Останній, хто помре [Тесс Ґеррітсен] (fb2) читать онлайн

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0108-9 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Gerritsen T. Last to Die: a Rizzoli & Isles novel / Tess Gerritsen. —

New York : Ballantine Books, 2012. — 352 p.

Переклад з англійської Альбіни Саженюк

Дизайнер обкладинки Анастасія Попова

Ґеррітсен Т.

Ґ39 Останній, хто помре : роман / Тесс Ґеррітсен ; пер. з англ. А. Саженюк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей ного Дозвілля», 2023. — 384 с.

ISBN 978-617-15-0007-5

ISBN 978-059-30-6326-2 (англ.)

УДК 821.111(73)

© Tess Gerritsen, 2011

© Depositphotos.com / shellystill, обкладинка, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2023

Тесс Ґеррітсен Останній, хто помре

Переклад з англійської Альбіни Саженюк

Памяті моєї матері, Рубі Джуй Чіунґ Том

Ми звали його Ікаром.

Звісно, це було не справжнє його ім’я. Дитинство на фермі навчило мене, що ніколи не можна давати імена тваринам, які призначені на забій. Натомість ти називав їх Свиня Номер Один чи Свиня Номер Два й ніколи не дивився їм в очі, аби захиститися від найменшого проблиску самоусвідомлення, наявності в них особистості чи прихильності. Коли звіря тобі довіряє, потрібно значно більше рішучості, щоб перерізати йому горло.

З Ікаром таких проблем у нас не було, бо він ніколи нам не довіряв і не мав ні найменшого уявлення про те, хто ми. Та ми багацько знали про нього. Знали, що він живе за високим парканом у віллі на пагорбі на околиці Рима. Що він і його дружина Люсія мають двох синів восьми і дев’яти років. Що, попри його величезні статки, він вирізняється простим смаком в їжі, а його улюблений ресторан — місцевий «La Nonna»*, де він вечеряє майже щочетверга.(*«Бабуся» ( італ.)).

І що він — монстр. Саме тому ми опинилися в Італії того літа.

Полювання на монстрів — не для слабкодухих. Та й тим, кого стримують такі тривіальні доктрини, як закон чи державні кордони, воно теж не підходить. Зрештою, монстри не грають за правилами, тож і нам не варто. Якщо ми сподіваємося здолати їх.

Але коли ви відмовляєтеся від цивілізованих норм поведінки, то самі ризикуєте стати монстром. І саме це сталося того літа в Римі.

І я не зрозумів цього тоді, ніхто з нас не зрозумів.

Доки не стало надто пізно.

.

1

У ніч, коли тринадцятирічна Клер Ворд мала померти, вона стояла на підвіконні своєї спальні на третьому поверсі в Ітаці й намагалася вирішити, чи варто стрибати. За шість метрів унизу були похмурі кущі форзиції, весняне цвітіння яких давно минуло. Вони б пом’якшили її падіння, та кістки, найімовірніше, були б зламані. Вона перевела погляд на клен, роздивляючись міцну гілку на відстані лише кількох футів. Клер іще не пробувала стрибати туди, бо її ніколи не змушували до цього. Донині їй удавалося прослизати через головні двері непоміченою. Та ці ночі легких втеч залишилися позаду, бо за нею стежив Нудний Боб. Відсьогодні, юна леді, ви залишатиметеся вдома! Жодних більше гасань містом у темряві, ніби ви дика кішка.

«Якщо я зламаю шию, стрибаючи, — подумала вона, — винен буде Боб».

Так, до цієї гілки клена вона точно дотягнеться. Їй є куди піти, є з ким зустрітися, і вона не може стирчати тут вічно, зважуючи свої шанси.

Клер присіла, напружившись перед стрибком, та раптом завмерла, коли фари машини, яка наближалася, зазирнули за ріг. Мов чорна акула, під її вікнами прослизнув позашляховик і продовжив повільно рухатися тихою вулицею так, ніби шукав конкретний будинок. «Не наш», — подумала вона, ніхто цікавий ніколи не бував у резиденції її прийомних батьків Нудного Боба й Такої ж Нудної Барбари Баклі.

Навіть їхні імена були нудні, що й казати про розмови за вечерею. «Як минув твій день, любий? А твій? Схоже, погода поліпшується, правда? Передай мені картоплю, будь ласка».

У їхньому твідовому книжковому світі Клер була чужинкою, диким дитям, якого вони ніколи не розуміли, хоч і намагалися. Вони справді старалися. Проте вона мала б жити з художниками, акторами або музикантами, людьми, які б не спали цілу ніч і вміли веселитися.

Людьми її штибу.

Чорна машина зникла. Тож зараз або ніколи.

Клер вдихнула і стрибнула. Відчула свист нічного повітря у своєму довгому волоссі, поки летіла крізь темряву. Приземлилася граційно, мов кішка, і гілка затремтіла під її вагою. Завиграшки. Вона злізла на нижню гілку і збиралася стрибнути на землю, аж тут чорний позашляховик повернувся. Знову прослизнув повз, вуркочучи двигуном. Клер стежила за ним, поки він не зник за рогом, а потім приземлилася на вологу траву.

Кинула погляд на будинок в очікуванні, що Боб вискочить із-за дверей і закричить їй: «Негайно поверніться назад, юна леді!» Але світла на ґанку не було.

Отепер ніч починається.

Вона застебнула блискавку на худі й попрямувала до міського скверу, де відбувалося дійство — якщо це можна так назвати. У цю пізню годину вулиці були тихі, вікна здебільшого темні. Це був район ідеальних будиночків, оздоблених, мов імбирні пряники, в яких жили викладачі коледжів та безглютенові мами-веганки, які відвідували книжкові клуби. «Десять квадратних миль, оточених реальністю» — так Боб ніжно описав містечко, але він та Барбара були тут на своєму місці.

Клер не знала, де її місце.

Вона крокувала вулицею, розкидаючи опале листя своїми потертими черевиками. За квартал від неї трійко підлітків, два хлопці й дівчина, курили сигарети у світлі вуличного ліхтаря.

— Агов, — крикнула вона їм.

Вищий хлопець помахав їй:

— Привіт, Клер. Чув, тебе знову заземлили.

— Секунд на тридцять. — Вона взяла запалену сигарету, яку він їй запропонував, втягнула повні легені диму й щасливо зітхнула. — То який наш план на сьогодні? Що робимо?

— Я чув про вечірку біля водоспаду. Та нам треба туди дістатися.

— Як щодо твоєї сестри? Вона може нас підкинути.

— Нє, тато забрав у неї ключі від машини. Може, просто потиняємося тут і подивимося, хто ще з’явиться? — Хлопець замовк і сторопіло втупився за плече Клер. — Ой-ой. Хтось тільки-но влетів.

Вона обернулася й застогнала — біля бордюру спинився темно-синій «сааб». Пасажирське вікно опустилося, і Барбара Баклі сказала:

— Клер, сідай до машини.

— Я просто зависаю з друзями.

— Зараз майже північ, а завтра треба йти до школи.

— Я не роблю нічого протизаконного.

Боб Баклі наказав із водійського місця:

— Сідайте до машини негайно, юна леді!

— Ви мені не батьки!

— Але ми відповідаємо за тебе. Наша робота — виховувати тебе правильно, і саме це ми намагаємося робити. Якщо ти не поїдеш додому з нами зараз же, то будуть… Ну, будуть наслідки!

«Ага, я так злякалася, що аж зуби цокотять». Вона почала сміятися, але раптом помітила, що Барбара одягнена в халат, а волосся Боба стоїть сторчма на одній половині голови. Вони так поспішали наздогнати її, що навіть не одяглися. Обоє видавалися старшими і втомленішими — пом’ята пара середнього віку, яку підняли з ліжка і яка завтра прокинеться виснаженою через неї.

Барбара втомлено зітхнула:

— Я знаю, що ми не твої батьки, Клер. Знаю, що ти ненавидиш жити з нами, та ми робимо все, що можемо. Тож, будь ласка, сідай у машину. Тобі небезпечно бути тут.

Клер кинула роздратований погляд на друзів, потім залізла на заднє сидіння «сааба» і грюкнула дверцятами.

— Отак, — сказала вона. — Задоволені?

Боб повернувся до неї:

— Ідеться не про нас, а про тебе. Ми поклялися твоїм батькам, що ти завжди будеш доглянута. Якби Ізабель була жива й побачила тебе зараз, її серце розбилося б. Непідконтрольна, весь час розлючена. Клер, ти маєш другий шанс, і це дар. Будь ласка, не проґав його. — Він зітхнув. — А тепер пристебнися, гаразд?

Якби він сердився, якби накричав на неї, вона б із цим упоралася. Але кинутий на неї погляд був такий сумний, що вона відчула провину. Провину за те, що була дурепою, а за добро платила бунтарством. Баклі не були винні в тому, що її батьки померли. Що її життя зіпсоване.

Коли їхали назад, вона сиділа, обнявши себе, на задньому сидінні, розкаяна, та надто горда, щоб перепросити. «Завтра я поводитимуся з ними краще, — думала вона. — Допоможу Барбарі накрити на стіл, може, навіть помию машину Боба. Бо, чорт, цій машині це справді треба».

— Бобе, — сказала Барбара. — Що ця машина тут робить?

Двигун загарчав. Світло фар мчало на них.

Барбара закричала:

— Бобе!

Від удару Клер швиргонуло на ремінь безпеки, а ніч вибухнула жахливими звуками. Скло розбивалося. Сталь зминалася.

І хтось плакав, схлипував. Розплющивши очі, вона побачила, що світ перевернувся догори дриґом, а схлипує вона сама.

— Барбаро, — прошепотіла вона.

І почула глухе «бах», потім ще одне. Запахло бензином. Вона висіла на ремені безпеки, і той так глибоко врізався їй у ребра, що вона ледве могла дихати. Намацала клямку, щоб звільнитися. Та з клацанням відкрилася, і її голова впала, від чого шию пронизав біль. Їй удалося якось розвернутися, і вона лежала плазьма, перед очима було розбите вікно. Запах бензину став сильнішим. Вона поповзла, звиваючись, до вікна з думками про полум’я, пекучий жар і плоть, що запікалася на її кістках. «Вибирайся, вибирайся. Поки ще є час урятувати Боба й Барбару!» Вона пробила кулаком залишки скла, і вони з гуркотом полетіли на хідник.

У полі зору з’явилися дві ноги і спинилися перед нею. Вона втупилася в чоловіка, який завадив її втечі. Не могла бачити обличчя, лише силует. І його пістолет.

Шини завищали, інша машина помчала до них.

Клер шаснула вглиб «сааба», мов черепаха, яка ховається у своєму панцирі. Вона відвернулася від вікна, прикрила голову руками й подумала, чи цього разу куля влучить. Чи вона відчує, як та вибухне в її черепі. Так міцно згорнулася в клубок, що чула лише звук власного дихання та гуркіт власного пульсу.

І мало не пропустила голос, який покликав її на ім’я.

— Клер Ворд? — сказала жінка.

«Напевно, я померла. І зі мною говорить янгол».

— Його немає. Зараз безпечно вийти, — сказав янгол. — Але тобі варто поспішити.

Клер розплющила очі і крізь пальці глянула на обличчя за розбитим вікном. До неї потягнулася тонка рука, і Клер зіщу лилася.

— Він повернеться, — сказала жінка. — Тож швидше.

Клер схопила простягнену руку, і жінка витягла її назовні. Розбите скло задзвеніло, ніби струмені дощу, коли Клер скотилася на хідник.

Вона сіла надто швидко, і ніч закрутилася навколо неї. Кинула затуманений погляд на перевернутий «сааб» і знову опустила голову.

— Ти можеш устати?

Повільно Клер підвела очі. Жінка була одягнена в чорне. Волосся зібране у хвіст, світлі пасма доволі яскраві, щоб відбивати слабке світло вуличного ліхтаря.

— Хто ти? — прошепотіла Клер.

— Моє ім’я не має значення.

— Боб… Барбара… — Клер подивилася на перевернутий «сааб».

— Ми маємо дістати їх із машини! Допоможи мені. — Клер підповзла до машини з боку водія й ривком відчинила дверцята.

Боб Баклі випав на хідник, його очі були розплющені й нічого не бачили. Клер вирячилася на отвір від кулі в його скроні.

— Бобе, — простогнала вона. — Бобе!

— Ти не можеш їм допомогти.

— А Барбара? Що з Барбарою?

— Надто пізно. — Жінка схопила її за плечі й сильно струснула. —

Вони мертві, розумієш? Вони обоє мертві.

Клер похитала головою, не відводячи очей від Боба. Від калюжі крові, яка тепер темним німбом розповзалася навколо його голови.

— Цього не могло статися, — прошепотіла вона. — Не ще раз.

— Ходімо, Клер. — Жінка схопила її руку й потягла вгору. — Ходімо зі мною. Якщо хочеш жити.

2

У ніч, коли чотирнадцятирічний Віл Яблонскі мав померти, він стояв посеред темного нью-гемпширського поля, шукаючи прибульців.

Віл зібрав усе необхідне для полювання знаряддя. Було в нього 25-сантиметрове дзеркало Добсона, яке він відшліфував уручну три роки тому, коли йому було лише одинадцять. На це знадобилося два місяці, він почав із грубого наждачного паперу із зернистістю 80 і переходив до все дрібнішого й дрібнішого зерна, щоб надати склу форму, розгладити й відполірувати його. З татовою допомогою він збудував власне альт-азимутне монтування. 25-міліметровий окуляр «Plössl» подарував йому дядько Брайан, який і допомагав Вілу доправляти все це обладнання на поле після вечері, коли небо було чистим. Але дядько Брайан був жайворонком, а не совою, і о десятій вечора він завжди закінчував день і йшов у ліжко.

Тож Віл залишився сам у полі за фермою тітки й дядька, як і в більшість ночей, коли небо було чистим, а місяць не світив, і шукав у небі пухнасті кульки, також відомі як комети. Якщо він колись відкриє нову комету, то точно знатиме, як її назвати: комета Ніла Яблонскі, на честь свого померлого батька. Астрономи-любителі весь час помічали нові комети, то чому б чотирнадцятирічному малому не стати наступним? Тато якось сказав йому, що для цього потрібні лише відданість справі, натреноване око й багато удачі. «Це полювання за скарбами, Віле. Всесвіт нагадує пляж, де зорі — піщинки, які ховають те, що ти шукаєш».

Віл не виростав із пошуків скарбів. Він усе ще відчував те саме хвилювання щоразу, коли разом з дядьком Брайаном витягував знаряддя з дому і встановлював під небом, що починало темніти; мав те саме відчуття, що саме цієї ночі може відкрити комету Ніла Яблонскі. І тоді зусилля не будуть марними, усі ці нічні чергування з гарячим шоколадом і батончиками. Не марними будуть навіть образи, які він чув від колишніх однокласників у Меріленді: Товстун. Зефірний Чоловічок.

Полювання на комети не те хобі, яке дає засмагу і пружні м’язи.

Сьогодні, як і завжди, він почав шукати невдовзі після сутінок, бо комети найкраще видно після заходу сонця або перед світанком. Та сонце сіло години тому, а він так і не спостеріг пухнасту кульку. Бачив кілька супутників, які пролетіли повз, і швидкий спалах метеора, але нічого нового, чого б він не бачив раніше в цій частині неба. Відтак перевів телескоп на іншу частину, і в полі зору з’явилася нижня зірка Гончих Псів*.(*Сузір’я північної півкулі неба).

Гончі Пси. Він пам’ятав ту ніч, коли батько сказав йому назву цього сузір’я. Холодну ніч, коли вони обоє не спали до світанку, потягували питво з термоса і під’їдали…

Раптом він різко випрямився і озирнувся. Що це за шум? Тварина чи просто вітер у деревах? Віл завмер, вислухуючи хоч якісь звуки, та ніч стала неприродно тихою, такою тихою, що його власне дихання від цього зробилося частішим. Дядько Брайан запевняв його, що в цих деревах немає нічого небезпечного, та сам-один у цій темряві Віл міг уявити багато зубатої вcячини. Чорні ведмеді. Вовки. Пуми.

Неспокійний, він повернувся до свого телескопа і змінив точку огляду. В окулярі несподівано з’явилася пухнаста кулька.

- Я знайшов її!

Комета Ніла Яблонскі!

Ні. - Ні, дурнику, це не комета. Він розчаровано зітхнув, коли усвідомив, що дивиться на М3, кулясте скупчення*.(*Зоряне скупчення, що відрізняється від розсіяного скупчення більшою кількістю зір і чітко окресленою симетричною формою зі збільшенням концентрації зір до свого центру). Будь-який порядний астроном це розумів. Дяка Богові, він не розбудив дядька Брайана, щоб показати це йому, бо набрався б сорому.

Тріск гілки змусив його знову озирнутися. Щось рухалося в деревах.

Там точно щось було.

Вибух відкинув його вперед. Він упав обличчям на порослу травою землю й лежав на ній, приголомшений ударом. Спалахнуло світло, стало яскравішим, і він підняв голову й побачив, що дерева світяться мерехтливим помаранчевим. Шиєю відчув жар, схожий на дихання монстра. Обернувся.

Палала ферма, полум’я здіймалося догори, мов пальці, які впивалися в небо.

— Дядьку Брайане! — закричав Віл. — Тітко Лін!

Він кинувся до будинку, але вогненна стіна перегородила шлях, а жар відкинув його назад, жар такий сильний, що обпік йому горло.

Він кинувся назад і відчув сморід власного обсмаленого волосся.

«Поклич на поміч! Сусіди!» Він повернув на дорогу і зробив два кроки, перш ніж спинився.

До нього йшла жінка. Одягнена в усе чорне, худа, як пантера. Її біляве волосся було зібране позаду у хвіст, а мерехтливе сяйво вогню відбивалося від гострих рис обличчя.

— Допоможіть мені! — закричав він. — Мої дядько й тітка — вони в будинку!

Вона подивилася на ферму, що вже вся палала.

— Вибач. Та для них надто пізно.

— Не пізно. Ми мусимо їх урятувати!

Вона сумно похитала головою.

— Я не можу допомогти їм, Віле. Але тебе — тебе я можу врятувати. — Вона простягнула руку. — Ходімо зі мною. Якщо хочеш жити.

3

Є дівчата, яким пасує рожевий. Є ті, які можуть прикрашати себе бантами й мереживом, пурхати в шовковій органзі й мати чарівний і жіночний вигляд.

Джейн Ріццолі не була з тих дівчат. Вона стояла у спальні матері, дивилася на себе у дзеркало на повен зріст і думала: «Просто застрельте мене. Застрельте негайно».

Сукня-дзвоник була того рожевого кольору, якого буває жуйка, з брижами завширшки з клоунський комір на декольте. Пишну спідницю вкривали ряди гротескних рюшів. Навколо талії обвивався пояс, зав’язаний велетенським рожевим бантом. Навіть Скарлет О’Хара* була б нажахана.(*Кокетка й любителька пишних суконь, головна героїня роману Марґарет Мітчелл «Звіяні вітром», дія якого відбувається в період з 1861 по 1873 рік).

— О, Дженні, лише поглянь на себе! — сказала Анджела Ріццолі, сплескуючи від захвату руками. — Ти така красива, що вкрадеш у мене всю увагу. Хіба ти не в захваті?

Джейн моргнула, надто спантеличена, аби сказати бодай щось.

— Звісно, тобі доведеться вдягнути високі підбори, щоб образ був довершеним. Атласні шпильки, думаю. І букет із рожевими трояндами й лищицею. Чи це надто старомодно? Може, варто зробити щось сучасніше, з калами абощо?

— Мамо…

— І доведеться ушити сукню в поясі. Як вийшло, що ти схудла? Ти мало їси?

— Серйозно? Хочеш, щоб я це одягла?

— А в чому річ?

— Воно… рожеве.

— І дуже тобі пасує.

— Ти колись бачила мене в рожевому?

— Я шию таку самісіньку сукенку для Реджини. Ви матимете такий милий вигляд разом! Мама й доця в однакових сукнях!

— Реджина — так. А от я точно ні.

Губи Анджели почали тремтіти. Це був такий самий загрозливий сигнал, як перші попереджувальні попискування ядерного реактора.

— Я всі вихідні просиділа над цією сукнею. Кожен стібок, кожен рюш пришила власними руками. А ти не хочеш її одягнути навіть на моє весілля?

Джейн ковтнула слину.

— Я цього не казала. Або не зовсім це.

— Це написано в тебе на обличчі. Ти її ненавидиш.

— Ні, мамо, це чудова сукня. — «Хіба для клятої Барбі».

Анджела опустилася на ліжко й зітхнула так, ніби була героїнею фільму, що от-от мала померти.

— Знаєш, можливо, нам із Вінсом слід просто втекти. Від цього всі стануть щасливіші, чи не так? Мені не доведеться мати справу з Френкі. Не треба буде хвилюватися через те, кого включити в список гостей, а кого ні. А тобі не доведеться вбиратися в сукню, яку ти ненавидиш.

Джейн сіла на ліжко поруч з нею, і органза настовбурчилася навколо її колін, як величезна куля солодкої вати. Вона прибила її.

— Мамо, ти ще навіть остаточно не розлучилася. У тебе стільки часу, скільки знадобиться, щоб усе спланувати. У цьому і є кайф від весілля, хіба ні? Ти не повинна нікуди поспішати.

Вона підвела погляд, почувши, як дзвонять у двері.

— Вінс нетерплячий. Знаєш, що він мені сказав? Що хоче нарешті отримати свою наречену. Хіба це не мило? Я почуваюся як у тій пісні Мадонни. Знову незайманою*.(*«Like a Virgin» — титульна пісня з другого студійного альбому американської співачки Мадонни).

Джейн підскочила.

— Я відчиню двері.

— Нам варто було побратися в Маямі, — крикнула Анджела, коли Джейн виходила зі спальні. — Це було б значно простіше. І дешевше, бо не довелося б годувати всіх родичів!

Джейн відчинила вхідні двері. На порозі стояло двоє чоловіків, яких вона найменше хотіла бачити цього недільного ранку.

Її брат Френкі розсміявся, заходячи в дім.

— Що це за жахлива сукня?

Її батько, Френк-старший, увійшов слідом, проголосивши:

— Я тут, щоб поговорити з твоєю матір’ю.

— Тату, зараз не підходящий час, — сказала Джейн.

— Я тут. Час підходящий. Де вона? — запитав він, роззираючись по вітальні.

— Не думаю, що вона хоче розмовляти з тобою.

— Вона мусить поговорити зі мною. Ми маємо покласти край цьому божевіллю.

— Божевіллю? — сказала Анджела, виходячи зі спальні. — Хто б казав про божевілля.

— Френкі каже, що ти надто захопилася, — мовив батько Джейн. — Ти справді хочеш вийти за цього чоловіка?

— Вінс освідчився мені. Я відповіла «так».

— А як щодо того, що ми досі не розлучені?

— Це лише на паперах.

— Я їх не підпишу.

— Що?

— Я сказав, що не підпишу ці папери. І ти не вийдеш за цього хлопця.

Анджела недовірливо засміялася.

— Це ти від мене пішов.

— Я ж не думав, що ти так просто одружишся!

— А що я маю робити? Сидіти і страждати через те, що ти покинув мене заради неї? Я досі молода жінка, Френку! Чоловіки мене хочуть. Хочуть спати зі мною!

Френкі простогнав:

— Господи, ма.

— І знаєш що? — додала Анджела. — Це мій найкращий секс!

Джейн почула, що в спальні дзвонить її мобільник. Вона проігнорувала його і схопила батька за руку.

— Думаю, тобі ліпше піти, тату. Ходімо, я проведу тебе.

— Я рада, що ти пішов від мене, Френку, — сказала Анджела. —Я знову живу своїм життям і знаю, як це, коли тебе цінують.

— Ти моя дружина. Ти досі належиш мені.

Мобільний Джейн, який ненадовго замовк, задзвонив знову, наполегливо, так, що його вже не можна було ігнорувати.

— Френкі, — благально сказала вона, — заради Бога, допоможи мені! Виведи його з дому.

— Ходімо, тату, — сказав Френкі й поплескав батька по спині.

— Вип’ємо по пиву.

— Я ще не закінчив.

— Ні, закінчив, — відказала Анджела.

Джейн кинулася до спальні й викопала телефон зі свої сумочки.

Намагаючись ігнорувати лайку у вітальні, вона відповіла:

— Ріццолі.

Детектив Даррен Кроу сказав:

— Ти нам тут потрібна. Як швидко зможеш доїхати?

Жодної ввічливої преамбули, жодних «будь ласка» або «чи не могла б ти» — просто чарівний, як завжди, Кроу.

Вона відповіла так само різко:

— Я не чергую сьогодні.

— Маркетт збирає три команди. Я керую цією. Фрост щойно прийшов, але нам потрібна жінка.

— Я правильно почула? Ти сказав, що вам потрібна допомога жінки?

— Слухай, наш свідок надто приголомшений, щоб сказати нам хоч щось. Мур уже пробував поговорити з малим, але він вважає, що тобі з ним пощастить більше.

«Малий». Це слово змусило Джейн замовкнути.

— Ваш свідок — дитина?

— Йому десь тринадцять чи чотирнадцять. Він один вижив.

— Що сталося?

По телефону вона почула інші голоси на фоні, стакато діалогу людей, що працювали на місці злочину, та відлуння чисельних кроків у кімнаті з твердою підлогою. Вона могла уявити Кроу з його голлівудською стрижкою, який бундючно стоїть у центрі, випнувши груди, розправивши плечі.

— Тут довбана кривава баня, — сказав він. — П’ять жертв, серед яких троє дітей. Наймолодшому не більше восьми років.

«Я не хочу це бачити, — подумала вона. — Не сьогодні. І ніколи». Але спромоглася сказати:

— Де ви?

— Маєток на площі Луїзбург. Тут скрізь довбані фургони журналюг, тож тобі доведеться припаркуватися за квартал чи два.

Вона здивовано моргнула:

— Це сталося на Бікон-Гілл?

— Так. Навіть багатіям дістається.

— Хто жертви?

— Бернард і Сесілія Акермани, вік п’ятдесят і сорок вісім років.

І їхні три прийомні дочки.

— А хто вижив? Теж один із їхніх дітей?

— Ні. Його звати Тедді Клок. Він прожив з Акерманами кілька років.

— Прожив з ними? Він родич?

— Ні, — сказав Кроу. — Він їхній вихованець.

4

Коли Джейн вийшла на площу Луїзбург, то помітила знайомий чорний «лексус», припаркований серед інших машин поліції Бостона, і зрозуміла, що докторка Мора Айлс уже на місці злочину. З огляду на кількість журналістських фургонів, усі телеканали Бостона теж уже були тут. Та й чому дивуватися? З усіх омріяних районів міста мало який міг зрівнятися з цією площею з її схожим на коштовний камінь парком із листяними деревами. Особняки в неогрецькому стилі*, які виходили на парк, стали домівкою для старих і нових грошей: корпоративних магнатів, бостонських брахманів і колишніх сенаторів США.(*Варіант неокласицизму в архітектурі другої половини XVIII — першої половини XIX століття, орієнтований на відтворення спадку античної Греції). Навіть у цей район зазирало насильство. «Навіть багатіям дістається», — сказав детектив Кроу, та коли це трапляється з ними, усі звертають увагу. За периметром поліцейської стрічки люди штовхалися, щоб могти краще роздивитися. Бікон-Гілл був популярним місцем серед туристичних груп, і сьогодні ці туристи недурно заплатили гроші.

— Погляньте! Це детектив Ріццолі.

Джейн помітила телерепортерку й оператора, які простували до неї, й підняла руку, щоб утримати їх від запитань. Звісно, вони проігнорували її жест і переслідували її через площу.

— Детективе, ми чули, там є свідок!

Джейн проштовхувалася крізь натовп, бурмочучи:

— Поліція. Дозвольте пройти.

— Це правда, що охоронну систему вимкнули? І нічого не вкрали?

Клята репортерка знала більше, ніж вона. Джейн пірнула під стрічку, що оточувала місце злочину, і назвала своє ім’я й номер підрозділу патрульному, який стояв на варті. Це була протокольна дія, бо він добре знав, хто вона така, і вже поставив галочку біля її імені у списку.

— Варто було бачити, як це дівчисько гналося за детективом Фростом, — сказав патрульний зі сміхом. — Він нагадував наляканого кролика.

— Фрост усередині?

— Як і лейтенант Маркетт. Комісар уже в дорозі, і я майже певен, що його честь теж з’явиться.

Вона кинула погляд на приголомшливий чотириповерховий маєток із червоної цегли і пробурмотіла:

— Ого.

— Думаю, він коштує мільйонів п’ятнадцять-двадцять.

«Це було до того, як там з’явилися привиди», — подумала вона, роздивляючись красиві вікна-арки й вишуканий різьблений фронтон над масивними вхідними дверима. За цими дверима було жахіття, якому вона не мала сил протистояти. Троє мертвих дітей. Це прокляття батьківства: кожна мертва дитина має обличчя твого дитяти. Одягаючи рукавички й бахіли, вона натягла на себе й емоційний захист. Як робітник на будівництві одягає каску, вона натягнула власну броню й увійшла досередини.

Детектив подивилася на сходи, які здіймалися вгору на чотири поверхи до даху зі скляним куполом, крізь який золотим потоком струмувало сонячне світло. З горішніх поверхів линуло сходами багато голосів, здебільшого чоловічих. Хоч вона й витягнула шию, з фоє нікого не було видно, лише чулися ці голоси, наче бубоніння привидів у домі, який за століття прихистив чимало душ.

— Роздивляєшся, як живе інша половина людства, — сказав чоловічий голос.

Вона озирнулася на детектива Кроу, який стояв у дверях.

— І помирає, — сказала вона.

— Ми розмістили хлопчину поруч. Сусідка була така люб’язна, що дозволила йому почекати в неї вдома. Малий її знає, і ми вирішили, що йому буде комфортніше відповідати на питання там.

— По-перше, мені треба знати, що сталося в цьому домі.

— Ми досі намагаємося це з’ясувати.

— І до чого тут начальство? Я чула, сюди їде комісар.

— Поглянь на це місце. Гроші говорять навіть після смерті.

— Звідки в цієї родини гроші?

— Бернард Акерман — інвестиційний банкір на пенсії. Його родина володіла цим будинком протягом двох поколінь. Знані меценати. Назви благодійну організацію, і виявиться, що вони її підтримували.

— Як це сталося?

— Може, сходиш на оглядову екскурсію? — Він махнув рукою в бік кімнати, з якої щойно вийшов. — Скажеш мені, що ти думаєш.

Не те щоб її думка багато важила для Даррена Кроу. Коли вона щойно приєдналася до відділу розслідування вбивств, їхні сутички були запеклими, а його зневага аж надто очевидною. Вона досі відчувала натяки на це в його усміху, тоні його голосу. Уся повага, яку вона заслужила в його очах, завжди була предметом випробувань, і зараз у неї був ще один шанс утратити її.

Вона пройшла за ним через вітальню, де шестиметрова стеля була вишукано розписана херувимами, виноградною лозою й розетками сусального золота. Проте шансів помилуватися стелею чи написаними олією картинами не було, бо Кроу пройшов просто до бібліотеки, де

Джейн побачила лейтенанта Маркетта й докторку Мору Айлс. У цей теплий червневий день Мора була одягнена в персикову блузку, нетипово веселий колір для людини, яка зазвичай віддавала перевагу холодним чорному й сірому. З її стильною геометричною зачіскою та елегантними рисами обличчя Мора скидалася на жінку, яка справді може жити в такому маєтку в оточенні живописних полотен і персидських килимів.

Вони стояли поміж книжок, розставлених на полицях з червоного дерева від підлоги до стелі. Декілька томів упали на підлогу, на якій долілиць лежав чоловік зі срібним волоссям, спираючись однією рукою на книжкову шафу, ніби навіть після смерті тягнувся до книги.

Він був у піжамі й капцях. Куля пройшла крізь його руку й чоло, і кров забризкала шкіряні корінці книжок на полиці над тілом. «Жертва підняла руку, щоб захиститися», — подумала Джейн. Покійний бачив, що куля наближається. Знав, що помре.

— Мій приблизний час смерті збігається з тим, який назвав вам свідок, — сказала Мора Маркеттові.

— У перші години доби. Десь після опівночі.

— Так.

Джейн присіла над тілом і роздивлялася вхідну рану.

— Дев’ять міліметрів?

— Або 357-й кольт.

— Ви не знаєте? У нас немає гільз?

— Жодної в усьому домі.

Джейн здивовано глянула:

— Ого, це охайний убивця. Прибирає за собою.

— Охайний у багатьох сенсах, — сказала Мора, дивлячись у задумі на померлого Бернарда Акермана. — Це було швидке й ефективне вбивство. Мінімум безладу. Як і нагорі.

«Нагорі, — подумала Джейн. — Діти».

— Решта родини, — сказала Джейн, і слова прозвучали значно впевненіше, ніж вона почувалася, — вони померли приблизно в той самий час, що й містер Акерман? Чи це сталося пізніше?

— Моя оцінка приблизна. Для більшої точності нам потрібно краще опитати свідка.

— І детектив Ріццолі тут саме для цього, — сказав Кроу.

— Звідки ти знаєш, що в мене вийде краще з хлопцем? — спитала Джейн. — Я ж не чарівниця.

— Ми розраховуємо на тебе, бо в нас майже нема з чим працювати.

Лише кілька відбитків пальців на кухонній ручці. Жодних ознак проникнення. І система безпеки була вимкнена.

— Вимкнена? — Джейн опустила погляд на тіло. — Схоже, що містер Акерман знав свого вбивцю.

— Або просто забув її ввімкнути. А потім почув шум і спустився вниз, щоб перевірити, що це.

— Пограбування? Щось зникло?

— Не схоже, щоб хтось чіпав скриньку з коштовностями місіс Акерман нагорі, — сказав Кроу. — Її і його гаманці досі лежать на комоді у спальні.

— А вбивця взагалі заходив туди?

— О, так. Він заходив до спальні. Заходив до всіх спалень. — Джейн почула зловісну нотку в голосі Кроу. Він знав, що те, що чекає на неї нагорі, було значно гірше, ніж ця забризкана кров’ю бібліотека.

Мора сказала тихо:

— Я можу відвести вас нагору, Джейн.

Джейн пішла за нею в хол, жодна з них нічого не казала, ніби це було випробування, яке легше витримати мовчки. Поки вони підіймалися головними сходами, Джейн роззиралася на скарби, які були скрізь. Старовинний годинник. Портрет жінки в червоному. Вона автоматично реєструвала ці деталі, хоча готувала себе до того, що на неї чекало на горішніх поверхах. У спальнях.

Коли вони піднялися, Мора повернула праворуч і підійшла до кімнати в кінці коридору. Через відчинені двері Джейн побачила свого напарника, детектива Баррі Фроста, на його руках були яскраво-фіолетові латексні рукавички. Він стояв із притиснутими до боків ліктями — у позі, в яку інстинктивно стає кожен поліцейський на місці злочину, аби не наслідити там самому. Побачив Джейн і похитав головою, його погляд казав: «Мені теж не хочеться бути тут у цей чудовий день».

Джейн увійшла до кімнати, і її на мить засліпило сонячним світлом, яке лилося крізь вікна заввишки від підлоги до стелі. У цій кімнаті не були потрібні штори, аби зберегти приватність, бо вікна виходили на огороджений стіною внутрішній двір, де ріс укритий винно-червоним листям японський клен, а троянди квітли в повну силу. Але увагу Джейн привернуло жіноче тіло. Одягнена в бежеву нічну сорочку, Сесілія Акерман лежала в ліжку на спині, ковдра була натягнута до плечей. Вона видавалася молодшою за свої сорок вісім років, а у волоссі були майстерно пофарбовані світлі пасма. Її очі були заплющені, а обличчя — моторошно спокійним. Куля ввійшла прямісінько над лівою бровою, і кільце пороху на шкірі вказувало, що рана була контактна, тобто дуло притиснули до чола, перш ніж натиснули на гачок. «Ти спала, коли вбивця натиснув гачок, — подумала Джейн. — Ти не кричала й не чинила опору, не становила жодної загрози. Але злочинець увійшов у цю кімнату, підійшов до ліжка й випустив кулю тобі в голову».

— Далі гірше, — сказав Фрост.

Вона глянула на напарника, який здавався виснаженим у різкому ранковому світлі. У його очах вона бачила щось більше, ніж просто втому; те, що він побачив, вразило його.

— Дитячі спальні — на третьому поверсі, — сказала Мора, і це було таке банальне речення, ніби його вимовила рієлторка, описуючи цей величезний будинок. Джейн почула скрип над головою, кроки інших членів команди, які ходили по кімнатах над ними, і раптом згадала той рік, коли вона допомагала підготувати гелловінський будинок жахів у старшій школі. Вони все забризкали кров’ю і створили виклично жахливі сценки, значно жахливіші, ніж те, що вона бачила в цій спальні, де жертва лежала так спокійно. Реальне життя не потребує багато крові, щоб нажахати.

Мора вийшла з кімнати першою, демонструючи, що вони побачили тут усе важливе і час рухатися далі. Джейн пішла за нею назад до сходів. Через скляну стелю лилося золоте світло, ніби вони підіймалися сходами в рай, але йшли вони до геть іншого пункту призначення. У те місце, куди Джейн іти не хотіла. Незвична для Мори літня блузка здавалася такою ж кричуще недоречною, як яскраво-рожеве вбрання на похороні. Це була дрібниця, але вона непокоїла чи навіть дратувала Джейн, бо з усіх днів, коли Мора могла вбратися в такий веселий колір, вона обрала саме цей ранок, у який померло троє дітей.

Вони дісталися третього поверху, і Мора елегантно відступила вбік, маневруючи вкритим бахілою черевичком над чимось, що лежало на підлозі. Лише діставшись останньої сходинки, Джейн побачила страшенно маленьку фігурку, вкриту поліетиленовим простирадлом.

Нахилившись, Мора підняла куточок савана. Дівчинка лежала на боку, вона скрутилася клубочком в позі ембріона, ніби намагалася повернутися в майже забуту безпеку маминого живота. Її шкіра була кольору кави, чорне волосся заплетене в кіски і прикрашене яскравими намистинами. На відміну від білих жертв унизу, ця дитина виявилася афроамериканкою.

— Жертва номер три — Кімі Акерман, вісім років, — сказала Мора стриманим лікарським голосом, тим голосом, який усе більше дратував Джейн, поки вона дивилася вниз на дитину на сходовому майданчику. Це ж просто дитя. Дитя, яке носило рожеві піжами з маленькими поні- танцюристками. На підлозі поруч із тілом залишився відбиток босої вузької стопи. Хтось уступив у кров цієї дитини, залишив цей слід, тікаючи з дому. Відбиток був надто малим для чоловіка. Тедді.

— Куля пробила потиличну кістку дівчинки, але не пройшла наскрізь. Кут такий, ніби стріляла вища за жертву людина, стоячи позаду.

— Вона рухалася, — тихо сказала Джейн. — Намагалася втекти.

— Судячи з її пози, складається враження, що вона бігла в одну зі спалень на третьому поверсі, коли її застрелили.

— У потилицю.

— Так.

— Хто, в біса, таке робить? Убиває дитину?

Мора повернула простирадло на місце і встала.

— Може, вона побачила щось унизу. Обличчя вбивці. Це могло б стати мотивом.

— Не потрібна мені ця логіка. Той, хто це зробив, прийшов у дім, готовий убити дитину. Знищити цілу сім’ю.

— Я не можу говорити про мотиви.

— Говоріть про те, як вона померла.

— Її вбили.

— Ви так думаєте?

Мора насупилася:

— Чому ви сердитеся на мене?

— Чому вас це не турбує?

— Думаєте, мене це не турбує? Думаєте, я можу дивитися на це й не відчувати того, що відчуваєте ви?

Вони дивилися одна на одну якусь мить, дитяче тіло лежало між ними. Це було ще одне нагадування про прірву, яка розділила їх після нещодавніх руйнівних свідчень Мори проти бостонського поліцейського, які й відправили того за ґрати. І хоч перетин тонкої синьої лінії швидко не забудеш, Джейн була рішуче налаштована залікувати розрив між ними. Але перепросити було нелегко, та й минуло надто багато тижнів, за які цей розкол застиг, мов забетонований.

— Це просто… — Джейн зітхнула. — Ненавиджу, коли вбивають дітей. Від цього мені хочеться когось задушити.

— Як і мені. — Хоч слова були сказані тихо, Джейн помітила відблиск сталі в очах Мори. Так, там була лють, хоч і краще замаскована й під суворим контролем, як і майже все інше в житті Мори.

— Ріццолі, — покликав детектив Томас Мур від дверей. Як і Фрост, він здавався пригніченим, ніби побачене цього дня зробило його старшим на десять років. — Ти ще не говорила з хлопцем?

— Поки що ні. Спочатку хотіла побачити, з чим ми маємо справу.

— Я провів з ним годину. Він заледве слово до мене мовив. Місіс Ліман, сусідка, сказала, що коли він з’явився близько восьмої на її порозі, то був практично в ступорі.

— Схоже, що насправді йому потрібен психіатр.

— Ми зателефонували доктору Цукеру, і соціальна працівниця вже їде. Та я подумав, що, можливо, Тедді поговорить з тобою. З людиною, яка сама мати.

— Що хлопець бачив? Ти знаєш?

Мур похитав головою:

— Сподіваюся, що він не бачив того, що є в цій кімнаті.

Цього попередження було досить, щоб пальці Джейн у латексних рукавичках похололи. Мур був високим чоловіком, і його плечі затуляли те, що було в кімнаті, ніби він намагався захистити її від того, що вона мала побачити. Мовчки він відступив убік, щоб дозволити їй пройти.

Дві криміналістки зачаїлися в кутку і спостерігали за тим, як заходила Джейн. Обидві вони були молодими жінками, частиною тієї нової хвилі криміналісток, які зараз домінували в цій сфері. Жодна не видавалася достатньо дорослою, щоб мати дітей і знати, як це — стурбовано притискатися губами до чола, аби перевірити температуру, чи панікувати, помітивши відчинене вікно або порожнє ліжечко.

З материнством прийшло чимало жахіть. І в цій кімнаті одне з них стало реальністю.

— Ми вважаємо, що ці жертви — доньки Акерманів Кассандра, десять років, і Сара, дев’ять років. Обох удочерили, — сказала Мора. — Оскільки вони не в ліжках, щось мало розбудити їх.

— Постріли? — сказала Джейн тихо.

— Сусіди не повідомляли про звуки пострілів, — відказав Мур.

— Напевно, використали глушник.

— Але щось сполохало цих дівчаток, — промовила Мора. — Щось змусило їх вибратися з ліжок.

Джейн не зрушила зі свого місця біля дверей. Якусь мить ніхто не говорив, і вона зрозуміла, що всі чекають, щоб вона підійшла до тіл, зробила свою поліцейську роботу. Саме ту, яку вона не хотіла робити.

Вона змусила себе наблизитися до двох тіл, що лежали поруч, і опуститися на коліна. «Вони померли, обіймаючи одна одну».

— Судячи з їхніх поз, — сказала Мора, — схоже, що Кассандра намагалася захистити меншу сестру. Дві кулі спочатку пройшли крізь тіло Кассандри, а потім увійшли в тіло Сари. Контрольні постріли були зроблені в голову кожної дівчинки. Їхній одяг не видається таким, якого б торкалися, тож я не бачу явних доказів сексуального насильства, та мені треба буде підтвердити це під час розтину. Він відбудеться сьогодні по обіді, якщо хочете поспостерігати, Джейн.

— Ні. Я не хочу поспостерігати. Я навіть не маю сьогодні бути

тут. — Вона різко обернулася й вийшла з кімнати, бахіли зашелестіли, коли вона тікала від двох дівчаток, які горнулися одна до одної у смерті. Але дорогою до сходів знову побачила тіло найменшої дитини. Кімі, вісім років. «Куди не кинь оком у цьому домі, — подумала вона, — серце розбивається».

— Джейн, ви як? — запитала Мора.

— Ну, хочу роздерти цього виродка на шматки.

— Я почуваюся точно так само.

«Тоді тобі краще вдається приховати це». Джейн опустила погляд на загорнуте тіло.

— Я дивлюся на цю дитину, — сказала вона м’яко, — і не можу не бачити власну.

— Ви мама, тож це природно. Знаєте, на розтині будуть Кроу і Мур. Вам не потрібно там бути. — Вона зиркнула на свій годинник. — Це буде довгий день. А я ще навіть не зібрала речі.

— Цього тижня їдете до Джуліана в школу?

— Що б там не сталося, а завтра я їду в Мен. Два тижні з підлітком і його собакою. Уявлення не маю, чого чекати.

У Мори не було власних дітей, то звідки ж їй знати? У них із Джуліаном Перкінсом не було нічого спільного, окрім їхнього випробування минулої зими — боротьби за виживання у вайомінзькій глушині. Вона завдячувала життям хлопцеві, тому вирішила стати йому за матір, яку той втратив.

— Так, що ж я можу сказати вам про підлітків? — промовила Джейн у намаганні допомогти. — Черевики моїх братів смерділи. Вони спали до обіду. І їли разів зо дванадцять на день.

— Чоловічий пубертатний метаболізм. Вони нічого не можуть із цим удіяти.

— Ого. Ви таки стали мамою.

Мора всміхнулася.

— Насправді це приємне відчуття.

«Але материнство приходить із жахіттями», — нагадала собі Джейн, відвертаючись від тіла Кімі. Вона рада була спуститися сходами і втекти з цього дому жахів. Коли нарешті знову опинилася на вулиці, то глибоко вдихнула, ніби хотіла вивітрити запах смерті зі своїх легень.

Орда медійників стала густішою, камери вишикувались, як тарани, по периметру місця злочину. Кроу стояв передними в центрі, детектив Голлівуд виступав перед своєю аудиторією. Ніхто не помітив Джейн, яка прослизнула повз і пішла до сусіднього будинку.

Патрульний вартував на ґанку і з посмішкою дивися на виступ Кроу перед камерами.

— Як думаєте, хто б його зіграв у фільмі? — запитав він. — Бред Пітт достатньо вродливий?

— Нікому не стане вроди, щоб зіграти Кроу, — пирхнула вона. — Мені потрібно поговорити з хлопцем. Він усередині?

— З офіцеркою Васкес.

— Ми також чекаємо на психолога. Тому, якщо доктор Цукер з’явиться, пришліть його до нас.

— Так, мем.

Раптом Джейн помітила, що на ній рукавички й бахіли з місця злочину. Вона зняла їх, запхала в кишеню й подзвонила у двері. За мить на порозі з’явилася вродлива жінка зі срібним волоссям.

— Місіс Ліман? — запитала Джейн. — Я детектив Ріццолі.

Жінка кивнула й запросила її помахом руки досередини.

— Швидше. Не хочу, щоб ці жахливі телекамери нас помітили. Це таке втручання у приватне життя.

Джейн увійшла в будинок, а жінка швидко зачинила двері.

— Вони сказали, щоб я на вас чекала. Хоч я й не певна, що вам удасться краще порозумітися з Тедді. Цей милий детектив Мур був з ним таким терплячим.

— Де Тедді?

— Він в оранжереї в саду. Бідний хлопчик навряд чи хоч слово мені сказав. Просто з’явився в мене на порозі цього ранку у своїй піжамі.

Мені одного погляду на нього вистачило, щоб зрозуміти, що сталося щось жахливе. — Вона обернулася. — Нам сюди.

Джейн пішла за місіс Ліман у передпокій і побачила сходи, які були немов дзеркальним відображенням сходів у резиденції Акерманів. І, як і в Акерманів, цей дім був прикрашений вишуканими — і на позір дорогими — творами мистецтва.

— Що він вам сказав? — запитала Джейн.

— Він сказав: «Вони мертві. Усі вони мертві». І це було все, на що він спромігся. Я побачила кров на його босих ногах і негайно зателефонувала в поліцію. — Вона спинилася перед дверима до оранжереї. — Вони були хорошими людьми, Сесілія і Бернард. І вона була така щаслива, бо нарешті отримала те, чого хотіла, — дім, повний дітей. Вони вже займалися всиновленням Тедді. А зараз він знову сам. — Вона вмовкла на мить. — Знаєте, я не проти, щоб він побув тут. Він знає мене і знає цей дім. Сесілія цього хотіла б.

— Це щедра пропозиція, місіс Ліман. Але в соціальній службі є прийомні сім’ї, які спеціально вчилися мати справу з травмованими дітьми.

— Ой. Ну, це була просто думка. Оскільки я його вже знаю.

— То розкажіть мені більше про нього. Чи є щось, що може допомогти налагодити зв’язок із Тедді? Чим він цікавиться?

— Він дуже тихий. Любить свої книжки. Щоразу, як я відвідувала сусідів, Тедді був у Бернардовій бібліотеці, оточений книжками про історію Риму. Можете спробувати зламати лід, торкнувшись цієї теми.

«Історія Риму. Ага, те, на чому я знаюся».

— А чим іще він цікавиться?

— Садівництвом. Любить екзотичні рослини в моїй оранжереї.

— А як щодо спорту? Ми можемо поговорити з ним про «Брюїнз»*?(*«Бостон Брюїнз» — заснована в 1924 році професіональна хокейна команда міста Бостон у штаті Массачусетс). Чи «Патріотів»*?(*«Нью-Інґленд Петріотс», тобто «Патріоти з Нової Англії» — професійна команда з американського футболу, що базується в місті Фоксборо в штаті Массачусетс).

— О, він таким не цікавиться. Він надто витончений.

«А я тоді троглодит».

Місіс Ліман уже збиралася прочинити двері в оранжерею, як Джейн сказала:

— А як щодо його біологічної родини? Як він опинився в Акерманів?

Місіс Ліман повернулася до Джейн:

— Ви про це не знаєте?

— Мені сказали, що він сирота, у якого немає живих родичів.

— Саме тому це такий шок, особливо для Тедді. Так хотіла Сесілія, щоб він міг почати все спочатку зі справжнім шансом стати щасливим. Не думаю, що такий шанс залишився. Це сталося знову.

— Знову?

— Два роки тому Тедді з родиною були заякорені на своїй яхті біля Сент-Томасу*.(*Сент-Томас — один із островів, що належить Американським Віргінським островам, розташований у Карибському морі). Уночі, поки родина спала, хтось піднявся на борт. Батьків Тедді і його сестер убили. Застрелили.

У паузі, яка за цим запала, Джейн раптом усвідомила, як тихо було в будинку. Так тихо, що наступне питання вона поставила стишеним голосом:

— А Тедді? Як він вижив?

— Сесілія сказала мені, що його знайшли у воді, він гойдався на хвилях у рятувальному жилеті. І не пам’ятав, як опинився там. — Місіс Ліман кинула погляд на зачинені двері оранжереї. — Тепер ви розумієте, який негативний вплив це на нього справило. Навіть раз утратити свою родину — жахливо. Але якщо це трапляється вдруге? — Вона похитала головою. — Це більше, ніж може випасти на долю однієї дитини.

5

Спокійнішого місця, ніж оранжерея місіс Ліман, для травмованої дитини годі було й шукати. Засклені вікна кімнати виходили на приватний огороджений стіною сад. Ранкове світло лилося сюди через вікна, живлячи вологі джунглі виноградних лоз, папороті й дерев у горщиках. У цих пишних заростях Джейн не помітила хлопця, спостерегла лише поліцейську офіцерку, яка швидко встала з ротангового садового стільця.

— Детективе Ріццолі? Я офіцерка Васкес, — сказала жінка.

— Як Тедді? — запитала Джейн.

Васкес зиркнула в кут, де виноградні лози розрослися густим пологом, і прошепотіла:

— Не сказав мені й слова. Якось ніби ховається і скиглить.

Аж тоді Джейн зауважила дрібну фігуру, яка зіщулилась у виноградній лозі. Він замкнувся в собі, обійняв себе, притискаючи руками коліна до грудей. І хоч їй сказали, що йому чотирнадцять, вигляд мав значно молодший; одягнений був у пудрово-блакитну піжаму, з пасмом світло-коричневого волосся, яке падало йому на обличчя.

Джейн опустилася на коліна й поповзла до нього, пірнаючи під ліани винограду й заглиблюючись у тінь від листя. Хлопчик навіть не поворухнувся, коли вона вмостилася поруч у його сховку посеред джунглів.

— Тедді, — сказала вона, — мене звати Джейн. Я тут, щоб допомогти тобі.

Він не підвів очі, не відповів.

— Ти сидиш тут уже давненько, правда? Певно, ти голодний.

Їй здалося чи він кивнув? Чи здригнувся від сейсмічного поштовху болю, закоркованого в цьому крихкому тілі?

— Як щодо шоколадного молока? Чи морозива? Готова закластися, що в місіс Ліман є щось таке в холодильнику.

Здалося, що хлопець ще глибше занурився в себе, згорнувся в такий тугий вузол, що Джейн злякалася: що, як вони ніколи не зможуть розігнути ці кінцівки? Вона подивилася крізь переплетені лози на офіцерку Васкес, яка стояла й уважно спостерігала.

— Можете залишити нас? — запитала вона. — Думаю, зараз для нього забагато нас двох у кімнаті.

Васкес вийшла з оранжереї, причинивши із собою двері. Минуло десять, п’ятнадцять хвилин, Джейн не зронила ні слова, на хлопчика навіть не дивилася. Вони сиділи пліч-о-пліч, ділили тишу, а єдиним звуком був тихий плюскіт води в мармуровому фонтані. Вона відкинулася назад і подивилася на гілки, які аркою вигиналися над її головою в альтанці. У цьому захищеному від холоду райському саду росли навіть бананові й апельсинові дерева, і вона уявила, як заходить сюди взимку, коли на вулиці падає сніг, і вдихає запах теплої землі й зелених рослин. «Це те, що можна купити за гроші, — подумала вона. — Вічна весна». Не відводячи очей від сонячного світла вгорі, вона чула дихання хлопчика поруч із собою. Воно стало повільнішим, спокійнішим, ніж було мить тому. Вона почула шурхіт листя, коли він притулився до виноградних лоз, але встояла перед спокусою глянути на нього. Думала про несамовиті істерики своєї дворічної дочки минулого тижня, коли маленька Реджина знай кричала: «Припини дивитися на мене! Припини!» Джейн і її чоловік, Ґебріел, сміялися, від чого Реджина лише дужче лютилася. Навіть дворічні діти не люблять, коли на них витріщаються, й обурюються втручанням у своє приватне життя. Тож вона намагалася не втручатися в простір Тедді Клока, просто була в його зеленій печері. Навіть коли вона почула, як він зітхнув, її увага була зосереджена на рябому сонячному світлі, що пробивалося крізь гілки вгорі.

— Хто ти? — Слова радше нагадували шепіт. Вона змусила себе лишатися нерухомою, щоб між ними опустилася пауза.

— Я Джейн, — відповіла вона так само тихо.

— Але хто ти?

— Я друг.

Він зітхнув, і це зітхання було аж надто втомленим як на чотирнадцятирічного хлопця.

— Це не так. Я тебе навіть не знаю.

Вона обміркувала його слова й мусила визнати, що він має рацію.

Вона не була його другом. Вона була копом, якому щось від нього треба, і щойно вона це отримає, то передасть його соціальному працівнику.

— Твоя правда, Тедді, — визнала вона. — Я не справжній друг. Я детектив. Але я хочу допомогти тобі.

— Ніхто не може допомогти мені.

— Я можу. І допоможу.

— Тоді й ти помреш.

Від цих слів, вимовлених так просто, спина Джейн похолола. І ти помреш. Вона повернулася і втупилася в хлопця. Він не дивився на неї, лише витріщався невидючим поглядом перед собою, ніби бачив там безнадійне майбутнє. Його очі були такі блідо-блакитні, аж наче неземні. Його світло-коричневе волосся нагадувало кукурудзяний шовк, одне пасмо спадало кучериком на бліде випнуте чоло. Він мав босі ноги, і коли розхитувався вперед-назад, Джейн помітила плями засохлої крові під пальцями правої ноги; вона пам’ятала сліди, які вели геть від сходів, від тіла восьмирічної Кімі. Тедді мусив уступити в її кров, щоб утекти з будинку.

— Ти справді мені допоможеш? — запитав він.

— Так. Я обіцяю.

— Я нічого не бачу. Я згубив їх, і тепер мені страшно повернутися туди, щоб знайти їх.

— Знайти кого, Тедді?

— Мої окуляри. Думаю, вони в моїй кімнаті. Я напевно залишив їх у своїй кімнаті, але не можу згадати…

— Я знайду їх для тебе.

— Тому я й не можу сказати вам, який він мав вигляд. Бо я не бачив його.

Джейн мовчала, боялася перебивати його. Боялася, що будь-яке її слово, будь-який рух змусять його відступити, сховатися у свій панцир, мов налякана черепаха. Вона зачекала, але чувся лише плюскіт води у фонтані.

— Про кого ти говориш? — нарешті запитала вона.

Він глянув на неї, і здалося, що його очі спалахнули синім полум’ям.

— Про чоловіка, який їх убив. — Його голос зламався, горло стислося, і слова перейшли у високе хрипіння. — Хотів би я вам допомогти, але не можу. Не можу, не можу…

Саме материнський інстинкт змусив її раптом відкрити обійми, і він упав на неї, притиснувшись до її плеча. Джейн тримала його, а він здригався з такою силою, що вона відчувала — його тіло могло розлетітися на шматки, а вона була єдиною силою, яка тримала вкупі цей кошик із кістками, який била дрож. Може, він і не був її дитиною, та тієї миті, коли пригорнувся до неї, а його сльози потекли їй на блузку, вона вся почувалася його мамою, готовою захищати його від усіх монстрів світу.

— Він ніколи не спиниться. — Слова хлопчика так глухо прозвучали у складках її блузки, що вона мало не пропустила їх. — Наступного разу він мене знайде.

— Ні, не знайде. — Джейн узяла його за плечі й обережно відсунула від себе, щоб подивитися йому в обличчя. Довгі вії кидали тіні на його бліді, мов припудрені, щоки. — Він тебе не знайде.

— Він повернеться. — Тедді обійняв себе, пірнув усередину себе, у якесь далеке безпечне місце, де ніхто не міг його знайти. — Він завжди повертається.

— Тедді, ми можемо піймати його, спинити, лише якщо ти допоможеш нам. Якщо скажеш мені, що сталося минулої ночі.

Вона побачила, як його вузькі груди розширилися, і зітхання, яке з них вилетіло, було надто втомленим як на таку юну людину.

— Я був у своїй кімнаті, — прошепотів він. — Читав одну з книжок Бернарда.

— І що сталося потім? — підказала Джейн.

Тедді фокусував на ній свій загнаний погляд:

— А потім це почалося.

Коли Джейн повернулася в резиденцію Акерманів, вивозили останнє тіло — одного з дітей. Джейн затрималася в холі, поки повз неї везли ноші, колеса яких скрипіли на блискучому паркеті, і вона не змогла відігнати образ власної доньки Реджини під саваном. Здригнувшись, обернулася й побачила, як сходами спускається Мур.

— Хлопець сказав тобі щось?

— Достатньо, щоб зрозуміти: він не бачив нічого, що могло б нам допомогти.

— Тоді ти просунулася в розмові з ним значно далі, ніж я. Мені здавалося, що ти зможеш до нього достукатися.

— Не те щоб я була така тепла й пухнаста.

— Але він говорив з тобою. Кроу хоче, щоб ти була основною контактною особою хлопця.

— Я тепер офіційна представниця малого?

Він вибачливо знизав плечима:

— Кроу головує.

Вона підвела очі на сходи, що вели до горішніх поверхів, які зараз здавалися на диво тихими.

— Що тут відбувається? Де всі?

— Відпрацьовують інформацію про економку Марію Салазар. Вона мала ключі та знала пароль від системи безпеки.

— Думаєш, економка могла скоїти таке?

— Схоже, що в неї ще є трохи проблемний хлопець.

— Хто він?

— Чужинець без документів на ім’я Андрес Сапата. Про нього є записи в Колумбії. Проникнення зі зломом. Контрабанда наркотиків.

— А насильницькі злочини?

— Про них нам не відомо. Та все ж.

Джейн зосередилася на старовинному годиннику на стіні, предметі, повз який не пройшов би жоден грабіжник із дрібкою самоповаги.

І вона згадала те, що чула раніше, що гаманці Сесілії і Бернарда знайшли в їхній спальні, та й скриньку з коштовностями не чіпали.

— Якщо це пограбування, — промовила вона, — то що він узяв?

— У будинку таких розмірів і з такою кількістю цінних речей на вибір? — Мур похитав головою. — Єдина особа, яка може повідомити нам, що зникло, — це економка. Яка зараз, схоже, підозрювана.

— Я збираюся оглянути кімнату Тедді, — сказала вона й почала підніматися сходами.

Мур не пішов за нею. Коли вона дісталася третього поверху, то усвідомила, що сама тут; навіть команда криміналістів уже поїхала.

Попереднього разу вона лише кинула погляд на двері, а зараз увійшла досередини й повільно оглянула охайну кімнату Тедді. На столі біля вікна лежав стос книжок, багато з них були старими і явно улюбленими. Вона проглянула назви: «Стародавні техніки ведення війни», «Вступ до етноботаніки», «Довідник із криптозоології», «Александр в Єгипті». Не те читання, якого можна було чекати від чотирнадцятирічного хлопця, але Тедді Клок не нагадував жодного з тих підлітків, яких вона коли-небудь зустрічала. Вона не помітила телевізора, але біля книжок стояв відкритий ноутбук. Натиснула на клавішу, і екран ожив, показавши останній вебсайт, який переглядав Тедді. Це була пошукова сторінка Google, і він надрукував: «Чи був Александр Великий убитий?»

З огляду на охайний стіл і рівний стос книжок, хлопець цінував акуратність. Олівці в його шухляді всі були нагострені, мов готові до бою списи, скріпки і степлер лежали на своїх місцях. Йому лише чотирнадцять, а вже з обсесивно-компульсивним розладом*.(*Обсесивно-компульсивний розлад, або невроз нав’язливих станів — психічний розлад, різновид неврозу, для якого характерні повторювані нав’язливі думки (обсесії), які нерідко перетікають у ритуальні дії (компульсії), що здійснюються, щоб зняти внутрішнє напруження, зменшити відчуття тривоги й запобігти лячним подіям ). Тут він і сидів опівночі, як розповів їй, коли почув тихі ляскання, а після них крик Кімі, яка бігла сходами. Схильність до охайності змусила його згорнути книжку «Александр в Єгипті», хоч він і був наляканий. Знав, що означають ці ляскання, ці крики.

«Це відбувалося раніше. Ті самі звуки я чув на човні. Я знав, що це постріли».

Тут не було вікна, через яке можна було б вибратися, жодного легкого способу втекти з цієї кімнати на третьому поверсі.

Тому він вимкнув світло. Він чув крики дівчаток, чув ляскання, тож заліз у найперше місце, куди ховаються налякані діти, — під ліжко.

Джейн глянула на ідеально гладку ковдру, простирадла, заправлені так старанно, ніби це було солдатське ліжко. Невже обсесивно-компульсивний розлад Тедді призвів до ідеально застеленого ліжка?

Якщо так, то, можливо, саме це врятувало йому життя. Коли Тедді зіщулився під ліжком, убивця ввімкнув світло й увійшов до кімнати.

«Чорні черевики. Це все, що я бачив. На ньому були чорні черевики, і він стояв просто біля мого ліжка».

Ліжка, у яке ще не лягали опівночі. Зловмисникові мало здатися, що дитини, яка жила в цій кімнаті, тієї ночі не було вдома.

Убивця в чорних черевиках вийшов геть. Минали години, але Тедді залишався під ліжком, щулячись від кожного скрипу. Йому здалося, ніби він чує, що кроки повертаються — тихіші, непомітніші, і він уявляв, що вбивця досі в будинку, чекає.

Він не знав, котра була година, коли заснув. Знав лише, що коли прокинувся, то світило сонце. Аж тоді він виповз зі своєї схованки, затерплий і зболений від того, що пів ночі пролежав на підлозі. У вікно він побачив місіс Ліман, яка працювала у своєму саду. Поруч була безпека, поруч був хтось, до кого він міг побігти.

Так він і вчинив.

Джейн опустилася на коліна й зазирнула під ліжко. Під пружинним матрацом було так мало місця, що вона нізащо б там не помістилася.

Але наляканий хлопчик утиснувся в цей простір, менший, ніж домовина. Вона помітила щось у глибині цих тіней і мусила лягти долілиць на підлогу, щоб сягнути аж так далеко і схопити цю річ.

Це були загублені окуляри Тедді.

Вона підвелася на ноги і востаннє роззирнулася по кімнаті. Хоча яскраве сонце світило у вікно, а на вулиці були літні 24 градуси тепла, у цих чотирьох стінах вона відчувала холод і тремтіла. Дивно, вона не відчувала цього холоду в кімнатах, де померли члени сім’ї Акерманів.

Ні, здавалося, лише тут іще шугав холод того, що сталося минулої ночі.

Тут, у кімнаті хлопчика, який вижив.

6

— Тедді Клок,— промовив детектив Томас Мур, — чи не найнещасніший хлопець на планеті. Якщо зважити на все, що з ним сталося, не дивно, що в нього є серйозні емоційні проблеми.

— Не те щоб він був нормальним з самого початку, — сказав Даррен Кроу. — Малий просто дивний.

— Як саме дивний?

— Йому чотирнадцять і він не займається спортом? Не дивиться телик? Проводить вечори та вихідні за своїм комп’ютером і купою запорошених старих книжок.

— Не всі люди вважають це дивним.

Кроу повернувся до Джейн:

— Ти провела з ним найбільше часу, Ріццолі. Мусиш визнати, що з малим не все гаразд.

— За твоїми мірками, — відказала Джейн. — Тедді надто розумний для цього.

Над столами пролунало «ого», поки інші чотири детективи спостерігали, як Кроу відреагує на цю не надто витончену образу.

— Є нікому не потрібні знання, — відповів Кроу. — А є вулична мудрість.

— Йому лише чотирнадцять, а він уже пережив дві бійні, — промовила вона. — Не кажи мені, що цей хлопець не знайомий з вуличною мудрістю.

Як голова групи під час розслідування справи Акерманів, Кроу поводився ще різкіше, ніж зазвичай. Ранкові зустрічі команди тепер тривали майже годину, і всі вони були на межі. За тридцять з хвостиком годин, що минули після вбивства сім’ї Акерманів, шал ЗМІ посилився, і сьогодні вранці на Джейн чекав таблоїдний заголовок «ЖАХ НА БІКОН-ГІЛЛ» у супроводі фото їхнього головного підозрюваного Андреса Сапати, зниклого хлопця економки Акерманів.

Це була стара світлина, зроблена під час пов’язаного з наркотиками арешту в Колумбії, і його обличчя нагадувало обличчя вбивці. Він був нелегальним іммігрантом, вчиняв крадіжки зі зломом, а його відбитки знайшли на дверях кухні Акерманів та на кухонних робочих поверхнях. Цього було достатньо для ордера на арешт, та чи вистачить для винесення вироку? Джейн не була впевнена.

Вона сказала:

— Ми не можемо розраховувати на Тедді, коли готуватимемо справу проти Сапати.

— Тобі вистачить часу, щоб підготувати його, — сказав Кроу.

— Він не бачив обличчя.

— Він мусив бачити щось, що допоможе нам у суді.

— Тедді значно вразливіший, ніж тобі здається. Не можна сподіватися на його свідчення.

— Йому чотирнадцять, заради Бога, — визвірився Кроу. — Коли мені було чотирнадцять…

— Навіть не розповідай. Ти душив пітонів голими руками.

Кроу нахилився вперед:

— Я не хочу, щоб ця справа розвалилася. Ми маємо виступити єдиним фронтом.

— Тедді не твій солдат, — сказала Джейн. — Він дитина.

— Та ще й з психологічними шрамами, — додав Мур. Він відкрив теку, яку приніс на зустріч. — Я ще раз поговорив з детективом Едмондсом із Віргінських островів. Він надіслав мені факсом матеріали справи про вбивство Клоків, і…

— Їх убили два роки тому, — перебив Кроу. — В іншій юрисдикції і навіть іншій країні. Як ці справи пов’язані?

— Можливо, ніяк, — визнав Мур. — Але ця інформація проливає світло на емоційний стан хлопця. На те, чому він такий спустошений.

Те, що сталося з ним на Сент-Томасі, було таким самим жахливим, як те, що трапилося тут.

— А ту справу так і не розкрили? — запитав Фрост.

Мур похитав головою:

— Але в пресі про неї писали багато. Пам’ятаю, я читав про неї в той час. Американська сім’я поїхала в навколосвітню подорож мрії і була вбита на борту своєї яхти 23 метри завдовжки. Звісно, рівень убивств на Віргінських островах приблизно в десять разів вищий, ніж у нас, але така бійня шокувала всіх навіть там. Насправді це сталося на Капельських островах поблизу Сент-Томаса. Сім’я Клоків — Ніколас, Аннабель і трійко їхніх дітей — жила на борту своєї яхти «Пантоміма». Вони кинули якір на ніч у тій тихій бухті, інших яхт поруч не було. Поки сім’я спала, убивця або вбивці піднялися на борт.

Була стрілянина. Крики, верески. А тоді вибух. Принаймні це те, що Тедді потім розповів поліції.

— Як він спромігся вижити? — запитав Фрост.

— Він відключився через вибух, тому в його спогадах є прогалини.

Останнє, що пам’ятає, — голос батька, який наказує йому стрибати. Коли отямився, то був у воді одягнений у рятувальний жилет.

Наступного ранку його в оточенні уламків «Пантоміми» помітили з човна дайвери.

— А як сім’я?

— Були масштабні пошуки у воді. Пізніше знайшли тіла Аннабель і однієї з дівчаток. Принаймні те, що від них лишилося після акул.

Розтин показав, що обох застрелили в голову. Тіла Ніколаса й іншої дочки так і не знайшли. — Мур пустив по колу копії надісланого факсом звіту. — Лейтенант Едмондс сказав, що це був найбентежніший злочин із тих, які він розслідував. Яхта завдовжки 23 метри — спокуслива ціль, тож він вирішив, що мотивом було пограбування. Убивця чи вбивці, ймовірно, винесли цінні речі з судна, а потім підірвали його, щоб знищити докази, лишивши поліцію ні з чим. Справу так і не розкрили.

— І хлопець не зміг згадати нічого корисного в тій справі теж, — сказав Кроу. — З цим малим щось і правда не так.

— Тоді йому було лише дванадцять, — сказав Мур. — І він, безумовно, розумний. Я зателефонував їхній сусідці в Провіденсі, де жили Клоки, перш ніж перебралися на свою яхту. Вона сказала, що Тедді вважали обдарованим. Він навчався за прискореною програмою своєї школи. Так, йому не дуже добре вдавалося заводити друзів і вливатися в гурт, але його IQ* щонайменше на 10 балів вищий, ніж в однолітків.(*Коефіцієнт інтелекту, або ай-к’ю, від англійського IQ (intelligence quotient) — кількісна оцінка рівня інтелекту людини: рівень інтелекту відносно рівня інтелекту середньостатистичної людини такого ж віку. Визначається за допомогою спеціальних тестів).

