, але схаменувся. «Підожди», — сказав я сам собі. І добре, що я того не зробив. Не бачачи мене, дурне створіння почало заспокоюватись. Воно перемогло мене, загнало в яму, отже, не осоромило себе. Ревнувши раз, удруге, мегатерій затих, неначе замислився, тоді важко припав до землі, проповз ярдів із півсотні, прислухався, знову звівсь на задні лапи, заревів, стрибнув кілька разів і посунув плазом геть. Час від часу він спинявся, зводився дибки, тоді сунув далі. Що відбувалося в тому мізерному мозкові — бо мегатеріїв мозок навряд чи більший за кролячий, — я не можу собі уявити. Може, потвора вже забула про мене. Шарудіння та сопіння помалу стихало вдалині й нарешті зовсім завмерло. Чути було тільки, як тихо шелестить листя на кущах. Але я ще довго не важився вийти з затінку. Мої химерні мрії про перетворення церкви та всіх людських установ і перебудову всього цивілізованого світу геть розвіяла сувора дійсність.6 ГІРСЬКЕ ПЛЕМ’Я
Перед світом похолоднішало, і я так змерз, що не пошкодував кількох дорогоцінних сірників та розпалив собі під навислою скелею багаттячко. Напившись погожої води зі струмка, що тік біля моїх ніг, я вкрився сухим мохом, що його здер цілим шаром зі скелі, й лежав скорчений, тремтячи з холоду, поки розвиднілось. Тоді нарешті зважився вернутись до нашого таборища. Йти мені довелось не більш як чверть милі, й дорогу знайти було легко по слідові мегатерія. Обидва мої товариші були вже на місці; сидячи навпочіпки, вони пекли коріння на ще не догаслому приску вчорашнього багаття. Їм не довелось тікати так далеко, як мені. Наш горщик, на щастя, вцілів, і хлопець, нарвавши листя з уфи, варив у ньому щось на зразок чаю. Чіт видимо зрадів, побачивши, що я живий і цілий. — Йому пощастило втекти? — спитав він — звісно, маючи на увазі мене. Я тільки кивнув головою й оскірився. Брудна потвора наступила на шкуру, що правила мені за священне вбрання, і мені довелось виполоскати її в струмку. Потім ми з Чітом стали радитись, що нам зробити за день. Мій дослідницький запал, правду сказати, вже трохи вщух, але вертатись в ущелину мені ще не хотілося. А Чіт, як я бачив, іще більше за мене хотів іти далі. Я вже потроху здогадувався, що цей хитроокий горбань погодився вирушити в розвідку на нагір’я не просто задля того, щоб задовольнити примху Священного Безумця; в нього була якась своя мета. Як завжди, я правив йому за ширму. Він хотів оглянути місцевість і назначити якісь стежки; а навіщо — я ще не міг збагнути. На південь від нас здіймалася стіна сірих скель, неначе з вивітреного вапняку, зовсім голих і таких крутих, що навряд чи вони могли принадити мегатеріїв. Туди ми й попростували, пильно озираючись на всі боки. Ми натрапили дорогою на цілу череду з десятка потвор, що паслися на рівнині, й накинули чималий гак, обминаючи їх, бо потрапити поміж них було б надто небезпечно. Ми намагались іти поза вітром, щоб вони нас не занюхали. Хлопець-носій розважив нас, протанцювавши тріумфальний танець, що в ньому показав свою зневагу до мегатерія. Так він помстився на потворі за свій учорашній переляк. Він дуже кумедно й схоже наслідував мегатерієві рухи. Захопившись своїм танцем, він трохи-трохи не розбив нашого горщика, що його був поставив додолу, й не розсипав нашого запасу їстівного коріння. Вапнякові скелі справдили наші сподіванки. Там була безліч прискалків та розколин, неприступних для великих тварин, але майже не було рослинності. Ми пройшли попід підніжжям скелястої стіни, де ріс рідкий чагарник, і отаборились на ніч, назбиравши добрячу купу сушняку на паливо та моху на постелі. Хлопець десь щез і за півгодини повернувся, несучи здоровенну сіру ящірку, добрих пів-ярда завдовжки, не рахуючи хвоста. М’ясо її виявилось дуже смачне. Після вечері я сидів біля вогнища, вельми задоволений, і дивився, як сходить місяць. Мені бракувало тільки доброї сигари. Але на острові Ремполі не знають тютюну. Мене пойняла якась несподівана приязнь до своїх супутників. Я почав змальовувати їм театри, кафешантани, кипуче вечірнє життя лондонського Вест-Енду, проспівав їм «Тарарабумбію» та ще кілька модних пісеньок, що їх більш-менш пам’ятав. Хлопцеві найдужче сподобалась «Тарарабумбія»; він вибивав ритм її так завзято, що мало знову не розтрощив горщика. Аж третього дня я нарешті збагнув, що надумав Чіт. Він хотів обстежити горішню частину ущелини й розвідати розташування селища сусіднього дикунського племені. Коли я почав обережно його розпитувати, він потвердив мої здогадки. Він сягав думкою куди далі, ніж решта наших мудреців. Він гадав, що незабаром нам доведеться воювати з тими сусідами. Бо взаємини між двома племенами почали псуватися. Вже була якась сутичка через одну дівчину, а ще більше клопоту виникало в нашій із ними торгівлі. Звичайно дикунська війна зводилась до безплідних сутичок в ущелині; але щось — чи то мої балачки, чи, може, віщий сон — закинуло Чітові в голову думку напасти на ворогів згори, перейшовши оце заборонене нагір’я. Те плем’я, що перше наважиться на таке, напевне переможе! І тепер він прикидав; як здійснити той напад, мов із ясного неба. — Але ж це треба піднятись нагору, — сказав я, — а ваш закон забороняє навіть думати про таке. — А що, як вони перші додумаються? — хрипко прошепотів він. — Не ждати ж нам цього… Опівдні третього дня, перейшовши голий, спалений сонцем, стрімчастий вапняковий кряж, ми дістались нарешті до ущелини. Вона відкрилася перед нами раптово. До нас долетіло ревіння водоспаду, а за хвилину ми опинились на краю стрімкого урвища. Внизу простяглася в один бік широка долина овальної форми, по ній зміїлася річка, що по другий бік від нас ринула водоспадом у глибоку розколину, зникаючи в хмарі бризок і водяного пилу. В тому боці було наше селище. Кипучі води неначе заповнювали всю розколину, й годі було уявити собі, що там є стежки, по яких можна дістатись із одного селища в друге. А проте вони там були. Та ще важче було збагнути, що, прокружлявши два з половиною дні по нагір’ї, ми опинились усього за кілька миль від того місця, звідки вийшли, і що ревіння оцього самого водоспаду, відлунюючись від скель, долітає аж до нашого селища. Чарівнішого, величнішого краєвиду я ще не бачив на острові Ремполі. Прямовисні кам’яні стіни урвища були такі високі, що навіть найбільші дерева внизу здавалися мізерними кущиками. Долина по праву руку від нас була ширша й рівніша, ніж та частина ущелини, де жили ми, й куди густіше поросла лісом; положисті схили поспіль зеленіли деревами. Над ними здіймалась висока стіна з червонястого каменю, що захищала цю зелену пишноту від мегатеріїв. А