Мала Маруся зосталася дома сама — її батько пiшов на роботу в шахту. Нi братiв, нi сестер у неї не було; мати її вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.

Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там iз матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливi руки вкривали її теплiше, i тихий материн голос казав:

— Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!

Багато з того, що тодi було, позабувалося — адже їй тiльки чотири роки було, як мати вмерла, — але цей чарiвний образ нiколи не зникав з душi бiдної дiвчини-сироти.

Її батька звали Максимом. Вiн був безземельний, бо Марусин дiд, за панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi йому не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було на свiтi, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою.

У їх була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю хлiборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, — вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тiльки п'ять год за чоловiком i пожила), то тодi господарство зовсiм занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в сiм'ю до своєї сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався заробляти на шахти.

У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити! Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у цiй сiм'ї. Там було вже четверо дiтей та двоє старих, — то Маруся була аж сьомою. Усiм треба було надати їсти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком з усiєї сили працювали, годуючи сiм'ю, — тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрi за дочку скiлькись там грошей. Тiтка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дiвчину. А все їм здавалося часом, що Маруся — зайвий клопiт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтвi зучила їх труситися над кожною крихтою.

Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'ї. Воно i свої дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч i покартає, та й пожалує потiм. А Маруся була "не своя", хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування. Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi. Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий.

Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до неї батько. Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла.

I ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, її журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу.

— Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! — благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн.

— Серденько моє, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу, — там тобi не можна жити, — впевняв її батько.

— Я буду там жити, я буду вам пособляти, — тiльки вiзьмiть мене!

— Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити. Нiяк менi тебе, дочко, взяти.

I справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарi жили, — це була довга, кисна й брудна будiвля. В нiй жили робiтники й спали всi покотом на одному полу, а пiл тягся через усю хату. Будiвля була дуже вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти, щоб лягти на пiл. Тут не можна було жити сiм'єю — ось через вiщо Марусин батько не мiг її до себе взяти.

Але її сльози зворушили йому серце, i вiн почав думати, яким би способом зробити, щоб дочцi було жити краще. Вiн згадував усiх своїх родичiв, силкуючись угадати, хто з їх був би ласкавiший до Марусi, щоб туди вiддати її, у сестри забравши. Та нiчого не надумав. Таких родичiв не було; були й гарнi люди, та хто ж його знає, як у їх Марусi буде. Адже й сестра його — людина гарна, а Марусi важко в неї жити. Та ще й те: сестра гнiватиметься, коли взяти в неї дiвчину, а кому iншому вiддати.

Вiдразу йому згадалося: а що, якби й справдi послухатися Марусi та й узяти її жити до себе? Тiльки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робiтники жили то в казармi, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такi землянки, давано самим тим шахтарям, що в їх сiм'ї були. А що, якби й вiн попрохав собi землянку?

Звiсно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але ж: догнав — не догнав, а побiгти можна. Та й єсть одна землянка-пустка, — правда, така, що вже гiршої й не буває, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже, — як потрапиш до його в слушний час, то може й дасть. А вже й гарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся — от би добре було!… Максим уже собi в'являв те радiсне життя…

Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час вiн прийшов.

— Нащо тобi землянка? — допитувавсь управитель.

— Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармi жити, — казав Максим.

— А чом же вона з матiр'ю не живе?

— Бо нема в неї матерi, а в людей важко жити. Ото й доводиться менi до себе взяти її. А хiба ж можна в казармi з нею жити? Дозвольте вже, спасибi вам, жити в тiй землянцi, однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цiлу.

— А воно й правда, що розвалиться, — подумав управитель i згодився. — Ну, гаразд, — можеш туди переходити.

Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов просто до землянки. Вона справдi була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрiвля (стелi по землянках не буває) погнулась у середину вiд землi, що на їй було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а дверi висiли на бiк на однiй завiсi. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Вiн полагодив дверi, засклив вiкно й навiть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли.

— Хай уже Маруся сама вимаже, — подумав Максим i, скоро прийшла недiля, узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату.

Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обiдрана: вона здавалась їй чудово гарною, — бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то їй, а й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву, — i от уже й хата така, як треба, стала.

Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще дужче Максим! Який вiн був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти, дивлячись, як вона господарює, мов i справжня господиня.

З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно. Щодня вранцi рано Максим iшов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати. Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата. Тодi їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй i треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, — вона, як умiла, варила їсти. Не завсiгди їй щастило, а найбiльше отой борщ дався їй узнаки, — нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а пiсля щоденної важкої роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося їсти ввечерi. Кажу — ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив вугiль, той, що їм топлять, а вугiль той глибоко в землi лежить. Щоб досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й копаються на всi боки попiд землею, — скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд землю, дак уже й не вилазить звiдти ввесь день, — там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся дома сама обiдає — так, не дуже варить, а бiльше вчорашнє доїдає. А вже ввечерi як треба вони їли.

Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла, — то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до неї вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до неї шити, — щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю.

Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отодi Марусi найвеселiше було. Жде було — не дiждеться, як загуде машина ввечерi, — ото, щоб роботу шахтарi кидали. Тiльки загуде, — вона так i метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i знайома чорна постать стає на порозi.

— Ой, якi ж ви чорнi, тату! — мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.

I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд вугiлля, а й обличчя таке чорне вiд сажi, як у арапа, — тiльки зуби та очi блищать на чорному.

— А тобi не до вподоби? — смiється Максим. — Ну, то давай умиваться!

Маруся тiкає аж на пiч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.

— От i вже! — каже вiн.

Маруся вилазить зi своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, i вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ парує. Повечерявши, вони розмовляють. В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи, поспiшався, звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й тим, що йому зовсiм гидке було життя в казармi — з брудом, з пияцтвом та iншим. Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора вони вдвох розмовляли, часом i довгенько. Маруся цiкаво слухала, що оповiдав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собi, як її татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навiки, — лежить i б'є кайлом вугiль… Часто згадували вони покiйну Марусину матiр, i це були такi сумнi, такi солодкi розмови!

Але ще бiльше розмовляли вони про свої замiри. Тими замiрами вони жили, тi замiри звеселяли їм важке та хмурне життя. У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i йому здавалося, що нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк має клапоть свого поля. На шахти вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн звiрив дочцi свої мрiї.

— Знаєш, Марусе, що я думаю?

— А що, татку?

— А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома у своїй хатi та господарювати як треба.

— Ой i гарно ж було б, господи! — скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.

— Еге, гарно… — каже Максим. — Якби то зiбрати грошей хоч трошки та купити поле…

— Ой купiть, татку, купiть!

— Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку… Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надiя знову займається у дитини в очах.

— Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, i на воли, й на все.

— Не легенько його збирати, дочко! А проте — бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витрачуєм на себе ми не багато, — то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре.

— А довго ж?

— Та таки довгенько, дочко, — зо два чи зо три роки ще.

Маруся зовсiм засмучується.

— Та й довго ж! — каже вона, знову похнюплюючись.

— Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш, — не впораєшся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану, — вона порядок даватиме.

Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою,  а як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню.

— Та навiщо ж її брати? — сперечається Маруся. — Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму.

— Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити, — смiється Максим, — а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.

— Та вже хай приходе! — говорить врештi Маруся. — Вона не сердита.

Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надiї, що тiєю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадiсне. А тепер Максим з усiєї сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити, вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме.

Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.

I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися, — та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався їй цей час, — довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити їм на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу.

— Правда, правда, дочко, — вiдмовив Максим, — у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть, — а тодi гайда!

— Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! — зiтхнула Маруся.

— Та вже якось доживемо! — розважав її батько. — Ну, зоставайся здорова, ясочко!

 Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як шиєш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони переїздитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма — якось воно буде, а як улаштуються — от тодi добре! У своїй хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела!

А коло хати Маруся квiток, квiток понасаджує, — от як у її матерi було — це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро — свiй садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червонiють — вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й… схаменулась. За своїми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд.

Опiвднi чує, — гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши, — знову до шиття. Чує й машина гуде, — це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, — машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, — а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.

— Що воно за знак? — подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила, — бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли.

— Галько! — гукнула вона до неї. — Галько!

Галька спинилась i вздрiла Марусю.

— Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.

Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:

— Яку шахту? де?

— Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

— А тобi ж хто казав? — спиталася Маруся.

— Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! — казала Галька поспiшаючись.

Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, — то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.

— Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! — скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї. — От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?

— У новiй…

— От бiдна ти!… — пожалiла Галька. — Ходiмо ж туди!

— Ходiм! ходiм! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

— Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та, — а то я не пiдбiжу.

Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, — якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:

— Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!

Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.

— Ну, та як же воно було?

— Так! — вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю. — Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, — а вода так i суне! Кинулись бiгти, — так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!… Зараз я Iвана й загубив, утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорнiло менi в очах, — от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого — мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта, — пропав би! Ну, а з похiдної винесло водою на бiлий свiт.

— А правда, — казав якийсь шахтар, — у сторчовiй край! А з похiдної може й винести. Щастя твоє!

— Та звiдки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:

— Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води — залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд неї або до неї та й пробилися туди, — от воно й залило.

— А ти хiба знаєш?

— Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер у глиб вода пiшла.

— Лихо та й годi!

— А скiльки людей у шахтi? — спитавсь управитель у десятника.

— Та, хвала боговi, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, — вiдмовив той.

Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дiйшла вже доти, поки їй треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi, — вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. I її, Марусин, батько в цiй ямi.

Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала її за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула її, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла.

Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з другої шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали їх становити.

— А ця чого тут? — здивувався штегер, Марусю вздрiвши. — Геть звiдцiля, тут машина стане!

Маруся не ворухнулась; вiн узяв її за руку.

— Чуєш, iди звiдцiля!

Вiн хотiв стягти її з вагончика.

— Не займайте мене! — скрикнула вона. — Там татко!

Штегер несамохiть пустив її руку.

— Що там таке? — спитав управитель, пiдходячи.

— Та ось, — показав штегер, — дiвчина. Батько її там.

— Одведiть її звiдцiля! — звелiв управитель.

Штегер знов узявся до неї.

— Я не хочу! Я не пiду! — i пручалась, i благала Маруся. — Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!

Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.

— Ой, господи, чия ж то? — почулося помiж їми.

— Максимова.

— От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.

— Одведiть геть жiнок та дiтей! — знову звелiв управитель.

Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти.

— Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!… Ой, там же ж татко!

Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до неї.

— Дiвчино, йди звiдцiля, — тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?

Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала.

По той бiк шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду i врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер зосталося. Маруся знову сiла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навкруг неї, уся-бо її увага повернулася на одно — на воду. Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього не помiчала. На таку широку яму мало було цих смокiв та iнших не було, бо шахта була вбога.

Проминуло пiвгодини, година й бiльш. Люди порозходились. Двi жiнки, що їх чоловiки в шахтi були, довго стояли й плакали, але врештi й тi пiшли. Зосталися самi тi, що робили коло смокiв, та Маруся. Вона й тепер сидiла на каменюцi, її кiлька разiв хотiли прогнати, та все пожалiють i не проженуть. Тiльки години за двi роботи помiтила дiвчин добре, що вода подалась нижче вiд країв. Тодi вона ще пильнiше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помiтити. Марусю починала вже обнiмати безнадiйна туга. Вона довго не насмiлювалась, потiм таки встала i пiдiйшла до одного робiтника.

— Дядьку, несмiливо почала вона, — чи скоро?

— Що — скоро? — спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк.

— Чи скоро воду витягнете?

— Ге-ге, дiвчино! Ще довгенько тобi дожидатися! Ще днiв iз п'ять поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай!

Маруся вiдiйшла. Тi слова її вразили. Вона сподiвалася, що все зробиться сьогоднi. Вона була певна, що її татко ще живий. Вiн, певно, обрятувавсь у який закапелок, такий, що й вода туди не досягне, — там вiн сидить i дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та адже ж у татка нема чого їсти, — вiн умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ївши. Ой, боже ж мiй! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову i з тугою безнадiйною впевнялася, що пособити вона нiчим не може, що навiть, якби життя своє вiддала, то й тодi не могла б i на один ступiнь посунути наперед дiло.

З такими тяжкими думками просидiла вона до вечора. Вона хотiла була зостатися тут i на нiч, та її взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи вiддалiк i пiшла додому, мало розбираючи, що вона робить. Вона ввiйшла в свою темну хатину, сiла на лаву, зiперлась на стiл та й занiмiла так. Вона сама не помiтила, як страшна втома, що вiдняла в неї всю силу, кинула її в сон, i вона заснула як мертва, впавши на лаву. Вона прокинулась несподiвано серед ночi. Навкруги була темрява. Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею. Вона пiдвелася й почала згадувати, що сталося. Яку хвилину вона думала, напружуючи думку, й вiдразу згадала, все згадала. Вона скрикнула несамовито й кинулася з лави насеред хати. Її татко в шахтi, його залила вода, вiн умирає з голоду! Невимовна, безнадiйна, страшна туга обхопила дiвчину. Вона почала ридати, але ридання те подiбне було бiльш до несамовитого крику, нiж до ридання. Округи була темрява — чорна, важка, похмура темрява, i серед цiєї темряви, долi в хатi, нiкому не видна, вiд усiх покинута, сидiла маленька посиротiла дiвчинка i, обхопивши руками худi колiна, билася об цi колiна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала в життi: оборону, любов, усе своє щастя — чи то ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худi колiна?

I вона ридала. Чи довго це було, — вона, звiсно, не знала. Але дедалi плач її ставав усе хрипкiший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але з горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадiйну муку. Ридання потроху стихло. Дiвчина припала головою до колiн та так i занiмiла, i якби не здригалося iнодi тiло її перемучене, була б це мертва постать.

А тим часом нiч уже кiнчалась, i похмурий невеселий день уже зазирав у вiкно. Маруся не помiчала цього, не помiчала, як потроху бiлiшали перед нею стiни, пiч, як висувалися з темряви стiл та iкони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помiтила свiт. Пiдвелася з долiвки i хитаючися вийшла з хати. Вона пiшла до шахти i пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як i вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, вiдколи роблено, вода подалась тiльки як на пiваршина. Знесилена сiла вона на ту каменюку, де й учора сидiла. Та вона не хотiла коритися тiй несилi, вона хотiла бути тут, дожидатися й дiждатися. I вона сидiла. Працювали, розмовляли, метушились робiтники, плюскала вода, бухтiла парова машина, але все це Маруся мало й помiчала. З нiмою тугою не спускала вона очей з ями, повної води, й ждала. Чого вона могла ждати?

Так минув день, а Марусина постать усе маячiла на каменюцi. Робiтники вже не прогонили її: їм було жалко дивитися на цю дiвчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тiлi людському та й сiв отут на каменi, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко попiд землею, заховане, запечатане цiєю каламутною водою. Вони давали їй їсти, та вона не схотiла. До неї прибiгла Галька, приходила Горпина, — та жiнка, що вчила її шити, — вона ледве промовила з їми кiлька слiв. Горпина хотiла взяти дiвчину з собою, та Маруся не пiшла. Одначе Горпина примусила її з'їсти пирiжок, що принесла їй з дому. Так поминув день до вечора, а ввечерi Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Схотiла молитися. I вона молилася, проказуючи не молитву, а свої слова, свої ледве зрозумiлi благання. Це немов заспокоїло її. Вона заснула. Але спала не довго i прокинулась iще вночi — сидiла й дожидала свiтання.

Ледве свiнуло надворi, — вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже не було видко, — вона була десь там глибоко, i звiдти тягли її смоки. Маруся сiла на старе мiсце. Вона прийшла з надiєю, i надiя держалася деякий час у неї в грудях. Але потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма туга безнадiйная обнiмала дiвчину. В її маленькiй голiвоньцi плутались безладно чорнi, страшнi думки. Нi, нiколи не спорожнять цiєї клятої безоднi! Адже вона позаливала всi закапелки, — чи то ж виберуть її звiдти? А якщо й виберуть, то коли? Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще… I татко сидiтиме в шахтi не ївши. Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там, глибоко пiд землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод його мучить, мучить… Далi вона про це не могла думати, бо вже й вiд цього самого кригою проймало їй душу.

А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на свiтi, то що їй тодi? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Нiхто, нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий, то нащо їй жити? Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти. На нiч вона не пiшла додому, — сподiвалася, що вночi, може, виберуть воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися, як клубочок. Якийсь жалiсливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то пiдводилась i дивилася, як бiля шахти робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi, приходили iншi замiсть їх, а робота все не дороблялась, а в ямi все була вода. Маруся даремно дожидалася всю нiч.

Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, — вiдразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будiвля здалека — все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала додолу, непритомна.

Проснулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не зрозумiла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?

Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на неї.

— Вже прокинулася? — промовила вона й пiдiйшла до Марусi. — А що, як тобi?

— Та нiчого, — вiдмовила Маруся. — А чого це я, тiтко, у вас?

— А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там робив i тебе сюди принiс.

— Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? — спиталася Маруся.

— Сьогоднi четвер.

— Четвер? — скрикнула Маруся. — А татко?

— Татко? — А ось стривай, скоро й про татка довiдаємось, — ось-ось уже воду витягнуть усю.

— Хiба й досi ще не витягли?

— Нi.

— Четвертий день?

— Еге.

— А я ж як це?

— Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi. Як тобi тепер?

— Анiчогiсiнько, я пiду туди.

— Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобi треба тепер попоїсти.

— Ой, тiтко, я не хочу їсти. Пити дуже хочу!

— Ну, на, напийсь, тiльки не води: я тобi молока дам.

Маруся жадiбно випила молоко.

— Ну, лягай же, дочко, та лежи, — промовила Горпина. — Вiдпочинь! А менi треба на часинку пiти з хати. Я зараз прийду, — тiльки до Мотрi збiгаю.

Горпина напнулася хусткою й пiшла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати — їй здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побiгти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустрiне татка. Вона схопилася, швиденько вбулася й вибiгла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було бiльше, нiж звичайно. Пiдходячи, Маруся почула слова:

— Вагончиком спуститися, вагончиком!

— Так не пройдеш туди — грязюка, слизько; а вагончиком можна.

Марусi перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила промiж людьми аж до шахти.

Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугiль. З його одiрвано верхню дошку, й один робiтник сiв у його.

— Ти ж гляди, — наказував йому штегер, — скоро що не так, — гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долiзти куди треба.

— Боже благослови!

— Рушай!

Шахтар перехрестився. Повагом почав iти вглиб вагончик, прив'язаний до кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.

— Стiй! Стiй! — почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан.

— Назад!

Барабан закрутився назад, кодола коротшала, i за кiлька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти.

— Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.

— Яку дорогу?

— З дощок намощену, що по їй вагончики бiгають. Далi не проїдеш.

— Що його в бога робити? — бiдкався штегер, — бiжiть до управителя!

Один побiг. Управитель зараз прийшов i звелiв спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тiєї, де вода була. Шахта була сторчова, i в неї можна буде спуститися просто в цебрi.

Всi кинулись до тiєї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бiгла, щоб не зостатися позаду.

— Давай цебер! Чуєш, швидше! — гукав штегер. Поспiшаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.

— Спускай!

Барабан закрутився; цебер здригнувся i проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарi барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна. Врештi стали i дожидались. Дзенькнув дзвоник, — барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад. Без краю довгий здався Марусi час, що проминув, поки штегера пiднято шахти.

— А що? як? — почали всi його питатися.

— Можна! Дiрка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крiзь ту дiрку й можна туди долiзти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.

Двоє шахтарiв стало до штегера в цебер, їм подали кiлька пляшок з молоком та хлiба — це щоб пiдкрiпити тих, якi ще живi.

— Боже поможи!

— Спускай!

Цебер з людьми зник у ямi.

Маруся протовпилась аж до шахти.

— Та чого це тут дiвчина? — скрикнув управитель, її вздрiвши. Але зараз-таки пiзнав її i вже бiльше нiчого не сказав.

Маруся стояла над шахтою. Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але нiхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей i не вертала.

— Довго шукають! — сказав хтось.

— Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!

I знову всi замовкли, дожидаючися… Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всiм, а найбiльше Марусi! Звiстки з шахти не було нiякої. Врештi мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, i дзвоник дзеленькнув. Всi стрепенулися.

— Тягни!

Барабан пiшов спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Маруся ледве дихала… Хвилина… двi… три — i ось, ось цебер!… В цебрi стояв штегер з одним робiтником i пiддержував обрятованого чоловiка.

Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.

— Багато живих? — спитавсь управитель.

— Усiх троє, — вiдмовив штегер, — оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.

— А тi?

— Двох бачив — утопли, а бiльше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.

Цебер знову пiшов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого. Проминуло ще з пiвгодини, — знову дзеленькнув дзвоник i закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась — готова в цю мить до життя й до смертi. Ось знову цебер — i в йому був не її татко. Штегер сказав, що живих троє. Третiй повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожалiти її, щоб вiдняти вiд неї татка. Адже вiн добрий!

— Господи! — молилася вона думкою: — Адже ти добрий! Верни татка! А нi, — то вiзьми мене до його!

А тим часом цебер давно вже пiшов наниз. I як почулося "пiднiмай!" — Маруся притисла свої худi рученята до грудей з усiєї сили i, широко розкривши очi, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму. Повагом пiднявся цебер. Двоє шахтарiв держали того, хто там стояв, i це був — Максим. Ледве ступив вiн на землю, — ту ж мить Марусинi руки обхопили його.

Припадаючи до його, вона скрикнула:

— Татку! любий! живий!…

I змучена дiвчина впала непритомна до нiг батьковi.

Максим пролежав кiлька день у лiкарнi, а потiм кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село. Тепер вони живуть у своїй хатi i господарюють щасливо.

  Її звали Наталею. Вона була маненька, їй було тiльки сiм рокiв. Мати її вмерла рокiв уже з пiвтора, батько був калiка, та ще й п'яниця. П'яницею вiн був iздавна, але поки не був калiкою та жива була жiнка, то вiн якось там хазяйнував на своєму клаптику землi. Але вiн, пiдковзнувшися, впав на льоду, переломив собi руку й тодi вже мало що мiг робити. А тут жiнка вмерла. Вiн зовсiм розпився, прогайнував господарство, продав землю, зосталася сама обiдрана хатка. Вiн мало коли бував дома, а в тiй хатi сидiла Наталя. Сидiла й голодувала. Добрi люди помiтили, що вона голодує, почали закликати її до себе обiдати, а потiм якось поклопоталися за бiдну сироту, щоб узято її до сирiтського дому. Наталю вiдвезено до губернiї й там здано до того дому. Добрi люди казали, що Наталi буде там краще. Вона й сама силкувалася так думати, але чогось їй страшно було туди їхати. Як приїхала, то стало все її життя по-новому. Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наїдалася хлiба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла їсти добру смачну їжу щодня i скiльки схотiла. Дома вона ходила в дранiй, латанiй та задрипанiй одежi, а тут була в неї одежа чистенька: влiтку — легенька, взимку — тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обiдранiй, нечупарнiй хатi, спала на голому полу, тiльки в голови пiдмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великi, чистi, теплi, i спала вона на м'якому лiжку, засланому тоненькою ряднинкою. Дома її батько п'яний лаяв, а часом бив, а тут нiхто не бився, не лаявся: коли що треба було робити чи не робити, то начальниця просто велiла чи забороняла завсiгди спокiйним, рiвним, однаковим голосом, — вона навiть не кричала нiколи. Це нове спокiйне життя в достатках спершу здавалось Наталi, пiсля її вбогого сiльського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським, трохи не царським, життям.

А все ж Наталi тяжко було жити. Чому? Вона була зовсiм чужа серед цього життя. З самого початку їй довелося звикати до багатьох речей, цiлком їй нових, — починаючи з завички їсти м'ясо не руками, а ножем та виделкою. Вона нiяк не вмiла пристромити шматок м'яса в борщi виделкою, а тодi вiдрiзати його ножем: звичайно шматок вискакував з-пiд ножа i з-пiд виделки й ляпав додолу або на колiна Наталi чи якiй подрузi, а борщ розхлюпувався на стiл. Обляпана подруга сердилась i казала: "От, ляпало недотепне! Селючка!" Олександра Петрiвна, начальниця, завважала Наталi, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною. Дiвчина й сама це добре знала, дак коли ж вона нiяк не могла керувати тими струментами! Зараз же, другого дня, вона знову те робила, а Олександра Петрiвна велiла їй виходити з-за столу й обiдати самiй окремо пiсля всiх. Вона мовчки покiрно виходила з-за столу й сiдала в куточку. Вона дивилася на дiвчат, як вони всмак обiдали, весело смiялися, як не було начальницi (хоч їм смiятися за обiдом i заборонювано), i дожидалася своєї черги. Врештi дiвчата починали вставати, соваючи та стукаючи ослонами, деякi зараз бiгли з хати, а деякi зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила. Тодi Наталя мусила йти обiдати. Їй хотiлося їсти, й вона мовчки сiдала за стiл. Дiти часто бувають нежалiсливi, — обляпана Наталиним борщем подруга, а за нею й ще дехто починали кричати на Наталю:

— Селючка обiда! Ляпало обiдає. Тiкайте, а то всiх пообляпує.