Джейн подумала про книжки, які вона бачила у спальні Тедді, та про широке коло езотеричних тем, яких вони торкалися. Грецька історія. Етноботаніка. Криптозоологія. Теми, про які більшість чотирнадцятирічних і не чули, як їй здавалося.

— Синдром Аспергера**, — сказала вона.(**Синдром Áспергера — одне з п’яти загальних порушень розвитку, які характеризуються серйозними труднощами в соціальній взаємодії, а також обмеженим, стереотипним, повторюваним репертуаром поглядів і занять. Синдром іноді називають формою високофункціонального аутизму (тобто аутизму, за якого здатність функціонувати відносно збережена) Мур кивнув:

— Саме це сказала й сусідка. Клоки обстежили Тедді, і лікар повідомив їм, що мозок хлопця функціонує добре, але він не ловить певні емоційні сигнали. Тому йому важко знаходити друзів.

— А тепер у нього нікого не лишилося, — сказала Джейн. Згадала, як він ухопився за неї в сусідській оранжереї. Вона й досі відчувала дотик шовкового волосся до своєї щоки й пам’ятала запах сонного хлоп’ячого тіла від піжами. Їй було цікаво, чи зміг він адаптуватися до прийомної сім’ї, куди його помістили соціальні служби. Минулого вечора, перш ніж їхати додому до своєї доньки, вона заїхала в новий дім Тедді й привезла йому окуляри. Зараз він жив у літньої пари, досвідчених прийомних батьків, які мали багаторічний досвід догляду за дітьми в кризовому стані.

Та погляд, яким Тедді провів Джейн до дверей після її відвідин, міг розбити серце будь-якої матері. Так, ніби вона була єдиною людиною, яка могла його врятувати, але кидала з чужими людьми.

Мур поліз у свою папку й дістав звідти роздруковану різдвяну світлину із написом: «ЩАСЛИВИХ СВЯТ ВІД КЛОКІВ!»

— Це останнє послання, яке сусідка отримала від батьків Тедді.

Електронна листівка, надіслана приблизно за місяць після того, як сім’я поїхала з Провіденса. Вони забрали трьох своїх дітей зі школи, виставили будинок на продаж і всією родиною вирушили в навколосвітнє плавання.

— На яхті завдовжки 23 метри? Вони були при грошах, — сказав Фрост. — Чим заробляли на життя?

— Аннабель була домогосподинею. Ніколас — фінансовим консультантом для якихось компаній у Провіденсі. Сусідка не пам’ятає їхніх назв.

Кроу засміявся:

— Ага. Фінансовий консультант звучить грошовито.

— Це якийсь радикальний крок, чи не так? — запитав Фрост.

— Отак вирвати коріння. Залишити все позаду й потягнути свою сім’ю на яхту.

— Сусідка теж так вважає, — сказав Мур. — І це сталося несподівано. Аннабель про таке й не згадувала аж до дня напередодні їхнього від’їзду. Таке змушує задуматися.

— Про що? — спитав Кроу.

— Чи не тікала сім’я від чогось? Налякана абощо. Може, зв’язок між двома цими нападами на Тедді є.

— З різницею у два роки? — Кроу похитав головою. — Як ми знаємо, Клоки й Акермани навіть не були знайомі. Єдине, що їх пов’язує, — це хлопець.

— Мене це просто непокоїть. Усе це.

Джейн це теж непокоїло. Вона подивилася на різдвяну світлину, можливо, останню світлину сім’ї Клоків. Недбало елегантне каштанове волосся із золотими відблисками Аннабель Клок було зачесане вгору. Її обличчя з витончено вигнутими бровами було ніби вирізане скульптором зі слонової кістки й могло б прикрасити полотна середньовічних художників.

Білявий Ніколас мав спортивну статуру, його ваговиті плечі натягували лимонно-жовту сорочку-поло. Квадратна щелепа та прямий погляд указували на те, що цей чоловік створений, аби захищати свою сім’ю від будь-якої загрози. У день, коли було зроблено цю світлину, він стояв усміхнений і обіймав м’язистою рукою дружину, а сам навіть уявити не міг той жах, який чекав на них попереду. Водяна могила для нього. Убивство дружини та двох їхніх дітей. У цей момент камера зафіксувала сім’ю, якій годі було боятися майбутнього; оптимізм яскраво сяяв у їхніх очах та усмішках, а ще — в різдвяних прикрасах, які вони повісили на ялинку. Навіть Тедді мав життєрадісний вигляд, стоячи поруч зі своїми сестрами; трійко янголоподібних дітей з однаковим світло-каштановим волоссям і великими блакитними очима. Усі вони були усміхнені й почувалися в безпеці, сховані в бульбашці своєї сім’ї.

І вона подумала: «Тедді більше ніколи не почуватиметься в безпеці».

Убивати — просто. Головне — мати доступ і належний інструмент, байдуже, буде це куля, лезо чи «Семтекс»***.(***«Семтекс» — один із видів пластичної вибухівки).. А якщо спланувати все правильно, то й прибирання не знадобиться. Але знищення такого чоловіка, як Ікар, живого і здатного чинити опір чоловіка, що оточив себе родиною й охоронцями, значно делікатніший процес.

Саме тому більшу частину червня ми присвятили спостереженням, розвідці та репетиціям. Працювали по багато годин сім днів на тиждень, але ніхто не скаржився. Та й чому б ми мали скаржитися?

Наш готель був комфортабельним, витрати нам компенсували.

А в кінці кожного дня на нас чекало чимало алкоголю. Не якоїсь бражки, а хорошого італійського вина. За те, що мали зробити, ми, на нашу думку, заслуговували на найкраще.

Одного четверга зателефонував наш місцевий агент. Він працював офіціантом у ресторані «La Nonna», і того вечора були зарезервовані два сусідні столики. Один був призначений для чотирьох осіб, а інший — для двох. Пляшки «Брунелло ді Монтальчино»**** попросили відкоркувати одразу, щоб вино добре «подихало» до приїзду гостей.(****Брунелло ді Монтальчино — виноробна зона в італійській провінції Сієна (регіон Тоскана, Італія) і однойменне вино найвищої категорії якості, яке вважається одним з найпрестижніших тосканських вин).

Він не мав сумнівів щодо того, для кого були зарезервовані ці столики.

Вони приїхали двома машинами, одна за одною. У чорному «BMW» було двоє охоронців. За кермом сріблястого «вольво» був Ікар. Це була одна з його примх: він завжди наполягав, що водитиме сам, щоб контролювати ситуацію. Обидві машини припаркувалися навпроти «La Nonna», де їх можна було бачити під час вечері. Я вже був на місці, сидів на літньому майданчику кафе неподалік і пив еспресо. Це було найліпше місце, щоб стежити за точним балетом, який от-от мав початися.

Я бачив, як охоронці першими вийшли зі свого «BMW» і стежили за тим, як Ікар залишав «вольво». Він завжди водив «вольво» — нецікавий вибір як на людину, яка могла собі дозволити цілий автопарк «мазераті». Він відчинив задні дверцята, і звідти вибралася одна з причин, через які він обрав такий безпечний автомобіль. Маленькому Карло, молодшому синові, було вісім років, він мав такі самі великі темні очі й неслухняне волосся, як і його мати. У хлопця розв’язався шнурок, й Ікар нахилився, щоб зав’язати його.

У цю мить Карло помітив, що я сиджу поруч. Його очі так пильно вдивлялися в мої, що мене охопила паніка. Я подумав: «Хлопець знає».

Якимось чином він знає, що має статися. У мене не було дітей, ні в кого з нашої команди не було, тож діти були для нас загадкою. Вони були ніби малі іншопланетяни, ще не сформовані істоти, на яких можна не зважати. Але очі Карло світилися мудрістю, і я почувався так, ніби мене позбавили можливості щось удати чи виправдати те, що ми збиралися зробити з його батьком.

Потім Ікар підвівся. Він узяв руку Карло й повів свою дружину та старшого сина через дорогу до «La Nonna» на вечерю.

Я знову почав дихати.

Наша команда взялася до роботи.

Наблизилася молода жінка з дитячим візком, її немовля було сховане під шарами пелюшок. Раптом дитинча зойкнуло, і жінка спинилася, заметушилася над ним. Лише я був достатньо близько, щоб побачити, що вона розрізала колесо машини охоронців. Немовля заспокоїлося, й жінка попростувала хідником далі.

У цю мить у «La Nonna» наливали вино, двоє малих хлопців накручували спагеті на виделки, а з кухні з’являлися тарілки з телятиною, ягнятиною і свининою.

Надворі пастка мала от-от зачинитися. Усе йшло за планом.

Але мені перед очима стояв націлений на мене погляд маленького Карло. Погляд, який сягнув моїх грудей і вчепився в серце. Коли у вас аж таке сильне передчуття, ігнорувати його в жодному разі не можна.

На жаль, я його проігнорував.

7

Мора їхала з відчиненими вікнами, і в машину залітав запах літа.

Кілька годин тому вона від’їхала від узбережжя штату Мен і рухалася на північний захід до пологих схилів, на яких пообіднє сонце забарвлювало золотом скошені поля. Потім її оточив ліс, дерева раптом стали такими густими, що здалося, ніби настала ніч. Проїхала не одну милю, не зустрівши жодної машини, і вже почала думати, що повернула не туди. Тут не було ні будинків, ні під’їзних доріжок, ні навіть дорожніх знаків, щоб підказати їй, чи в правильному напрямку рухається.

Вона вже була готова розвернутися, коли дорога несподівано скінчилася біля воріт. На арці над ними було одне слово, написане витончено переплетеними літерами: «ВЕЧІРНЯ».

Мора вийшла зі свого «лексуса» й похмуро втупилася в зачинені ворота, обабіч яких стояли масивні кам’яні стовпи. Не побачила жодної кнопки, щоб зв’язатися з кимось, а кована огорожа простягалася в глиб лісу по обидва боки від воріт аж доки сягало око.

Мора дістала свій телефон, щоб зателефонувати в школу, але так глибоко в лісі сигналу не було. У лісовій тиші зловісне дзижчання комара здавалося гучнішим, і вона ляснула себе по щоці, відчувши різкий укус. Потім глянула на неприємну пляму крові. Інші комарі сунули на неї голодною кусючою хмарою. Вона вже збиралася сховатися в авто, коли помітила машину для гольфу, яка наближалася до неї з іншого боку воріт.

Із неї вийшла знайома молода жінка й помахала Морі. Вбрана у вузькі сині джинси й зелену вітрівку, Лілі Сол, якій було трохи за тридцять, видавалася значно здоровішою й щасливішою, ніж тоді, коли Мора бачила її востаннє. Каштанове волосся Лілі, недбало зібране у хвостик, тепер виблискувало світлими пасмами, а щоки сяяли здоровим рум’янцем — геть не те бліде вузьке обличчя, яке Мора пам’ятала з кривавого Різдва, коли вони зустрілися під час розслідування вбивства. Жорстокий кінець того розслідування мало не забрав життя в них обох. Але Лілі Сол, яка роками тікала як від реальних, так і від уявних демонів, уміла виживати і, якщо вірити її щасливій усмішці, таки змогла нарешті здолати свої жахіття.

— Ми чекали на вас раніше, докторко Айлс, — сказала Лілі. — Рада, що ви встигли до темряви.

— Я боялася, що мені доведеться лізти через цей паркан, — сказала Мора. — Телефон тут не ловить, і я не змогла б зателефонувати нікому.

— О, ми знали, що ви приїхали. — Лілі набрала код на клавіа турі системи безпеки воріт. — Уздовж цієї дороги встановлені датчики руху. Напевно, ви їх не помітили, але там є ще й камери.

— Серйозна охоронна система як для школи.

— Усе для безпеки наших учнів. Та й ви знаєте, як Ентоні ставиться до охорони. Її ніколи не буває достатньо. — Вона зустрілася з Морою поглядом через ґрати. — Не дивно, що він такий. З урахуванням того, через що ми всі пройшли.

Дивлячись Лілі в очі, Мора зрозуміла, що не всі жахіття молодої жінки спочили з миром. Там досі були тіні.

— Лілі, минуло майже два роки. Чи трапилося щось іще?

Лілі прочинила ворота і зловісно відказала:

— Поки що ні.

Це було твердження в стилі Ентоні Сансоне. Злочини залишали незагойні шрами на тих, хто вижив, як-от на Сансоне й Лілі, обох їх переслідували жорстокі особисті трагедії. Для них світ завжди буде краєвидом, пронизаним небезпеками.

— Їдьте за мною, — сказала Лілі, вмощуючись у машині для гольфу. — Замок ще за кілька миль звідси.

— А хіба не треба зачинити ворота?

— Вони зачиняться автоматично. Якщо вам треба буде виїхати, цього тижня код від воріт і головного входу школи — сорок п’ять дев’яносто шість. Цифри змінюються щопонеділка, ми повідомляємо їх за сніданком.

— То учні його теж знають.

— Звісно. Ворота не для того, щоб тримати нас усередині, докторко Айлс. Вони для того, щоб не пускати сюди зовнішній світ.

Мора сіла назад у «лексус», і коли вона проїздила між двома стовпами, ворота вже почали зачинятися. Попри запевнення Лілі, що ворота тут не для того, щоб зачинити її всередині, ковані ґрати змусили подумати про в’язницю суворого режиму. У пам’яті спливли брязкіт металу й обличчя ув’язнених, які спостерігали за нею.

Машина для гольфу Лілі вела її односмуговою дорогою, прокладеною крізь густий ліс. У пітьмі під деревами впадав в очі неймовірно яскравий оранжевий грибок, який приліпився до стовбура поважного дуба. Високо в кроні дерев пурхали птахи. Руда білка сиділа на гілці й смикала хвостом. Які ще створіння з’являться з глибини менських лісів, коли опуститься темрява?

Ліс поступився місцем небу, і їй відкрився вид на озеро. Оддалік за непроникними темними водами зринула будівля «Вечірні». Лілі назвала її замком, і саме таке враження вона й справляла, споруджена на голому граніті. Збудовані з того самого сірого каміння, стіни здіймалися вгору, ніби проростали з пагорба.

Проїхавши під кам’яною аркою до внутрішнього двору, Мора припаркувала свій «лексус» біля вкритої мохом стіни. Лише годину тому день був по-літньому теплим, але коли вона вийшла з машини, повітря здалося холодним і вологим. Дивлячись на високі гранітні стіни й крутий похилий дах, вона уявляла кажанів, які кружляють над високою вежею.

— Не хвилюйтеся щодо валізи, — сказала Лілі, виймаючи її з багажника «лексуса». — Ми залишимо її тут, на сходах, а містер Роман принесе її у вашу кімнату.

— Де всі учні?

— Більшість учнів і персоналу зараз на літніх канікулах. У нас нині лише два десятки дітей і найнеобхідніша команда, яка живе тут цілий рік. І ви з Джуліаном насолоджуватиметеся тут тишею наступного тижня, бо ми повеземо решту дітей у подорож до Квебеку. Дозвольте провести коротку екскурсію, а потім я відведу вас до Джуліана. Зараз у нього урок.

— Як йому ведеться? — запитала Мора.

— О, він просто розквіт з тих пір, як опинився тут! І досі не шаленіє від навчання, але він винахідливий і помічає те, чого не бачать інші. А ще оберігає молодших дітей, завжди стежить за ними. Справжній опікун. — Лілі замовкла. — Однак йому знадобилося трохи часу, щоб почати довіряти нам. Та це зрозуміло після того, через що він пройшов у Вайомінгу.

— А вам, Лілі? — запитала Мора. — Як вам ведеться?

— Я саме там, де маю бути. Живу в цьому прекрасному місці.

Навчаю цих неймовірних дітей.

— Джуліан казав мені, що ви збудували на уроках римську катапульту.

— Так, на заняттях про облогу під час війни. Учні справді перейнялися темою. Навіть вікно розбили, на жаль.

Вони піднялися кам’яними сходами до таких високих вхідних дверей, що крізь них міг пройти велет. Лілі знову набрала код безпеки.

Масивні дерев’яні двері легко відчинилися від одного поштовху, і вони переступили поріг зали, де високі арки були обрамлені старими балками. Над головою висіла залізна люстра, а над нею — круглий вітраж, який нагадував різнокольорове око. У це похмуре надвечір’я він пропускав лише слабке каламутне світло.

Мора спинилася перед масивними сходами й замилувалася гобеленом на стіні — вицвілим зображенням двох єдинорогів, що відпочивали в альтанці з виноградних лоз і фруктових дерев.

— Це справді замок, — сказала вона.

— Збудований близько 1835 року Сирілом Магнусом, який мав манію величі. — Лілі з огидою похитала головою. — Він був залізничним бароном, мисливцем на крупну дичину, колекціонером творів мистецтва та, як не глянь, підлим виродком, згідно з більшістю згадок. Це був його приватний замок, збудований у готичному стилі, який він уподобав, мандруючи Європою. Граніт видобували за 80 кілометрів звідси. Балки зі старого доброго менського дубу. Коли «Вечірня» придбала цю нерухомість 30 років тому, вона все ще була в дуже хорошому стані, тож здебільшого все, що ви тут бачите, оригінальне. Протягом багатьох років Сиріл Магнус щось прибудовував, тож орієнтуватися тут трохи складно. Не дивуйтеся, якщо заблукаєте.

— Цей гобелен, — сказала Мора, вказуючи на тканих єдинорогів. — Він справді схожий на середньовічний.

— Так і є. Він із вілли Ентоні у Флоренції.

Мора бачила коштовні картини XVI століття й венеціанські меблі, які Сансоне тримав у своїй резиденції в Бікон-Гілл. Вона не сумнівалася в тому, що вілла у Флоренції була такою ж величною, як ця будівля, а твори мистецтва вражали ще більше. Але тут не було теплих стін Тоскани медового кольору, тут сірий камінь випромінював холод, який не міг розігнати навіть сонячний день.

— Ви там ще не були? — запитала Лілі. — У його будинку у Флоренції?

— Мене не запрошували, — сказала Мора. «На відміну від тебе, звісно».

Лілі кинула на неї замислений погляд.

— Я певна, що це лише питання часу, — сказала вона й повернулася до того, що здавалося обшитою панелями стіною. Жінка штовхнула одну з панелей, та відчинилася, і за нею з’явилися двері.

— Це прохід до бібліотеки.

— Ви намагаєтеся сховати книги?

— Ні, просто одна з дивних особливостей цієї будівлі. Думаю, Сиріл Магнус любив несподіванки, бо це не єдині двері в цьому домі, які замасковані під щось інше.

Лілі повела її коридором без вікон, похмурість якого підкреслювали

панелі з темного дерева. У його кінці була кімната, до якої високі вікна-арки пропускали останнє сіре денне світло. Мора зачудовано дивилася на галереї книжкових полиць, що здіймалися на три поверхи до куполоподібної стелі, на штукатурці якої були зображені пухнасті хмарки в синьому небі.

— Це живе серце «Вечірні», — сказала Лілі. — Ця бібліотека. Будь-коли, удень чи вночі, учні можуть прийти сюди і взяти будь-яку книжку з полиць, якщо обіцяють ставитися до неї з повагою. А якщо вони не можуть знайти те, що шукають, у бібліотеці… — Лілі підійшла до дверей і відчинила їх, відкриваючи кімнату з десятком комп’ютерів. — Як останній засіб завжди є доктор Ґуґл. — Вона зачинила двері з відразою. — Але чесно, кому потрібен інтернет, коли тут є справжня скарбниця. — Вона вказала на три поверхи книжок. —

Уся мудрість століть, зібрана під одним дахом. У мене тече слина від самого їхнього вигляду.

— Говорите як класична вчителька, — сказала Мора, роздивляючись заголовки. «Жінки Наполеона». «Житія святих». «Єгипетська міфологія». Вона вмовкла, коли в око впала назва, витиснена золотом на темній шкірі. «Люцифер». Книжка ніби кликала її, вимагала уваги. Вона витягла том і втупилася в потерту шкіряну обкладинку із зображенням скоцюрбленого демона.

— Ми віримо, що немає заборонених знань, — тихо сказала Лілі.

— Знання? — Мора поклала книжку назад на полицю й глянула на молоду жінку. — Чи марновірство?

— Це допомагає осягнути і те, й інше, як гадаєте?

Мора пройшлася кімнатою повз ряди довгих дерев’яних столів і крісел, повз ряди глобусів, на кожному з яких був зображений світ, як його уявляли в різні епохи.

— Поки ви не викладаєте його як факти, — відповіла вона, спинившись, щоб роздивитися глобус 1650 року з деформованими континентами й величезними невідомими й недослідженими територіями, — це марновірство. Міф.

— Насправді ми навчаємо їх згідно з вашою системою вірувань, докторко Айлс.

— Моєю системою вірувань? — Мораподивилася на неї спантеличено. — Що ж це за система?

— Наука. Хімія й фізика, біологія й ботаніка. — Вона зиркнула на старовинний дідівський годинник. — На якій оце зараз і сидить Джуліан. І його урок саме закінчується.

Вони пішли з бібліотеки, повернулися через коридор з темними панелями в передпокій і піднялися масивними сходами. Коли проходили під гобеленом, Мора помітила, як він тріпотів на кам’яній стіні, ніби протяг тільки-но промайнув будівлею, і єдинороги ожили, затремтіли під рясно вкритими плодами деревами. Сходи повернули біля вікна, і Мора спинилася, щоб помилуватися видом на вкриті лісом пагорби оддалік. Джуліан казав їй, що його школа оточена лісами й розташована за багато кілометрів від найближчого села. Але аж зараз вона побачила, як насправді ізольована «Вечірня».

— Ніщо не може дістатися до нас тут. — Тихий голос заскочив її своєю близькістю. Лілі стояла напівприхована в тіні арки. — Ми самі вирощуємо їжу. Розводимо курей на яйця і корів на молоко. Топимо власними дровами. Нам узагалі не потрібен зовнішній світ. Це перше

місце, в якому я справді почуваюся в безпеці.

— Тут, у лісі, з ведмедями й вовками?

— Ми обидві знаємо, що за воротами є речі страшніші, ніж ведмеді й вовки.

— Вам не стало легше, Лілі?

— Я досі думаю про те, що сталося, кожнісінького дня. Що він зробив з моєю сім’єю, зі мною. Але перебування тут мені дуже допомогло.

— Певні? Чи ізоляція лише посилює ваші страхи?

Лілі подивилася на неї прямо:

— Здоровий страх перед світом допомагає декому з нас вижити. Цю науку я засвоїла два роки тому.

Вона продовжила підніматися сходами повз темне полотно із зображенням трьох чоловіків у середньовічному вбранні —безсумнівно, ще один внесок із родинної колекції Ентоні Сансоне.

Мора подумала про некерованих учнів, які щодня гасають повз цей шедевр, і їй стало цікаво, скільки мілісекунд цей твір мистецтва прожив би неушкодженим у будь-якій іншій школі. Ще вона думала про бібліотеку з її безцінними томами у шкірі з золотим тисненням. Учні «Вечірні» мали бути справді незвичайними, якщо їм довіряли такі скарби.

Вони дісталися другого поверху, і Лілі вказала нагору, у бік третього поверху.

— Житлові приміщення — на наступному поверсі. Спальні учнів — у східному крилі, викладачів і гостей — у західному. Ви зупинитеся у старішій частині західного крила, де в кімнатах є чудові кам’яні каміни. Улітку це найкраще місце в усій будівлі.

— А взимку?

— Непридатне для життя. Хіба що хочеш не спати цілу ніч, підкидаючи дрова в камін. Ми зачиняємо кімнату, коли стає холодно. — Лілі провела її коридором другого поверху. — Погляньмо, чи закінчив старий Паскі.

— Хто?

— Професор Девід Паскуантоніо. Він викладає ботаніку, клітинну біологію й органічну хімію.

— Доволі складні предмети для старшокласників.

— Старшокласників? — Лілі засміялася. — Ми починаємо навчати цих предметів у середній школі. Дванадцятирічні набагато розумніші, ніж це видається багатьом.

Вони пройшли повз відчинені двері, порожні класні кімнати. Вона помітила людський скелет, який стирчав на підставці, лабораторний стіл і стелажі для пробірок, велику настінну діаграму з хронологією світової історії.

— Здивована, що у вас є уроки під час канікул, — сказала Мора.

— Альтернатива — два десятки учнів, які божеволіють від нудьги.

Ні, ми намагаємося займати ділом їхню сіру речовину.

Вони повернули за ріг і наштовхнулися на величезного чорного собаку, який лежав біля зачинених дверей. Побачивши Мору, той миттю пожвавішав і кинувся до неї, скажено розмахуючи хвостом.

— Ого! Ведмедю! — Мора засміялася, коли той зіп’явся на задні лапи. Дві гігантські лапи опинилися в неї на плечах, а мокрий язик шурував по її обличчю. — Бачу, ти не став вихованішим.

— Проте щиро радий бачити вас знову.

— І я рада тебе бачити, — прошепотіла Мора, обіймаючи пса. Він опустився на всі чотири лапи, й вона могла заприсягнутися, що собака їй усміхався.

— Тоді я залишу вас тут, — сказала Лілі. — Джуліан з нетерпінням чекав на вас, тож можете ввійти.

Мора махнула рукою на прощання, а потім так тихо прослизнула в клас, що ніхто й не помітив. Вона стояла в кутку і спостерігала, як лисий учитель в окулярах писав на дошці розклад на тиждень вузькими недбалими літерами.

— Рівно о восьмій ранку збираємося біля озера, — сказав він. — Якщо спізнитеся, то все. Ви втратите свій шанс побачити рідкісний екземпляр Amanita bisporigera, який з’явився після останнього дощу. Захопіть гумові чоботи й дощовики. Може бути брудно.

Навіть зі спини легко було зауважити Джуліана «Щура» Перкінса посеред двох десятків учнів, що зібралися навколо демонстраційного столу професора Паскуантоніо. У свої шістнадцять він уже мав майже чоловічу статуру з широкими плечима, які стали ще м’язистішими з тих пір, як вона його востаннє бачила. Мора покладалася на ці плечі минулої зими, коли вони разом боролися за виживання в горах Вайомінгу, в битві, яка й заснувала між ними цей міцний і тривалий зв’язок. Джуліан був саме тим, кого вона могла назвати сином, і Мора з гордістю спостерігала за тим, як прямо він стояв, яким уважним здавався, навіть коли професор Паскуантоніо бубонів голосом, який радше нагадував дзижчання комара.

— Я хочу отримати всі ваші звіти про токсичність рослин до п’ятниці, коли більшість із вас вирушить у подорож до Квебеку. І не забувайте, що в середу в нас тест з ідентифікації грибів. Кінець уроку.

Повернувшись, щоб іти, Джуліан помітив Мору, і його обличчя засяяло усмішкою. Двома кроками він наблизився до неї і вже розвів руки, щоб обійняти. Але в останню мить, усвідомивши, що за ним спостерігають однокласники, він передумав, і їй довелося задовольнитися швидким цьомканням у щоку й незграбним плесканням по плечах.

— Нарешті ти тут! Я чекав на тебе все пообіддя.

— Ну, на нас чекають два тижні разом.

Вона прибрала темний чуб з його обличчя, і її рука затрималася в нього на щоці, де вона з подивом зауважила перший натяк на бороду.

Він так швидко дорослішав.

Він почервонів від її дотику, і вона помітила, що частина учнів не пішла з кімнати, а залишилася стояти поруч і спостерігала. Більшість підлітків ігнорувала саме існування дорослих, але однокласники Джуліана видавалися заінтригованими цим іншопланетним гостем у їхньому світі. Вони були різного віку — від середніх до старших класів школи, і їхнє вбрання теж різнилося — від білявки в подертих джинсах до хлопчика у класичних брюках та оксфордській сорочці. Усі вони дивилися на Мору.

— Ви судмедекспертка, — сказала дівчина в мініспідниці. — Ми чули, що ви приїдете.

Мора усміхнулася:

— Джуліан згадував про мене?

— Приблизно мільйон разів на день. Ви проведете урок?

— Урок? — Вона кинула погляд на Джуліана. — Я не планувала.

— Ми б хотіли почути про судово-медичну експертизу, — додав хлопець азіатської зовнішності. — На біології ми розтинали жаб і ембріони свиней, але це була звичайна анатомія. Це не схоже на ті круті штуки, які ви робите з мертвими людьми.

Мора подивилася на захоплені обличчя навколо. Як і в багатьох інших, їхня уява живилася надто великою кількістю серіалів про поліцію та детективів.

— Я не певна, що ця тема буде доречною, — сказала Мора.

— Бо ми діти?

— Судмедекспертиза — це предмет, який зазвичай викладають студентам-медикам. І навіть дорослих здебільшого ця тема тривожить.

— Нас не стривожить, — сказав азіат. — Але, можливо, Джуліан не сказав вам, хто ми.

«Ви просто диваки», — подумала Мора, спостерігаючи, як однокласники Джуліана виходять, шаркаючи взуттям по рипучій підлозі. У тиші, яка настала після цього, Ведмідь заскавчав від нудьги й підбіг до Джуліана, щоб лизнути йому руку.

— Хто ми? Що він мав на увазі? — запитала Мора.

Відповів їй учитель:

— Як і в багатьох його однокласників, у містера Чіна рот відкривається раніше, ніж вмикається мозок. Тож не варто гаяти час на пошуки якогось глибокого сенсу в белькотінні підлітка. — Чоловік кинув на Мору кислий погляд з-над окуляр: — Я — професор Паскуантоніо. Джуліан казав нам, що ви приїдете цього тижня, докторко Айлс. — Він глянув на хлопця, і його губи склалися в півусмішку. — Він хороший учень, до речі. Мусить повправлятися в письмі, бо його граматика безнадійна. Але найкраще помічає незвичайні ботанічні зразки в лісі.

Комплімент, який не був позбавлений критики, змусив Джуліана всміхнутися.

— Я попрацюю над граматикою, професоре.

— Насолоджуйтеся вашим перебуванням у нас, докторко Айлс, — сказав Паскуантоніо, збираючи свої записи і зразки рослин з демонстраційного столу. — Вам пощастило, у цю пору року тут тихо. Не так багато гучних ніг, які тупотять сходами вгору і вниз, мов ті слони.

Мора помітила букет пурпурових квітів у руках у чоловіка:

— Тоя.

Паскуантоніо кивнув:

— Аконіт. Дуже добре.

Вона оглянула інші зразки рослин, які він виклав на стіл:

— Наперсник. Паслін фіолетовий. Ревінь.

— А оце? — Він підняв гілочку із сухим листям. — Додатковий бал, якщо скажете, з якого квітучого куща це.

— Це олеандр.

Він глянув на неї, в його світлих очах зблиснула цікавість:

— Який навіть не росте в цьому кліматі, але ви його впізнали. — Він шанобливо схилив свою лису голову. — Я вражений.

— Я виросла в Каліфорнії, там олеандри поширені.

— Підозрюю, що ви ще й займаєтеся садівництвом.

— Хотіла б. Але я патологоанатомка. — Вона подивилася на ботанічні зразки, розкладені на столі. — Усе це отруйні рослини.

Він кивнув:

— І такі красиві, деякі з них. Ми вирощуємо тою й наперсник тут, у нашому квітнику. Ревінь росте на наших овочевих грядках. А паслін фіолетовий з оцими гарненькими маленькими квіточками і ягідками росте всюди як звичайнісінький бур’ян. Нас оточує добре замаскована смертельна зброя.

— І ви вчите цього дітей?

— Їм ці знання потрібні так само, як і всім іншим. Це нагадує їм, що світ природи — небезпечне місце, як ви добре знаєте. — Він поставив зразки на полицю і згріб сторінки з нотатками. — Радий знайомству, докторко Айлс, — сказав він, перш ніж повернутися до Джуліана. —

Містере Перкінс, візит вашої подруги не є приводом запізнюватися з домашнім завданням. Просто щоб закрити це питання.

— Так, сер, — сказав Джуліан урочисто. Він зберігав цей спокійний вираз на обличчі, аж доки професор Паскуантоніо не відійшов коридором доволі далеко, щоб не чути його, а потім розреготався. —

Тепер ти знаєш, чому ми кличемо його Отруйним Паскі.

— Він не схожий на найприязнішого вчителя.

— Так і є. Йому більше подобається розмовляти зі своїми рослинами.

— Сподіваюся, інші твої вчителі не аж такі дивні.

— Ми всі тут дивні. Саме тому це таке цікаве місце. Як каже міс Сол, «нормальне таке нудне».

Вона всміхнулася йому. Ще раз торкнулася його обличчя. Цього разу він не відсахнувся.

— Ти ніби щасливий тут, Щуре. З усіма ладнаєш?

— Краще, ніж будь-коли вдома.

Дім у Вайомінгу був похмурим місцем для Джуліана. У школі він був трієчником, з якого знущалися і якого висміювали, а знали не завдяки досягненням у навчанні, а через його проблеми із законом та кулачні бійки у шкільному дворі. У шістнадцять років здавалося, що він уже дійшов до свого майбутнього — в’язничної камери.

Тож те, що тільки-но сказав Джуліан про дивацтво, було правдою. Він не був і ніколи не буде нормальним. Вигнаний із власної родини, покинутий сам у глушині, він навчився покладатися на себе. Він убив людину. І хоч це вбивство було самозахистом, та проливши чужу кров, ти змінюєшся назавжди, і вона не знала, як гостро цей спогад досі переслідує його.

Він узяв її за руку:

— Ходімо, я покажу тобі тут усе.

— Міс Сол показала мені бібліотеку.

— А у своїй кімнаті ти була?

— Ні.

— Вона у старому крилі, куди селять важливих гостей. Там зупиняється містер Сансоне, коли приїздить, хоча його вже давно тут не було. У твоїй кімнаті є великий старий кам’яний камін. Коли приїздила тітка Бріани, вона забула відкрити димохід, і вся кімната була повна диму. Вони мусили евакуювати всіх з будівлі. Тож пам’ятай про це, гаразд? Про димохід. — «І ти мене не осоромиш», — таким було невисловлене повідомлення.

— Я пам’ятатиму. Хто така Бріана?

— Одна з місцевих дівчат.

— Одна з дівчат? — З його темним волоссям і пронизливими очима Джуліан перетворювався на вродливого молодого чоловіка, який колись приверне увагу багатьох жінок. — Подробиці, будь ласка.

— Вона нічим не виділяється.

— Я її бачила в класі?

— Так. У неї довге чорне волосся. Дуже коротка спідниця.

— А, ти про ту красуню.

— Напевно.

Вона засміялася:

— Та ну! Не кажи, що ти цього не помітив.

— Ну, помітив. Але вважаю, що вона якась придуркувата. Хоча мені й шкода її.

— Шкода? Чому?

Він глянув на неї:

— Вона тут, бо її маму вбили.

Раптом Мора пошкодувала про те, як легковажно вона заговорила про його друзів. Хлопці-підлітки були для неї загадкою: незграбні створіння з великими ногами й розбурханими гормонами, вразливі однієї миті, холодні й відчужені іншої. І як би палко вона не хотіла стати для нього матір’ю, їй ніколи це не вдасться, бо вона ніколи не матиме материнських інстинктів.

Вона мовчки йшла за ним коридором третього поверху, стіни якого була завішані картинами із зображенням середньовічних сіл, бенкетних столів та Мадонни з дитиною зі шкірою кольору слонової кості. Її гостьова кімната була в кінці коридору; валізу вже доставили й поклали на полицю з вишневого дерева. З вікна у формі арки вона бачила огороджений стіною сад, прикрашений кам’яними статуями.

А до стіни підходив ліс, ніби армія загарбників.

— Вікна на схід, тож завтра побачиш красивий світанок.

— Тут усі краєвиди чудові.

— Містер Сансоне думав, що ти вподобаєш цю кімнату. Вона найтихіша.

Мора зосталася стояти біля вікна, спиною до нього, коли спитала:

— Він приїздив сюди нещодавно?

— Десь місяць тому. Він завжди приїздить на засідання шкільної ради «Вечірні».

— І коли наступна?

— Наступного місяця, не раніше. — Він замовк. — Він тобі справді подобається, так?

Її мовчання було надто показовим. Відтак спокійно сказала:

— Ми обоє йому зобов’язані.

— Оце й усе, що ти можеш про нього сказати?

— А що ще я маю сказати?

— Ну, ти запитала в мене про Бріану. Я вирішив запитати про містера Сансоне.

— Добре зауважено, — визнала вона.

Але його питання висіло в повітрі, і вона не знала, як на нього відповісти. Він тобі справді подобається, так?

Вона повернулася, щоб подивитися на витончене різьблене ліжко з балдахіном, на дубову шафу. Можливо, це були антикварні речі з дому Сансоне. І хоча самого чоловіка тут не було, вона бачила його вплив усюди: від безцінних шедеврів на стінах до книжок у шкіряних оправах у бібліотеці. Ізольованість цього замку, замкнені ворота й окрема дорога показували його одержимість приватністю. Єдина різка нотка в кімнаті висіла над камінною полицею. Це був написаний олією портрет зарозумілого пана в мисливському плащі, з рушницею на плечі та одним чоботом, опертим на поваленого оленя.

— Це Сиріл Магнус, — сказав Джуліан.

— Чоловік, який збудував цей замок?

— Він справді любив полювати. На горищі є ціла купа мисливських трофеїв, які він привозив з усього світу. Вони висіли в їдальні, поки докторка Велівер не сказала, що ці фаршировані голови псують їй апетит, і не наказала містеру Роману познімати їх. Вони завели велику суперечку про те, чи прославляють трофеї насильство. Нарешті директор Баум змусив нас усіх проголосувати щодо цього, навіть учнів. Тоді голови познімали.

Вона не знала нікого з людей, про яких він говорив: сумне нагадування про те, що вона не була частиною його світу тут, що зараз у нього було власне життя — далеке й незалежне від неї. Вона вже почувалася покинутою.

— …І тепер докторка Велівер і містер Роман сперечаються щодо того, чи варто учням учитися полювати. Містер Роман каже, що так, бо це древнє вміння, а докторка Велівер каже, що це варварство. Тоді містер Роман указав, що докторка Велівер їсть м’ясо, і це означає, що вона сама варварка. Боже, вона аж оскаженіла!

Поки Мора розпаковувала джинси й похідні черевики, розвішувала блузки й сукні в гардеробі, Джуліан балакав про своїх однокласників і вчителів, про катапульту, яку вони будували на уроках міс Сол, про їхню мандрівку в дикі місця, коли чорний ведмідь пробрався до їхнього табору.

— І я певна, що ти був серед тих, хто прогнав того ведмедя, — сказала вона з усмішкою.

— Ні, його налякав містер Роман. Жоден ведмідь не захоче мати з ним діла.

— Тоді він має бути справді страшним чоловіком.

— Він лісник. Ти його побачиш сьогодні за вечерею. Якщо він прийде.

— А йому не треба їсти?

— Він уникає докторки Велівер через суперечку, про яку я тобі казав.

Мора зачинила ящик комода:

— А хто така докторка Велівер, яка так ненавидить полювання?

— Вона наша психологиня. Я зустрічаюся з нею кожного другого четверга.

Мора обернулася й насупилася:

— Чому?

— Бо в мене є проблеми, як у всіх тут.

— Про які проблеми йдеться?

Він глянув здивовано:

— Я думав, ти знаєш. Через них я тут, і так обирають усіх учнів до «Вечірні». Бо ми відрізняємося від нормальних дітей.

Вона подумала про урок, на якому була тільки-но, про два десятки учнів, які скупчилися навколо демонстраційного столу Отруйного Паскі. Вони видавалися пересічними американськими підлітками.

— А чим саме ви відрізняєтеся? — запитала вона.

— Тим, як я втратив маму. Це вирізняє всіх дітей тут.

— Інші діти теж утратили батьків?

— Деякі з них. Або в них померли брати чи сестри. Докторка Велівер допомагає нам упоратися зі злістю. Кошмарами. І «Вечірня» вчить нас давати відсіч.

Вона подумала про те, як померла мати Джуліана. Подумала, як насильницькі злочини ширяться в сім’ях, по сусідству, через покоління. «Вечірня» вчить нас давати відсіч.

— Коли ти кажеш, що інші діти втратили своїх батьків, братів чи

сестер, — сказала Мора, — ти маєш на увазі…

— Убивства, — сказав Джуліан. — Це те, що нас об’єднує.

8

Цього вечора в їдальні було нове обличчя.

Тижнями Джуліан говорив про цю відвідувачку, докторку Айлс, і про її роботу в бостонському бюро судово-медичної експертизи з розрізання мертвих людей. Він ніколи не згадував, що вона була ще й вродливою. Темноволоса й струнка, з тихим напруженим поглядом, вона так нагадувала Джуліана, що вони могли бути матір’ю та сином.

І докторка Айлс дивилася на Джуліана так, як мати могла б дивитися на свого сина, з видимою гордістю й увагою до кожного його слова.

«Ніхто так більше ніколи не подивиться на мене», — подумала Клер Ворд.

Сидячи на своєму звичному осібному місці в кутку, Клер Ворд не зводила очей із докторки Айлс, спостерігаючи, як елегантно жінка користувалася ножем і виделкою, щоб нарізати м’ясо. З цього столу Клер могла бачити все, що відбувалося в їдальні. Її не турбувало, що вона сидить сама; це означало, що її не втягнуть у безглузді балачки, а вона може стежити за тим, що роблять усі інші. І цей куток був єдиним місцем, де вона почувалася комфортно, сидячи спиною до стіни, тож ніхто не міг підкрастися до неї.

Сьогодні в меню були консоме, салат із листя латуку, яловичина «Веллінгтон» зі смаженою картоплею та спаржею і лимонний пиріг на десерт. Тобто потрібно було жонглювати набором виделок, ложок та іншого столового приладдя, що збентежило Клер, коли вона вперше прибула до «Вечірні» місяць тому. У домі Боба та Барбари Баклі в Ітаці обіди були значно простішими, для них потрібні були лише ніж, виделка та паперовий рушник чи два. І ніколи не було яловичини «Веллінгтон».

Вона сумувала за Бобом і Барбарою значно більше, ніж колись могла уявити. Сумувала майже так само, як за своїми батьками, чия смерть залишила в неї лише неймовірно туманні спогади, та й ті щодня стиралися. Але смерть Боба й Барбари досі була жорсткою, досі боліла, бо в ній була винна вона. Якби вона не вислизнула з дому тієї ночі, якби Боб і Барбара не мусили шукати її, вони досі могли бути живими.

«Зараз вони мертві. А я їм лимонний пиріг».

Вона відклала виделку й дивилася повз інших учнів, які здебільшого ігнорували її, як і вона їх. Дівчина знову зосере дилася на столі, де Джуліан сидів із докторкою Айлс. Пані, яка нарізала мертвих людей.

Здебільшого Клер уникала поглядів на дорослих, бо ті викликали в неї занепокоєння та ставили надто багато питань. Особливо докторка Анна Велівер, шкільна психологиня, з якою проводила пообіддя щосереди. Докторка Велівер була доволі милою, такою собі огрядною кучерявою бабусею, але завжди ставила ті самі питання. Чи й досі в Клер є проблеми зі сном? Що вона пам’ятає про своїх батьків? Чи покращилася ситуація з кошмарами? Ніби розмови та думки про кошмари змусять їх зникнути.

«Усім нам тут сняться кошмари».

Коли Клер дивилася на однокласників у їдальні, то бачила те, що міг пропустити звичайний спостерігач. Як Лестер Ґрімет кидає погляди на двері, щоб упевнитися, що шлях для відступу відкритий. Що руки Артура Тумбса вкриті потворними шрамами від опіків. Що Бруно Чін несамовито пхає їжу до рота, щоб його фантомний викрадач не вихопив її в нього. «Усі ми мічені, — думала вона, — але чиїсь шрами помітніші».

Вона торкнулася свого. Він ховався під її довгим світлим волоссям, гребінець рубцевої тканини позначав місце, де хірурги розрізали її скальп і розпиляли череп, щоб видалити кров і фрагменти куль. Ніхто інший не бачив пошкоджень, але вона ніколи не забувала, що вони були там.

Лежачи без сну пізніше тієї ночі, Клер усе ще терла той шрам і думала про те, який вигляд має її мозок під ним. Чи залишився шрам і на мозку, як оцей вузлуватий гребінець на шкірі? Один із лікарів — вона не пам’ятала його імені, їх було так багато в лондонській лікарні — сказав їй, що мозок дітей відновлюється краще, ніж у дорослих, і що їй пощастило, що в неї вистрілили, коли їй було лише одинадцять років. Він справді використав слово пощастило, дурний лікар. Проте він майже мав рацію щодо її відновлення. Вона могла ходити й говорити, як усі інші. Але її оцінки були паскудними, бо було важко зосередитися на чомусь довше ніж десять хвилин і вона дуже швидко втрачала самовладання, так що це лякало її та змушувало відчувати сором. Хоч вона й не видавалася зраненою, проте знала, що була такою. І це зранення було причиною того, що вона лежала без сну посеред ночі. Як завжди.

Не було сенсу витрачати час у ліжку. Вона встала й увімкнула світло. Три її сусідки по кімнаті поїхали додому на літо, отож кімната була в її розпорядженні, і вона могла приходити та йти в будь який час, і ніхто не міг її виказати. За секунду дівчина одягнулася й вислизнула в коридор.

Тоді вона й помітила неприємну записку, пришпилену до її дверей:

«Мозколамана!»

«Це знову сучка Бріана», — подумала вона. Бріана, яка шепотіла «відстала» щоразу, коли Клер проходила повз неї, яка істерично сміялася в класі, коли Клер спотикалася об чиюсь стратегічно виставлену ногу. Клер помстилася, підклавши в ліжко Бріани жменю слизьких дощових черв’яків. О, ті крики були того варті!

Клер висмикнула записку з дверей, повернулася до кімнати по ручку й нашкрябала: «Краще перевіряй простирадла». Дорогою коридором вона приліпила записку на двері Бріаниної спальні й пішла далі повз кімнати, де спали інші однокласники. На сходах її тінь пурхала вздовж стіни, ніби дух-близнюк, який крутився поруч із нею. Вона вийшла за вхідні двері й ступила в місячне світло.

Ніч була напрочуд теплою, і вітер пахнув сухою травою, так ніби дмухав здалеку, приносячи з собою запах прерій, пустель і місць, куди вона ніколи не поїде. Дівчина глибоко вдихнула і вперше за день відчула свободу. Свободу від занять, від поглядів учителів, від глузувань Бріани.

— Ти знову вийшла, — сказав голос.

Клер обернулася й побачила постать, яка відділилася від тіні під деревами. Постать, яку вона одразу впізнала за кремезним силуетом.

Віл Яблонскі ввійшов у місячне світло, і вона розрізнила його щокате обличчя. І подумала, чи знає він, що Бріана шепоче «великий білий кит» за його спиною. «Це в нас із Вілом спільне, — подумала вона. — Ми не круті діти».

— Що ти тут робиш? — запитала вона.

— Дивився у свій телескоп. Але вже вийшов місяць, тож я спакував його на ніч. — Він указав на озеро. — Там дуже гарна точка біля води.

Для спостереження за небом.

— Що ти шукаєш?

— Комету.

— Ти її бачив?

— Ні, я маю на увазі нову комету. Про яку ніколи не писали.

Любителі постійно знаходять нові комети. Є хлопець на ім’я Дон Маггольц, який знайшов аж одинадцять комет, а він просто любитель, як і я. Якщо я знайду її, то зможу назвати. Як комету Когоутека. Чи Галлея, чи Шумейкерів-Леві.

— А як ти назвеш свою?

— Кометою Ніла Яблонскі.

Вона засміялася:

— Та ну, це не круто.

— Не думаю, що це звучить аж так погано, — сказав він тихо. — Це на честь мого тата.

Вона почула печаль у його голосі й пошкодувала, що сміялася.

— Так. Думаю, це дуже гарно. Назвати її на честь тата, — відказала вона. Попри те що назва комета Яблонскі звучала по-дурному.

— Я бачив тебе кілька ночей тому, — сказав він. — А що ти робиш тут?

— Я не можу спати. — Вона обернулася, щоб подивитися на воду, й уявила, як пливе озерами, океанами. Темна вода її не лякала; вона дарувала їй відчуття життя, як русалці, яка повернулася додому. — Я майже не сплю. Відтоді…

— У тебе теж кошмари? — запитав він.

— Я просто не сплю. Це через те, що мій мозок пошкоджений.

— Про що ти?

— У мене отут є шрам, на голові, де лікарі розпиляли мій череп. Вони вийняли звідти шматки кулі, яка нашкодила всередині. Тому я не сплю.

— Люди повинні спати, інакше помруть. Як ти можеш без цього обходитися?

— Я просто не сплю стільки, скільки інші люди. Кілька годин, ото й усе. — Вона вдихнула літній запах вітру. — Зрештою, я люблю ніч. Люблю тишу в цю пору. Коли виходять тварини, яких не побачиш удень, як-от сови чи скунси. Іноді я ходжу гуляти в ліс і бачу їхні очі.

— Ти пам’ятаєш мене, Клер?

Це тихе запитання змусило її здивовано обернутися до нього.

— Я щодня бачу тебе на уроках, Віле.

— Ні, я про те, чи пам’ятаєш ти мене з іншого місця. До того як ми прийшли у «Вечірню».

— Ми не були знайомі раніше.

— Ти певна?

Вона дивилася на нього у світлі місяця. Бачила велику голову із круглим обличчям. Таким і був Віл, величезним скрізь — від голови до гігантських ніг. Великим і м’яким, як зефір.

— Про що ти?

— Коли я щойно приїхав сюди й побачив тебе в їдальні, у мене з’явилося дивне відчуття. Ніби ми зустрічалися раніше.

— Я жила в Ітаці. А ти де?

— У Нью-Гемпширі з тіткою й дядьком.

— Я ніколи не була в Нью-Гемпширі.

Він підійшов ближче, так близько, що його велика голова закрила світло місяця.

— А ще я жив у Меріленді. Два роки тому, коли мої мама й тато були живі. Це тобі про щось каже?

Вона похитала головою:

— Я не згадаю. Мені важко навіть згадувати своїх маму й тата. Якими були їхні голоси. Або як вони сміялися чи пахли.

— Це дуже сумно. Те, що ти їх не пам’ятаєш.

— У мене є фотоальбоми, але я рідко їх дивлюся. Це як дивитися на незнайомців.

Його дотик налякав її, і вона здригнулася. Дівчина не любила, щоб до неї торкалися. З тих пір як вона прокинулася в тій лондонській лікарні, де дотик зазвичай означав ще один укол голкою, ще одну людину, яка завдасть болю, хай навіть із добрими намірами.

— Вважається, що «Вечірня» тепер наша сім’я, — сказав він.

— Так. — Вона пирхнула. — Докторка Велівер це постійно повторює. Що ми всі одна велика щаслива сім’я.

— Приємно в це вірити, як гадаєш? Що ми всі піклуватимемося одне про одного.

— Звісно. А ще вірити в Зубну фею. Люди не піклуються про інших. Вони дбають лише про себе.

Між дерев промайнув спалах світла. Дівчина розвернулася, помітила наближення машини й миттю кинулася до найближчого куща. Віл пішов за нею, рухаючись як галасливий лось на своїх великих ногах.

Він опустився біля неї.

— Хто приїздить о такій порі? — прошепотів він.

На подвір’ї зупинився темний седан, і з нього вийшов чоловік, високий і худий, як пантера. Він зупинився біля своєї машини й подивився в ніч, ніби шукаючи в темряві те, чого ніхто інший не бачив. На одну божевільну мить Клер здалося, що він дивиться просто на неї, і вона пірнула нижче в кущ, намагаючись сховатися від його всевидючих очей.

Вхідні двері школи відчинилися, кидаючи світло на подвір’я, у дверях стояв директор Ґотфрід Баум.

— Ентоні, — гукнув Баум. — Дякую, що приїхали так швидко.

— Це тривожні події.

— Схоже на те. Проходьте, проходьте. Ваша кімната готова, вечеря чекає.

— Я поїв у літаку. Ми маємо одразу перейти до справи.

— Звісно. Докторка Велівер моніторить ситуацію в Бостоні. Вона готова втрутитися, якщо виникне потреба.

Вхідні двері зачинилися. Клер підвелася на ноги, розмірковуючи, хто цей дивний відвідувач. І чому директор Баум так нервувався.

— Я збираюся перевірити його машину, — сказала вона.

— Клер, ні, — прошепотів Віл.

Але вона вже йшла до седана. Капот був ще теплий після поїздки, вощена поверхня блищала в місячному світлі. Вона обійшла автомобіль, її рука пестила поверхню. За символом на капоті вона зрозуміла, що це «мерседес». Чорний, гладкий, дорогий. Автомобіль багатої людини.

Звісно, зачинений.

— Хто він? — запитав Віл. Нарешті він набрався сміливості, щоб вийти з-за куща, і стояв поруч із нею.

Вона кинула погляд на західне крило, де в освітленому вікні на мить з’явився силует. Тоді штори різко засунулися, закриваючи їй огляд.

— Ми знаємо, що його звати Ентоні.

9

Цієї ночі Мора не спала міцно.

Можливо, справа була в незнайомому ліжку; можливо, в тиші цього місця, такій глибокій, що здавалося, ніби сама ніч затамувала подих у чеканні. Коли вона прокинулася втретє, місяць піднявся і світив просто в її вікно. Вона залишила штори відкритими для свіжого повітря, але тепер вилізла з ліжка, щоб закритися від світла.

Зупинившись біля вікна, подивилася на сад унизу. Він світився в місячному світлі, а кам’яні статуї нагадували сяючих привидів.

«Одна з них тільки-но поворухнулася?»

Вона стояла, стискаючи тканину й дивлячись на статуї, які вишикувалися, мов шахові фігури, посеред живоплотів. Через цей примарний ландшафт рухалася струнка постать із довгим сріблястим волоссям і витонченими, як у німфи, кінцівками. Це була дівчина, яка гуляла в саду.

У коридорі за дверима від кроків заскрипіла підлога. Вона почула чоловічі голоси.

— …Ми не впевнені, реальна загроза чи уявна, але докторка Велівер здається переконаною.

— Схоже, поліція контролює ситуацію. Усе, що ми можемо зробити, — це чекати й дивитися.

«Я знаю цей голос». Мора накинула халат і відчинила двері.

— Ентоні, — гукнула вона.

Ентоні Сансоне повернувся до неї обличчям. Сансоне був одягнений у чорне, стояв біля набагато нижчого Ґотфріда Баума, його постать вивищувалася і здавалася майже зловісною в цьому тьмяно освітленому коридорі. Вона помітила його пом’ятий одяг, втому в очах і зрозуміла, що його дорога сюди була довгою.

— Вибачте, якщо розбудили вас, Моро, — сказав він.

— Я не знала, що ви приїдете до школи.

— Треба вирішити кілька питань. — Він відреагував скупою усмішкою, яка не сягнула його очей. Вона відчула тривожне напруження в коридорі. Побачила його на обличчі Ґотфріда Баума та в холодній відстані, з якою Сансоне дивився на неї зараз. Він ніколи не був відкритою теплою людиною, і були часи, коли їй навіть видавалося, що вона йому не подобається. Сьогодні вночі ця фортеця була непроникнішою, ніж будь-коли.

— Мені потрібно поговорити з вами, — сказала вона. — Про Джуліана.

— Звісно. Може, вранці? Я буду тут до обіду.

— Ви так ненадовго?

Він вибачливо знизав плечима:

— Хотів би я лишитися на довше. Але будь-які проблеми ви можете обговорити з Ґотфрідом.

— У вас є проблеми, докторко Айлс? — запитав Ґотфрід.

— Так, є. Причини, з яких Джуліан тут. «Вечірня» не звичайна школа-інтернат, правда ж?

Вона помітила, як чоловіки обмінялися поглядами.

— Цю тему краще залишити на завтра, — сказав Сансоне.

— Мені потрібно про це поговорити. Перш ніж ви знову зникнете.

— Ми поговоримо, обіцяю. — Він швидко кивнув. — Добраніч, Моро.

Вона зачинила свої двері, стурбована його відстороненістю.

Востаннє вони розмовляли лише два місяці тому, коли він зупинився в її домі, привізши Джуліана в гості. Вони затрималися на ґанку, усміхаючись одне одному, і він, здавалося, не хотів іти. «Чи я це уявила? Чи ж була я колись мудрою щодо чоловіків?»

Її послужний список, безумовно, був доволі сумним. Протягом останніх двох років вона побула в пастці роману з чоловіком, якого ніколи не могла мати, роману, про який вона знала, що той закінчиться погано, але була безпорадною, як наркоман, що не може протистояти спокусі. Оце і є кохання, коли ваш мозок на наркотиках. Адреналін і дофамін, окситоцин і серотонін. Хімічне божевілля, оспіване поетами.

«Цього разу, клянусь, я буду мудрішою».

Вона знову підійшла до вікна, щоб закрити штори й сховатися від місячного світла, яке могло бути ще одним джерелом божевілля і яке так само оспівували нерозумні поети. Лише коли потягнулася до штор, згадала фігуру, яку спостерегла раніше. Дивлячись на сад, вона бачила статуї в сріблястому пейзажі з тіней і місячного світла. Нічого не рухалося.

Дівчина зникла.

«Та й чи була вона там?» Мора подумала це наступного ранку, коли визирнула в те саме вікно й побачила садівника, який схилився внизу з ножицями для живоплоту. Проголошуючи свою владу, голосно й радісно проспівав півень. Ранок видавався цілком звичайним, сонце світило, півень заливався співом раз по раз. Але минулої ночі в місячному світлі все здавалося таким неземним.

Хтось постукав у її двері. Це була Лілі Сол, яка привітала її веселим:

— Доброго ранку! Ми збираємося в кімнаті цікавинок, якщо хочете приєднатися до нас.

— Що це за зустріч?

— Щоб розібратися з вашою стурбованістю щодо «Вечірні». Ентоні сказав, що у вас є запитання, і ми готові на них відповісти. — Вона показала на сходи. — Це внизу, навпроти бібліотеки. Там на нас чекатиме кава.

Коли Мора зайшла в кімнату цікавинок, на неї чекало значно більше, ніж просто кава. Уздовж стін стояли скляні шафи, наповнені артефактами: різьбленими фігурками та древніми кам’яними знаряддями, наконечниками стріл і кістками тварин. Пожовклі етикетки сказали їй, що це стара колекція, можливо, власність самого Сиріла Магнуса. У будь-який інший час вона приділила б увагу цим скарбам, але п’ятеро людей, які вже сиділи за масивним дубовим столом, вимагали її уваги.

Сансоне підвівся зі стільця і сказав:

— Доброго ранку, Моро. Ви вже знаєте Ґотфріда Баума, нашого директора. Поруч із ним місіс Дюплесі, яка викладає літературу. Наш професор ботаніки Девід Паскуантоніо. А це докторка Анна Велівер, наша шкільна психологиня.

Він показав рукою на усміхнену огрядну жінку праворуч від нього.

Ледь за шістдесят, зі сріблястим волоссям, що стирчало навсібіч із веселої недисциплінованої гриви, у своїй бабусячій сукні з високим горлом, докторка Велівер скидалася на постарілу хіпі.

— Прошу, докторко Айлс, — сказав Баум, вказуючи на чайник із кавою і тацю з круасанами та джемом. — Пригощайтеся.

Коли Мора сіла біля директора Баума, Лілі поставила перед нею паруючу чашку кави. Круасани видавалися маслянистими й спокусливими, але Мора зробила лише ковток кави й зосередилася на Сансоне, який дивився на неї з дальнього кінця столу.

— У вас були питання щодо нашої школи й наших учнів, — сказав він. — Тут люди, які мають відповіді. — Він кивнув колегам за столом. — Будь ласка, поділіться з нами вашим занепокоєнням, Моро.

Його незвична офіційність спантеличила її, як і місце зустрічі в оточенні цікавинок у шафах та в компанії людей, яких вона ледь знала.

Вона відповіла йому так само офіційно:

— Не думаю, що «Вечірня» — підходяща школа для Джуліана.

Директор Баум здивовано підняв брову:

— Він сказав вам, що нещасний тут, докторко Айлс?

— Ні.

— Ви вважаєте, що він нещасний?

Вона помовчала:

— Ні.

— Тоді чим ви занепокоєні?

— Джуліан розповідав мені про своїх однокласників. Він сказав, що багато з них утратило членів родини через насильство. Це правда?

Баум кивнув:

— Це стосується багатьох наших учнів.

— Багатьох? Чи більшості?

Він заспокійливо знизав плечима:

— Більшості.

— Тобто це школа для жертв.

— О Господи, не жертв, — сказала докторка Велівер. — Ми думаємо про них як про тих, хто вижив. Вони приходять до нас із особливими потребами. І ми точно знаємо, як їм допомогти.

— Ви тут для цього, докторко Велівер? Щоб задовольнити їхні емоційні потреби?

Докторка Велівер поблажливо всміхнулася:

— У більшості шкіл є консультанти.

— Але там не тримають у штаті терапевтів.

— Так і є. — Психологиня озирнулася на своїх колег за столом. — Ми пишаємося тим, що в цьому унікальні.

— Унікальні, бо спеціалізуєтеся на травмованих дітях. — Вона обвела поглядом стіл. — Насправді ви їх вербуєте.

— Моро, — сказав Сансоне, — агенції із захисту дітей з усієї країни надсилають дітей до нас, тому що ми пропонуємо те, чого інші школи не можуть. Відчуття безпеки. Відчуття порядку.

— А цілеспрямованість? Чи це не те, що ви насправді намагаєтеся прищепити? — Вона подивилася на шість облич навколо столу, які спостерігали за нею. — Ви всі члени фонду «Мефісто», чи не так?

— Можливо, не відхилятимемося від теми? — запропонувала докторка Велівер. — І зосередимося на тому, що ми робимо тут, у «Вечірні»?

— Я говорю про «Вечірню». Про те, як ви використовуєте цю школу, щоб вербувати солдат для параноїдальної місії вашої організації.

— Параноїдальної? — Докторка Велівер здивовано розсміялася. — Навряд чи я б поставила такий діагноз хоч комусь, хто є в цій кімнаті.

— Фонд «Мефісто» вірить, що зло реальне. Ви вірите, що саме людство атакують і ваша місія — захистити його.

— То ви думаєте, що тут ми займаємося цим? Тренуємо мисливців на демонів? — Велівер здивовано похитала головою. — Повірте мені, наша роль навряд чи метафізична. Ми допомагаємо дітям відновитися після насильства й трагедії. Ми даємо їм порядок, безпеку та чудову освіту. Готуємо їх до вступу в університет або до будь-яких їхніх цілей. Ви були вчора на уроці професора Паскуантоніо. Бачили, як учні ціка вляться навіть таким предметом, як ботаніка.

— Він показував їм отруйні рослини.

— І саме тому їм було цікаво, — сказав Паскуантоніо.

— Бо підтекстом було вбивство? Які рослини можна використовувати для вбивства?

— Це ваша інтерпретація. Інші б назвали це уроком з безпеки. Як розпізнати та уникнути того, що може їм зашкодити.

— Чого ще ви тут навчаєте? Балістика? Бризки крові?

Паскуантоніо знизав плечима:

— Ні те, ні інше не буде недоречним на уроці фізики. Ви заперечуєте?

— Я заперечую, бо ви використовуєте цих дітей для просування власних ідей.

— Які проти насильства? Проти зла, яке люди чинять одне одному? — Паскуантоніо пирхнув. — Як вас послухати, то ми розповсюджуємо наркотики чи тренуємо гангстерів.

— Ми допомагаємо їм одужати, докторко Айлс, — сказала Лілі. — Ми знаємо, як це — бути жертвою злочину. І допомагаємо їм знайти мету в їхньому болі. Так само, як це робимо ми.

«Ми знаємо, як це». Так, Лілі Сол знала: вона втратила свою сім’ю через убивство. І батька Сансоне теж убили.

Мора подивилася на шість облич і відчула жахливе усвідомлення:

— Ви всі втратили когось, — сказала вона.

Ґотфрід сумно кивнув:

— Дружину, — сказав він. — Пограбування в Берліні.

— Сестру, — сказала місіс Дюплесі. — Зґвалтована й задушена в Детройті.

— Чоловіка, — тихо промовила докторка Велівер, схиливши голову. — Викрали і вбили в Буенос-Айресі.

Мора повернулася до Паскуантоніо, який мовчки дивився на стіл.

Він не відповів на запитання; йому й не потрібно було. Відповідь була написана на його обличчі. Вона раптом подумала про власну сестру-близнючку, вбиту лише кілька років тому. І Мора зрозуміла: «Я належу до цього кола. Як і вони, я оплакую когось, кого втратила через насильство».

— Ми розуміємо цих дітей, — сказала докторка Велівер. — Саме тому «Вечірня» — найкраще місце для них. Можливо, єдине місце. Бо вони одні з нас. Ми всі одна сім’я.

— Жертв.

— Не жертв. Ми ті, хто вижив.

— Може, ваші учні й вижили, — сказала Мора, — але вони просто діти. Вони не можуть обирати самі. Вони не можуть заперечувати.

— Заперечувати проти чого? — запитала докторка Велівер.

— Проти приєднання до цієї вашої армії. Бо ви себе вважаєте армією праведних. Ви збираєте поранених і перетворюєте їх на воїнів.

— Ми їх плекаємо. Даємо їм можливість відійти від незгод.

— Ні, ви тримаєте їх у місці, де їм ніколи не вдасться забути. Оточуючи їх іншими жертвами, ви позбавляєте їх шансів бачити світ таким, яким його бачать інші діти. Замість світла вони бачать темряву. Вони бачать зло.

— Тому що воно є. Зло, — прошепотів Паскуантоніо. Він згорблено сидів у кріслі з досі схиленою головою. — Доказом цього є їхнє власне життя. Вони просто бачать те, про що вже знають. — Він повільно підвів голову й подивився на неї блідими й мокрими очима. — Як і ви.

— Ні, — відказала вона. — Те, що я бачу у своїй роботі, є результатом насильства. Те, що ви називаєте злом, — це просто філософський термін.

— Називайте це як хочете. Ці діти знають правду. Це залишилося в їхній пам’яті.

Ґотфрід твердо сказав:

— Ми даємо їм знання та навички, щоб змінити світ на краще. Ми надихаємо їх на дії, як це роблять інші приватні школи. Військові академії вчать дисципліни. Релігійні школи вчать благочестя. Підготовка до коледжу наголошує на вченості.

— А «Вечірня»?

— Ми навчаємо стійкості, докторко Айлс, — відповів Ґотфрід.

Мора розглядала обличчя навколо столу, усіх цих євангелістів. І їхніми новобранцями були поранені та вразливі діти, які не мали вибору.

Вона підвелася на ноги:

— Джуліанові тут не місце. Я знайду для нього іншу школу.

— Боюся, що це не вам вирішувати, — сказала докторка Велівер. —

Ви не маєте законної опіки над хлопчиком.

— Я подам петицію до штату Вайомінг.

— Як я розумію, у вас була змога зробити це пів року тому. Ви відмовилися.

— Бо вважала, що цяшкола — правильне місце для нього.

— Це правильне місце для нього, Моро, — сказав Сансоне. — Забрати його з «Вечірні» було б помилкою. Такою, про яку ви пошкодуєте.

Це було попередження в його голосі? Вона спробувала прочитати його обличчя, але, як і багато разів раніше, їй це не вдалося.

— Це залежить від Джуліана, чи не так? — сказала докторка Велівер.

— Так, звісно, — відповіла Мора. — Але я збираюся сказати йому, що саме відчуваю з цього приводу.

— Тоді я пропоную вам витратити час, щоб зрозуміти, що ми тут робимо.

— Я розумію.

— Ви приїхали сюди лише вчора, докторко Айлс, — сказала Лілі. — Ви не бачили, що ми пропонуємо дітям. Не гуляли нашим лісом, не бачили наші стайні та ферму, не зауважили всіх навичок, яких вони тут набувають. Усіх: від стрільби з лука до вирощування власної їжі й навчання виживання в дикій природі. Я знаю, що ви вчена. Хіба ваші рішення не мають базуватися на фактах, а не на емоціях?

Це змусило Мору завмерти, бо те, що сказала Лілі, було правдою.

Вона ще не досліджувала «Вечірню». І гадки не мала, чи є краща альтернатива для Джуліана.

— Дайте нам шанс, — сказала Лілі. — Присвятіть час зустрічам з нашими учнями, і ви зрозумієте, чому «Вечірня» — єдине місце, яке може їм допомогти. До прикладу, ми щойно взяли двох нових дітей.

Обоє пережили два різні масові вбивства. Спочатку вбили їхніх рідних батьків, а потім прийомних. Уявіть собі, якими глибокими мають бути їхні рани, якщо вони два рази осиротіли, двічі вижили. — Лілі похитала головою. — Я не знаю іншої школи, де могли б зрозуміти їхній біль так, як це можемо зробити ми.

Двічі сироти. Двічі вижили.

— Ці діти, — тихо спитала Мора. — Хто саме?

— Імена не мають значення, — сказала докторка Велівер. —

Значення має те, що «Вечірня» їм потрібна.

— Я хочу знати, хто ці діти. — Різка вимога Мори, здавалося, налякала їх усіх.

Запала тиша, перш ніж Лілі запитала:

— Чому їхні імена мають значення?

— Ви сказали, що їх двоє.

— Хлопчик і дівчинка.

— Їхні справи пов’язані?

— Ні. Віл прибув до нас із Нью-Гемпширу, Клер — з Ітаки, Нью-Йорк. Чому ви питаєте?

— Бо я нещодавно провела розтин сім’ї з Бостона, яка була вбита під час вторгнення в будинок. У будинку залишився один живий, їхній вихованець. Хлопець років чотирнадцяти. Який осиротів два роки тому, коли його сім’ю вбили. — Вона кинула оком навколо столу на приголомшені обличчя. — Він такий самий, як двоє ваших учнів. Двічі сирота. Двічі вижив.

10

Це було дивне місце зустрічі.

Джейн стояла на хіднику й роздивлялася затемнені вікна, на яких полущеними золотими літерами були виведені слова «АРАБСЬКІ НОЧІ» над намальованою фігурою опасистої жінки в шароварах. Двері несподівано прочинилися, і з них, спотикаючись, вийшов чоловік. Він на мить похитнувся, мружачись на денному світлі, й непевною ходою попрямував вулицею, залишаючи за собою кислий запах випивки.

Коли Джейн увійшла досередини, їй в обличчя вдарив ще сильніший запах алкоголю. Там панувала така густа напівтемрява, що вона ледве могла розрізнити силуети двох чоловіків, що згорбилися біля бару й сьорбали свої напої. Яскраві подушки та верблюжі дзвіночки прикрашали кабінки, оббиті оксамитом, і вона майже чекала на східну танцівницю з тацею коктейлів.

— Вам щось принести, міс? — гукнув бармен, і двоє відвідувачів обернулися й витріщилися на неї.

— Я тут чекаю на зустріч, — відповіла вона.

— Припускаю, вам потрібен той хлопець у задній кабінці.

Пролунав голос:

— Я тут, Джейн.