віддалік височіла над усім величезна скеля з тієї самої напівпрозорої гірської породи, що на морському березі, й вигравала дивовижними барвами в яскравому сонячному світлі. Ми почувалися трьома малими комашками перед тією спокійною величчю. — Ух! — полегшено й задоволено зітхнув Чіт і сів на зручний виступ скелі. Ми з хлопцем також посідали. Далеко внизу видніли курені селища, мов купка якихсь жалюгідних грибів серед величі й пишноти довколишньої природи. Якусь хвилину ми сиділи мовчки. Оселя того горішнього племені була навдивовижу подібна до нашої. Такі самі кулясті курені, так само безладно розкидані, такі самі обгороджені подвір’ячка. З такої височини ми не могли виразно розглядіти мешканців того селища, aлe напевно вони були такі самі бридкі, темношкірі, брудні, як і наші люди, й так само спотворені татуюванням та різними дикунськими оздобами. Навіть за мирного часу ми майже не зналися з ними. Торгували ми з сусідами, розкладаючи свій крам на священних кам’яних плитах недалеко від великого водоспаду. Ми продавали їм свіжу й в’ялену рибу, великі перламутрові скойки, акулячу шкіру та зуби, а вони платили жувальними горіхами, що на них мали цілковиту монополію, горщиками та грудками гончарської глини, оцупками твердого дерева та сушеними овочами. Часом ми перегукувались, вітаючи одні одних. Мову їхню ми розуміли добре, як і вони нашу. Мені навіть розповідали, що, незважаючи на табу, молодь із обох племен нишком ходила до водоспаду і там, у кущах та між камінням, похапцем заживала любовних утіх. А наших чоловіків навіть дражнили тим, що їхні молодші дружини нібито надто люблять носити крам своїх господарів до водоспаду. Іноді жінок навіть викрадали, що призводило до чвар. Племена весь час сварилися й через ціни на свій крам. Ми, долішні рибалки, вважали, що дістаємо надто мало твердого дерева за свою рибу. Наші лисі мудреці весь час бурчали, що ми скоро всю рибу з моря віддамо за ті злиденні кілька горщиків та грудок глини, і підмовляли наших чоловіків самим піднятись до покладів глини над водоспадом та накопати її скільки треба й нарубати вдосталь твердого дерева. А горішні тубільці хотіли тримати кілька власних пірог на озері під водоспадом, щоб самим ходити в море по рибу. Вони казали, що тверде дерево, раз зрубане, більш не виростає, і нарікали, що ми забираємо всі їхні горіхи, дерево й глину мало не задарма. Ось про що наші племена перегукувалися під ревіння водоспаду, і про те ж ми майже щодня розмовляли по обіді за круглим столом. І щоразу Ардам-воїн гепав кулаком об стіл і вигукував: — Відняти! А Чіт, подумавши, відказував: — Як я був іще молодий дурний хлопчак, ми пробували відняти. Багатьох убили, і Велика богиня щедро обдарувала нас. Наші дівчата стали розбещені й галасливі… Та однаково скоро все стало, як і перше. — Погано ви їх били, — сказав Ардам. — Я тоді теж іще малий був. — У цивілізованому світі, звідки я прийшов… — почав я, і найбридкіший із трьох дідів аж застогнав. Я залишив Англію в супокійні часи, ще до Великої війни, і тому мені можна пробачити, що я змалював їм Європу як край непохитного миру, підтримуваного рівноправними угодами та переговорами. Я розповів їм про торговельні пакти та арбітражні угоди, про те, що в крайніх випадках ми звертаємось до Гаазького міжнародного трибуналу або скликаємо всеєвропейські конференції з того чи іншого питання. Існує, сказав я, всеєвропейська згода, що дуже скоро обійматиме весь світ. — Увесь ваш світ, — кинув Чіт скептично. — Великий світ. — Світ, що його нема. — Ні, є, — заперечив я. — О, коли б ви знали, як повільно прийшла наша Європа до миру й скільки крові це нам коштувало, ви б зрозуміли, що значить єднання! Коли б ви могли забути оту безглузду ворожнечу зі своїми братами з-над водоспаду! — Братами? — з безмежною відразою в голосі протяг Ардам. — Ви могли б вийти з цієї ущелини, цієї темної тісної тюрми нагору, на широкі сонячні простори! Ви могли б винищити мегатеріїв списами, дротиками, пастками! — Аби вони нас перші не винищили! — пирхнув слинявий дід і почав бавитись кісточками з людської руки, розкладеними перед ним на столі. — Можна було б постягати їхні смердючі туші на кручу та поспихати їх у море, а тоді нагорі орати землю, збирати врожай, будувати… — Багато ти наореш, коли доторкнешся до лінивця, — кинув дід із потатуйованими щоками. — Там виросли б великі ліси; смачні овочі, гарні квіти! На всіх би вистачило, й усі були 6 щасливі! — Присягаюсь стегнами Богині! — вигукнув Ардам. — Як він мені набрид, цей Священний Безумець! Може, хай він обідає окремо від нас? — Нехай говорить! — заступився за мене Чіт. — То віщі слова. — Догану б йому на голову! — буркнув найбридкіший дід. — Витрусили б тоді з неї всі ті віщі слова й обідали б собі без отих його проповідей. — Що там віщого в тому белькотінні? — зневажливо спитав Ардам. — Він звістує війну, — пояснив Чіт. — Я звістую мир! — заперечив я. — Однаково, то новий спосіб війни. Нехай балакає. Він сам не знає, що каже. — Ніякого нового способу війни нам не треба, — огризнувся Ардам. — Я на ситий живіт люблю поспати, і хай він западеться зі своїми віщими словами. Не раз ми провадили отакі розмови за круглим столом у трапезні мудреців, заживши «дарунків Друга». І ось ці розмови пригадалися мені, коли ми сиділи на кручі серед тої величі та підглядали своїх ворогів і суперників, неначе троє малих рудих мурах, що стежать здалеку за чужим мурашником, кублом мурах чорних. А дивно, думав я, що Чіт, такий розумний, не бачить виходу з цієї безглуздої ворожнечі між двома жалюгідними купками людей. Ані проблиску не бачить! Чітів розум весь підвладний ідеї війни, так, як усі уявлення, за Кантом, підвладні категоріям простору й часу. Для нього війна була невід’ємною рисою людського життя, інакше він не міг думати. Він не міг уявити собі людей таких сильних і мудрих, щоб вони перемогли в собі вікодавній войовничий запал. Три дні витратили ми, розвідуючи найкращу, найкоротшу дорогу від своєї ущелини до селища ворогів, дорогу через той вапняковий кряж, захищену густими чагарями й більш-менш безпечну від мегатеріїв. Розвідавши, що треба, ми знову спустились до своєї похмурої оселі. — На мене зійшов віщий дух, — сказав Чіт, коли ми вступили на брудну вуличку поміж злиденними куренями.7 КОХАННЯ НА ОСТРОВІ РЕМПОЛІ