Наталя кидала їсти: їй було сором, тяжко, хотiлося плакати, але вона не плакала, тiльки губи в неї тремтiли i все її обличчя якось кривилося. Вона спускала свої великi темнi очi додолу, її довгi вiї виразно визначалися тодi на зблiдлому обличчю. Так вона сидiла мовчки, аж поки дiвчата облишували її й бiгли в садок. Тодi вона вставала, голодна йшла в якийсь закуточок i ховалася там так, щоб нiхто не бачив, i сидiла доти, аж поки голосно дзенькне дзвоник, кличучи всiх до вечiрньої науки. Вона вся здригалася з несподiванки, тодi тихо вставала i йшла. Потроху вона одначе звикла обiдати так, як i всi, але дiвчата все ж дражнили її ляпалом. Це нечупарне прiзвище нiяк не приставало до її тоненької невеличкої постатi з чорноволосою голiвкою, до її замисленого обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно й зосталося.

I з одежею клопiт. Це була зовсiм не та сiльська одежа, що в нiй звикла ходити Наталя, — та була така проста. А в їй Наталя почувала себе нiяково. А найгiрше спершу було те, що вона не вмiла якось сама в неї вбиратися. Копається, копається й нiчого не вдiє. Треба дожидатися, поки Маринка, подруга, до неї трохи прихильна, пособить. Але поки та поспiє, аж тут уже — дзень! дзень! дзень! — кличе дзвоник до снiдання. Поспiшається Наталя, руки в неї тремтять… боїться вона опiзнитися, бо скоро дзвоник задзвоне, зараз бiгти треба. Та потроху й до одежi Наталя звикла. Але нiяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розумiла, їй казано надiти iншу "юпку", а вона не розбирала, що це говориться про спiдницю, i вдягала пальто — ту юпку, що зверху вдягають. Її посилано в "чулан", а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно i де воно той "чулан"; їй велено вчитися "прилежно", а вона нiяк не могла зрозумiти… —навiщо це, вчачися, треба лежати, коли їй краще сидiти. Багато її подруг, хоч i самi були такi спершу, але тепер смiялися з неї, а Олександра Петрiвна звала її нерозумною й казала, що вона зовсiм погано вчиться. Наталя справдi погано вчилася, але не через те, що нiби нерозумна була, нi! Дома вона все розумiла, дотепна була розмовляти, знала безлiч казок та пiсень. Нiхто з її подруг сiльських краще вiд неї не вмiв спiвати, а казки оповiдаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звiрiв чи людей, про яких казала. А тут — тут вона буланерозумна, бо нiяк не розумiла тих слiв, "що в книзi пописано"… Вивчившися врештi читати, вона насмiшила весь клас, бо прочитала: "Усердно занялся делом", а переказала те так: "У середу занявся дом".

— I сгорєл? — спиталася, глузуючи, вчителька.

— I згорiв… — одказала Наталя, але, почуваючи, що щось не так i страшенно червонiючи, зараз же додала: — Нi, цього в книзi не написано…

Голосний регiт не дав їй далi казати. Увесь клас реготавсь, аж сльози втирав. I в Наталi забринiли на очах сльози, але не з смiху. З цього часу її прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили. Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене: вона не тiльки погано його знала, а ще й завсiгди казала якусь кумедну нiсенiтницю, звеселяючи тим нудну лекцiю. А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi не могла подужати незрозумiлої книжки. I ця книжка робила з її головою щось дивне. Наталя блукала по їй очима й думкою, так, як дитина блукала б темної ночi серед невiдомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стiльки разiв помилялася, стiльки разiв її осмiяно за цi помилки, навiть карано, що вона тепер не була певна нi в одному словi, чи розумiє його, як треба. Написано "масло", — може, це й справдi те масло, про яке досi знала Наталя, а може, й щось зовсiм iнше: адже думала вона, що "орать" — це на полi орати, а сьогоднi її вилаяно дурною й сказано, що це значить — репетувати; або от учора: вона думала, що "рожа" то квiтка така, а їй кажуть, що це — пика… Може, й з маслом так буде… I потроху Наталя зовсiм перестала вiрити своїй головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною. Знаючи себе i своє знання, вона боялася того класу як огню i тим ще гiрше робила собi, бо страх вигонив у неї з голови й те, що там удержувалося так-сяк.

Еге, вона боялася класу i вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти. "Дзень-дзень-дзень!" — розкотиться скрiзь, а їй так i виявиться, як вона стоїть перед учителькою, блiдне, червонiє, знову блiдне, мучиться, силкується щось iзгадати — i нiчого не може… Ох, цей уже їй дзвоник! Як вiн їй упiкся! Вiн дзвонив на день шiстнадцять разiв! Другого ж дня, як вона приїхала сюди, її вразив цей дзвоник. Був ранок, i вона ще спала. Їй снилося рiдне село й те, що так часто бувало з нею справдi. Зелена-зелена, квiтками змережена, лука, на тiй луцi вона з дiвчатами бiгає й грається. Ясно сяє над їми небо, пишно пахнуть, навкруги квiтки, всмiхаючися до неї своїми червонимиї, блакитними, жовтенькими блискучими личками… Дзвiнко та весело розкочується по всiй луцi дитячий гаїмiр, смiх. I так їм, дiтям, гарно, так без мiри гарно й весело, що тiльки пташкам вiльним, щебетливим вiльнiше й веселiше, нiж їм… Та й вона, Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луцi, а на вербi гiллястiй над водою, — широко-широко розлилася весняна вода, пойняла луки, городи, i верба тая, де Наталя сидить, теж у водi, аж гiлля в їй купає…

Сидить Наталя й голосно веснянки вигукує:

I далеко по водi розлягається тоненький голосок:

Розвилися садки, та густi-густi — як лiс. I справдi, це вже не садок, а лiс густий, а пiд дубком сидять вони вдвох: Наталя та її подруга Оксанка… Це вони сюди заховалися вiд батька Наталиного: вiн прийшов додому п'яний i хотiв Наталю бити, а вона вирвалась i втекла, i тут вони з Оксаною заховалися… Вони одна одну так люблять… Обнявшись, оповiдають одна однiй про своє горе й щастя… Старша й дужча Оксана пригортає до себе маленьку Наталю, пригортає й цiлує… Ох, як гарно, як любо! Коли це вiдразу як гримне щось над їми… Озирнулися вони, — аж позад них батько Наталин п'яний… Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побiгла…

— Стривай! Куди ти? Чи вона здурiла? Кiлька рук ухопило її, держать.

Вона розплющує очi й бачить, що нема нi лiсу, нi Оксани, нi батька, — круг неї дiвчата, держать її й говорять:

— Як iсхопиться сонна, як побiжить!… Чого ти? Наталя спершу не знає, що їй казати, тодi вiдмовляє:

— Злякалася… щось загримiло…

— Загримiло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.