Вона кивнула барменові й попрямувала до задньої кабінки, де сидів її батько, який мало не тонув у пухких оксамитових подушках. На столі перед ним стояла склянка з чимось схожим на віскі. Не було ще й п’ятої вечора, а він уже пив, чого вона ніколи раніше не бачила. Та, зрештою, останнім часом Френк Ріццолі робив багато такого, про що вона й подумати не могла. Наприклад, пішов від своєї дружини.

Вона опустилася на лавку навпроти нього і чхнула, опинившись на запорошеному оксамиті.

— Якого біса ми зустрічаємося тут, тату? — запитала вона.

— Тут тихо. Добре місце для розмови.

— То отут ти зависаєш?

— Останнім часом. Хочеш випити?

— Ні. — Вона глянула на склянку перед ним. — Що це таке?

— Віскі.

— Ні, я маю на увазі випивку ще до п’ятої.

— Хто, в біса, вигадав це правило? Що такого магічного у п’ятій годині? І знаєш, усе як у тій пісні. Завжди є місця, де п’ята година. Розумний чолов’яга той Джиммі Баффетт*.

— А ти не мусиш бути на роботі?

— Я сказав, що захворів. Можеш подати на мене позов. — Він ковтнув віскі, але не було схоже, щоб отримав від того насолоду, і поставив склянку на місце. — Останнім часом ми мало розмовляємо, Джейн. Це боляче.

— Я більше не знаю, хто ти.

— Я твій батько. Цього не змінити.

— Так, але тебе мов підмінили. Ти робиш те, чого мій тато — мій старий тато — не зробив би.

Він зітхнув:

— Божевілля.

— Це підходяще слово.

— Ні, я про інше. Божевілля хтивості. Довбані гормони.

— Мій старий тато не вжив би цього слова.

— Твій старий тато став значно мудрішим.

— Правда? — Вона відкинулася назад, і в неї в горлі засвербіло від порохняви, що здійнялася з оксамитової оббивки. — Тому ти намагаєшся поновити зв’язок зі мною.

— Я ніколи не відкидав тебе. Це ти зробила.

— Важко підтримувати зв’язок, коли ти пов’язаний з іншою жінкою.

Були тижні, коли ти не дзвонив ні разу, щоб дізнатись, як ми. Хоч хтось із нас.

— Я не наважувався. Ти була надто зла на мене. І ти стала на бік своєї матері.

— Ти можеш мене в цьому звинуватити?

— У тебе двоє батьків, Джейн.

— І один із них пішов. Розбив мамине серце і втік із дівчиськом.

— Твоя мама не схожа на людину з розбитим серцем.

— Знаєш, скільки місяців їй знадобилося, щоб дійти до цього?

Скільки ночей вона виплакувала собі очі? Поки ти розважався з тією яка-вона-на-вигляд, мама намагалася зрозуміти, як їй виживати самій. І вона з цим упоралася. Маю віддати їй належне, вона стала на ноги, і зараз їй добре ведеться. Навіть чудово, якщо чесно.

Ці слова, здається, вдарили його так сильно, ніби вона справді штурхнула його. Навіть у напівтемряві коктейль-бару вона бачила, як його обличчя зморщилося, а плечі опали. Він опустив обличчя в долоні, і вона почула щось схоже на схлипування.

— Тату? Тату.

— Ти маєш її спинити. Вона не може вийти за того чоловіка, не може.

— Тату, я… — Джейн глянула на мобільний телефон, який вібрував у неї на поясі. Швидкого погляду вистачило, щоб зрозуміти, що це код Мену, номер вона не впізнала. Тож перевела дзвінок на голосову пошту й знову сфокусувалася на батькові. — Тату, що відбувається?

— Це було помилкою. Якби я міг повернути час…

— Я думала, що ти заручений із як-там-її.

Він зробив глибокий вдих:

— Сенді все скасувала. І вигнала мене.

Джейн не зронила й слова. Якусь мить чути було лише дзенькіт кубиків льоду і брязкіт шейкера біля бару.

З опущеною головою він пробурмотів собі в груди:

— Я зупинився в дешевому готелі поруч, за рогом. Тому й попросив тебе зустрітися зі мною, бо я зараз тут зависаю. — Він засміявся з недовірою. — Довбаний коктейль-бар «Арабські ночі»!

— Що між вами сталося?

Він підняв очі на неї:

— Життя. Нудьга. Не знаю. Вона сказала, що я за нею не встигаю.

Що поводжусь як старий пердун, коли щовечора хочу готову вечерю, а вона ж не моя служниця.

— Можливо, тепер ти оціниш маму.

— Так, ну, ніхто не вміє куховарити так, як твоя мама, це однозначно. Отож, можливо, я був несправедливим, сподіваючись, що Сенді впорається з цим. Але їй не варто було всаджувати ніж, знаєш? Називати мене старим.

— Ой! Мабуть, це боляче.

— Мені лише шістдесят два! Той факт, що вона на чотирнадцять років молодша, не робить її весняною ціпочкою. Але вона бачить мене саме таким, надто старим для неї. Надто старим, щоб було варто… — Він знову опустив голову в долоні.

Хіть згасає, коли ти бачиш свого нового захопливого коханця в яскравому світлі дня. Сенді Гаффінгтон, мабуть, прокинулася якось, подивилася на Френка Ріццолі й помітила зморшки на його обличчі та обвислу щелепу. Коли гормони скінчилися, залишився хтось шістдесяти двох років, млявий і лисий. Вона вкрала чоловіка іншої жінки, а тепер хотіла викинути улов.

— Ти маєш мені допомогти, — сказав він.

— Тобі потрібні гроші, тату?

Він підвів голову:

— Ні! Про це я не прошу! Я знайшов роботу, навіщо мені твої гроші?

— Тоді що тобі потрібно?

— Мені потрібно, щоб ти поговорила зі своєю мамою. Сказала їй, що мені шкода.

— Вона має почути це від тебе.

— Я намагався сказати їй, але вона не хоче мене слухати.

Джейн зітхнула:

— Гаразд, гаразд. Я їй скажу.

— І… і запитай її, коли я зможу повернутися додому.

Вона витріщилася на нього:

— Ти жартуєш.

— Що це за вираз на твоєму обличчі?

— Ти сподіваєшся, що мама дозволить тобі повернутися?

— Половина будинку моя.

— Ви повбиваєте одне одного.

— Що поганого в тому, щоб батьки знову були разом? Хіба таке може казати донька?

Вона глибоко вдихнула, а коли заговорила, то вимовляла слова повільно й чітко:

— Тож ти хочеш повернутися до мами й бути таким, яким був раніше. Це те, що ти хочеш сказати? — Вона потерла скроні. — Яке ж лайно.

— Я хочу, щоб ми знову були сім’єю. Вона, я, ти і твої брати. Різдво та День подяки разом. Усі ці чудові часи, чудові страви.

Головне — чудові страви.

— Френкі на нашому боці, — сказав він. — Він хоче, щоб це сталося. Майк також. Мені просто потрібно, щоб ти з нею поговорила, бо вона тебе слухає. Скажи їй узяти мене назад. Скажи їй, що так має бути.

— А як же Корсак?

— Кому є до нього діло?

— Вони заручені. Вони планують весілля.

— Вона ще не розлучилася. Вона досі моя дружина.

— Це лише питання оформлення паперів.

— Це питання сім’ї. Питання того, що правильно. Будь ласка, Джейн, поговори з нею. І ми можемо знову стати Ріццолі.

Ріццолі. Вона подумала про те, що це означає. Історія. Усі свята й дні народження разом. Спогади, яких не мав ніхто, крім них. У цьому була якась святість, те, що не можна було завиграшки відкинути, і їй вистачало сентиментальності, щоб оплакувати те, що було втрачене.

Тепер це можна було реконструювати, відновити цілісність, поєднати знову маму й тата, як це й було завжди. Френкі та Майк цього хотіли. Її тато хотів цього.

А її мама? Чого хотіла вона?

Джейн подумала про сукню подружки нареченої з рожевої тафти, яку Анджела так щасливо вручила їй. Згадала, як востаннє вони з Ґебріелом ходили до її матері на вечерю, а Анджела й Корсак хихотіли, мов підлітки, і торкалися одне одного ногами під столом.

Вона подивилася на свого батька й не змогла пригадати, щоб він коли-небудь торкався матері під столом. Або хихотів. Або ляскав Анджелу по дупі. Вона бачила втомленого й надламаного чоловіка, який поставив на вередливу білявку й програв. Якби я була мамою, чи взяла б я його назад?

— Дженні? Поговори з нею про мене, — благав він.

Вона зітхнула:

— Гаразд.

— Зроби це якомога швидше. До того як вона зійдеться надто близько з цим ідіотом.

— Корсак не ідіот, тату.

— Як ти можеш так казати? Він прийшов і взяв те, що йому не належить.

— Бо місце було вільне. Ти ж розумієш, що все змінилося після того, як ти пішов? Мама змінилася.

— А я хочу, щоб вона знову стала такою, якою була раніше.

Я зроблю все можливе, щоб вона була щасливою. Скажи їй це. Скажи їй, що все буде як у старі часи.

Джейн глянула на годинник:

— Час вечеряти. Я мушу йти.

— Ти обіцяєш, що зробиш це для свого старого татка?

— Так, обіцяю. — Вона вислизнула з кабінки, рада порятунку від порохнявих подушок. — Пильнуй себе.

Він усміхнувся їй. Це була перша усмішка, яку вона бачила відтоді, як прийшла сюди, ще з’явився натяк на колишню зухвалість Френка Ріццолі. Тато, який відвойовує свою територію:

— Обов’язково. Тепер я знаю, що все буде гаразд.

«Я б на це не розраховувала», — подумала вона, виходячи з «Арабських ночей». Джейн боялася розмови з Анджелою, боялася реакції матері. Найпевніше крику не уникнути. Що б не вирішила її мати, хтось постраждає. Або Корсак, або її тато. А Джейн щойно звикла до думки, що Корсак стане частиною родини. Він був великим чоловіком із великим серцем, і він любив Анджелу, в цьому не було ані найменшого сумніву. «Кого ти обереш, мамо?»

Очікування розмови мучило її всю дорогу додому, псувало настрій під час вечері, купання Реджини, їхнього вечірнього ритуалу з читанням казки й п’ятьма поцілунками перед сном. Коли вона нарешті зачинила двері спальні Реджини й пішла на кухню, щоб зателефонувати Анджелі, це було схоже на марш до камери смертників. Узяла слухавку, знову поклала її і, зітхнувши, опустилася на кухонний стілець.

— Ти ж знаєш, що він маніпулює тобою, — сказав Ґебріел. Він закрив посудомийну машину й запустив цикл миття. — Ти не мусиш цього робити, Джейн.

— Я пообіцяла татові, що зателефоную їй.

— Він цілком спроможний сам зателефонувати Анджелі.

Неправильно ставити тебе посеред цього всього. Їхній шлюб — це їхня проблема.

Вона застогнала й схопилася за голову:

— І тому він стає моєю проблемою.

— Я просто скажу це. Твій тато — боягуз. Він добряче облажався, а тепер хоче, щоб ти все виправила.

— А що, як я єдина, хто може це зробити?

Ґебріел сів поруч з нею за кухонний стіл:

— Умовивши маму взяти його назад?

— Я не знаю, що краще.

— Твоїй мамі доведеться обирати.

Вона підвела голову й глянула на нього:

— Як думаєш, що їй варто зробити?

Він обміркував питання, поки посудомийна машина свистіла й гуділа на задньому плані:

— Я думаю, що зараз вона видається дуже щасливою.

— Тобто ти б проголосував за Корсака.

— Він порядна людина, Джейн. Він добрий з нею. Він не зробить їй боляче.

— Але він не мій тато.

— І тому ти не повинна втручатися. Тебе змушують обирати сторону, а твій батько не має права так робити. Подивися, до чого він тебе довів.

За мить вона сіла прямо:

— Маєш рацію. Я не мушу цього робити. Скажу йому, щоб він зателефонував їй сам.

— Не почувайся винною через це. Якщо мамі буде потрібна твоя порада, вона попросить про неї.

— Так. Так, я скажу йому. Який, у біса, його новий номер телефону? — Вона полізла в сумочку й дістала мобільний, щоб перевірити список контактів. Аж тоді помітила напис на екрані: ОДНЕ НОВЕ ГОЛОСОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. Це дзвонили, коли вона розмовляла з батьком.

Джейн програла повідомлення й почула голос Мори:

«…тут двоє дітей, дівчинка на ім’я Клер Ворд і хлопчик Віл Яблонскі. Джейн, їхні історії схожі на історію Тедді Клока. Два роки тому вбили їхніх рідних батьків. Прийомних батьків убили минулого місяця. Я не знаю, чи це пов’язано, але це збіса дивно, як гадаєте?»

Джейн двічі прослухала запис, а потім набрала номер, із якого дзвонила Мора.

Після шести викликів відповіла жінка:

— Школа «Вечірня». Це докторка Велівер.

— Я детектив Джейн Ріццолі, поліція Бостона. Намагаюся зв’язатися з докторкою Морою Айлс.

— Боюся, що вона зараз на вечірній прогулянці на каное озером.

— Спробую набрати її на мобільний.

— У нас тут не ловлять мобільні. Тому вона скористалася нашим стаціонарним телефоном.

— Тоді нехай передзвонить мені, коли зможе. Дякую. — Джейн поклала слухавку і якусь мить дивилася на свій телефон, на якийсь час забувши про своїх батьків. Натомість вона думала про Тедді Клока.

Мур назвав його найнещаснішим хлопчиком у світі. Але тепер вона знала ще про двох таких самих дітей, як він. Троє нещасних дітей. Можливо, таких було більше, просто вона не знала про них, прийомних дітей в інших містах, на яких полюють просто зараз.

— Мені потрібно поїхати, — сказала вона.

— Що відбувається? — запитав Ґебріел.

— Мушу зустрітися з Тедді Клоком.

— Якісь проблеми?

Вона схопила ключі від машини й попрямувала до дверей:

— Сподіваюся, що ні.

Було темно, коли вона дісталася до прийомного будинку в передмісті, куди тимчасово помістили Тедді. Будинок був старим, але доглянутим, білим, у колоніальному стилі, стояв поодаль від вулиці, загороджений листяними деревами. Джейн припаркувалася на під’їзній доріжці й вийшла в теплу ніч, що пахла свіжоскошеною травою. На цій вулиці було тихо, лише зрідка проїжджали машини. Крізь дерева вона ледь-ледь бачила світло в сусідів.

Джейн піднялася на ґанок і подзвонила у двері.

Їх відчинила місіс Ненсі Ініго, витираючи руки кухонним рушником. Її усміхнене обличчя було вкрите борошном, а сиве волосся вибилося з коси. Зсередини долітав запах кориці та ванілі, і Джейн почула дівчачий сміх.

— Ви приїхали сюди за рекордно короткий час, детективе, — сказала Ненсі.

— Вибачте, якщо мій телефонний дзвінок вас насторожив.

— Ні, ми з дівчатками чудово проводимо час, готуємо печиво для школи. Щойно дістали першу порцію з духовки. Заходьте.

— Із Тедді все гаразд? — тихо запитала Джейн, ступаючи у фоє.

Ненсі зітхнула:

— Боюся, що він ховається нагорі. Не має настрою, щоб приєднатися до нас на кухні. Жодних змін з тих пір, відколи прибув сюди. Вечеряє, іде до своєї кімнати й зачиняє двері. — Вона похитала головою. — Ми запитали в психолога, чи варто нам його вмовляти, можливо, скоротити його час за комп’ютером і змусити приєднатися до нас на сімейних заходах, але вона сказала, що надто рано для цього.

А може, Тедді просто боїться прив’язатися до нас через те, що сталося з останніми… — Ненсі замовкла. — У будь-якому разі ми з Патріком не поспішаємо з ним.

— Патрік удома?

— Ні, він на тренуванні Тревора з футболу. З чотирма дітьми нема коли посидіти.

— Ви двоє просто неймовірні, ви про це знаєте?

— Нам подобається бути в оточенні дітей, от і все, — сказала Ненсі зі сміхом. Вони зайшли на кухню, де дві вкриті борошном дівчинки років восьми вдавлювали формочки для печива в лист тіста.

— Щойно ми почали брати їх, то не змогли зупинитися. А ви знали, що нас запросили вже на четверте весілля? Наступного місяця Патрік поведе до вівтаря ще одну нашу прийомну дочку.

— У вас буде ще більше онуків.

Ненсі усміхнулася:

— Такий і був задум.

Джейн роззирнулася по кухні, де на стільницях були розкидані домашні завдання, підручники та пошта. Щасливий безлад заклопотаної сім’ї. Але вона знала, як миттєво може зникнути нормальне. Вона бувала на кухнях, геть змінених бризками крові, й лише на мить уявила собі бризки на цих шафах. Моргнула, і кров зникла, а вона знову побачила двох восьмирічних дітей із липкими руками, які вирізали печиво у формі зірок.

— Я йду до Тедді, — сказала вона.

— Нагорі, друга спальня праворуч. Та, що із зачиненими дверима. — Ненсі поставила інше деко з печивом у духовку й обернулася, щоб глянути на неї. — Спочатку обов’язково постукайте. Для нього це важливо. І не дивуйтеся, якщо він не захоче говорити. Просто дайте йому час, детективе.

«Можливо, ми не маємо часу», — подумала вона, піднімаючись сходами на другий поверх. Ні, якщо нападатимуть на інші прийомні сім’ї. Вона зупинилася біля кімнати хлопчика й прислухалася, чи не почує радіо або телевізора, але через зачинені двері лунала лише тиша.

Вона постукала:

— Тедді? Це детектив Ріццолі. Можна мені ввійти?

За мить клацнув замок і двері відчинилися. Совине бліде обличчя Тедді дивилося на неї крізь щілину, швидко кліпаючи, його окуляри були скошені, наче він щойно прокинувся.

Коли вона ввійшла до кімнати, хлопець стояв мовчки, худий, як опудало, у своїх мішкуватих футболці та джинсах. Це була приємна кімната, пофарбована в лимонно-жовтий колір, а на шторах були зображення сцен з африканської савани. На полицях були дитячі книжки для різного віку, а на стінах висіли веселі постери із зображеннями персонажів «Вулиці Сезам» — декор, який, безсумнівно, був надто дитячим для такого розумного чотирнадцятирічного підлітка, як Тедді. Джейн задумалася, скількох інших травмованих дітей прихистила ця кімната, скільки їх знайшло розраду в цьому безпечному світі, створеному Ініго.

Хлопець досі мовчав.

Вона сіла в крісло біля ноутбука Тедді, де на заставці з’являлисягеометричні лінії.

— Як справи? — запитала вона.

Він знизав плечима.

— Чому б тобі не сісти, щоб ми могли поговорити?

Він слухняно опустився на ліжко й сів, опустивши плечі, наче хотів зробитися якомога меншим і непомітнішим.

— Тобі подобається тут, із Ненсі та Патріком?

Він кивнув.

— Чи тобі потрібно щось, що я можу принести?

Похитування головою.

— Тедді, тобі нема чого сказати?

— Ні.

Нарешті слово, навіть якщо воно було лише одне.

— Гаразд. — Вона зітхнула. — Тоді, напевно, мені варто перейти до суті. Я мушу тебе про дещо запитати.

— Я більше нічого не знаю. — Він ніби глибше зіщулився й бурмотів собі в груди. — Я розповів вам усе, що пам’ятав.

— І ти допоміг нам, Тедді. Так і було.

— Але ж ви його не зловили, чи не так? Отже, хочете, щоб я розповів вам більше.

— Йдеться не про ту ніч. І навіть не про тебе. Йдеться про двох інших дітей.

Він повільно підняв голову й подивився на неї:

— Я не один такий?

Вона дивилася в очі геть безбарвні, вони навіть здавалися прозорими, такими, ніби можна було подивитися просто крізь нього.

— Як ти думаєш, є ще такі діти, як ти?

— Не знаю. Але ви щойно сказали, що було ще двоє дітей. Що в нас із ними спільного?

Може, хлопець і не сказав багато, але очевидно, що він чув і розумів більше, ніж вона уявляла:

— Я не впевнена, Тедді. Можливо, ти допоможеш мені відповісти на це запитання.

— Хто вони? Інші діти?

— Дівчину звуть Клер Ворд. Ти колись чув це ім’я?

Він замислився над цим на мить. Із кухні долинали звуки дверцят духовки, вереск дівчат, галас щасливої родини. Але в кімнаті Тедді панувала тиша, а хлопчик сидів і думав. Нарешті він злегка похитав головою:

— Я так не думаю.

— Ти не впевнений?

— Усе може бути. Так казав мій тато. Але я не можу бути впевненим.

— Ще є хлопчик на ім’я Віл Яблонскі. Це тобі про щось каже?

— Його родина теж мертва?

Запитання, поставлене так тихо, змусило її серце заболіти за хлопця.

Материнський порив змусив її підійти до нього ближче, обійняти його понурі худі плечі. Він сидів непохитно біля неї, наче її дотик був чимось, що потрібно витерпіти. Вона все одно тримала його за руку, поки вони сиділи на ліжку, двоє німих товаришів, яких об’єднала трагедія, яку ніхто з них не міг пояснити.

— Хлопчик живий? — тихо запитав Тедді.

— Так.

— А дівчина?

— Вони обоє в безпеці. Як і ти, я обіцяю.

— Ні. Я — ні. — Він подивився на неї, його погляд був ясним і впевненим, а голос — непохитним. — Я помру.

— Не кажи так, Тедді. Це неправда, і…

Її слова обірвало раптове зникнення світла. У темряві вона почула, як хлопчик дихає голосно й швидко, і відчула калатання власного серця в грудях.

Ненсі Ініго гукнула з кухні:

— Детективе Ріццолі? Думаю, у нас перегорів запобіжник!

«Звісно, так і є, — подумала Джейн. — Перегорів запобіжник. Такі речі трапляються постійно».

Задзвеніло розбите скло, і Джейн зірвалася на ноги. За мить її кобура розкрилася, а рука схопилася за «ґлок».

— Ненсі! — крикнула вона.

Налякані кроки протупотіли вгору сходами, і дві дівчинки влетіли в кімнату, а за ними пролунали ще гучніші кроки Ненсі Ініго.

— Це в передній частині будинку! — сказала Ненсі, її голос майже заглушило панічне підвивання дівчинки. — Хтось проник у дім!

І всі вони опинилися в пастці нагорі. Їхнім єдиним шляхом відступу було вікно Тедді, з якого до землі було два поверхи.

— Де найближчий телефон? — прошепотіла Джейн.

— Внизу. У моїй спальні.

А мобільний Джейн був у сумочці, яку вона залишила на кухні.

— Будьте тут. Замкніть двері, — наказала Джейн.

— Що ви робите? Детективе, не залишайте нас!

Але Джейн уже вийшла з кімнати. Вона почула, як за нею тихо зачинилися двері, почула, як Ненсі натиснула кнопку замка. Цей замок був майже ні до чого; це затримало б зловмисника лише на ті секунди, які знадобилися б, щоб ногою вибити ненадійні двері.

«Та спочатку він повинен пройти повз мене».

Стиснувши зброю, вона повільно просувалася темним коридором.

Той, хто розбив вікно, тепер був тихим. Вона чула лише гупання власного серця та шум крові у вухах. На вершечку сходів вона зупинилася й присіла. Іти далі не могла. Лише дурень намагався б вистежити вбивцю в темряві, а її єдиним пріоритетом був захист Ненсі та дітей. Ні, вона чекатиме тут і візьме його, коли він підніматиметься сходами. «Ходи до мамці, паскудо».

Нарешті очі звикли до темряви і вона могла розрізнити ледь видимий силует перил, що спірально спускалися в ніч. Єдиний промінь слабкого світла пробивався крізь вікно внизу. Де ж він, де він?

Вона не чула ні звуку, ні руху.

«Можливо, його вже немає внизу. Можливо, він уже на другому поверсі, стоїть просто в мене за спиною».

Вона панічно озирнулася, але не помітила жодного монстра.

Її увага знову звернулася до сходів, аж раптом у вікні спалахнули фари автомобіля, що наближався. Двері машини хряснули, і вона почула дитячі голоси, тупотіння кроків. Вхідні двері відчинилися, у дверях стояв чоловік.

— Гей, Ненсі? Що зі світлом? — гукнув він. — У мене тут половина футбольної команди, яка хоче печива!

Вторгнення маленьких хлопчиків тупотінням нагадувало табун худоби, вони заходили, сміючись і ухкаючи в темряві. Усе ще скарлючена на вершині сходів, Джейн повільно опустила зброю.

— Містере Ініго? — гукнула вона.

— Привіт? Хто там нагорі?

— Детектив Ріццолі. У вас є мобільний телефон?

— Так. Де Ненсі?

— Я хочу, щоб ви подзвонили на дев’ять-один-один. І виведіть цих хлопчиків із будинку.

11

Вікно в кабінеті на нижньому поверсі було розбите, і розсипані на підлозі скалки скла блищали, наче діаманти.

— Схоже, це точка входу зловмисника, — сказав Фрост. — А ще задні двері були відчинені, імовірно, саме так він і вийшов. Прихід містера Ініго з усіма тими галасливими дітьми, мабуть, налякав його. Що стосується зникнення світла, злочинцю знадобилося лише зайти в гараж, відкрити блок запобіжників і натиснути головний вимикач.

Джейн присіла, щоб роздивитися дубову підлогу, де черевик зловмисника залишив слабкий відбиток бруду. Крізь розбите вікно вона чула голоси команди криміналістів, вони досліджували ґрунт у пошуках інших відбитків взуття, а на під’їзній доріжці шипіла й потріскувала рація патрульної машини. Заспокійливі звуки. Але, дивлячись на слід на підлозі, вона знову відчула, як прискорився пульс, і згадала запах власного страху в темряві. «Якби ж я мала шанс схопити його».

— Як він знайшов хлопчика? — спитала вона. — Звідки, у біса, він дізнався, що Тедді тут?

— Ми не можемо бути впевнені, що саме Тедді був його метою. Цей будинок могли обрати випадково.

— Та годі, Фросте. — Вона підвела погляд на свого партнера. —

Ти ж у це не віриш, правда?

Настала тиша.

— Ні, — визнав він.

— Він якось дізнався, що хлопець тут.

— Цю інформацію могли отримати з соціальної служби. Із бостонської поліції. Будь-яке джерело могло випадково її розкрити.

Або злочинець міг стежити за тобою сьогодні ввечері. Будь-хто, хто бачив тебе на місці злочину, знає, що ти працюєш над цією справою.

Джейн думала про те, як їхала додому Ініго, намагалася пригадати, чи не було чогось незвичайного, якихось фар, які виднілися в її дзеркалі заднього виду. Але фари були анонімними, а рух у Бостоні — невпинним. «Якщо вбивця стежив за мною, — подумала вона, — то він знає мою машину. І він знає, де я живу».

Задзвонив її мобільний телефон. Вона витягла його з сумочки, побачила код Мену й одразу зрозуміла, хто дзвонить.

— Моро? — відповіла вона.

— Докторка Велівер сказала мені, що ви отримали моє повідомлення. Це дивний збіг, чи не так? Ще двоє таких дітей, як Тедді Клок. Що думаєте?

— Думаю, що в нас тут складна ситуація. Хтось щойно приходив по Тедді.

— Знову?

— Зловмисник пробрався до будинку. На щастя, я була тут.

— З вами все гаразд? А з хлопцем?

— З усіма все добре, але злочинець утік. Тепер ми повинні знайти безпечніше місце, щоб сховати дитину.

— Я знаю безпечне місце. І воно тут.

До кімнати зайшов криміналіст, і Джейн замовкла, поки вони з Фростом говорили про відбитки пальців на задніх дверях і підвіконні. Цей напад приголомшив її та змусив підозрювати всіх, навіть професіоналів, з якими вона працювала. «Якщо за мною не стежили дорогою сюди, — подумала вона, — то хтось мав розкрити місцезнаходження Тедді. Хтось, хто зараз може працювати на місці злочину».

Вона пішла у ванну й зачинила двері, щоб продовжити розмову:

— Розкажіть мені про тамтешню ситуацію, — попросила вона. — Там безпечно?

— Школа ізольована. Є одна дорога, і вона перегороджена ворітьми. На дорозі стоять датчики руху.

— А навколо?

— Тридцять тисяч акрів приватного лісу. Теоретично хтось міг би проникнути на територію пішки, але тоді йому довелося б потрапити в саму будівлю. Двері масивні, з клавіатурою із кодом безпеки. Усі вікна значно вищі від рівня землі. Крім того, є персонал.

— Купа шкільних учителів? О так, це заспокоює.

— У них є лісник, який охороняє власність, і він озброєний. Школа автономна, має власну ферму та генератор.

— Проте ми говоримо про вчителів. Не охоронців.

— Джейн, усі вони — члени товариства «Мефісто».

Це змусило Джейн замовкнути. Дивна маленька група Ентоні Сансоне відстежувала насильницькі злочини по всьому світу, шукаючи в них закономірності й докази того, що зло реальне. Що саме людство під загрозою.

— Ви ніколи не казали мені, що вони керують школою.

— Я й не знала, поки не приїхала сюди.

— Вони — прихильники теорій змови. Бачать монстрів під кожним каменем.

— Можливо, у цьому випадку вони мають рацію.

— Не говоріть зі мною в біблійному стилі. Не ви, прошу.

— Я не кажу про демонів. Тут відбувається щось таке, чого ми не можемо пояснити, щось пов’язує цих дітей. Шкільна психологиня відмовляється повідомляти подробиці через таємницю пацієнта. Але Лілі Сол розповіла мені достатньо про Клер і Віла, щоб переконати в тому, що тут є закономірність. І «Вечірня», можливо, єдине місце, де bці троє дітей у безпеці.

— Школа, якою керує параноїдальна організація.

— Це робить їх ідеальними охоронцями. Вони вибрали це віддалене місце, тому що можуть його захистити.

У двері ванної постукали.

— Ріццолі? — покликав Фрост. — Соціальна працівниця приїхала забрати хлопчика.

— Не дозволяй нікому забрати його!

— Що я їй скажу?

— Почекай, я вийду за хвилину. — Вона повернулася до телефонної розмови. — Моро, я не певна, що довіряю Сансоне та його людям.

— Він ніколи не підводив нас, ви це знаєте. І в цих людей, безумовно, більше ресурсів, ніж уся поліція Бостона могла б нашкребти разом.

«І не буде витоків інформації, — подумала Джейн. — Немає кращого місця, щоб сховати хлопчика від усього світу».

— Як мені туди потрапити? — запитала вона.

— Її непросто знайти. Я надішлю вам інструкції електронною поштою.

— Зробіть це. Я наберу вас пізніше. — Вона поклала слухавку й вийшла з ванної кімнати.

У вітальні чекала соціальна працівниця разом із Фростом.

— Детективе Ріццолі, — сказала вона, — ми домовилися про інший прихисток для…

— Я знайшла альтернативне місце для Тедді, — сказала Джейн.

Соцпрацівниця насупилася:

— Я думала, що ми маємо поселити його.

— Сьогодні ввечері ціллю міг бути Тедді. Це означає, що атаки можуть тривати. Ви ж не хочете, щоб убили ще одну прийомну сім’ю?

Жінка піднесла руку до рота:

— О Боже. Ви справді вважаєте…

— Саме так. — Джейн глянула на Фроста. — Можеш подбати, щоб Ініго знайшли безпечне місце на цю ніч? Я заберу Тедді.

— Куди?

— Я зателефоную тобі пізніше. Іду нагору, щоб зібрати йому речі.

Потім ми з ним зникаємо.

— Ти маєш хоч натякнути мені.

Вона глянула на соціальну працівницю, яка спостерігала за ними, відкривши рот.

— Що менше людей знатиме, то безпечніше, — сказала вона. «Для нас обох».

На світанку Джейн їхала на північ, поглядаючи одним оком у дзеркало заднього виду. Тедді проспав усю дорогу на задньому сидінні. Вони заскочили до її квартири, лише щоб вона кинула одяг і туалетне приладдя в невелику сумку, а потім вирушили в дорогу.

Ґебріел хотів, щоб вона спочатку добре поспала й дочекалася світанку, перш ніж їхати, але Джейн дуже хотіла вивезти Тедді з Бостона.

І вона точно не могла тримати його у своєму домі чи десь поблизу власної родини. Вона бачила, що сталося з родинами, які прихистили Тедді. Здавалося, що смерть ішла слідом за хлопцем, розмахуючи косою й рубаючи кожного, хто опинявся поруч. Вона не хотіла, щоб ця кривава коса пожала двох людей, яких вона любила найбільше.

Тож Джейн посадила хлопця на заднє сидіння машини, кинула свою сумку в багажник, і о першій тридцять ночі вони рушили з Бостона на північ. Якомога далі від її родини.

У таку пору трафік був ледь помітний, і вона спостерегла лише дві пари фар, що їхали за нею. Стежила за ними. Одразу за містом Соґус відвалилася пара світло-блакитних галогенок. За 40 кілометрів зникли й фари позашляховика. Коли проїхала через міст Кіттері до штату Мен, була майже третя ночі, і вона не бачила позаду світла фар, але не припиняла дивитися в дзеркало й далі шукала переслідувача.

Убивця був там, у будинку. Вона бачила відбиток його черевика внизу, знала, що він ходив по першому поверсі, але навіть не помітила його тіні, коли спостерігала зі сходів. Як довго вона просиділа, чекаючи, поки він з’явиться на сходах? Коли адреналін струмує у венах, коли збираєшся на зустріч із власною смертю, навіть шістдесят секунд можуть здатися цілим життям. Вона була впевнена, що це тривало п’ять хвилин, а може, й більше. Йому, звичайно, вистачило часу, щоб обшукати перший поверх і звернути увагу на другий. Але він туди не пішов. Що його зупинило? Він відчув, що нагорі чекає коп? Усвідомлював, що все обернулося проти нього, а проста страта перетворилася на битву з не менш смертоносним супротивником?

Вона зиркнула на хлопця через плече. Тедді згорнувся калачиком, щільно обплівши себе худими руками й ногами, мов ембріон. Він глибоко спав, як сплять здебільшого діти, не виказуючи жодних ознак того, що сьогоднішній жах увірвався в його сни.

Коли зійшло сонце, піднімаючись крізь ряд хмар, що поволі відступали, вона все ще була за кермом. Відчинила вікно й відчула запах сирої землі, побачила нагріту сонцем пару, що піднімалася з хідника. Зупинилася лише раз, щоб купити бензину, кави та сходити в туалет. Тедді все це проспав.

Навіть після дози кофеїну їй доводилося боротися зі сном, щоб зосередитися на останньому відтинку дороги. Вона була настільки виснажена, що забула подзвонити заздалегідь, як радила Мора. Коли згадала про телефон, сигнал зник, і вона не могла попередити школу про те, що прибула.

Це не мало значення; хтось уже чекав її біля замкнених воріт. Грізний з виду чоловік завбільшки з ведмедя у вицвілих джинсах і туристичних черевиках стояв, загороджуючи вхід. Із його шкіряного паска звисав величезний мисливський ніж, смертоносні зубці на якому виблискували у світлі ран кового сонця. Вона під’їхала просто до нього, але він не поворухнувся, не відійшов убік, а стояв, схрестивши руки, непорушний, як гора.

— Викладайте свою справу, мем, — сказав він.

Джейн насупилася, роздивляючись складаний лук і сагайдак зі стрілами, які були перекинуті через його плече, і подумала, чи не повернула десь не туди. Може, вона забрела на територію закритого мисливського клубу. Тоді підвела очі на ковану арку й побачила слово «ВЕЧІРНЯ».

— Я — детектив Джейн Ріццолі. На мене чекають у школі.

Він підійшов до пасажирського вікна й подивився на сплячого хлопчика:

— Це молодий містер Клок?

— Так. Я привезла його до школи.

Тедді на задньому сидінні нарешті прокинувся і, побачивши дикуна, що роздивлявся його, стривожено зойкнув.

— Усе гаразд, синку. — Голос як для такого лютого на вигляд чоловіка був напрочуд лагідний. — Мене звати Роман. Я шкільний лісничий. Дбаю про ці ліси і дбатиму про тебе.

— Вас звати містер Роман? — запитала Джейн.

— Просто Роман, — буркнув він і відчинив ворота. — П’ять кілометрів прямо, там побачите озеро. Замок одразу за ним. Вони чекають на вас. — І помахав, щоб вона проїжджала. — Їдьте повільно. Щоб не збити ведмедя.

Вона подумала, що йдеться про пса Ведмедя, який належав Джуліану Перкінсу. Але за сто метрів далі Джейн заїхала в поворот між деревами й різко зупинилася, коли дорогу перебігала чорна ведмедиця — справжня ведмедиця, а за нею — двоє її дитинчат, хутро яких яскраво виблискувало на сонці.

— Що це за місце? — здивовано пробурмотів Тедді.

— Це точно не велике місто. — Вона простежила, як тріо зникло в лісі. — Можу уявити заголовок, — пробурмотіла вона. — «БОСТОНСЬКОГО ПОЛІЦІЙСЬКОГО З’ЇЛИ ВЕДМЕДІ».

— Вони не їдять людей.

— Ти це точно знаєш?

— Чорні ведмеді здебільшого вегетаріанці.

— Здебільшого?

— Здебільшого.

— Це не заспокоює. — Вона поїхала далі, думаючи, які ще несподіванки можуть вискочити з лісу. Вовки. Пуми. Єдинороги. У цьому дикому місці з його непрохідним лісом, здавалося, може з’явитися будь-що.

Тедді на задньому сидінні був насторожений і дивився у вікно так, ніби все за ним його захоплювало. Можливо, тут, у глибині лісу, хлопчик і мав бути. Це вперше вона почула, як він сказав більш ніж два спонтанні речення.

— А тут будуть інші діти? — запитав він.

— Звісно. Це школа.

— Але зараз літо. Хіба вони не на канікулах?

— Це школа-інтернат. Дехто з дітей живе тут цілий рік.

— Хіба в них немає сімей, щоб їх відвідати?

Джейн завагалася:

— Не в усіх є.

— І вони живуть тут увесь час?

Джейн озирнулася через плече, але він не дивився на неї; натомість був зосереджений на густій завісі зелені за вікном.

— Мені це місце здається доволі гарним, — сказала вона. — А ти що думаєш?

— Так, — відповів він. І тихо додав: — Не думаю, що він зможе знайти мене тут.

12

Клер першою помітила появу нового хлопця. З вікна на сходах вона дивилася на хетчбек, який проїхав під кам’яну арку школи й зупинився на подвір’ї. З-за керма вилізла дрібна жінка з неслухняним темним волоссям, вбрана в сині джинси та вітрівку. Вона стала й потягнулася так, наче їхала дуже довго, потім підійшла до багажника й витягла дві маленькі валізи. Відчинилися задні пасажирські дверцята, і з машини виліз ще хтось — хлопець.

Клер притислася до скла, розглядаючи його, і побачила яйцеподібну голову зі світло-каштановим волоссям з одним неслухняним пасмом. Він нагадав їй Піноккіо: його прямі руки й ноги рухалися з механічними ривками й зупинками. Підвів погляд на будівлю, і його обличчя було таким блідим, що Клер подумала: «Ось такий на вигляд вампір. Або хтось, хто надто довго був зачинений у підвалі».

— О, дивіться. Це ж Нічний Плазун.

Спина Клер напружилася від надто знайомої образи. Вона обернулася й побачила, як Бріана та дві її зарозумілі подруги спускаються сходами, йдучи на сніданок. Ці троє були золотими дівчатами, загоном принцес із блискучим волоссям та ідеальними зубами.

— Що там цікавого? — запитала одна з принцес.

— Може, вона шукає нове місце для полювання на хробаків уночі.

— Гей, Бріано, глянь, — сказала принцеса. — Там новий хлопець, про якого ми чули.

Троє дівчат відштовхнули Клер убік і скупчилися біля вікна.

— Йому чотирнадцять? — здивувалася Бріана.

— Ви чули про нього? — запитала Клер.

Бріана проігнорувала її:

— Він ніби із паличок зібраний. І на вигляд як десятилітній.

Унизу директор Баум і докторка Айлс вийшли з будівлі у внутрішній двір, щоб привітати новоприбулих. З того, як жінки привіталися, було зрозуміло, що вони вже знайомі.

— Він схожий на комаху, — сказала одна з принцес. — Ніби якийсь моторошний богомол.

Бріана засміялася і подивилася на Клер:

— Гей, Нічний Плазуне! Схоже, щойно приїхав твій новий хлопець.

За пів години, за сніданком, Клер ще раз глянула на нього. Хлопчик сидів за столом Джуліана поруч зі старшими хлопцями. Напевно, вони посадили його там, щоб за ним наглянули в перший день. Він здавався ошелешеним і трохи наляканим, ніби щойно потрапив на чужу планету. Якось він відчув, що вона дивиться на нього, і обернувся, щоб втупитися в неї. І далі дивився на неї так, ніби Клер була єдиною, хто його цікавив. Ніби він щойно спостеріг ще одну людину, яка сюди не вписувалася, так само як і він.

Наполегливий дзенькіт ложки об кубок з водою змусив усіх підвести погляди до вчительського стола. Директор Баум підвівся на ноги, а його стілець голосно зарипів.

— Доброго ранку, учні, — сказав він. — Я певен, ви помітили, що сьогодні з нами новий учень. Із завтрашнього дня він буде відвідувати уроки. — Він показав на хлопчика Піноккіо, який почервонів від несподіваної уваги. — Сподіваюся, ви будете гостинними. І сподіваюся, що ви всі пам’ятаєте, як почувалися, коли щойно прибули до нас, тож постараєтеся зробити перший день Тедді тут чудовим.

Тедді, без прізвища. Вона здивувалася, чому директор Баум пропустив цю деталь. Придивилася до нього уважніше, так само, як хлопець дивився на неї, і помітила, як його губи склалися в усмішку таку невпевнену, що дівчина не знала достеменно, чи вона там була.

Вона замислилася, чому з усіх дівчат у кімнаті він дивився саме на неї.

Три принцеси були набагато вродливіші й сиділи ближче до нього.

«Я просто шкільна дивачка, — подумала вона, — дівчина, яка завж ди говорить не те. Дівчина з дірою в голові. То чому ти дивишся на мене? »

Це її турбувало і хвилювало водночас.

— Ой, гляньте. Він її роздивляється.— Бріана підійшла до столу Клер і тепер нахилилася, щоб прошепотіти їй на вухо. — Схоже, містер Жук-Паличник уподобав міс Нічний Плазун.

— Забирайтеся від мене.

— Може, у вас народяться маленькі дитинчатка-комашатка.

Клер мовчки підняла свою склянку апельсинового соку й вилила її вміст на Бріану. Сік залив її блискучі джинси та новенькі балетки.

— Ви бачили? — закричала Бріана. — Бачили, що вона щойно зі мною зробила?

Не звертаючи уваги на обурені верески, Клер підвелася й попрямувала до виходу. Дорогою побачила веснянкувате обличчя Віла Яблонскі, що усміхалося їй, ще він лукаво продемонстрував їй піднятий угору великий палець. Ну, тут був ще один дивак, такий самий, як вона. Можливо, тому Вілзавжди був таким добрим до неї.

Диваки мусили триматися разом у старшій школі для фріків, де ніхто не почує твого крику.

Новий хлопець теж усе ще дивився на неї. Тедді-без-прізвища. Вона відчувала, як його очі стежать за кожним її кроком.

Клер поговорила з ним аж наступного дня. Щочетверга вона працювала у стайні, а сьогодні чистила Скажену Сливу, одну з чотирьох коней «Вечірні». З усіх обов’язків, які регулярно покладали на учнів, проти цього вона геть не заперечувала, навіть якщо доводилося прибирати стійла та тягати мішки дерев’яної стружки.

Коні не скаржилися. Вони не ставили питань. Вони просто дивилися на неї своїми тихими карими очима й вірили, що вона не скривдить їх. Так само як вона вірила, що вони не скривдять її, хоча у Скаженої Сливи було 450 кілограмів м’язів і гострі копита і, якби вона просто повернулася, могла розчавити дівчину просто тут, у своєму стійлі.

Поруч шкреблися й лопотіли крилами курчата, а півень Герман пронизливо кричав, але Скажена Слива стояла нерухомо й спокійно посеред усього цього й задоволено іржала, коли Клер проводила гребінцем по її боку й заду. «Шкряб-шкряб» гумових зубчиків гребінця гіпнотично заспокоювало. Вона так зосередилася на роботі, що не одразу помітила, що позаду хтось стоїть. Лише випроставшись, раптом зауважила обличчя Тедді, що дивилося на неї з-за дверей стійла. Вона так злякалася, що мало не впустила гребінець.

— Що ти тут робиш? — різко кинула вона. Не найпривітніше вітання.

— Вибач! Я просто хотів… вони сказали мені, що можна… — Він озирнувся через плече, ніби сподіваючись, що хтось його врятує. — Мені подобаються тварини, — нарешті сказав він. — Докторка Велівер сказала мені, що тут є коні.

— І корови, і вівці. І ці тупі кури. — Вона поклала гребінець у підвішене відро, куди той упав із гучним стукотом. Це був сердитий звук, але насправді вона не сердилася. Їй просто не подобалося, коли її лякали. Тедді вже задкував від дверей стійла.

— Гей, — сказала вона, намагаючись загладити провину. — Хочеш її погладити? Її звуть Скажена Слива.

— Вона кусається?

— Ні, вона як велика дитина. — Клер ніжно погладила коня по шиї. — Правда, Сливо?

Тедді обережно відчинив двері стійла й увійшов досередини. Поки він гладив коня, Клер дістала гребінець і продовжила вичісування.

Якийсь час вони не розмовляли, просто мовчали, стоячи в стійлі, вдихаючи запахи свіжої соснової стружки та теплого кінського тіла.

— Я Клер Ворд, — сказала вона.

— Я Тедді.

— Так. Я чула за сніданком.

Він торкнувся морди Сливи, і кінь раптом стріпнув головою. Тедді здригнувся й поправив окуляри на переніссі. Навіть у напівтемряві стайні вона бачила, який він блідий і худий, а його зап’ястки тоненькі, мов гілочки. Але його очі захоплювали, вони були широкі, з довгими віями, і, здавалося, він бачив усе й одразу.

— Скільки тобі років? — запитала вона.

— Чотирнадцять.

— Справді?

— Чому ти здивована?

— Бо я на рік молодша від тебе. А ти здаєшся таким… — Вона збиралася сказати «малим», але в останню мить на думку спало краще слово. — Сором’язливим. — Вона подивилася на нього через спину коня. — А прізвище в тебе є?

— Детектив Ріццолі каже, що мені не варто ходити й називати його всім.

— Ти про ту жінку, яка привела тебе сюди? Вона детектив?

— Так. — Він набрався сміливості знову погладити Сливу по морді, і цього разу кінь прийняв пестощі й тихо заіржав.

Клер перестала розчісувати Сливу і звернула всю свою увагу на хлопця:

— То що з тобою сталося?

Він не відповів, лише подивився на неї широко розкритими прозорими очима.

— Тут нормально говорити про таке, — сказала вона. — Усі так роблять. У цій школі вони хочуть, щоб ти позбувся свого болю.

— Так завжди говорять психологи.

— Так і є. З нею я теж мушу розмовляти.

— А навіщо тобі психолог?

Вона поклала гребінець:

— У мене діра в голові. Коли мені було одинадцять, хтось убив моїх маму й тата. А потім він вистрілив мені в голову. — Вона повернулася до нього обличчям. — Тому в мене є психолог. Бо я маю впоратися з травмою. Навіть якщо я її не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю.

— Вони його спіймали? Чоловіка, який стріляв у тебе?

— Ні. Він усе ще на волі. Я думаю, що він шукає мене.

— Звідки ти знаєш?

— Бо це повторилося минулого місяця. Моїх прийомних батьків убили, і я опинилася тут. Тому що тут безпечно.

Він тихо сказав:

— Мене теж сюди привели через це.

Вона подивилася на нього з новим розумінням і побачила трагедію, написану на його блідих щоках, у блиску його очей:

— Тоді ти в правильному місці, — сказала вона. — Це єдина школа для таких дітей, як ми.

— Маєш на увазі, що всі інші діти тут…

— Ти дізнаєшся, — сказала вона. — Якщо пробудеш тут доволі довго.

Тінь закрила світло над дверима стійла.

— Ось ти де, Тедді. Я тебе шукала, — сказала детектив Ріццолі.

Вона помітила Клер і усміхнулася. — Уже заводиш друзів?

— Так, мадам, — відповів Тедді.

— Вибач, що завадила, але докторка Велівер хоче поговорити з тобою зараз.

Він глянув на Клер, яка беззвучно відповіла на його невисловлене запитання: «Психіатр».

— Вона просто хоче поставити тобі кілька запитань. Познайомитися ближче. — Детектив Ріццолі відчинила двері стійла. — Ходімо.

Тедді вийшов, зачинивши за собою двері. Повернувшись, він прошепотів Клер:

— Я Тедді Клок.

«Йому пасує ім’я Тедді Клок», — подумала Клер, дивлячись, як він іде. Вона вийшла зі стійла й виштовхала зі стайні тачку, повну брудної підстилки для коней. На подвір’ї надокучливий півень знову діставав усіх, ганяючи і клюючи нещасну курку. Навіть кури можуть бути жорстокими. «Вони такі ж злі, як і ми, — подумала вона. — Нападають одне на одного, навіть убивають одне одного». Раптом вигляд цієї бідної курки, яка скоцюбилася від нападу півня Германа, розлютив дівчину.

— Облиш її! — Вона замахнулася ногою, але Герман уміло вискочив поза зону її досяжності і з вереском кинувся геть. — Півень-вилупок! — гукнула вона. Обернувшись, помітила одну з принцес, яка стояла в загоні і сміялася з неї. — Що? — кинула вона.

— Це просто курка, ідіотко. Що тобі робиться?

— Ніби тобі є діло, — пробурмотіла вона й пішла геть.

Поки все не розвалилося, операція йшла ідеально. Коли трапляється катастрофа, зазвичай ви можете озирнутися назад і визначити, де саме це почалося, коли одна нещаслива подія запустила послідовність, що неминуче призвела до катастрофи. Як кажуть, знати б, де впадеш, то й соломки підстелив би, і це правда; найменша не вирішена вчасно дрібниця може призвести до жахливих втрат.

Але того червневого вечора в Римі, коли наша ціль була на виду, здавалося, що ми виграємо битву.

У «La Nonna» Ікар і його компанія доїдали десерти. Ми всі були на своїх позиціях, коли вони нарешті вийшли: першими — охоронці, а за ними — Ікар із дружиною та синами. Важка їжа, запита не одним келихом чудового вина, розморила Ікара того вечора, і він не зупинився, щоб роззирнутися довкола, а пішов просто до своєї машини. Допоміг своїй дружині Люсії та їхнім двом синам умоститися у «вольво», а потім сів за кермо. Одразу після нього у свій «BMW» залізли охоронці.

Ікар поїхав першим у бік дороги.

У цю мить вантажівка з продуктами розвернулася на місці, різко спинилася й заблокувала «BMW». Охоронці вилізли, кричачи на водія вантажівки, щоб він їхав геть, але той проігнорував їх і безтурботно поніс ящик із цибулею на кухню «La Nonna».

Тоді ж охоронці зрозуміли, що їхні шини порізали і вони застрягли тут. Засідка. Ікар відразу помітив, що відбувається, і відреагував так, як ми й очікували.

Він натиснув на газ і з ревом помчав до безпечного будинку на вершині пагорба. Ми були в машині позаду нього. Друга машина з двома членами нашої команди чекала за сто метрів на дорозі. Вона зайняла позицію просто перед Ікаром, і «вольво» тепер був затиснутий між нашими двома автомобілями.

Дорога звужувалася, звивалася схилом пагорба, різко повертала. Попереду був закритий поворот, і перша машина загальмувала, щоб сповільнити «вольво». Наш план полягав у тому, щоб змусити його зупинитися, витягнути Ікара з «вольво» й посадити в нашу машину.

Але замість того щоб сповільнитися, Ікар нас здивував. Він нерозважно прискорився і протиснувся повз першу машину, хоча між ними не було й сантиметра.

Ніхто не бачив зустрічної вантажівки, поки не стало надто пізно.

Ікар відчайдушно крутнув кермо праворуч, але від цього «вольво» влетіло в огорожу. І забуксувало. Вантажівка зачепила його бортом, зім’явши пасажирські двері. Ще до того, як виліз із машини, я зрозумів, що дружина мертва.

Я був тим, хто відчинив двері Ікара і хто першим побачив побоїще всередині. Поламане тіло Люсії. Понівечене обличчя десятирічного малого. І маленького Карло, який ще був при тямі, але помирав. Карло глянув на мене, і я побачив запитання в його очах. Це запитання, на яке я досі не можу знайти відповідь: чому?

Ми витягли Ікара з «вольво». На відміну від своєї сім’ї, він був більш ніж живий і боровся з нами. За кілька секунд ми зв’язали його зап’ястки та щиколотки. Жбурнули на заднє сидіння мого автомобіля й накинули на нього ковдру.

Нещасний водій вантажівки, ошелешений після зіткнення, навіть не підозрював, що сталося насправді. Пізніше він розповів поліції, що зупинилися добрі самаритяни, щоб урятувати водія «вольво», і, мабуть, відвезли його до лікарні. Але нашим пунктом призначення була приватна злітно-посадкова смуга за 77 кілометрів звідси, де на нас чекав заправлений чартерний літак.

Ми зробили те, заради чого прийшли, але це мало закінчитися не так, не трьома безневинними вбитими. Будь-яку іншу успішну місію ми б відсвяткували келишком віскі та рукостисканнями. Але тієї ночі ми були пригнічені. Стурбовані майбутніми наслідками.

Ми навіть не підозрювали, якими жахливими вони будуть.

13

Вітер стукав у вікна кабінету докторки Велівер, і з цього високого оглядового майданчика на вежі замку Джейн бачила чорні хмари, що насувалися з гір і невблаганно рухалися до них. Наближалася літня гроза, і завивання вітру викликало в Джейн занепокоєння, коли вони з Морою спостерігали, як докторка Велівер збирає на тацю чайні чашки і блюдця. Пейзаж зовні видавався загрозливим, але у вежі був затишний простір із квітчастим диваном, ароматичними паличками й кристалами, що звисали з вікна, — спокійне місце, де травмована дитина могла згорнутися калачиком у м’якому кріслі й безпечно поділитися своїми найтемнішими страхами. Завдяки ароматам це приміщення радше нагадувало вітальню ексцентричної матері-землі, ніж кабінет терапевта, проте й сама Велівер була ексцентричною з її буйним сивим волоссям, сукнями в бабусиному стилі й ортопедичними черевиками.

— У мене було близько сорока восьми годин, щоб поспостерігати за хлопчиком, — сказала докторка Велівер. — І я маю сказати, що він мене турбує. — На столику електричний чайник почав шипіти й булькати, і вона підвелася, щоб налити окропу в порцеляновий чайник.

— Які проблеми ви помітили? — запитала Джейн.

— На позір він чудово освоюється. Виявилося, що перший день занять йому сподобався. Місіс Дюплесі сказала, що він читає набагато складніші тексти, ніж діти його віку. Містер Роман умовив його випустити кілька стріл на уроці зі стрільби з лука. І вчора ввечері я помітила його в комп’ютерній кімнаті, коли він дивився YouTube.

Джейн глянула на Мору:

— Звідси не можна зателефонувати по мобільному, але можна гуляти в мережі?

— Ми не можемо стримати епоху цифрових технологій, — сміючись, сказала докторка Велівер. Вона важко відкинулася на спинку стільця, сукня напиналася, мов намет, навколо її щедрого тіла. — Звісно, ми блокуємо неприйнятні вебсайти, і наші учні знають, що ні за яких обставин не можна розкривати жодної особистої інформації. Ні свого місцезнаходження, ні своїх імен. Це питання безпеки.

— Особливо для цих дітей, — сказала Мора.

— Я намагаюся сказати, — продовжила докторка Велівер, — що Тедді, здається, дуже добре пристосувався до цього нового середовища. Схоже, він навіть знайшов кількох друзів.

— То в чому проблема? — запитала Джейн.

— Під час нашої вчорашньої зустрічі я виявила чимало речей, яких він не пам’ятає — або вирішив не пам’ятати — про свою рідну сім’ю.

— Ви знаєте, є причина того, що він не пам’ятає тієї ночі, коли вони померли.

— Я знаю, що вони були вбиті на борту своєї яхти біля Сент-Томаса. І стався вибух, від якого Тедді знепритомнів. Але мені цікаво, чи цей вибух повністю пояснює його прогалини в пам’яті. Коли я запитую його про сім’ю, він намагається уникати всіх запитань. Ухиляється. Каже, що голодний або йому потрібно в туалет. Час від часу згадує членів своєї родини в теперішньому часі. Він не хоче розбиратися з цією втратою взагалі.

— Йому було лише дванадцять років, — сказала Мора. — Це ніжний вік.

— Минуло два роки. Цього часу достатньо, щоб він усвідомив свою втрату, як це зробили інші наші учні. З Тедді потрібно багато працювати. Щоб пройти цей етап заперечення. Щоб він прийняв, що його сім’ї немає. — Вона подивилася на Джейн. — Це добре, що ви привели його сюди, детективе. Сподіваюся, ви дозволите йому залишитися.

— Це був вимушений крок, — сказала Джейн. — І не я вирішую, де він залишиться надовго.

— Минулого вечора правління «Вечірні» одноголосно погодилося прийняти Тедді, усе оплачено. Будь ласка, повідомте про це штат Массачусетс. Ми хочемо приносити користь.

— Я скажу вам, як ви насправді можете принести користь, — зреагувала Джейн. — Розкажіть мені про двох інших учнів. Клер Ворд і Віла Яблонскі.

Велівер підвелася, щоб налити настояного трав’яного чаю. Вона мовчки наповнила чашки й подала відвідувачкам, потім сіла й додала кілька щедрих ложок цукру у свій чай.

— Це делікатне питання, — нарешті сказала вона. — Надання конфіденційних даних про наших учнів.

— У мене теж делікатне питання, — сказала Джейн. — Я намагаюся зберегти життя Тедді.

— Чому ви думаєте, що між цими трьома дітьми є зв’язок?

Мора сказала:

— Збіг жахливий. Саме тому я подзвонила Джейн, бо паралелей аж так багато. Три різні сім’ї: Ворди, Яблонскі та Клоки — були вбиті в один рік. Навіть в один тиждень. Тепер, за два роки, на їхніх вцілілих дітей знову нападають. Із різницею в кілька тижнів.

— Так, згодна, це дивно.

— Це більш ніж дивно, — сказала Джейн.

— Але це просто збіг.

Джейн нахилилася вперед, щоб подивитися просто в очі докторці Велівер.

— Як ви можете так легко відкидати можливість існування зв’язку?

— Бо ці сім’ї були вбиті в різних місцях. Сім’я Тедді Клока загинула на яхті біля Сент-Томаса. Батьків Клер застрелили в Лондоні.

— А батьки Віла? Яблонскі?

— Загинули, коли їхній приватний літак упав у Меріленді.

Джейн насупилася:

— Я думала, що їх убили. Це радше нагадує нещасний випадок.

Докторка Велівер обернулася й подивилася через скляні двері на прохід на даху, де вітер ганяв клуби туману:

— Мабуть, я вже сказала вам забагато. Це мої пацієнти, і вони довіряють мені свої таємниці. Я почуваюся зв’язаною правилами конфіденційності.

Джейн сказала:

— Ви знаєте, я можу просто взяти телефон і поговорити безпосередньо з правоохоронними органами. Можу сама отримати ці дані. То чому б вам не полегшити моє життя і просто не сказати мені?

Чи була ця авіакатастрофа нещасним випадком?

Докторка Велівер на мить замовкла, зважуючи слова:

— Ні, це був не нещасний випадок, — нарешті сказала вона. —

Транспортна комісія дійшла висновку, що на літаку була диверсія. Але знову-таки, очевидного зв’язку з двома іншими родинами немає. За винятком того, як вони померли.

— Вибачте за ці слова, — сказала Джейн, — але робити висновки — моя робота, а не ваша. Імовірно, це збіг, але я мушу діяти так, ніби за цим стояв план. Бо якщо я щось пропущу, ми можемо отримати трьох мертвих дітей.

Велівер поставила свою чашку і якийсь час роздивлялася Джейн, ніби намагаючись оцінити її рішучість. Нарешті вона підвелася зі стільця й почовгала до шафи для документів, де знайшла схему.

— Літак Яблонскі впав незабаром після зльоту, — сказала вона. — Ніл Яблонскі був за штурвалом, коли це сталося. На борту був лише він сам і його дружина. Спочатку вважали, що це нещасний випадок. — Вона повернулася з папкою Віла до столу й простягла її Джейн. — Та пізніше транспортна комісія знайшла залишки вибухівки. Слідчі шукали мотив, чому саме ця пара стала мішенню. Вони так і не знайшли відповіді. На щастя, їхнього сина Віла того дня не було на борту літака з батьками. Він вирішив провести вихідні з тіткою та дядьком, щоб попрацювати над науковим проєктом.

Джейн відкрила папку й переглянула анкету школи «Вечірня».

Чотирнадцятирічний білий чоловічої статі без відомостей про живих членів родини. Був направлений штатом Нью-Гемпшир після того, як пожежа підозрілого походження знищила дім його тітки та дядька, Брайана та Лін Темпл, які були його опікунами після смерті батьків два роки тому…

Джейн прочитала наступний абзац і подивилася на Велівер, яка клала вже четверту ложку цукру до своєї чашки з трав’яним чаєм.

— Хлопця якийсь час вважали підозрюваним у пожежі в Нью-Гемпширі?

— Поліція мала розглянути таку можливість, бо Віл був єдиним, хто вижив. Він сказав їм, що був надворі й дивився в телескоп, коли будинок вибухнув. Полум’я помітила жінка, яка проїжджала повз і зупинилася, щоб допомогти. Саме вона привезла хлопчика до лікарні.

— Дитина випадково була надворі, дивилася у свій телескоп?

— Батько Віла та його дядько були вченими НАСА і працювали в Центрі космічних польотів імені Ґоддарда в Меріленді. Тож годі дивуватися, що сам Віл — астроном-любитель.

— Значить, хлопець — ботан, — сказала Джейн.

— Його можна так назвати. Саме тому поліція, хай недовго, вважала його підозрюваним, бо йому, безперечно, вистачило б розуму, щоб створити бомбу. Але мотивів у нього не було.

— Таких, про які б вони знали.

— З того, що я спостерегла, Віл — дуже добре вихований хлопець із чудовими академічними здібностями, особливо в математиці. Він не виявляв ніякої агресії. У соціальному плані трохи незграбний.

Навчався вдома в тітки й дядька в Нью-Гемпширі, тому не мав можливості багато спілкуватися з іншими дітьми. Це може бути однією з причин того, що він не заводить друзів швидко.

— Чого він навчався вдома? — запитала Мора.

— У нього були проблеми ще в Меріленді. Бідного хлопчика дражнили, знущалися з нього.

— Чому?

— Через його вагу. — Докторка Велівер опустила очі на свою пишну фігуру, лише частково приховану об’ємними сукнями, які вона завжди носила. — Більшу частину свого життя я боролася із зайвою вагою, тому знаю, як це, коли тебе дражнять. Діти можуть бути особливо жорстокими, вказуючи на те, що Віл огрядний і трохи незграбний. Тут ми негайно втручаємося, якщо бачимо будь-яке знущання, але ми не знаємо всього. Незважаючи на кепкування, Віл завжди веселий і щиросердий. Добрий до молодших дітей. Він зразковий учень, у якого ніколи не буває проблем. — Велівер зробила паузу. — На відміну від дівчинки.

— Клер Ворд, — сказала Джейн.

Велівер зітхнула:

— Наша юна нічна мандрівниця. — Вона встала зі стільця й повернулася до шафи для документів, щоб знайти дані про Клер. — Ця дитина завдала нам чималого головного болю. Здебільшого через її неврологічні проблеми.

— Про які саме неврологічні проблеми йдеться?

Велівер випросталася й подивилася на неї:

— Клер була зі своїми батьками тієї ночі, коли на них напали в Лондоні. Усіх їх розстріляли в голови. Лише Клер вижила.

Віддаля загуркотів грім, і небо зловісно потемніло. Джейн глянула на свою руку й помітила, що волосся стало дибки, ніби прохолодний вітер щойно промайнув її шкірою.

Велівер поклала папку Клер перед Джейн:

— Це сталося, коли сім’я йшла до машини після обіду в ресторані. Батьком Клер був Ерскін Ворд, співробітник дипломатичної служби, який працював у Лондоні, Римі та Вашингтоні. Її мати, Ізабель, була домогосподинею. Через роботу Ерскіна в посольстві США підозрювали, що це міг бути теракт, але зрештою поліція дійшла висновку, що це було невдале пограбування. Клер не могла допомогти розслідуванню, бо не запам’ятала нападу. Перше, що вона згадує, — це те, як прийшла до тями в лікарні після операції.

— Як на дівчинку, якій вистрелили в голову, зараз у неї цілком нормальний вигляд, — сказала Джейн.

— На перший погляд нормальний. — Велівер подивилася на Мору. — Навіть ви не відразу помітили її особливості, чи не так, докторко Айлс?

— Так і є, — зізналася Мора. — Вони не очевидні.

— Коли куля влучила їй у голову, — сказала Велівер, — це призвело до того, що називається діасхіз. Із грецької перекладається як «шокована думка». У віці одинадцяти років її мозок був ще відносно пластичним, тому вона змогла відновити майже всі функції. Її мова та моторика практично нормальні, як і пам’ять. За винятком тієї ночі в Лондоні. До нападу вона була відмінницею, навіть вважалася обдарованою. Але, боюся, тепер вона нізащо не стане зіркою в академічному сенсі.

— Але вона живе нормальним життям? — запитала Джейн.

— Не зовсім. Як багато пацієнтів із травмами голови, вона імпульсивна. Ризикує. Говорить речі, не замислюючись про наслідки.

— Це схоже на типового підлітка.

Докторка Велівер засміялася з розумінням:

— Ваша правда. Підлітковий мозок сам по собі діагноз. Але я не думаю, що Клер коли-небудь це переросте. Їй завжди буде важко контролювати імпульси. Вона втрачає самовладання, випалює те, що думає. Це вже призвело до проблем. У неї тут суперництво з іншою дівчиною. Усе почалося з прізвиськ, неприємних вигуків. Потім перейшло до підніжок, штурхання. Понівеченого одягу, дощових черв’яків у ліжку.

— Ви ніби про мене й моїх братів кажете, — мовила Джейн.

— За винятком того, що ви, сподіваюся, переросли це. А Клер завжди стрибатиме, перш ніж гляне, куди саме. І це особливо небезпечно, враховуючи інші її неврологічні проблеми.

— Які саме?

— Її цикли сну повністю порушені. Це трапляється з багатьма пацієнтами з травмами голови, але більшість із них страждає від надмірної сонливості. Вони сплять більше, ніж зазвичай. У Клер травма призвела до парадоксального результату. Вона бадьора, особливо вночі, коли це, здається, загострюється. Схоже, їй достатньо лише чотирьох годин сну на добу.

— Тієї ночі, коли я приїхала, — сказала Мора, — я бачила її внизу в саду. Було далеко за північ.

Велівер кивнула:

— У цей час вона найактивніша. Нагадує нічних тварин. Ми називаємо її нашою опівнічною волоцюгою.

— І ви дозволяєте їй просто тинятися в темряві? — спитала Джейн.

— Коли вона жила в Ітаці, її прийомна сім’я нічого не могла зробити, щоб зупинити це. Пробували ліки, зачиняли двері, погрожували розправою. Це стало базовою поведінкою Клер на все життя, і їй потрібно навчитися з цим справлятися. Вона тут не в’язень, тому ми вирішили не ставитися до неї як до в’язня.

— І дозволили їй вештатися вночі?

— На щастя, у лісах Мену не так багато того, що може завдати шкоди. У нас немає ні отруйних змій, ні великих хижаків, а наші чорні ведмеді бояться нас більше, ніж ми їх. Найбільша небезпека полягає в тому, що вона наступить на дикобраза або вивихне щиколотку, втрапивши в якусь звірячу нору. Це просто природа Клер, і це особливість, з якою їй доведеться жити. Відверто кажучи, їй набагато безпечніше блукати тут, у лісі, ніж у будь-якому великому місті.

Джейн не могла заперечити цього твердження; вона дуже добре знала, де водяться найнебезпечніші хижаки.

— А після того як вона закінчить «Вечірню»? Що з нею буде далі?

— Коли прийде цей час, їй доведеться зробити власний вибір. Тим часом ми викладаємо їй навички виживання. Це наша мета, детективе. Ця школа існує для того, щоб ці діти могли знайти своє місце у світі. Світі, який не був добрим до них. — Велівер показала на шафу для документів. — У нас десятки таких учнів, як Клер, деякі були дуже травмовані, коли прийшли, ледве могли говорити. Або прокидалися щоночі з криками. Але діти витривалі. Якщо їх скерувати, вони можуть відновитися.

Джейн відкрила справу Клер. Як і у Віла, вона включала первинну психологічну оцінку докторки Велівер. Детектив перейшла до короткого викладу розслідування поліції Ітаки.

— Як так вийшло, що Клер стала жити саме з цією парою, Баклі?

— Боб і Барбара Баклі були друзями батьків Клер і призначеними опікунами за заповітом. Своїх дітей у них не було. Коли вони взяли Клер, то, звісно, отримали мороки як із цілим виводком дітей.

Джейн вчиталася в поліцейський звіт про смерть Баклі, а потім підвела погляд на Мору:

— Хтось урізався в їхнє авто. Вистрілив їм обом у голову.

— Це точно скидалося на зумисне вбивство, — сказала докторка Велівер. — Але про ворогів Баклі нічого не відомо. Це підвищує ймовірність того, що саме Клер була ціллю, оскільки вона теж була в машині.

— Тоді чому дівчина досі жива? — запитала Джейн.

Докторка Велівер знизала плечима:

— Божественне втручання.

— Перепрошую?

— Запитайте Клер, і вона скаже вам, що саме це й сталося. Вона була в автомобілі мов у пастці. Чула постріли. Власне, бачила убивцю, який стояв там. А потім на сцені з’явився ще хтось. Янгол, як її описала Клер. Жінка, яка допомогла їй вибратися з машини й залишилася з нею.

— Поліція опитала цю жінку? Вона бачила вбивцю?

— На жаль, жінка зникла, щойно приїхала поліція. Ніхто, крім Клер, ніколи її не бачив.

— Можливо, її не існувало, — припустила Мора. — Можливо, Клер нафантазувала її.

Докторка Велівер кивнула:

— У поліції були сумніви щодо цієї таємничої жінки. Але жодних сумнівів щодо того, що це була страта. Саме тому Клер привезли до «Вечірні».

Джейн закрила файл і подивилася на психологиню:

— Тут напрошується питання. Як саме це сталося?

— Її направили до нас.