Ми багато розмовляли про війну, але вона ще довго не починалась, і мені часом здавалося, що вона так і не почнеться. Я дедалі більше звикав до своєї щоденної ролі Священного Безумця ремпольських тубільців. Я нудьгував, я почувався нещасливим, часами мене страшенно мучило сумління, душа моя повставала проти тієї мерзотної їжі, що нею мене годували, й мене жахала думка, що задля підтримання тьмяного вогника мого життя весь час позбавляють життя інших людей. Та потроху невблаганні природні потреби — голод, сон, безліч інших дрібниць і турбот — завертали мене назад у звичну колію. Я по-своєму сприязнився з Чітом і віщував те, що він від мене хотів. Я переконував себе, що, теревенячи про широкі простори нагір’я, тим самим протестую проти того життя, яким живу. В ті дні на мене часом находили химери, що їх мені важко й описати. Я вже оповідав, що скелі довкола ущелини видавались мені напівпрозорі. Так от, іноді мені здавалося, що не тільки скелі, а й ще багато речей довкола мене теж світяться. Коли я зводив очі на кам’яні стіни над головою, мені інколи ввижалось, наче в них чорніють якісь примарні вікна, наче на них проступають якісь малюнки й написи з вогненних літер, а за мить, глянувши знову на ті скелі, я бачив тільки бескеття, осяяне призахідним сонцем. Або ж я відчував, що ноги мої ступають по брукові, чув скреготіння трамвайних коліс і дзеленчання дзвінків. А за мить виявлялося, що то під ноги мені попавсь уламок скелі, а над вухом задзижчав жук, перелітаючи з однієї купи риб’ячих тельбухів на другу, а ще десь віддалік дикун гатить каменюкою по старому цвяхові з «Золотого лева», згинаючи його на гачок до вудки. Часом, коли я оповідав про бали, вечірки та подібні розваги в цивілізованому світі, мені починало здаватись, наче я сам присутній — або допіру був присутній — там. Або ж, коли я прокидався вранці, мене брав сумнів, чи справді я Священний Безумець у шкурі й черепі, а не зовсім інша людина. В такі хвилини мене посідала прикра туга за домівкою. Я волів відганяти ті сумніви, чіпко держався за той факт, що я досі перебуваю на острові Ремполі. «Це острів Ремпол, — переконував я себе. — Це острів Ремпол. Не тривожте мене, марні видіння!» Спочатку дні мого рабства на острові Ремполі тяглися нескінченно довго, однак що більше я обвикав, утягувався в щоденні клопоти, то коротші вони ставали і врешті почали пролітати зовсім непомітно. Я вже не сподівався, що мене хтось визволить звідси, облишив надії своїми балачками про цивілізацію та поступ домогтися якихось змін у тупій рутині життя цих людей. І лиш коли в моїх вухах залунали войовничі крики дикунів, що провіщали мені злигодні та муки, в мені знову прокинулась енергія, жадоба діяльності. Доти моя головна турбота в житті була — опиратись невпинним намаганням Ардама та кощавого діда звести мене до рівня звичайного смертного, одруживши з котрою-небудь із дочок племені, щоб вона жила в моєму курені й весь час назирала за мною. В тому опорі мене підтримував Чіт. Йому було майже так само важливо, як і мені, оберігати престиж Священного Безумця. Лиш помалу я зрозумів, наскільки обидва ми залежимо один від одного. Священний Безумець був неодмінною умовою його беззастережного впливу на плем’я. Я був тільки останній і найцінніший із цілої низки носіїв черепа та шкури, що ними таємно керував і що їхню маячню тлумачив Чіт. І я міг виявитися незамінний. Без Священного Безумця Чіт був тільки оберігач та тлумач традицій племені, й усі його твердження й поради потребували б схвалення дідів. Але знаходити віщі знаки в маячні та вибриках Священних Безумців умів тільки він, а моя маячня та вибрики давали йому такий багатий матеріал для тлумачення, якого він доти не мав ніколи. Незвичайні обставини моєї появи на острові, білий колір шкіри і взагалі дивовижна зовнішність, химерність моїх слів та вчинків — усе те дуже вирізняло мене серед моїх попередників. Пізніше, повернувшись у лоно цивілізації, я цікавився питанням про роль божевільних у житті дикунів. Я перше гадав, що Священний Безумець острова Ремполу був явище виняткове. Виявилося, що зовсім ні. Мабуть, такі химерні дурники трапляються повсюди, відіграючи, так би мовити, підривну роль у складній, інертній системі дикунської громади: їм іноді щастить уклинити щось нове в щільну мозаїку звичаїв та традицій. У деяких місцевостях безумці бувають помічниками шаманів, у інших — вони самі є чаклунами та віщунами. На цю тему один із антропологів вашінгтонського Смітсонівського інституту опублікував монографію під назвою, здається, «Роль психічно неповноцінної особи в первісному суспільстві». Той дослідник пов’язує священних безумців Патагонії — бо, виявляється вони є й на суходолі — з широко розповсюдженим інститутом царків-жерців і таким чином струшує цілу купу достиглих і вже надгнилих овочів із Фрезерової «Золотої гілки». Він зіставляє цих безумців не тільки з чаклунами та відьмами, а й з карнавальними королями, а також із 5лазнями та іншими диваками, такими популярними в середньовіччі. Мені казали, що він великий авторитет у тій царині. Потім дуже ефектно порівнює це явище з нашим сучасним ставленням до геніїв, із їхнім дивним правом на ексцентричність і парадоксальність та свободою від відповідальності. Безперечно, каже він, такі диваки звичайно бували знаряддям у руках у людей обережніших і завбачливіших, але теж, хоч і по-іншому, невдоволених панівним ладом. Дуже приємно усвідомлювати, що моє життя в тій похмурій ущелині належить до явищ, таких цікавих для соціології; однак, відзначаючи цей факт, я ще раз нагадую, що книжка моя — не наукове дослідження, а тільки повість про мої власні пригоди. Мій попередник на посаді Священного Безумця був кретин і вмер, обжершись покидьків. Чітові, видно, дуже скрутно доводилося, поки не знайшли мене. Коли лисі мудреці перечили йому, він не міг побити їх ніяким провіщенням. І на острові неподільно панували традиції. Чіт пробував був створити репутацію божевільного одному молодикові, чиєю єдиною вадою була косоокість; але, він не мав успіху. Скільки я второпав зі слів Слинявого, молодикові претензії на безумство й недоторканність не були визнані за слушні. Чітового протеже звинуватили в блюзнірстві, і його недовга кар’єра скінчилася «доганою». Нещасливого кандидата в безумці викрила його власна дружина. Він запевняв, ніби на нього інколи находить, і тоді йому з’являється Велика богиня та дарує його своєю особливою ласкою; проте дружина з заздрощів, що вона не має своєї частки в його cлaвi, завдала йому брехню. — Отоді вже самому Чітові трохи очей не перекосило! — виснув старий слинько й аж затрусився зі сміху. То була для Чіта тяжка поразка. Знайти нового безумця ніяк не щастило. Були ще в селищі один горбань та одна глухоніма дівчина, та, на біду, обоє вони були люди із здоровим глуздом і добропорядні. Вони нізащо не погоджувались корчити з себе дурників. Четверо