Озирнулася Наталя й бачить, що круг неї дiвчата встають, убираються… Ще вся тремтячи з переляку, вона й собi почала вбиратися, коли це знову несподiвано вдарив дзвоник i примусив її здригнутися… Тяжко-сумний був той день Наталi. Вона почувала всiєю своєю душею, що минулося її щастя, що не побачить вона села рiдного, лук квiтчастих, гаїв зелених; не обнiме її, не пригорне, не приголубить Оксанка… Сльози бризнули з очей у Наталi, як вона згадала Оксанку… Як вона житиме тут без неї? Тут i дiвчат багато, та всi вони не такi: всi чужi, нема рiдних, нема подруги… Вона втекла вiд їх, забилася в куточок i сидiла там мовчки. Дiти знайшли її, силкувалися витягти звiдтiля, займали її, але вона мало й озивалася. Деякi смiялися з неї, що вона така дика, деякi жалiли її, але й тi, що жалiли, не були такi, як Оксанка, i Наталi вони були чужi. Вона сидiла й мовчала. Дiти її кинули. I пiшли днi за днями. Серед людей жила Наталя в самотинi. Жила? Нi, вона не жила. Вона слухалася — дзвоника. Дзвоник будив її — вона вставала, кликав снiдати — вона йшла, велiв учитися — вона вчилася, випускав з класу пiсля лекцiї i знову наказував сiдати — вона слухалася. I так усе: сон, їжа, гулянки, наука — все дзвоник велiв, промовляючи своїм гострим, уховi дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волi — вiн усю забрав. А вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибiгати на волю i ввесь день робити, що хочеться: бiгати, смiятися, борюкатися, плюскатися в чистих хвилях оточеної зеленими очеретами рiчки. Ото життя! А тут нема життя, бо вiн одняв волю. Їй стало здаватися, що вiн живий i що навiть начальниця слухається його й через те вона така завсiгди однакова… Її, Наталю, дзвоник знає i вмисне так вигукує, бо хоче їй дошкулити. Вона, звiсно, знала, що це не так, але не могла збутися тiєї думки. I вона зненавидiла його. Вона зненавидiла його всiєю своєю душею, всiм своїм серцем, всiма своїми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися. Розбити? Але ж вiн мiцний i високо висить. Утекти вiд його? Не було куди. Зненависть задавлена почала перемiнятися на одчай. Нiколи Наталя не вирветься з тiєї тюрми, не збудеться свого ворога. Хiба що надзвичайне зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть її вiдцiля?

Може, батько схоче назад її забрати? Може… багато ще дечого думало бiдне дiвчатко, але нiчого того не робилося, i вона знала, що нiчого й не зробиться. Безнадiйнiсть страшна обняла Наталю… А життя йшло все одним ладом. Вона їла, пила, спала, вставала не з своєї волi, а з чужого наказу. Незрозумiла їй шкiльна наука пригнiтила їй мозок, упевнила її, що вона, Наталя, дурна, нiчого не хоче сама розумiти й повинна робити одно тiльки: питатися старших та їх слухатися. Коли хочеш ступнути, то спершу спитайся, а тодi вже ступни. Iншi дiвчата часто дурили начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не могла: дуже вже пригнiчена в неї голова була. Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. I вона жила дивним життям: життям без своєї волi, без надiї. З покiрним нерозумним виглядом вона слухалася всього, що їй велено, не робила нiчого, чого їй не наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася вiд усiх у садку й сидiла в гущавинi сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом, щоб виплакатися, а тепер рiдко коли плакала, а тiльки сидiла й дивилася: як листя зелене коливається, як жучок лiзе. Їй подобалося це: їй тодi було спокiйно. Подругам i начальницi вона здавалася байдужою до всього, i дiвчата вже продражнили її Сонною Середою — така вона була з погляду. Хоч вона спала мало: вночi бiльше лежала тихо, нерухомо i згадувала, як листя зелене коливалося, як жучок лiз… Iнодi своє село згадувала… В душi маленькiй, дитячiй глибоко й далеко вiд людського ока ховався тяжкий бiль… I нiколи не переставало болiти.

У дворi в їх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!…

— Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш, — сказали їй дiвчата.

— То що? — спиталася Наталя.

— От дурна! То жити не будеш.

Вона знову хотiла сказати: то що? — та спинилася й не сказала.

Але другого дня, як нiкого поблизу не було, вона знову пiдiйшла до колодязя й почала зазирати в його: її чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, i вона аж уся затремтiла. Але дивна рiч: з того дня, тiльки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь, i глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне? З того часу думка про колодязь не покидала її. Ворог її, дзвоник, шiстнадцять разiв на день нагадував їй про його. Як вiн дзвонив, їй здавалося, що вiн так i вимовляє: топись! топись! топись! Вiн зучив її до цiєї думки, i ця думка запанувала над нею цiлком. От тiльки що перехилятися через цямрину Олександра Петрiвна гостро заборонила… Але ж ця думка так її пече… Вона мало не зовсiм перестала спати за нею. Запаморочена голова мало що стала розумiти до пуття. Вона не працювала, в їй цiлком запанувало тiльки двi речi: глибокий-глибокий колодязь i заборона перехилятися в його…

Одного разу Наталя одiбрала такий час, що Олександра Петрiвна сама була в своїй хатi. Вона пiдiйшла до її дверей i постукала. Серце в неї замирало…

— Хто там? — озвалася Олександра Петрiвна.

— Це я.

— Хто?

— Наталя.

— Чого тобi? Iди.

Вона ввiйшла i стала бiля порога. Олександра Петрiвна сидiла за столом i щось писала, її худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вiкна своїм профiлем. Як i завсiгди, воно було спокiйне, без усмiху.

Наталя стояла й дивилася на неї.

— Ну, дак чого ж тобi? — I начальниця повернула голову до Наталi i, з пером у руцi, дожидалася, що та скаже.

— Олександре Петрiвно, дозвольте менi втопитися в дворi в колодязi! — промовила несмiливо дiвчина.

— Що?!

— Дозвольте менi втопитися…

Олександра Петрiвна встала, пiдiйшла до неї ближче i глянула на неї.

— Ти хвора?

— Нi.

— Дак що ж ти кажеш?

— Я кажу… Я не хочу тут жити… Я хочу втопитися… Дозвольте менi…

— Не смiй цього й думати! — аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула, щоб вона коли кричала). — Бач, що вигадала! Я тобi велю не думати про це нiколи! Чуєш?

— Чую…

— Я тобi забороняю це. Розумiєш?

— Розумiю.

— Iди!

Дiвчина тихо повернулася й вийшла. Слiдком за нею вийшла й начальниця — наказати своїй помiчницi, щоб та пильнувала нерозумну дiвчину. Того ж дня колодязь накрито вiком i те вiко замкнено. I того ж дня Наталя занедужала, i нездужала довго… хоч i встала-таки…

Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: «Для некурящих».

Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, — це знає кожен, кому траплялося сідати до таких вагонів, сподіваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй від тяжкої хвороби на груди, — все дарма: напуватимуть тебе тією отрутою, сміючися і з твоїх прохань, і з твоїх протестів.

Цього разу трапилося, що в нашому вагоні людей було дуже мало і з них виявився тільки один курій, високий літній селянин у кудлатій капелюсі, з-під якої блищала пара виразних розумних очей. Він їхав з двома своїми товарищами, і з їх розмови я довідався, що цих трьох дядьків уже не вперше посилає сільська громада до міста клопотатися за одну громадську справу. Тепер вони верталися додому і були веселі: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собі, як сьогодні тупцялись у якійсь губернській писарні та розмовляли з панками. Дядько в капелюсі витяг тим часом з кишені критого кожуха курецьке знадібя та й почав поважно длубатись у кисетині, добуваючи звідти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як він узявся був до сірників, я попрохав його не курити, показавши на напис.

— Хіба? — підвів він голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: «Для не-ку-ря-щих». А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, — казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.

— Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.

— Хіба? — спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. — Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан — ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина.

— А яка ж саме притичина вам була? — запитавсь я, зацікавившись.

— То справді притичина! — засміявся старий сивий дід, товариш мого курія.

— Чудасія! — додав тоненьким голосом другий товариш — худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. — Я б такого і не вдав, як Данило — не витримався б. Бо це треба як затятися, то вже щоб і не зрухнутися із свого.

— Так, може б, ви й мені розказали про вашу пригоду? — попрохав я Данила.

— А таки й розкажи, Даниле, панові, розкажи! — задріботів тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. — Воно чудне, ну й чудне!

Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів:

— Та що ж там такого?… От собі, звичайно, чоловік щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мізкує. Отак і я… Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик — одно життя, а пан — зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: «Пожалуйте, пожалуйте!» Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сіромяга, туди ж поткнися, то зараз: «Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!» І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить… Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, — яких помий туди влий, такими й смердітиме… така вже в нього душа… так же й інші туди ж…

Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, — він йому й кожушинку скине, і двері прочине… Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі мугиряка, як і наш братчик, тільки що з ґудзиками… А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все — «як завгодно»… Матері його ковінька, як же воно недобре на світі зроблено!…

Ну, та вже, — думка в мене, — нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був!

Їздять пани у первому класі, поїду й я!

Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, — роботящий парубяга, — то все воно йому самому припаде… от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема.

Отак собі надумавіпися, — це було цієї осені, — та й лаштуюсь у дорогу, та й нікому не хвалюсь. У мене в городі було — таки й діло до знайомого чоловіка. Як прийшов той день, — удяг добру чумарчину, узяв карбованців із двадцять грошей та й на станцію вже б то йти. А жінка:

— Що це ти, чоловіче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими ділами? Тільки гроші переводиш.

А я на сміх і кажу:

— Піду панського права добувати.

— Тю! — каже. — Чи ти не здурів? Чи тобі на світі жити надокучило?

— Ні, — сміюся, — тільки надокучило мужицьке право.

— Що ж ти робитимеш? — питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, і не знає, що їй і казати.

— А що ж я робитиму? Де пани бувають, там і я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів.

Вона як заголосить:

— Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навіки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибір завдадуть або на Соколиний острів запроторять!… Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещеній душі ніде… (І звідки вона те знає — про той гад?) Та діточок же наших дрібнесеньких посиротять!…

А вони, ті діточки, таки й дрібнесенькі: сина цієї осені оженив, та й до дочки вже ті, що куниць шукають, рипаються… Гаразд хоч, що обох па той час у хаті не було, а то б і їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се… Так-сяк розважив, затихла… Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози і бринять на очах…

І шкода мені її, і самому неначе трохи смутно стало, — ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцію. Прийшов.

Узяв білета первого класу… таки дали, нічого й не сказали… Оива! Та й дорого ж, нехай йому всячина!… Це так, що не дурно папське право достанеться!… Ну, та дарма: один той день, що батько у плахті.

Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, — ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас… А назустріч із вагона кондухтор.

— Не сюди, не сюди!… — гримас. — Куди пхаєшся? Наперед іди, — там третього класу вагони. А я таки собі тиснуся.

— Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.

— Та чого ви гукаєте? — відказую. — Мені й не треба третього класу, а первого, — та й показую йому білета.

— А, панові білета несеш, — ну, иди, коли так… Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, — та й побіг далі.

Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас.

Іду, а самому таки трохи моторошно. Увійшов туди. Бий тебе сила божа! — відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсім панська світлиця: тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й тапчани…

Народу не дуже багато: панів кількоро та паній двоє, бачу… Сидять пани, — треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!… Ну та й мяко!…

— Мужичок, а мужичок! — каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними. — Не туди попал, тут первий клас.

— А так, — кажу, — пане, первий.

— Ну, так зачим же ти, — каже, — сюди, коли тобі в третій?

— Ні, — кажу, — мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.

— Што ти, — каже, — вигадуєш абищо!

— Чого б же я вигадував? — одказую. — Подивіться самі.

Та й даю білета.

Глянув він раз, два… знизнув плечима… Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.

— Справді, — каже до них, — у нього первого класу білет.

Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.

— Хто ж це тобі дав? — питають.

— Ніхто, — кажу, — мені не давав, я сам собі купив.

— Нащо ж ти його купив? Це ж дорого — у третьому класі дешевше, — озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.

— А дешевше, — одвітую.

— Так нащо ж ти сюди купив?

— А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.

Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:

— Правду говорить.

А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:

— То ти, а то я! — навчає. — Ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.

— Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, — відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. 1 воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.

Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи згодом і кондухтор ускочив, — той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на білети та цокає по них. Дійшов і до мене та:

— Ти чого тут? Я ж тобі казав, що не в цей вагон.

— Аж воно таки в цей, — одказую та й подаю йому білета. Він зирк та й ні в сих, ні в тих.

— Так це, — каже, — твій… ваш білет? — уже не знає, як йому й казати.

— Та мій же, мій, — одповідаю.

Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:

— Його, його, — каже.

Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.

Коли це трошки згодом підходить до мене той молоденький панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:

— А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? — Випитує б то, що воно за чоловік. — Так, як бог дасть, — кажу. — Чи, може, ти козак?…

— Та козак.

— А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?

— На селі.

— Далеко від станції?

— Де там, зараз і станція.

— Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?

— Як коли йду, а як треба, то й їду, — відказую спокійненько, — що то воно далі буде?

— А їздиш же ти одним конем чи парою?

— Як треба, то й трьома поїду.

— Возом, чи, може, чим іншим?

— Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, — одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.

— Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?

— Чому нема?

— А хата ж у тебе велика? Докучило вже мені це.

— Та саме як на мене, — кажу. — А у вас, пане, яка, — чи велика?

— Як? — говорить.

— Та хата, — кажу, — у вас велика?

— А тобі яке діло до моєї хати? — вже сердиться панок.

— Та ви ж за мою питаєте, — відказую так собі плохенько. — А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?

— Чорт зна що говориш! — одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.

Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.

Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.

Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.

Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив…

Коли чую: кпи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:

— Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?

— Та, — кажу, — пане, покурити схотілося.

— Не можна тут курить! — говорить.

— Адже ж пани курять, — одказую, — от і у вас цигарка в руках.

— То, чуєш, табак не той, а в тебя тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.

— Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, — питаю, — тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?

— Авжеж!

— А де ж це написано?

— Отам! — та й показує на табличку.

— Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.

Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:

— Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!

А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:

— Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.

Як же затупотить мій пан, як же зарепетує: — Кондухтор! кондухтор!

Та й побіг із вагона.

За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:

— Не кури!

— А хіба ж не вільно?

— У первому класі не можна такого тютюну.

— А де це написано?

Тик-мик — і цей нічого не відкаже, тільки все:

— Не кури, бо я тебе виведу!

— Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.

— Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворі та й покурив.

— Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вжеж!

Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тапчан цигарку:

— На, — каже, — кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!

— Ні, — одвітую, — у мене й свій є, — нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.

Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона, що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.

— От буде станція, — я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! — каже кондухтор.

А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:

— Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, — поживився, як пес макогоном, — нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, — уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, — не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема.

Ну й гаразд!

Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.

Проскочили ми так іще станцій зо три, — знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, — вийду справді з вагона та надворі покурю — однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, — вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, — з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє… Треба й їх пожаліти, авжеж… А свого права я вже доказав.

Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, — коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.

— Куди їдете? — питає.

— Та до Ч. — відказую.

— Діло там маєте?

— Атож! — кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.

— Чи не хочете, — говорить, — мого?

Та й подає мені повен капшучок цигарок панських.

— Та спасибі, дякую, — у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.

— Та свій і надалі здасться, — умовляє, — а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.

Подивився я на нього, — сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, — може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.

— Добре, — кажу, — коли ваша ласка, то й візьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:

— Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а тепер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму!

Ото собі думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добігає.

Приїхав я до Ч., — у мене, кажу ж, таки й діло було там до знайомого чоловіка. До обід із тим чоловіком, а тоді покупив дещо… Увечері б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?

Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цураються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного… а що вже співають та танцюють!… і так каже, що без сорому при людях і цілуються… А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце.

Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами — шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний… Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього скидається: «у залі дворянського собранія концерт».

Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, — ну, то можна й слухати.

А почому ж там платять? Є місця по півкарбованця і по карбованцю й по два. Ото вже саме панські, як по два.

А де ж це воно є? Написано: «в залі дворянського собранія». Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються… то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж мені ще й шукати? Ото и моє — де пани, там і я.

Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловіка, дещо розпитався, куди та як у те собраніє йти, та, діждавшися того вечора, й простую туди. Підходжу до великого того дому, — от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу — тиск! Раз у раз тії хвалітони підїздять та все туди, та все туди! Це ж буде тіснота така, що й києм не протиснеш.

Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машині в первому класі! Та так сміливо слідком за одним паном у ті ж двері.

Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!

— Ти чого сюди?

— Не хапай, — кажу, — не поспішайсь! — та одвів його руку та й подався собі.

Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за столом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.

— Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!

— Нєту, — каже, — всі попродала, тільки в первих рядах єсть.

— Отого ж мені й треба — первого ряду, — давайте його мені.

— Два рублі, — каже.

— Дарма, — відказую, — давайте! — та й подаю їй два карбованці.

Взяла гроші й дала білета.

Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, — не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати.

Як увійшов, то тут уже — не буду брехати — таки стало мені дуже моторошно.

Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!… та вся блищить, — ну, незистино ще дужче, як у церкві!… А повнісінько стільців наставляно… народ вештається, та все пани та пані, — які сидять, які ходять… Зроду-звіку не бачив такого, — якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.