— Я впевнена, що штат Нью-Йорк може подбати про своїх власних дітей. Навіщо посилати її до «Вечірні»? І як Віл Яблонскі потрапив сюди з Нью-Гемпширу?

Докторка Велівер не дивилася на Джейн; замість цього вона зосередилася на одному з кристалів, що розгойдувався у вікні. У сонячний день цей шматочок кварцу розсіював веселки по кімнаті, але цього сірого ранку він просто звисав, не створюючи ніякої магії з викривлення світла.

— У «Вечірні» є репутація, — сказала вона. — Багатьом із цих дітей ми пропонуємо навчання, проживання та харчування, і штат їх не оплачує. Правоохоронні органи по всій країні знають про нашу роботу.

— Тому що товариство «Мефісто» всюди, — сказала Джейн. — І ваші шпигуни теж.

Погляд Велівер зустрівся з поглядом Джейн:

— Ми з вами на одному боці, детективе, — тихо сказала вона. — Ніколи не сумнівайтеся в цьому.

— Мене турбують не теорії змови.

— Чи можемо ми погодитися принаймні з тим, що невинні потребують захисту? Що жертви потребують зцілення? У «Вечірні» ми робимо і те, й інше. Так, ми відстежуємо злочини по всьому світу. Як і будь-які вчені, ми шукаємо закономірності. Тому що ми теж жертви, і ми вирішили дати відсіч.

Хтось постукав у двері, і всі обернулися, коли до кімнати заскочив маленький і жилавий азіатський хлопчик. Докторка Велівер зустріла його материнською усмішкою:

— Привіт, Бруно. Тобі щось треба?

— Ми дещо знайшли в лісі. На дереві, — випалив хлопець.

— У лісі багацько дерев. Що особливого в цьому?

— Ми не впевнені, що це, і дівчата — вони всі кричать… — Бруно глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, і Джейн раптом помітила, що хлопчик тремтить. — Містер Роман каже, що вам потрібно прийти негайно.

Докторка Велівер стривожено підвелася:

— Веди нас.

14

Вони з гупанням промчали за хлопчиком униз трьома маршами сходів. Надворі вітер шарпав волосся Джейн, і вона пошкодувала, що не взяла куртку. Далекі темні хмари, які вона бачила з вежі, тепер були майже над ними, і вона почула скрип і стогін дерев, відчула в повітрі запах неминучого дощу. Вони забігли до лісу під проводом хлопця, який, здавалося, не йшов жодною з видимих стежок. Через усі ці ноги, під якими тріскалися гілки та хрускотіло сухе листя, птахи замовкли.

Був лише звук їхніх кроків та вітер у гілках.

— Ми заблукали? — запитала Джейн.

— Ні, просто зрізаємо дорогу, — відповіла докторка Велівер. Попри свою сукню, схожу на намет, вона неухильно просувалася лісом, важко ступаючи за дрібним хлопцем, який мчав попереду.

Дерева густішали, гілки закривали їй вид на небо. Хоча була лише середина ранку, але тут, у лісі, день потемнів до сутінкової темряви.

— Цей хлопець справді знає, куди йде?

— Бруно точно знає, куди він іде. — Докторка Велівер показала на зламану гілку просто над їхніми головами.

— Він позначив шлях?

Психологиня озирнулася на неї:

— Не недооцінюйте наших учнів.

Замок зник з поля зору. Тепер Джейн бачила з усіх боків лише дерева. Скільки вони пройшли, пів милі, більше? І це ще зрізали дорогу? У неї розв’язався шнурок, і вона присіла, щоб зав’язати його знову. Випроставшись, побачила, що інші вже були на десяток кроків попереду й майже зникли з поля зору. Якби вона залишилась тут сама, то могла би блукати днями в пошуках виходу. Спробувала наздогнати їх, продерлася крізь завісу чагарників на невелику галявину, де всі зупинилися.

Під розкішною вербою стояли професор Паскуантоніо та лісничий Роман. Поруч група учнів збилася гуртом на вітрі.

— …Нічого не торкалися. Залишили їх так, як знайшли, — сказав Роман докторці Велівер. — І, чорт забирай, я не знаю, що це означає.

— Хвора витівка, — пирхнув Паскуантоніо. — Ось що це таке. Діти схильні до дурнуватих учинків.

Докторка Велівер стала під вербою і втупилася в гілки:

— Ми знаємо, хто це зробив?

— Ніхто в такому не зізнається, — буркнув Роман.

— Ми всі знаємо, що це зробила вона, — сказала темноволоса дівчина. — Хто б іще? — Вона вказала на Клер. — Вона знову тікала минулої ночі. Я бачила її у вікно. Нічний Плазун.

— Я цього не робила, — сказала Клер. Вона стояла на узліссі поодаль, схрестивши руки на грудях, ніби відбиваючи звинувачення.

— Ти виходила. Не бреши щодо цього.

— Бріано, — сказала докторка Велівер, — ми не звинувачуємо людей без доказів.

Джейн пройшла крізь натовп, щоб побачити, що зібрало їх у цьому місці. На нижній гілці верби висіли три ляльки, зроблені з гілок і мотузок, підвішені, як сільські різдвяні прикраси. Підійшовши ближче, Джейн побачила, що в однієї з ляльок берестяна спідничка.

Ознака жіночої статі. Ляльки з гілок повільно оберталися на вітрі, наче маленькі жертви ката, усі забризкані чимось схожим на кров. Високо на вербі каркали ворони, і Джейн підвела очі. Побачила джерело цих бризок над головою, вловила запах гниття. З огидою вона позадкувала, її погляд був прикутий до туші, що висіла високо на гілці.

— Хто це знайшов? — запитала докторка Велівер.

— Ми всі, — сказав Роман. — Кожні кілька днів я проводжу їх цією стежкою, показуючи, як змінюється ліс. Ці дівчата першими їх помітили. — Він указав на Бріану та двох дівчат, які, здавалося, завжди кружляли навколо неї. — Ніколи не чув такого істеричного крику. — Він дістав ніж і розрізав мотузку, на якій була підвішена туша, й мертвий півень гепнувся на землю. — Можна подумати, що вони ніколи не їли курятини, — пробурмотів він.

— Це Герман, — прошепотів один із хлопців. — Хтось убив Германа.

«Не просто вбив, — подумала Джейн. — Розрізав його. Витягнув нутрощі й віддав їх воронам». Це була не просто підліткова витівка; у неї в шлунку все перевернулося.

Докторка Велівер озирнулася на учнів, які стояли, тремтячи під першими краплями дощу:

— Хтось щось про це знає?

— Я не чула, щоб він кукурікав сьогодні вранці, — сказала одна з дівчат. — Герман мене завжди будить. Але не сьогодні.

— Я ходив цією стежкою вчора вдень, — сказав Роман. — Тоді він

не висів. Мабуть, це зробили минулої ночі.

Джейн глянула на Клер. Опівнічна волоцюга. Дівчина, заскочена поглядом Джейн, зиркнула на неї з викликом. Погляд, який змусив усіх повірити, що це зробила вона.

Коли краплі дощу впали на її сукню, докторка Велівер обвела поглядом учнів, розкинувши руки, ніби пропонуючи обійми кожному, хто їх потребував:

— Якщо хтось захоче поговорити зі мною про це пізніше, мої двері завжди відчинені. Обіцяю: усе, що ви мені скажете, залишиться між нами. А зараз… — Вона зітхнула, дивлячись на дощ. — Чому б вам не повернутися до замку?

Коли учні пішли з галявини, дорослі залишилися біля верби. Лише коли діти не могли почути її, докторка Велівер тихо сказала:

— Це дуже тривожно.

Мора присіла над замордованим півнем:

— У нього зламана шия. Імовірно, від цього він і помер. Але випотрошити його опісля? Залишити тут, де всі побачать? — Вона подивилася на докторку Велівер. — Це щось означає.

— Це означає, що у вас тут один хворий учень, — сказала Джейн.

Вона подивилася на три фігури з гілочок. — І що це означає? Як маленькі моторошні ляльки вуду. Нащо вона це зробила?

— Вона? — сказала Велівер.

— Звісно, Клер заперечувала. Але діти весь час брешуть.

Докторка Велівер похитала головою:

— Та черепно-мозкова травма зробила її імпульсивною. Але, крім того, майже нездатною обманювати. Клер каже саме те, що думає, навіть якщо через це матиме проблеми. Вона заперечувала, і я їй вірю.

— Тоді хто з них це зробив? — спитав Роман.

Голос позаду них промовив:

— А чому ви вважаєте, що це був учень?

Усі обернулися й побачили Джуліана, що стояв на краю галя вини.

Він повернувся так тихо, що вони його не почули.

— Ви одразу припустили, що це хтось із нас, — сказав Джуліан. — Це нечесно.

Доктор Паскуантоніо засміявся:

— Ти справді думаєш, що вчитель міг зробити таке?

— Пам’ятаєте, чого ви вчили нас щодо слова припускати, сер? Що воно нас притупляє.

— Джуліане, — сказала Мора.

— Ну, це його слова.

— До чого саме ви ведете, містере Перкінс? — запитав Паскуантоніо.

Джуліан випростався:

— Я б хотів забрати тіло Германа.

— Воно вже гниє, — сказав Роман. Він підняв труп за мотузку й викинув у ліс. — Ворони вже взялися за нього; нехай закінчують.

— Тоді можна взяти ляльки з гілочок?

— Я б одразу спалив цю нечисть. Забудь про цей абсурд.

— Якщо ми їх спалимо, загадка нікуди не зникне, сер.

— Навіщо вони тобі, Джуліане? — запитала Мора.

— Бо просто зараз усі ми дивимося одне на одного, підозрюємо одне одного. Думаємо, хто аж такий хворий, щоб зробити таке. — Він подивився на доктора Паскуантоніо. — Це докази, і Джакали можуть їх проаналізувати.

— Хто такі Джакали? — спитала Джейн. Вона глянула на Мору, яка так само спантеличено похитала головою.

— Це шкільний клуб криміналістів, — відповіла докторка Велівер. — Заснований десятиліття тому колишнім учнем на ім’я Джек Джекман.

— Тому його члени звуться Джакалами, — сказав Джуліан. — Я новий президент клубу, і це проєкт саме того штибу, яким займається наш клуб. Ми вивчали бризки крові, сліди шин. Ми можемо проаналізувати ці докази.

— О, ясно. — Джейн засміялася й кинула погляд на Мору. — Це школа криміналістики!

— Гаразд, хлопче, — сказав Роман. Він підняв свій мисливський ніж і зрізав ляльки з гілки. Простягнув їх Джуліану. — Вони твої. Розбирайся.

— Дякую, сер.

Прогримів грім, і Роман глянув на небо:

— А тепер нам краще йти досередини, — сказав він. — Я відчуваю запах блискавок, що наближаються. І невідомо, де вони вдарять.

15

— Це ти зробила? Клер чекала на це запитання. На галявині, коли всі стояли, дивлячись на те, що звисало з верби, вона вловила, як Віл дивиться на неї, і прочитала запитання в його очах. Тоді він був достатньо

стриманим, щоб не сказати ні слова. Тепер, коли вони відстали від інших дітей на стежці, він підійшов і прошепотів:

— Інші кажуть, що це ти.

— Вони ідіоти.

— Я їм це й сказав. Але минулої ночі ти знову виходила.

— Я ж казала тобі, що не сплю. Не можу спати.

— Чому б тобі не розбудити мене наступного разу? Ми мог ли б позависати разом.

Вона зупинилася біля струмка. Краплі дощу падали на їхні обличчя й набивали татуювання на листі:

— Хочеш позависати зі мною?

— Я перевірив прогноз погоди, завтра ввечері небо має бути ясним. Зможеш подивитись у мій телескоп, і я покажу тобі кілька справді крутих галактик. Певен, вони тобі сподобаються.

— Ти ледве мене знаєш, Віле.

— Я знаю тебе краще, ніж тобі здається.

— Та звісно. Ніби ми найкращі друзі навіки. — Вона не хотіла, щоб це прозвучало саркастично, але коли слова вилетіли, не могла їх повернути, а їй цього хотілося. Було багато речей, яких вона не хотіла б ніколи говорити. Вона зробила ще кілька кроків стежкою і зрозуміла, що Віла більше немає поруч. Обернувшись, вона побачила, що він зупинився й став дивитися на струмок, де вода хлюпала й бризкала на камінці.

— А чому ми не можемо ними бути? — тихо сказав він і глянув на неї. — Ми не такі, як усі. Ти і я, ми двоє…

— Паскудство.

— Я не це мав на увазі.

— Ні, це я все спаскудила б, — сказала вона.

— Чому ти так кажеш?

— Усі так кажуть, включаючи мою психіатрку. Хочеш доказів? — Вона схопила його руку й притиснула її до шраму на своїй шкірі. — Відчуваєш це? Там мені розпиляли череп. Ось чому я не сплю всю ніч, як вампір. Тому що в мене пошкоджений мозок.

Він не спробував відсмикнути руку, як вона того чекала. Його рука затрималася на її волоссі, пестячи шрам, який позначав її дивацтво. Він міг бути товстим і поцяцькованим прищами, але вона раптом

помітила, які в нього гарні очі. М’які й карі, з довгими віями. Він і далі дивився на неї, ніби хотів зрозуміти, що вона насправді думає. Усе те, що вона боялася йому сказати.

Вона відштовхнула його руку й пішла геть. Ішла, поки стежка не закінчилася на березі озера. Там вона зупинилася й подивилася на воду, по якій періщив дощ. Сподівалася, що Віл піде за нею.

І ось він був тут, стояв поруч. З озера повіяв холодний вітер, і вона обійняла себе, тремтячи. Віл, здавалося, не помічав холоду, хоча був одягнений лише в джинси та вологу футболку, яка облягала кожну неприємну опуклість його пухкого торса.

— Було боляче? — запитав він. — Коли в тебе стріляли?

Вона автоматично підняла руку, щоб торкнутися мітки на черепі. Маленька щербина, яка позначила кінець її життя звичайної дитини, дитини, що спала цілу ніч і отримувала хороші оцінки. Дитини, яка не казала все не те і в невідповідний час.

— Я не знаю, — сказала вона. — Останнє, що пам’ятаю: я вечеряла в ресторані з мамою й татом. Вони хотіли, щоб я скуштувала щось нове, але я хотіла спагеті. Наполягала на спагеті, спагеті, і моя мама нарешті сказала офіціантові просто дати мені те, що я хочу. Це останнє, що я пам’ятаю. Що моя мама дратувалася через мене. Що я її розчарувала. — Вона провела рукою по очах, і на щоках залишилися теплі смужки.

На ставку самотнім, неземним звуком, від якого сльози підступали до її горла, кричала гагара.

— Я прокинулась у лікарні, — сказала вона. — А мої мама й тато були мертві.

Його дотик був таким ніжним, що вона не знала, чи не уявила його.

Лише легке ковзання пальців по обличчю. Вона підняла голову, щоб подивитися в карі очі Віла.

— Я теж сумую за мамою й татом, — мовив він.

— Це моторошна школа з моторошними дітьми, — сказала Джейн. — Кожен із них особливий.

Вони сиділи в кімнаті Мори, підсунувши крісла до каміна, де палав вогонь. Знадвору дощ стукотів у вікна, а вітер гупав по склу. Попри те що вона переодягнулася в сухе, волога так глибоко проникла в кістки Джейн, що навіть жар полум’я не міг її зігріти. Вона щільніше загорнулася у светр і подивилася на картину, що висіла над камінною полицею. Це був джентльмен-мисливець із рушницею на плечі, який гордо позував біля вбитого оленя. Чоловіки та їхні трофеї.

— Слово, до якого б вдалася я, — сказала Мора, — це переслідувані.

— Ви маєте на увазі дітей?

— Так. Їх переслідують злочини. Пов’язані з насильством. Не дивно, що вони здаються вам дивними.

— Коли збираєш купу таких дітей разом, дітей із серйозними емоційними проблемами, то це лише посилює їхні дивацтва.

— Можливо, — сказала Мора. — Але це також єдине місце, де вони бачать прийняття. Коло людей, які їх розуміють.

Це були не ті слова, яких Джейн очікувала від неї. Мора, яку вона бачила зараз біля каміна, здавалася іншою жінкою. Вітер і волога перетворили зазвичай акуратне чорне волосся Мори на сплутаний віхоть. Її картата фланелева сорочка була розстібнута, а на холошах синіх джинсів виднілася засохла грязюка. Лише кілька днів у Мені, а вона вже перетворилася на когось, кого Джейн не зовсім упізнавала.

— Ви казали мені раніше, що хочете забрати Джуліана з цієї школи, — нагадала Джейн.

— Так і було.

— То що змінило вашу думку?

— Ви бачите, який він тут щасливий. І він відмовляється їхати. Саме це він мені сказав. У свої шістнадцять він уже точно знає, чого хоче. —

Мора сьорбнула чаю з чашки й подивилася на Джейн крізь клуби пари. — Пам’ятаєте, яким він був у Вайомінгу? Дикою твариною, яка завжди вступала в бійки, єдиним другом якої був цей пес. Але тут, у «Вечірні», він знайшов друзів. Тут його місце.

— Тому що тут усі диваки.

Мора всміхнулася вогню:

— Можливо, тому ми з Джуліаном і зблизилися. Бо я теж дивачка.

— Але в хорошому значенні, — швидко додала Джейн.

— Як таке може бути?

— Блискуча. Рішуча. Надійна.

— Щось це більше нагадує німецьку вівчарку.

— І чесна. — Джейн замовкла. — Навіть коли через це можете втратити друзів.

Мора опустила очі на свою чашку:

— Я буду вічно платити за цей гріх. Чи не так?

Якийсь час вони мовчали; чути було лише удари дощу у вікно та шипіння вогню. Джейн не могла пригадати, коли востаннє вони сиділи разом і тихо розмовляли лише вдвох. Її сумка була вже спакована, і на неї чекало повернення до Бостона сьогодні ввечері, але Джейн не поспішала. Вона залишилася в кріслі, бо не знала, коли в них знову буде така нагода. Життя занадто часто їх перебивало. Телефонні дзвінки, сімейні кризи, інші люди, які постійно заважають, у морзі вони чи на місці злочину. Цього сірого пообіддя не було ніяких телефонних дзвінків, ніхто не стукав у двері, але між ними висіла тиша, важка через усе те, що було невисловленим за ті тижні, відколи свідчення Мори відправили копа до в’язниці. Найкращі люди Бостона нелегко прощали такі зради.

Тепер на кожному місці злочину Морамусила проходити через крижане мовчання та ворожі погляди, і на її обличчі було помітне напруження. У світлі багаття її очі здавалися запалими, щоки схудли.

— Ґраф був винен. — Пальці Мори міцніше стиснули чашку. —

Я б дала ті самі свідчення ще раз.

— Звісно. Бо це те, що ви робите, — ви кажете правду.

— Ви про це кажете так, ніби це погана звичка. Нервовий тик.

— Ні, щоб сказати правду, потрібна сміливість. Я мала бути кращим другом.

— Я не була впевнена, чи ми досі друзі. І чи я можу втримати хоч якихось друзів. — Мора дивилася на вогонь, наче в цьому полум’ї можна було знайти всі відповіді. — Можливо, мені слід залишитися тут. Стати відлюдницею й жити в лісі. Тут так красиво. Я могла би провести решту життя в Мені.

— Ваше життя — в Бостоні.

— Не те щоб Бостон колись обіймав мене.

— Міста не обіймають. На відміну від людей.

— І це ті люди, які підводять вас. — Мора кліпнула від спалаху багаття.

— Таке може статися будь-де, Моро.

— У Бостоні є труднощі. Холод. До того як туди переїхала, я чула про холодних жителів Нової Англії, але не дуже в це вірила. Потім потрапила в Бостон і відчула, що мені довелося пробивати лід, щоб просто познайомитися з людьми.

— Навіть зі мною?

Мора глянула на неї:

— Навіть з вами.

— Я уявлення не мала, що ми випромінюємо такі вібрації. Певно, це не сонячна Каліфорнія.

Погляд Мори знову повернувся до полум’я:

— Мені не слід було їхати із Сан-Франциско.

— Тепер у вас є друзі в Бостоні. Наприклад, я.

У кутку губ Мори ворухнулась усмішка:

— Я б сумувала за вами.

— Хіба проблема в Бостоні? Чи йдеться про одного конкретного бостонця?

Їм не потрібно було називати його ім’я; вони обидві думали про отця Деніела Брофі, чоловіка, який приніс у життя Мори і радість, і горе. Чоловіка, який, мабуть, так само сильно постраждав від їхнього необдуманого роману.

— Щойно я думаю, що покінчила з ним, — сказала Мора, — щойно думаю, що нарешті вилізла з нори й повернулася на сонячне світло, як бачу його на місці злочину. І рана знову відкривається.

— Важко уникати його, коли смерть — це те, чим ви обоє займаєтеся.

Мора сумно засміялася:

— Здорове підґрунтя для стосунків! Трагедія.

— Між вами все скінчено, так?

— Так. — Мора помовчала. — І ні.

— Але ж ви не разом.

— І я бачу, як він через це страждає. Це написано на його обличчі.

І на вашому обличчі теж.

— Ось чому я мушу поїхати з Бостона. Повернутися до Каліфорнії, або… будь-куди.

— І це все вирішить?

— Можливо.

— Ви були б за дві тисячі миль від нього й одночасно за дві тисячі миль від усіх зв’язків, які збудували за останні кілька років. Ваш дім, ваші колеги. Ваші друзі.

— Друг. Однина.

— Ви не бачили панахиду, яку ми влаштували вам, коли думали, що ви померли. Коли думали, що тіло в тій труні ваше. Кімната була переповнена, Моро, людьми, які вас поважають. Яким є до вас діло. Так, можливо, ми не вміємо демонструвати свої почуття. Можливо, ці довгі зими роблять нас усіх дратівливими. Але в нас є почуття. Навіть у Бостоні.

Мора й далі дивилася на камін, де полум’я повільно згасало, залишаючи лише сяйво вугілля.

— Ну, я знаю декого, хто дуже пошкодує, якщо ви повернетеся до Каліфорнії, — сказала Джейн. — Він знає, що ви про це думаєте?

— Він?

— Боже, не клейте дурня. Я бачила, як він на вас дивиться. Це єдина причина, чому Сансоне та Брофі так не люблять один одного. Через вас.

Коли Мора зиркнула на Джейн, в її очах спалахнув подив:

— Ентоні Сансоне ніколи не був у вашому списку улюблених людей.

— До балачки про диваків. І він входить до цієї дивної групи «Мефісто».

— А тепер ви кажете мені, що він причина, щоб залишитися в Бостоні.

— Він вартий уваги, чи не так?

— Ого. Він пройшов довгий шлях у вашому сприйнятті його.

— Принаймні він доступний. — «На відміну від Деніела Брофі».

Джейн не потрібно було цього додавати. — І він цікавиться вами.

— Ні, Джейн. — Мора знову опустилася в крісло. — Не цікавиться.

Джейн спохмурніла:

— Звідки ви знаєте?

— Жінка таке знає. — Вона знову відвела погляд, і він, мов метелик, повернувся до згасаючого полум’я. — Тієї ночі, коли я приїхала сюди, Ентоні теж з’явився.

— І що сталося?

— Нічого. Наступного ранку в нас була зустріч з викладачами. А потім він знову полетів у Лондон. Просто фантом, який летить геть із мого життя.

— Сансоне знаний таким. Це не означає, що він не цікавиться.

— Джейн, прошу. Не намагайтеся втягнути мене в ще одну сумнівну

справу.

— Я намагаюся переконати вас не їхати з Бостона.

— Бо Ентоні така перспективна пара?

— Ні, тому що ви потрібні Бостону. Тому що ви найрозумніша криміналістка, з якою я коли-небудь працювала. І тому що… — Джейн зітхнула. — Я б до біса сумувала за вами, Моро.

Залишки березової колоди впали, викинувши вгору клуб яскравого попелу. Це та невпинний стукіт дощу були єдиними звуками в кімнаті.

Мора сиділа нерухомо, так нерухомо, що Джейн замислилася, чи Мора зауважила те, що вона щойно сказала. Чи це для неї взагалі мало значення. Потім Мора подивилася на неї очима, повними сліз, і Джейн зрозуміла, що її слова можуть змінити все на світі.

— Я візьму це до уваги, — сказала Мора.

— Так, ви візьмете. — Джейн знову глянула на годинник. — Я мушу їхати.

— Вам справді потрібно їхати сьогодні?

— Я хочу покопатися у справах Вордів та Яблонскі, а це значить, що мені доведеться мати справу з кількома юрисдикціями, кількома агентствами. І я здебільшого буду робити це сама, оскільки Кроу не хоче витрачати ніяких робочих потужностей.

— Детектив Кроу має жалюгідний брак уяви.

— Ви теж це помітили? — Джейн встала. — Я буду телефонувати щодня, щоб переконатися, що з Тедді все гаразд. Подзвоніть мені, якщо будуть проблеми.

— Розслабтеся, Джейн. Це найбезпечніше місце, де він може бути.

Джейн подумала про ворота на дорозі, ізоляцію. Тридцять тисяч акрів лісової глушини. І про завжди насторожених охоронців, які наглядали за всім цим, — товариство «Мефісто». Де безпечніше сховати дитину, якій загрожують, ніж серед людей, які знають, яким небезпечним може бути світ?

— Я задоволена тим, що побачила, — сказала вона. — Зустрінемося в Бостоні.

По дорозі із замку Джейн востаннє зайшла перевірити, як там Тедді.

Він сидів на уроці, і вона йому не заважала, лише спостерігала з дверей, як Лілі Сол вимахувала й колола іспанським мечем, яким користувалися римські легіонери, щоб продемонструвати його переваги. Тедді здавався захопленим, його тіло нахилилося вперед, наче він хотів вискочити зі стільця й приєднатися до бою. Лілі побачила Джейн і кивнула, ніби кажучи: «З ним усе буде добре. Усе під контролем».

Більшого Джейн не треба було.

Надворі вона кинулася під дощем до машини, закинула свою сумку на заднє сидіння й сіла за кермо. Змахнувши воду з обличчя, жінка потяглася до кишені по чотиризначний код безпеки, який знадобиться їй, щоб виїхати з воріт.

Усе під контролем.

Але коли вона виїхала з подвір’я й проїхала під аркою, щось оддалік привернуло її увагу, щось у лісі. Чоловік серед дерев. Він був так далеко, що вона не могла роздивитися його обличчя, бачила лише силует. Його одяг був таким само плямистим сіро-коричневим, як і стовбури дерев навколо.

Дорога повела її в той бік, і наближаючись, вона не зводила очей із чоловіка, дивуючись, чому він стоїть так нерухомо. Потім поворот на дорозі ненадовго закрив їй огляд, і коли ті дерева знову з’явилися в полі зору, вона не побачила нікого. Там був лише пеньок від мертвого дуба, кора якого була поцяткована лишайниками й подовбана дятлом.

Джейн зупинилася на узбіччі дороги й опустила вікно. Побачила листя, з якого капав дощ, гілки, що гойдалися на вітрі. Але в лісі не було жодного спостерігача, лише той бездиханний пень, який маскувався під загрозу.

Усе під контролем.

Проте її неспокій ніде не подівся, коли вона виїхала за ворота й поїхала на південь через ліс, а потім через фермерські угіддя.

Можливо, це було через невпинний дощ і темні хмари, що нависли низько над горизонтом. Можливо, через безлюдну дорогу з її покинутими будинками, занедбаними ґанками та забитими дошками вікнами. Це місце нагадувало про кінець світу, і вона почувалася останньою людиною, що вижила.

Дзвінок мобільного розвіяв цю ілюзію. «Я повернулася до цивілізації», — подумала вона, порпаючись у сумочці в пошуках телефона. Сигнал був слабким, його ледве вистачало, щоб розмовляти, але вона розрізнила уривчастий голос Фроста.

— Твій останній мейл… поговорив з поліцією Гіллсборо…

— Гіллсборо? Це щодо тітки й дядька Віла Яблонскі?

— …каже, це дивно… хоче обговорити…

— Фросте? Фросте?

Раптом його голос пролунав голосно й чітко. Нарешті сильний сигнал.

— Він поняття не має, що це все означає.

— Ти говорив з поліцейським із Гіллсборо?

— Так. З детективом Девідом Г. Вайменом. Він сказав, що випадок здався йому дивним із самого початку. Я розповів йому про Клер Ворд, і це справді привернуло його увагу. Він не знав про інших дітей. Тобі слід з ним поговорити.

— Ми можемо зустрітися в Нью-Гемпширі? — запитала Джейн.

Настала пауза; потім його голос упав:

— Ні, ніяк. Кроу хоче, щоб ми зосередилися на пошуках Андреса Сапати. Сьогодні ввечері я в засідці. Біля квартири економки.

— Кроу досі вважає пограбування мотивом?

— На папері Сапата — гарний підозрюваний. Крадіжки зі зломом у Колумбії. Він мав доступ, можливість. І відбитки його пальців на дверях кухні.

— Але мене це турбує, Фросте. Ці троє дітей.

— Слухай, ми не чекаємо на тебе тут до завтра. Маєш час зробити гак.

Вона планувала бути вдома сьогодні, повечеряти з Ґебріелом і поцілувати Реджину перед сном. Але тепер, здається, їхала до Нью-Гемпшира.

— Не кажи Кроу ні слова.

— Не планував.

— Іще одне. Пошукай в базі ФБР нерозкриті сімейні масові вбивства. Зокрема в той самий рік, коли були вбиті Ворди, Яблонскі та Клоки.

— Як думаєш, із чим ми маємо справу?

— Не знаю. — Вона дивилася перед собою на слизьку від дощу дорогу. — Але що б це не було, це починає мене лякати.

16

Коли Джейн з’їхала на під’їзну доріжку, дощ припинився, але сірі й гнітючі хмари й далі висіли, а з дерев продовжувала капати вода.

Інших машин не було видно. Вона вийшла зі своєї й підійшла до залишків того, що колись було фермерським будинком тітки й дядька Віла, Лін і Брайана Темплів. Сарай за кілька десятків метрів стояв неушкоджений, але сам дім тепер був лише купою обвугленої деревини. Коли стояла сама біля руїн, а навколо неї капала вода, вона майже відчувала сморід диму, який усе ще піднімався від попелу.

На гравії скрипнули шини, вона обернулася й побачила темно-синій позашляховик, який зупинився за її «субару». Чоловік, який із нього вийшов, був одягнений у жовтий дощовик, що нагадував намет на чотирьох на його здоровенному тілі. Усе в ньому здавалося великим, від лисої голови до м’ясистих рук, і хоча вона не боялася його, у цьому ізольованому місці Джейн гостро усвідомлювала його фізичну перевагу над нею.

— Детективе Ваймен? — гукнула вона.

Він ішов до неї, чоботи хлюпали по калюжах.

— А ви, мабуть, детектив Ріццолі. Як минула ваша поїздка з Мену?

— Мокро. Дякую, що погодилися зустрітися. — Вона подивилася на руїни. — Ви хотіли, щоб я це побачила?

— Я подумав, що нам варто спочатку зустрітися тут, поки ще не згасло денне світло. Щоб ви могли кинути оком навколо.

Якусь мить вони стояли разом, мовчки дивлячись на зруйнований будинок. У полі позаду нього з’явився олень і подивився на них без страху. Він ще не знав гуркоту рушниці, удару кулі.

— Вони були порядними громадянами, — сказав детектив Ваймен. — Тихі. Підтримували свою власність у належному порядку. Ніколи не привертали нашої уваги. — Він зробив паузу й іронічно кивнув. — Я думаю, це одне з визначень порядного громадянина.

— Отже, ви не знали Темплів особисто.

— Я чув, що нова пара орендувала старе житло Мак-Мюррея, але ніколи з ними не зустрічався. У них, здається, не було постійної роботи, тому мало хто в місті їх знав, окрім рієлторки. Вони сказали їй, що хочуть спокійного життя в сільській місцевості, місця, де їхній племінник міг би насолоджуватися природою, дихати свіжим повітрям. Працівники заправки й продуктового магазину бачили їх у місті, але для всіх інших Темпли були майже невидимими.

— А як щодо їхнього племінника Віла? Мабуть, тут у нього були друзі.

— Домашнє навчання. Він не мав нагоди познайомитися з місцевими дітьми. Крім того, у мене склалося відчуття, що він був трохи іншим.

— Як саме?

— Він якийсь великий і незграбний. Справжній ботан, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Тієї ночі, коли це сталося, він сказав мені, що був на тому полі. — Ваймен показав на пасовище, де неквапливо пасся самотній олень. — У нього був цей шикарний телескоп, і він дивився на зірки чи щось таке. О, згадав. Він шукав комети. — Ваймен засміявся. — У мене самого двоє хлопців-підлітків. І останнє, чим би вони хотіли займатися в суботу ввечері, — це стирчати в полі без телевізора та без Facebook.

— То Віл просто стояв сам-один посеред цього поля й дивився на небо. Аж раптом будинок вибухнув.

— Саме так. Я припустив, що це просто нещасний випадок. Опалення, балон із газом, щось таке. Потім начальник пожежної служби провів перевірку і знайшов щось схоже на запальні пристрої.

Саме тоді ми зателефонували до відділу боротьби з тяжкими злочинами державної поліції. Це все в моєму звіті. Я приніс вам копію. Вона в машині.

— Їхній племінник, Віл. Що ви про нього думали? Я маю на увазі, крім того, що він ботан.

— Звісно, я уважно придивився до дитини. Цікавився, чи не було в нього часом проблем із тіткою та дядьком, може, він хотів вийти з-під їхньої опіки. Але ми майже впевнені, що він не міг цього зробити.

— Ви щойно сказали мені, що він розумний хлопець. Імовірно, він міг би зробити бомбу.

— Не таку, як ця.

— Що в ній особливого?

— «Семтекс» для початку.

Це її вразило:

— Пластична вибухівка?

— Дуже продуманий дизайн. За даними ФБР, компоненти були французькими. Це не те, чим чотирнадцятирічний хлопець скористався б, щоб убити своїх тітку й дядька.

Джейн насупилася, дивлячись на почорнілі балки. Дійшла єдино можливого висновку. Це зробив професіонал.

— Розкажіть мені про Темплів, — сказала вона.

— Вони були єдиними родичами хлопця, які вижили. Лін Темпл була сестрою його матері. Вона працювала бібліотекаркою поблизу Балтімора. Брайан Темпл був фізиком, працював у НАСА, в Центрі космічних польотів імені Ґоддарда у Ґрінбелті, штат Меріленд, де працював і батько Віла Ніл Яблонскі. Двоє чоловіків були друзями та колегами, і пари були доволі близькими. Після того як батьки хлопчика загинули в авіакатастрофі, Лін і Брайан отримали опіку над Вілом. Те, що сталося після цього, загадка.

— Що ви маєте на увазі?

— За кілька днів після того, як батьки хлопчика загинули в аварії, Брайан і Лін звільнилися з роботи. Отак просто Брайан покинув двадцятирічну кар’єру в НАСА. Вони зібрали речі, поклали меблі на склад і залишили Балтімор. За кілька місяців оселилися тут.

— Без роботи? На що ж вони жили?

— Ще одне хороше запитання. Коли Темпли померли, на їхньому банківському рахунку лежало п’ятсот тисяч доларів. Я не знаю, наскільки щедро платять у НАСА, але це дуже добре навіть для фізика.

Денне світло тьмяніло. З лісу вийшли ще два олені, олениця і її дитинча, але вони були обережні, стежили за двома людьми, коли крок за кроком виходили в поле. У прийдешній мисливський сезон ця обережність може стати тим додатковим заходом безпеки, який збереже їм життя. Але ніщо тебе не врятує, коли потрапляєш на очі мисливцю.

— Від чого тікали Темпли? — спитала вона.

— Я не знаю, але цілком очевидно, що таки тікали. Можливо, вони щось знали про ту авіакатастрофу.

— Тоді чому не звернулися до поліції?

— Уявлення не маю. Я поговорив з мерілендським детективом, який розслідував смерть Яблонскі, і він був таким само спантеличеним, як і я.

— Віл знав, чому тітка й дядько перевезли його сюди?

— Вони сказали йому, що Балтімор — небезпечне місто і вони хочуть жити в безпечнішому місці. От і все.

— І отак вони закінчили, — сказала вона, думаючи про балки, які падали, гаряче полум’я. Пекельна смерть на краю тихого лісу.

— Річ у тім, що це безпечне місто, — сказав Ваймен. — У нас є ті, хто сідає за кермо нетверезим, наші дурні підлітки роблять дурні речі. Можливо, є крадіжки зі зломом або якісь сімейні бійки. Такі наші поліцейські звіти. Але оце? — Він похитав головою. — Я ніколи не мав справи з чимось таким. І сподіваюся, що ніколи більше не матиму.

У полі з’явилося більше силуетів. Ціле стадо оленів безшумно рухалося в сутінках. Для такої міської дівчини, як Джейн, це було чарівне видовище. Тут, у місці, де дикі олені не відчували небезпеки й виходили перед людські очі, Темпли, мабуть, вирішили, що знайшли власний прихисток. Місце, де можна оселитися невідомими й непоміченими.

— Це велика удача, що хлопчик вижив, — сказав Ваймен.

— А ви впевнені, що йдеться про удачу?

— Як я вже сказав, якийсь час я вважав його підозрюваним. Така рутина під час розслідувань. Але цей хлопець — він справді був приголомшений. Ми знайшли його телескоп у полі, саме там, де він сказав, що залишив його. Тієї ночі було чистісіньке небо, якраз така ніч, коли варто ставити телескоп. І він мав багато опіків, бо намагався врятувати тітку й дядька.

— Як я зрозуміла, випадкова водійка привезла його до лікарні.

Ваймен кивнув:

— Проїжджала жінка й побачила полум’я. Вона відвезла дитину до приймального покою.

Джейн озирнулася, щоб подивитися на дорогу:

— Останній будинок, який я бачила, був приблизно за милю звідси.

Ця жінка місцева?

— Не думаю.

— Ви не знаєте?

— Ми її не бачили. Вона висадила хлопця й поїхала. Назвала медсестрі свій номер телефону, але сталася якась помилка. Коли ми зателефонували за номером, слухавку взяв якийсь хлопець із Нью-Джерсі, який уявлення не мав, про що ми говоримо. На той момент ми взагалі не думали, що це злочин. Ми думали, що це нещасний випадок, тому пошук свідків не був пріоритетом. Лише пізніше, коли ми почули про «Семтекс», то зрозуміли, що маємо справу з убивством.

— Вона могла щось бачити тієї ночі. Можливо, навіть розминулася з убивцею на дорозі.

— Нам не вдалося її знайти. І хлопець, і медсестра швидкої допомоги описали її як біляву та струнку, років сорока. Збігається з тим, що ми бачили на відео з лікарні. — Ваймен підвів очі, коли почав сіятися дрібний дощ. — Отже, це загадка, яку ми не розгадали. Ця справа нагадує айсберг: над водою видно лише її частину. І є ціла історія в глибині, яку ми не бачимо. — Він натягнув на голову капюшон від дощу. — Я маю для вас цей файл у машині. Можете його переглянути, і телефонуйте, якщо виникнуть запитання.

Вона взяла товсту пачку паперів, яку він простягнув їй.

— Якщо чесно, у мене є ще одне запитання. Як Віл опинився у «Вечірні»?

— Я думав, що ви приїхали звідти. Вони вам не сказали?

— Шкільна психологиня сказала, що Віла направили туди з вашого державного агентства.

— Найшвидше кляте розміщення, яке я коли-небудь бачив. Через день після пожежі, коли дитина ще була в лікарні, мені зателефонували з адміністрації губернатора. Хлопця взяли під особливий захист. Потім приїхав якийсь чоловік на машині без розпізнавальних знаків, забрав дитину й поїхав.

— Якийсь чоловік?

— Високий, темноволосий. Одягнений у все чорне, як вампір.

У все чорне. Ентоні Сансоне.

17

— Оголошую відкритою цю зустріч Джакалів, — промовив Джуліан.

Мора спостерігала, як шестеро хлопців зайняли свої місця в кабінеті хімії. Оскільки вони сиділи в їдальні за тим самим столом, що й Джуліан, Мора знала, як їх усіх звати. У другому ряду був Бруно Чін, який, здавалося, і хвилини не міг усидіти на місці, навіть зараз совався й сіпався на стільці. Артур Тумбс поруч із ним сидів абсолютно нерухомо, склавши руки, вкриті шрамами від опіків, на столі. Ці шрами, як їй сказали, залишились як потворне нагадування про пожежу, яку влаштував його власний батько. Біля дверей сидів Лестер Ґрімет, хлопець, одержимий пошуком швидких шляхів для втечі. Якось утеча через вікно врятувала йому життя, і він завжди вибирав місце біля виходу. А в першому ряду сиділи двоє найновіших учасників Джакалів — Віл Яблонскі та Тедді Клок. Їхні історії Мора знала дуже добре.

«Шість хлопчиків, шість трагедій», — подумала Мора. Але життя тривало, і ось вони, деякі зі шрамами, але всі вижили. Цей клуб був для них способом упоратися з утратами, поганими спогадами, способом цих безсилих дітей відчути себе воїнами.

Але враження борців зі злочинністю вони не справляли.

Лише Джуліан виділявся, високий і владний, президент клубу. Хоча Джейн і назвала Джакалів школою криміналістики, було зрозуміло, що Джуліан сприймав свою роль президента клубу серйозно. Та й інші хлопці в кімнаті видавалися такими ж серйозними.

— Джакали, сьогодні до нас приєдналася справжня суд ‐ медекспертка, — сказав Джуліан. — Докторка Айлс працює в офісі судово-медичної експертизи в Бостоні, де проводить розтини. Вона лікарка. Судмедекспертка. Науковиця. І… — Він глянув на неї з гордістю. — Вона моя подруга.

Моя подруга. Два такі прості слова, але те, як він їх сказав, мало набагато глибше значення для них обох. Вона встала, усміхаючись, і звернулася до клубу з тією ж повагою, з якою вони ставилися до неї.

— Дякую, що представив, Джуліане. Як він і сказав вам, я патологоанатомка. Працюю з мертвими. Я досліджую людські останки на столі для розтину трупів і розглядаю тканини під мікроскопом, щоб зрозуміти, чому люди помирають. Чи було це природним результатом якогось захворювання? Чи смерть спричинена травмою або токсинами? Отрутами? Оскільки я отримала наукову освіту в галузі медицини, можу вам порадити… — Вона замовкла, помітивши рух у коридорі. Спалах білявого волосся. — Клер? — гукнула вона. — Ти б хотіла приєднатися до нас?

Усі хлопці одразу обернулися на двері. Клер навряд чи могла вислизнути непоміченою, тож знизала плечима, ніби їй просто нема чим зайнятися. Вона пройшла просто до першого ряду й беземоційно сіла на стілець поруч із Вілом. Хлопці все ще дивилися на цю екзотичну істоту, яка щойно забрела до них. «І справді, — подумала Мора, — Клер Ворд була дивною дівчиною». Зі своїм біло-русявим волоссям і світлими віями вона здавалася неземною, мов якась лісова німфа. Але її знуджений погляд і сутулі плечі належали класичному американському підлітку.

Клер озирнулася на вмовклих хлопців:

— Народе, ви щось робите на цих зустрічах чи просто дивитеся?

Джуліан сказав:

— Ми збираємося обговорити те, що знайшли на вербі.

— І з чим я не маю нічого спільного. Хто б там що не казав.

— Ми просто досліджуємо докази, Клер. Куди б це нас не привело. — Він подивився на Мору. — Я подумав, оскільки ти судмедекспертка, може, почнеш із того, що повідомиш нам причину смерті.

Мора спохмурніла:

— Причину смерті?

— Півня, — вигукнув Бруно. — Ми вже знаємо, що його прикінчили. Або прикурчили — напевно, це краще слово. Але як він помер?

Мора озирнулася на обличчя, що спостерігали за нею. «Вони серйозно… — подумала вона, — вони насправді сприймають це як розслідування смерті».

— Ви його оглянули, — сказав Артур. — Правда ж?

— Лише побіжно, — зізналася Мора. — До того як містер Роман викинув останки. І виходячи з того, під яким кутом була його шия, я б сказала, що вона була явно зламана.

— То це буде смерть від удушення або травми спинного мозку?

— Вона тільки-но сказала, що шия була зламана, — зауважив Бруно. — Я б сказав, що причина неврологічна, а не судинна.

— А що з приблизним часом смерті? — спитав Лестер. — Ви знаєте, яким був посмертний інтервал?

Мора перевела погляд з одного обличчя на інше, вражена потоком запитань:

— Час смерті завжди під питанням, якщо немає свідків. У людей ми

дивимося на ряд показників. Температуру тіла, трупне заклякання…

— Чи ви колись пробували робити тест на калій у скловидному тілі птахів? — запитав Бруно.

Вона витріщилася на нього:

— Ні. Ні, не можу сказати, що пробувала. Зізнаюсь: я мало знаю про курячі патології.

— Ну, принаймні в нас є причина смерті. Але нащо було розрізати його? Нащо виривати йому кишки й вішати на дереві?

«Саме це запитання я поставила на галявині».

— Це запитання стосується профілювання, — сказав Джуліан. — Поки що ми будемо розглядати речові докази. Я повернувся в ліс, щоб спробувати знайти тіло, але думаю, що з ним розібрався якийсь падложер, тому в нас немає останків для дослідження. Я також шукав відбитки взуття в курнику, але, на жаль, дощ їх майже знищив. Тож ми перейдемо до того, що ви знайшли. — Він глянув на Бруно. — Хочеш продовжити?

Коли Бруно став перед класом, Мора сіла, почуваючись ученицею, яка не виконала домашнього завдання. Вона й гадки не мала, чим хоче поділитися в’юнкий, верткий маленький Бруно. Він одягнув латексні рукавички й потягся до коричневого паперового пакета. Звідти витяг три ляльки з гілочок, які все ще були скріплені петлями зі шпагату.

Поклав їх на лабораторний стіл із нержавіючої сталі. «Такі тривіальні штуки», — подумала вона, дивлячись на них зараз. У яскравому люмінесцентному освітленні класу червонувато- коричневі бризки скидалися на плями бруду, а не на кров. Звисаючи з верби й обертаючись на вітрі, вони здавалися злочестивими. Зараз ляльки втратили свою силу, нівелювалися до того, чим вони й були, — пучків гілочок.

— Тут представлені експонати A, B і C, — сказав Бруно. — Людські фігурки, які, схоже, представляють двох чоловіків і одну жінку. Вони виготовлені з різних гілочок і кори, зв’язаних шпагатом. Я вивчав шпагат. І визначив, що він зроблений зі джуту. Я також знайшов зразки такого шпагату в сараї, де ним зв’язують тюки сіна для коней. — Він поліз у кишеню й витяг зразок мотузки. — Бачите? Ідентична. З нашого ж сараю! — Він знову сів.

— Артуре, виступиш далі? — спитав Джуліан.

— Я ідентифікував гілочки, — сказав Артур, підводячись. — Зі спідницею з кори було легко. Це Betula papyrifera, американська біла береза. Гілочки було не так легко визначити, їх там два різні види. Судячи з гладкої зеленої кори та загострених бруньок, я думаю, що деякі з них — це Fraxinus nigra, чорний ясен. Інші гілочки я зміг ідентифікувати через їхню серцевину у формі зірки. Думаю, що це бальзамічна тополя. Усі ці дерева ростуть біля струмка.

— Гарна робота, — сказав Джуліан.

Мора не відводила очей від Артура, коли він сідав, і думала: «Цей п’ятнадцятирічний хлопець знає про дерева більше, ніж я».

Криміналістична школа вражала дужче, ніж вона могла собі уявити.

Лестер підвівся зі стільця, але не вийшов до дошки. Він залишився біля виходу, де почувався в безпеці:

— Я вивчив мотузку, на якій жертву підвісили на тій високій гілці. Мені довелося повернутися туди й залізти на дерево, щоб узяти зразок, оскільки ми не змогли знайти Германа — жертву — в лісі.

— І що ти дізнався про мотузку? — спитав Джуліан.

— Це білий нейлон товщиною чверть дюйма з діамантовим оплетенням. Універсальна, хороша міцність на розрив. Стійка до гниття та плісняви. — Лестер зробив паузу. — Я шукав усюди, щоб з’ясувати, де її взяли. І знайшов цілий рулон у сараї. — Він сів.

— Отож ми встановили, що всі необхідні матеріали для виготовлення цих ляльок можна знайти просто тут, на території школи. Гілочки. Шпагат. Мотузку. — Джуліан обвів поглядом кімнату. — І зараз переходимо до важчого — відповіді на запитання, яке Лестер поставив раніше: навіщо? Навіщо комусь убивати півня, розрізати його й потрошити? Навіщо вішати його на стежці, якою ми ходимо майже щодня? У місці, де ми обов’язково на нього натрапимо? — Він чекав на відповіді.

Артур сказав:

— Хтось хоче уваги.

— Або ненавидить півнів, — сказав Бруно, багатозначно дивлячись на Клер.

— Релігійний обряд, — припустив Віл. — Як у сантерії*.(*Сантерія — поширена на Кубі синкретична релігія, яка поєднує вірування народу йоруба та елементи католицизму, а також має багато спільних рис із вуду). Вони ж убивають курей, так?

— Психопат убиває тварин заради розваги, — сказав Лестер. — Можливо, йому це сподобалося. Можливо, він отримав задоволення, а це означає, що він зробить це знову.

Лестер зробив паузу:

— Наступного разу це може бути не курка.

Від цього в кімнаті запала тиша.

Це Тедді її порушив:

— Я думаю, що це повідомлення, — сказав він.

— Яке саме повідомлення? — запитав Джуліан.

— Він намагається нам щось сказати. Намагається нас попередити. — Голос Тедді перейшов у шепіт. — Хтось ще думав про те, чому тут три ляльки?

Мора подивилася на ляльок із гілочок. Потім глянула на Клер, яка сиділа в першому ряду поряд із Вілом і Тедді.

Дві ляльки чоловічої статі. Одна жіночої.

18

— Я не знавець географії, Ріццолі, тому підкажи мені, — сказав детектив Кроу. — Останній раз, коли я цим цікавився, Нью-Гемпшир не входив до нашої юрисдикції.

Джейн обвела очима стіл, за яким на групову нараду зібралися детективи. Фрост і Мур сиділи навпроти неї, але жоден із них, здавалося, не горів бажанням суперечити Кроу цього ранку. Узагалі вся команда була втомленою від конфлікту. Кроу здолав їх усіх, і вона була єдиною, хто готувався кинути йому виклик. Єдиною, хто справді насолоджувався нокдаунами й затяжними битвами.

— Я просто перерахувала всі паралелі зі справою Акерманів, — сказала вона. — Два роки тому Яблонскі гинуть, коли бомба руйнує їхній приватний літак.

— Який розбився в Меріленді, — зазначив Кроу.

— Крім того, два роки тому батьків Клер Ворд убивають…

— У Лондоні. — Кроу засміявся. — Це інша країна, заради бога.

— …І обидві події відбуваються того самого тижня, коли на сім’ю Тедді Клока напали на Сент-Томасі. Три сім’ї, Кроу. Усі вбиті з інтервалом у кілька днів. Минуло два роки, і на єдиних, хто вижив із цих сімей, знову напали. Так ніби хтось вирішив знищити їхні роди. І ці троє дітей — останні, хто має померти.

— Що ти пропонуєш, Ріццолі? Хочеш полетіти в Меріленд і провести розслідування за них?

— Полетіти в Меріленд для початку.

— Що далі, Лондон? Бостонська поліція буде щаслива оплатити цей рахунок. О, і не забуваймо про Сент-Томас. Хтось має перевірити цей випадок.

Фрост підняв руку:

— Я готовий їхати на Сент-Томас.

— Я не пропоную їхати до Лондона та на Сент-Томас, — сказала Джейн. — Я просто хочу приділити цьому трохи часу. Думаю, що є зв’язки, яких ми просто не бачимо. Щось, що об’єднує Вордів, Яблонскі і Клоків.

— Величезна міжнародна змова, — сказав Кроу. — Звісно.

— Це вимагає більшої уваги.

— Ні. Ми зосереджені на Андресі Сапаті. Чомусь його ніде не можна знайти, що натякає мені на провину людини. — Кроу подивився на Фроста. — Що в нас є щодо його телефонних дзвінків?

Фрост похитав головою:

— Не користувався своїм мобільним телефоном після вбивства Акерманів. Припускаю, що він його викинув або сам повернувся в Колумбію. Телефонні дзвінки Марії мене не насторожують.

— Тоді в неї є інший спосіб зв’язатися з ним. Електронна пошта. Посередник. Тож переходимо до друзів друзів. Чи є нові підказки після сьогоднішнього ранкового ефіру?

Мур кивнув:

— Ми намагаємося розглянути їх усі.

— Знаєте, що каже майстер Йода? «Немає намагань, є лише справи».

Кроу глянув на годинник і різко підвівся, поправляючи краватку.

— На мене чекає репортер, — сказав він і вийшов із кімнати.

— Як думаєте, чи не варто вже зараз розширити двері? — сказала Джейн. — До того як його голова стане надто великою, щоб крізь них пролазити?

— Думаю, що вже надто пізно, — сказав Мур. Знаний своїм терпінням, навіть він мав вираз огиди на обличчі, коли збирав свої папери й запихав їх у портфель. Останнім часом він багато говорив про вихід на пенсію; ця справа могла стати тією, яка таки виштовхне його за двері.

— Що ти думаєш про Сапату? — запитала його Джейн.

— Андрес Сапата має все, що Кроу любить у підозрюваних. Доступ, можливість, список злочинів. І не має ґрін-карти.

— Не схоже, що це тебе переконало.

— Але немає й переконливих аргументів, щоб це спростувати. Наразі Сапата — наша людина. — Мур закрив портфель і вийшов за двері, як стомлений бюрократ.

— Боже, — сказала вона Фросту. — Що з ним сталося?

— Ти не знаєш, що тут коїлося останні кілька днів, — сказав Фрост. — Не мала задоволення бути в компанії Кроу.

Вона сиділа, стукаючи ручкою по паперах, які принесла на зустріч. Подумала про всі години, які присвятила вивченню справ Вордів і Яблонскі.

— Скажи мені, що я маю рацію, Фросте. Скажи, що в цьому всьому є щось дивне.

— Тут є щось дивне.

— Дякую.

— Але це не означає, що зв’язки ведуть сюди. Я провів той пошук у базі ФБР. Подивився на сотні вбитих сімей по всій країні. На жаль, ці три не унікальні.

— Але саме другі напади вирізняють ці сім’ї. Схоже на те, що Похмурий Жнець не здасться, доки не закінчить роботу. Як ми можемо пояснити це?

— Не всі божевільні речі мають пояснення. Іноді просто так трапляється.

— Мені ніколи не подобалася ця відповідь. Це те, що я кажу своїй дитині.

— І Реджина з цим згодна, правда?

— Але я — ні.

У неї задзвонив мобільний телефон. Вона побачила на дисплеї номер Кроу і застогнала. Закотила очі в бік Фроста, коли відповідала:

— Ріццолі.

— Вони засікли Сапату, квартиру в Роксбері. За Марією ведеться спостереження, а довбаний придурок припирається до неї. Їдь туди негайно, ми в дорозі.

За десять хвилин Джейн і Фрост зупинилися біля огорожі з сітки й вилізли з машини. Кроу вже був там і прогулювався, як генерал Макартур, та мотивував свої війська, які складалися з детективів Арбато й Мура та двох патрульних.

— Головний вхід — за рогом, — сказав Арбато, показуючи на чотириповерховий будинок із червоної цегли. — Кейхілл стежить за вхідними дверима. Досі не бачив, щоб підозрюваний виходив.

— Ми впевнені, що там саме Сапата? — запитав Мур.

— Якщо ні, то він має двійника. Марія вийшла з автобуса за два квартали звідси й пішла просто за цією адресою. За пів години Сапата перетнув паркінг і зайшов у будинок.

— У вас є список орендарів? — запитала Джейн.

— Так. Тут двадцять чотири квартири, з них п’ять вільні.

— Є іспанські імена? — запитав Кроу. — Спочатку ми перевіримо їх.

Один із патрульних засміявся:

— Ого, та це вже профілювання!

— Можеш подати на мене за це позов.

— Можна глянути на цей список? — запитав Фрост і почав читати імена. — Тут живе Філбрук.

— Так, справжній латиноамериканець, — сказав патрульний.

— У Марії є сестра. — Фрост підняв очі. — Вона одружена з Філбруком.

— Мабуть, це він, — сказав Кроу. — Яка квартира?

— Написано два-десять.

— Це в задній частині будівлі, — сказав Арбато. — Код безпеки для клавіатури на вході — один-два-сім.

— Арбато, — гарикнув Кроу, — ти й ці двоє офіцерів залишайтеся на виходах. Решта — заходимо.

Будь-хто, хто б їх спостеріг, знав би, що щось трапиться, коли Кроу, Мур, Фрост і Джейн разом рушили до головного входу. Але люди з квартири 210, яка виходила на задню частину будівлі, знати не знали, що до них щось наближалося. Кроу натиснув 1-2-7 на клавіатурі біля входу, і замок з клацанням відчинився. Джейн увійшла за ним досередини, її серце калатало, а руки почали пітніти. Усе може пройти легко або обернутися кривавою катастрофою. Тобто це могли бути останні секунди, які вона усвідомлює: її черевики рухаються обшарпаними сходами вгору, вага «ґлока» в її руках. Спина Фроста була просто перед нею, його кевларовий бронежилет стовбурчився під сорочкою. Усі ці деталі вона сприймала з ефективністю фотокамери — десяток вражень за мить.

Вони вийшли на сходовий майданчик другого поверху. Квартира 210 була далі коридором. Позаду неї несподівано відчинилися двері, і Джейн обернулася, махнувши зброєю. Молода жінка дивилася на неї, тримаючи дитину на руках, темні очі були широко розплющені від жаху.

— Залишайся всередині! — прошипіла Джейн. Жінка миттєво відсахнулася, і двері зачинилися.

Кроу вже був біля квартири 210. Він завмер і кинув погляд на свою команду.

— Ріццолі, — прошепотів він. — Твоя черга. Заведи нас туди.

Вона знала, чому він вибрав її. Жіноче обличчя й голос — не так загрозливо. Вона перевела подих і подзвонила у двері. Стояла доволі близько до вічка, щоб закрити собою огляд. На жаль, це також давало можливість будь-кому всередині відстрелити їй голову. Вона помітила якийсь рух у вічку: хтось дивився на неї.

Двері відчинилися. З’явилася латиноамериканка, круглолиця, років сорока, доволі схожа на економку Акерманів, і Джейн зрозуміла, що це, мабуть, сестра Марії.

— Місіс Філбрук? — запитала Джейн.

Жінка помітила інших детективів у коридорі й закричала:

— Маріє!

— Уперед, уперед! — гарикнув Кроу, проштовхнувшись повз Джейн і вриваючись до квартири.

Надто багато речей сталося одночасно. Детективи опинилися в помешканні. Сестра Марії кричала й голосила іспанською. Коли Джейн забігла до сусідньої кімнати, то побачила брудний килим, смугастий диван, дитячий манеж.

Діти. У цій квартирі є діти.

Джейн кинулася в спальню, де важкі штори створювали такий глибокий морок, що вона ледве помітила фігури, що збилися в кутку.

Жінка обіймала двох малюків, її тіло згорнулося навколо дітей, ніби захищаючи їх від біди власною плоттю.

Марія.

Застукали кроки по металу.

Джейн пірнула через інший дверний прохід у другу спальню, де Мур виліз через відчинене вікно на пожежну драбину.

— Сапата? — запитала Джейн.

— Піднявся сходами!

Чому піднявся?

Вона висунула голову у вікно й побачила Арбато й Кейхілла, що стояли в провулку внизу зі зброєю в руках. Вона підняла погляд і помітила трьох своїх товаришів по команді, які лізли драбиною в погоню.

Джейн швидко промчала через квартиру й кинулася на сходи. Якби Сапата дістався даху, вона б його там перехопила. Вона перестрибувала через дві сходинки за раз, помітила, як якісь двері відчинилися й з гуркотом зачинилися, коли вона промчала повз них угору останнім маршем, її серце калатало, груди важко здіймалися.

Вискочила крізь двері на дах і виринула в сяйво полудня. Побачила, як Сапата переліз через край і приземлився обома ногами на дах.

— Стій! — вигукнула вона. — Поліція!

Він зупинився, дивлячись на неї. Був з порожніми руками. Вицвілі сині джинси, пом’ята сорочка на ґудзиках із рваним рукавом. Кілька секунд на даху були лише вони двоє. Вона помітила відчай у його очах, спостерегла, як той перетворився на похмуру рішучість.

— Руки вгору! — крикнув Кроу, коли вони з Фростом вивалилися на дах позаду Сапати.

Тікати йому не було куди. Один поліцейський попереду, двоє позаду, всі озброєні. Джейн побачила, як тремтять ноги Сапати, і подумала, що він збирається впасти на коліна, здаючись. Його наступний крок шокував її.

Він скочив ліворуч і побіг до дальнього краю даху. У бік вузького провулку, що проходив між будинками. Лише стрибок олімпійського класу міг безпечно переправити людину через цю прірву.

І все ж він стрибнув, кинувшись із краю даху в бік сусідньої будівлі. На мить він ніби завис у повітрі, його тіло витягнулося в лебединому пориві, який мало не переніс його через прірву.

Джейн підскочила до краю. Побачила, як Сапата відчайдушно чіплявся за дощову ринву іншої будівлі, а його ноги сіпалися над чотириповерховим проваллям.

— Ісусе, він божевільний? — сказав Фрост.

— Арбато, йди в сусідній дім! — крикнув Кроу на вулицю, і двоє детективів, що були внизу, помчали через вулицю.

Усе ще звисаючи на ринві, Сапата намагався підтягнутися, б’ючись ногами об стіну. Підняв одну ногу, промахнувся. Знову підняв. У той момент, коли його черевик переліз через край, ринва зірвалася з даху.

Джейн заплющила очі, але не могла не чути скреготу металу, що ламався, або глухого удару тіла Сапати об хідник.

Десь кричала жінка.

19

Марія Салазар сиділа, скоцюрбившись, за столом для допитів, опустивши голову, витираючи сльози з очей. У молодості Марія була разюче вродливою. У свої сорок п’ять років вона все ще була красивою, але в одностороннє дзеркало Джейн бачила сиве коріння волосся, що проглядало на маківці Марії. Її руки, оперті на стіл, були важкі, але міцні, з м’язами, нарощеними роками хатньої роботи. Поки вона мила, полірувала й замітала чужі будинки, які образи вирували в ній? Коли вона витирала пил з антикварних меблів Акерманів, пилососила перські килими, чи спадало їй на думку, що лише одна їхня картина, одне смарагдове намисто зі скриньки місіс Акерман можуть змусити всі її фінансові проблеми зникнути?

— Ніколи, — простогнала Марія в сусідній кімнаті. — Я ніколи нічого не краду!

Кроу, вдаючи поганого поліцейського поруч з хорошим Муром, нахилився ближче, вишкіривши зуби з неприхованою агресією:

— Ви відключили систему безпеки для свого хлопця.

— Ні.

— Залишили кухонні двері незамкненими.

— Ні.

— Забезпечили собі надійне алібі, доглядаючи за дітьми своєї сестри, поки Андрес прослизнув до будинку Акерманів. Він збирався просто пограбувати їх тієї ночі чи вбивство теж планувалося?

— Андрес — він ніколи нікого не кривдив!

— Його відбитки пальців на кухонних дверях. Вони на кухні. —

Кроу нахилився ще ближче, і Марія відсахнулася. Джейн було майже шкода цю жінку, бо було мало огидніших видовищ, ніж гарчання Даррена Кроу, кинуте тобі в обличчя. — Він був у будинку, Маріє.

Увійшов просто через кухонні двері.

— Він приніс мій мобільний! Я залишила його вдома того ранку, тож він прийшов до будинку.

— І залишив відбитки пальців на кухні?

— Я дала йому каву. Я чищу духовку, а він хвилинку сидить поруч.

— І місіс Акерман на це погоджувалася? Чужий чоловік сидить у неї на кухні?

— Вона не проти. Місіс Акерман — вона завжди добра до мене.

— Та годі. Хіба Акермани не були такими, як усі інші багаті мудаки? Тобі майже нічого не платили, поки ти на колінах мила їхні туалети.

— Ні, вони добре до мене ставляться.

— У них були всі гроші світу, а глянь на себе, Маріє. Насилу сплачуєш рахунки. Це так несправедливо. Ти заслуговуєш більшого, чи не так?

Вона похитала головою:

— Ви вигадуєте це. Це неправда.

— Правда в тому, що Андрес мав кримінальне минуле в Колумбії.

Контрабанда наркотиків. Крадіжка зі зломом.

— Він ніколи нікого не кривдив.

— Завжди буває перший раз. Має бути спокусливо, коли йдеться про таких багатих людей, як Акермани. Усі ці приємні речі можна взяти. — Він витягнув із коробки, яку приніс до кімнати, пакет із доказами. — Ми знайшли це у вашій квартирі, Маріє. Гарні сережки з перлами. Як ви змогли їх собі дозволити?

— Місіс Акерман — вона подарувала їх мені. На Різдво.

— Подарувала? Звісно.

— Так і було.

— Вони коштують приблизно п’ятсот баксів. Доволі приємний бонус.

— Вона їх більше не хотіла. Сказала, що я можу їх взяти.

— А може, вона раптом дізналася, що ви їх вкрали? Можливо, тому Андресу довелося їх убити. Щоб вони мовчали, щоб вас не заарештували.

Голова Марії піднялася, її очі були опухлі й вологі, а обличчя почервоніло від люті:

— Ви диявол!

— Я просто намагаюся дбати про безпеку цього міста.

— Вигадуючи брехню? Ви мене не знаєте. Ви не знаєте Андреса.

— Я знаю, що він був злочинцем. Я знаю, що він утік від нас. Це говорить мені, що він винен.

— Він боявся.

— Чого?

— Колумбії. Він не міг повернутися до Колумбії. Там би його вбили.

— Отже, він вирішив померти тут?

Марія опустила обличчя в руки:

— Він хотів жити, — схлипнула вона. — Він хотів, щоб його залишили в спокої.

— Скажіть правду, Маріє.

— Це правда.

— Скажи правду, або… — Кроу зупинився через дотик Мура до його плеча. Хоча двоє чоловіків не обмінялися жодним словом, Джейн побачила їхній погляд. Побачила, як Мур несхвально похитав головою, а Кроу у відповідь глянув на нього.

Кроу різко випростався:

— Подумайте про це, Маріє, — сказав він і вийшов із кімнати.

— Боже, — пробурмотів Фрост поруч із Джейн. — Оце так мудак на стероїдах.

Крізь одностороннє дзеркало Джейн дивилася, як Мур сидів із Марією. Він не запропонував жодного втішного дотику, жодних заспокійливих слів, а жінка продовжувала ридати, обіймаючи себе, ніби так могла припинити тремтіти.

— Тут недостатньо доказів, — сказала Джейн.

— Відбитки пальців на кухонних дверях? — сказав Фрост. — Те, що він утік від нас?

— Та припини. Ти кажеш як Кроу.

— І ці сережки. Хто робить своїй хатній робітниці такий дорогий подарунок?

— Можливо, це правда. Можливо, місіс Акерман була щедрою жінкою. Ми не можемо це спростувати. І подумай про той будинок, про всі речі, які Сапата міг украсти, якби це справді було пограбування. Навіть скринька з коштовностями залишилася.

— Він злякався. Утік, перш ніж встиг щось взяти.

— Це, на твою думку, правдоподібно? Це мало б тебе турбувати. Бо мене це, безсумнівно, турбує.

У сусідній кімнаті Марія повільно підвелася на ноги, спираючись на руку Мура. Коли він виводив економку за двері, Джейн тихо сказала:

— І Мура це теж турбує.

— Біда в тому, що в тебе нічого немає. Просто погане передчуття.

Цього було недостатньо, але так само вона не могла ігнорувати його.

Погане передчуття — це твоя підсвідомість, яка повідомляє тобі, що ти щось пропустив, важливу деталь, яка може змінити хід розслідування. Це може змінити життя.

Її телефон задзвонив. Побачила ім’я абонента, і виникло ще одне погане передчуття.

— Френкі, — зітхнувши, відповіла вона.

— Я дзвонив тобі двічі, і ти не відповіла.

— Я була зайнята. «Переслідувала підозрюваного. Дивилася, як помирав чоловік».

— Так, ну, зараз уже надто пізно. Уже не спиниш.

— Що відбувається?

— Ми в мами, і щойно приїхав Корсак.

— Ми? Ти маєш на увазі, що тато теж там?

— Так. Вони всі кричать одне на одного.

— Боже, Френкі. Треба тата й Корсака тримати нарізно. І витягни одного з них звідти.

— Клянуся, вони вб’ють один одного, Джейн.

— Добре-добре. Я зараз буду. — Вона дала відбій.

— Пам’ятай: немає нічого небезпечнішого, ніж дзвінки з дому, — сказав Фрост навдивовижу спокійно.

— Я просто сподіваюся, що мені не доведеться викликати адвоката.

— Для твого тата?

— Для мене. Після того як я його вб’ю.

20

Джейн вийшла з машини й одразу почула крики. Вона пролетіла повз три знайомі машини, припарковані під божевільними кутами перед будинком її матері, і грюкнула у вхідні двері. Грюкнула ще раз, коли ніхто не відповів, мабуть, через те, що вони всі оглухли всередині від галасу.

— Нарешті поліція прибула, — сказав роздратований голос позаду неї.

Джейн обернулася й побачила сусідку Анджели, місіс Камінскі, яка уважно дивилася на неї з хідника. Двадцять років тому жінка видавалася старезною, і минулі десятиліття нічого не змінили, ніби вона застигла в часі, на її обличчі назавжди закарбувався похмурий вираз.

— У цьому районі все змарніло, — сказала пані Камінскі. — Уся ця біганина з незнайомцями.

— Перепрошую? — сказала Джейн.

— Твоя мати була гідною поваги. Хороша заміжня жінка.

— Мій тато покинув її.

— То це привід отак дичавіти?

— Здичавіла? Моя мама?

Вхідні двері відчинилися:

— Слава Богу, що ти тут! — сказав Корсак. — Тут двоє проти одного! — Він схопив Джейн за руку. — Заходь, допоможи мені.

— Бачиш? — сказала місіс Камінскі, показуючи на Корсака. — Я говорю про нього!

Джейн пішла слідом за Корсаком до будинку, з полегкістю зачинившись за вхідними дверима від несхвального погляду сусідки:

— Що ти маєш на увазі — двоє проти одного?

— Я тут сам за себе. Твій тато й Френкі продовжують насідати, намагаючись змусити твою маму покинути мене.

— Що каже мама?

— Хтозна, що вона зробить? Будь-якої миті вона зламається.

«Викинути всіх цих чоловіків з дому було б гарним першим кроком», — подумала Джейн, ідучи на звуки голосів з кухні. Звісно, ця битва мала бути на кухні, де гострий ніж завжди під рукою.