мудреців уже тішились наперед перспективою необмеженої влади, що їй не перешкоджатимуть ніякі пророцтва, бо Чіт, мовляв, скоро дограється до «догани». І тоді доля чи випадок послали йому порятунок у моїй особі. Я був такою химерною й дивовижною проявою, що навіть мої недоброзичливці майже вірили всьому, що казав про мене Чіт. Моє божевілля виходило за межі їхніх уявлень. Їм було дуже не до вподоби відновлення Чітового авторитету, але вони притихли й уже не важились підривати його відверто. А простий народ сліпо вірив у моє повноцінне, незаперечне безумство. І тому вороги мої вдавали, ніби піклуються про мене, ніби моя честь і вигоди стоять для них над усе. Вони надумали оженити мене, сподіваючись, що дружина мене занапастить, як і мого попередника. Їм, запевняли вони, тяжко бачити, як я нуджуся в самотині, тимчасом як вони тішаться всіма насолодами життя. Адже така визначна та обдарована людина повинна бути завше оточена піклуванням вірної дружини та гарненьких служниць, рясно обвішаних акулячими зубами й скойками, яскраво розмальованих і щедро намащених траном. Вони так щиро вірили в згубну силу шлюбу, що й Чіта намовляли взяти собі ще дружину. Бо Чіт, казали вони, теж, властиво, самотній. Він, правда, мав двох дружин, але обидві вони, за якимсь дивним збігом, ненароком повідкушували собі язики, і від них годі було добитися, що робиться у нього в господі. Йому теж годилося б, за прикладом усіх визначних та впливових людей, мати гарем із цокотух-служниць та жити щасливішим, гіднішим життям. Чому він завше такий мовчазний і потайний? Мушу визнати, що з цього погляду мені докучали не тільки зовнішні вороги, а й ворог внутрішній. Як більшість людей із жвавою уявою й підвищеною вразливістю, мене іноді хвилювало невтримне тілесне жадання; я знемагав від самотності й прагнув пестощів, хай найгрубіших. Як я вже казав, мої релігійні переконання, що за інших умов могли б мене стримувати, майже розвіялися в злигоднях. Отож і траплялися хвилини, коли вигляд тих дикунок ніби якимись чарами будив на дні моєї змученої душі неймовірну здатність милуватися тими масними, просмерділими рибою тілами, а грайлива усмішка чи просто уважний погляд здіймали в моєму серці цілу бурю. Найприкріша з усіх моїх згадок із того часу — думка про те, як погано підтримував я престиж вищої істоти серед тих тубільців. Часом я з величезним зусиллям — і не завше успішно — стримував себе, щоб не вхопити на оберемок якої-небудь вульгарної, брудної красуні. Замолоду, живучи ще у Вілтшірі, я й у голові не покладав, що взаємини між чоловіками та жінками можуть бути такі брутальні, жорстокі й гидкі, як на острові Ремполі. До того ж були вони страхітливо заплутані. Мене однаково мучили і потяг, і відраза до тих тубілок, і я, навчений своїм досвідом, почав помічати, що й більшість дикунів-чоловіків отак само хитаються між жаданням і огидою. В тому чистенькому, культурному світі, що з нього я випав, кохання звичайно було чимсь приємним, гарним, чимсь таким, що давало людям щастя. Моя власна перша невдача, що сколихнула в мені ту темну безодню, була лише потворним винятком. А звичайно в тому кращому світі взаємна приязнь юнака до дівчини щасливо розвивалася в палкіші взаємні почуття й завершувалася шлюбом, спільним життям, заснованим на довірі, відданості й саможертві. Але ремпольські тубільці були злі, пожадливі й недовірливі. Вони боялись того тілесного потягу, що зводив їх докупи, й ненавиділи його. Як я вже казав, люди на острові дуже рідко парувались за вільною обопільною згодою, бо поставити курінь було нелегко, та ще й стояла на заваді складнасистема табу, що її я так і не зміг до кінця збагнути. Чоловіка тягло до жінок взагалі, а нав’язували йому якусь одну чи двох; а дівчата вже й зовсім не мали вибору. Найпринадніші з них, хотіли вони того чи ні, мусили жити з мудрецями; далі мали право вибору старшини, кати, розпорядники обрядів, стерничі з пірог, плетії мереж та куренів, наглядачі за доброзвичайністю та решта верхівки племені. На острові панувало багатоженство, як і скрізь, де ще не засяяло світло християнства. Що вищого в тій ієрархії захисника знаходила собі дівчина, то вбезпеченіша вона була від «догани»; хіба що його самого розгніває. Отож її роздирало між природною приязню до якого-небудь ласкавого й вродливого, хоч і масного від трану молодика і практичними перевагами шлюбу з яким-небудь татуйованим поважним дідом. Думка про «догану» здебільшого утримувала її від амурних пригод із юнаком, але прикре невдоволення своєю долею змушувало її палко бажати всіляких напастей своєму хирому володареві. А тому кохання на острові Ремполі ніколи не було таким вільним і приємним почуттям, як серед культурних людей. Воно було наскрізь просякнуте нещирістю, отруєне рабською залежністю та придушеними жаданнями. Чоловік здогадувався про корисливі жінчині наміри, а вона, продавшись йому, пильнувала, щоб дістати за те повну платню. Все те я добре бачив. Траплялося, на танку, при світлі смолоскипів до мене тулилась яка-небудь захекана молоденька красуня, обвішана блискучими скойками, яскраво розмальована, гнучка й слизька від трану; а зазирнувши їй у вічі, я бачив там тільки страх, відразу та покірність чиїйсь суворій волі. Я тоді кидав погляд на поміст під червоною жердиною, де висів маленький священний лінивець, і бачив там Ардама та кощавого діда, що, схиливши голови один до одного, пильно стежили, чи не попадусь я в їхню пастку. І коли на німе дівчинине запитання я, всміхаючись, хитав головою, вона мимохіть теж зводила очі на поміст, до своїх панів, ніби питаючи, що ж вона має чинити далі. Щоб легше було зберігати свою цнотливість, я зовсім перестав їсти рибу й почав іще ретельніше додержувати чистоти. Я розумів, що, тільки-но мій ніс призвичаїться до смороду згірклого трану, мені куди важче стане відбивати амурні атаки.8 Б’ЮТЬ БАРАБАНИ ВІЙНИ