— Держись цупко! — знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, — ну їй же ти богові моєму, — одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, — мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, — тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.

Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: «Смотри! Смотри!» Зирнув я так трохи через плече, — коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.

— Мужичок, — каже, — ти не туди попав.

— Ні, туди, — ось у мене й білет є, — відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.

— То що, що білет, — каже, — то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій — ні.

— Хіба, — доводжу, — одежа слухає? Адже люди!

— Та люди — люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.

Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, — загну й я тобі карлючку. Та й питаю:

— А хіба, — кажу, — пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?

А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!

Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, — здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:

— Мужичок, уставай, іди!

— Чого? — питаю.

— Нідзя, тут только господам можна, панам.

— Хто заплатив за білет, той тут і пан, — одказую. — Я заплатив, то й сидітиму.

— Іди, бо виведуть!

— Побачимо, — кажу. — Ви лучче йдіть до свого діла, — чого ви до мене причепились, як шевська смола?

Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.

Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, — так поспішається. Прибіг та як зашипить:

— Вон отсюда!

— Ваше благородіє, — кажу, — ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.

— Взять його!

Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.

Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!…

Коли це якісь паничі назустріч:

— За що ви його ведете: він же мас білет.

— Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! — загарчав хватальний.

Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:

— Забери його в поліцію, — хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!

Повій мене солдат.

Ідемо вулицею — темно вже надворі, ліхтарі скрізь посвітилися. Пройшли трохи мовчки.

— А куди це ми йдемо? — питаюся.

— Хіба не чув? — одказує. — У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! — думаю собі, а сам питаю:

— Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?

— А веду.

— А нащо?

— Бо звелено.

— А що ж у поліції буде?

— Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?

— Чув, — кажу. — А як переночую, то що буде?

— А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.

— Що ж то воно: по-своєму? — питаю.

— Хіба не знаєш?

— Не знаю.

— Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, — хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!

Ще помовчали. Тоді я й кажу:

— А що якби я зараз оце від вас та втік?

— Який швидкий! — одказує. — Помалу, бо попа звалиш.

— Ну, а якби таки втік? — знову я намагаюся.

— То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! — думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:

— Не оставайсь, не оставайсь позаду, — іди лиш попереду!

— Та я, — кажу, — й не зостаюсь, а я так собі думаю:

що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?

— То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.

— А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?

— Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.

— Отож, що багато витратився я, — кажу. — Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?

— Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?

— Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.

— Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.

Виняв я три карбованці та укинув йому в руку. А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся туди, — біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває.

Озирнувсь, — уже його в темному не добачу. Тоді завернув у другу вулицю, чую — торохтить… їде звощик. Підождав та так на нього й скочив.

— На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?

— Поганятиму, то вспіємо.

— Так паняй же!

Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як уві йшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.

І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився.

Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги. Отак я того права добувався… та й не добувся…

Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.

— Тобі, — кажу, — байдуже, що з мене так назнущалися, тільки за гроші клопочешся!

— Так тобі й треба! — гримає, — не витівай абичого!

Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, — аби гроші!

Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, — так усі й довідалися.

Сміються тоді з мене: панського права, — кажуть, — добувався.

А воно й неправда: не панського, а таки людського.

Та де воно в нас є?

I

Хутір Маненький так названо тим, що в йому було всього три хати. Та згодом він іще поменшав, бо зосталося тільки дві: одна згоріла, то чоловік не схотів більше на хуторі жити, а подався назад у слободу.

Степова, не дуже велика, річка крутилася туди й сюди серед рівної площини та й проробила собі якось дві дороги: одну в той бік, де було село, а друга була — сказати б — балка. У старовину, як води в річці було мало, то й в балці сухо було; а як її більшало в річці, то вона заливала й балку, а в великі дощі розливалася широко й далеко по степу, топлячи хліб. Колись, за панського ще права, пан ізвелів насипати добру греблю, щоб загородити річці дорогу в балку. Тепер уже не могла річка розливатися набік. Балка була завсігди суха, — тільки погожа вода з холодної кринички протікала по їй дзюркотливим струмочком. Панові сподобалася дуже ця балка, то він і почав заводити там хутір. Уже він посадив там трьох хазяїнів, аж тут вийшла воля, і більше ніхто не пішов у балку. Хутір стали звати Маненьким і звали так і тепер.

Дві хати стояли одна від одної далеченько. Одну одній видно було добре; як гукнеш, то чути голос, а слів хоч скільки гукай, не розбереш. Більша стояла по один бік балки, геть вище вгору й ближче до греблі. Друга, менша, притулилась із другого боку балки, мало не на самому дні, біля кринички.

Більша хата була гарно обгороджена, у дворі було повно повіток та хлівів, а в їх товару та коней багато. Там жив заможний господар Корній Гончаренко. Він був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий і добре вивчив приказку: «хто шага не береже, той сам шага не вартий. І він дуже беріг того шага, може аж надто дуже, бо коли б менше, то більше б Корнія люди любили, був би він сам добріший. У декого з своїх громадян він купив кілька наділів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землі, — і було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочі запобігати, а сам він думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село він вертатися не хотів, бо був одлюдько великий. Ніколи ніхто не бачив, щоб він сміявся, — тільки всміхався часом своїми твердо стисненими вустами з-за чорних усів та бороди, а його неласкаві темні очі завсігди так дивилися, мовби він усе гнівався. Він трохи не такий був, поки жила його жінка. А як вона, молода ще, вмерла, — він осмутнів одразу. Але ще більше він осмутнів, як померло в його два дорослі сини. Синів любив Корній дуже, і смерть їх важка йому була: він їм дбав господарство, думав їх людьми, хазяїнами поробити. Як вони повмирали, Корній не занехав господарства, понаймав наймитів, і хазяйство все кращало, та сам господар зовсім похмурнів, одлюдьком зробився. Тепер тільки й було в хаті веселого, що Марта, найменша і єдина тепер Корнієва дитина. Поки сини були живі, — Корнієві якось байдуже було до дочки малої; він знав, що дівчина — чужа користь, і мало про неї думав. Але як сини повмирали, то він потроху став прихилятися до дочки. А дочка зросла й почала сама господарювати; розцвіла — і почали на неї задивлятися бачачі на красу парубоцькі очі. Та тільки багатий був Корній, то не всякому вільно було й зводити очі на його дочку.

На селі Корнія не люблено, але трохи його всі боялися.

— Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! — казали про його люди.

І Корній жив собі сам із дочкою, та ще в його хаті була наймичка та двоє наймитів. Було в тій хаті сумно, — тільки Марта, весела та щебетлива, звеселяла її. Та останніми часами чогось і Марта притихла й осмутніла…

Стоячи на горі, згорда позирала Корнієва хата на поганеньку хатчину, що тулилася на дні в балці. А хатчина була справді поганенька. Маленька, з трьома віконцями сліпими, зморщилась вона якось, скорчилась — три чисниці їй до смерті. І замолоду вона була поганенька, а тепер уже й зовсім як стара баба зігнулася. Огорожа погана, у дворі мало будівлі, ще менше живого: тільки коняка показувала там свої ребра та Рябко худий сновигав по двору.

І не диво, що хата була вбога. Покійному Грицькові, хазяїнові її, не щастило, а тоді він умер, а вже хіба вдова з малим сином що зробить?

Правда, син Демко зріс, гожим та хазяйновитим парубком став, — може б тоді й покращало жити, так удові доля увірвала нитку: засипала сира земля спрацьовані руки, виплакані очі.

Зостався цієї весни Демко сам та й став думати-гадати, що йому в світі робити? У його був старший брат, записаний у ревізію, та вмер. Через те Демко мав два наділи. Та другий наділ не могла вдова оплатити, і його купив Корній. До кожного наділу мусить бути двір. Та один двір Грицьків там, на селі, уже хтось забудував, бо вдова не могла обстояти його, — зостався тільки двір у балці. Корній, як купив наділ, то спершу мовчав, а тепер став домагатися й місця на селитьбу: давай, бери де хоч, щоб було! І дуже йому хотілося забрати в Демка оце дворище, що в балці, бо воно з його селитьбою сумежне було. Демко й Корній зазмагалися, запозивалися.

Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися. І спершу дума про господарство, про коняку, про поле, а тоді вже починає думати про сонце ясне — і як це воно світить, і що воно там світить? А от небо блакитне, чи правда ж, що воно скляне? От якби в його були крила, — полинув би він туди, до блакитного неба, купався б там у сонячному світі, як ота пташечка-щебетушечка в йому купається. А тоді полинув би вище, аж до божого престолу спитатися: чому нема правди на землі? І як його так жити, щоб по правді жити? Демко силкується це робити, але робить якось помацки, не розуміючи, що й до чого. Хоч би читати вміти — мабуть, по книжках видко, як з правдою не розминатися. А ще краще, якби могти злинути туди, високо, аж до неба — там би про все, про все можна довідатися…

І довго сидить отак Демко, втопаючи своїм ясним поглядом у глибоку блакить небесну, слухаючи пташок щебетливих, а ласкаве сонце перебігає промінням золотим по його молодому обличчю, трохи блідому, але чепурному та привітному, з високим лобом, з рівним носом та з маленькими вусами темними. І дивиться Демко замисленими очима на небо, про все забуваючи, аж поки схаменеться з якої несподіванки і знову до гірких дум про своє господарство вернеться.

Ох, це господарство! А тут іще Демкові до голови думка ввійшла одна, і через ту думку хотілося йому, щоб у його хата була не на курячій ніжці, а саме така, як у Корнія, щоб він міг рівнятися з Корнієм заможніcтю. Хотілося йому цього не тим, щоб він уже такий до багатстваприхильний був, а через те, що й він був із тих, кому не вільно було зводити очі на Корнієву дочку Марту. Але ж дівчина була така гарна, так ясно блищали в неї веселі карі очі, так любо всміхалися її вуста червоні!… І Демко, скоро де стрівав Марту, — зводив на неї очі…

Ох, це було негарно, дуже негарно, бо тим Демко робив зло Марті. Щоразу, його зустрівши, вона чогось червоніє, чогось турбується і вночі не спить, і завтра вранці встає бліда, і очі в неї погаслі… І дивується сонячний промінь, що тільки він сам сяє у Корнієвому садку, і смутніють пташечки, що тільки вони сами щебечуть-виспівують, життя молоде та соняшне, та веселе уславляючи…

Ох, як то дуже погано робив Демко! Але він про те не думав, — його недобре серце хотіло ще більшу шкоду зробити бідній дівчині. І він став її словом займати, і вони почали довго стояти на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісне, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне одному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.

Але ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко — сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:

— А так-так! Цінь-цінь-цінь!

То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь цю думку. Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли. І що ж із того сталося?

Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, — писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.

Демка ж читати ніхто не навчив. Демків батько був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті;

— Яка ти щаслива, що вмієш письма!

З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.

Oдного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.

Підходить Корній до тих дерев і чує, — щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.

— Ну, читай оце! — каже Мартин голос.

— Вірую во єдиного бога… — читає повагом парубочий голос.

Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це — не вгадає він…

— Кого ж це вона вчить? — подумав Корній і не

міг зрозуміти.

А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».

— Любий, що я тобі казатиму… — перепинив Мартин голос читання.

— Що?

— Нащо ти гніваєш батька?

— Як?

— Та так!… Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.

— За що?

— Та що ти за Секлету оступивсь.

— Ну, й як же ж мені було не оступитися, Марто?

Хоче громада в неї землю забрати. А що ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: «Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати». — А я кажу: — Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, — що ж їй — у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. — А батько твій: «Ти знаєш правду! Тільки потякати вмієш!» — Ну, й зазмагалися…

— Ото ж і погано!…

— Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не

оступиться за жінку?

— Та ні, не можна… Ох, і нащо батько так роблять!… А що ми робитимем?… Ну, годі, читай далі.

— Е, ні! Це теж буде не по правді, — відмовля школяр.

— Чому?

— Ти ж сама казала, що як прочитаю опоки, то поцілуєш.

— Ач, який памяткий! Це так знаєш!… Ну, та нема вже чого з тобою робити!… Почувся поцілунок. Корній уже знав, хто цей школяр. Він кинувся крізь кущі й став перед молодою парою. Марта з Демком посхоплювались.

— Дак он хто тут ходе! Ах ти ж гольтіпака, обідранець нікчемний! смієш ти сюди лізти? Геть звідси, зараз, злодіяко! Демко відразу зблід, а потім почервонів.

— Дядьку, я не злодіяка! Ми з Мартою…

Але Корній не дав йому доказати:

— Геть, ледацюго, щоб твого й духу тут не було! — гримнув він на парубка.

Демко побачив, що з Корнієм тепер ні до чого не добалакається, а сварок він не любив. Жаліючи він глянув на бідолашну Марту й пішов із левади, промовивши:

— Нехай іншим часом побалакаємо, дядьку, як ви добріші будете.

Батько й дочка зосталися вдвох на леваді. Марта стояла, спустивши очі, крутячи в руках нещасливу граматку, що призвела до такого лиха. Корній дивився на дочку кілька часу мовчки.

— Марто! — озвався врешті.

— Чого, тату?

— Гляди, щоб я більше ніколи не бачив його й близько біля тебе!

— Тату, я його люблю.

— Ти думаєш, що я тебе за його, за харпака, за ледацюгу віддам?

Спущені додолу дівочі очі глянули благаючи на батька.

— Хіба ж Демко ледацюга, тату? А що він убогий…

— Мовчи вже! Ніколи ти не будеш за їм! Кинь ці думки і не смій і дивитися на його!

Батько повернувсь і, не глянувши й разу на дочку, пішов до хати. Дівчина зосталася сама. Не смій ні думати про його, ні дивитися на його! Он що каже батько. Може б вона й не сміла думати, так же ж не може не думати. І хіба батькові жити з Демком? Не батькові, а їй. І вони будуть жити вкупі, будуть! Але ж який сердитий сьогодні батько був, який сердитий! І бідній дівчині відразу так важко зробилося на серці, що вона впала знову на траву й гірко заплакала. Вона плакала, а сонечко сяло над нею з неба, а пташки щебетали. Маненькі веселі пташки — вони тепер жаліли бідну дівчину і щебетали, щоб її розважити.

А тим часом Корній ішов до хати. Він був страшно сердитий. Як він смів, оцей харпак! Невже він думає, що Корній оддасть за його свою дочку? Але не дурний: уміє зазіхати на чуже добро, знає, що єдина дочка, що все їй буде. Та тільки облизня піймає!…

Скільки йому цей Демко дошкуляє в громаді своєю правдою, а оце ще й сюди притисся, і тут упокою не, дає! Ні, треба вже його викурити відсіля! Час уже й добро своє, дворище, в його забрати!

Дуже сердився Корній і днів кілька до дочки зовсім не озивався, а сам усе думав про те, як би йому відсіля, з хутора, Демка витурити, бо він добре знав, що поки Демко житиме так близько, то не вглядиш за Мартою. Перш Корній допоминався дворища Демкового, та не дуже наполягав. Але тепер треба до цього добре взятися. Корній пішов до писаря на пораду, та й той не міг нічого певного сказати:

— Воно, Корнію Семеновичу, звісно, що вам того дворища треба, бо полагається воно при наділі; тай йому ж полагається так само, і як же його вигнати тієї селитьби, де він живе, коли в його є наділ? Воно, звісно, можна б спробувати, та… ви самі знаєте, який цей Демко зубатий у громаді, то він і по судах собі дорогу знайде. Треба щось вигадувати, треба думати…

— Корній дав трохи писареві, щоб веселіше думалося, і пішов додому ще сердитіший. Вернувшися додому пізно ввечері, він побачив, що Марта йшла від Демкової хати.

— Ти куди бігала? — гримнув він на дочку.

Та зблідла, але відмовила твердо:

— До Демка.

Корній спалахнув з гніву і почав лаяти дочку: і як їй не сором самій бігати до парубків та ще до такого ледацюги! От як попаде він її за коси, та як дасть матланки!

— Чуєш ти? — кричав він, — чуєш, що я тобі кажу: я на тобі ломаку поламаю, коли ти туди ходитимеш.

Викинь його з думки!

— То ваша сила тату: хочете бити, то й бийте; та тільки ломакою з душі нічого не вибєте.

Усю ніч виплакала Марта: ніколи батько так до неї не говорив! А Корній сам собі казав, що хоч як, а мусить він витурити Демка звідси. Але ж як це зробити?

Корній у голову заходив, способу до того вигадуючи, і нічого не міг вигадати.