— Схоже, ніби тобі промили мізки і тепер ти не можеш думати самостійно, — сказав батько Джейн.

— Мамо, ми тебе не впізнаємо, — втрутився Френкі.

— Я просто хочу повернути свою стару Анджелу. Ми з дружиною разом, такі, якими були раніше.

Анджела сиділа за столом, стискаючи голову, ніби хотіла заглушити голоси, що кидалися на неї.

— Тату, Френкі, — сказала Джейн. — Залиште її в спокої.

Анджела подивилася на доньку розпачливими очима:

— Що мені робити, Дженні? Вони так заплутують мене!

— Тут немає ніякої плутанини, — сказав Френк. — Ми одружені, і крапка.

— Минулого тижня ви розлучалися, — сказав Корсак.

— Це було непорозуміння.

— А її звали Сенді, — пробурмотіла Анджела.

— Вона нічого не значила!

— Я чув геть інше, — сказав Корсак.

— Тебе це ніяк не стосується, — сказав брат Джейн. — Чому ти досі тут, мудаче?

— Тому що я кохаю цю жінку, ясно? Після того як твій батько пішов, я був поруч із нею. Це я знову змусив її сміятися. — Корсак владно поклав руку на плече Анджели. — Тепер твоєму батькові потрібно рухатися далі.

— Не чіпай мою дружину. — Френк відштовхнув руку Корсака від Анджели.

Корсак визвірився:

— Ти щойно вдарив мене?

— Що, ти про той маленький ляпас? — Френк сильно штурхнув Корсака в руку. — Чи ти це мав на увазі?

— Тату, не треба, — сказала Джейн.

Обличчя Корсака почервоніло. Обома руками він штовхнув Френка Ріццолі назад на кухонну стійку:

— Це був напад на поліцейського.

Брат Джейн проштовхнувся між двома старшими чоловіками:

— Гей. Гей.

— Ти вже не поліцейський! — крикнув Френк-старший. — І не дивно! Товста дупа з хворим серцем!

— Тату! — благально скрикнула Джейн, виносячи дерев’яний брусок із кухонними ножами поза зону його досяжності. — Припиніть.

Обидва!

Корсак смикнув його за комір сорочки:

— Заради Анджели я вдам, що тут щойно нічого не сталося. Але не думай, що я коли-небудь це забуду.

— Геть з мого дому, мудаче, — сказав Френк-старший.

— Твій дім? Ти від неї пішов, — вказав Корсак. — І тому цей дім її.

— Я платив іпотеку протягом останніх двадцяти років. Тепер ти думаєш, що можеш отак просто взяти мою власність?

— Власність? — Анджела раптом різко зірвалася, ніби це слово встромило спис їй у спину. — Власність? То от що я для тебе, Френку?

— Мамо, — сказав Френкі. — Тато не це мав на увазі.

— Та ні, саме це й мав.

— Ні, це не так, — сказав Френк. — Я просто кажу…

Анджела кинула на нього тисячовольтний погляд:

— Я нічия не власність. Я вільна жінка.

— Скажи йому це, люба, — сказав Корсак.

Френк і Френкі одночасно огризнулися:

— А ти мовчи.

— Я хочу, щоб ви пішли звідси, — сказала Анджела, підводячись зі свого місця за столом, мов валькірія, готова до бою. — Геть, — наказала вона.

Френк і Корсак невпевнено перезирнулися.

— Ну, ти її чув, — сказав Корсак.

— Я маю на увазі вас обох. Вас усіх, — сказала Анджела.

Корсак ошелешено похитав головою:

— Але Енджі…

— Ви викликаєте в мене головний біль усіма цими смиканнями й криками. Це моя кухня, мій дім, і я хочу його назад. Негайно.

— Мамо, це схоже на гарну ідею, — сказав Френкі. — Чудову ідею.

Він поплескав батька по плечу:

— Ну ж бо, тату. Дай їй час, і вона прийде до тями.

— Це, — сказала Анджела, — не допоможе у справі твого батька. — Вона люто зиркнула на незваних гостей на своїй кухні. — Ну, чого ви всі чекаєте?

— Він піде першим, — сказав Френк, показуючи на Корсака.

— Чому саме я?

— Ми всі йдемо, мамо, — сказала Джейн. Вона взяла Корсака під руку й потягла до вхідних дверей. — Френкі, забери тата звідси.

— Не ти, Джейн, — сказала Анджела. — Ти залишся.

— Але ти щойно сказала…

— Я хочу, щоб пішли чоловіки. Саме вони викликають у мене головний біль. Я хочу, щоб ти залишилася й ми змогли поговорити.

— Подбай про це, Дженні, — сказав Френкі, і вона не могла не помітити загрозливої нотки в його голосі. — Пам’ятай, ми — сім’я. Це не змінюється.

«Іноді я про це шкодую», — подумала вона, коли чоловіки вийшли з кухні, вкриті такою густою хмарою ворожості, що вона майже відчувала її запах. Джейн не наважилася сказати ні слова, не поворухнула жодним м’язом, поки не почула, як зачинилися вхідні двері, а потім як завелися одночасно три автомобільні двигуни.

Зітхнувши з полегкістю, вона поставила кухонні ножі назад на звичне місце на столі й подивилася на матір. Це був дивний поворот подій.

Френкі був дитиною, якою Анджела завжди пишалася найбільше, її сином у морській піхоті, який не міг зробити нічого неправильно, навіть коли мучив своїх братів і сестер. Але сьогодні Анджела не звернулася до Френкі, вона попросила Джейн лишитися, і тепер, коли вони зосталися самі, Джейн знадобився час, щоб роздивитися свою матір. Обличчя Анджели все ще було розчервоніле після вибуху гніву, і з такими яскравими щоками та вогнем в очах вона не скидалася на власність жодного чоловіка. Вона була схожа на жінку, яка мала б стискати спис та бойову сокиру, і з її ніздрів ішла би пара. Але коли вони почули, що три машини від’їхали, та войовниця ніби зникла, залишивши лише втомлену жінку середнього віку, яка впала на стілець і сховала обличчя в долоні.

— Мамо? — сказала Джейн.

— Усе, чого я хотіла, — це ще один шанс полюбити. Ще один шанс знову почуватися живою.

— Що ти маєш на увазі — «живою»? Ти не почувалася так?

— Я почувалася невидимою, ось як я почувалася. Щовечора ставила вечерю перед твоїм батьком. Спостерігала, як він поглинав її без жодного компліменту. Я думала, що так і має бути, коли ви одружені тридцять п’ять років. Звідки мені було знати, що все може бути інакше? Я думала, що на цьому все. Мої діти виросли, у мене є будинок із гарним двором. То на що ж мені скаржитися?

— Я не знала, що ти нещасна, мамо.

— Я й не була нещасна. Я просто була… — Анджела знизала плечима. — Ось. Я дихала. Ви, ви ще молодята. Ви з Ґебріелом, мабуть, не знаєте, про що я говорю, і я сподіваюся, що ніколи не дізнаєтеся. Це жахливе відчуття — думати, що найкращі роки твого життя позаду. Він змусив мене так почуватися.

— Але ти так засмутилася, коли він пішов.

— Звісно я засмутилася! Він покинув мене заради іншої жінки!

— То… ти його не хотіла. Але також не хотіла, щоб вона його отримала.

— Хіба це так важко зрозуміти?

Джейн знизала плечима:

— Здається, я розумію.

— І саме вона пошкодувала про це. Блондиночка.

Анджела розсміялася, голосно, цинічно зареготала.

— Я думаю, що вони обоє пошкодували. Ось чому тато хоче повернутися додому. Підозрюю, що вже трохи запізно для цього?

Губи Анджели затремтіли, і вона подивилася на стіл, де лежали її руки. Десятиліття готування їжі, опіків від гарячого жиру та порізів від кухонних ножів залишили на цих руках шрами, мов битви:

— Я не знаю, — пробурмотіла вона.

— Ти щойно сказала мені, якою нещасною була.

— Була. Потім з’явився Вінс, і я почала почуватися новою жінкою. Молодою жінкою. Ми разом робили божевільні речі, речі, які я навіть не мріяла робити, наприклад стріляли з рушниці. І купалися голяка.

— Забагато інформації, мамо, — забагато зайвої інформації.

— Він водив мене на танці, Дженні. Ти пам’ятаєш, коли твій батько востаннє водив мене на танці?

— Ні.

— От і я. У цьому суть.

— Гаразд. — Джейн зітхнула. — Тоді ми розберемося з цим. Це твоє рішення, і яким би воно не було, я тебе підтримаю, — навіть якби це означало одягнути на весілля рожеву сукню клоуна.

— Але от у чому річ, Дженні. Я не можу вирішити.

— Ти щойно сказала мені, якою щасливою тебе робить Вінс.

— Але Френкі вимовив чарівне слово. Сім’я. — Анджела підвела виснажені очі. — Це щось означає. Усі ці роки разом. Ти і твої брати. Твій батько і я — у нас є історія, і це те, від чого я не можу просто піти.

— То історія важливіша за те, що робить тебе щасливою?

— Він твій батько, Джейн. Невже це так мало для тебе означає?

Джейн збентежено похитала головою:

— Це не має нічого спільного зі мною. Це про тебе і про те, чого ти хочеш.

— Що робити, якщо те, чого я хочу, змушує мене почуватися винною? Що, якщо я вийду заміж за Вінса і проведу решту свого життя, шкодуючи, що не дала нашій родині другого шансу? Френкі, наприклад, ніколи мені не пробачить. І отець Фланаган, і всі в церкві.

І сусіди…

— Забудь про сусідів: це програна справа.

— Як бачиш, потрібно врахувати багато речей. Це було набагато легше, коли я була скривдженою жінкою і всі казали: «Уперед, дівчино!» Тепер усе перевернулося догори дриґом, і я розбиваю сім’ю. Знаєш, як мені важко? Бути хвойдою?

«Краще хвойдою, — подумала Джейн, — ніж депресивною й ніякою». Вона простягнула руку через стіл, щоб торкнутися руки матері.

— Ти заслуговуєш бути щасливою, це все, що я можу сказати. Не дозволяй отцю Фланагану, місіс Камінскі чи Френкі змушувати тебе робити те, чого ти не хочеш.

— Я б хотіла бути такою, як ти, впевненою в собі. Дивлюсь на тебе й думаю: як я виростила таку сильну доньку? Жінку, яка готує сніданок, годує свою дитину, а потім ловить злочинців?

— Я сильна, тому що ти зробила мене такою, мамо.

Анджела засміялася. Провела рукою по очах:

— Так, звісно. Глянь на мене — балакуча руїна. Розриваюся між коханим і сім’єю.

— Цей член сім’ї хоче, щоб ти перестала думати про нас.

— Неможливо. Коли кажуть, що сім’я — це твоя плоть і кров, то саме це мають на увазі. Якщо я через це втрачу Френкі, це буде все одно що відрізати собі руку. Коли ти втрачаєш сім’ю, ти втрачаєш усе.

Ці слова лунали в голові Джейн, коли вона того вечора їхала додому.

Її мати мала рацію: якщо ти втратив сім’ю, то втратив усе. Вона бачила, що траплялося з людьми, які втратили чоловіків, дружин або дітей через убивство. Вона бачила, як горе змінює життя, як обличчя старіють за одну ніч. Як би не намагалася запропонувати їм розраду, пообіцяти їм спокій шляхом справедливості, вона насправді не знала або не хотіла знати глибини їхніх страждань. Лише інша жертва могла б це зрозуміти.

Ось чому існувала така школа, як «Вечірня». Це було місце для bзцілення поранених в оточенні тих, хто розумів.

Того ранку вона розмовляла з Морою, але не повідомила їй про долю Сапати. Оскільки їхній головний підозрюваний мертвий, а Тедді, ймовірно, більше нічого не загрожує, їм слід було вирішити, чи не настав час повернути його до Бостона. Вона заїхала на автостоянку біля своєї квартири і вже збиралася подзвонити на мобільний телефон Мори, коли згадала, що у «Вечірні» немає сигналу. Прокрутивши журнал викликів, вона знайшла стаціонарний номер телефону, з якого востаннє дзвонила Мора, і набрала його.

Після шести гудків тремтячий голос відповів:

— «Вечірня».

— Докторко Велівер, це ви? Це детектив Ріццолі. — Вона чекала на відповідь. — Агов, ви там?

— Так. Так. — Наляканий сміх. — Боже мій, вони такі гарні!

— Хто гарний?

— Я ніколи не бачила таких птахів. І неба таких дивних кольорів…

— Гм, докторко Велівер? Чи можу я поговорити з докторкою Айлс?

— Я не знаю, де вона.

— Чи не могли б ви попросити її передзвонити мені? Ви побачите її за вечерею, чи не так?

— Я не вечерятиму. Сьогодні все смішне на смак. О! О! — Велівер радісно скрикнула. — Якби ви лише могли побачити цих птахів! Вони так близько, я можу торкнутися до них!

Джейн почула, як вона поклала слухавку. Почула кроки, які віддалялися.

— Докторко Велівер? Агов?

Відповіді не було.

Джейн насупилася, від’єднавшись, розмірковуючи, які саме птахи могли так зачарувати жінку. Їй раптом привиділися птеродактилі, що літали над лісами Мена.

У тому світі, яким була «Вечірня», усе здавалося можливим.

21

Убивця курей.

Хоча ніхто не сказав їй цього в очі, Клер розуміла, про що вони шепочуться, коли схиляють голови разом і кидають на неї погляди з інших обідніх столів. Це саме вона. Усі знали, що Клер намагалася кÓпнути Германа кілька днів тому біля стайні. Це зробило її головною підозрюваною. У суді пліток їй уже винесли вирок.

Вона пронизала виделкою брюссельську капусту, і та була такою ж гіркою, як і її образа, але вона все одно з’їла її, машинально жуючи, намагаючись ігнорувати шепіт і погляди. Як завжди, Бріана була заводіякою, яку підтримували її принцеси. Єдиним, хто дивився на Клер із явним співчуттям, був пес Ведмідь, який піднявся зі свого звичного місця біля ніг Джуліана й підбіг до неї. Вона простягнула йому шматок м’яса під стіл і кліпнула, щоб стерти сльози, коли він із вдячністю лизнув їй руку. Собаки були набагато добрішими за людей. Вони приймали тебе таким, яким ти був. Вона простягнула руку й занурила її в густу шерсть Ведмедя. Принаймні він завжди буде її другом.

— Можна сісти за твій стіл?

Вона підвела очі й побачила Тедді з тацею в руках:

— Будь моїм гостем. Але ти знаєш, що станеться, якщо ти це зробиш.

— Що?

— Ти ніколи не будеш одним із крутих дітей.

— Я ніколи й не був одним з них. — Він сів, і вона подивилася на його їжу: варену картоплю, брюссельську капусту та лімську квасолю.

— Ти що, вегетаріанець?

— Я алергік.

— На що?

— Риба. Креветки. Яйця. — Він використовував пальці, щоб підрахувати пункти у своєму списку алергенів. — Пшениця. Арахіс. Помідори. І, можливо, але я не впевнений, полуниця.

— Боже, як ти досі не помер з голоду?

— Я хижак-м’ясоїд, як і ти.

Вона подивилася на його бліде обличчя, його руки-сірники й подумала: «Ти найменше схожий на хижака з усіх хлопців, яких я коли-небудь бачила».

— Я люблю м’ясо. Вчора їв курку. — Він замовк, і його щоки раптом почервоніли. — Вибач, — пробурмотів він.

— Я не вбивала Германа. Що б вони про мене не казали.

— Не всі так кажуть.

Вона кинула виделку на стіл:

— Я не дурна, Тедді.

— Віл тобі вірить. І Джуліан каже, що хороший слідчий завжди уникає квапних суджень.

Вона глянула на інший столик і вловила посмішку Бріани:

— Б’юся об заклад, що вона не захищає мене.

— Це через Джуліана?

Вона подивилася на Тедді:

— Що?

— Через нього ви з Бріаною ненавидите одна одну? Бо вам обом подобається Джуліан?

— Не знаю, про що ти кажеш.

— Бріана каже, що ти в нього закохалася. — Тедді глянув на Ведмедя, який вимахував хвостом у надії отримати ще шматок їжі. —

І тому ти постійно панькаєшся з його собакою, щоб сподобатися Джуліану.

Це всі так думали? Вона раптом штурхнула Ведмедя й різко сказала:

— Припини мене діставати, дурний собако.

Уся їдальня почула це й обернулася, щоб глянути на неї, коли вона встала.

— Чому ти йдеш? — спитав Тедді.

Вона не відповіла. Просто вийшла з їдальні, з будівлі.

Надворі ще не стемніло, ще тягнулися літні сутінки. В небі кружляли та петляли ластівки. Вона обійшла будівлю викладеною камінням стежкою, майже без цікавості вдивляючись у тіні в пошуках яскравих спалахів світлячків. Цвіркуни сюрчали так голосно, що вона спочатку не почула стукоту над головою. Потім щось упало й гучно приземлилося просто біля її ніг. Шматок шиферу.

Він міг у мене поцілити!

Вона підвела очі й побачила фігуру, що сиділа на краю даху. Силует на нічному небі — широко, мов крила, розкинуті руки — здавалося, він був готовий злетіти.

«Ні», — хотіла закричати вона, але з горла нічого не вихопилося. Ні.

Фігура підскочила. На тлі неба, що темніло, ластівки продовжували кружляти й ширяти, але тіло стрімко полетіло вниз, мов приречений безкрилий птах.

Коли Клер знову розплющила очі, то побачила чорну калюжу, що розповзалася по доріжці, розширюючись, як ореол, навколо розтрощеного черепа докторки Анни Велівер.

Головним судово-медичним експертом у штаті Мен був доктор Далджіт Сінгх, з яким Мора познайомилася багато років тому на конференції з судової медицини. Відтоді на кожній конференції вони завели традицію зустрічатися за вечерею, де обговорювали дивні випадки та показували фотографії з відпусток та з сім’єю. Але з білого позашляховика з табличкою «Криміналісти» вийшов не Далджіт, а молода жінка, одягнена в черевики, штани карго та флісову куртку, наче вона заскочила сюди просто з туристичного походу. Жінка пройшла повз поліцейські машини штату Мен упевненою ходою людини, яка знається на сценах смерті, і підійшла просто до Мори.

— Я докторка Емма Оуен. А ви докторка Айлс, правильно?

— Гарне припущення, — сказала Мора, коли вони автоматично потисли одна одній руки, хоча було дивно робити це з іншою жінкою. Особливо з жінкою, на вигляд заледве дорослою, щоб закінчити коледж, а тим паче отримати ступінь із патології.

— Насправді це не припущення. Я бачила ваше фото в тій статті, яку ви написали торік у «Журналі судово-медичної патології». Далджіт увесь час говорить про вас, тож мені здається, що я вас уже знаю.

— Як Далджіт?

— Цього тижня він на Алясці, у відпустці. Інакше приїхав би сам.

Мора сказала з іронічним сміхом:

— Я теж ніби у відпустці.

— Це, певно, відстій. Приїжджаєте в Мен, а мертві тіла йдуть за вами. — Докторка Оуен витягла з кишені бахіли і з грацією танцюристки легко одягла їх, балансуючи то на одній нозі, то на другій. Як і багато молодих жінок-лікарок, які в цей час трансформували обличчя медицини, докторка Оуен справляла враження розумної, спортивної та впевненої в собі:

— Детектив Голанд уже проінформував мене по телефону. Ви здогадувалися, що це може статися? Помітили якісь ознаки суїцидальних думок, депресії?

— Ні. Я шокована, як і всі тут. Докторка Велівер здавалася мені цілком нормальною. Єдине, що сьогодні не так, як завжди, — це те, що вона не прийшла на вечерю.

— А востаннє ви бачили її…

— Під час обіду. Мені здається, у неї о першій годині була остання зустріч з учнем на сьогодні. Після цього її ніхто не бачив. Поки вона не стрибнула.

— У вас є якісь теорії? Є уявлення, чому вона це зробила?

— Жоднісінького. Ми всі збентежені.

— Ну що ж, — зітхнувши, сказала жінка, — якщо такий експерт, як докторка Айлс, не знає, то на нас справді чекає загадка. — Вона натягнула пару латексних рукавичок. — Детектив Голанд сказав, що є свідок.

— Одна з учениць бачила, як це сталося.

— О, Боже. У дитини будуть кошмари.

«Наче у Клер Ворд їх досі не було», — подумала Мора.

Докторка Оуен подивилася на будівлю, вікна світилися на тлі нічного неба:

— Ого. Я ніколи не бувала тут раніше. Навіть не знала про існування цієї школи. Вона нагадує замок.

— Побудований у дев’ятнадцятому столітті як маєток залізничного барона. Судячи з готичної архітектури, думаю, він уявляв себе королівською особою.

— Ви знаєте, звідки вона стрибнула?

— З доріжки на даху. Веде від вежі, де був її кабінет.

Докторка Оуен подивилася на вежу, де все ще світилися вікна кабінету Велівер:

— Схоже, висота десь двадцять метрів, можливо, навіть вище. Що ви думаєте, докторко Айлс?

— Я згодна.

Вони йшли стежкою вздовж будівлі, й Мора дивувалася з того, що отримала роль вищої влади, статус, який ставав очевидним щоразу, коли молода жінка зверталася до неї «докторко Айлс». Попереду світилися ліхтарики двох детективів поліції штату Мен. Тіло, що лежало біля їхніх ніг, було накрите поліетиленовою плівкою.

— Добрий вечір, панове, — сказала докторка Оуен.

— Це ж психіатри завжди роблять отаке? — сказав один із детективів.

— Вона була психіатром?

— Докторка Велівер була шкільним психологом, — сказала Мора.

Детектив гмикнув:

— Як я й сказав. Думаю, є причина того, що вони обирають цю спеціальність.

Коли докторка Оуен підняла простирадло, обидва поліцейські спрямували ліхтарики, щоб освітити тіло. Анна Велівер лежала на спині, її обличчя було відкрите для яскравого світла, волосся в’юнилося навколо голови, наче сиве гніздо з дроту.

Мора глянула на вікна третього поверху гуртожитку й побачила силуети учнів, що дивилися вниз на видовище, яке дітям ніколи не слід було бачити.

— Докторко Айлс? — Докторка Оуен запропонувала Морі пару рукавичок. — Якщо хочете приєднатися до мене.

Це було запрошення, якому Мора не дуже зраділа, але вона натягнула рукавички й присіла біля своєї молодшої колеги. Вони разом обмацали череп, оглянули кінцівки, підрахували явні переломи.

— Усе, що ми хочемо знати: це нещасний випадок чи самогубство? — сказав один із детективів.

— Ви вже виключили вбивство, чи не так? — сказала докторка Оуен.

Він кивнув:

— Ми розмовляли зі свідком. Дівчина на ім’я Клер Ворд, років тринадцяти. Вона була надворі, стояла тут, коли це сталося, і не бачила нікого на даху, крім жертви. Сказала, що жінка розвела руки й стрибнула. — Він показав угору на яскраво освітлену вежу. — Двері, що ведуть з її кабінету, були відчинені навстіж, і ми не побачили жодних ознак боротьби. Вона вийшла на доріжку, перелізла через поручні й стрибнула.

— Чому?

Детектив знизав плечима:

— Це я залишу психіатрам. Тим, які не стрибнули.

Докторка Оуен швидко звелася на ноги, але Мора відчула свій вік, коли вставала повільніше, її праве коліно задерев’яніло від годин літнього садівництва, від чотирьох десятиліть неминучого зношування сухожиль і хрящів. Це було ще одне скрипуче нагадування про те, що нове покоління завжди чекає свого часу.

— Отже, виходячи з того, що вам сказала свідок, — мовила докторка Оуен, — це не схоже на випадкову смерть.

— Якщо лише вона випадково не перелізла через поручні й випадково не кинулася з даху.

— Добре. — Докторка Оуен зняла рукавички. — Мушу погодитися.

Спосіб смерті — самогубство.

— За винятком того, що ми не бачили наближення цього, — сказала Мора. — Узагалі жодних ознак.

У темряві вона не бачила виразів облич двох копів, але могла уявити, як вони закотили очі.

— Вам потрібна передсмертна записка? — сказав один із детективів.

— Мені потрібна причина. Я знала цю жінку.

— Дружини думають, що знають своїх чоловіків. А батьки — що знають своїх дітей.

— Так, я постійно чую те саме після самогубств. Не було жодних ознак. Я цілком усвідомлюю, що сім’ї іноді бувають неуважними. Але це… — Мора замовкла, розуміючи, що три пари очей спостерігають за нею, видатною судмедексперткою із Бостона, яка намагається захистити щось таке нелогічне, як передчуття. — Ви маєте зрозуміти, робота докторки Велівер полягала в тому, щоб консультувати постраждалих дітей. Допомагати їм вилікуватися після важкої емоційної травми. Це була робота її життя, тож навіщо їй ще більше травмувати їх, змушуючи бачити це? Помирати таким ефектним способом?

— У вас є відповідь?

— Ні, немає. І в її колег теж. Ніхто з викладачів чи співробітників цього не розуміє.

— Найближчі родичі? — запитала докторка Оуен. — Хтось може надати цю інформацію?

— Вона була вдовою. Як відомо директору Бауму, у неї не залишилося сім’ї.

— Тоді я боюся, що причина залишиться невідомою, — сказала докторка Оуен. — Але я зроблю розтин, навіть якщо причина смерті здається очевидною.

Мора подивилася на тіло й подумала: визначити причину смерті буде легко. Розрізати шкіру, оглянути розірвані органи та роздроблені кістки, й ось вам відповіді. Її хвилювали питання, на які вона не могла відповісти. Мотиви, таємні муки, які спонукали людей убивати чужинців або позбавляти себе життя.

Після того як нарешті поїхав останній офіційний автомобіль, Мора піднялася сходами до вітальні факультету, де зібралася більшість співробітників. У каміні горіло полум’я, але не було запалено жодної лампи, ніби ніхто з них не міг витри мати яскравого світла цієї трагічної ночі. Мора опустилася в оксамитове крісло й дивилася, як відблиски вогню мерехтять на обличчях. Вона почула тихий дзвін, коли Ґотфрід налив у склянку бренді. Без жодного слова він поставив його на стіл біля Мори, припустивши, що їй теж не завадить міцний напій. Вона кивнула і з вдячністю зробила ковток.

— У когось із нас має бути підказка, чому вона це зробила, — сказала Лілі. — Мав бути якийсь знак, щось, чого ми не усвідомлювали, але що було значущим.

Ґотфрід сказав:

— Ми не можемо перевірити її електронну пошту, бо я не знаю пароля. Але поліція обшукала її особисті речі, щоб знайти передсмертну записку. Нічого. Я розмовляв із кухарем, садівником, і вони не бачили нічого суттєвого, жодної ознаки того, що Анна схильна до самогубства.

— Я бачила її сьогодні вранці в саду, коли вона зрізала троянди для свого столу, — сказала Лілі.

— Звідки б ми знали? — буркнув доктор Паскуантоніо. — Вона була психологом.

Ґотфрід обвів поглядом своїх колег:

— Ви всі говорили з учнями. У когось із них є відповідь?

— У жодного, — сказала Карла Дюплесі, вчителька літератури. — У неї сьогодні було заплановано чотири сесії з учнями. Артур Тумбс був у неї останнім о першій годині дня, і він сказав, що вона видавалася трохи розгубленою, але не більше. Діти такі ж спантеличені, як і ми. Якщо ви думаєте, що важко нам, уявіть, як важко їм. Анна піклувалася про їхні емоційні потреби, а тепер вони дізналися, що вона була крихкою. Це змушує їх задуматися, чи можуть вони на нас покладатися. Чи дорослі достатньо сильні, щоб підтримати їх.

— Ось чому ми не можемо справляти враження слабких. Не зараз. — Похмурі слова пролунали з темного кутка кімнати. Це був лісник Роман, єдиний, хто не взявся за заспокійливу чарку.

— Маємо займатися своїми справами, як завжди.

— Це було б неприродно, — сказала Карла. — Нам усім потрібен час, щоб осягнути це.

— Осягнути? Просто красиве слово для жалю та голосінь. Жінка покінчила з собою, нічого не можна зробити, окрім як рухатися далі. — Крякнувши, він підвівся й вийшов із кімнати, залишаючи за собою запах сосни й тютюну.

— Ось вам молоко людської доброти, — сказала Карла собі під ніс. — Оскільки Роман подає приклад, не дивно, що в нас учні вбивають курей.

Ґотфрід сказав:

— Але містер Роман висловив цінну думку про важливість дотримання рутини. Учням це потрібно. Звісно, їм потрібен час, щоб оплакувати, але вони також мають знати, що життя триває. — Він подивився на Лілі. — Ми збираємося на екскурсію до Квебеку?

— Я нічого не скасовувала, — сказала вона. — Номери в готелі заброньовані, і діти говорили про це тижнями.

— Тоді ви мусите повезти їх, як обіцяли.

— Не всі вони їдуть, правда? — спитала Мора. — Враховуючи ситуацію Тедді, я вважаю, що для нього надто небезпечно бути на публіці та розкриватися.

— Детектив Ріццолі на цьому чітко наголосила, — сказала Лілі. — Він залишиться тут, де ми знаємо, що він у безпеці. Віл і Клер також залишаться. І, звісно, Джуліан. — Лілі усміхнулася. — Він сказав мені, що хоче більше часу з вами вдвох. Докторко Айлс, це справжній комплімент від підлітка.

— Усе одно це неправильно, — сказала Карла. — Везти їх на веселу екскурсію, коли Анна щойно померла. Ми маємо залишитися тут, щоб ушанувати її. Щоб зрозуміти, що спонукало її до цього.

— Горе, — тихо сказала Лілі. — Іноді воно наздоганяє вас. Навіть через роки.

Паскуантоніо гарикнув:

— Коли це сталося? Двадцять два роки тому?

— Ви говорите про вбивство чоловіка Анни? — запитала Мора.

Паскуантоніо кивнув і потягнувся до пляшки бренді, щоб наповнити склянку:

— Вона розповіла мені все про це. Як Френка висмикнули з його машини. Як його компанія заплатила викуп, але Френка все одно стратили, а тіло викинули через кілька днів. Ніхто не був заарештований.

— Це мало розлютити її, — сказала Мора. — А гнів, спрямований усередину, призводить до депресії. Якщо вона носила цю лють усі ці роки…

— Ми всі такі, — сказав Паскуантоніо. — Ось чому ми тут. Тому ми обираємо цю роботу. Лють — це пальне, яке тримає нас на ходу.

— Пальне може бути й небезпечним. Воно вибухає. — Мора роззирнулася по кімнаті на людей, усі вони були зранені насильством. — Ви впевнені, що впораєтеся? А ваші учні? Я бачила, що висіло на тій вербі. Хтось тут уже довів, що він — або вона — здатен убивати.

Настала неприємна мить мовчання, коли вчителі дивилися одне на одного.

Ґотфрід сказав:

— Це те, що нас турбує. Те, що ми з Анною вчора обговорювали.

Що один із наших учнів може бути глибоко стурбованим, можливо, навіть…

— Психопатом, — сказала Лілі.

— І ви не знаєте, хто саме? — сказала Мора.

Ґотфрід похитав головою:

— Це найбільше турбувало Анну. Що вона уявлення не мала, хто цей учень.

Психопат. Глибоко стурбований.

Ця розмова збентежила Мору, і вона відчувала це, коли піднімалася сходами пізніше тієї ночі. Думала про постраждалих дітей і про те, як насильство може спотворити душі. Думала, яка дитина вбила б півня заради розваги, розрізала б його й повісила нутрощі на дереві. Їй було цікаво, у якій кімнаті в цьому замку зараз спить та дитина.

Замість того щоб повернутися до своєї кімнати, вона далі піднімалася сходами до вежі. До кабінету Анни. Раніше того вечора вона була в кімнаті разом із детективами державної поліції, тож, увійшовши до кабінету й увімкнувши світло, не чекала ні сюрпризів, ні нових відкриттів. Справді, кімната видавалася такою ж, як була, коли вони з неї вийшли. Кристали кварцу хиталися у вікні. Ароматичні палички згоріли до сірого попелу. На столі лежав стос папок, верхня — усе ще відкрита — з поліцейським звітом із Сент-Томаса. Це був файл Тедді Клока. Поруч стояла ваза з трояндами, які Анна зрізала того ранку. Мора спробувала уявити, що могло промайнути в голові Анни, коли вона зрізала стебла і вдихала їхній запах. «Це останній день, коли я буду відчувати запах квітів»? Чи не було думок про час, що спливає, прощання з життям, просто звичайний ранок у саду? Чому цей день став таким трагічно іншим?

Вона кружляла кімнатою, шукаючи хоч якийсь слід Анни. Не вірила в привидів, а ті, хто відмовляється вірити, ніколи з ними не зустрінуться. Але вона все одно була в кімнаті, відчувала аромат троянд і ладану, дихала тим самим повітрям, яким ще недавно дихала Анна. Прохід на дах, крізь який вийшла Анна, тепер був зачинений від нічного холоду. Таця з чайником, порцеляновими чашками й накритою цукорницею стояла на столику, за яким якось уранці в цьому кабінеті сиділи Джейн і Мора. Чашки були чисті й складені, горщик порожній. Анна знайшла час, щоб сполоснути й висушити чайник і чашки, перш ніж покінчити з життям. Можливо, це був останній акт уваги до тих, кому доведеться наводити лад після неї.

Тоді чому вона вибрала такий брудний спосіб померти? Вихід, який забризкав стежку кров’ю й назавжди заплямував спогади учнів і колег?

— Ми цього не розуміємо. Правда ж?

Вона обернулася й побачила Джуліана, що стояв у дверях. Як завжди, пес був біля його ніг, і, як і його господар, Ведмідь видавався пригніченим. Обтяженим скорботою.

— Я думала, що ти пішов спати, — сказала вона.

— Не можу заснути. Прийшов поговорити з тобою, але тебе не було в кімнаті.

Вона зітхнула:

— Я теж не можу заснути.

Хлопець завагався у дверях, наче зайти в кабінет Анни було б неповагою до мертвих.

— Вона ніколи не забувала про дні народження, — сказав він. — Дитина приходила на сніданок і знаходила якийсь смішний маленький подарунок. Кепка «Янкіз» для хлопця, який любив бейсбол. Кришталевий лебідь для дівчини, яка поставила брекети. Вона зробила мені подарунок, хоча це був не мій день народження. Компас. Щоб я завжди знав, куди йду, і завжди пам’ятав, де був. — Його голос опустився до шепоту. — Таке завжди трапляється з людьми, які мені не байдужі.

— Що трапляється?

— Вони залишають мене. — Він мав на увазі «Вони помирають», і це було правдою. Останній його родич загинув минулої зими й залишив його самого в цілому світі.

«Крім мене. У нього досі є я».

Вона обхопила його руками й тримала. Джуліан був їй таким близьким, мов син, якого вона ніколи не мала, але в багатьох моментах вони все ще були чужими одне одному. Він напружено стояв у її обіймах — дерев’яна статуя, яку пригортала жінка, що почувалася так само неспокійно. Вони були такі, на превеликий жаль, схожі, жадали зв’язків, але не довіряли їм. Нарешті вона відчула, як з нього спало напруження, і він відповів на обійми, розслабляючись поруч із нею.

— Я не покину тебе, Щуре, — сказала вона. — Ти завжди можеш розраховувати на мене.

— Люди так кажуть. Але трапляється всяке.

— Зі мною нічого не трапиться.

— Ти знаєш, що не можеш цього обіцяти. — Він відійшов і повернувся до столу докторки Велівер. — Вона сказала, що ми можемо на неї покластися. І подивися, що сталося. — Він торкнувся троянд у вазі; одна рожева пелюстка впала додолу, пурхаючи, мов метелик, який помирає. — Чому вона це зробила?

— Іноді немає відповідей. У своїй роботі я надто часто б’юся над цим питанням. Сім’ї намагаються зрозуміти, чому хтось, кого вони любили, сам пішов із життя.

— Що ти їм кажеш?

— Ніколи не звинувачувати себе. Не почуватися винними. Бо ми самі несемо відповідальність за свої вчинки. Ніхто інший.

Вона не розуміла, чому її відповідь змусила його голову раптом опуститися. Він провів рукою по очах швидким зніяковілим рухом, який залишив блискучу смугу на обличчі.

— Щуре? — тихо запитала вона.

— Я почуваюся винним.

— Ніхто не знає, чому вона це зробила.

— Я не про докторку Велівер.

— А про кого?

— Про Керрі. — Він подивився на неї. — У неї день народження наступного тижня.

Його мертва сестра. Минулої зими дівчинка загинула разом із матір’ю у пустельній долині у Вайомінгу. Він рідко говорив про свою сім’ю, рідко говорив про те, що сталося в ті сповнені відчаю тижні, коли вони з Морою боролися за виживання. Вона думала, що він залишив те випробування позаду, але, звісно, цього не сталося. «Він більше схожий на мене, ніж я уявляла, — подумала вона. — Ми обоє ховаємо свої печалі там, де їх ніхто не бачить».

— Я мав її врятувати, — сказав він.

— Як ти міг? Твоя мати не дозволила їй піти.

— Я мав змусити її піти. Я був чоловіком у сім’ї. Моєю роботою було захистити її.

«Відповідальність, яка ніколи не повинна лягати на плечі звичайного шістнадцятирічного хлопця», — подумала вона. Він міг бути високим, як чоловік, із широкими чоловічими плечима, але вона бачила на його обличчі сльози хлопчика. Він змахнув їх рукавом і озирнувся в пошуках серветок.

Вона зайшла до вбиральні поруч і відмотала туалетний папір від рулону. Коли відривала, її погляд привернув блиск — іскристі піщинки, розсипані на сидінні унітаза. Вона торкнулася їх і подивилася на білі гранули, що прилипли до пальців. Помітила, що на плитці в убиральні блискучих гранул більше.

Щось висипали в туалет.

Мора повернулася в кабінет і подивилася на чайну тацю на столику. Згадала, як Анна заварила чай «Ерл Ґрей» у тому фарфоровому чайнику й налила три чашки. Згадала, що Анна додала три щедрі чайні ложки цукру до своєї чашки — екстравагантність, яка привернула увагу Мори. Вона підняла кришку цукорниці. Та була порожня.

Чому б Анна висипала цукор у туалет?

Телефон на столі Анни задзвонив, налякавши її й Джуліана. Вони глянули одне на одного, обоє вражені тим, що хтось телефонує мертвій жінці.

Мора відповіла:

— Школа «Вечірня». Докторка Айлс слухає.

— Ви мені не передзвонили, — сказала Джейн Ріццолі.

— А мала?

— Я передала повідомлення через докторку Велівер кілька годин тому. І вирішила спробувати набрати ще раз, поки не надто пізно.

— Ви говорили з Анною? Коли?

— Близько п’ятої чи о пів на шосту.

— Джейн, сталося дещо жахливе, і…

— З Тедді все гаразд, так? — урвала її Джейн.

— Так. Так, з ним усе гаразд.

— Тоді про що мова?

— Анна Велівер мертва. Схоже на самогубство. Вона стрибнула з даху.

Запала довга пауза. На задньому плані Мора чула звук телевізора, дзюрчання води та брязкіт посуду. Домашні звуки, які змусили її раптом засумувати за власним домом, за власною кухнею.

— Боже, — нарешті спромоглася сказати Джейн.

Мора подивилася на цукорницю. Уявила, як Анна висипає цукор в унітаз і повертається в цю кімнату. Відчиняє двері на дах і виходить, щоб зробити коротку прогулянку у вічність.

— Навіщо їй учиняти самогубство? — запитала Джейн.

Мора все ще дивилася на порожню цукорницю. І сказала:

— Я не впевнена, що вона це зробила.

22

— Ви впевнені, що хочете бути присутні, докторко Айлс? — Вони стояли в передпокої моргу, оточені шафами, наповненими рукавичками, масками та бахілами. Мора одягла медичну форму в роздягальні й уже заправляла волосся під паперову шапочку.

— Я надішлю вам остаточний звіт, — сказала докторка Оуен. —

І замовлю комплексний токсикологічний аналіз, як ви запропонували.

Ви, звісно, можете залишитися, але мені здається…

— Я тут для того, щоб просто спостерігати, а не втручатися, —

сказала Мора. — Це повністю ваше шоу.

Докторка Оуен почервоніла під своєю пишною паперовою шапочкою. Навіть під яскравим флуоресцентним світлом було видно, що це молоде обличчя з неймовірно гладкою шкірою непотребувало ніяких маскувальних кремів чи пудр, які почали заповзати у ванну кімнату Мори.

— Я не це мала на увазі, — сказала докторка Оуен. — Просто подумала про те, що ви знали її особисто. Вам це може датися важко.

Крізь оглядове вікно Мора спостерігала, як помічник доктора Оуена, кремезний молодий чоловік, збирав інструменти в лоток. На столі лежало тіло Анни Велівер, усе ще повністю одягнене. «Скільки тіл я розрізала, — подумала вона, — скільки скальпів зняла з черепів?»

Так багато, що вона згубила лік. Але всі вони були незнайомцями, про яких у неї не було жодних спогадів. А Анну вона знала. Знала її голос і усмішку, бачила блиск життя в її очах. Це був розтин, якого б хотів уникнути будь-який патологоанатом, але вона була тут, одягала бахіли, захисні окуляри та маску.

— Я мушу зробити це для неї, — сказала вона.

— Сумніваюся, що будуть якісь сюрпризи. Ми знаємо, як вона померла.

— Але не знаємо, що призвело до цього.

— Це не дасть нам відповіді.

— За годину до стрибка вона дивно розмовляла по телефону.

Сказала детективу Ріццолі, що їжа має неправильний смак. І вона бачила птахів, дивних птахів, що літали за її вікном. Мені цікаво, чи це були галюцинації.

— Тому ви попросили перевірити її на токсини?

— Ми не знайшли в неї наркотиків, але є ймовірність, що ми щось пропустили. Або вона їх сховала.

Вони ввійшли крізь двері в кімнату для розтину, і докторка Оуен сказала:

— Ренді, сьогодні в нас поважна гостя. Докторка Айлс з офісу медичної експертизи в Бостоні.

Молодий чоловік кивнув і запитав:

— Хто буде різати?

— Це справа докторки Оуен, — сказала Мора. — Я тут просто спостерігачка.

Мора звикла керувати у власному морзі, тож мусила стримати бажання зайняти звичне місце за столом. Натомість вона відступила, поки докторка Оуен і Ренді розставляли лотки для інструментів і регулювали світло. Правду кажучи, вона й не хотіла підходити ближче, не хотіла дивитися в обличчя Анни. Учора вона бачила в цих очах свідомість, а тепер її відсутність була яскравим нагадуванням про те, що тіла — це лише оболонки, що все, що становить душу, швидкоплинне й легко згасає. «Емма Оуен мала рацію, — подумала вона. — Це не той розтин, за яким я маю спостерігати».

Натомість вона звернула погляд до попередніх рентгенівських знімків, що висіли на світловому коробі. Поки докторка Оуен та її помічник роздягали труп, Мора зосередилася на зображеннях, де не було знайомого обличчя. Ніщо в цих знімках її не здивувало. Минулої ночі шляхом простої пальпації вона виявила вдавлені переломи лівої тім’яної кістки, а тепер побачила чорно-білі докази — тонку павутину тріщин. Вона звернулася до грудної клітки, де навіть крізь розпливчасті тіні одягу помітила масивні переломи з другого по восьме ребро ліворуч. Сила падіння також зламала таз, стиснувши крижовий отвір і розколовши гілку лобкової кістки. Усе те, що варто було очікувати в тілі, яке впало з висоти. Ще до того, як вони розрізали грудну клітку, Мора могла сказати, що вони знайдуть у грудній порожнині, оскільки бачила, до чого призводило вільне падіння в інших тілах. Паралельно з тим, як під час падіння можуть ламатися ребра й розплющуватися таз, вбиває зрештою сила різкого сповільнення, яка смикає серце та легені й розриває делікатні тканини та великі судини. Коли вони розріжуть грудну клітку Анни, то, імовірно, виявлять, що вона наповнена кров’ю.

— Звідки, в біса, вони в неї взялися? — сказав Ренді.

Докторка Оуен гукнула:

— Докторко Айлс, ви захочете це побачити.

Мора підійшла до столу. Вони розстібнули верх Анниної сукні, але ще не зняли її зі стегон. На тілі досі був бюстгальтер, практичний і білий, розміру D, без мережива, без надмірностей. Усі вони дивилися на оголену шкіру.

— Це найдивніші шрами, які я коли-небудь бачила, — сказала докторка Оуен.

Мора роздивлялася, приголомшена побаченим.

— Знімімо з неї решту одягу, — сказала вона.

Утрьох вони швидко зняли бюстгальтер і спустили сукню на стегна.

Коли знімали пояс зі стегон, Мора згадала переломи таза, які щойно бачила на рентгенівських знімках, і скривилася, подумавши, як ті уламки кісток труться один об одного. Подумала про крики, які колись чула у відділенні швидкої допомоги від молодого чоловіка, таз якого розтрощило під час аварії на баржі. Але Анна не відчувала болю й без стогонів віддала свій одяг. Вона тепер лежала оголена, її тіло вкривали синці, воно було деформоване: зламані ребра, череп і таз.

Але вони дивилися на сліди на її шкірі. Сліди, які були невидимі для

рентгенівського апарата й відкрилися лише зараз. Шрами на всій передній частині тулуба, потворна сітка вузлів на грудях, животі, навіть на плечах. Мора подумала про скромні бабусині сукні, які Анна носила навіть у теплі дні, сукні, обрані не через її ексцентричне почуття стилю, а щоб приховати це. Вона думала про те, скільки років минуло відтоді, як Анна одягала купальний костюм або засмагала на пляжі. Ці шрами були на вигляд старі — вічне нагадування про якісь >невимовні випробування.

— Може, це пересадка шкіри? — запитав Ренді.

— Це не пересадка шкіри, — сказала докторка Оуен.

— Тоді що це?

— Не знаю. — Докторка Оуен подивилася на Мору. — А ви?

Мора не відповіла. Вона звернула увагу на нижні кінцівки.

Дотягнувшись до світла, вона спрямувала його на гомілки, де шкіра була темнішою. Товщою. Глянула на Ренді:

— Нам потрібні детальні рентгенівські знімки ніг. Особливо великогомілкових кісток та обох щиколоток.

— Я вже провів дослідження скелета, — сказав Ренді. — Там висять усі знімки. Видно всі переломи.

— Мене не цікавлять нові переломи. Я шукаю старі.

— Як це допоможе нам визначити причину смерті? — запитала докторка Оуен.

— Ідеться про те, щоб зрозуміти жертву. Її минуле, душевний стан.

Вона не може говорити з нами, але її тіло досі може.

Мора й докторка Оуен пішли до передпокою, де спостерігали крізь оглядове віконце, як Ренді, одягнений у свинцевий фартух, викладав тіло для нового рентгенівського знімка. «Скільки шрамів ти приховала, Анно?» Сліди на її шкірі були очевидні, але як щодо емоційних ран, які ніколи не загоюються, які неможливо закрити фіброзом і колагеном? Чи йшлося про старі муки, які таки змусили її вийти на ту доріжку й віддати своє тіло гравітації та твердій землі?

Ренді прикріпив новий комплект знімків до світлового короба й помахав їм. Коли Мора та докторка Оуен знову ввійшли до лабораторії, він сказав:

— Я не бачу жодних інших переломів на цих знімках.

— Вони мають бути старі, — сказала Мора.

— Без утворення рубців, без деформацій. Знаєте, я можу таке помітити.

У його голосі відчувалося роздратування. Вона була порушницею, високою й могутньою експерткою з великого міста, яка поставила під сумнів його компетентність. Вона вирішила не протистояти йому й натомість зосередилася на рентгенівських знімках. Те, що він сказав, було правильним: на перший погляд, явних старих переломів рук чи ніг не було. Вона підійшла ближче, щоб вивчити спочатку праву гомілку, потім ліву. Темніша шкіра на гомілках Анни викликала в неї підозри, і те, що вона побачила на цих плівках, підтвердило її діагноз.

— Бачите це, докторко Оуен? — Мора вказала на контур великогомілкової кістки. — Зверніть увагу на шарування та товщину.

Молода патологоанатомка спохмурніла:

— Ця товща, згодна.

— Тут також є ендостальні зміни. Бачите? Це доволі промовисто. — Вона глянула на Ренді. — Можемо глянути знімки щиколоток?

— Що саме промовисто? — запитав він, бо його досі не переконала експертка з Бостона.

— Періостит. Запальні зміни оболонки, що вкривають кістку. — Мора зняла рентген великогомілкової кістки. — Знімки щиколоток, будь ласка.

Зі стиснутими губами він вставив нові рентгенівські знімки в затискачі, й те, що Мора побачила на цих знімках, розвіяло останні сумніви, які вона мала. Докторка Оуен, стоячи поруч з нею, стурбовано пробурмотіла:

— Ох.

— Це класичні зміни кісток, — сказала Мора. — Я бачила їх лише двічі в житті. Одного разу в іммігранта з Алжиру. Другим було тіло чоловіка з Південної Америки, яке виявили у вантажному судні.

— На що ви дивитеся? — спитав Ренді.

— Зміни в п’ятковій кістці, — сказала докторка Оуен. Вона показала на праву п’яткову кістку.

Мора сказала:

— Ви також можете побачити їх у лівій п’ятковій кістці. Такі деформації є результатом багатьох старих переломів, які згодом зажили.

— Обидві її ноги були зламані? — запитав Ренді.

— Неодноразово. — І вона дивилася на рентгенівські знімки й здригалася від їхнього значення. — Фалака, — тихо сказала вона.

— Я читала про це, — сказала докторка Оуен. — Але ніколи не думала, що побачу таке у справі в Мені.

Мора глянула на Ренді:

— Інша назва — «бастонада». Завдаються удари по підошві ноги, від чого ламаються кістки, розриваються сухожилля й зв’язки. Це відомі тортури в багатьох місцях світу. Близький Схід, Азія. Південна Америка.

— Тобто хтось зробив це з нею?

Мора кивнула:

— І ті зміни в гомілкових кістках, на які я вказала, теж від багаторазових побоїв. Її били по гомілках чимось важким. Можливо, цього не вистачило для справжнього перелому кістки, але залишилися постійні зміни в окісті внаслідок повторних крововиливів. — Мора повернулася до столу, де лежало розбите тіло Анни. Тепер вона розуміла значення цієї сітки шрамів на грудях, животі. Чого вона не розуміла, то це чому все це зробили з Анною. Або коли.

— Це все одно не пояснює, чому вона вчинила самогубство, — сказала докторка Оуен.

— Ні, — визнала Мора. — Але змушує задуматися, правда? А якщо її смерть якось пов’язана з минулим? Із тим, через що вона отримала ці шрами.

— Ви зараз сумніваєтеся, чи було це самогубством?

— Побачивши це, я сумніваюся в усьому. А тепер у нас є ще одна загадка. — Вона подивилася на докторку Оуен. — Чому Анну Велівер катували?

В’язниця принижує будь-кого, так сталося і з Ікаром.

Якщо дивитися крізь ґрати, він здавався меншим, незначним. Зараз він зняв свій італійський костюм і наручний годинник «Panerai» та одягнув похмурий помаранчевий комбінезон і гумові шльопанці. Його одиночна камера була обладнана лише раковиною, туалетом і бетонною полицею з тонким матрацом, на якому він зараз сидів.

— Ви знаєте, — сказав він, — що кожна людина має свою ціну.

— І яка ваша ціна? — запитав я.

— Я її вже заплатив. Усе, що я коли-небудь цінував, втрачено. — Він подивився на мене яскраво-блакитними очима, такими несхожими на м’які карі очі його мертвого сина Карло. — Я казав про вашу ціну.

— Мою? Мене не можна купити.

— То ви такий собі простодушний патріот? Робите це з любові до країни?

— Так.

Він засміявся:

— Я чув таке раніше. Це означає, що альтернативна пропозиція була недостатньо високою.

— Немає такої пропозиції, щоб змусити мене продати свою країну.

Він кинув на мене співчутливий погляд, немов я був недоумкуватим:

— Гаразд. Тоді повертайтеся до своєї країни. Але знайте, що повернетеся додому біднішим, ніж варто.

— На відміну від деяких людей, — кинув шпильку я, — я принаймні можу повернутися додому.

Він посміхнувся, і від цієї посмішки в мене раптом похололи руки. Ніби я дивився в обличчя свого майбутнього:

— А ви можете?

23

Джейн мала визнати, що Даррен Кроу мав добрий вигляд на телебаченні. Сидячи за своїм столом у відділі вбивств, вона дивилася інтерв’ю по телевізору департаменту, споглядаючи вишуканий костюмом Кроу, висушене феном волосся і його блискучі зуби. Їй було цікаво, чи він сам відбілив зуби аптечним набором, чи заплатив професіоналу, щоб той відполірував їх до перламутрової білизни.

— Рубен* із подвійною квашеною капустою, — сказав Фрост, поклавши на її стіл пакет із сендвічем.(*Популярний в Америці гриль-сендвіч.) Він сів у крісло поруч і розгорнув свій звичний обід — індичку на білому хлібі, без салату.

— Погляньте, як ця репортерка дивиться на нього, — сказала Джейн, вказуючи на біляву кореспондентку, яка брала інтерв’ю в Кроу. — Клянуся, вона будь-якої миті зірве свій піджак і закричить:

«Візьміть мене, офіцере!»

— Ніхто ніколи не говорить мені такого. — Фрост зітхнув, покірно відкушуючи бутерброд.

— Він робить це як професіонал. О, подивіться, ось його вираз глибокої задуми.

— Я бачив, як він вправлявся в ньому в туалеті.

— Глибока задума? — Вона пирхнула, розгортаючи свій рубен. —

Ніби він знає, що це таке. Те, як він дивиться на цю ціпочку, більше нагадує думки про глибоке горло.

Вони сиділи та їли свої бутерброди, дивлячись, як Кроу по телевізору описував смерть Сапати. «Міг здатися, але вирішив тікати… Ми весь час виявляли стриманість… дії вказують на провину людини…»

Її апетит раптом зник, Джейн поклала свій рубен.

«Ми впораємося з іноземцями-нелегалами, такими як Сапата, які приносять насильство в цю країну. Це я обіцяю порядним мешканцям Бостона».

— Це лайно, — сказала вона. — Він просто отак узяв і засудив Сапату.

Фрост нічого не сказав, просто далі їв бутерброд з індичкою, ніби ніщо інше не мало значення, і це її дратувало. Зазвичай вона цінувала незворушність партнера. Ані драм, ані криз, просто до божевілля врівноважений бойскаут, який зараз нагадував їй корову, що спокійно жує траву.

— Гей, — сказала вона. — Тебе це не турбує?

Він глянув на неї, його рот був повен індички:

— Я знаю, що тебе це турбує.

— А ти з цим згоден? Закривати справу, коли в нас немає знаряддя вбивства, а в Сапати немає нічого, що пов’язувало б його з Акерманами?

— Я не казав, що з цим згоден.

— Тепер поліцейський Голлівуд на телебаченні загортає все це, як різдвяний подарунок. Смердючий подарунок. Це мало б тебе розлютити.

— Напевно.

— Тебе хоч щось розлючує?

Він знову відкусив шматок індички й пожував, розмірковуючи над запитанням:

— Так, — нарешті сказав він. — Еліс.

— Так і має бути з колишніми дружинами.

— Ти сама запитала.

— Ну, ця справа теж мала б бути у списку. Чи бодай тривожити тебе, принаймні так, як вона тривожить мене й Мору.

Почувши згадку імені Мори, він нарешті поклав свій бутерброд і подивився на неї:

— Що думає докторка Айлс?

— Те саме, що і я: ці троє дітей якось пов’язані. Їхня психологиня щойно стрибнула з даху, і Мора ставить собі питання: що в цих дітях такого, що вбиває всіх, хто їм близький? Вони ніби прокляті. Куди б не пішли, там хтось гине.

— І тепер вони всі разом в одному місці.

«Вечірня». Вона подумала про темні ліси, де на вербах висять забризкані кров’ю прикраси. Подумала про замок, у якому жили привиди, бо всі там були в тіні насильства. І Тедді, і Мора були там за замкненими ворітьми з дітьми, які надто добре знайомі з кровопролиттям.

— Ріццолі. — Голос змусив її здригнутися, і вона різко обернулася на стільці й побачила лейтенанта Маркетта, що стояв за нею. Вона відразу схопила пульт і вимкнула телевізор.

— У вас тут мало роботи? — сказав Маркетт. — Ви двоє що, дивитеся серіали?

— Найдовший серіал з усіх, — сказала вона. — Детектив Кроу розповідає порядним мешканцям Бостона, як він самотужки знищив злого генія Сапату.

Маркетт похитав головою:

— Зайдіть у мій кабінет.

Вона піймала співчутливий погляд Фроста, підвелася й швидко пішла за Маркеттом до його кабінету. Він зачинив двері. Вона дочекалася, доки він умостився у своєму кріслі, а потім сіла.

Намагалася не відводити погляду, поки він дивився на неї через свій стіл.

— Ви з Кроу ніколи ні в чому не доходите згоди, правда? — запитав він.

— На що він зараз скаржиться?

— Відсутність єдиного фронту у справі Акерманів. Той факт, що ви й далі порушуєте питання щодо поспішних суджень.

— Винна в цьому обвинуваченні, — визнала вона. — Я вважаю це судження поспішним.

— Так, я чув усі ваші заперечення. Але ви маєте розуміти, у що це виллється, якщо преса дізнається те, що ви кажете. Це стало б піар-кошмаром. Ця справа вже привернула загальну увагу. Заможна родина, мертві діти, усе, що любить Ненсі Ґрейс. А ще в ній є злочинець, якого до вподоби ненавидіти половині Америки, — нелегальний іммігрант. Сапата — це злочинець, про якого всі мріяли. І найприємніше те, що він мертвий, а справу закрито. Казковий кінець.

— Якщо нічні кошмари можна вважати казками, — сказала вона.

— Ну, їх називають казками братів Грімм.

— Публіка задоволена, тому ви кажете, що мені теж слід замовкнути й бути задоволеною?

Він відкинувся на спинку крісла:

— Іноді, Ріццолі, ви справжній геморой.

— Останнім часом я часто це чую.

— І це робить вас хорошою слідчою. Ви лізете скрізь і знаходите. Ви йдете копати ями там, де ніхто не хоче цього робити. Я прочитав ваш звіт про трьох дітей. «Семтекс» у Нью-Гемпширі? У Меріленді підірвали літак? Це схоже на велике пекельне кладовище. — Він замовк, стукаючи пальцями по столу, вивчаючи її. — Тож уперед. Робіть свою роботу.

Вона не була впевнена, що він має на увазі:

— Мою роботу?

— Копайте. Офіційно справу Акерманів закрито. Неофіційно в мене теж є сумніви. Але ви єдина, хто про це знає.

— Чи можу я залучити Фроста? Я могла б його використати.

— Я не можу виділити на це більше ресурсів. Навіть не впевнений, що варто дозволяти вам витрачати на це час.

— То чому дозволяєте?

Він нахилився вперед, дивлячись на неї:

— Послухайте, я хотів би закрити цю справу просто зараз і назвати це перемогою. І, звісно, хотів би, щоб у нас була добра статистика. Але я, як і ви, маю інстинкти. Іноді ми змушені ігнорувати ці відчуття, і коли виявляється, що ми весь час мали рацію, нам хочеться себе вбити. Я не хочу, щоб мені колись тикали межи очі тим, що я закрив справу надто швидко.

— То ми прикриваємо наші дупи.

— А це погано? — огризнувся він.

— Анітрохи.

— Гаразд. — Він знову відкинувся назад. — Який у вас план?

Їй довелося на мить задуматися над цим, поміркувати, яке з питань без відповіді пріоритетне. І вирішила, що першим її питанням буде: що спільного між Вордами, Яблонскі та Клоками, окрім способу їхньої смерті? Чи знали вони одне одного?

Вона сказала:

— Мені потрібно поїхати в Меріленд.

— Чому Меріленд?

— Батько Віла Яблонскі працював у НАСА-Ґоддард. Як і дядько Віла, Брайан Темпл. Я хочу поговорити з їхніми колегами з НАСА.

Можливо, вони знають, чому той літак впав. І чому Брайан і його дружина так швидко вивезли свого племінника з Меріленда й перевезли його до Нью-Гемпшира.

— Де вибухнув їхній фермерський будинок.

Вона кивнула.

— Уся ця справа починає розгортатися дуже масштабно й дуже погано. Ось чому я хочу, щоб Фрост допоміг мені розібратися в ній.

Через мить він кивнув:

— Гаразд, Фрост ваш. Я даю вам на це три дні.

— Ми у справі. Дякую. — Вона встала.

— Ріццолі?

— Так, сер?

— Тримайте це в таємниці. Не кажіть нікому у відділі, особливо Кроу. Для публіки справу Акерманів закрито.

— Знаєш, як каже стара приповідка: «Для цього не потрібен учений-ракетобудівник»? — сказав Фрост, коли вони проїжджали через кампус Центру космічних польотів імені Ґоддарда. — Ну а тепер ми будемо тусуватися зі справжніми ракетобудівниками! Це так круто. Тобто просто визирни у вікно й подумай про середній IQ цих хлопців, які отут ходять.

— І що, ми маємо вважати себе безмозкими?

— Подумай про всю цю математику, хімію та фізику, яку вони мають знати. Я не маю найменшого уявлення, як запустити ракету.

— Стій, то ти ніколи не запускав одну з тих дитячих ракет з оцту й харчової соди?

— Ага, звісно. Ніби завдяки цьому ми потрапили на Місяць.

Вона зупинилася на стоянці перед будівлею дослідницьких наук, і вони обоє начепили бейджики відвідувачів НАСА, які отримали біля вхідних воріт.

— Сподіваюся, це лишиться в мене, — сказав він, пестячи свій бейджик. — Це був би такий крутий сувенір.

— Можеш трохи стриматися у своєму поклонінні ботанам? Мені починає здаватися, що ти трекер**, і, правду кажучи, через це соромно.(**Прізвисько фанатів серіалу «Зоряний шлях» («Star Trek» англійською)).

— Я таки трекер. — Коли вони вийшли з машини, він підняв руку у вулканському салюті***: — Живіть довго і…(***Вулканський салют — жест рукою, що має значення «живіть довго і процвітайте». Популяризований через серіал «Зоряний шлях», де він є традиційним привітанням в інопланетної цивілізації вулканців).

— Не роби так, поки ми будемо там, гаразд?

— Гей, глянь сюди! — Він показав на наклейку на бампері однієї з машин на стоянці. «ПІДІЙМИ МЕНЕ, СКОТТІ!»****(****Це крилата фраза із серіалу «Зоряний шлях» — наказ, який капітан Кірк дає своєму головному інженеру Монтгомері «Скотті» Скоту, коли його потрібно транспортувати назад на корабель «Ентерпрайз»).

— І?

— Тут моє плем’я!

— То, може, вони тебе заберуть, — пробурмотіла вона, розтягуючи спину. Вони прилетіли ранковим рейсом до Балтімора, і коли зайшли в будівлю, Джейн роззирнулася, сподіваючись помітити кавовий автомат. Натомість побачила величезного чоловіка, який

перевалювався в їхньому напрямку.

— Ви — ті люди з Бостона? — запитав він.

— Доктор Бартусек? — сказала Джейн. — Я детектив Ріццолі. Це мій партнер, детектив Фрост.

— Називайте мене Бертом. — Усміхаючись, Бартусек схопив її руку й захоплено потиснув. — Детективи з відділу з розслідування вбивств із великого міста! Б’юся об заклад, у вас, народе, справді цікава робота.

— Не така цікава, як ваша, — сказав Фрост.

— Моя? — Бартусек пирхнув. — Немає нічого крутішого за полювання на вбивць.

— Мій партнер вважає, що значно крутіше працювати на НАСА, — сказала Джейн.

— Ну, ви знаєте, що по той бік огорожі трава завжди зеленіша, — сказав Бартусек зі сміхом і жестом запросив їх пройти коридором. — Влаштуймося в моєму кабінеті. Хлопці нагорі дали мені дозвіл поговорити з вами. Та й що я маю робити, коли копи ставлять мені запитання? Якщо я не відповідатиму, ви можете мене заарештувати! — Він повів їх коридором, і Джейн уявила, що майже відчуває, як будівля тремтить від кожного його важкого кроку. — У мене самого багато питань, — сказав він. — Я та мої колеги — ми всі хочемо знати, що сталося з Нілом та Олівією. Ви вже розмовляли з детективом Перісом?

— Ми зустрічаємося з ним сьогодні ввечері, — сказала Джейн. — Якщо припустити, що він вчасно повернеться з Флориди.

— Періс здавався мені розумним поліцейським. Ставив майже всі можливі запитання. Але я не думаю, що він зрештою знайшов відповіді. — Він глянув на Джейн. — Два роки минуло, цікаво, чи зможете ви їх знайти.

— У вас є якісь теорії щодо тієї авіакатастрофи?

Він похитав головою:

— Жоден із нас не уявляє, чому б хтось хотів убити Ніла. Хороший хлопець, справді хороший. Ми багато теревенили про це тут і проговорили всі можливі причини. Може, він був винен комусь гроші? Або розлютив не тих людей? Чи, може, це був злочин через пристрасть?

— А це міг бути злочин через пристрасть? — запитав Фрост. — У нього чи його дружини був роман?

Бартусек спинився за дверима, його масивний торс перекривав будь-який огляд кімнати:

— Тоді я не думав, що це можливо. Тобто вони були такими звичайними людьми. Але ніколи не знаєш, що насправді відбувається в шлюбі, згодні? — Він сумно кивнув і зайшов до свого кабінету. На стінах була ціла галерея неймовірних знімків галактик і туманностей, які нагадували різнокольорових амеб.

— Ого. Туманність Кінська Голова, — сказав Фрост, милуючись одним із знімків.

— Ви знаєтеся на нічному небі, детективе.

Джейн глянула на партнера:

— Ти таки трекер.

— Я тебе попереджав. — Фрост перейшов до іншої фотографії. —

Я бачу тут ваше ім’я, докторе Бартусек. Ви їх зняли?

— Астрофотографія — це моє хобі. Можна було б подумати, що після цілого дня вивчення Всесвіту я йтиму додому й фотографуватиму птахів чи квіти. Але ні, я дивлюсь на небо. Завжди. — Він протиснувся за свій стіл і опустився в масивне крісло, чим спричинив гучний стогін пружин. — Можете назвати це одержимістю.

— А всі вчені-ракетобудівники такі? — запитав Фрост.

— Ну, якщо дотримуватися фактів, я насправді не вчений-ракетобудівник. То хлопці, які запалюють свічки та підривають речі. Вони сказали б вам, що в них цікава робота.

— А в чому полягає ваша робота?

— Я астрофізик. У цій будівлі ми зосереджені на дослідницьких проєктах. Ми з колегами формулюємо наукове запитання і з’ясовуємо, які дані нам потрібні, щоб на нього відповісти. Можливо, хочемо взяти зразок пилу з комети, що пролітає повз, або зробити інфрачервоне дослідження неба з широким кутом. Щоб отримати ці дані, нам потрібно запустити спеціальний телескоп. Саме тоді ми звертаємося до вчених-ракетобудівників, які допомагають нам підняти цей телескоп і поставити його на позицію. Ми визначаємо мету місії. Інженери-ракетобудівники винаходять спосіб, як це зробити. Правда в тому, що ми розмовляємо різними мовами. Вони трохи божевільні. А нас вважають яйцеголовими.

— Ким був Ніл Яблонскі? — запитала Джейн.

— Ніл однозначно був яйцеголовим. Він і Брайан Темпл були тут найрозумнішими хлопцями. Можливо, тому вони й дружили. Дружили так, власне, що планували спільну поїздку до Рима з дружинами. Там Ніл і Олівія вперше зустрілися, і вони хотіли проїхатися своїми старими романтичними місцями.

— Якась не дуже романтична подорож, якщо ви берете із собою ще одну пару.

— Ідеться не про будь-яку пару. Бачите, Лін і Олівія були сестрами.

Ніл і Брайан були найкращими друзями. Отже, коли Лін і Брайан одружилися, вони перетворилися на чотирьох друзів. Брайан і Ніл все одно мали їхати до Рима на зустріч, тож вони вирішили взяти із собою дружин. Боже, як же Ніл чекав на цю поїздку! Катував мене своїми розмовами про пасту! Піцу! Морепродукти у фритюрі! — Він зиркнув на свій випнутий живіт, який раптом забурчав. — Мені здається, я набрав вагу, просто вимовляючи ці слова.

— Але вони так і не потрапили до Рима?

Бартусек сумно кивнув:

— За три тижні до того, як вони мали поїхати, Ніл і Олівія вирушили до свого котеджу в Чесапік на вихідні. У Ніла була маленька «cessna»*****, на якій він любив там літати.(*****Американська компанія — виробник літаків, починаючи від малих двомісних із поршневими двигунами й до реактивних літаків бізнес-класу із турбогвинтовими та турбокомпресорними двигунами. Так само називають самі літаки) У їхнього сина Віла був науковий проєкт, над яким йому потрібно було працювати, тож хлопець залишився з Темплами. На щастя для дитини, тому що за три хвилини після зльоту «cessna» загорілася. Погода була ідеальною, а Ніл був дуже обережним пілотом. Ми всі припускали, що йдеться про механічну поломку. Аж поки тут десь за тиждень не з’явилися детектив Періс і ФБР і не почали розпитувати. Тоді я зрозумів, що аварія була чимось більшим, ніж ми думали. Періс так і не сказав мені, але я прочитав про це пізніше в газеті. Що аварія була підозрілою. Що, можливо, на борту тієї «cessna» була бомба. Оскільки ви зараз розпитуєте про це, припускаю, що так і було.

— Сьогодні ввечері ми обговоримо це з детективом Перісом, — сказала Джейн.

— То це не був нещасний випадок. Так?

— Здається, не був.

Бартусек відкинувся на стілець і похитав головою:

— Не дивно, що Брайан злякався.

— Що ви маєте на увазі?

— Наступного дня після того, як літак Ніла впав, Брайан прийшов на роботу білий як полотно. Він узяв трохи своїх паперів з дослідженнями й сказав, що збирається кілька днів попрацювати вдома, бо Лін та їхній племінник не хочуть лишатися самі. За тиждень я почув, що він звільнився з НАСА. Це мене справді шокувало, бо він любив цю роботу. Він присвятив їй двадцять з гаком років, і я не уявляю, що змусило його просто взяти й покинути все. Він нікому з нас не сказав, куди їде. Я навіть не знав, що вони переїхали до Нью-Гемпшира, поки ми не почули, що вони з Лін загинули під час пожежі в будинку.

— Отже, Брайан не дав вам жодної підказки, чому він покинув місто?