Загроза війни вже багато років нависала над ущелиною, мов ті хмари, що то збираються над горами, то знову розходяться. Та ось нарешті вона насунула зовсім близько. Якось ураз війна стала єдиною темою розмов за круглим столом мудреців, а воєнні танці та заклинання примусили всіх забути про танечні забави при світлі смолоскипів перед вівтарем Великої богині. Перші завдали удару горішні тубільці. В обмін на нашу останню партію риби, щоправда не дуже щедру, вони поклали замість жувальних горіхів, дерева та глини певні речі й зображення вельми образливого характеру. Наше плем’я, уражене й обурене, відповіло ще брутальніше, та однаково честь першої образи належала ворогові, й те дуже допікало нам. Тільки-но війну було оголошено, як Ардам, згідно з законами, звичаями і з необхідності, став верховним ватажком племені. Він неначе аж виріс, чи принаймні надувся. Застромив у верхню губу дві гострі скойки, пофарбував носа на червоне, зробив іще по глибокому надрізові над бровами. Під час трапези його охороняли два пишно оздоблені охоронці теж із простромленими носами, обтятими вухами, чупринами, позліплюваними глиною в довгі червоні роги, й довжелезними списами. Вони стояли обабіч нього, так що він займав добру половину круглого столу, а нам п’ятьом лишалася друга половина на всіх. — На те війна, — спокійно заявив він. Він удавав тяжко заглибленого в військові справи й не звертав на неї уваги за столом. Ми четверо розмовляли між собою, а коли звертались до нього, він наче й не чув. Зате часом сам владно втручався в нашу розмову. Перед нашою трапезою старі діди в кілька змін били в великі воєнні барабани, обтягнуті шкірою загиблих героїв. Оглушливий гуркіт не втихав день і ніч. Навіть тепер на згадку про них у мене в голові гуде той жахливий грім. Старих довбишів раз у раз змагала дрімота, а прокинувшись, вони починали тарабанити з подвоєним завзяттям. Тепер Ардам мав право задля загальної безпеки розпоряджатись безборонно всіма чоловіками й жінками племені й усім їхнім майном. І він таки дався всім нам узнаки, випробовуючи на нас ті кари, що мали впасти на ворогів. Усіх молодих чоловіків мобілізували до війська й, щоб загартувати їх для майбутніх боїв, усіляко мучили та калічили. Їм обтинали вуха, робили надрізи на тілі, щоб шкіра здималась рубцями, примушували їх якось по-ідіотському марширувати, задерши вгору підборіддя та висолопивши язика. Усі дівчата племені також мали коритися воєначальникові; їм було наказано підтримувати в воїнах відвагу й лютість. Геть усе довкола розмальовували на червоне, поки вистачало фарби. Що два-три дні вряджали дикі воєнні танці, де з великим запалом удавали сцени бою та перемоги, або ж сходилися всім селищем на «велике виття», щоб залякати ворогів. Усі ті збориська мали підгарячити в нашому народі войовничий дух. На них мудреці та ватаги нашого племені звинувачували ворогів у всіляких злочинах та вадах під гучне схвалення та обурені вигуки цілoгo племені. Слова промовців тонули в вибухах дикого виття, й не підхопити того виття щодуху означало накликати на себе тяжку підозру. Наші промовці в своїх гнівних тирадах висували три головні звинувачення проти ворогів, закидали їм три головні гріхи. По-перше, вони людожери. Це звинувачення завжди здіймало в натовпі хвилю палкого обурення. А промовець нахилявся вперед і запитував патетично: — Хочете ви попасти до їхніх жертовних горщиків? Другий гріх наших ворогів була неохайність тілесна й моральна. Третій гріх полягав у тому, що вони годували в себе цілу родину великих горластих жаб і шанували як своїх предків та покровителів; а те здавалось усім нашим людям украй огидним і принизливим. Гидке кумкання старої жаби-матері та її безглузді стрибки промовець порівнював із повільними, статечними рухами та делікатною поведінкою нашого власного тотема. Далі, звернувшись до практичніших питань, промовець доводив, що єдиний спосіб уникнути воєнної загрози надалі — це довести цю війну до переможного кінця; й нарешті починав розводитись про те, скільки жувальних горіхів, глини, дерева та овочів матимемо ми, коли стопчемо під ноги своїх ворогів. А що в нас уже відчувалась нестача всеочисного горіха, ті слова будили в нас найкровожерніші жадання. Ми випльовували шматочки дерева, що ними пробували замінити жувальний горіх, і здіймали несамовите виття, пильно стежачи, чи не відстає хто від загального хору. А воєнні дії тим часом розгорталися навдивовижу повільно. Як я вже оповідав, кордон пролягав біля великого водоспаду, а стежка і вище, й нижче від нього тяглась у густих колючих чагарях і була дуже вузька та стрімка. Над нею здіймалась до забороненого нагір’я прямовисна кам’яна стіна футів на тисячу чи й більше заввишки. Засівши над тією стежкою, жменя вояків могла б затримати ціле військо хоч згори, хоч знизу. Наші аванпости просунулись за плиту для торгівлі й поховалися серед скель та в кущах; озброєні наші вояки були пращами та довгими жердинами — спихати ворогів зі стежки під кручу. А ще далі наші дозори обснували стежку тенетами та понаставляли пасток. Вороги чатували вище водоспаду. Маючи досхочу твердого дерева, вони поробили собі довгі луки, що на них ми дуже заздрили. Їхні стріли залітали в ущелину на добру чверть милі, а стріляти вони вміли напрочуд влучно. Ні одна з супротивних сторін не виявила бажання стятись у відкритому бою. Час від часу хтось із наших, необережно показавшись на позиції, падав, уражений стрілою, а одного разу ворожий воїн послизнувся на стежці, впав у річку й утопився. Ми пробували підкидати ворогам отруєну рибу, та навряд чи хто з них піймавсь на ту принаду. Таким чином, війна звелася на сидіння в засідці, окремі влучні постріли та випадкові вбивства й безугавний гуркіт наших барабанів та ще гучніше лящання дерев’яних тріскачок, що їх уживали наші вороги на додачу до барабанів. Отже, війна, по суті, спинилась на мертвій точці, й бойовим запалом був охоплений переважно тил. Я не знаю, чи Ардамова страхітливо розмальована постать хоч раз показалась у тих місцях, куди залітали ворожі стріли, але в селищі він був невсипущий і невгамовний. Іще вдосвіта він піднімав на ноги всіх наших новобранців із пообтинаними вухами; охлялі, кульгаві, вони мусили довгі години марширувати вулицею, позадиравши підборіддя та повисолоплявши язики. Коли хто з них падав зомлілий, його повертали до пам’яті штурханами; а коли зомліє вдруге, на нього чекала «догана». Людей часто скликали до вівтаря Богині вислухати нове звернення, що його Ардамові нібито нашептав наш прабатько — деревний лінивець. То нам, його вірним підданцям, забороняли жувати до смерку всеочисний горіх, хоч би й пощастило його добути, а то наказували розмальовувати тіла самими тільки горизонтальними червоними смугами. На вертикальні потрібен був спеціальний дозвіл головного штабу. Почались також інквізиційні процеси проти бідолах, що їм закидали співчуття ворогові. І ось Чіт за столом мудреців (весь час посилаючись на мене, що мене дуже непокоїло) завів мову про можливість і переваги флангової атаки на ворога через нагір’я. Виходило, отже, що він дотеперішньої млявої війни не схвалює, тож і зрозуміло, що Ардам зустрів його пропозицію дуже неприязно. Але Чіт палко обстоював свою улюблену ідею, кепкуючи з Ардамової стратегії, чим і зовсім розгнівив Ардама. Суперечка дуже швидко розгорілась у галасливу сварку. В неї було втягнено й лисих дідів, хоч як їм, видно, не хотілось відверто ставати на чий-небудь бік. Мені серце завмерло, коли Ардам спитав Чіта, чому ні він, ні я не йдемо на війну, а тільки чинимо всілякі перешкоди військовій владі, та де ми були торік, коли ходили буцімто на нагір’я подивитись на мегатеріїв. — Де ви були? — кричав він, гепаючи кулаком по столі. — Може, ви з ворогами знюхалися? Кощавий дід обурено загукав на Ардама: це вже, мовляв, занадто; а слинявий прогугнявив: «Панове, панове!» — і Ардамові довелось пом’якшити свої звинувачення. Далі він уже закидав нам тільки брак патріотичного запалу. Але він таки добре нагнав на нас холоду. Нам стало ясно, що розмови про похід через нагір’я доведеться облишити і що справді треба буде виявляти більше войовничості. Чіт простромив крізь пипки своїх вух по акулячому зубові та розмалював свою корону з листка страхітливими малюнками, а я пофарбував череп лінивця на червоне, наліпив на ньому з глини двоє люто перекошених очей і став повсюди носити з собою свою священну патерицю. Та попри всі ті зусилля, Ардам і далі нарікав на нашу бездіяльність. Він зажадав, щоб мені, як і всім чоловікам, утяли вуха та розтатуювали все тіло, а тоді послали мене на фронт, де я в своїй шкурі й черепі лякав би ворогів войовничими жестами. Адже Священний Безумець горішнього племені завше стоїть біля великого водоспаду й проклинає нас вельми успішно. Чом би й мені не робити так? Їхні лучники влучають у ціль не так-то й часто. Ми з Чітом не піддались на ті вимоги, однак іще дужче підірвали тим свій авторитет і безпеку. Ми не хотіли збуджувати підозри, тиняючись на самоті, але нас настільки явно усунули від усіх справ, що нам нічого іншого не лишалося. Іноді ми ходили разом, однак не дуже часто, а то нас би ще звинуватили в тому, що ми плетемо змову проти Ардамової мудрості й влади. В ті дні Чіт був дуже обережний у розмовах зі мною, однак принаймні одного разу він таки висловив відверто зрадницьку думку. Ми ходили з ним по кам’янистих обвалищах, порослих чагарями й порізаних рукавами річки та озерцями-стариками. Зійшовши на пагорок, ми побачили вдалині водоспад. — По-моєму, їхні вояки такі самі дурні, як і наші, понуро промовив Чіт. — Вони б так самісінько не послухалися розумного слова… Всі вояки однакові, — зробив він висновок із свого небагатого досвіду. — Що ж ти вдієш… Якби ми напали на них із нагір’я, ми б закінчили всю війну днів за шість… і добряче втерли б носа Ардамові… Навіть тепер, як згадаю про ту дикунську війну, мене охоплює почуття тривоги й безвиході і я знову немов блукаю серед бескеття безмежно самотній, із тугою за цивілізованим світом у серці; мені здається, що за мною стежать, що мені загрожує щось, і пекельний безглуздий гуркіт барабанів невгавуче гуде у мене в вухах. «Чим я завинив? — питав я себе. — Що я накоїв, такого, що моє життя, таке коротке, має спливти так марно в оцьому дикунському краю? Адже ж не для того я народився на світ, наділений якоюсь, хай невеликою, снагою, якимись бажаннями, щоб стати забавкою в руках Ардамових та його недоумкуватих приятелів! Невже я маю отут і пропасти серед оцих войовничих йолопів, засуджений на мовчанку, не давши нікому ніякої користі? Невже я так і не побачу ніколи тих великих міст, що до них вирушив у подорож, і не додам чесною працею своєї крихти до загального поступу? Невже мені так і не судилося спізнати справжнє кохання й дружбу, невже я довіку муситиму прикидатись і дотримуватись огидних, ненависних мені законів і звичаїв, бути якоюсь пародією на людину? Навіщо ж я народився, навіщо з’явивсь у цей світ?» Не знав я тоді, які химерні несподіванки ще готує мені доля.9 ПЕЧЕРА Й ДІВЧИНА
Обвалище, де я самотньо блукав у ті дні, його каміння, озерця, порослі квітами болітця були гарні своєрідною дикою красою. Там було дуже багато одної рослини, подібної до нашої англійської росянки, тільки значно більшої й рухливішої. Вона стелилася килимами по вологіших місцях, і я ні разу не наважувався ступати на її чіпке, жадібно розтепірчене листя. Липке, схоже формою на людську руку, воно ловило не тільки комашок, як наша росянка, але й ящірок, тритонів і навіть невеличких пташок. Скрізь по болоті валялися висхлі шкурки та кісточки тих малих жертв. Де-не-де видніли ясно-сині конуси великих будяків; росла там і ожина, всипана дуже великими ягодами, і багато всяких запашних трав та квітів. Віддалік здіймалась гола кам’яна стіна урвища, то чітка, виразна, то повита легенькою імлою. Коли десь пополудні до ущелини на коротку часину падало сонце, той краєвид нагадував мені купу барвистого шовку при стіні гігантського готичного собору. Там, у глибоких, чистих озерцях, я часто купався. Одного разу мені пощастило зробити відкриття, що на кілька днів надихнуло мене і Чіта новою надією, бо нам спершу ввижалася нова можливість швидко закінчити ту нещасну війну. Я знайшов величезну розпадину в скелях. Я вже кілька разів проходив крізь склеписту діру в кручі, звідки витікав невеличкий прозорий струмочок, але мені не спадало на думку, що там можна ховатися. Та ось одного дня, коли мене дужче, ніж звичайно, гнітили Ардамові погрози, я знов заблукав туди, і раптом мені сяйнуло в голові: яка гарна схованка! Я забрів у струмок, по коліна в воді проліз отвором і на свою втіху знайшов далі велику печеру. Обережно ступаючи вперед, я скоро відчув, що опинивсь у великій порожнині, хоч поночі нічого не бачив. Щоб не впасти в яке-небудь провалля, я весь час брів струмком: адже де тече вода, там є й дно. Витерши сірника, я сполохав цілу хмару кажанів, що спали між вапняковими бурульками вгорі, під склепінням печери. Скільки я міг побачити крізь ту хуртовину чорних крил, печера була дуже велика й пишно прикрашена вапняковими колонами-сталагмітами та напливами. Мені не хотілось марно витрачати сірники, а якої-небудь гілляки замість смолоскипа я прихопити не здогадався. Отож я досліджував печеру далі помацки, бредучи весь час струмком і знаючи, що його плюскіт завше попередить мене про якийсь поріг чи водоспад. Незабаром я побачив далеко попереду якесь тьмяне світло й повільно рушив до нього. Світло сочилося згори, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що печеру утворює величезна розколина, виходячи подекуди аж на нагір’я. А дно її, де тік струмок, положисто піднімалось угору, наче залізничне полотно в горах, що то ховається в тунелі, то знову вибігає у глибоку виїмку. Треба, правда, зазначити, що глибина тієї розпадини набагато перевищувала її ширину. Чистого неба над собою я так і не побачив, його