— Ні слова. Як я сказав, він був приголомшеним, але на той час я думав, що це цілком природно. Його найкращого друга та сестру його дружини щойно вбили, і тепер він мав виховувати дитину Ніла. — Бартусек на мить замовк, м’ясисте обличчя поникло від цієї згадки. — У бідолашного хлопця були якісь до біса важкі переломи в житті. Втратити батьків, коли тобі лише дванадцять. — Він похитав головою. — Ви знаєте, я ніколи не казав про це детективу Перісу, але в декого з нас була теорія, що це була помилка. Можливо, вбивця заклав бомбу на борт не тієї «cessna». Кілька типів з великого бізнесу тримають свої літаки на цьому полі. Як і деякі політики, і Господь знає, що дехто з нас хотів би підірвати їхні літаки. — Він зробив паузу. — Це був жарт. Серйозно. — Він глянув на двох детективів. — Але я бачу, що ви не поціновувачі гумору.

— Ми зосередилися на Нілі, а як щодо його дружини? — спитав Фрост. — Чи могло бути так, що вона була ціллю?

— Олівія? У жодному разі. Вона була милою дівчиною, але трохи ніякою. Щоразу, коли я бачив її на вечірках НАСА, вона стояла в кутку з розгубленим виглядом. Спочатку я намагався приділити їй трохи уваги, бо вона була такою тихою. Але, якщо чесно, нічого з того, що вона коли-небудь казала, не запам’яталося. У неї була нудна робота представниці з продажу медичного обладнання.

Фрост глянув на свій блокнот:

— «Лікарняне обладнання “Лейдекер”».

— Так, це воно. Вона мало про це говорила. Пожвавлювалася, лише коли говорила про Віла. Хлопець такий собі геній, як Ніл.

— Гаразд, повернімося до Ніла, — сказала Джейн. — У нього на роботі були якісь конфлікти? Є колеги, з якими він не ладнав?

— Побутові моменти.

— Які саме?

— Учений висуває теорію, відстоює позицію. Іноді він емоційно прив’язується до цієї позиції, коли інші не згодні.

— Хто був не згоден з Нілом?

— Навіть не зможу згадати, адже це нормальна ситуація. Вони з Брайаном завжди вели жваві дебати, але ті ніколи не були ворожими, розумієте? Це було більше схоже на гру яйцеголових. Ви змушуєте їх двох говорити про залишкові диски******, і ра-а-аз!(******Залишковий диск — це диск із пилу та уламків, який обертається навколо зірки). Вони схожі на двох буйних дітей, які граються в пісочниці, кидаючи один в одного іграшки.

Фрост підвів очі від нотаток, які він вів:

— Залишкові диски? Що це?

— Це було предметом їх дослідження. Вони пов’язані з ядрами міжзоряних хмар. Коли зорі руйнуються, кутовий момент змушує їх утворювати диски з газу та пилу, які обертаються навколо молодих зірок.

— Вони сперечалися з цього приводу? — сказала Джейн.

— Гей, ми сперечаємося про все. Саме це робить науку такою до біса привабливою. Так, іноді дебати можуть переходити на особистості, та ми з цим можемо впоратися. Ми всі — великі хлопчиська. — Він подивився на свій живіт і додав, іронічно зітхнувши: — Деякі з нас більші за інших.

— Які суперечки можуть виникнути через зазіркові диски?

— Залишкові диски. Існує багато суперечок щодо того, як ці кільця з пилу та газу перетворюються на сонячні системи з планетами. Дехто каже, що планети утворюються внаслідок численних зіткнень, але що змушує ці залишкові частинки злипатися разом? Як накопичується маса? Як перетворити купу вертких частинок на Меркурій, Венеру та Землю? Це питання, на яке ми досі не можемо відповісти. Ми точно знаємо, що наша Сонячна система не єдина в Усесвіті. В одній нашій галактиці незліченна кількість планет, і багато з них — у придатній для життя зоні.

Фрост, який міг би просто набити татуювання «ТРЕКЕР» на лобі, різко нахилився вперед із раптовим інтересом:

— Ви маєте на увазі, що ми могли б їх колонізувати?

— Можливо. Придатна для життя зона означає, що там може

існувати життя в якійсь формі. Принаймні вуглецеве життя, з яким ми знайомі. Дані місії «Кеплер»******* ідентифікують кілька планет, які ми називаємо планетами Золотоволоски.(*******Місія із запуску орбітального телескопа «Кеплер»). Не дуже жаркі, не дуже холодні.

Власне, саме тому Ніл і Брайан збиралися до Рима. Щоб представити свої дані команді в обсерваторії Ватикану.

Фрост здивовано розсміявся:

— У Ватикані є обсерваторія?

— І то шанована, частина Папської академії наук. — Він побачив підняту брову Фроста. — Так, знаю, доволі дивно, бо йдеться про ту саму церкву, яка нападала на Галілея за віру в те, що Земля обертається навколо Сонця. Але в їхній академії є кілька дивовижних астрономів. Їм дуже хотілося переглянути останні дослідження Ніла та Брайана, оскільки вони мають серйозні наслідки. Звісно, для Ватикану.

— Як це дослідження стосується католицької церкви? — запитала Джейн.

— Бо йдеться про астробіологію, детективе Ріццолі. Вивчення життя в Усесвіті. Подумайте над цим. Як це вплине на наше усвідомлення власного місця в цьому всесвіті, якщо ми знайдемо життя на іншій планеті? Що станеться з концепцією божественного творіння та «Нехай буде світло»? Це перевертає найзаповітнішу віру людства в те, що ми унікальні. Що нас створив Бог. Це може повалити центральний стовп церкви.

— Повалити? Чи справді Яблонскі й Темпл мали дані, щоб це зробити?

— Не впевнений, що це можна назвати доказом.

— Вони поділилися цим з вами?

— Я бачив їхній початковий аналіз даних інфрачервоних і радіотелескопів. Це прийшло з однієї з тих планет Золотоволоски, про які я вам розповідав. Там були вуглекислий газ, вода, озон і азот. Це не лише будівельні блоки життя, а й молекули, які вказують на те, що відбувається фотосинтез.

— А це означає, що там є рослини, — сказав Фрост.

Бартусек кивнув:

— Серйозний натяк на це.

— Чому ми про це не чули? — сказав Фрост. — Коли була пресконференція, велика заява Білого дому?

— Не можна просто вийти й оголосити таке, поки немає абсолютної впевненості, бо справлятимете враження, ніби ви ідіот. Зрозуміло, що на вас нападатимуть. І зрозуміло, що з’являться диваки, які заперечуватимуть усе і будь-що. Нам потрібні були б плани на випадок надзвичайних ситуацій, щоб упоратися з усіма фанатиками, які б спробували заїхати на начинених бомбами вантажівках у наші будівлі. — Він зупинився, щоб угамувати дихання. — Отже, ні. Ми не робимо заяв, поки не можемо довести щось без тіні сумніву. Та господи, НЛО мав би приземлитися на газоні біля Білого дому, щоб деякі люди повірили в іншопланетне життя. Але Ніл і Брайан — вони вважали, що мають достатньо доказів. Насправді, це мало не останнє, що Ніл сказав мені перед смертю.

Джейн витріщилася на нього:

— Що в нього є докази?

Бартусек кивнув:

— Про позаземне життя.

24

Джейн і Фрост мовчали дорогою до Колумбії, обоє були приголомшені й намагалися осмислити щойно почуте. Після їхнього візиту до НАСА це була пересічна подорож звичайним шосе до нецікавого офісу, де Олівія Яблонскі працювала представницею з продажу медичного обладнання.

— Мені видається, що ми помилилися, — сказав Фрост. — Не думаю, що хлопець був мішенню в Нью-Гемпширі.

Джейн глянула на свого напарника, який вдивлявся, примружившись, уперед, наче намагався прозирнути крізь туман:

— Думаєш, ціллю був дядько хлопчика. Брайан Темпл.

— Ці два чоловіки збиралися розкрити щось приголомшливе. Ніла вивели з гри. Брайан запанікував, утік із дружиною та племінником до Нью-Гемпшира. Погані хлопці пішли по нього.

— Проблема в тому, що ми не знаємо, що це за погані хлопці.

— Ти чула Бартусека. Відомості про позаземне життя похитнули б світ. Це змусило б людей поставити під сумнів усе, чого вони навчилися в недільній школі.

— То що, у нас є монах, убивця-альбінос, який ліквідує вчених НАСА? — Вона засміялася. — Здається, про це знімали фільм.

— Подумай про те, що вже роблять релігійні фанатики, щоб захистити свої вірування. Цим кліматологам із Массачусетського технологічного інституту завжди погрожують. Таке справді виведе з себе божевільних. Якщо про це колись зроблять заяву. — Він насупився. — Цікаво, що НАСА її не зробило.

— Схоже, доказів поки що немає.

— Або це правда, або це надто гостра для них тема — для всіх них, — щоб узятися за це?

Позаземне життя. Вона прокручувала цю можливість у своїй голові, намагаючись побачити її зусібіч, уявити всі наслідки. Мотив для вбивства? Убивства Яблонскі й Темплів, безперечно, були справою рук професіоналів, які зналися на «Семтексі».

— З цією теорією є проблема, — сказала вона. — Вона не враховує сім’ю Клер Ворд. Він був дипломатом, працював у Державному департаменті. Як він пов’язаний з НАСА?

— Можливо, це непов’язані випадки. Ми просто пов’язуємо їх, тому що діти з обох сімей опинилися у «Вечірні».

Вона зітхнула:

— Зараз ти нагадуєш Кроу. Різні діти, різні справи. Випадково потрапили в одну школу.

— Хоча це цікаво…

— Що саме?

Він показав на дорожній знак, який сповіщав про поворот на Вашингтон:

— Хіба Ерскін Ворд не працював певний час у Вашингтоні?

— А ще в Римі. І в Лондоні.

— Принаймні є географічний зв’язок між Вордами та Яблонскі.

Вони жили в радіусі п’ятдесяти миль одні від одних.

— Але це не стосується сім’ї Тедді Клока. Ніколас Клок працював у Род-Айленді.

— Так. — Фрост знизав плечима. — Тож, можливо, ми намагаємося зв’язати речі, які не пов’язані, і просто все занадто ускладнюємо.

Вона помітила адресу, яку вони шукали, і звернула на автостоянку.

Це був ще один торговий центр, який не відрізнявся від тисяч інших по всій країні. Може, існував якийсь універсальний дизайн торгових центрів, якого навчали в школі архітектури, а фотокопії креслень передавали кожному будівельнику в Америці? Вона зупинилася на паркувальному місці й поглянула на звичний перелік. Аптека, магазин одягу великих розмірів, магазин «Усе за один долар», китайський буфет. Це була єдина незмінна річ, на яку ви завжди могли розраховувати, — китайський буфет.

— Я її не бачу, — сказав Фрост.

— Має бути десь у дальньому кінці. — Вона прочинила двері. —

Розімнімо ноги й прогуляймося.

— Ти впевнена, що це правильна адреса?

— Сьогодні вранці я підтвердила її в менеджера. Вона чекає на нас. — Її мобільний задзвонив, і вона впізнала мерілендський номер детектива, який розслідував справу Яблонскі:

— Ріццолі, — відповіла вона.

— Це детектив Періс. Ви дісталися Балтімора? — запитав він.

— Ми саме тут. Чи зможете ви зустрітися з нами сьогодні ввечері?

— Так, мем. Зараз я в дорозі, але маю повернутися в місто до вечері. Ви не проти зустрітися в стейкгаузі «Довгий ріг» близько сьомої тридцять? Це на Сноуден Рівер Парквей. До того часу я буду готовий до червоного м’яса. Я б волів не зустрічатися в себе вдома.

— Розумію. Я теж не люблю поєднувати справи й сім’ю.

— Ні, йдеться про дещо більше. У цьому випадку.

— Про що саме?

— Поговоримо про це пізніше. Ви разом зі своїм партнером?

— Детектив Фрост тут, зі мною.

— Добре. Завжди краще, коли хтось прикриває твою спину.

Вона поклала слухавку й подивилася на Фроста:

— Це був дивний дзвінок.

— А що в цій справі не дивне? — Він подивився на торговельний центр із його нецікавою купою магазинів і зітхнув. — І НАСА оце сюди. — І ще раз зітхнув. — Зробімо це.

«Лікарняне обладнання “Лейдекер”» містилося в дальній частині торгового центру, за вітриною, де було виставлено два інвалідні візки та тростина. Заходячи всередину, Джейн очікувала побачити виставковий зал, заповнений медичним обладнанням. Натомість вони побачили офіс із п’ятьма столами, бежевим килимом і двома пальмами в горщиках. За одним зі столів по телефону розмовляла жінка середнього віку із зафіксованим лаком світлим волоссям. Вона помітила відвідувачів і сказала:

— Я передзвоню вам пізніше щодо цього замовлення, містере Вігінс. — Поклавши слухавку, вона посміхнулася відвідувачам. — Чим можу допомогти?

— Місіс Мікі? Детективи Ріццолі та Фрост, — сказала Джейн. — Ми зв’язувалися раніше.

Жінка підвелася, щоб привітати їх, продемонструвавши струнку фігуру в добре скроєному сірому брючному костюмі:

— Будь ласка, називайте мене Керол. Я дуже сподіваюся, що зможу вам допомогти. Це, знаєте, досі мене переслідує. Щоразу, коли дивлюся туди, на її стіл, думаю про неї.

Джейн озирнулася на незайняті столи:

— А є тут інші колеги Олівії? Ми хотіли б поговорити з ними теж.

— Боюся, що всі інші зараз за межами міста, займаються продажами. Але я знала Олівію довше, ніж будь-хто тут, тож маю відповісти на ваші запитання. Прошу, сідайте.

Коли вони всі вмостилися на стільцях, Фрост сказав:

— Припускаю, вам уже ставили ці запитання.

— Так, тут кілька разів був детектив. Я забула його ім’я.

— Періс?

— Точно. За тиждень після аварії він подзвонив сюди, запитав… —

Вона зробила паузу. — Думаю, тепер ми знаємо, що це був не нещасний випадок.

— Ні, мем.

— Він запитав мене, чи мала Олівія ворогів. Якихось старих залицяльників. Чи нових.

— А ви когось такого знали? — запитала Джейн.

Керол Мікі енергійно похитала головою, але жодна волосинка не ворухнулася в її ідеальному світлому шоломі.

— Олівія була не такою людиною.

— Багато звичайних людей мають романи, пані Мікі.

— Ну, вона була не просто звичайною людиною. Вона була найнадійнішим торговим представником, який у нас був. Якщо казала, що буде в Лондоні в середу, то була в Лондоні в середу. Наші клієнти завжди знали, що можуть на неї покластися.

— А що це за клієнти? — запитав Фрост. — Лікарні? Медичні кабінети?

— І те, й інше. Ми продаємо обладнання медичним закладам по всьому світу.

— Де ваші продукти? Не бачу, щоб тут було виставлено багато речей.

Керол потяглася до шухляди, дістала важкий каталог і поклала його на стіл перед ними:

— Це наш офіс із продажу супутніх товарів. У каталозі представлений широкий асортимент нашої продукції. Її відправляють зі складів в Окленді, Атланті, Франкфурті, Сінгапурі. Плюс із кількох інших місць.

Джейн погортала каталог і побачила лікарняні ліжка й інвалідні візки, комоди й каталки. Глянцева компіляція всього того, що, вона сподівалася, їй ніколи не знадобиться.

— Місіс Яблонскі багато подорожувала?

— Як усі наші торгові представники. А цей офіс — така собі домашня база, де я намагаюся тримати все під контролем.

— Ви не їздите у відрядження?

— Хтось має утримувати фортецю. — Керол оглянула кімнату з бежевим килимом і штучними пальмами. — Але іноді тут накриває клаустрофобією. Мені варто щось підібрати, правда? Можливо, постери з пейзажами. Було б добре подивитися на тропічний пляж для різноманіття.

Фрост сказав:

— Ваші представники здійснюютьпродажі самостійно чи подорожують із колегами?

Керол здивовано глянула на нього:

— Чому ви запитуєте?

— Мені просто цікаво, чи була Олівія особливо дружньою з кимось зі своїх колег.

— Наші п’ять представників подорожують поодинці. І ні, в цьому офісі не було недоречної дружби. Заради бога, ми говоримо про Олівію. Щаслива заміжня жінка з сином. Я няньчила Віла кілька разів, і ти дізнаєшся багато про людей, просто побачивши, яких дітей вони виховують. Віл — чудовий хлопчик, дуже ввічливий і вихований. Одержимий астрономією, як і його батько. Я просто дякую Богу, що того дня його не було на борту їхнього літака. Як подумаю про смерть цілої сім’ї…

— А як щодо тітки й дядька Віла, Темплів? Ви їх також знали?

— Ні, боюся, не знала. Я чула, що вони забрали Віла й переїхали, мабуть, щоб уникнути всіх цих сумних спогадів. Дозволити хлопчику почати все з нуля.

— Ви знаєте, що Лін і Брайан Темпл мертві?

Керол витріщилася на неї:

— Боже мій. Як це сталося?

— Їхній будинок у Нью-Гемпширі згорів. Віла в той час не було вдома, тож він вижив.

— З ним усе гаразд? Він живе з іншими родичами?

— Він у безпечному місці, — це все, що сказала Джейн.

Явно вражена новиною, Керол відкинулася на спинку крісла й пробурмотіла:

— Бідолашна Олівія. Вона ніколи не побачить, як він росте. Знаєте, вона була на вісім років молодшою за мене, і я ніколи не думала, що переживу її. — Керол оглянула офіс, ніби справді бачила його вперше. — Минуло два роки, і що я зробила зі своїм додатковим часом? Ось я, на тому самому місці, я не змінила нічого. Навіть ті дурні фальшиві пальми.

На столі задзвонив телефон. Керол глибоко вдихнула й вимушено склала губи в посмішку, бадьоро відповівши:

— О, вітаю, містере Дамрош, так приємно знову чути вас! Так, звісно, ми можемо повторити ваше замовлення. Ідеться про всі предмети чи лише один? — Вона потягнулася до ручки й почала нотувати.

Джейн не було цікаво слухати розмови про милиці та ходунки, і вона підвелася зі стільця.

— Вибачте, містере Дамрош, можете зачекати хвилинку? — Керол поклала руку на слухавку й подивилася на Джейн. — Перепрошую. Ви хотіли мене ще про щось запитати?

Джейн подивилася на глянцевий каталог на столі. Подумала про Олівію Яблонскі, яка возила цей важкий каталог з міста в місто, із зустрічі на зустріч, продаючи інвалідні візки та підкладні горщики.

— У нас більше немає питань, — сказала вона. — Дякую.

Детектив Періс скидався на людину, яка любить свою яловичину та випивку. Вони знайшли його у стейкгаузі «Довгий ріг», він уже сьорбав мартіні й вивчав меню. Його кремезне тіло так щільно втиснулося в кабінку, що Джейн махнула йому, щоб він не вставав, коли вони з Фростом всідалися на стільці навпроти. Він поставив свій мартіні й оглянув їх типовим поліцейським поглядом, таким самим крутим, яким Джейн у той самий час оглядала його. У свої шістдесят з хвостиком років, мабуть, на порозі пенсії, він давно втратив хлоп’ячу фігуру разом із більшою частиною волосся. Але, якщо вірити цьому проникливому погляду, за ним усе ще ховався мозок поліцейського, і він оцінював Джейн і Фроста, перш ніж почати розмову.

— Мені було цікаво, коли хтось нарешті прийде запитати про цю справу, — сказав він.

— І ось ми тут, — сказала Джейн.

— Гм-м-м. Бостонська поліція. Ніколи не знаєш, звідки таке повернеться. Люди, ви голодні?

— Так, ми могли б поїсти, — сказав Фрост.

— Я оце провів дуже довгий тиждень зі своєю дочкою- веганкою в Талахасі. Тож можете закластися, що я тут не заради якогось клятого салату. — Він знову взяв своє меню. — Я за стейк «Портергауз». Шістсот грамів м’яса, доповнені картоплею та фаршированими грибами. Це має компенсувати страждання після цілого тижня броколі.

Він замовив свій стейк з кров’ю і ще один мартіні. «Той тиждень у Талахасі, — подумала Джейн, — мабуть, був справжнім випробуванням для нього». Лише після того як сьорбнув свій другий напій, він, схоже, був готовий перейти до справи.

— Ви прочитали весь файл? — запитав він.

— Усе, що ви надіслали нам електронною поштою, — сказала Джейн.

— Тоді ви знаєте те, що знаю я. На перший погляд це здавалося черговою аварією невеликого літака. Одномоторна «cessna skyhawk» падає незабаром після зльоту. Уламки розлетілися над лісом. Пілота описали як поведеного на безпеці фріка, але самі знаєте, як буває. Це майже завжди людська помилка, чи то пілота, чи то механіка. Я не брав участі у справі, поки мені не зателефонували з Національної ради з безпеки на транспорті. У знайдених уламках вони виявили ознаки проникнення високошвидкісних осколків. Це змусило їх провести перевірку на наявність залишків вибухівки. Не цитуйте мене, коли говорите про хімічні деталі, але вони використовували рідинну хроматографію та мас-спектрометрію. Знайшли щось під назвою гексагідро-бла-бла-бла. Інша його назва — гексоген.

— Дослідницький відділ вибухівки, — сказав Фрост.

— Отже, ви читали звіт.

— Ця частина мене зацікавила. Його використовують військові, і він потужніший за тротил. Змішайте його з воском, і можете формувати. Він входить до складу «Семтекса».

Джейн подивилася на партнера:

— Тепер я знаю, чому ти хотів стати вченим-ракетобудівником. Щоб підривати речі.

— І саме це сталося з маленьким «skyhawk» Яблонскі, — сказав Періс. — Його підірвали. Гексоген активувався через радіокерування. Не таймером, не під час набору висоти. Хтось був на місці, побачив, як літак злетів, і натиснув кнопку.

— Отже, про помилку не йшлося, — сказала Джейн. — Це саме той літак.

— Я майже впевнений, що ціллю були Яблонскі. Імовірно, це не те, що ви чули від колег Ніла з НАСА. Вони відмовляються вірити, що хтось хотів його вбити. Я ніколи не намагався їх просвітити.

— Так, саме це ми чули від доктора Бартусека, — сказала Джейн. — Що це була помилка. Що в Ніла не було ворогів.

— У всіх є вороги. Але такі, які граються з гексогеном? — Він похитав головою. — Ми говоримо про страшне лайно, військову вибухівку. Таке страшне, що я задумався, чи… — Він раптом замовк, коли офіціантка принесла їм їжу. Порівняно з величезним шматком м’яса на тарілці Періса замовлене Джейн філе вагою двісті грамів і куряча грудка Фроста видавалися закусками. Лише після того як офіціантка пішла, Джейн попросила Періса закінчити речення.

— Про що це змусило вас задуматися? — запитала вона.

— Чи не буду я наступним, кого знайдуть мертвим? — пробурмотів він і засунув до рота соковитий шматок м’яса. Кривавий сік потік на його тарілку, коли він відрізав ще один шматок і зробив ще один ковток мартіні. Джейн пригадала, що він сказав по телефону раніше: «Я б волів не зустрічатися в себе вдома». Вона думала, що це просто для того, щоб відокремити роботу від особистого життя. Тепер його слова набули зловісного нового значення.

— Це аж так вас налякало? — запитала вона.

— Збіса правильно. — Він подивився на неї. — Ви зрозумієте, якщо далі йтимете слідом.

— Чого ви боїтеся?

— Це передчуття, я не знаю. І ніколи не дізнаюся, може, я просто параноїк, який щось уявив. Або хтось справді прослуховував мій телефон. Стежив за моєю машиною.

— Ого. — Джейн засміялася. — Ви серйозно?

— Цілком і повністю. — Він відклав ніж і виделку й подивився на неї. — Ось чому я радий, що ви приїхали сюди зі своїм партнером.

Хтось прикриватиме вашу спину. Я — людина старої школи, тож вважаю, що про жінок потрібно піклуватися, навіть якщо вони поліцейські.

— Піклуватися? — сказала Джейн Фросту. — Ти не дуже добре виконуєш свою роботу.

— Детективе Періс, — запитав Фрост, — як ви думаєте, звідки ця… е-е… загроза?

— Я чую це з ваших голосів. Ви мені не вірите. Але незабаром побачите. Тож ось моя порада: озирайтеся через плече. Куди б ви не пішли, звертайте увагу на обличчя, і помітите, що деякі з них починають здаватися знайомими. Хлопець у кав’ярні. Дівчина в аеропорту. А одного вечора ви завважите фургон, припаркований біля вашого будинку. Фургон, який просто стоїть там.

Фрост кинув погляд на Джейн, і Періс не пропустив його:

— Так, гаразд. Ви вважаєте мене божевільним. — Він знизав плечима й потягнувся по мартіні. — Просто копайте далі, і речі почнуть поставати з багнюки.

— Які речі? — сказала Джейн.

— Думаю, ви їх уже розворушили, просто прийшовши сюди й поставивши запитання.

— Ідеться про Ніла чи Олівію?

— Забудьте Олівію. Бідолашна дівчина просто опинилася не в тому літаку в невідповідний час. — Періс помахав офіціантці й показав на свій порожній келих для мартіні. — Якщо ви не проти, — гукнув він.

— Думаєте, мотив був пов’язаний з роботою? — запитав Фрост.

— Якщо виключити ревнивих коханців, розлючених сусідів і жадібних родичів, то все зводиться до роботи.

— Ви знаєте, що він досліджував у НАСА, правда?

Періс кивнув:

— Іншопланетне життя. Кажуть, що він і його приятель Брайан Темпл думали, що знайшли його, навіть якщо ніхто в НАСА не скаже цього під запис.

— Бо вони це приховують? — запитав Фрост. — Чи тому, що це неправда?

Ваймен нахилився вперед, його обличчя почервоніло від алкоголю:

— Вас не підірвуть, коли ви помиляєтесь. А от коли маєте рацію, стає небезпечно. І в мене таке відчуття… — Раптом він зупинився, його погляд був прикутий до чогось позаду Джейн. Вона почала повертати голову, а він прошепотів: — Не треба.

— Що там?

— Хлопець в окулярах, білій сорочці, синіх джинсах. Сидить на шосту годину. Здається, я бачив його на зупинці на шосе дві години тому.

Джейн дозволила серветці зісковзнути з її колін на підлогу. Вона нахилилася, щоб підняти її, і перевела погляд на чоловіка, про якого йшлося, саме тоді, коли до його кабінки заскочила жінка з малюком на руках.

— Якщо вони не наймають трирічних дітей як шпигунів, — сказала Джейн, випрямляючись, — не думаю, що вам варто турбуватися про хлопця в окулярах.

— Гаразд, — визнав Періс. — Значить, я помилився. Але були й інші речі.

— Наприклад, фургони біля вашого дому, — сказала вона нейтральним голосом. Він напружився.

— Я знаю, як це звучить. Коли це почалось, я теж не міг у це повірити. Продовжував шукати логічне пояснення, але марно. Зникали голосові повідомлення. Змінювали місце речі на моєму столі, зникали файли. Це тривало місяцями.

— І досі триває?

Періс замовк, коли офіціантка повернулася з третім мартіні. Він утупився у свій напій, наче зважуючи, чи доцільно влити більше алкоголю в кров. Нарешті він підняв його:

— Ні. Дивні речі перестали відбуватися приблизно тоді, коли справа вичерпалася. Урядові установи, з якими ми співпрацювали, — Національна рада з безпеки на транспорті, ФБР — сказали мені, що їх розслідування зупинилося. Я думаю, що в них були інші пріоритети. Усе затихло. Дивні фургони зникли, і моє життя повернулося у звичне русло. Потім, кілька тижнів тому, я почув від поліції Нью-Гемпшира про фермерський будинок Темплів, підірваний «Семтексом». — Він зробив паузу. — Тепер ви тут. І я просто чекаю, коли знову з’являться фургони.

— Ви здогадуєтеся, хто їх висилає?

— Я не хочу знати. — Він відкинувся на спинку сидіння. — Мені шістдесят чотири. Мав вийти на пенсію два роки тому, але мені потрібен дохід, щоб допомагати дочці. Це моя робота, але це не моє життя, розумієте?

— Біда в тому, — сказала Джейн, — що на кону можуть бути інші життя. Наприклад, сина Ніла та Олівії.

— Немає сенсу переслідувати чотирнадцятирічного хлопця.

— Як і немає сенсу переслідувати двох інших дітей.

Періс насупився:

— Яких дітей?

— Під час вашого розслідування ви зустрічали імена Ніколаса і Аннабель Клок?

— Ні.

— А як щодо Ерскіна та Ізабель Ворд?

— Ні. Хто ці люди?

— Інші жертви. Інші сім’ї, які були вбиті того ж тижня, коли загинули Ніл і Олівія. У кожній із тих сімей вижила дитина. А тепер на цих трьох дітей знову напали.

Періс витріщився на неї:

— Ці імена ніколи не фігурували в моєму розслідуванні. Я вперше про них чую.

— Паралелі моторошні, згодні?

— А є зв’язок із НАСА? Можете пов’язати їх так?

Джейн зітхнула:

— На жаль, немає.

— То що для вас пов’язує цих дітей?

— Ми сподівалися, що саме це ви нам поясните. Який зв’язок.

Він відкинувся на спинку крісла, дивлячись на них над своєю порожньою тарілкою, тепер залитою кров’ю:

— Ви знаєте про Яблонскі не менше, ніж я. Тож розкажіть мені про Вордів.

— Вони були застрелені в лондонському провулку, схоже, це було пограбування, де щось пішло не так. Він був американським дипломатом, вона — домогосподинею. У їхню одинадцятирічну доньку теж стріляли, але вона вижила.

— Ворд був дипломатом, Яблонскі — вченим НАСА. Який зв’язок? Я маю на увазі, що астробіологія — це не найгостріше дипломатичне питання.

Фрост раптом випрямився:

— Якби позаземне життя було розумне, нам довелося би встановити дипломатичні взаємини, так?

Джейн зітхнула:

— Відставити «Зоряний шлях».

— Ні, подумай! Ніл Яблонскі та Брайан Темпл збираються летіти до Рима, щоб зустрітися з ватиканськими вченими. Колись Ерскін Ворд мав призначення в Римі, тож у нього були зв’язки там, у посольстві. Імовірно, він вільно говорив італійською.

— А як щодо сім’ї Клоків? — сказав Періс. — Ви мені про них не розповіли. Чи є в них зв’язок з чимось із цього?

— Ніколас Клок був фінансовим консультантом у Провіденсі, штат Род-Айленд, — сказала Джейн. — Він та його дружина Аннабель були вбиті на борту яхти біля Сент-Томаса.

Періс похитав головою:

— Я не бачу жодного зв’язку ні з Яблонскі, ні з Вордами. Нічого, що об’єднувало б ці три родини.

Лише те, що їхні діти всі в одній школі. Факт, який Джейн не розкрила, тому що це викликало в неї занепокоєння. Убивці потрібно було лише вистежити їх до «Вечірні» та прикінчити одним ударом.

— Я не знаю, що це все означає, — сказав Періс. — Усе, що можу сказати, — це те, що воно мене до біса лякає. Гексогеном підірвали літак Яблонскі. «Семтексом» підірвали фермерський будинок Темплів у Нью-Гемпширі. Це не дилетанти. Таким убивцям начхати, що ми копи. Вони діють на геть іншому рівні, зі спеціальною підготовкою та доступом до вибухівки оборонного класу. Ви і я — ми для них просто таргани. Пам’ятайте про це. — Він допив мартіні й поставив склянку. — І це все, що я маю вам сказати. — Він помахав рукою офіціантці. — Рахунок, будь ласка!

— Ми подбаємо про вечерю, — сказала Джейн.

Періс кивнув:

— Вдячний.

— Дякуємо, що зустрілися з нами.

— Не те щоб я міг додати багато, — сказав він, підводячись зі стільця. Незважаючи на три мартіні, він, здавалося, цілком тримався на ногах. — Насправді я повинен вам подякувати.

— За що?

Погляд, який він кинув на неї, виражав співчуття:

— Це знімає мене з гачка. Тепер вони стежитимуть за вами.

Джейн прийняла гарячий душ і впала на ліжко в мотелі, щоб витріщатися в темряву. Чашка кави під час вечері була помилкою.

Кофеїн разом із подіями того дня не давали їй змоги заснути, а думки крутилися навколо того, що вони з Фростом дізналися, і того, що це все означало. Коли вона нарешті заснула, турботи переслідували її навіть уві сні.

Була ясна-преясна ніч. Вона тримала Реджину, стоячи серед натовпу, дивлячись на небо, де сяяли зірки. Деякі з цих зірок почали рухатися, як світлячки, і вона почула, як натовп забурмотів від подиву, поки ці зірки ставали яскравішими, блукаючи небом, щоб скластися в геометричну фігуру.

Це були не зірки.

Із жахом вона усвідомила, що насправді означають ці вогні, й продиралася крізь натовп, відчайдушно шукаючи, де б сховатися. Шукаючи місце, де вогні іншопланетян не могли її знайти. Вони йдуть по нас.

Джейн різко виборсалася зі сну, серце калатало так сильно, що здавалося, ніби воно може вискочити з грудей. Вона лежала в калюжі поту, а жах повільно відступав. «От що буває, коли вечеряєш із копом-параноїком, — подумала вона. — Після цього сниться вторгнення іншопланетян. Не дружніх іншопланетян, а монстрів із космічними кораблями та смертельними променями. Та й чому б іншопланетянам не прийти на Землю як завойовникам? Мабуть, вони не менш кровожерні, ніж ми».

Вона сіла на край ліжка, горло пересохло, піт холодив шкіру. Годинник біля мотельного ліжка показував другу чотирнадцять ранку.

За чотири години їм доведеться виїхати, щоб встигнути на свій рейс до Бостона. Вона піднялася в темряві й навпомацки пішла до ванної, щоб напитися води. Коли проходила повз вікно, крізь фіранку помітила, як на вулиці промайнув і зник вузький промінь світла.

Джейн підійшла до вікна й відсунула фіранку, щоб роздивитися неосвітлену автостоянку. Мотель був повністю заброньований, усі паркувальні місця зайняті. Вона вдивлялася в темряву, гадаючи, звідки взявся промінь ліхтарика, і вже збиралася знову закрити фіранку, коли всередині однієї з машин раптом спалахнуло світло.

«Це наша орендована машина».

Вона не взяла зброю в цю поїздку, як і Фрост. Вони були неозброєні, без підкріплення, проти чого? Вона схопила мобільний телефон і натиснула номер швидкого набору. За кілька дзвінків Фрост відповів усе ще глухим від сну голосом.

— Хтось заліз у нашу машину, — прошепотіла вона, одягаючи свої сині джинси. — Я йду туди.

— Що? Зачекай!

Вона застібнула блискавку:

— Тридцять секунд, і я за дверима.

— Чекай, чекай! Я йду.

Вона схопила свій ліхтарик і картку-ключ і босоніж вийшла в коридор саме тоді, коли Фрост вийшов із сусідньої кімнати. Не дивно, що він зміг вийти так швидко; він досі був у піжамі. В червону та білу смужку — з часів Кларка Ґейбла* мода на такі піжами ще не поверталася.(*Кларк Ґейбл — голлівудський актор, секс-символ 30-х і 40-х років).

Фрост завважив, як вона дивиться на нього, і спитав:

— Що?

— У мене від такого болять очі. Ти — як ходячий неон, — пробурмотіла Джейн, і вони попрямували до бічного виходу в кінці коридору.

— Який план?

— Ми дізнаємося, хто в нашій машині.

— Може, нам слід набрати дев’ять-один-один.

— Поки дочекаємося відповіді, він уже зникне.

Вони вислизнули в ніч і шугонули за припарковану машину. Визирнувши з-за заднього бампера, Джейн кинула погляд у бік місця, де була припаркована їхня орендована машина. У салоні вже не світилося.

— Ти впевнена в тому, що бачила? — прошепотів він.

Їй не сподобався сумнів, який вона почула в його голосі. О цій нічній порі, коли піщаний хідник кусав її босі стопи, останнє, що їй було потрібно, — це перевірка зору містером Неоновою піжамою.

Вона почала крастися в бік їхньої орендованої машини, не знаючи й не дбаючи, чи Фрост іде за нею, бо тепер почала сумніватися в собі.

Почала думати, чи світло, яке вона бачила, не було відлунням її кошмару. Іншопланетяни в її снах, а тепер іншопланетяни на стоянці.

Машина стояла на відстані одного паркомісця. Вона завмерла, притиснувши спітнілу долоню до заднього бампера пікапа. Ще два кроки, і вона торкнулася б їхнього бампера. Присівши в темряві, прислухалася до руху, до будь-якого звуку, але чула лише рух транспорту неподалік.

Зрештою нахилилася вперед і глянула на прохід між двома автомобілями. Побачила порожній простір. Ця нотка сумніву, яку вона почула в голосі Фроста, тепер відлунювала в її голові ще голосніше.

Вона змусила Джейн проповзти навколо задньої частини їхньої орендованої машини, щоб зазирнути з пасажирського боку.

Теж нікого.

Джейн звелася на ноги й відчула нічний вітерець на обличчі, оглядаючи автостоянку. Якби хтось спостерігав за ними, то побачив би її зараз, повністю відкриту. І тут з’явився Фрост, ще примітніша мішень у своїй червоно-білій піжамі.

— Нікого, — сказав він. Не питання, просто констатація факту.

Надто роздратована, щоб відповідати, вона ввімкнула ліхтарик і обійшла машину. Не побачила жодної подряпини на фарбі, нічого на асфальті поруч, крім розтоптаного недопалка, який, здавалося, пролежав там тижні.

— Он моя кімната, — сказала вона, показуючи на своє вікно. — Я побачила світло крізь штори. Ліхтарик. Поки я дивилася, увімкнулося світло в салоні. Хтось сів у нашу машину.

— Ти справді когось бачила?

— Ні. Мабуть, він присів надто низько.

— Ну, якщо він сів у нашу машину, значить, вона має бути… — Фрост зробив паузу. — Незамкнена.

— Що?

— Вона незамкнена. — Він смикнув за ручку водійських дверей, і всередині засвітилося світло. Вони обоє дивилися на освітлену машину, жоден з них не рухався.

— Я замкнула її сьогодні ввечері, — сказала Джейн.

— Ти впевнена?

— Чому ти мене допитуєш? Я знаю, що замкнула ці кляті двері. Ти коли-небудь бачив, щоб я не замикала машину?

— Ні, — зізнався він. — Ти завжди замикаєш її. — Він подивився на ручку, якої щойно торкнувся. — Чорт. Відбитки пальців.

— Мене більше хвилює, чому хтось був у нашій машині. І що вони шукали.

— А що, як вони нічого не шукали? — сказав він.

Вона дивилася крізь вікно на переднє сидіння й думала про Ніла й Олівію Яблонскі, які піднімаються на борт своєї «cessna skyhawk».

Вона думала про гексоген, «Семтекс» і фермерський будинок у Нью-Гемпширі, який загорівся.

— Зазирнімо під машину, — тихо сказала вона.

Їй не потрібно було нічого пояснювати; він уже відійшов від водійських дверей та йшов за нею до заднього бампера. Джейн опустилася на коліна й відчула, як пісок почав кусати долоні, коли вона нахилилася, щоб оглянути шасі. Промінь її ліхтарика пробіг по глушнику, вихлопній трубі та піддону. Ніщо не привернуло увагу й не видалося недоречним.

Вона встала, шия боліла від незручного положення. Масажуючи затерплі м’язи, підійшла до передньої частини автомобіля й знову опустилася на коліна, щоб оглянути шасі. Жодної бомби.

— Відкрити багажник? — сказав Фрост.

— Так. — «І сподіваймося, що не злетимо в небо».

Він завагався, явно поділяючи її хвилювання, потім просунув руку під приладову панель і потягнув важіль розблокування.

Джейн підняла двері багажника й посвітила ліхтариком у порожній простір. Жодної бомби. Вона віддерла килим і зазирнула у відсік із запасним колесом. Жодної бомби.

«Може, мені все це наснилося, — подумала вона. — Може, я забула замкнути машину. І стою тут о третій ночі з Фростом у цій жахнючій піжамі, втрачаючи пів ночі сну даремно».

Вона зачинила багажник і розчаровано пирхнула:

— Маємо зазирнути всередину машини.

— Так, так, я зроблю це, — пробурмотів Фрост. — На це можна звести цілу ніч. — Він заповз на переднє сидіння, його одягнений у піжаму зад стирчав із відчинених дверей. Хто б міг подумати, що він може вбратися як льодяник-в’язень? Поки він нишпорив у бардачку, вона стала на коліна й посвітила ліхтариком на ліве заднє колесо.

Звісно, нічого не побачила. Перебралася до передньої частини автомобіля, повторила перевірку лівого та правого коліс і повернулася до правого заднього. Опустившись на коліна, спрямувала ліхтарик у простір над шиною.

Те, що вона побачила, миттєво змусило її завмерти.

Фрост крикнув:

— Я щось знайшов!

— Я теж. — Вона зігнулася, дивлячись на колесо, а її спиною повз холод. — Тобі краще глянути на це, — тихо сказала вона.

Він виліз із машини й опустився біля неї. Пристрій був завбільшки з мобільний телефон і кріпився до нижньої частини колісної арки.

— Що це, в біса, таке? — спитала вона.

— Схоже на GPS-трекер.

— Що ти знайшов усередині?

Він узяв її за руку й відтягнув на кілька футів. Прошепотів:

— Воно під пасажирським сидінням. Вони навіть не подбали, щоб приклеїти його. Припускаю, той, хто його поставив, мав швидко вшиватися. — Він зробив паузу. — Ось чому він лишив двері машини незамкненими.

— Це точно не тому, що він нас помітив. Він зник до того, як ми вийшли.

— Ти дзвонила мені на мобільний, — сказав Фрост. — Це могло натякнути.

Вона витріщилася на нього:

— Думаєш, за нашими телефонами стежать?

— Подумай про це. Під сидінням — жучок, в арці — GPS-трекер.

Чому б не прослуховувати наші телефони?

Вони почули звук двигуна й обернулися саме вчасно, щоб побачити автомобіль, який раптово виїхав зі стоянки. Вони стояли босоніж біля своєї орендованої машини з прослуховуванням і відстежуванням уже без тіні сну, надто розбурхані, щоб повернутися в ліжка.

— Періс не був параноїком, — сказав Фрост.

Вона думала про спалені фермерські будинки. Про вбиті родини.

— Вони знають, хто ми, — сказала вона. І де ми живемо.

25

Цього ранку в їдальні «Вечірні» було на диво тихо, учні й викладачі розмовляли пошепки під приглушений дзвін фарфорового посуду.

Вільне зараз місце докторки Велівер було поруч із доктором Паскуантоніо та місіс Дюплесі, і вони обоє старанно уникали дивитися на порожнє крісло, де їхня покійна колега сиділа лише кілька днів тому. «Отаке трапляється, коли помираєш? — подумала Клер. — Раптом усі вдають, що тебе ніколи не було?»

— Можна нам сісти тут, Клер?

Вона підвела очі й побачила Тедді й Віла, що стояли над нею з тацями для сніданку. Це було щось нове й незвичне; тепер двоє людей хотіли приєднатися до неї.

— Як хочете, — сказала вона.

Вони сіли за її столик. На таці Віла була ситна порція яєць і ковбаси. У Тедді — лише маленька сумна гірка картоплі та однісінький шматочок сухого тосту. Таких несхожих людей ще треба пошукати, навіть у виборі їжі.

— А є щось, на що в тебе немає алергії? — запитала вона в Тедді, показуючи на його сніданок.

— Сьогодні я не голодний.

— Ти ніколи не голодний.

Він посунув окуляри вище на своєму блідому носі й указав на сосиску на її тарілці:

— Знаєш, у ній містяться токсини. Оброблене м’ясо, приготоване за високих температур, містить канцерогени з гетероциклічних амінів.

— Ням-ням. Не дивно, що вона так добре смакує. — Дівчина вкинула до рота останній шматок сосиски, просто щоб посуперечити.

Коли тобі стріляли в голову, ти по-іншому дивишся на такі незначні небезпеки, як канцерогени.

Віл нахилився ближче й тихо сказав:

— Одразу після сніданку відбудеться спеціальна зустріч.

— Яка зустріч?

— Джакалів. Вони хочуть, щоб і ти прийшла.

Вона зосередилася на прищавому місяцеподібному обличчі Віла, і раптом у її голові спливло слово ендоморф. Вона дізналася його з підручника з охорони здоров’я, це був значно м’якший термін, ніж ті, які використовувала Бріана для позначення Віла за його спиною.

Товстун. Прищавий свин. У Клер і Віла було багато спільного одне з одним і з Тедді. Вони троє не пасували до інших — надто дивні, товсті чи короткозорі, щоб їх запросити за стіл до крутих дітей. Тож вони організували власний стіл — стіл для парій.

— Прийдеш? — запитав Віл.

— Навіщо їм я на їхній тупій зустрічі?

— Бо нам потрібно зібратися разом і поговорити про те, що сталося з докторкою Велівер.

— Я вже розповіла всім, що сталося, — сказала Клер. — Розповіла поліції. Розповіла докторці Айлс. Розповіла…

— Він має на увазі те, що сталося насправді, — сказав Тедді.

Вона зиркнула на нього. Тедді, ектоморф, ще одне слово, якого вона навчилася з тієї книжки про здоров’я. «Екто», як у ектоплазмі, блідий і тонкий, як привид.

— Натякаєте, що я не сказала правду?

— Він мав на увазі зовсім не це, — сказав Віл.

— А прозвучало саме так.

— Нам просто цікаво — Джакалам цікаво…

— Ви говорили за моєю спиною? Із клубом?

— Ми намагаємося зрозуміти, як це сталося.

— Докторка Велівер стрибнула з даху і впала на землю. Це не так

важко зрозуміти.

— Але чому вона це зробила? — сказав Віл.

— У половині випадків я не можу сказати, чому роблю те, що роблю, — сказала вона й звелася на ноги.

Віл простяг руку через стіл і схопив її, щоб не дати змоги піти:

— Ти хоч трохи розумієш, чому вона стрибнула з даху?

Вона дивилася на його руку, яка торкалася її руки:

— Ні, — зізналася вона.

— Тому тобі варто прийти, — наполегливо сказав він. — Але про це не можна говорити. Джуліан каже, що це лише для Джакалів.

Вона кинула погляд через їдальню на стіл, де сиділа Бріана з блискучим волоссям і пліткувала з іншими крутими дітьми.

— Вона там буде? Це якийсь жарт?

— Клер, це я тебе запрошую, — сказав Віл. — Ти знаєш, що мені ти можеш довіряти.

Вона подивилася на Віла й цього разу зосередилася не на його прищах чи блідому місяцеподібному обличчі, а на його очах. Цих ніжних карих очах із довгими віями. Вона ніколи не бачила, щоб Віл зробив або сказав щось недобре. Він був вайлуватим, іноді дратував, але ніколи нікого не ображав. «На відміну від мене». Вона згадала про часи, коли явно ігнорувала його чи закочувала очі на те, що він казав, або сміялася разом з усіма над монструозними «бомбочками», якими він стрибав у озеро.

— Якийсь фермер загубив свиню, — сказали інші дівчата, і Клер не суперечила цьому жорстокому коментарю. Тепер їй було соромно, коли вона дивилася Вілу в очі.

— Де ми збираємось? — запитала вона.

— Бруно покаже нам дорогу.

Стежка, що вела їх на схил пагорба позаду школи, була крутою й кам’янистою, і цей напрямок Клер ще не досліджувала під час своїх опівнічних мандрівок. Маршрут був так погано позначений, що без Бруно Чіна, який їх вів, вона могла б заблукати серед дерев. Як і Клер, Бруно було тринадцять, і він був ще однією дитиною, яка не пасувала, якій судилося завжди залишатися найнижчою дитиною в групі, але він зберігав невпинну веселість. Він заскочив, мов гірський

козел, на камінь і кинув нетерплячий погляд на трьох однокласників позаду.

— Хочете наввипередки до верхівки? — запропонував він.

Віл зупинився, його обличчя почервоніло, а футболка приклеїлася до опасистого торса.

— Я тут помираю, Бруно. Можна перепочити?

Бруно махнув рукою, вказуючи напрям, усміхнений маленький Наполеон вів своїх підопічних на пагорб:

— Не будь таким вайлом. Тобі слід бути у формі, як от я!

— Ви самі хочете вбити Бруно? — пробурмотіла Клер. — Чи це маю зробити я?

Віл витер піт з обличчя:

— Просто дайте мені хвилинку. Зі мною все буде добре, — видихнув він. Звісно, він не мав доброго вигляду, коли йшов попереду із задишкою і хрипінням, а величезні черевики ковзали й сповзали по моху.

— Куди ми йдемо? — гукнула Клер.

Бруно зупинився й повернувся до однокласників:

— Перш ніж ми підемо далі, ви всі повинні пообіцяти.

— Що пообіцяти? — сказав Тедді.

— Що не розкажете про це місце. Це наше місце, і останнє, чого ми хочемо, — це щоб той старий буркотун містер Роман сказав нам, що туди заборонено ходити.

Клер пирхнула:

— Думаєш, він ще не знає?

— Просто пообіцяйте. Підійміть праві руки.

Зітхнувши, Клер підняла руку. Так само зробили Віл і Тедді.

— Обіцяємо, — сказали вони одночасно.

— Тоді гаразд. — Бруно обернувся й розсунув кущі. — Ласкаво просимо до Лігва Джакалів.

Клер першою ступила на галявину. Побачивши кам’яні сходи, слизькі від моху, вона зрозуміла, що це не природна галявина між дерев, а щось рукотворне. Щось дуже старе. Вона піднялася сходами до круглої тераси, зведеної з обвітреного граніту, й увійшла в кільце з тринадцяти гігантських валунів, де зараз сиділи її однокласники Лестер Ґрімет і Артур Тумбс. Неподалік, у тіні дерев, стояв кам’яний будиночок із вкритим зеленим мохом дахом, зачиненими віконницями й замкненими таємницями.

Тедді підійшов до центру кола й повільно обернувся, щоб оглянути тринадцять валунів.

— Що це за місце? — здивовано запитав він.

— Я намагався знайти інформацію в шкільній бібліотеці, — сказав Артур. — Думаю, містер Магнус облаштував усе тут, коли будував замок, але ніде не можу знайти згадки про це.

— Як ви знайшли це місце?

— Це не ми. Багато років тому його знайшов Джек Джекман. Він зарезервував його для Джакалів, і відтоді воно наше. Отой кам’яний будинок був майже повністю зруйнований, коли Джекман уперше його побачив. Він із першими Джакалами полагодив його, накрив дах і вставив віконниці. Коли стає холодно, ми зустрічаємося там.

— Хто звів будинок тут, серед лісу?

— Це якось дивно, правда? Як і ці тринадцять валунів. Чому тринадцять? — Голос Артура знизився. — Може, у містера Магнуса був культ абощо.

Клер подивилася вниз, туди, де крізь щілини між камінням пробивалися пучки трави. З часом паростки, а пізніше дерева виконають свою роботу, замаскують цю основу, піднімуть, розділять і розіб’ють граніт. Час уже пошкодив його. Але цього літнього ранку, коли вдалині висів серпанок, їй здавалося, що це місце поза часом, що воно завжди було таким.

— Мені здається, це місце набагато старше за замок, — сказала вона. — Здається, будинок простояв тут дуже довго.

Вона підійшла до краю тераси. Крізь прогалину між деревами дивилася вниз на долину. Видно було школу «Вечірню» з її численними димарями та вежами, а за нею — темні води озера.

«Звідси, — подумала вона, — я можу побачити весь світ». Два каное, які пливуть по озеру, залишаючи візерунки на воді. Учні на конях, мов дві рухомі шпильки, які видряпують свій слід на мапі стежки. Стоячи тут, із вітром на обличчі, вона почувалася всевидючою і всемогутньою. Королевою Всесвіту.

Гавкіт собаки підказав їй, що наближається Джуліан. Вона обернулася й побачила, як він піднімався сходами до кам’яної тераси; Ведмідь, як завжди, біг за ним.

— Ви всі прийшли, — сказав він і подивився на Клер. — Ти дала обітницю?

— Ми пообіцяли не розповідати про це місце, якщо ти це маєш на увазі, — сказала вона. — Це ж не якийсь таємний орден. Чому ми маємо зустрічатися тут?

— Щоб могти вільно говорити саме те, що думаємо. Ніхто нас тут не чує. І сказане тут залишається тут. — Джуліан озирнувся на коло учнів, їх було семеро. «Чудова компанія», — подумала Клер. Бруно, веселий маленький гірський козел. Артур, який стукав по всьому п’ять разів, перш ніж узяти це до рук. Лестер, кошмари якого іноді закінчувалися криками й будили всіх у гуртожитку. Клер була єдиною дівчиною в групі, але навіть серед цих диваків вона почувалася особливою.

— Відбувається щось дивне, — сказав Джуліан. — Вони не кажуть нам правду про докторку Велівер.

— Яку правду ти маєш на увазі? — запитав Тедді.

— Я не впевнений, що вона вчинила самогубство.

— Я бачила, як вона це зробила, — сказала Клер.

— Можливо, це не те, що сталося насправді.

Клер наїжилася:

— Хочеш сказати, що я брехуха?

— Я бачив, як Мора запакувала цукерницю докторки Велівер і відправила її до кримінальної лабораторії. А наступної ночі після того, як вона повернулася з розтину, у неї була довга зустріч із кількома вчителями. Вони хвилюються, Клер. Думаю, вони навіть налякані.

— Як це стосується нас трьох? — запитав Віл. — Чому ви попросили нас бути присутніми?

— Бо, — сказав Джуліан, дивлячись на Віла, — з усього видно, що ви троє в центрі цього. Я чув, як Мора розмовляла по телефону з детективом Ріццолі і спливли ваші імена. Ворд. Клок. Яблонскі. — Він переводив погляд то на Віла, то на Тедді, то на Клер. — Що у вас трьох спільного?

Клер подивилася на своїх двох супутників і знизала плечима:

— Ми диваки?

Бруно гигикнув одним зі своїх надокучливих смішків:

— Ніби це була неочевидна відповідь.

— Іще їхні справи, — сказав Артур.

— А що з нашими справами? — запитала Клер.

— Того дня, коли докторка Велівер померла, я був у неї на прийомі об одинадцятій. Коли я зайшов до її офісу, то побачив, що на столі лежать три відкриті справи, ніби вона їх читала. Твоя справа, Клер. А ще Віла й Тедді.

Джуліан сказав:

— Тієї ночі, після того як вона вчинила самогубство, ті три файли все ще лежали на її столі. Щось у вас трьох привернуло її увагу.

Клер подивилася на сповнені очікування обличчя:

— Ви вже знаєте, що саме. Це через наші сім’ї. — Вона звернулася до Віла: — Розкажи їм, як загинули твої батьки.

Віл подивився на свої ноги, ці величезні ноги у величезних кросівках:

— Вони сказали, що це просто нещасний випадок. Авіакатастрофа. Але я дізнався пізніше…

— Це не був нещасний випадок, — сказав Джуліан.

Віл похитав головою:

— Там була бомба.

— Тедді, — сказала Клер. — Скажи їм те, що сказав мені. Про твою сім’ю.

— Я не хочу про це говорити, — прошепотів Тедді.

Вона подивилася на інших учнів:

— Вони були вбиті, як і батьки Віла. Як і мої. Це те, що ви всі хотіли почути, чи не так? Ось що в нас спільного.

— Розкажи їм решту, Клер, — сказав Джуліан. — Що сталося з вашими прийомними сім’ями.

Очі всіх знову звернулися до Клер.

Вона сказала:

— Ви знаєте, що сталося. Навіщо ви це робите? Тому що вам весело лізти в голови дивних дітей?

— Я просто намагаюся зрозуміти, що тут відбувається. З вами й зі школою. — Джуліан подивився на інших Джакалів. — Ми говорили про те, що колись станемо слідчими і як змінимо світ. Ми витрачаємо весь свій час на вивчення груп крові та м’ясних мух, але все це лише теорія. Зараз, просто тут, поруч з нами, відбувається справжнє розслідування. І ці троє — в його центрі.

— Чому б тобі просто не запитати в докторки Айлс? — сказав Віл.

— Вона каже, що не може про це говорити. — Він додав із ледь помітною образою. — Принаймні зі мною.

— То ви збираєтеся провести власне розслідування? Групка дітей? — Клер засміялася.

— А чому ні? — Джуліан підійшов до неї так близько, що їй довелося підвести очі, щоб зустрітися з ним очима. — А тобі це не цікаво, Клер? І вам, Віле й Тедді? Хто хоче вашої смерті? Чому вони так її хочуть, що двічі намагалися вбити вас?

— Це схоже на той моторошний фільм «Пункт призначення», — сказав Бруно надто весело. — Про тих дітей, які мали загинути в авіакатастрофі, але уникнули її. А Смерть ішла за ними й далі.

— Це не кіно, Бруно, — мовив Джуліан. — Ми не говоримо про надприродні речі. Це роблять справжні люди, і не без причини. Нам потрібно з’ясувати, чому саме.

Клер зневажливо засміялася:

— Послухайте себе! Ви думаєте, що можете зрозуміти те, чого не може поліція? Ви просто купка дітей зі своїми мікроскопами та наборами для хімії. Тож скажи мені, Джуліане, як ти збираєшся виконати всю цю чудову поліцейську роботу між уроками?

— Я збираюся почати з того, що розпитаю вас. Це з вами відбувається, Клер. Ви мусите мати якесь уявлення про те, що вас трьох поєднує.

Вона подивилася на Віла й Тедді. Ендоморфа й ектоморфа:

— Ну, ми точно не родичі, бо геть не схожі одне на одного.

— І всі ми жили в різних місцях, — сказав Віл. — Моїх маму й тата вбили в Меріленді.

— Моїх — у Лондоні, — сказала Клер. «Де і я мало не загинула».

— Тедді? — запитав Джуліан.

— Я сказав, не хочу про це говорити, — огризнувся він.

— Це може бути важливо, — сказав Джуліан. — Ти не хочеш відповідей? Не хочеш знати, чому вони загинули?

— Я знаю, чому вони загинули! Бо ми були на човні. На дурному човні мого тата посеред нічого. Якби ми не були на ньому, якби ми просто залишилися вдома…

— Скажи їм, Тедді, — лагідно підказала Клер. — Розкажи, що сталося на човні.

Тедді довго нічого не говорив. Він стояв, опустивши голову, і дивився на каміння. Коли він нарешті заговорив, то так тихо, що його ледве чули.

— Там були люди зі зброєю, — прошепотів він. — Я почув крик. Моєї матері. І моїх сестер. І я не міг їм допомогти. Усе, що я міг зробити, — це… — Він похитав головою. — Я ненавиджу воду. Я ніколи більше не хочу бути в човні.

Клер підійшла до Тедді й обвила його руками. Відчула, як його серце тріпоче, мов пташка, у слабких грудях.

— Це не твоя провина, — пробурмотіла вона. — Ти не міг їх урятувати.

— Я вижив. А вони ні.

— Не звинувачуй себе. Звинувачуй людей, які це зробили. Або лайняний світ. Або навіть свого тата за те, що він узяв тебе на той човен. Але ніколи не звинувачуй себе, Тедді.

Він вирвався з її рук і позадкував із кола.

— Це дурість. Я не хочу грати в цю гру.

— Це не гра, — сказав Джуліан.

— Для вас — гра! — вигукнув Тедді. — Для тебе і твого дурного клубу. Ви не розумієте? Для нас це справжнє життя. Це наше життя.

— Ось чому в цьому маєте розібратися ви, ви троє, — сказав Джуліан. — Треба скласти ваш розум разом. Дізнатися, що у вас спільного. Ваші родини, ваші батьки, місця, де ви навчалися. Ідеться про те, щоб знайти ту єдину ланку, ту людину, яка вас об’єднує.

— Людину? — тихо запитав Віл. — Ти маєш на увазі вбивцю.

Джуліан кивнув:

— Усе зводиться до цього. Є хтось, хто пройшов через ваше життя або життя ваших батьків. Хтось, хто, можливо, шукає вас просто зараз.

Клер подивилася на Віла й згадала, що він їй сказав: «Мені здається, що я тебе зустрічав раніше». Вона не пам’ятала його. Вона не пам’ятала багатьох речей, але це було тому, що їй вистрелили в голову. Цю кулю можна звинувачувати в багатьох речах: від її посередніх оцінок до безсоння й неймовірно кепського характеру.

І тепер давній головний біль повернувся. Вона також звинувачувала в цьому кулю.

Клер підійшла до валуна й сіла, щоб помасажувати собі голову, пальці розгладжували старий дефект на черепі. Це було постійне нагадування про все, що вона втратила. Біля її ніг між камінням ріс тонкий саджанець. «Навіть граніт не може зупинити неминуче, — подумала вона. — Колись дерево проб’ється, розіб’є й підніме цей камінь. Навіть якщо я обріжу цей саджанець, з’явиться інший». Так роблять і вбивці.

Клер відчинила шафу й потяглася до пошарпаної картонної коробки на полиці. Вона не діставала її відтоді, як приїхала до «Вечірні», і ледве могла пригадати, що в ній було. Два роки тому вони з Барбарою Баклі запакували в неї кілька сувенірів із лондонської квартири її батьків. З тих пір коробка подорожувала з нею з Лондона в Ітаку, а тепер сюди, але вона жодного разу не зазирнула всередину. Боялася знову побачити їхні обличчя, боялася, що це змусить її згадати все, що вона втратила. Дівчинка сіла на ліжко й поставила коробку поруч. Витратила хвилину, щоб зібратися з силами, перш ніж підняти картонні клапани.

Зверху лежав порцеляновий єдиноріг. «Іззі, — подумала вона. — Я пам’ятаю його ім’я». Він належав її матері, дурна маленька дрібничка, яку Ізабель Ворд знайшла десь на барахолці; вона називала його своїм талісманом на удачу. «Удача закінчилася, мамо. Для всіх нас».

Клер обережно поставила єдинорога на тумбочку й потяглася до коробки по інші предмети. Оксамитова сумка на шнурках із прикрасами її матері. Паспорти її батьків. Шовковий шарф, який ледь помітно пахнув парфумами, чимось яскравим і лимонним. Нарешті внизу — два фотоальбоми.

Вона дістала альбоми й поклала їх собі на коліна. Було очевидно, який із них новіший; у кінці все ще було кілька порожніх сторінок.

Цей альбом вона відкрила першим і побачила своє обличчя, яке усміхалося з фотографії на першій сторінці. Вона була одягнена в пухнасту жовту сукню й тримала повітряну кульку перед входом у Діснейленд. Клер непам’я тала ні сукні, ні відвідування Діснейленду.

Скільки років їй було на цьому фото, три? Чотири? Вона не вміла вгадувати вік дітей. Якби цієї фотографії не існувало, вона б не знала, що коли-небудь ступала в Чарівне Королівство.

«Ще один спогад, який я втратила», — подумала вона. Хотіла вирвати ту сторінку з альбому, розірвати ту брехливу фотографію на шматки. Якщо вона цього не пам’ятала, то цього могло й не бути ніколи. Цей альбом був книгою брехні, дитинством якоїсь іншої дівчини, спогадами якоїсь іншої дівчини.

— Можна ввійти, Клер? — запитав Віл, зазираючи в її відчинені двері. Здавалося, він боявся ввійти, тому завис у передпокої, схиливши голову, наче вона могла кинути в нього чимось.

— Мені байдуже, — сказала вона. Вважала це запрошенням, але коли він зробив крок назад, крикнула: — Гей, куди ти йдеш? Не хочеш зайти й оцінити мою кімнату?

Аж тоді він увійшов, але завагався в дверях і нервово озирнувся на книжкові полиці, столи, комоди. Уникав дивитися на будь-яке з ліжок, наче одне з них могло підскочити й укусити його.

— Мої сусіди по кімнаті пакують речі для поїздки до Квебеку, — сказав він. — Це паскудно, що ми не можемо поїхати з ними завтра.

— І годинами скніти в автобусі? Я краще залишуся тут, — сказала вона, хоча насправді це було брехнею; залишатися тут справді було паскудно. Вона перегорнула сторінку в альбомі й побачила іншу свою фотографію, де була одягнена в ковбойський капелюх і сиділа верхи на поні, вираз морди якого здавався депресивним.

— Це ти? — Він засміявся. — Ти дуже мила.

Роздратована, вона закрила альбом:

— Я просто шукаю, як просив Джуліан.

— Я теж шукаю. — Він поліз у кишеню й розгорнув аркуш паперу. — Я працюю над шкалою часу нашого життя. Вношу все, що трапилося з тобою, мною та Тедді, й те, як ці події можуть бути пов’язані. Намагаюся зрозуміти, чи ми десь перетинаємося. Мені ще треба дізнатися точні дати в Тедді, але твої вже тут. Хочеш перевірити?

Клер узяла аркуш і зосередилася на двох маркерах подій, які символізували її особисті трагедії. Першим був день, коли її та батьків застрелили в Лондоні — така затуманена в її пам’яті подія, що могла відбуватися з іншою дівчиною, а не з нею. Але друга подія була ще доволі свіжою, щоб її шлунок закрутило від почуття провини. Останні кілька тижнів вона вперто уникала про це думати, але коли побачила цю дату на часовій лінії Віла, її аж занудило від різкого ривка у спогадах. Як легковажно вона вислизнула з дому Баклі тієї ночі.

Якими втомленими та стурбованими видавалися Боб і Барбара, коли сідали в машину. «Вони загинули через мене. Бо я була безтямною ідіоткою».

Вона повернула Вілові шкалу:

— Так. Дати точні.

Він показав на фотоальбоми:

— Ти щось знайшла?

— Просто фотки.

— Можна подивитися?

Вона не хотіла більше показувати своїх фотографій, тож відклала останній альбом і замість нього відкрила альбом батьків. На першій сторінці побачила батька, Ерскіна, високого й красивого в костюмі та краватці.

— Це мій тато, — сказала вона.

— За його спиною монумент Вашингтона! Я був там. Мій тато возив мене до Музею авіації та космонавтики, коли мені було вісім років. Це таке круте місце.

— Та ти що.

Він подивився на неї:

— Навіщо ти це робиш, Клер?

— Що роблю?

— Весь час нівелюєш мої слова?

Заперечення рефлекторно з’явилося в неї на губах; потім вона побачила його обличчя і зрозуміла, що він сказав правду. Вона весь час принижувала його. Дівчина зітхнула:

— Насправді я цього не хочу.

— Тобто це не тому, що ти думаєш, що я на це заслуговую? Що я огидний абощо?

— Ні. Це тому, що я взагалі не думаю. Це погана звичка.

Він кивнув:

— Я теж маю погані звички. Як-от завжди вживаю слово «як».

— Тоді просто припини.

— Домовмося, що ми обоє припинимо. Гаразд?

— Звісно, як хочеш. — Вона перегорнула кілька сторінок в альбомі, побачила більше фотографій, на яких її привабливий тато позував у різних місцях. На пікніку з друзями під деревами. У плавках на пляжі з пальмами. Вона дійшла до фото, на якому її мама й тато, взявшись за руки, стояли перед римським Колізеєм.

— Глянь. Це моя мама, — тихо сказала вона, погладжуючи пальцем зображення. Раптом аромат парфумів на тому шарфі прорізав туман утрачених спогадів, і вона відчула запах маминого волосся, відчула мамині руки на своєму обличчі.

— Вона схожа на тебе, — здивовано сказав Віл. — І справді дуже вродлива.

«Вони обоє дуже гарні», — подумала Клер, жадібно дивлячись на маму й тата. Вони, мабуть, думали, що весь світ був біля їхніх ніг, коли позували для цього фото. У них була дивовижна зовнішність і ціле життя попереду. І вони жили в Римі. Чи вони коли-небудь замислювалися, чи уявляли колись, як передчасно обірветься їхнє майбутнє?

— Знімок зробили дев’ятнадцять років тому, — сказав Віл, звернувши увагу на дату, яку мама Клер написала в альбомі.

— Тоді вони щойно побралися. Мій тато працював у посольстві. Був політичним секретарем.

— У Римі? Круто. Ти там народилася?

— У моєму свідоцтві про народження вказано, що я народилася у Вірджинії. Думаю, мама поїхала додому, щоб народити мене.

Вони перегорнули ще кілька сторінок, побачили більше фотографій тієї самої вродливої пари, яка усміхалася за обідом, тримала келихи з шампанським на коктейльній вечірці, махала рукою з моторного човна. Жити у стилі «la dolce vita», казала її мати. Солодке життя.

І саме його Клер побачила на цих фотографіях — свідчення про те, що, здавалося, було нескінченною низкою приємних моментів з колегами та друзями. Але це те, що мали показувати фотоальбоми, — найкращі моменти життя. Моменти, які ви хотіли запам’ятати, а не ті, які хотіли забути.

— Глянь. Це, мабуть, ти, — сказав Віл.

Це була фотографія матері Клер, яка всміхалася зі свого лікарняного ліжка, гойдаючи немовля. Вона глянула на дату, написану від руки, і сказала:

— Так, це день, коли я народилася. Моя мама казала, що це сталося дуже швидко. Вона казала, що я поспішала вийти і вона ледве встигла в лікарню.

Віл засміявся:

— Ти й досі завжди поспішаєш.

Вона гортала сторінки, бачила інші нудні дитячі фотографії. У візочку. У високому стільчику. З пляшечкою. Нічого з цього не допомагало їй хоч щось пригадати, бо ці світлини зробили до того, як її спогади усталилися. Це міг бути будь-який дитячий альбом.

Вона дійшла до останньої сторінки. На останніх двох фотографіях Клер не було. На них була ще одна коктейльна вечірка, ще один набір усміхнених незнайомців із келихами. Це такий тягар дружини дипломата, жартувала її мама. Завжди усміхнена, завжди іскриста.

Клер уже збиралася згорнути альбом, коли рука Віла раптом стиснула її руку.

— Зачекай, — сказав він. — Та світлина.

— Що на ній?

Він узяв у неї альбом і нахилився до нього, щоб роздивитися одну з фотографій із вечірки. На ній був усміхнений тато Клер із келихом для коктейлю в руці, а поруч — інший чоловік. Підпис від руки пояснював: «4 ЛИПНЯ. З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, США!»

— Ця жінка, — пробурмотів Віл. Він указав на струнку брюнетку, що стояла праворуч від Ерскіна Ворда. На ній була зелена сукня з глибоким вирізом і золотим поясом, і її погляд був прикутий до батька Клер. Це був погляд неприкритого захоплення. — Ти знаєш її? — спитав Віл.

— А маю?

— Подивися на неї. Спробуй пригадати, чи ти її колись бачила.

Що більше вона вдивлялася, то знайомішою здавалася жінка, але це був лише спогад, у якому вона не могла бути впевнена. Його могло навіть не існувати, якби вона не обдурила себе власними зусиллями.

— Я не знаю, — сказала вона. — А що?

— Бо я її знаю.

Вона втупилася в нього:

— Звідки? Це мій сімейний альбом.

— А це, — сказав він, вказуючи на жінку на фото, — моя мама.

26

Ентоні Сансоне приїхав у «Вечірню», як і до того, під покровом ночі.

Зі свого вікна Мора побачила «мерседес», який стояв у дворі внизу.