закривали численні виступи кам’яних стін, що заходили один за один, і світло, що просочувалось донизу, багато разів відбившись від тих стін, було якесь мертве, схоже скорше на місячне. Скрізь, навіть у найсвітліших місцях, панувала якась примарна сутінь; по каменю стін повільно спливала вода з якихсь невидимих джерел. У тій сутіні камінь світився мармуровою білістю. Другого дня я повів Чіта показати йому свою знахідку. Ми наламали сухих гілок, щоб палити їх як смолоскипи, і пройшли в глиб печери, наскільки пощастило. Але виходу ні до горішнього селища, ні на рівнину, де паслись мегатерії, не знайшли. Ми лазили там кілька днів підряд, бо нам важко було змиритися з думкою, що ця розпадина не виправдала наших сподівань. Ми натрапили там іще кілька цікавих гротів і багато досить смачних грибів, а на найвищих прискалках, що на них нам пощастило видертись, — гнізда морських птахів і чимало яєць. І якщо ми навіть не знайшли виходу з печери, вона все ж могла стати нам досить зручною схованкою на той випадок, коли воєнне божевілля надто вже нам загрожуватиме небезпекою. Я не можу тепер сказати, скільки часу ще минуло по тому, поки щасливий випадок звільнив мене з острова Ремполу, бо спогади мої про ті страшні дні війни зовсім безладні, так би мовити, звалені в одну купу. Якось надвечір я блукав серед своїх обвалищ, потім сів відпочити на кам’янистому березі одного з найбільших і найглибших озерець. Я сидів у якійсь тупій задумі, як людина, що не має чого робити й не знає, чого хотіти. І раптом я помітив відбиту в воді чиюсь постать. Підвівши голову, я побачив одну дівчину з нашого племені, що брела другим берегом по коліна в високій зеленій траві. Я замилувався її лиснючим, струнким смаглявим тілом і стежив за її нерішучою ходою дедалі зацікавленіше. Та дівчина збудила в мені цілий рій думок не тільки про любовні розкоші, а й про щиру дружбу та душевний спокій. От якби, мріяв я, це створіння раптом виявилося не смердючою дикункою, а дівчиною моєї раси, якимсь чудом перенесеного сюди зі світу моєї юності й надій! Мої спраглі душа й тіло могли тішити себе навіть такими нездійсненними мріями. Дівчина, видно, шукала на березі якогось підхожого місця. І ось вона його знайшла. Вона зійшла на вершечок великого уламка скелі, що висувавсь далеко в озеро, постояла хвилинку замислено, а тоді, сплеснувши руками, кинулась у воду. Одну мить я сидів нерухомо, ніби глядач у кіно, та враз у мені прокинулися всі спадкові традиції роду Блетсуорсі; я скинув із себе череп та шкуру й стрімголов помчав до води. Рятувати потопельника треба, навіть ризикуючи власним життям: це наш найсвященніший обов’язок. Мені ніколи не доводилося витягати людину з води чи хоча б бачити, як те робиться, але я плигнув у озеро й поплив до дівчини. Витягати з глибокої води перелякану, сильну молоду жінку, що відбивається несамовито, — справді нелегка й небезпечна справа. Я відчайдушно намагався втримати те сильне, гнучке тіло; вона хапалась руками за мене й тягла кудись у глибінь, я захлинавсь водою, борсався, молов ногами — і гарячково силкувався пригадати, що мені доводилося читати або чути про рятування потопельників. Мені спало на думку, що треба її приголомшити, і я націлився кулаком їй у тім’я, але влучив у обличчя. Намащене траном тіло вислизнуло з моїх рук, а потім вона вчепилась обома руками мені в ногу, скувавши мої рухи. Плюскіт води віддавав мені в вухах криком натовпу, свистінням пари з хлипавки, а на мить мені вчулась навіть пароплавна сирена. Повз мене ковзнув примарний човен, повний людей. Видно, то були вже галюцинації з перевтоми. Подвиг рятування перетворився на якусь безглузду боротьбу, я був уже напівнепритомний і потопав сам, коли нагло, поринувши разом із дівчиною під воду, торкнувся ногами дна. Ми прибились до берега. Вода була там усього по шию. Останнім відчайдушним зусиллям я звільнився від дівчини, що вчепилася в мене, став на ноги, вивергнув із себе цілий струмінь води, наче тритон на якомусь римському водограї, перевів дух, тоді вхопив дівчину за плече й підтяг до себе. Ми стояли по груди в воді. Приголомшена, вона відкинула назад мокрі чорні коси, безтямно подивилась на мене й упала непритомна мені на руки. — Швидше геть із води! — захеканий, пробурмотів я й поніс її до берега. Нелегко було винести з води те безвладне тіло, бо берег був крутий, але я зопалу, видершись нагору, ще проніс її кілька ярдів схилом, порослим пахучими травами. Тоді кинув її додолу, мов лантух, і сам важко сів поруч, засапаний, зовсім знеможений. Мене нудило; я вдихав повітря, а воно наче оберталося в легенях на каламутну болотяну воду. — Ху, чорт! — видихнув із себе я. — В книжках то воно легко виходить! Мене охопило якесь химерне відчуття, ніби ми вже не там, де були, а десь-інде. Я протер очі, оглянувся довкола, але побачив перед собою тільки зелений схил, озеро, а за ним кам’яну стіну урвища. Я відкашлявся й виплюнув воду. Помалу я відсапався, й сила повернулась до мене. Але що ж мені робити з зомлілою? Я вже не пригадую виразно, що саме я зробив. Пам’ятаю тільки, що в голові моїй зринули слова: «способи відживлення», і я заходився робити дівчині штучне дихання, піднімаючи й опускаючи її руки — та й гарні ж вони в неї були! Потім, нарвавши трави, став розтирати їй огруддя й усе тіло, щоб відновити кровообіг. Весь тран стерся з її шкіри; від трави йшов міцний дух, схожий на пахощі вербени. — Дай мені вмерти! — нарешті промовила вона. — Ох, дай мені вмерти! — Мовчи! — гримнув я. — Вони ж мене знову спіймають! — А дідька! — відказав я. — Я тебе вирятую. — Навіщо тобі той клопіт! Однаково я пропаща. Дівчина пояснила мені, що їй не дає жити своїми домаганнями Ардам. — А я не можу полюбити його. Я його боюся. Ну як я його любитиму, коли я не тямлюся зі страху перед ним! Тут я помітив на руці в неї синці, а на спині басамани від дубця. — Він мене вб’є, — не втихала дівчина, й з очей її промовляв такий жах, що я підняв її на руки й відніс далі в кущі, в безпечніше місце. Там я дуже обережно поклав її долі й сам сів поряд. Спершу я ще розтирав її, тоді помалу почав ніжно, заспокійливо гладити. Я побачив, що вона дуже вродлива. Вона тулилась до мене і, здавалося, зовсім не хотіла, щоб я її відпустив. Зблизька мене просто вразила її лагідна врода. В неї були рівні брови й гарні, ніжно окреслені уста. Раптом яскраве сонячне проміння пробилось в ущелину й залило сліпучим сяйвом нашу схованку. Ту ж мить наші погляди стрілися, ніби безмовно питаючи, чого ж ми хочемо одне від одного. Колись давно, в далекому Оксфорді, я одного разу вже бачив такий самий вираз у дівочих очах. Та цього разу я не злякався того заклику.10 УТІКАЧІ
Відтак життя моє повернуло в нове річище. Я розповів вам про свої пригоди так, як вони вклалися в моїй пам’яті. Я описав весь свій шлях із людного й безпечного світу до цілковитої самотності в світі дикунському, повному небезпек. Далі шляхи мої круто звертають в інший бік. Плигнувши в воду, я ніби прийняв хрещення і вступив у нове життя. На тій галявині, в сяйві сонця й пахощах трав, я знайшов другу плоть, що стала плоттю від плоті моєї, знайшов друге серце, що билося влад із моїм, і в тому серці радощі й тривоги ті самі, що й у моєму; знайшов подругу, чиї очі з живим співчуттям стежили за кожним моїм рухом, чиї страхи, й надії, й тіло були мої. Ми з нею прийшли до того озерця поодинці; ми пішли від нього, з’єднані навік. І кожному з нас таки прикро потрібна була підтримка другого, бо тепер нам загрожували жорстокі тортури й смерть. Вена — так звали мою подругу — була Ардамовою власністю, і за ремпольськими законами він міг зробити з нею все, що йому заманеться. Та й я вчинив непрощенний злочин проти диктатора. Вена квапила мене тікати, сховатися десь чи разом відібрати собі життя, але нове щастя збудило таку відвагу й гнів у моїй душі, що я спершу ладен був відверто повстати проти воєначальника. — Ні, — сказав я, — ніде ми не ховатимемося! Ти ввійдеш до мого куреня як моя дружина. Я Священний Безумець, і все, що мені належить, — священне, табу. Я наклав на голову череп лінивця, на плечі накинув шкуру і з патерицею в руці попрямував до селища. Вена йшла за мною, тремтячи від жаху й захоплення. Вийшовши на второвану стежку, що вела від селища до водоспаду, ми за хвилину зустріли Чіта. Він остовпів, побачивши нас. Владним, рішучим тоном я повідомив його про свої наміри та про нову мету мого життя. Він жахнувся й почав мене відраджувати: Ардам, мовляв, підніме все плем’я проти мене. На те я йому відказав, що сам підніму все плем’я проти Ардама. Але Чіт краще за мене знав свій народ і благав мене бути обережним. — Вона сховається в моєму курені, — заявив я. — То йдіть туди швидше! — порадив Чіт. Плем’я тоді саме зібралося перед капищем Богині на «велике виття», й по дорозі до мого житла ми не зустріли нікого. Я мов зараз чую бубоніння промовців, що долітало згори, з майдану перед капищем; час від часу його перебивало дружне виття цілого племені. А Чіт залишив нас і побіг назад на зборисько подивитися, що робить Ардам. — Увійди до мого куреня, це твій дім, — сказав я, прогортаючи очерет, що ним було затулено вхід, і ніжно обняв її в напівтемряві нашого сховища. Невже все те мені тільки снилося? Невже новий світ відкрився мені тільки в сонному маренні? Так гарно було сидіти в своєму самотньому курені й відчувати, що ти вже не самотній, що тебе люблять, про тебе дбає інша людина — твоя, рідна, бачити, як вона порається в твоїй оселі, готує вбогу страву. Та ось ізнову прибіг зі збориська Чіт, стурбований, квапливий. — Вони шукають зниклу Ардамову дівчину, — повідомив він. — Думають, що її вкрали вороги. Благаю тебе, втікай звідси, сховайся з нею в тій печері, що ми знайшли. Тепер, коли в тебе є вона, навіщо тобі гинути? І щезає знову. Він пішов на звідини. Незабаром його широке лице знову з’явилося в отворі входу. — Он там, унизу, є пірога. Поки вони прийдуть сюди шукати Вену, ви можете бути вже біля водоспаду. Я піду, мені не можна лишатися тут. Побачимось пізніше. Ми чуємо, як він продирається крізь чагарник поза куренем. Я пригортаю свою кохану до себе. Я ладен відчайдушно битися, захищати свій дім. Але Вена не згодна. — Я хочу жити, о пане мій! — каже вона. — Я тепер так дуже хочу жити! Втечімо, як радив нам Чіт. Я нараз відчув, що теж хочу жити. І ось ми повземо крутим схилом за куренем до Чітової піроги. Вже зовсім смеркає, в селищі мигтять смолоскипи наших переслідувачів. Перегукуються голоси, калатають у клепала, пронизливий посвист роздирає тишу. Ось ми вже в пірозі, я хапаю в руки весло. Раптом у вічі мені вдаряє Якесь дивне світло. Велетенські зелені світляки пролітають повз нас у густо-синій темряві, вода шумить, мов людські юрми, по ній біжать відлиски вогнів. Ми гребемо щосили, нас виносить на бистрину, на хвилину пірога спиняється, потім знову вихоплюється вперед. Здається, кінця не буде цій боротьбі з течією. Ревіння великого водоспаду помалу наближається й уже перекриває всі інші звуки. Ми видираємось на берег і біжимо, низько пригинаючись, до озера, шукаємо вхід у печеру. Раптом щось боляче вдаряє мене в плече, і я падаю. То в мене влучила велика стріла згори. Вена висмикує її, помагає мені підвестись, гладить моє плече; рука її червона від крові. — В печеру! — гукаю я. — Швидше! Я чую сильний, приємний запах вербени. В озерці відбивається смужка блакитного неба. Десь позаду чутно голос погоні. Але ми вже біля отвору, де зі скель витікає струмок. Ми в безпеці. У великій печері темно й прохолодно, але мені раптом стає млосно. — Іди по дні, — ще встигаю я сказати, спотикаюсь і падаю. Вена піднімає мене на плечі й несе; ноги мої тягнуться по воді. Що було далі, я не пам’ятаю, хоч, певно, я все ж указував їй дорогу. Очунявши, я відчув, що лежу на постелі з пахучого листя та гілля, а Вена, схилившись наді мною, годує мене з миски. Мене чомусь анітрохи не здивувало, що звідкись узялася миска. В печері видно як удень, і взагалі вона схожа не на печеру, а на простору затишну кімнату. Під головою в мене подушка. Наші погляди зустрічаються. — З’їж іще ложку, — каже вона. — Тобі корисно. Я ковтаю ту ложку, тоді підхоплююсь і сідаю на постелі. Плече в мене забинтоване, якесь здерев’яніле і болить. — Де це ми? — питаю я. — Та вдома ж, — відказує Вена. — Ти… — Вона кладе мені на чоло холодну руку. — Гарячки вже нема? Ти впізнаєш мене, Арнольде? — Таж ти Ровена, — відповідаю я. — Але скажи мені, де це я? — На Бруклін-Гейтс… Із’їж іще ложку. — У Нью-Йорку? — Авжеж, у Нью-Йорку!Розділ четвертий
де розповідається про дивовижну зміну, що сталася з островом Ремполом, про те, як містер Блетсуорсі повернувся до цивілізованого світу; як він мужньо виконав свій обов’язок, був поранений і трохи не поліг геройською смертю у всесвітній війні за цивілізацію; про його дружину Ровену та про їхніх дітей; про те, як він знайшов собі діло до мислі; про його розмови з давнім приятелем. А на закінчення в ній висловлюються міркування про життя людське, обіцяні ще на першій сторінці цієї книжки
Последние комментарии
9 часов 23 минут назад
9 часов 37 минут назад
10 часов 45 минут назад
22 часов 3 минут назад
22 часов 20 минут назад
22 часов 45 минут назад