З нього вийшла знайома постать, висока й одягнена в чорний плащ. Коли він пройшов під ліхтарем у дворі, то на мить відкинув довгу зловісну тінь на бруківку, а потім зник.

Мора вийшла зі своєї кімнати й попрямувала вниз, щоб перехопити його. На сходовому майданчику другого поверху вона зупинилася й подивилася вниз, у темний вестибюль, де Сансоне й Ґотфрід розмовляли стишеними голосами.

— …Досі не ясно, чому вона це зробила, — сказав Ґотфрід. — Наші контакти глибоко стурбовані. Ми не знали про неї багато того, про що їй слід було розповісти.

— Ви вірите, що це було самогубство?

— Якщо не самогубство, то як пояснити… — Ґотфрід завмер, почувши скрип сходинок. Обидва чоловіки обернулися й побачили Мору, яка стояла над ними, на сходах.

— Докторко Айлс, — сказав Ґотфрід, миттєво вимушено посміхнувшись. — У вас безсоння?

— Я хочу почути правду, — сказала вона. — Про Анну Велівер.

— Ми так само спантеличені її смертю, як і ви.

— Ідеться не про її смерть. А про її життя. Ви сказали, що не маєте відповідей для мене, Ґотфріде. — Вона глянула на Сансоне. —

Можливо, Ентоні має.

Сансоне зітхнув:

— Я вважаю, що настав час бути з вами чесним. Я багато чим зобов’язаний вам, Моро. Ходімо, поговоримо в бібліотеці.

— Тоді я побажаю вам обом доброї ночі, — сказав Ґотфрід і повернувся до сходів. Там він зупинився й кинув погляд на Сансоне. — Анна пішла, але це не привід порушувати нашу обіцянку їй. Пам’ятайте про це, Ентоні. — Він піднявся сходами, зникаючи в тіні.

— Що це означає? — запитала Мора.

— Це означає, що є деякі речі, які я не можу вам сказати, — мовив він, коли вони зайшли в похмурий коридор, що вів до бібліотеки.

— Який сенс у всій цій секретності?

— Ідеться про довіру. Анна відкрила нам речі, бо ми обіцяли тримати їх у найсуворішій таємниці. Деякими деталями ми не можемо поділитися. — Він зупинився в кінці коридора. — Але тепер у нас самих виникло питання, чи навіть ми знали про неї правду.

Удень сонячне світло заливало палладіанські* вікна бібліотеки й сяяло на полірованих дерев’яних столах.(*Палладіа́нство — архітектурний напрямок XVII—XVIII століть, що бере початок від творчості відомого італійського архітектора XVI ст. Андреа Палладіо й отримав назву на його честь). Але тепер кімнату огорнули тіні, перетворюючи ніші на маленькі темні печери. Ентоні ввімкнув настільну лампу, і вони сіли в темряві одне навпроти одного за столом.

Навколо них височіли ряди й ряди книжкових шаф, два тисячоліття знань. Але саме цього чоловіка вона зараз намагалася прочитати, чоловіка незнаного, як закрита книга.

— Ким була Анна Велівер? — запитала Мора. — Я була на її розтині. Її тіло вкрите старими шрамами від тортур. Я знаю, що її чоловіка вбили, але що сталося з Анною?

Він похитав головою й зітхнув:

— Між нами завжди буде так?

— Про що ви?

— Чому ми не можемо спілкуватися нормально, як інші люди? Про погоду, театр? Натомість ми говоримо про вашу роботу, а це не найприємніша тема. Але думаю, що саме це нас і далі об’єднує.

— Маєте на увазі смерть?

— І насильство. — Він нахилився вперед, його очі були напружені, як лазери.

— Ми дуже схожі, ви і я. У вас є темрява, і це наш зв’язок. Ми обоє це розуміємо.

— Розуміємо що?

— Що темрява реальна.

— Я не хочу бачити світ отак, — сказала вона.

— Але ви бачите докази щоразу, коли труп потрапляє на ваш стіл для розтину. Ви знаєте, що світ — не суцільне сонце, і я теж.

— І це те, що ми несемо в нашу дружбу, Ентоні? Загибель і морок?

— Я відчув це у вас, коли ми вперше зустрілися. Це глибоко у вас через те, ким ви є.

«Ким я є». Королева мерців. Дочка монстрів. Темрява сягала так само глибоко, як кров у її жилах, тому що це була та сама кров, яка текла в жилах її матері Амальтеї, вбивці, що проведе решту свого життя за ґратами.

Його погляд був таким пильним, що вона не могла витримати зорового контакту. Натомість зосередилася на портфелі, який він поставив на стіл. Вони знали одне одного майже два роки, але одним лише поглядом він усе ще міг вивести її з рівноваги та змусити почуватися зразком під склом, дослідженим і викритим.

— Я тут не для розмови про мене, — сказала вона. — Ви обіцяли розповісти мені правду про Анну.

Він кивнув:

— Принаймні ту, яку можу вам сказати.

— Ви знали, що вона була жертвою тортур?

— Так. І ми знали, що її все ще переслідує те, що сталося з нею та її чоловіком в Аргентині.

— Але ви найняли її. Привели її у свій штат як порадника для вразливих дітей.

— Її найняла шкільна рада «Вечірні».

— Ви мали схвалити це особисто.

Він кивнув:

— На підставі її рекомендацій, її академічної кваліфікації. Її відданості жертвам злочинів. І вона була однією з нас.

— Членом товариства «Мефісто».

— Вона теж особисто постраждала від насильства. Двадцять два роки тому Анна та її чоловік працювали в міжнародній фірмі в Аргентині, коли їх викрали. І Анну, і її чоловіка катували. Її чоловіка Френка стратили. Убивці так і не були впіймані. Цей досвід навчив Анну, що правосуддя ненадійне. Що монстри завжди з нами. Вона залишила компанію, в якій працювала, повернулася до аспірантури й стала радником для жертв злочинів. Шістнадцять років тому вона приєдналася до нас.

— Ваших даних немає на жовтих сторінках**.(**Жовті сторінки — назва телефонних довідників, яка прийшла зі США, з відомостями про підприємства й організації (переважно в сфері обслуговування). Інформація впорядкована насамперед за назвою надаваних послуг. У паперових довідниках цей розділ традиційно друкується на папері жовтого кольору). Як вона дізналася про товариство?

— Як і всі наші члени. Через посередника.

— Її завербували?

— Про неї товариству розповів член, який служив у правоохоронних органах. Анна потрапила в його поле зору завдяки своїй чудовій роботі консультантом. Він знав, що вона втратила чоловіка через насильство.

Що вона була особливо ефективною з жертвами-дітьми й мала багато контактів у правоохоронних органах та агентствах із захисту дітей по всій країні. — Він підняв портфель, який приніс до бібліотеки, і поставив його на стіл. — Після того як отримав новину про її смерть, я переглянув її членське досьє.

— На кожного члена є досьє?

— Складається на момент висунення пропозиції. Я відредагував конфіденційну інформацію, але можу поділитися з вами ось чим.

— Мені не можна довіряти повне досьє?

— Моро. — Він зітхнув. — Хоч я вам довіряю, деяка інформація може бути передана лише членам.

— Тоді навіщо мені це взагалі показувати?

— Бо ви зробили себе учасницею розслідування. Ви були на розтині.

Ви надіслали запит на повний токсикологічний аналіз крові Анни, тож я припускаю, що у вас є сумніви щодо того, що це було самогубство. Коли ви ставите питання, я слухаю. Бо знаю, як добре ви вмієте працювати.

— У мене ще немає доказів, які б підтвердили мої сумніви.

— Але ваші інстинкти щось вам підказали. Щось у вашій підсвідомості дібрало деталі, про які ви ще навіть не підозрюєте. Це каже вам, що щось не так. — Він нахилився ближче, вивчаючи її обличчя. — Я маю рацію?

Вона подумала про порожню цукорницю. І незрозумілу телефонну розмову між Джейн і Анною. Подивилася на досьє, яке їй підсунув Сансоне, і розгорнула папку.

На першій сторінці була фотографія Анни, волосся якої ще не посріблилося. Її зробили шістнадцять років тому, коли її кандидатуру запропонували товариству. Як завжди, на ній була скромна сукня з довгими рукавами та високим коміром — гардероб, який здавався ексцентричним, але, як тепер знала Мора, мав на меті приховати шрами від тортур. Ніщо в усмішці Анни, в її очах не говорило ні про старі муки, ні про майбутнє самогубство.

Мора перегорнула сторінку й побачила сухі біографічні дані. Народилася в Берліні в родині офіцера армії США та його дружини. Отримала ступінь із психології в Університеті Джорджа Вашингтона в окрузі Колумбія й вийшла заміж за Франкліна Велівера. Разом зі своїм чоловіком працювала в міжнародному кадровому агентстві з офісами в Мексиці, Чилі та Аргентині.

Далі Мора побачила газетні статті про викрадення пари та вбивство Франкліна в Аргентині. У другій статті вказували, що вбивць так і не затримали.

— Анна особисто пережила провал правосуддя, — сказав Сансоне. — Це зробило її однією з нас.

— Не та кваліфікація для членства в клубі, яку люди хотіли б мати.

— Ніхто з нас не приєднався до товариства через власне бажання, так, як дехто хоче приєднатися до заміського клубу. Кожен з нас був змушений приєднатися через особисті трагедії, які нас розлютили, позбавили надії чи кинули в розпач. Ми розуміємо те, чого не розуміють звичайні люди.

— Зло.

— Це саме те слово. — Він показав на папку. — Звісно, Анна розуміла. Після смерті чоловіка вона залишила роботу й повернулася до США, щоб знову вчитися. Отримала ступінь консультанта. Вона по-своєму намагалася боротися зі злом, працюючи з родинами загиблих.

Ми запропонували їй шанс бути ще ефективнішою, змінити життя цілого покоління. Не лише як консультантці, а й як нашій розвідниці. Завдяки своїм контактам в агентствах із захисту дітей та правоохоронних органах вона могла знаходити майбутніх учнів по всій країні.

— Вона знайомилася зі справами про вбивства? Вишукувала поранених?

— Ми вже розмовляли про це раніше, Моро. Я знаю, що ви цього не схвалюєте.

— Тому що це нагадує вербування для вашої справи.

— Подивіться на Джуліана й на те, як він розквіт. Скажіть мені, що ця школа йому не підходить.

Вона не відповіла, бо не мала заперечень. «Вечірня» була саме тим місцем, де мав бути Джуліан. За ці кілька місяців він наростив і м’язи, і впевненість у собі.

— Анна знала, що йому тут буде добре, — сказав Сансоне. — Якби ми оцінювали його лише за його шкільними балами у Вайомінгу, ніхто б не подумав про нього як про перспективного кандидата. Він провалив половину іспитів, постійно бився, вчиняв дрібні злочини.

Але Анна побачила в його досьє, що він із тих, хто виживає. Вона знала, що він зберіг вам життя в тих горах лише зі співчуття. І так вона зрозуміла, що він учень, якого ми хотіли б мати в себе.

— Тож вона прийняла це рішення?

— Схвалення Анни було ключовим. Вона особисто обрала половину учнів, яких ви тут бачите. — Він зробив паузу й додав: — Зокрема Клер Ворд і Віла Яблонскі.

Мора якусь мить поміркувала над цією інформацією. Подумала про зустріч, яку вони з Джейн провели в офісі Анни щодо цих трьох дітей, і про те, чи був між ними зв’язок. Анна сказала їм, що це просто збіг обставин і не варто копати. Але в день своєї смерті вона вивчала досьє тих самих трьох дітей.

У кімнаті було так тихо, що Мора чула власне серцебиття. Тиша посилила звук кроків, які наближалися, і вона обернулася, коли з тіні вийшли чотири постаті й увійшли в сяйво лампи.

— Нам треба з вами поговорити, — сказав Джуліан. Біля нього стояли троє товаришів. Ті троє. Віл, Тедді і Клер — тріо, трагедіям яких, здавалося, не було кінця.

Хоча була майже одинадцята вечора й ці діти мали б уже спати, Сансоне поставився до них з такою ж повагою, як до будь-якого дорослого:

— Що ти маєш на думці, Джуліане? — запитав він.

— Ми з Джакалами зустрічалися сьогодні вранці з приводу докторки Велівер, — сказав хлопець. — І ці троє членів клубу відтоді натрапили на слід. Але нам потрібна ваша допомога, щоб з цим розібратися.

Мора зітхнула:

— Джуліане, я знаю, що ти хочеш бути корисним, але вже пізно. У нас із містером Сансоне є справи…

— Ми хочемо побачити наші досьє, — перервала Клер. — Ми хочемо знати все, що поліція знає про нас і наших батьків. Усі звіти.

— Я не маю такої інформації, Клер.

— Але ви можете її отримати, так? Або детектив Ріццолі може.

— Це розслідування, яке триває. Тобто інформація не для широких мас.

— Ми не широкі маси, — сказала Клер. — Це стосується нас, нашого життя, і ми маємо право знати.

— Так, ти матимеш право знати, коли станеш старшою. Але це офіційні документи, і є деталі, які ви можете не зрозуміти.

— Бо ми надто юні, щоб мати справу з правдою? Ви це хочете сказати? Що тринадцятирічні не можуть із цим упоратися? Ви ніби не знаєте, хто ми і через що ми пройшли.

— Я знаю, Клер, — тихо сказала Мора. — Я розумію.

— Що розумієте? Їй вистрелили в голову? Це те, що ви знаєте про мене, але не маєте уявлення, що це насправді означає. Прокинутися в лікарні, не пам’ятаючи, як ти туди потрапила. Не знати, що твої мама й тато мертві. Відчувати, що ти більше ніколи не зможеш прочитати книжку повністю або проспати цілу ніч чи бодай сконцентруватися на одній клятій думці. — Вона притиснула руку до голови. — Коли вони пробили отвір у моєму черепі, вони ще й підірвали моє життя. Я ніколи не буду такою, як усі. Я завжди буду дивачкою. Тож не кажіть мені, що знаєте мене чи щось про мене.

Хлопці, приголомшені цим спалахом, здивовано витріщилися на неї. Можливо, навіть захоплено.

— Вибач, — сказала Мора. — Ти абсолютно права, Клер, я не знаю. — Вона подивилася на Віла й Тедді. — Так само як я не знаю, яким було ваше життя насправді. Я розрізаю тіла й дивлюся, що всередині, але це все, що я можу зробити. Ви троє — ну, вам просто доведеться сказати мені те, чого не можуть сказати досьє. Про ваше життя і про те, ким ви є.

— Як сказала Клер, ми диваки, — озвався Віл, і Тедді сумно кивнув на знак згоди. — Ми ті, з ким ніхто не хоче бути. Ніби всі відчувають, що нам не щастить, і не хочуть мати з нами нічого спільного на випадок, якщо щось таки станеться. — Віл опустив голову. — І вони помирають як докторка Велівер.

— Немає доказів того, що смерть докторки Велівер була чимось, окрім самогубства.

— Можливо, — сказав Віл, — але наші досьє лежали на її столі в день смерті. Вона ніби відкрила їх, і на неї лягло прокляття.

— Моро, — сказав Джуліан, — ми хочемо допомогти розслідуванню. У нас є інформація.

— Джакали — чудова група, Джуліане. Але над цим працюють професіонали, які розслідують усе, що сталося.

— Це лише для професіоналів, чи не так?

— Так, якщо казати по суті.

— А що, як ми знайшли те, чого не знайшли професіонали? — Він подивився на Клер. — Покажи їм.

Лише тоді Мора помітила, що Клер тримає книгу.

— Це мій сімейний альбом, — сказала Клер, передаючи том Морі.

Мора відкрила том на фотографії молодого чоловіка та жінки, що стояли перед римським Колізеєм, обоє біляві, обоє приголомшливо привабливі.

— Твої батьки? — запитала вона.

— Так. Мій тато працював у посольстві. Він був політичним функціонером.

— Вони були гарною парою, Клер.

— Але це не те, що я хотіла вам показати. — Клер перегорнула альбом на останню сторінку. — Це фото, коктейльна вечірка. Ось там мій тато, розмовляє з тим хлопцем. І бачите цю жінку, яка стоїть збоку, у зеленій сукні? Ви знаєте, хто вона?

— Хто?

— Це моя мати, — сказав Віл.

Мора здивовано обернулася до нього:

— Ти впевнений? Це може бути хтось, схожий на неї.

— Це моя мати. Я впізнаю сукню. Вона завжди одягала її на вечірки. Зелена, із золотим поясом, і мама сказала мені, що це найдорожча сукня, яку вона коли-небудь купувала, але така якість завжди окупається. Це був її девіз, вона мені його весь час повторювала. — Голос Віла стих, його плечі опустилися, коли він ледь чутно сказав: — Це моя мама.

Мора подивилася на підпис: «4 ЛИПНЯ. З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, США!»

— Немає року. Ми не знаємо, коли було зроблено це фото.

— Річ у тім, — сказав Джуліан, — що вони були разом на одній вечірці. І знаєте, хто там ще був?

— Він, — сказала Клер. Вона вказала на блондина, сфотографованого під час розмови з Ерскіном Вордом. Зображений у профіль, він був вищий за Ворда, широкоплечий і міцної статури. У кімнаті, наповненій людьми, які пили вино, він був єдиним, хто тримав банку пива.

— Це мій батько, — сказав Тедді.

— Зв’язок є, — сказав Джуліан. — Це досі не пояснює нам, чому їх убили або чому хтось хоче завдати шкоди їхнім дітям по всіх цих роках. Але це докази, які ви шукали. Батько Клер. Тато Тедді. Мама Віла. Вони знали одне одного.

На екрані комп’ютера Фроста світилося відскановане зображення — фотографія гостей у святковому одязі, деякі сиділи, деякі стояли, більшість була з напоями в руках. Центральними фігурами на фото були Ерскін Ворд і Ніколас Клок, які стояли один навпроти одного, але частково звернені обличчями до камери, ніби хтось щойно вигукнув:

«Усміхніться, джентльмени!» Мати Віла, Олівія, стояла обіч іншої жінки, але її погляд був звернений на Ерскіна Ворда. Джейн оглянула інші обличчя, шукаючи пари цих трьох, але не помітила їх серед добре вбраного і явно небідного зібрання.

— Це, — сказав Фрост, вказуючи на Олівію, — вираз обличчя жінки, яка захоплюється Вордом.

— Ти це бачиш на її обличчі?

— Не те щоб на мене хтось колись так дивився.

— Так може дивитися старий друг. Той, хто його добре знає.

— Тоді дивно, що ми не можемо знайти нічого іншого, що пов’язало б Олівію та Ерскіна. Якщо вони так добре знали одне одного.

Джейн відкинулася на спинку крісла й розім’яла затерплу шию. Було близько опівночі, і всі інші з відділу вбивств покинули будівлю на ніч.

«Як мали б зробити і ми», — подумала вона, але ці відскановані фотографії, які Мора надіслала електронною поштою до поліції Бостона, затримали Джейн і Фроста за робочими столами на додаткову годину. Мора надіслала вісім фотографій із сімейного альбому Вордів, зображення барбекю та вечірок у чорних краватках, зібрань у приміщеннях та надворі. На жодній іншій фотографії Джейн не помітила ні Олівії Яблонскі, ні Ніколаса Клока; це було єдине зображення, де вони з’явилися разом з Ерскіном Вордом. Вечірка на честь четвертого липня, рік не вказано, у кімнаті, де в кадрі видно принаймні десяток інших людей.

Де й коли було зроблене це фото?

Фрост проклацав інші сім зображень і зупинився на фотографії сім’ї Ворд, яка сиділа на білому дивані. Клер на вигляд було приблизно вісім років. Вони були в найкращому одязі: Ерскін у сірому костюмі, Ізабель у гарно скроєній сукні та піджаку. За ними стояла вишукано прикрашена новорічна ялинка.

— Це та сама кімната, де відбувалася коктейльна вечірка, — сказав Фрост. — Бачиш камін отам, праворуч? Він є й на іншому фото.

І тут… — Він наблизив кут кімнати. — Це схоже на ту саму ліпнину у формі корони?

— Так, схоже, — сказала Джейн. Вона примружилася, щоб прочитати підпис від руки, зроблений в альбомі: «НАШЕ ОСТАННЄ РІЗДВО В ДЖОРДЖТАУНІ. ЛОНДОН, МИ ЇДЕМО!» Вона подивилася на Фроста. — Знімок зробили у Вашингтоні.

— І там була коктейльна вечірка. Питання в тому, чому Ніколас Клок і Олівія Яблонскі були запрошені на вечірку до дипломата. Ніколас займався фінансами. Олівія була представницею з продажу медичного обладнання. Як і де зустрілися ці троє людей?

— Повернися до іншої фотографії, — сказала вона.

Фрост відкрив зображення коктейльної вечірки, про яку вони тепер знали, що вона була у Вашингтоні.

— Вони тут молодші, — сказала Джейн. Вона повернулася, щоб взяти зі столу папку сім’ї Ворд, і відкрила її, щоб прочитати біографію Ерскіна Ворда. — Співробітник іноземної служби, служив у Римі чотирнадцять років, у Вашингтоні — п’ять. Потім дислокувався в Лондоні, де за рік його було вбито.

— Тож ця зустріч була десь під час п’ятирічного перебування Вордів у Вашингтоні.

— Правильно. — Вона закрила папку. — Як познайомилися ці троє? Напевно, це було у Вашингтоні. Або… — Вона подивилася на Фроста в той момент, коли та сама думка спалахнула в його голові.

— Римі, — сказав Фрост і схвильовано випростався.

— Пам’ятаєш, що сказав нам той хлопець із НАСА? Ніл і Олівія з нетерпінням чекали своєї поїздки до Рима, де вони вперше зустрілися.

Джейн повернулася, щоб схопити досьє на Яблонскі:

— Увесь цей час ми концентрувалися на Нілі та його роботі. Ганялися за цим дурним НАСА та іншопланетним лайном, коли мали придивитися до Олівії. — Ніяка Олівія з нудною роботою, яка видавалася розгубленою на вечірках свого чоловіка в НАСА. Олівія, яка регулярно їздила за кордон, щоб продавати медичне обладнання.

Що ти насправді продавала, Олівіє?

Джейн знайшла сторінку, яку шукала:

— Ось. Дата одруження Олівії та Ніла Яблонскі. П’ятнадцять років тому. Вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у Римі, тобто була там у той самий час, коли Ерскін Ворд працював у посольстві.

— А як щодо цього хлопця? — Фрост указав на батька Тедді, Ніколаса Клока, у якого була приголомшлива спортивна фігура чоловіка, достатньо впевненого в собі, щоб пити пиво, коли всі потягували вино, і бути одягненим у джинси й футболку для гольфу в натовпі в піджаках і краватках.

— Можемо встановити, що Ніколас Клок був у Римі приблизно в той самий час? Що вони всі троє були там?

Джейн погортала папку:

— Ми недостатньо знаємо про Клока. Більшість із того, що маємо, — це те, що надіслала нам поліція Сент-Томаса.

— Він був просто туристом на Сент-Томасі. Там ніхто його не знав.

— Але його знають у Провіденсі, де він працював. — Вона погортала папку. — Ось. Фінансовий консультант у «Джарвіс і Мак-Крейн», Чепмен-стріт. — Вона підвела очі. — Наша наступна зупинка.

27

«Я все одно не хотіла їхати до Квебеку».

У дворі Клер супилася, дивлячись, як її схвильовані однокласники сідають в екскурсійний автобус. Вона сказала Вілу, що не хоче годинами скніти в якомусь там автобусі, але це був новий яскравий автобус, а не якийсь паскудний жовтий драндулет, як у більшості шкіл.

Бруно додав гіркоти, вигулькнувши з вікна автобуса й розпатякавши про всю розкіш у салоні:

— Гей, люди, тут є телевізори! Навушники! Wi-Fi!

Тепер Бріана та принцеси вийшли з будівлі зі своїми маленькими милими валізками на коліщатах, які вони котили бруківкою, рухаючись, мов королівська процесія. Коли вони проходили повз неї, Клер почула, як одна із них ледь чутно пирхнула: «Нічний Плазун».

— Невдаха, — відповіла Клер.

Бріана обернулася:

— Я скажу це просто тут, голосно й чітко, щоб усі почули. Моя кімната замкнена. Якщо я помічу, коли повернуся, що щось зникло — будь-що, — ми всі знатимемо, хто це зробив.

— Сідай в автобус, Бріано, — із зітханням сказала міс Сол, яка разом із місіс Дюплесі намагалася зібрати своїх учнів у салоні. — Ми маємо вирушати зараз, якщо хочемо встигнути до обіду.

Бріана кинула отруйний погляд на Клер і залізла в автобус.

— З тобою все гаразд, Клер? — лагідно спитала міс Сол.

З усіх викладачів у «Вечірні» міс Сол була її улюбленою, бо вона дивилася на Клер так, ніби справді бачила ту і та була їй цікава. І те, що Клер зараз побачила, було очевидно: хоч як би заперечувала бажання їхати з ними, вона ненавиділа той факт, що залишалася.

— Це тому, що ти ще новенька у «Вечірні», — сказала міс Сол. — Ти поїдеш у наступну подорож. І хіба не цікаво буде провести ці вихідні лише вчотирьох з усією школою у вашому розпорядженні?

— Мабуть, — кивнула Клер.

— Містер Роман поставив для вас тюки сіна, якщо захочете випустити кілька стріл. До того часу, коли ми повернемося, ти станеш досвідченою лучницею.

«Ви не боїтеся, що я ще одну курку заріжу?» — подумала Клер, але тримала рот на замку, коли міс Сол сіла в автобус і двері за нею зачинилися. Пахкаючи дизельним димом, автобус рушив у дорогу й виїхав крізь кам’яну арку. Вона почула гавкіт позаду себе, побачила спалах чорної шерсті, — це собака Джуліана промчав повз, женучись за автобусом.

— Ведмедю! — закричала Клер. — Повернися!

Пес проігнорував її й помчав із двору. Клер ішла за ним аж до берега озера, де він раптом зупинився, піднявши ніс угору. Здавалося, він більше не цікавиться автобусом, який поїхав далі й зник за поворотом.

Натомість Ведмідь розвернувся й пішов у іншому напрямку.

— А тепер куди ти йдеш? — гукнула вона. Зітхнувши, дівчина пішла за ним навколо будівлі, до стежки, що вела на хребет. Він уже пробирався крізь чагарник, рухаючись тепер швидше, так швидко, що їй довелося дертися вгору, щоб не відстати.

— Ведмедю, ходи сюди, — наказала вона. І розчаровано подивилася, як він прослизнув у кущі. Стільки старань заради послуху; вона не могла навіть собаку змусити виказати собі повагу.

На півдорозі до вершини хребта Клер облишила погоню і всілася на камінь. Звідси вона могла дивитися понад дахом школи. Це був не такий розкішний краєвид, як із Лігва Джакалів, але і його було достатньо, особливо цього яскравого ранку, коли сонце виблискувало на озері. Зараз автобус мав уже виїхати за ворота і прямувати до Квебеку. Обід вони їстимуть у якомусь шикарному французькому ресторані — принаймні саме про це торочила Бріана, — і буде поїздка до музею «Квебекський досвід» та катання на відкритому ліфті, що піднімається на скелю.

«А я тим часом можу сидіти на цьому дурнуватому камені».

Вона віддерла шматочок лишайнику й перекинула його через край. Цікаво, чи Віл і Тедді вже закінчили снідати. Можливо, вони захочуть постріляти з нею з лука. Але замість того щоб спуститися назад, вона плюхнулася на спину, витягнувшись, як змія, що гріється на валуні, й заплющила очі. Почула собаче скигління й відчула, як Ведмідь торкнувся її джинсів. Вона погладила його по спині, отримуючи втіху від дотику до хутра. Чому в собачій компанії було так затишно?

Можливо, тому що не потрібно було приховувати від них свої почуття, не доводилося вдавано посміхатися заради них.

— Старий добрий Ведмідь, — пробурмотіла вона й розплющила очі, щоб подивитись на нього. — Що ти мені приніс?

У собаки було щось у роті, щось таке, що він, здавалося, не хотів віддавати. Аж коли вона смикнула за цю річ, він нарешті відпустив її.

Це була шкіряна рукавичка, чорна. Де в цих лісах Ведмідь знайшов рукавичку? Вона погано пахла й блищала від собачої слини. Скривившись, дівчина підняла її й відчула вагу. Зазирнувши всередину, побачила щось біле, що мов сяяло звідти. Вона перевернула рукавичку догори дриґом і сильно струснула її. Те, що випало, змусило її закричати й відскочити назад, подалі від предмета, який лежав і смердів на кам’яній брилі.

Це була рука.

— Їх завжди знаходять собаки, — сказала докторка Емма Оуен.

Мора й судмедекспертка зі штату Мен стояли в плямистій тіні лісу, навколо їхніх облич дзижчали комахи, а повітря було просякнуте трупним смородом. Мора подумала про інші тіла, які вона досліджувала протягом багатьох років, також розкопані собаками, чиї носи завжди готові до пошуків таких скарбів. Хоча ці останки лежали за сотню метрів угору схилом, Ведмідь уловив запах і простежив його до цих хащів, де густі чагарники частково приховали тіло. Чоловік, на вигляд мускулястий і підтягнутий, був одягнений у камуфляжні штани карго, темно-зелену вітрівку, футболку та туристичне взуття. До його щиколотки все ще був прив’язаний зубчатий ніж, а на сусідньому валуні була рушниця з оптичним прицілом. Він лежав на лівому боці, тож стихія відігравалася на правому боці обличчя та шиї. Трупожери вже попрацювали, жадібно здираючи шкіру з голови та лиця, вигризаючи носовий хрящ і викопуючи праву очну яму, яка тепер зяяла порожниною й була геть вичищена. «Псові, — подумала Мора, помітивши сліди від зубів на залишках шкіри, проколи в тонкій орбітальній кістці. — Найімовірніше, койоти. А в цій глухій місцевості, можливо, вовки». Навіть у цьому сплетінні ліан легко було встановити причину смерті — алюмінієву стрілу, наконечник якої був глибоко встромлений у ліве око, хвостове пір’я пофарбоване в темно-зелений колір.

За інших обставин Мора могла б припустити, що це був просто нещасливий мисливець, який загинув у лісі через необережність іншого мисливця. Але цей чоловік пробрався на територію «Вечірні» і з валуна, де стояла його рушниця, мав чудовий огляд на долину та школу внизу. Він міг стежити за тим, хто прибув на територію, а хто виїхав.

Звиклій до неприємних запахів Морі довелося відвернутися, коли тіло перекотили на поліетиленове простирадло, від чого здійнявся такий нестерпний сморід, що Мора закрила рот і затулила ніс рукою.

Співробітники докторки Оуен були повністю екіпіровані та з масками на обличчях, але Мора, яка була тут лише як спостерігачка, задовольнилася рукавичками та бахілами: криміналістка з великого міста намагалася довести, що вона надто досвідчена, щоб дозволити гнилому трупові здолати її.

Докторка Оуен присіла над тілом:

— Тут ледь помітне трупне задубіння, — сказала вона, перевіряючи рухливість кінцівок.

— Минулої ночі було 10,5 градуса, — сказав один із детективів поліції штату. — Ароматно.

Судмедекспертка підняла край футболки жертви, щоб відкрити живіт. Зміни від автолізу були очевидні навіть з того місця, де стояла Мора. Смерть запускає каскад змін у м’яких тканинах, оскільки витік ферментів перетравлює білки та руйнує мембрани. Клітини крові розпадаються й просочуються крізь стінки судин, і цим супом із поживних речовин ласують бактерії, наповнюючи черевну порожнину газами. Борючись зі смородом, Мора присіла біля докторки Оуен. Вона бачила сині вени, що вкривали роздутий живіт, і знала: якщо вони спустять штани, то побачать, що мошонка розпухла від тих самих газів.

— Від сорока восьми до сімдесяти двох годин, — сказала докторка Оуен. — Ви згодні?

Мора кивнула:

— Виходячи з відносно незначної шкоди від трупоїдів, я б радше відштовхувалася від нижньої межі цього посмертного інтервалу. Напади обмежені головою та шиєю… — Мора замовкла, глянувши на кістлявий обрубок, що стирчав із-під рукава піджака. — Рука. Зап’ястя, мабуть, було відкрите. Ось як вони це зробили.

Їй було цікаво, чи Ведмідь скуштував його, перш ніж принести свій гнилий дарунок Клер. «Дружнє облизування після цього буде не таким приємним».

Докторка Оуен поплескала жертву по куртці та штанах-карго.

— Тут щось є, — сказала вона й витягла з кишені тонкий гаманець. — І в нас є посвідчення особи. Водійське посвідчення штату Вірджинія. Расселл Ремсен, 185 сантиметрів, 86 кілограмів. Каштанове волосся, блакитні очі, тридцять сім років. — Вона подивилася на труп. — Може бути. Сподіваймося, що в нього є рентгенівські знімки зубів.

Мора вдивлялася в обличчя жертви, половина якого була погризена, а друга половина набрякла і вкрилася очисною рідиною. Посмертний набряк роздув неушкоджену повіку, перетворивши її на опуклий мішок. З правого боку трупожери здерли з шиї шкіру та м’язи; пошкодження поширювалося аж до вирізу на його одязі, де гострі зуби вже прокололи й подерли тканину, намагаючись розірвати комір. Далі б його випатрали, витягнули б серце й легені, печінку й селезінку й поласували б ними. Кінцівки вирвали б із суглобів, легкі для транспортування призи віднесли б у лігва для щенят. Ліс теж зіграв би свою роль, ліани обвилися б навколо ребер, комахи порпалися б і жерли. «За рік, — подумала вона, — Расселл Ремсен був би просто уламками кісток, розкиданими серед дерев».

— У цього хлопця була не звичайна мисливська рушниця, — сказав детектив поліції штату, розглядаючи зброю, що лежала на валуні.

У руках у рукавичках він приніс її, щоб показати докторці Оуен, повернув, щоб роздивитися клеймо виробника на нижній частині стволової коробки.

— Що це за рушниця? — запитала Мора.

— М-один-десять. «Knight’s Armament», напівавтомат із сошкою. — Він подивився на неї, явно вражений. — У неї чудова оптика, коробчатий магазин на двадцять патронів. Стріляє кулями діаметром 3,08 мм або 7,62 мм, натівська. Ефективна дальність — вісімсот метрів.

— Святий боже, — сказала докторка Оуен. — Можна застрелити оленя в сусідньому окрузі.

— Її розробили не для полювання на оленів. Це військове озброєння.

Дуже гарна й дуже дорога снайперська гвинтівка.

Мора спохмурніла, дивлячись на мерця. У камуфляжних штанях.

— Що він робив тут зі снайперською гвинтівкою?

— Ну, мисливець на оленів міг би скористатися такою. Це дуже зручна зброя, якщо ви хочете завалити оленя з великої відстані. Але це схоже на використання «роллс-ройса» для поїздки на закупи. — Він похитав головою. — Мені здається, це те, що зветься іронією. Він був оснащений найсучаснішим спорядженням, і його вбило щось таке примітивне, як стріла. — Він глянув на докторку Оуен. — Я так розумію, що вона була причиною смерті?

— Я знаю, що причина смерті здається очевидною, Кене, але почекаймо до розтину.

— Знав, що ви це скажете.

Докторка Оуен звернулася до Мори:

— Ласкаво прошу приєднатися до мене в морзі завтра.

Мора подумала про розтинання цього живота, наповненого тлінням і смердючими газами:

— Думаю, я пропущу цей розтин, — сказала вона й під велася. — Я ніби у відпустці від Смерті. Але Вона й далі знаходить мене.

Докторка Оуен теж підвелася, і від її задумливого погляду Морі стало незручно:

— Що тут відбувається, докторко Айлс?

— Хотіла б я знати.

— Спочатку самогубство. Тепер це. І я навіть не можу вам сказати, що це таке. Нещасний випадок? Убивство?

Мора зосередилася на стрілі, що стирчала з ока мертвого.

— Для такого потрібен досвідчений лучник.

— Не зовсім так, — сказав державний детектив. — «Яблучко» на мішенях для стрільби з лука менше, ніж очна западина. Порядний лучник міг би влучити в неї з 30—60 метрів, особливо з арбалета. — Він зробив паузу. — Якщо припустити, що він мав намір уразити цю ціль.

— То ви кажете, що це міг бути нещасний випадок, — сказала докторка Оуен.

— Я просто вигадую сценарії, — сказав поліцейський. — Скажімо, два приятелі прийшли полювати на цю землю без дозволу. Хлопець із луком бачить оленя, захоплюється й пускає стрілу. Ой, його приятель падає. Хлопець з луком лякається й тікає. Нікому не каже, бо знає, що вони були тут без дозволу. Або він на випробувальному терміні. Або просто не хоче проблем. — Він знизав плечима. — Я бачив таке.

— Будемо сподіватися, що так і було, — сказала Мора. — Бо мені не подобається альтернатива.

— Що в цьому лісі бігає лучник-убивця? — сказала докторка Оуен. — Це невтішна думка, поруч зі школою.

— А ось іще одна тривожна думка. Якщо цей чоловік не полював на оленів, то що він робив тут зі снайперською гвинтівкою?

Ніхто не відповів, але відповідь здавалася очевидною, коли Мора кинула погляд на долину внизу. «Якби я була снайпером, — подумала вона, — то чекала б тут. Де б мене маскував цей підлісок, а замок, внутрішній двір і дорога були на виду».

Але хто був ціллю?

Це питання не давало їй спокою, коли за годину вона злазила стежкою через голі валуни, крізь сонце, тінь і знову сонце. Вона подумала про стрільця, який стояв на пагорбі над нею. Уявила собі намальовану мішень на своїй спині. Гвинтівка з дальністю вісімсот метрів. Пів милі. Вона нізащо б не зрозуміла, що хтось спостерігає за нею, цілиться в неї. Покине відчула б кулю.

Нарешті Мора виборсалася з клубка ліан на шкільну галявину. Поки вона стояла, відчищаючи гілочки та листя зі свого одягу, почула чоловічі голоси, які почали суперечку. Вони лунали з хатинки лісника на краю лісу. Вона підійшла до хатинки й крізь відчинені двері помітила одного з детективів, яких бачила раніше на схилі. Він стояв усередині разом із Сансоне та містером Романом. Ніхто з них не зауважив її, коли вона ввійшла всередину, де побачила безліч інструментів для людей, які вибираються на природу. Сокири, мотузки та снігоступи. А на одній стіні висів щонайменше десяток луків, а також сагайдаки, наповнені стрілами.

— У цих стрілах немає нічого особливого, — сказав Роман. — Ви можете знайти їх у будь-якому магазині спортивних товарів.

— Хто має доступ до всього цього обладнання, містере Романе?

— Усі учні. Це школа, чи ви не зауважили?

— Він — наш інструктор зі стрільби з лука протягом десятиліть, — сказав Сансоне. — Це навичка, яка вчить їх дисципліни та зосередженості. Цінна навичка, пов’язана з усіма предметами.

— І всі учні займаються стрільбою з лука?

— Усі, хто хоче, — сказав Роман.

— Якщо ви викладаєте десятиліттями, то, мабуть, непогано володієте луком, — сказав детектив Роману.

Лісник буркнув:

— Справедливо.

— Тобто?

— Я полюю.

— Олені? Білки?

— У білках надто мало м’яса, щоб на них розмінюватися.

— Але ви можете поцілити в білку?

— Й у ваше око з 90 метрів. Ви ж це хочете знати? Чи це я пристрелив того хлопця на пагорбі?

— У вас була можливість оглянути тіло?

— Собака повів нас просто до нього. І мені не треба було оглядати тіло. Ясно як день, що його вбило.

— Це не може бути аж так просто — поцілити стрілою в око. Хтось іще в цій школі може це зробити?

— Залежить від відстані, хіба ні?

— 90 метрів.

Роман пирхнув:

— Ніхто з тих, хто тут живе, крім мене.

— Жоден з учнів?

— Ніхто не приділяв достатньо часу стрільбі. І не тренувався.

— А як ви тренувалися?

— Навчився сам.

— І полюєте лише з луком? Ніколи з гвинтівкою?

— Не люблю гвинтівки.

— Чому ні? Здається, рушниця значно корисніша, коли полюєш на оленів.

Сансоне перебив:

— Я думаю, містер Роман сказав вам те, що ви хотіли знати.

— Це просте запитання. Чому він не використовує гвинтівку? — Детектив утупився в Романа, чекаючи на відповідь.

— Ти більше не мусиш відповідати на запитання, Романе, — сказав Сансоне. — Без адвоката.

Роман зітхнув:

— Ні, я відповім. Мені здається, що він уже знає про це. — Він зустрівся поглядом з поліцейським. — Двадцять п’ять років тому я вбив людину.

У цій тиші різкий вдих Мори змусив поліцейського нарешті глянути на неї:

— Докторко Айлс, ви не проти вийти на вулицю? Я хотів би продовжити цю розмову приватно.

— Нехай лишається, мені байдуже, — сказав Роман. — Краще розкрити все просто зараз, щоб не було секретів. Усе одно ніколи не хотів тримати це в таємниці. — Він подивився на Сансоне. — Хоч ви вважали, що так краще.

— Ви знаєте про це, містере Сансоне? — запитав коп. — І все одно взяли його сюди на роботу?

— Дозвольте Роману розповісти вам обставини, — сказав Сансоне. — Він заслуговує бути почутим.

— Добре. Вислухаймо вас, містере Романе.

Лісник підійшов до вікна й показав на пагорби:

— Я виріс там, за кілька миль звідси, за тим хребтом. Мій дід був тут доглядачем, дбав про замок з давніх-давен, коли той ще не був школою. Тоді тут ніхто не жив, просто порожня будівля чекала на покупця. Звісно, були порушники. Деякі з них просто приходили полювати і йшли. Вони забирали своїх оленів і зникали. Але деякі з них приходили, щоб створювати проблеми. Вибити вікна, підпалити ґанок. Або гірше. Коли натрапляєш на них, то не знаєш, з ким саме маєш справу…

Він перевів подих:

— Я натрапив на нього там, виходячи з лісу. Тієї ночі місяця не було.

Він просто зненацька з’явився. Великий хлопець із гвинтівкою. Ми побачили один одного, і він підняв зброю. Я не знаю, що він думав. І ніколи не дізнаюся. Усе, що можу вам сказати: я відреагував інстинктивно. Вистрілив йому в груди.

— З рушниці.

— Так, сер. З дробовика. Убив його на місці. Імовірно, він помер через п’ять вдихів. — Роман зітхнув і сів, видаючись на десятиліття старшим, поклавши вкриті шрамами руки на коліна. — Мені щойно виповнилося вісімнадцять. Але думаю, ви про це знаєте.

— Я запросив перевірку минулого.

Роман кивнув:

— У цих краях немає секретів. Справа в тому, що він не був святим, навіть якщо був сином лікаря. Але я його вбив, тож потрапив до в’язниці. Чотири роки, ненавмисне вбивство. — Роман подивився на свої руки, вкриті слідами багаторічної праці на природі. — Я більше ніколи не брав у руки рушницю. Тому я так добре володію луком.

— Ґотфрід Баум найняв його просто на виході з в’язниці, — сказав Сансоне. — Немає кращої людини для цієї роботи.

— Проте він мусить приїхати в місто, щоб підписати заяву, — звернувся до лісника коп. — Ходімо, містере Романе.

— Директор Баум зробить кілька дзвінків, Романе, — сказав Сансоне. — Він зустріне вас у місті. Не кажіть ні слова, поки він не приїде туди з адвокатом.

Роман пішов слідом за поліцейським до дверей і раптом зупинив погляд на Сансоне:

— Я не думаю, що повернуся сюди сьогодні ввечері. Тому хочу попередити, що у вас тут велика проблема, містере Сансоне. Я знаю, що не вбивав того чоловіка. А це означає, що вам краще дізнатися, хто це зробив.

28

Літній туман клубочився над дорогою до Провіденса. Джейн нахилилася вперед, вдивляючись із-за керма в автомобілі та вантажівки, що їхали попереду, мов привиди в тумані. Сьогодні вони з Фростом переслідують ще одного привида, думала вона, і склоочисник змітав сіру плівку з лобового скла. Привида Ніколаса Клока, батька Тедді. Народився у Вірджинії, закінчив Вест-Пойнт зі ступенем економіста, завзятий любитель відпочинку на природі та моряк. Одружений, мав трьох дітей. Працював фінансовим консультантом у «Джарвіс і Мак-Крейн», робота вимагала частих поїздок за кордон. Ані арештів, штрафів за порушення ПДР, ані непогашених боргів. Принаймні таким був Ніколас Клок на папері. Порядний громадянин. Сім’янин.

На дорозі попереду клубочився туман. Не було нічого явного, нічого справжнього. Ніколас Клок, як і Олівія Яблонскі, був привидом, який тихо перелітав із країни в країну. І що це, власне, означало — «фінансовий консультант» ? Це був один із тих розпливчастих описів роботи, які викликали в уяві бізнесменів у костюмах із портфелями, що розмовляли мовою доларів. Запитайте чоловіка, чим він займається, і від цих двох слів — «фінансовий консультант» - ваші очі заблищать.

Так само як і від слів «представниця з продажу медичного обладнання».

Поруч із нею на пасажирському сидінні Фрост відповів на дзвінок мобільного. Джейн глянула на нього, коли він за мить сказав:

— Жартуєш. Як це сталося?

— Що? — сказала вона.

Він махнув їй рукою, зосереджений на телефонному дзвінку:

— То ви так і не закінчили аналіз? І більше нічого не можете нам сказати?

— Хто це? — запитала вона.

Нарешті він поклав слухавку й обернувся до неї з приголомшеним виразом обличчя:

— Отой GPS-трекер, який ми зняли з орендованого автомобіля. Він зник.

— Це дзвонили з лабораторії?

— Вони сказали, що він зник з лабораторії минулої ночі. Провели лише попередній огляд. Там не було позначки виробника, його абсолютно неможливо відстежити. Найсучасніше обладнання.

— Боже. Очевидно, надто сучасне, щоб залишатися в руках бостонської поліції.

Фрост похитав головою:

— Тепер мені справді страшно.

Вона дивилася на примарні вихори туману на шосе:

— Я скажу тобі, хто ще злякався, — мовила Джейн, міцнішеn bстискаючи руками кермо. — Ґебріел. Минулої ночі він був готовий зв’язати мене й кинути в комірчину. — Вона помовчала. — Цього тижня я відправила Реджину до мами. Просто заради безпеки.

— А мені можна сховатися у твоєї мами?

Вона засміялася:

— Ось що мені в тобі подобається. Ти не боїшся зізнатися, що боїшся.

— То ти не боїшся? Ти це хочеш сказати?

Якусь мить вона їхала, не відповідаючи, склоочисники метлялися туди-сюди, а вона вдивлялася в туманне шосе, як у майбутнє. Думала про літаки, що падають з неба, кулі, які пробивають черепи, та акул, які харчуються тілами.

— Навіть якщо ми налякані, — сказала вона, — який у нас вибір?

Коли вже потрапив у горло, єдиний вихід — рухатися вперед і дійти до кінця.

Коли вони дісталися околиць Провіденса, туман згустився до мряки.

«Джарвіс і Мак-Крейн» містилася в південно-східній частині міста, поблизу промислової набережної — похмурого району покинутих будівель і безлюдних вулиць. Коли вони прибули за адресою, Джейн уже була готова до того, що на них чекало.

Двоповерховий цегляний склад був оточений порожніми парковками. Вона дивилася на вицвілі графіті та забиті дошками вікна першого поверху й знала, що ця будівля стояла порожньою місяцями, якщо не роками.

Фрост оглядав розбите скло на хіднику:

— Ніколас Клок купив двадцятитрьохметрову яхту, працюючи тут?

— Очевидно, це не було його основне місце роботи. — Вона штовхнула двері. — Але все одно подивимось.

Вони вийшли з машини, потрапивши під дощ, який змусив Джейн застібнути блискавку на куртці й підняти комір. Хмари нависли так низько, що здавалося, ніби саме небо тисне, заганяючи їх у морок.

Вони перейшли вулицю, розбите скло хрускотіло під їхніми черевиками, і вони побачили, що вхід замкнений. Фрост позадкував і оглянув верхні вікна, більшість із яких була розбита.

— Я не бачу там жодного натяку на «Джарвіс і Мак-Крейн».

— Я перевірила податкові документи. Вони є власниками цього майна.

— І тобі це нагадує активний бізнес?

— Обійдімо будівлю.

Вони завернули за ріг, повз розбиті ящики та переповнений смітник. За будівлею знайшли порожню автостоянку, де крізь тріщини в хіднику пробивалися бур’яни.

Задні двері були незамкнені. Джейн штовхнула їх черевиком, і ті зі скрипом розчинилися, відкриваючи всередині темряву, мов у печері. Вона зупинилася на порозі, відчувши перші уколи тривоги.

— Гаразд, — прошепотів Фрост, його голос був так близько, що вона злякалася. — Тепер нам треба обшукати страшну будівлю.

— Тому я й узяла тебе з собою. Щоб ти не пропустив усе найцікавіше.

Вони перезирнулись і одночасно вихопили зброю. Це була не їхня юрисдикція, не їхній штат, але жоден із них не наважувався неозброєним увійти в цей морок. Вона клацнула ліхтариком і розірвала темряву. Побачила бетонну підлогу, зім’яту газету. Коли переступила поріг, відчула, як серце забилося швидше.

Усередині було ще холодніше, ніби ці цегляні стіни багато років тримали в собі вологість, у якій могло зародитися будь-що.

Очікування. Вона чула Фроста просто позад себе, вони рухалися в глиб будівлі, промені ліхтариків пробивалися між опорними стовпами та розбитими ящиками. Фрост випадково зачепив ногою банку з-під пива, і брязкіт алюмінію по бетону був гучним, мов постріли. Вони обоє завмерли, доки луна не стихла.

— Вибач, — прошепотів Фрост.

Джейн важко видихнула:

— Ну, тепер усі таргани знають, що ми тут. Але не схоже, щоб тут був хтось іще… — Вона зупинилася й різко підняла голову до стелі.

Над ними застогнали дошки підлоги. Раптом серце забилося швидше, Джейн прислухалася, чи не рухається щось угорі. Рушила до металевих сходів, Фрост — за нею.

Перед сходами вона зупинилася, вдивляючись у другий поверх, де крізь вікно просочувалося сіре світло. Той звук, який вони почули, міг нічого не означати. Просто будівля осідає. Влягається дерев’яна підлога.

Джейн почала підніматися металевими сходами, і кожен крок породжував тихий дзвін, від якого темрява гуділа й сповіщала: «Ось і ми». Біля верхівки сходів вона присіла — долоні спітніли — і повільно підняла голову, щоб визирнути на сходовий майданчик другого поверху.

Щось мчало до неї з тіні.

Вона здригнулася, коли воно просвистіло біля її щоки. Почула, як розбивається скло на стіні позаду неї, й побачила, як крабоподібна фігура відступає в морок.

— Я його бачу, бачу! — крикнула Фросту, підіймаючись на сходовий майданчик. — Поліція! — вигукнула вона, її погляд був сфокусований на темній фігурі, що стояла в кутку. Вона була занурена в себе, чорне обличчя ховалося в тіні. — Покажіть мені свої руки, — наказала вона.

— Я прийшов сюди першим, — прогарчав голос. — Іди геть. — Фігура підняла руку, і Джейн побачила в ній ще одну пляшку.

— Киньте це негайно! — наказала вона.

— Вони сказали, що я можу залишитися тут! Вони дали мені дозвіл!

— Поставте пляшку. Ми просто хочемо поговорити!

— Про що?

— Про це місце. Цю будівлю.

— Вона моя. Вони дали її мені.

— Хто дав?

— Чоловіки в чорній машині. Сказали, що вона їм більше не потрібна і я можу залишитися тут.

— Добре. — Джейн опустила зброю. — Чому б нам не почати спочатку? По-перше, як вас звати, сер?

— Дензел.

— А прізвище?

— Вашингтон.

— Дензел Вашингтон. Справді. — Вона зітхнула. — Гадаю, це таке ж гарне ім’я, як будь-яке інше. Отже, Дензеле, як щодо того, щоб ми обоє відклали зброю й розслабилися? — Вона засунула пістолет у кобуру й підняла обидві руки. — Так справедливо?

— Як щодо нього? — сказав Дензел, вказуючи на Фроста.

— Щойно ви поставите пляшку, сер, — сказав Фрост.

За мить Дензел поставив пляшку між ногами з рішучим гуркотом:

— Мені знадобиться лише мить, щоб кинути її, — сказав він. — Тож вам краще поводитися добре.

— Як давно ви тут живете? — сказала Джейн.

Дензел чиркнув сірником і нахилився, щоб запалити свічку. Джейн побачила захаращену сміттям підлогу, розколоті залишки зламаного стільця. Дензел сів біля свічки, розпатланий афроамериканець в обірваному одязі.

— Кілька місяців, — сказав він.

— Скільки?

— Сім, вісім. Десь так.

— Хтось іще приходив, щоб перевірити це місце?

— Щойно пацюки.

— Ви живете тут геть сам?

— Навіщо тобі це знати?

— Дензеле, — сказала Джейн і відчула, як їй смішно просто вимовляти це ім’я. — Ми намагаємося з’ясувати, кому насправді належить ця будівля.

— Я казав тобі. Мені.

— Не «Джарвіс і Мак-Крейн»?

— Хто це?

— А як щодо Ніколаса Клока? Ви коли-небудь чули це ім’я?

Зустрічали цього чоловіка?

Дензел раптом обернувся і гавкнув на Фроста:

— Що ти там робиш? Намагаєшся вкрасти мої речі?

— Тут нема чого красти, — сказав Фрост. — Я просто роззираюся. Бачите, тут на підлозі багато залізної стружки. Це, напевно, була якась стара інструментальна фабрика…

— Слухайте, Дензеле, ми тут не для того, щоб турбувати вас, — сказала Джейн. — Ми просто хочемо знати про бізнес, який був тут два-три роки тому.

— Тут нічого не було.

— Ви знали цю будівлю тоді?

— Це мій район. У мене є очі.

— Ви знали чоловіка на ім’я Ніколас Клок? Метр вісімдесят, світле волосся, гарна статура? Близько сорока п’яти, вродливий.

— Чому ти розпитуєш мене про вродливих хлопців?

— Я просто запитую, чи бачили ви Ніколаса Клока. Ця адреса була вказана як місце його роботи.

Дензел пирхнув:

— Мабуть, він був справді успішним, — відтак повернув голову до Фроста й різко сказав: — Ти взагалі не слухаєшся? Я сказав тобі припинити оглядати моє місце.

— Якого біса, — сказав Фрост, дивлячись у розбите вікно. — Хтось у нашій машині!

— Що? — Джейн підійшла до вікна й подивилася на свій «субару».

Побачила, що пасажирські дверцята прочинені. Вона потягнулася до зброї й різко сказала:

— Ходімо!

— Ні, ви не йдете, — сказав Дензел, несподівано притиснувши ствол пістолета до потилиці Джейн. — Ви покладете зброю. Обоє. —

Його голос уже не був байдуже-протяжним, тепер він був холодним і різким.

Джейн дозволила своєму «ґлоку» впасти на підлогу.

— І ви теж, детективе Фрост, — наказав чоловік.

«Він знає, як нас звати».

Другий пістолет із глухим ударом упав на підлогу. Дензел схопив Джейн за куртку й штовхнув її на коліна. Пістолет і далі був притиснутий до її черепа, так сильно впирався в голову, що здавалося, ніби це свердло, яке має пробити дірку в кістці. Хто знайде їхні тіла в цій зруйнованій будівлі? Можуть минути дні, навіть тижні, перш ніж хтось помітить покинуту машину. Перш ніж хтось здогадається вийти на слід її власниці.

Фрост упав біля неї на коліна. Вона почула звуки набору номера на мобільному, а потім Дензел сказав:

— У нас проблема. Хочеш, щоб я її вирішив?

Вона скоса глянула на Фроста й побачила жах у його очах. Якщо вони збиралися відбиватися, це був їхній останній шанс. Їх двоє проти озброєного чоловіка. Один із них майже напевно отримав би кулю, але інший міг би вижити. «Зробити це зараз, поки він розмовляє по телефону й відволікся. — Напруживши м’язи, вона вдихнула, можливо, востаннє. — Крутнутися, схопити, відвести…»

На сходах пролунали кроки, і ствол пістолета раптово відсунувся від голови, Дензел відійшов за межі її досяжності. За межі надії вибороти в нього зброю.

Кроки піднялися до верху сходів і рушили до них, підбори різко стукали об дерев’яну підлогу.

— Ну, це проблема, — сказав приголомшливо знайомий голос. Жіночий голос. — Ви обоє можете встати, детективи. Думаю, час припинити прикидатися.

Джейн підвелася на ноги й повернулася обличчям до Керол Мікі.

Але це була не та лакована блондинка, яка видавала себе за колегу Олівії Яблонскі в «Лікарняному обладнанні "Лейдекер"». Ця жінка була одягнена в елегантні сині джинси та чорні чоботи, а замість поважного світлого шолома, вкритого лаком для волосся, її світлі коси були зібрані в тугий хвіст, який підкреслював випнуті модельні вилиці.

Колись вона була приголомшливою красунею, але зараз на цьому обличчі, у зморшках, що розходилися віялом від її очей, закарбувався середній вік.

— Як я розумію, компанії «Лікарняне обладнання "Лейдекер"» не існує, — сказала Джейн.

— Звісно, існує, — відповіла Керол. — Ви бачили наш каталог. Ми пропонуємо найновіші моделі інвалідних візків і сидінь для душу.

— І їх продають торгові представники, які, здається, ніколи не бувають в офісі. Чи існують вони насправді, а чи всі вони, як Олівія Яблонскі, керують операціями ЦРУ по всьому світу?

Керол і Дензел перезирнулися.

— Це дуже великий логічний стрибок, детективе, — нарешті сказала Керол, але ця двотактна пауза підказала Джейн, що вона влучила в ціль.

— І звати вас не Керол, так? — сказала Джейн. — Бо я знаю, що він не Дензел.

— Ці імена поки що підійдуть.

Дензел сказав:

— Вони питали мене про Ніколаса Клока.

— Звісно. Вони не ідіоти. — Керол підняла зброю, що впала, і віддала її Джейн і Фросту. — Ось чому я вирішила, що нам час працювати разом. А ви якої думки?

Джейн узяла назад свій «ґлок» і на мить задумалася над тим, щоб повернути зброю в бік Керол і наказати їй іти до біса з цим лайном про співпрацю. Ці люди навели на неї зброю, змусили її та Фроста стати на коліна й чекати неуникної смерті. Це не те, з чим можна легко змиритися і що можна легко забути. Але вона стримала гнів і засунула пістолет у кобуру:

— Як ви тут опинилися?

— Ми знали, що ви їдете сюди. Стежили за вами.

— Це — як компанія «Лейдекер», — сказав Фрост. — Ще один фальшивий бізнес, використаний цього разу як прикриття для Ніколаса Клока.

— І саме тут вони його шукали, — сказала Керол.

— Але Клок мертвий. Помер на борту своєї яхти.

— Вони цього не знають. Купу часу ми поширювали чутки, що Клок живий, що він змінив зовнішність за допомогою пластичної хірургії.

— Хто його шукає? — запитала Джейн.

Керол і Дензел перезирнулися. За мить вона, здавалося, щось вирішила й сказала Дензелу:

— Мені потрібно, щоб ти надворі стежив за вулицею. Залиш нас.

Швидко кивнувши, він вийшов із кімнати, і вони почули стукіт його кроків на сходах. Керол дивилася у вікно й не казала ні слова, поки не побачила свого партнера надворі.

Вона звернулася до Джейн і Фроста:

— Коробки в коробках. Так Компанія контролює інформацію. Він знає, що в його коробці, але нічого поза нею. А зараз я дам вам коробку, яка належатиме лише вам двом. Але цим не можна ділитися.

Розумієте?

— А хто знає все? — запитала Джейн. — Кому належать усі коробки?

— Я не можу вам сказати.

— Не можете чи не хочете?

— Це не входить у вашу коробку.

— І ми не зможемо зрозуміти, де саме ви стоїте в цій ієрархії.

— Я знаю достатньо, щоб провести цю операцію. Достатньо, щоб розуміти те, що ваша метушня загрожує всьому, заради чого я працювала.

— ЦРУ не має права проводити операції на території США, — зазначив Фрост. — Це незаконно.

— А також необхідно.

— Чому цим не займається ФБР?

— Це не воно наслідило. Ми. І ми просто прибираємо те, що мали закінчити багато років тому.

— У Римі, — тихо сказала Джейн.

Керол не відповіла, але той факт, що вона різко завмерла, підтвердив здогадку Джейн. Усе почалося в Римі. Там життя Ніколаса, Олівії та Ерскіна перетнулися в якійсь катастрофічній події, яка все ще підіймала хвилі в житті їхніх дітей.

— Як ви дізналися? — нарешті сказала Керол.

— Шістнадцять років тому вони всі були там, у Римі. Ерскін працював секретарем зовнішньої служби. Олівія — так званим торговим представником. — Джейн замовкла, перш ніж висловити обґрунтоване припущення. — А Ніколас — він поїхав як консультант «Джарвіс і Мак-Крейн». Компанії, яка існує лише на папері.

Вона побачила підтвердження на обличчі Керол. Жінка подивилася у вікно й зітхнула.

— Вони були такими зухвалими. Такими до біса впевненими в собі. Ми вже робили таке раніше, то що могло піти не так?

Ми.

— Ви теж там були, — сказала Джейн. — У Римі.

Керол відійшла від вікна, її черевики стукали по дереву.

— Це була проста операція. Лише Олівія була новою в команді. З іншими ми працювали разом раніше. Ми добре знали Рим, особливо Ерскін. Це була його домашня база, і він мав усі місцеві активи. Людей на місцях. Усе, що нам потрібно було зробити, — це примчати, схопити нашу ціль і вивезти її з країни.

— Ви маєте на увазі… викрадення?

— Стільки осуду в голосі.

— Щодо викрадення? Так, я проти такого.

— Ви б не були, якби знали того, про кого йшлося.

— Ви маєте на увазі свою жертву.

— Злочинця, відповідального як прямо, так і опосередковано за смерть сотень людей. Ми говоримо про американців, детективе.

Наших співгромадян, убитих у багатьох країнах. Не лише військовослужбовців, а й невинних людей за кордоном. Туристів, бізнесменів, сім’ї. Деяких монстрів просто необхідно знищити заради блага суспільства. Певно, ви обоє це розумієте, враховуючи вашу роботу. Зрештою, це те саме, що робите ви. Вистежуєте монстрів.

— Але ми робимо це в рамках закону, — сказав Фрост.

— Закон не має зубів.

— Закон каже нам, коли ми переходимо межу.

Керол пирхнула:

— Дозвольте вгадати, детективе Фрост. Ви були бой скаутом.

Джейн глянула на партнера:

— Влучили просто в яблучко.

— Ми робимо те, що має бути зроблено, — сказала Керол. — Усі знають, що іноді потрібні крайні заходи, але ніхто не хоче цього визнавати. Ніхто не хоче за них відповідати. — Вона підійшла до Джейн доволі близько, щоб викликати острах. — Якщо хочете безпечніший світ, вам потрібен хтось, хто виконає брудну роботу. Оцим «кимось» і були ми. Ми були там, щоб вивести монстра з обігу.

— У вас цікава термінологія, — сказав Фрост.

— Це звучить надто по-бухгалтерському. Але так це називається.

Шістнадцять років тому наша місія полягала в тому, щоб схопити його, переправити на приватну злітно-посадкову смугу й доправити до місця ув’язнення в країні, яка співпрацювала з нами.

— На допит? Тортури? — сказала Джейн.

— Це набагато менше від того, що він робив зі своїми жертвами.

Цей чоловік не керувався політичними чи релігійними переконаннями.

Він робив це заради грошей і заробив на цьому статок. Передайте йому достатньо грошей, і він організує вибух у нічному клубі на Балі. Або підірве приватний літак у Хітроу. Багатство зробило його недоторканним — принаймні через звичайні канали. Ми знали, що він ніколи не постане перед правосуддям в Італії. Тож нам довелося здійснити справедливість іншим шляхом. У нас був один-однісінький шанс схопити його. Якби ми облажалися, якби Ікар вислизнув, він заліг би на дно. З його ресурсами в нас не було б другого шансу дістати його.

— Ікар?

— Кодове ім’я. Його справжнє ім’я не має значення.

— Припускаю, все пройшло не дуже добре, — сказала Джейн.

Керол повернулася до вікна й визирнула крізь тріснуті шибки:

— О, ми виконали місію. Чекали біля його улюбленого ресторану, де він вечеряв із дружиною, дітьми та двома охоронцями. Коли вони вийшли, ми були готові. Одна команда займалася машиною охоронців. Інша переслідувала машину Ікара та його родини. — Вона обернулася, щоб глянути на них. — Ви коли-небудь їздили там гірськими дорогами?

— Я ніколи не була в Італії, — сказала Джейн.

— А я ніколи не зможу туди повернутися. Після того, що сталося.

— Ви сказали, що виконали свою місію.

— Так. У надзвичайно кривавій манері. Ми гналися за ним. Четверо з нас у двох автомобілях петляли вбивчими поворотами. Ми майже схопили його, коли з-за повороту виїхала вантажівка. Ікар врізався в огорожу, і його занесло. Вантажівка зачепила його бортом. — Керол похитала головою. — Це була така лажа. Ударом розчавило його дружину та старшого сина. Молодший син помер пізніше.

— А Ікар? — сказав Фрост.

— О, він був живий. Не просто живий, а навіть боровся з нами.

Ніколас і Ерскін схопили його й кинули в одну з наших машин. За шість годин він був у літаку в наручниках і на заспокійливих.

Прокинувся за ґратами. Знаєте, що перше він сказав, коли побачив мене? «Ви мертві. Усі ви».

— Ви вбили його сім’ю, — зауважила Джейн.

— Це був нещасний випадок. Супровідна шкода. Але ми виконали свою місію. Водій вантажівки був надто приголомшений, щоб надати італійській поліції будь-яку корисну інформацію про нас. Ерскін продовжив працювати в посольстві. Ніколас повернувся до свого прикриття фінансового консультанта.

— А Олівія повернулася до продажу неіснуючого обладнання.

Керол засміялася:

— Ну, Олівія повернулася додому з сувеніром. Вона залишилася в Італії на кілька тижнів. Зустріла тупого туриста на ім’я Ніл Яблонскі.

У світлі свічок римського ресторану навіть дурень здається красенем. За рік вона вийшла за нього заміж.

— І ви всі продовжили своє життя.

— Так мало бути.

— Що пішло не так?

— Ікар утік.

У тиші, яка запанувала, Джейн зібрала все докупи. Знайшла причину розстрілу трьох сімей.

— Помста, — сказала вона.

Керол кивнула:

— За те, що ми зробили з ним і його родиною. Ті тринадцять років, які він провів у в’язниці, зробили його ще більшим монстром. Це дало йому час виплекати свою ненависть, підживити її, виростити, поки вона не поглинула його. Втеча була організована зсередини, лише так це могло статися. Я впевнена, що він запропонував королівський викуп тому, хто йому допоможе. Після того як зник із поля зору, ми не мали жодного уявлення, де він подівся чи навіть який він на вигляд. Ми так і не знайшли всіх його таємних рахунків, тому він і далі контролював цілий статок. Я впевнена, що він купив нове обличчя. І нових друзів на високому рівні.

— Ви сказали, що він провів у в’язниці тринадцять років, — сказав Фрост.

— Так.

— Отже, він утік три роки тому. — Він подивився на Джейн. — Мабуть, саме тому Ніколас Клок і його сім’я зібрали речі й вирушили в подорож на яхті.

Керол кивнула:

— Після втечі Ікара Ніколас занервував. Як і всі ми; але він був єдиним, хто розхвилювався аж так, щоб зірватися з місця й фактично покинути Компанію. Я не думала, що Ікарові буде легко вистежити нас. Поки не втрутився італійський уряд.

— Чому? — спитала Джейн.

— Звинувачуйте в цьому політику, «WikiLeaks»*, що завгодно.(*«WikiLeaks» — міжнародна організація, що займається витоками таємної інформації та її подальшою публікацією на своєму сайті). До преси дійшла інформація про те, що ЦРУ вчинило екстраординарний акт видачі на італійській землі. Раптом італійці розлютилися.

Порушення суверенітету. Операція ЦРУ, яка призвела до загибелі трьох безвинних цивільних. Наші імена були видалені з усіх звітів, але гроші відчиняють двері. Особливо якщо йдеться про великі гроші. — Вона повернулася до вікна й визирнула; худий силует, обрамлений сірим світлом. — Ерскіна і його дружину вбили першими. Постріл у лондонському провулку. За кілька днів Олівія та її чоловік теж загинули, бо їхній літак упав. Я намагалася зв’язатися з Ніколасом, але >повідомлення не дійшло до нього вчасно. Протягом тижня всі троє моїх колег померли.

— Як вам пощастило вижити? — сказала Джейн.

— Пощастило? — Сміх Керол був гірким. — Навряд чи я б обрала це слово, щоб описати своє життя. Більше підходить «приречена».

Завжди змушена озиратися. Завжди спати з одним розплющеним оком.

Два роки я живу так, і навіть попри те, що Компанія робить усе можливе, щоб убезпечити мене, я ніколи не відчуваю, що цього достатньо. І цього недостатньо, щоб уберегти тих трьох дітей живими.

— Ікар піде на таке? Він уб’є дітей?

— А хто б іще на них полював? Він убив Ніколаса, Олівію та Ерскіна, усі вони померли протягом одного тижня. Тепер він полює на їхніх дітей, винищуючи родинні лінії аж до останнього, хто вижив.

Хіба ви не бачите, що саме в цьому річ? Це повідомлення, адресоване кожному, хто наважиться протистояти йому в майбутньому. Перетніть мені дорогу, і я вб’ю вас і всіх, кого ви любите. — Вона підійшла назад до Джейн, і її обличчя здалося ще глибше вирізьбленим через утому. — Він спробує ще раз.

Звук машини, що проїжджала вулицею, змусив Керол кинутися до вікна. Джейн спостерігала за нею. Після того як звук двигуна стих, вона ще довго стояла там, виглядаючи, очікуючи майбутнього нападу.

Джейн дістала мобільний телефон:

— Я зателефоную в поліцію штату Мен. Попрошу їх надіслати команду…

— Ми не можемо їм довіряти. Ми нікому не можемо довіряти.

— Тим дітям потрібен захист зараз.

— Те, що я вам сказала, — секретна інформація. Ви не можете повідомити жодну з цих деталей правоохоронним органам.

— Або що, вам доведеться нас убити? — сказала Джейн і пирхнула.

Керол підійшла до неї, на її обличчі не було й сліду посмішки:

— Не дайте маху. Якщо доведеться, я це зроблю.

— Тоді навіщо ви все це нам розповідаєте? Якщо це дуже секретно?

— Тому що ви вже глибоко в цьому. Бо ваше втручання може все зіпсувати.

— Що саме зіпсувати?

— Мій найкращий, можливо, мій єдиний шанс піймати Ікара. Принаймні таким був мій план. Якщо всі троє дітей будуть в одному місці, він не зможе протистояти цілі.

Джейн і Фрост здивовано перезирнулися.

— Ви це все спланували? — сказала вона. — Ви домовилися, щоб ті діти були у «Вечірні»?

— Спочатку це був запобіжний захід, а не план. Компанія вважала, що вони в безпеці в різних місцях, але я сумнівалася. Я стежила за ними. І коли стався перший напад, на дівчину…

— Ви були тією доброю самарянинкою. Таємнича блондинка, яка за помахом чарівної палички з’явилася на сцені. А потім зникла.

— Я була поруч із Клер достатньо довго, щоб переконатися, що вона в безпеці. Коли приїхала поліція, я зникла з поля зору. Домовилася перевезти її просто у «Вечірню», де вже була одна з наших людей.

— Докторка Велівер.

Керол кивнула:

— Анна пішла з Компанії багато років тому, після того, як її чоловіка вбили в Аргентині. Але ми знали, що можемо їй довіряти. Також ми знали, що «Вечірня» була достатньо віддаленою й достатньо безпечною, щоб подбати про дівчину. Ось чому ми відправили й наступну дитину у «Вечірню».

— Віла Яблонскі.

— Йому просто пощастило, що його не було в будинку, коли вибухнула бомба. Я прибула саме вчасно, щоб забрати його.

— То що ж пішло не так із Тедді Клоком? Ви знали, що буде. Ви знали, що наступним буде він.

— Цього нападу не мало бути. Будинок охоронявся, система була ввімкнена. Щось катастрофічно пішло не так.

— Ви так вважаєте? — відповіла Джейн.

— Мої агенти цілодобово стояли біля резиденції. Але тієї ночі їм наказали залишити свої пости.

— Хто наказав?

— Вони стверджували, що я їх відкликала. Але це неправда.

— Вони збрехали?

— У кожного своя ціна, детективе. Просто треба робити все вищі й вищі ставки, поки не знайдете цю ціну. — Керол почала неспокійно крокувати по кімнаті. — Тепер я не знаю, кому довіряти і як далеко це зайде. Усе, що я знаю, — це те, що він стоїть за цим і він не закінчив.

Він хоче тих трьох дітей. І він хоче мене. — Вона зупинилася, обернулася, щоб подивитися на Джейн. — Я маю стати тією, хто покінчить із цим.

— Як? Якщо ви не можете довіряти своїм людям.

— Ось чому я вийшла за межі Компанії. Я роблю це по-своєму, з ретельно обраними людьми, на яких я знаю, що можу покластися.

— І ви все це нам розповідаєте, бо довіряєте нам? — Джейн глянула на Фроста. — Це дивно.

— Принаймні вас обох не підкупив Ікар.

— Звідки ви знаєте?

Керол засміялася.

— Двоє детективів із відділу вбивств, один із яких — бойскаут. — Вона подивилася на Фроста. — Так, я перевірила ваше минуле. Я не жартувала, коли називала вас так. — Вона глянула на Джейн. — А у вас є певна репутація.

— У мене? — сказала Джейн.

— Якщо я вдамся до слова «сучка», не ображайтеся. Так вони називають таких жінок, як ми. Тому що ми не йдемо на компроміси, ми не спиняємося на півдорозі. Ми ведемо м’яч аж до воріт. — Вона злегка вклонилася. — Сучки шанують одна одну.

— Боже, ви мені лестите.

— Я хочу сказати, — сказала Керол, — що настав час нам працювати разом. Якщо ви хочете, щоб ці діти залишилися живими, тоді я потрібна вам, а ви потрібні мені.

— У вас на думці є реальний план чи це лише один із тих союзів, укладених з принципу?

— Мене б не було серед живих, якби я не складала планів. Ми змусимо Ікара розкритися.

— Як?

— За допомогою дітей.

— Так, — сказав Фрост, — мені не подобається те, що я чую.

— Ви ще нічого не чули.

— Ви згадали дітей. Ми в жодному разі не погодимося наражати їх на небезпеку.

— Вони вже в небезпеці, хіба не ясно? — кинула Керол. — Я єдина причина того, що Клер і Віл зараз живі. Бо я була там, щоб урятувати їх.

— А тепер ви хочете ними скористатися? — Фрост подивився на Джейн. — Ти ж знаєш, що вона це планує?

— Дозволь їй сказати, — озвалася Джейн, стежачи очима за Керол.

Вона нічого не знала про цю жінку, навіть її справжнього імені, і Джейн ще не вирішила, чи можна їй довіряти. «Сучки шанують одна одну» працює лише тоді, коли ти знаєш іншу сучку. Джейн знала лише те, що бачила, — спортивну блондинку років сорока в дорогих черевиках й зі ще дорожчим наручним годинником. Жінку, від якої віяло ледь помітним відчаєм. Якщо те, що їм розповіла Керол, було правдою, то вона працювала в Компанії з двадцяти з невеликим гаком років. Протягом останніх двох років вона постійно переїжджала, змінювала імена, що було б важко, якби в неї була родина. «Вона самотня вовчиця», — подумала Джейн. Та, яка вижила і зробить усе необхідне, щоб бути живою й надалі.

— Я знаю, що ви хвилюєтеся за дітей, — сказала Керол. — Але якщо ми не покінчимо з цим, вони ніколи не будуть у безпеці. Поки живі, вони символізують провал Ікара. Йому потрібно показати світові, що з ним не можна тягатися. Якщо йому завадити, він буде невблаганним. Подумайте, яким буде їхнє життя, якщо ми його не вб’ємо. Щороку їм будуть потрібні нові особистості, нові домівки. Втеча, перманентна втеча. Я знаю, що це таке, і це не життя для дитини. А особливо для підлітків, які жадають друзів і стабільності.

Це їхній найкращий шанс на нормальне життя, і вони навіть не повинні про це знати.

— Як ви збираєтеся приховати це від них?

— Вони вже там, де мають бути. У місці, яке можна захистити. Під’їзна дорога під охороною. Школа, де працюють вчителі, які їх захищатимуть.

— Стійте. Ви хочете сказати нам, що Ентоні Сансоне знає про це?

— Він лише знає, що вони в небезпеці і їм потрібен захист. Я попросила докторку Велівер поділитися з ним цим, але не подробицями.

— Тобто він не знає про цю операцію?

Керол відвела погляд:

— Навіть докторка Велівер не знала.

— А тепер вона мертва. Як це сталося?

— Я не знаю, чому вона покінчила з собою. Але в мене вже є два агенти в маєтку, і їх буде ще більше. Це єдині діти моїх колег, вони вижили, і я їх берегтиму. Я в боргу перед ними.

— Ідеться справді про дітей? — запитала Джейн. — Чи таки про вас?

Правда була написана на обличчі Керол, у тремтливій дузі її брови, слабкому нахилі голови:

— Так, я хочу повернути своє життя. Але цього не станеться, доки я його не знищу.

— Ви його навіть не впізнаєте, коли побачите.

— Будь-який озброєний порушник буде знищений. А з тілами ми розберемося пізніше.

— Як ви знаєте, що з’явиться сам Ікар?

— Бо я його розумію. Ці діти для нього — цінні цілі. Як і я. Він хоче отримати задоволення, особисто спостерігаючи за нашою смертю. І якщо ми всі будемо в одному місці, він не зможе встояти перед наживкою. — Вона глянула на годинник. — Я тут марную час. Мені потрібно їхати в Мен.

— Чого ви чекаєте від нас? — запитала Джейн.

— Щоб ви не втручалися в це.

— Тедді Клок — моя відповідальність. І, леді, ви вийшли за межі своєї юрисдикції.

— Останнє, що мені потрібно, — це копи-невігласи, які стріляють у власні тіні. — Вона опустила погляд на мобільний, який задзвонив.

Відвернувшись, різко відповіла: — Кажи.

Хоча Джейн не бачила обличчя жінки, вона завважила, що її спина раптово напружилася, а плечі розпрямилися:

— Ми вже їдемо, — різко сказала вона й від’єдналася.

— Що трапилось? — запитала Джейн.

— У мене був агент. У школі.

— Був?

— Тільки-но знайшли його тіло. — Керол глянула на Джейн. — Здається, почався останній акт вистави.

29

— Нам слід евакуюватися, — сказав Сансоне, відкриваючи сейф у кімнаті цікавинок. У сейфі зберігався пістолет. Мора спостерігала, як він швидко заряджає дев’ятиміліметрові кулі в магазин, і була налякана його очевидним знайомством зі зброєю. Вона ніколи раніше не бачила, щоб він тримав пістолет; було ясно, що він не лише добре володіє зброєю, а й готовий її використати. — Якщо ми зараз розбудимо дітей, — сказав він, — то будемо в дорозі за десять хвилин.

— І куди ми їх подінемо? — сказала Мора. — За цими воротами ми вразливі. Ви перетворили цей замок на фортецю, Ентоні. У вас є система безпеки, двері, які не можна зламати, «і пістолет», — подумала вона, спостерігаючи, як він вставляє магазин на місце. — Джейн сказала нам, щоб ми залягли на дно й почекали, поки вона приїде сюди. Це ми й маємо зробити.

— Як би я не захищав цей замок, ми все ще нерухома ціль.

— Усередині безпечніше, ніж там. Джейн дуже чітко пояснила по телефону. «Залишатися разом. Залишатися в будівлі. Нікому не довіряти».

Він засунув пістолет за пояс:

— Перевірмо периметр востаннє, — сказав він і покинув кімнату цікавинок.

Із настанням ночі повітря стало прохолоднішим, а коли Мора слідом за Сансоне ввійшла в передпокій, температура, здавалося, впала ще нижче. Вона обійняла себе руками, спостерігаючи, як він перевіряє вхідні двері, як оглядає електронну панель безпеки й переконується, що система поставлена на охорону, всі зони захищені.

— Детектив Ріццолі могла б розповісти нам більше по телефону, — сказав Сансоне, прямуючи до їдальні, де оглянув вікна й перевірив замки. — Ми не знаємо, з якою чортівнею боремося.

— Вона сказала, що їй не дозволили розповідати нам більше. Ми просто маємо робити саме те, що вона нам сказала.

— Її судження не є безпомилковими.

— Ну, я їй довіряю.

— А мені не довіряєте. — Це було не запитання, а твердження, правдивість якого вони обоє знали. Він повернувся лицем, і вона відчула тривожний трепет потягу. Але в його очах було забагато тіней, забагато таємниць. І вона подумала про дивовижну легкість, з якою той тримав пістолет — ще одна подробиця, якої вона не знала.

— Я навіть не знаю, хто ви, Ентоні, — сказала вона.

— Колись, — сказав він із ледь помітною усмішкою, — можливо, ви захочете це знати.

Вони вийшли з їдальні й пішли до бібліотеки. Оскільки більшість учнів і викладачів поїхала, в замку панувала моторошна тиша, і в цей пізній час було легко повірити, що вони були там одні. Останні мешканці покинутої цитаделі.

— Як думаєте, ви колись навчитеся довіряти мені, Моро? — спитав він, проходячи від вікна до вікна — похмурий охоронець, який рухався крізь темряву. — Чи між нами завжди буде це напруження?

— Можете почати з того, що станете відкритішим зі мною, — сказала вона.

— Нам обом не зайве скористатися цією порадою. — Він зробив паузу. — Ви та Деніел Брофі. Ви досі разом?

При згадці про Деніела вона зупинилася:

— Чому ви запитуєте?

— У вас має бути відповідь. — Він повернувся до неї, тіні від ніші над ним ховали його очі.

— Кохання не наріжеш і не висушиш, Ентоні. Воно приносить безлад і розбиває серце. Іноді в нього немає кінця.

У темряві вона могла розрізнити його багатозначну усмішку:

— Ще одна причина того, що ми з вами схожі. Крім наших особистих трагедій, крім нашої роботи. Ми обоє самотні, — тихо сказав він.

У тиші цієї бібліотеки раптовий дзвінок телефона заскочив їх зненацька. Коли він ішов кімнатою, щоб відповісти на дзвінок, вона нерухомо стояла, збентежена тим, що він щойно сказав. І вражена правдою цих слів. Так, ми самотні. Обоє.

— Докторка Айлс тут, — почула вона, як він сказав у слухавку.

«Джейн телефонує», — зринула перша думка в Мори. Але коли вона взяла слухавку, на лінії була судмедекспертка штату Мен.

— Мені просто цікаво, чи ви отримали моє повідомлення. Оскільки ви мені не відповіли, — сказала докторка Емма Оуен.

— Ви телефонували? Коли?

— Десь під час вечері. Я говорила з одним із викладачів. Таким буркотливим.

— Це мав бути доктор Паскуантоніо.

— Саме так його звати. Мабуть, він забув вам сказати. Збираюся лягти в ліжко, тому вирішила набрати ще раз, оскільки ви просили мене прискорити цей процес.

— Це щодо токсикологічного скринінгу?

— Так. Тепер маю вас запитати. Чи справді докторка Велівер була психологом?

— Вона була клінічним психологом.

— Ну, вона сама вдавалася до ігор зі своїм розумом. Токсичний аналіз виявив діетиламід лізергінової кислоти.

Мора повернулася й витріщилася на Сансоне, коли промовляла:

— Цього не може бути.

— Ми ще маємопідтвердити це за допомогою ВЕРХ-флуоресценції, але, схоже, ваша докторка Велівер була в ЛСД-тріпі. Я знаю, що деякі лікарі нині вважають це ліками. Спосіб відкрити свій розум для духовного досвіду і все таке. Але вона працювала в школі, їй-богу. Вживання кислоти — не приклад для наслідування.

Мора стояла нерухомо, притиснувши телефон до вуха так міцно, що чула власний пульс.

— Це падіння з даху…

— Цілком можливо, це результат галюцинацій. Або гострого психозу. Пам’ятаєте той експеримент ЦРУ багато років тому, коли вони дали бідоласі ЛСД і той вистрибнув у вікно? Ніхто не може передбачити, як суб’єкт відреагує на препарат.

Мора подумала про кристали на підлозі ванної кімнати, розсипані, коли хтось викидав уміст цукорниці в унітаз. Знищення доказів.

— …Мені доведеться перекваліфікувати цю смерть на нещасний випадок. Не самогубство, — сказала докторка Оуен. — Падіння з висоти після прийому галюциногенів.

— ЛСД можна синтезувати, — різко сказала Мора.

— Гм, так. Імовірно. Здається, уперше його виділили з якогось грибка, вирощеного на житі?

А хто знає про рослини більше, ніж професор Девід Паскуантоніо?

— Боже мій, — прошепотіла Мора.

— Якісь проблеми?

— Я мушу йти. — Вона поклала слухавку й повернулася до Сансоне, який стояв поруч із нею, в його очах світилися запитання. — Нам не можна тут залишатися, — сказала вона. — Ми маємо негайно забрати дітей та їхати.

— Чому? Моро, що змінилося?

— Убивця, — сказала вона. — Він уже в замку.

30

— Де інші? — запитала Мора.

Джуліан примружено дивився на них зі своїх дверей усе ще сонними очима. Він стояв з оголеним торсом у самих боксерах, волосся стирчало в усі боки. Сонний підліток, який явно хотів лише одного — заповзти назад у ліжко. Позіхаючи, він потер підборіддя, де пробивалося перше темне паростя бороди.

— Вони не в ліжку?

— Віла, Тедді та Клер немає у своїх кімнатах, — сказав Сансоне. — Вони були там, коли я перевіряв.

— Коли це було?

— Не знаю. Десь о десятій тридцять. — Джуліан раптом сфокусував погляд на пістолеті, засунутому за пояс Сансоне, і стривожено випростався. — Що відбувається?

— Джуліане, — сказала Мора. — Маємо знайти їх негайно. І маємо про це мовчати.

— Секунду, — сказав він, повертаючись до своєї кімнати. За мить він знову з’явився в синіх джинсах і кросівках. Із Ведмедем поруч він bпопрямував коридором і зайшов до кімнати Віла й Тедді.

— Не розумію, — сказав він, суплячись на порожні ліжка. — Обидва хлопці були тут, уже в піжамах.

— Вони нічого не говорили про те, щоб піти кудись?

— Вони знають, що цієї ночі мають бути в будинку. Особливо цієї ночі. — Джуліан розвернувся й попрямував через коридор.

Мора й Сансоне пішли за ним до кімнати Клер, де всі спинилися, розглядаючи безладно розкидані на столі книжки, світшоти й брудні шкарпетки, які валялися купою в кутку. Нічого тривожного: типовий безлад підліткової кімнати. — Їхній похід кудись позбавлений сенсу, — сказав Джуліан. — Вони не дурні.

Раптом Мора усвідомила, яка глибока стоїть тиша. Глибока, як земля, глибока, як могила. Якщо в замку були ще якісь душі, вона їх не чула. Їй було лячно від думки, що доведеться обшукати кожну кімнату, кожну нішу та сходи у фортеці, до якої вже вдерся вбивця.

Її збентежило собаче скавуління. Вона подивилася на Ведмедя, який глянув на неї у відповідь із моторошним розумним блиском в очах.

— Він може допомогти нам у пошуках, — сказала вона. — Йому просто потрібен їхній запах.

— Він не мисливський пес, — зауважив Джуліан.

— Але він собака, з собачим нюхом. Він зможе вистежити їх, якщо ми дамо йому знати, що шукаємо. — Вона глянула на купу брудного одягу Клер. — Нехай він це понюхає, — сказала вона. — Подивимось, куди він нас заведе.

Джуліан витягнув із кишені шворку, причепив її до нашийника Ведмедя й повів того до купи брудної білизни.

— Сюди, хлопче, — підбадьорював він. — Понюхай добре. Так пахне Клер. Ти ж знаєш Клер, правда? Він обхопив руками величезну голову собаки й подивився Ведмедю просто в очі. Зв’язок між ними був дуже глибоким, навіть священним. Він викувався в горах Вайомінгу, де хлопець і пес навчилися покладатися один на одного, де виживання було неможливе без повної довіри між ними. Мора з подивом спостерігала, як в очах собаки спалахнуло розуміння.

Ведмідь повернувся до дверей і загавкав.

— Уперед, — сказав Джуліан. — Ходімо знайдемо Клер.

Ведмідь смикнув за шворку, виводячи хлопця з кімнати. Але замість того щоб піти до головних сходів, собака рушив коридором до безлюдного крила будівлі, де тіні були глибшими, де пройми дверей відкривали порожні кімнати із завішаними простирадлами меблями.

Вони проминули намальований олійними фарбами портрет жінки в червоному, очі якої, здавалося, дивилися на Мору з дивним металевим блиском, наче освітлені зсередини якимось таємним знанням.

— Він прямує до старих сходів для слуг, — сказав Сансоне.

Ведмідь зупинився й подивився на сходи, ніби розмірковуючи над тим, чи варто спускатися в цей морок. Озирнувся на Джуліана, який кивнув. Ведмідь почав спускатися вузькими сходами, клацаючи пазурами по дереву. На відміну від поруччя на парадних сходах, дубове поруччя тут не було прикрашене вигадливим різьбленням; дерево, яке десятиліттями полірували руки багатьох слуг, що тихо підтримували порядок у замку та годували гостей. Здавалося, у повітрі прокотився холод, ніби привиди тих давно померлих слуг усе ще були в цьому проході, вічно гасаючи вгору й униз разом із мітлами й тацями зі сніданками. Мора майже відчула, як один із тих привидів прослизнув повз неї, наче холодний вітерець, і озирнулася через плече, але побачила лише безлюдні сходи, що вели в темряву.

Вони спустилися на два марші, але продовжили йти далі, на рівень підвалу. Мора ніколи не заходила сюди, у найглибшу частину «Вечірні». Ці сходи ніби вели в серце самої гори, у замкнуті простори.

Вона відчувала це із запаху повітря, із вогкості.

Вони підійшли до нижньої частини сходів і пройшли до схожої на печеру кухні, де Мора побачила масивні плити з нержавіючої сталі, холодильну камеру та прикріплені до стелі стелажі, на яких висіли каструлі та сковорідки. Тут їм смажили яйця на сніданок та пекли хліб.

У цю годину кухня була порожня, посуд і начиння склали до ранку.

Ведмідь раптом завмер, дивлячись на двері підвалу. Шерсть на його загривку піднялася, і він загарчав — звук, від якого хребтом Мори піднявся страх. Щось було за тими дверима, щось насторожило собаку, змусило його присісти, ніби готуючись до атаки.

Дзвін металу пролунав так гучно, ніби вдарили в цимбали.

Мора аж підскочила, її серце калатало, а луна на кухні поступово стихла. Вона відчула, що Сансоне тримає її за руку, але не пам’ятала, коли він узяв її. Це було так просто, ніби він завжди був поруч, щоб підтримувати її.

— Здається, я бачу його, — тихо сказав Сансоне. — Спокійно. —

Він відпустив руку Мори й пішов через кухню.

— Ентоні…

— Усе гаразд. Усе гаразд. — Він обійшов кухонний острівець і опустився навколішки, зникаючи з поля зору. Хоча вона не бачила його, але чула голос, який тихо бурмотів: — Гей, ти в безпеці. Ми тут, синку.

Вони з Джуліаном стривожено глянули одне на одного, а потім пішли за Сансоне за ріг острівця. Там вони побачили його згорбленим над тремтячим Тедді Клоком. Хлопець згорнувся в тугий клубок: коліна підібрані до грудей, руки обіймають себе.

— З ним, здається, усе гаразд, — сказав Сансоне, глянувши на неї.

— Нічого з ним не гаразд, — сказала вона. Опустившись поруч із Тедді, вона схопила його на руки й притиснула до своїх грудей. Він був холодний, шкіра мов лід і тремтів так сильно, що вона чула, як стукотять його зуби. — Ось так, ось так, — шепотіла вона. — Ти зі мною, Тедді.

— Він був тут, — прошепотів хлопець.

— Хто?

— Мені шкода, мені дуже шкода, — простогнав він. — Я не мав залишати їх там, але я злякався. Тому я побіг…

— Де інші, Тедді? — спитав Джуліан. — Де Клер і Віл?

Хлопець притисся обличчям до плеча Мори, ніби намагаючись закопатися в якомусь безпечному місці, де його ніхто не зможе знайти.

— Тедді, ти маєш поговорити з нами, — сказала Мора й відсунула його від себе. — Де інші?

— Він посадив їх усіх у кімнату… — Хлопчикові пальці, наче кігті, відчайдушно впивались у її руки.

Вона відірвала його пальці, змусила подивитися на себе:

— Тедді, де вони?

— Я не хочу повертатися в ту кімнату!

— Ти маєш показати нам. Ми будемо поруч з тобою. Просто вкажи нам місце — це все, що ти маєш зробити.

Хлопець здригнувся:

— Можна… Можна я триматиму собаку? Я хочу, щоб пес залишився зі мною.

— Звісно, хлопче, — сказав Джуліан. Ставши навколішки, він простягнув Тедді шворку. — Тримайся за нього, і він захистить тебе. Ведмідь нічого не боїться.

Здавалося, це додало Тедді сміливості, якої йому бракувало. Він невпевнено звівся на ноги, тримаючи собаку за шворку так, наче це був рятувальний круг, і рушив через кухню до дверей. Глибоко вдихнувши, натиснув на ручку. Двері відчинилися.

— Це старий винний льох, — сказав Сансоне.

— Це там, унизу, — прошепотів Тедді, втупившись у темряву. — Я не хочу йти.

— Усе гаразд, Тедді. Можеш почекати на нас тут, — сказав Сансоне.

Він глянув на Мору, а потім повів їх сходами. Із кожним кроком униз повітря ставало густішим і вологішим. Над головою висіли голі лампочки, кидаючи жовтувате світло на ряди й ряди порожніх винних стелажів, на яких колись, мабуть, лежали тисячі пляшок, безсумнівно, лише найкращих французьких марок вина для залізничного магната та його гостей. Вино вже давно було випите, а стелажі стояли занедбані — мовчазний пам’ятник золотого віку екстравагантності.

Вони підійшли до важких дверей, петлі яких були міцно прикручені до каменю. Стара комора. Мора глянула на Джуліана:

— Чому б тобі не піднятися на кухню й не почекати разом із Тедді?

— Ведмідь з ним, а значить, усе там буде гаразд.

— Я не хочу, щоб ти це бачив. Будь ласка.

Але Джуліан уперто тримався поруч із нею, коли Сансоне підняв засув. На кухні вгорі Ведмідь почав вити — високий, відчайдушний звук, від якого її хребтом пробіг жах, коли Сансоне відчиняв двері.

Саме тоді Мора відчула запах ізсередини тієї темної кімнати. Запах поту. Запах жаху. Те, чого вона найбільше боялася, лежало перед нею в темряві. Чотири тіла, притулені до стіни.

Діти. Святий боже, це ж діти.

Сансоне знайшов вимикач і увімкнув світло.

Одне з тіл підняло голову. Клер глянула на них широко розплющеними очима й несамовито завила, заглушена скотчем. Решта

заворушилася: Віл, кухар і доктор Паскуантоніо, усі вони були зв’язані скотчем і з усіх сил намагалися щось сказати.

Вони живі. Вони всі живі!

Мора опустилася біля дівчини:

— Джуліане, твій ніж поруч?

Собака вив ще більш дико, шалено, ніби благав поспішати, поспішати!

Кишеньковий ніж Джуліана розкрився з ефектним клацанням, він став навколішки.

— Сиди спокійно, Клер, або я не зможу звільнити тебе, — наказав він, але дівчина звивалась, її очі були широко розплющені від паніки, ніби вона хотіла, але не могла дихати. Мора зняла скотч з її рота.

— Це пастка! — крикнула Клер. — Він не пішов! Він прямо… — Її голос завмер, погляд був прикутий до чогось — когось, — що було позаду Мори.

Кров шуміла у вухах, Мора обернулася й побачила чоловіка, який височів у дверях. Побачила широкі плечі й блискучі очі на заляпаному фарбою обличчі, але зосередилася на пістолеті в його руці. Глушник.

Якби він вистрілив, не було б оглушливого гуркоту; смерть прийшла б із глухим стуком, який можна почути лише в цій кам’яній кімнаті, що глибоко похована в горі.

— Киньте зброю, містере Сансоне, — наказав він. — І то негайно.

Він знає наші імена.

У Сансоне не було вибору; він вийняв пістолет з-за пояса й дозволив йому з гуркотом впасти на підлогу.

Джуліан, уже стоячи на колінах біля Мори, простягнув руку й схопився за неї. «Йому лише шістнадцять, він такий молодий», — подумала вона, коли вони міцно стисли руки.

Ведмідь знову завив, крик люті. Розчарування.

Джуліан раптом підвів очі, й вона побачила його спантеличений вираз обличчя. Зрозуміла, як і Джуліан, що це позбавлене сенсу. Якщо Ведмідь досі живий, чому він нас не захищає?

— Штовхніть його до мене, — наказав чоловік.

Сансоне штовхнув пістолет черевиком, і той ковзнув по підлозі. Зупинився біля дверей, де стояв чоловік.

— А тепер на коліна.

«То от як це для нас закінчиться, — подумала Мора. — Ми всі стоїмо навколішки. По кулі в голову кожному».

— Уперед!

Голова Сансоне схилилася на знак капітуляції, коли він опускався на підлогу. Але це було лише для того, щоб зробити останній відчайдушний крок. Як спринтер, що відштовхується від стартових колодок, Сансоне стрибнув просто на озброєного.

Вони обидва покотилися до дверей, відчайдушно борючись у темряві винного льоху.

Пістолет Сансоне все ще лежав на підлозі.

Мора підвелася на ноги, але перш ніж вона встигла схопити зброю, інша рука стиснула її. Піднесла дуло до її голови.

— Назад! Назад! — закричав Тедді на Мору. Його руки тремтіли, але палець уже був на гашетці, й він цілився в голову Мори. Він крикнув через плече:

— Я застрелю її, містере Сансоне. Клянусь, що я зроблю це!

Мора знову впала на підлогу. Приголомшена, стала навколішки, коли Сансоне виштовхали назад у кімнату й змусили стати біля неї на коліна.

— Тедді, собака знешкоджений? — спитав стрілець.

— Я прив’язав його до кухонної шафи. Він не може звільнитися.

— Зв’яжи їм руки. І то швидко, — сказав чоловік. — Вони будуть тут будь-якої миті, й ми маємо підготуватися.

— Зрадник! — виплюнула Клер, коли Тедді відклеїв смужки скотчу та зв’язав зап’ястки Сансоне за спиною. — Ми були твоїми друзями.

Як ти можеш робити таке з нами?

Хлопець проігнорував її, перейшов до рук Джуліана.

— Тедді заманив нас сюди, — сказала Клер Морі. — Сказав нам, що ви чекаєте на нас, але це була пастка. — Вона втупилася в хлопця, її голос був різким від огиди. Приречена дів чина була безстрашною, навіть безрозсудною. — Це був ти. Саме ти. Повісив цих дурних ляльок із гілочок.

Тедді відклеїв ще одну смужку скотчу й щільно обмотав її навколо зап’ясть Джуліана.

— Навіщо б я таке робив?

— Щоб нагнати на нас страху. Залякати.

Тедді глянув на неї з відвертим подивом:

— Я цього не робив, Клер. Ці ляльки мали налякати мене. Змусити мене просити про допомогу.

— А докторка Велівер, як ти міг таке з нею вчинити?

В очах Тедді промайнув спалах жалю:

— Вона не мала померти! Це просто мало збити її з пантелику. Вона працювала на них. Увесь час стежила за мною, чекаючи, коли я…

— Тедді, — різко сказав чоловік. — Пам’ятаєш, чого я тебе вчив?

Що зроблено, те зроблено, і треба рухатися далі. Тож закінчуй роботу.

— Так, сер, — відповів хлопець, відрізаючи ще одну стрічку. Він так міцно обернув її навколо зап’ясть Мори, що ніякі старання й викручування рук не допомогли б їй звільнитися.

— Молодець. — Чоловік простягнув Тедді бінокль нічного бачення. — Тепер іди туди й стеж за подвір’ям. Скажи мені, коли вони прибудуть і скільки їх.

— Я хочу залишитися з тобою.

— Мені потрібно, щоб ти пішов із лінії вогню, Тедді.

— Але я хочу допомогти!

— Ти допоміг мені достатньо. — Чоловік поклав руку на голову хлопчика. — Твоя робота — на даху. Ти — мої очі. — Він глянув на свій пояс, аж тут пролунав звуковий сигнал. — Вона дісталася воріт.

Увімкни гарнітуру, Тедді. Іди. — Він виштовхав хлопця з кімнати й пішов за ним.

— Я була твоїм другом, — закричала Клер, коли двері зачинилися. — Я довіряла тобі, Тедді!

Вони почули, як замок заклацнувся. Угорі на кухні Ведмідь усе ще гавкав, усе ще вив, але двері приглушували звук, робили його таким само далеким, як крик койота.

Мора дивилася на зачинені двері.

— Це був Тедді, — пробурмотіла вона. — А я й подумати не могла весь цей час.

— Бо він просто дитина, — гірко зауважила Клер. — На нас ніхто не зважає. У нас ніхто не вірить. Поки ми вас не здивуємо. — Вона подивилася на стелю. — Вони збираються вбити детектива Ріццолі.

— Вона прийде не сама, — сказала Мора. — Сказала, що приведе людей. Людей, які вміють захищатися.

— Але вони не знають замку так, як цей чоловік. Тедді впускав його після настання темряви. Він знає кожну кімнату, кожну сходинку. І він чекає на них.

На кухні Ведмідь перестав вити. Навіть він, мабуть, усвідомив безвихідь їхньої ситуації.

Джейн. Усе залежить від вас.

31

Замок здавався покинутим.

Джейн і Фрост зупинилися на парковці «Вечірні» й дивилися на темні вікна, на нерівний дах, що вимальовувався на тлі зоряного неба.

Ніхто не зустрів їх біля воріт, і ніхто не відповів на дзвінок, коли вона зателефонувала з дороги пів години тому, скориставшись останнім слабким сигналом стільникового зв’язку. Біля них зупинився чорний позашляховик, і крізь вікна Джейн побачила силуети Керол та двох її товаришів-чоловіків. Одним був Дензел, іншим — мовчазний чоловік із голеною головою. Коли годину тому всі вони зупинилися, щоб заправитися, жоден із чоловіків не сказав ні слова; було зрозуміло, що це шоу Керол.

— Щось не так, — сказала Джейн. — Ми проїздили повз датчики на дорозі, тож Мора має знати, що ми приїхали. Де всі?

Фрост глянув на позашляховик Керол:

— Я почувався б набагато краще, якби в нас була підтримка поліції штату Мен. Ми все одно мали їх викликати. До біса ЦРУ.

Двері машини з гуркотом розчинилися, і Керол та її люди вийшли.

Джейн стривожило, що всі вони були зі зброєю. Дензел уже рухався до будівлі.

Джейн вискочила з машини:

— Люди, що ви, на вашу думку, робите?

— Час провести нас у будівлю, детективе, — сказала Керол, надягаючи навушники зв’язку. — Тепер підійдіть до вхідних дверей і говоріть у домофон. Нехай вони почують ваш голос, щоб знали, що нас можна впустити.

— Ми приїхали просто забрати дітей і доставити їх у безпечне місце. Ось про що ми домовилися. Навіщо вам усе це спорядження Рембо?

— Плани змінилися.

— Коли?

— Коли я вирішила спочатку обшукати будівлю. Увійдемо у двері, ви зачекаєте в своїй машині, доки ми не дамо вам знак, що все чисто.

— Ви сказали, що це просто евакуація. Це єдина причина того, що ми погодилися допомогти вам потрапити всередину. А зараз таке враження, що ви розпочинаєте штурм.

— Необхідний запобіжний захід.

— До біса. Там діти. Я не дозволю вам розстріляти це місце.

— Вхідні двері, детективе. Негайно.

— Вони не замкнені, — сказав Дензел, повертаючись від будівлі. — Вони нам не потрібні.

Керол повернулася до нього:

— Що?

— Я щойно перевірив. Ми можемо просто ввійти.

— Тепер я знаю, що щось не так, — сказала Джейн. Вона повернулася до будівлі.

Керол миттєво перегородила їй дорогу:

— Повертайтеся в машину, детективе.

— Моя подруга там. Я йду всередину.

— Я іншої думки. — Керол підняла пістолет. — Забери їхню зброю.

— Ого! — сказав Фрост, коли Дензел змусив його та Джейн стати на коліна. — Може, ми всі пригальмуємо?

— Ти знаєш, що з ними робити, — сказала Керол Дензелу. — Якщо знадобишся мені всередині, я дам знати.

Джейн простежила очима за Керол і чоловіком із голеною головою, які крокували до будівлі.

— Дамочко, ви повна лайна! — вигукнула вона.

— Ніби їй на це не начхати, — засміявся Дензел. Він уперся ногою в поперек Джейн і штурхнув її. Джейн упала обличчям на бруківку. Він смикнув її руки за спину, і вона відчула, як пластикові наручники раптово вп’ялись у зап’ястки.

— Мудак, — виплюнула вона.

— О-о-о-о. Кажи мені більше солодких слів. — Він підійшов до Фроста і на диво ефективно стиснув і його зап’ястки.

— Ви завжди так працюєте? — сказала вона.

— Це вона так працює. Крижана королева.

— І вас це влаштовує?

— Робота зроблена. Усі щасливі. — Він випростався й відійшов на кілька кроків, відтак сказав у свій комунікаційний пристрій: — Тут безпечно. Так, зрозумів. Просто скажи мені коли.

Джейн перевернулася на бік, щоб подивитися на будівлю, але Керол та інший чоловік уже зникли всередині. Тепер вони блукали тими темними коридорами, підбурювані адреналіном, інстинкти заточені, щоб відкривати вогонь по будь-якій тіні. У цій місії йшлося не про порятунок життів; діти були лише пішаками у війні, яку ця жінка вела з однією метою. Жінка з льодом у жилах.

Кроки Дензела повернулися до неї, вона підвела очі й побачила, що він стоїть просто над нею. Зброя, добре помітна на тлі зоряного неба, була продовженням його руки, чорною паличкою смерті. Вона подумала про те, що йому сказала Керол: «Ти знаєш, що з ними робити», і ці слова раптом набули нового й страшного значення. Тоді Дензел зробив ще один крок, від неї. Він узагалі не дивився на неї.

Його голова повернулася ліворуч, потім праворуч, обшукуючи темряву, і вона почула, як він прошепотів: «Якого біса?»

Щось засвистіло на вітрі, мов ніж, що розрізає шовк.

Дензел упав їй на груди, приземлившись із такою силою, що повітря вилетіло з її легень. Під його вагою вона намагалася вдихнути.

Відчула, як його тіло здригається в передсмертних муках, а щось тепле й вологе просочує її блузку. Відтак почула, як Фрост вигукнув її ім’я, але не могла поворухнутися під цією мертвою вагою, нічого не могла зробити, окрім як стежити за наближенням кроків. Повільних, продуманих.

Вона подивилася на нічне небо. На зірки, багато зірок. Чумацький Шлях був яскравішим, ніж вона коли-небудь бачила.

Кроки стихли. Над нею височів чоловік, його очі сяяли на заляпаному чорним обличчі. Вона знала, що буде далі. Тіло Дензела, з якого текла кров на її тіло, розповіло їй усе, що вона мала знати.

Ікар тут.

32

Їх попередив пес. Крізь двері їхньої камери Клер почула, як Ведмідь знову почав завивати, достатньо голосно, щоб луна пройшла винним льохом і спустилася сходами. Вона не знала, що його збентежило.

Можливо, він розумів, що їхній час вичерпався, що Смерть саме зараз спускається сходами, щоб забрати їх.

— Він повертається, — сказала Клер.

У цій кімнаті без повітря вона відчувала різкий запах страху, запах тварин, які чекають на забій. Віл притиснувся до неї ближче, його тіло було вологим від поту. Він нарешті зняв скотч з рота, а тепер нахилився до неї й прошепотів:

— Сховайся за мною й лежи, Клер. Що б не трапилося, просто вдавай мертву.

— Що ти робиш?

— Намагаюся тебе захистити.

— Навіщо?

— Хіба ти не знаєш навіщо? — Він подивився на неї, і хоча це був той самий опасистий прищавий Віл, якого вона так добре знала, дівчина побачила в його очах щось нове, чого раніше не помічала. Це світилося так яскраво, що його неможливо було пропустити.

— У мене більше не буде можливості сказати це, — прошепотів він. — Але я хочу, щоб ти знала…

Клацнув замок. Вони обоє завмерли, коли двері з рипом відчинилися і на них вирячилося дуло рушниці, стиснуте руками в рукавичках.

Дулом провели по кімнаті, ніби шукаючи цілі, але не знаходячи їх.

До кімнати ввійшов чоловік із голеною головою і крикнув:

— Його тут немає! Але інші є.

Тепер увійшла жінка, струнка й витончена, з волоссям, схованим під в’язаною шапочкою.

— Цей собака, мабуть, вив на щось тут, унизу, — сказала вона. Вони стояли пліч-о-пліч, двоє загарбників, одягнених у все чорне, оглядаючи кімнату зі зв’язаними бранцями. Погляд жінки впав на Клер, і вона сказала:

— Ми зустрічалися раніше. Пам’ятаєш, Клер?

Дивлячись на жінку, Клер раптом подумала про фари, що мчали до неї. Згадала ніч, яка перевернула все догори дриґом, і звук розбитого скла та пострілів. І вона згадала янгола-охоронця, який чарівним чином з’явився, щоб витягнути її з тієї розбитої машини.

Ходімо зі мною. Якщо хочеш жити.

Жінка повернулася до Віла, який дивився на неї з відкритим ротом.

— І з тобою теж, Віле.

— Ви були там, — пробурмотів він. — Ви єдина…

— Хтось мав вас урятувати. — Вона витягла ніж. — Тепер я маю знати, де цей чоловік. — Вона підняла лезо, ніби пропонуючи його як нагороду за співпрацю.

— Звільніть мене, — різко сказав Сансоне, — і я допоможу вам знайти його.

— Вибачте, але ця гра не для цивільних, — сказала жінка. Вона озирнулася на обличчя. — А як щодо Тедді? Хтось знає, де він?

— До біса Тедді, — сказала Клер. — Він зрадник. Він завів нас у цю пастку.

— Тедді не знає, що робить, — сказала жінка. — Його обдурили, спокусили. Допоможіть мені його врятувати.

— Він не вийде. Він ховається.

— Ви знаєте де?

— На даху, — сказала Клер. — Там він має чекати.

Жінка глянула на партнера:

— Тоді нам доведеться піднятися й забрати його. — Замість того щоб звільнити Сансоне, жінка стала на коліна позаду Клер і розрізала її пута. — Ти можеш нам допомогти, Клер.

Зітхнувши з полегшенням, Клер потерла зап’ястя, коли відчула жаданий прилив крові до рук:

— Як?

— Ти його однокласниця. Він тебе послухає.

— Він не слухатиме нікого з нас, — сказав Віл. — Він допомагає цьому чоловікові.

— Цей чоловік, — сказала жінка, звертаючись до Віла, — тут, щоб убити вас. Щоб убити всіх нас. Я витратила три роки, намагаючись зловити його. — Вона подивилася на Клер. — Як потрапити на дах?

— Там є двері. У вежі.

— Проведи нас туди. — Жінка допомогла Клер звестися на ноги.

— Як щодо них? — сказала Клер, вказуючи на інших.

Жінка кинула ніж на підлогу:

— Вони можуть звільнитися. Але мають залишитися тут. Так безпечніше.

— Що? — Клер запротестувала, коли жінка витягла її з кімнати.

— Я не можу дозволити їм заважати. — Жінка зачинила двері.

У кімнаті Сансоне лаявся, кричав:

— Відчиніть двері!

— Це неправильно, — наполягала Клер. — Залишити їх усіх під замком.

— Це те, що я мушу зробити. Це найкраще для них, найкраще для всіх. Включно з Тедді.

— Мені начхати на Тедді.

— Але мені — ні. — Жінка сильно струснула Клер. — А тепер відведи нас до вежі.

Вони вибралися з винного льоху на кухню, де Ведмідь знову загавкав, вигляд він мав жалюгідний, напівзадушений, намагаючись звільнитися зі шворки. Клер хотіла відв’язати його, але жінка потягла її до сходів для слуг. Чоловік ішов попереду, його погляд постійно перевіряв сходи над ними. Клер ніколи не бачила людей, які могли б рухатися так тихо, як ці двоє. Вони були як коти, їхні кроки тихі, їхні очі завжди щось шукають. Затиснута між ними, Клер не бачила нічого ні попереду, ні позаду, тому зосередилася на сходах, рухаючись так само беззвучно, як ці чоловік і жінка. «Вони якісь таємні агенти, — подумала вона, — приїхали сюди, щоб їх урятувати. Навіть того Тедді, зрадника». У неї було багато часу, щоб подумати про це, сидячи в тій кімнаті зі зв’язаними руками, слухаючи скиглення кухаря, свист, який видавав носом доктор Паскуантоніо, коли дихав. Вона думала про всі підказки, які пропустила. Як Тедді ніколи не дозволяв нікому дивитися на екран свого комп’ютера й завжди натискав клавішу «ESCAPE», щойно вона заходила в кімнату. «Він надсилав повідомлення тому чоловікові», — подумала вона. Увесь цей час він допомагав людині, яка прийшла їх убити. Тільки-от вона не знала чому.

Зараз вони були на третьому поверсі. Чоловік спинився й озирнувся на Клер, щоб отримати підказку.

— Туди, — прошепотіла вона, вказуючи на гвинтові сходи, що вели до вежі. До кабінету докторки Велівер.

Він піднявся кам’яними сходами, а Клер кралася позаду нього. Сходи тут були круті, і все, що вона могла бачити, — це його стегна та ніж, що гойдався на його поясі. Було так тихо, що вона чула тихий шурхіт їхнього одягу, поки вони рухалися крок за кроком.

Двері у вежу були прочинені.

Чоловік штовхнув їх і простягнув руку, щоб натиснути вимикач. Вони побачили стіл докторки Велівер, її картотеку. Диван із квітчастою оббивкою й пухкими подушками. Це була кімната, яку Клер добре знала. Скільки годин вона просиділа на цьому дивані, розповідаючи Велівер про свої безсонні ночі, головні болі, кошмари?

У цій кімнаті, що пахла ладаном та була оздоблена м’якими пастелями й чарівними кристалами, Клер почувалася доволі безпечно, щоб розкривати таємниці. І докторка Велівер терпляче слухала, хитаючи головою, увінчаною кучерявим сріблястим волоссям, завжди тримаючи поруч чашку трав’яного чаю.

Клер стояла біля дверей, а чоловік і жінка швидко обшукали офіс і прилеглу ванну. Перевірили за столом, відкрили шафу. Тедді не було.

Жінка обернулася до дверей, що вели на вулицю, до проходу на дах. Тих самих дверей, через які Велівер вийшла, щоб зробити свій фатальний стрибок. Коли жінка вийшла на вулицю, подув літній вітер, теплий і солодкий, із запахом сосон. Клер почула біг, а потім крик. За кілька секунд жінка повернулася, тягнучи Тедді за сорочку, і хлопець упав на підлогу.

Тедді подивився на Клер:

— Ти їм сказала! Ти мене видала.

— Чому б і ні? — відрізала Клер. — Після того, що ти зробив з нами.

— Ти не розумієш, хто ці люди!

— Я знаю, хто ти, Тедді Клоку. — Клер вдарила його ногою, але жінка схопила її за плече й потягла в куток.

— Стій там, — наказала вона й повернулася до Тедді. — Де він? Тедді згорнувся в клубок і похитав головою.

— Який у нього план? Скажи мені, Тедді.

— Не знаю, — простогнав хлопець.

— Звісно знаєш. Ти знаєш його найкраще. Просто скажи мені, і все буде добре.

— Ти вб’єш його. Ти для цього приїхала.

— А тобі не подобається дивитися, як убивають людей. Чи що?

— Ні, — прошепотів Тедді.

— Тоді й цієї смерті ти не захочеш бачити. — Жінка розвернулась і притиснула свій пістолет до чола Клер. Дівчинка завмерла, надто вражена, щоб сказати хоч слово. Тедді був приголомшений і мовчав, його очі широко розплющилися від жаху.

— Скажи мені, Тедді, — сказала жінка. — Або ж доведеться розбризкати мозок твоєї подруги по цьому гарному дивану.

Партнер жінки видавався не менш шокованим таким поворотом подій.

— Що, в біса, ти робиш, Джастіно?

— Намагаюся добитися якоїсь співпраці. Отже, Тедді, що думаєш?

Хочеш побачити смерть своєї подруги?

— Я не знаю, де він!

— Я порахую до трьох. — Пістолет сильніше притисся до лоба Клер.

— Один…

— Чому ви це робите? — заплакала Клер. — Ви ж мали бути хорошими хлопцями!

— Два.

— Ви сказали, що прийшли нам допомогти!

— Три. — Жінка підняла зброю й вистрілила в стіну, на голову Клер полетів гіпс. Пирхнувши від огиди, жінка повернулася до Тедді.

Клер миттєво відскочила й, тремтячи, сховалася за стіл. «Чому це відбувається? Чому вони пішли проти нас?»

— Гаразд, це не спрацювало, — сказала жінка. — Можливо, ти справді не знаєш, де він. Тож переходимо до плану Б. — Вона схопила Тедді за руку й потягла його до проходу на даху.

Її партнер сказав:

— Це якась маячня. Це ж просто діти.

— Це має бути зроблено.

— Ми прийшли по Ікара.

— Наша ціль — це той, на кого я вкажу. — Вона зняла з Тедді гарнітуру й витягла його за двері на відкриту доріжку на даху. — Тепер ми розвісимо трохи наживки, — сказала вона й перекинула його через поруччя.

Тедді скрикнув, несамовито намагаючись поставити ногу на крутий шиферний дах. Єдиним, що не давало йому впасти й розбитися на смерть, була жінка, яка стискала його руку.

Вона говорила в гарнітуру хлопця.

— Ні, це не Тедді. Угадай, хто в мене висить на даху? Такий милий хлопчик. Усе, що я маю зробити, — це відпустити його руку, і він перетвориться на пляму на землі.

— Дитина тут ні до чого, — запротестував її партнер.

Жінка проігнорувала його й продовжувала говорити в гарнітуру Тедді:

— Я знаю, що ти на цій частоті. І ти знаєш, що відбувається. Ще ти знаєш, як це зупинити. Я все одно ніколи не любила дітей, тож мені складно не буде. І він дедалі важчий.

— Це перейшло межу, — сказав чоловік, рухаючись до неї. —

Забери дитину назад.

— Стій, — наказала вона йому. І гавкнула в гарнітуру Тедді: —

Тридцять секунд! Це все, що в тебе є! Покажись, або я відпущу його руку!

— Джастіно, — сказав чоловік. — Затягни дитину назад. Негайно.

— Господи. — Жінка смикнула Тедді через поруччя й посадила його. Потім прицілилася в напарника й вистрілила.

Сила кулі відкинула його назад. Він повалився на стіл і зісковзнув з нього, його голова впала на підлогу просто біля того місця, де скоцюрбилася Клер. Дівчина втупилася в отвір над його лівим оком.

Побачила, як тече кров і всотується в рожевий килим докторки Велівер.

Вона вбила його. Вона вбила власну людину.

Джастіна нахилилася, підняла зброю свого мертвого колеги й засунула її собі за пояс. Тоді відкинула гарнітуру Тедді й заговорила у свій власний пристрій:

— Де ти, в біса? Ціль на шляху до вежі. Ти потрібен мені тут негайно.

На сходах лунали кроки.

Жінка миттєво підняла Тедді на ноги й тримала його перед собою, мов живий щит проти чоловіка, який увійшов у двері. Той чоловік, якого Клер раніше вважала ворогом. Але більше не було ніякої логіки, бо Клер вважала цю жінку їхньою рятівницею. І вона думала, що цей чоловік, який зв’язав її, із розфарбованим обличчям і в камуфляжі, прийшов їх убити. «Хто з них мій друг?»

Чоловік повільно просувався вперед, націливши зброю на жінку.

Але Тедді стояв на лінії вогню, блідий і тремтячий у руках жінки.

— Відпусти його, Джастіно. Це між нами, — сказав він.

— Я знала, що змушу тебе нарешті показатися.

— Ці діти тут ні до чого.

— Вони мій козир, і ось ти тут. Бачу, все ще маєш здоровий вигляд.

Хоча мені більше подобалося твоє старе обличчя. — Вона сильніше притисла дуло пістолета до скроні Тедді. — Тепер ти знаєш, що робити, Ніку.

— Ти все одно його вб’єш.

— Але завжди є шанс, що я цього не зроблю. На відміну від оцього, на що тобі точно доведеться подивитися. — Вона вистрілила, і Тедді закричав, кров потекла з його розірваного кулею вуха. — Наступного разу, — сказала вона, — це буде його підборіддя. Тож кинь зброю.

Тедді схлипнув:

— Вибач, тату. Мені дуже шкода.

Тату?

Чоловік кинув пістолет і тепер стояв перед нею без зброї.

— Ти справді думаєш, що я прийшов би сюди без запобіжного засобу, Джастіно? Убий мене, і все це вибухне тобі в обличчя.

Клер витріщилася на чоловіка в пошуках хоч якоїсь схожості з Ніколасом Клоком, якого вона бачила на фотографії поруч зі своїм батьком. У нього були такі ж широкі плечі, таке ж світле волосся, але ніс і підборіддя цього чоловіка були іншими. Пластична хірургія. Хіба не про це сказала Джастіна? «Хоча мені більше подобалося твоє старе обличчя».

— Ви мали бути мертвим, — пробурмотіла Клер.

— Я була впевнена, що ти з’явишся після Ітаки, — сказала Джастіна. — Що ти зробиш щось, щоб урятувати хлопчика Олівії. Але, врешті-решт, думаю, що все звелося до порятунку лише твоєї власної плоті та крові.

Клер раптом зрозуміла, що ця жінка наказала вбити Боба й Барбару.

Вона вбила тітку й дядька Віла, щоб Ніколас Клок повстав із мертвих.

Щоб зараз ця жінка відправила його назад до мертвих. Як і їх усіх.

Зроби щось.

Клер подивилася на чоловіка, якого щойно застрелила Джастіна.

Жінка забрала його пістолет, але в нього був ще й ніж. Клер пригадала, як той метлявся на його поясі, коли вона йшла за ним сходами.

Джастіна не дивилася на неї; вона повністю зосередилася на Клоку.

Клер схилилася над ременем мерця. Просунула руку під його тіло, намацуючи ніж.

— Якщо ти мене вб’єш, — сказав Клок, — я гарантую, що ти підеш на дно. Кожне велике інформаційне агентство знайде відеофайл у своїй скриньці. Усі докази, які я зібрав проти тебе за останні кілька років, Джастіно. Усе, що нам з Ерскіном і Олівією вдалося зібрати разом.

Компанія закриє тебе в такій глибокій чорній дірі, що ти забудеш, яке на вигляд небо.

Джастіна тримала Тедді, притуливши пістолет до його щелепи, але в її очах помітна була невпевненість. Чи не запустить вона катастрофічний ланцюг подій, убивши його?

Клер стисла рукоятку ножа. Спробувала витягнути його з ременя, але вага мертвого чоловіка притисла ніж до підлоги.

Ніколас Клок тихо, розважливо сказав:

— Тобі не треба цього робити. Дозволь мені взяти мого хлопця. І ми обоє зникнемо.

— І я проведу решту свого життя, чекаючи, коли ти з’явишся й заговориш.

— Правда обов’язково розкриється, якщо я помру, — сказав Клок. — Як ти допомогла Ікару втекти з в’язниці. Як ти спустошила його рахунки. Єдине запитання без відповіді: куди ти поділа його тіло після того, як закатувала його, щоб отримати паролі до них?

— У тебе немає доказів.

— У мене їх достатньо, щоб це змело тебе. Зрештою, ми троє зібрали все докупи. Ти вбивала власних людей, Джастіно, і все це заради грошей. Ти знаєш, що буде далі.

Зі сходів долинули звуки кроків.

Зроби це зараз. Це твій останній шанс.

Клер вирвала ніж і кинулася. Цілилася в найближчу ціль, до якої могла дотягнутися, — задню частину стегна Джастіни. Лезо прорізало тканину й глибоко впилося в плоть, майже до рукоятки.

Джастіна заверещала й, похитнувшись, відпустила Тедді. За мить Ніколас Клок кинувся на підлогу. По свою зброю.

Джастіна вистрілила першою. Три бахи. Кров забризкала стіну за Клоком, від пострілу, який збив його з ніг, розпливлись яскраво-червоні плями. Він упав на спину, вогники життя вже зникали з його очей.

— Тату! — скрикнув Тедді. — Тату!

Зі зблідлим від болю та люті обличчям Джастіна повернулася до Клер, дівчини, яка наважилася дати їй відсіч. Дівчини, яка двічі обдурила Смерть, щоб зустріти Її зараз тут. Клер спостерігала, як глушник піднімається до її голови. Бачила, як руки Джастіни випрямилися, коли вона приготувала зброю до стрільби. Це було останнє, що побачила Клер, перш ніж заплющити очі.

Вибух кинув її спиною на стіл. Цього разу не просто бах, а удар грому, від якого в її вухах задзвеніло. Вона чекала на біль. Чекала, що десь заболить, але все, що зауважила, — це власне шалене дихання.

І голос Тедді, що кричав у відчаї:

— Допоможіть йому! Будь ласка, допоможіть моєму татові! — Вона розплющила очі й побачила детектива Ріццолі, що схилилася над Ніколасом Клоком. Побачила Джастіну, що лежала на спині з розплющеними очима, а під її головою розтікалася калюжа крові.

— Фросте! — крикнула Ріццолі. — Приведи сюди Мору! Нашого хлопця поранено.

— Тату, — благав Тедді, смикаючи Клока за руку, не звертаючи уваги на власний біль, власну кров, яка все ще капала з його розірваного вуха. — Ти не можеш померти. Будь ласка, не вмирай.

Кров Джастіни й далі розтікалася, рухаючись, як амеба, до Клер, погрожуючи поглинути її. Здригнувшись, Клер звелася на ноги й пошкандибала в куток, далі від усіх тіл. Далі від мертвих.

На сходах почулися нові кроки, до кімнати ввійшла докторка Айлс.

— Це батько Тедді, — тихо сказала Ріццолі.

Докторка Айлс опустилася на коліна й притисла пальці до шиї чоловіка. Роздерла сорочку, оголивши кевларовий бронежилет під нею. Але куля ввійшла в тіло просто над жилетом, і Клер побачила струмок крові, що витікав із рани, утворюючи озеро там, де стояла на колінах докторка Айлс.

— Ви можете врятувати його, — закричав Тедді. — Будь ласка. Будь ласка…

Він усе ще схлипував це слово, коли останній зблиск свідомості згас в очах його батька.

33

Ніколас Клок не приходив до тями.

Судинні хірурги в медичному центрі Східного Мена залатали його розірвану підключичну вену, прибрали гемоторакс із легень і оголосили операцію успішною, але Клок не прокинувся після анестезії. Він дихав самостійно, і його життєво важливі показники залишалися стабільними, але з кожним днем, що він залишався в комі, Джейн чула в голосах лікарів усе більший песимізм. Важка крововтрата з гіпоперфузією головного мозку. Постійний неврологічний дефіцит. Вони більше не говорили про відновлення; натомість обговорювали тривалий догляд і переведення в хоспіс, катетери Фолея, зонди для годування та інші товари, які Джейн бачила у фальшивому каталозі «Лікарняного обладнання "Лейдекер"».

Попри те що Ніколас Клок був у комі, він усе ж знайшов спосіб розповісти світові правду.

Відео з’явилося за сім днів після зйомок. «Аль-Джазіра» була першою, хто показав це, запустивши його в ефір, звідки його вже не можна було вилучити. Ще за сорок вісім годин Ніколас Клок був на екранах комп’ютерів і телевізорів по всьому світу, спокійно й методично розповідаючи про події, що відбулися шістнадцять років тому в Італії. Він описав, як вони стежили й захопили фінансиста-терориста під кодовим ім’ям Ікар, провели його екстраординарну видачу. Розкрив подробиці ув’язнення Ікара та посилених методів допиту, які вони застосували проти нього. І розповів про втечу Ікара з секретної бази суворого режиму в Північній Африці, втечу, в якій допомогала шахраювата оперативниця ЦРУ на ім’я Джастіна Мак-Клеллан. Це не могло здивувати чи вразити світ, який давно став цинічним.

Але вбивство американських сімей на американській землі змусило країну звернути на це увагу.

У конференц-залі бостонської поліції шість детективів, які розслідували вбивство Акерманів, сиділи й дивилися вечірні новини CNN, трансляцію, яка значною мірою пояснювала, що насправді сталося з Акерманами. Сім’я не була вбита колумбійським іммігрантом на ім’я Андрес Сапата; їх стратили з тієї ж причини, що й дві інші прийомні родини, — щоб змусити Ніколаса Клока повірити, що його сину Тедді загрожує неминуча небезпека. Щоб змусити Клока вийти зі сховку.

Поки Джастіна вірила, що я мертвий, Тедді був у безпеці. Вона не мала причин нападати на нього. Якби я забрав його і втік із ним, Джастіна ніколи б не перестала полювати на нас. Ми б усе життя мусили озиратися. Тедді знає, що я живий. Він розуміє, чому я вирішив залишитися невидимим. Це заради нього; усе заради нього.

Але зараз усе змінилося. Мабуть, Джастіна перехопила одне з наших повідомлень і знає, що я живий. У мене мало часу. Можливо, це мій єдиний шанс поділитися доказами, які я збирав останні два роки. Доказами того, що Джастіна Елізабет Мак-Клеллан допомогла втекти терористу, відомому як Ікар. Що вона майже напевно вбила Ікара, отримавши номери його банківських рахунків і паролі. Що вона чи оплачені нею агенти відповідальні за вбивства Вордів, Яблонскі й моєї власної родини. Бо ми ставили запитання про її раптове багатство. Ми почали розслідування, і вона була змушена нас зупинити. Наші родини були непричетними до цього.

Ці троє дітей, що вижили — Клер, Віл і Тедді, — тепер пішаки в полюванні. Джастіна зібрала цих дітей разом як наживку, щоб витягнути мене зі сховку. Вонавикористала всі свої ресурси, як офіційні, так і неофіційні, і змусила ЦРУ повірити, що Ікар досі живий. Що він її ціль.

Але я — той, кого вона шукає.

Якщо хтось дивиться це відео, це означає, що Джастіна досягла успіху. Це означає, що я говорю з вами з могили. Але правда не вмирає зі мною. І я, Ніколас Клок, присягаюся, що все, що я тут сказав, щира правда…

Джейн озирнулася на інших детективів, які сиділи за столом. Кроу мовчав і супився, і це не дивно: його публічний тріумф як провідного слідчого у справі Акерманів щойно був розбитий кувалдою, і кожен кримінальний репортер у Бостоні це знав. Цей поспішний вирок щодо Андреса Сапати завжди псуватиме його репутацію. Кроу помітив, що вона дивиться на нього, і зиркнув на неї поглядом, який міг випарувати воду.

Для Джейн це мало бути моментом перемоги, виправданням її інстинктів, але це не викликало посмішки на її губах. Ніколас Клок тепер лежав у комі, з якої міг не вийти ніколи, а Тедді знову залишився без батька. Вона подумала, скільки людей загинуло: Клоки, Яблонскі, Ворди. Акермани, Темпли та Баклі. Мертві, усі мертві, бо одна жінка не встояла перед принадою незмірного багатства.

Трансляція скінчилася. Інші детективи встали, щоб вийти з кімнати, а Джейн залишилася на стільці, розмірковуючи про справедливість.

Про те, що мертвим це ніколи не допомагало. Для них вона завжди приходить надто пізно.

— Це була хороша робота, Ріццолі, — сказав лейтенант Маркетт.

Вона підвела очі й побачила, що він стоїть у дверях:

— Дякую.

— То чому у вас такий вигляд, ніби щойно помер ваш найкращий друг?

— Це просто не задовольняє мене, розумієте?

— Це ви здолали Джастіну Мак-Клеллан. Що може принести більше задоволення, ніж це?

— Може, якби я могла повернути мертвих?

— Нам за це не платять. Ми просто команда прибиральників. — Він похмуро дивився на свій мобільний, який дзвонив у нього в руках. —

Схоже, преса божеволіє. А це проблема, бо ця історія вкрай делікатна.

— Агент-шахрай? Мертві американці? — Вона пирхнула. — Це вже точно.

— Федерали дали нам ляпаса. Тож наразі без коментарів, гаразд? —

Він хитнув головою. — А тепер геть звідси. Ідіть додому й випийте пива. Ви заслуговуєте на це.

Це було найкраще, що Маркетт коли-небудь казав їй. Ідея з пивом їй подобалася. І вона це заслужила. Джейн зібрала свої папери, залишила їх на столі й вийшла з відділку.

Але додому вона не пішла.

Натомість вона поїхала до Брукліна, додому до людини, яка була так само пригнічена цією трансляцією. До тієї, кому більше не було до кого звернутися. Приїхала до будинку і з полегшенням зауважила, що телевізійні мікроавтобуси ще не прибули, але преса, безумовно, незабаром буде тут. Кожен репортер у Бостоні знав, де живе докторка Мора Айлс.

Усередині горіло світло, і Джейн почула класичну музику, жалібні звуки скрипки. Їй довелося подзвонити двічі, перш ніж двері нарешті відчинилися.

— Привіт, — сказала Джейн. — Ви бачили це по телевізору? Це все в інтернеті!

Мора втомлено кивнула:

— Веселощі лише починаються.

— Тому я й прийшла. Подумала, що вам може знадобитися компанія.

— Боюсь, що моя компанія не буде дуже веселою. Але я рада, що ви тут.

Джейн пішла за Морою у вітальню, де побачила відкриту пляшку червоного вина та майже порожню склянку на журнальному столику:

— Коли ви берете цілу пляшку, запланована серйозна пиятика.

— Хочете склянку?

— А можна я замість цього візьму пиво з холодильника?

— Будьте моєю гостею. Там ще має бути пляшка з вашого останнього візиту.

Джейн зайшла на кухню й побачила витерті стільниці, на яких не було ніякого брудного посуду. Усе видавалося таким чистим, що можна було проводити операцію, але це була типова Мора. Усе на своїх місцях. Джейн раптом вразило, який похмурий вигляд усе це має без найменшого натяку на безлад. Ніби тут не жила справжня людина. Ніби Мора відчистила своє життя так, що вистерилізувала з нього радість.

Вона знайшла пляшку елю «Адамс», певно, місячної давності й відкрила її. Повернулася до вітальні.

Музика досі лунала, але гучність знизили. Вони сіли на диван. Мора відпила вина, а Джейн зробила ковток пива, обережно, щоб не пролити жодної краплі на бездоганну оббивку дивана Мори чи дорогий перський килим.

— Тепер ви маєте почуватися цілком задоволеною, — сказала Мора.

— Так. Я ніби справжній геній. Найкращим було пониження Кроу на десять сходинок. — Вона зробила ще один ковток пива. — Але цього мало, чи не так?

— Чому?

— Справа закрита. Розумію, що ми все зробили правильно. Але це все не змінює того факту, що Ніколас Клок, імовірно, ніколи не прокинеться.

— Зате діти в безпеці, — сказала Мора. — Ось що важливо.

Сьогодні вранці я розмовляла з Джуліаном, і він сказав, що Клер і Віл почуваються добре.

— Але не Тедді. Я не думаю, що він коли-небудь почуватиметься добре, — сказала Джейн, дивлячись на своє пиво. — Я бачила його вчора ввечері у прийомній сім’ї. Ми повернули його до сім’ї Ініго, яка дбала про нього раніше. Він не сказав мені ані слова. Я думаю, що він звинувачує мене. — Вона подивилася на Мору. — Він звинувачує нас усіх. Вас, мене. Сансоне.

— Проте Тедді завжди раді бачити у «Вечірні».

— Ви говорили про це із Сансоне?

— Сьогодні ввечері. — Мора потягнулася до келиха з вином, наче хотіла підбадьорити себе перед цією темою. — Він зробив мені цікаву пропозицію, Джейн.

— Що за пропозицію?

— Працювати консультантом-криміналістом у товаристві «Мефісто». І бути частиною «Вечірні», де я могла б «формувати молоді уми», як він сказав.

Джейн підвела брову:

— Ви не вважаєте, що він пропонує вам щось більш особисте?

— Ні, це саме те, що він сказав. Я маю судити про нього з його слів. А не зі свого тлумачення цих слів.

— Боже. — Джейн зітхнула. — Ви двоє танцюєте одне навколо одного, наче сліпі.

— Якби я не була сліпою, що саме я б побачила?

— Той Сансоне набагато кращий вибір для вас, ніж Деніел.

Мора похитала головою:

— Я не думаю, що мені зараз варто обирати якогось чоловіка. Але розглядаю його пропозицію.

— Тобто покинути офіс криміналістики? Покинути Бостон?

— Так. Саме про це і йдеться.

Музика скрипки злетіла до високої, сумної ноти. Ноти, яка, здавалося, увійшла просто в груди Джейн:

— Ви серйозно думаєте про це?

Мора потягнулася до пульта керування музичним центром і різко вимкнула музику. Між ними зависла важка, як оксамитове драпірування, тиша. Вона оглянула вітальню з білим шкіряним диваном, полірованим червоним деревом:

— Я не знаю, що на мене чекає далі, Джейн.

У вікні спалахнуло світло, і Джейн підвелася, щоб визирнути крізь штори:

— На жаль, я знаю, що на вас чекає далі.

— Що?

— Телевізійний фургон щойно зупинився. Кляті гієни навіть не можуть дочекатися пресконференції. Вони мають з’явитися на вашому порозі.

— Мені сказали не розмовляти з ними.

Джейн насупилася:

— Хто саме сказав?

— Мені зателефонували пів години тому. З офісу губернатора. На них тисне Вашингтон, щоб тримати це в таємниці.

— Запізно. Це вже на CNN.

— Я йому про це сказала.

— То ви взагалі не збираєтеся спілкуватися з пресою?

— А в нас є вибір?

— У нас завжди є вибір, — сказала Джейн. — Що ви хочете робити?

Мора встала з дивана й підійшла до Джейн біля вікна. Вони обидві спостерігали, як оператор почав витягувати обладнання з фургона, готуючись до вторгнення на Морин газон.

— Простий вибір, — мовила Мора, — просто сказати їм: «Без коментарів».

— Ніхто не може змусити нас говорити.

Мора міркувала про це, поки вони дивилися, як прибуває другий телевізійний фургон.

— Але хіба не так це все сталося? — запитала вона. — Надто багато секретів. Надто багато людей не кажуть правду. Коли таємниця освітлюється яскравим світлом, вона втрачає всю свою силу.

«Як Ніколас Клок і його відео, — подумала Джейн. — Освітити правду коштувало йому життя. Але це врятувало його сина».

— Знаєте, Моро, це саме те, у чому ви така сильна. Ви вмикаєте світло і змушуєте мертвих розкрити свої таємниці.

— Біда в тому, що мертві — це єдині, з ким я маю взаємини. Мені потрібен хтось, чия температура тіла трохи вища, ніж навколишнє середовище. Не думаю, що знайду його в цьому місті.

— Я була б у депресії, якби ви поїхали з Бостона.

— У вас тут сім’я, Джейн. А в мене ні.

— Якщо хочете сім’ю, я віддам вам своїх батьків. Нехай вони зводять з розуму вас. І я навіть додам Френкі, щоб ви мали з ким розділити радість.

Мора засміялася:

— Ця особлива радість належить вам і лише вам.

— Річ у тім, що сім’я не робить нас щасливими автоматично. Хіба ваша робота не має значення? І… — Вона зробила паузу. Тихо додала: — І ваші друзі?

На вулиці зупинився ще один телевізійний фургон, і вони почули звук грюкання дверей автомобіля.

— Моро, — сказала Джейн, — я не була достатньо хорошим другом. Я знаю це. Клянусь, наступного разу я зроблю все краще. — Вона підійшла до журнального столика по келих Мори і свою пляшку пива. — Тож випиймо за те, щоб друзі були друзями.

Усміхаючись, вони цокнулися склянкою і пляшкою пива й зробили ковток.

У Джейн задзвонив мобільний телефон. Вона витягла його з сумочки й побачила на дисплеї код міста Мен.

— Ріццолі, — відповіла вона.

— Детективе, це доктор Стайн, медичний центр Східного Мену. Я невролог, який доглядає за містером Клоком.

— Так, ми розмовляли днями.

— Я, ну, не до кінця розумію, як вам це сказати, але…

— Він мертвий, — сказала Джейн, уже здогадуючись про мету цього дзвінка.

— Ні! Тобто… Я так не думаю.

— Як ви можете цього не знати?

На іншому кінці почулося збентежене зітхання:

— Ми справді не можемо пояснити, як це сталося. Але коли сьогодні вдень медсестра зайшла до нього в кімнату, щоб перевірити життєві показники, його ліжко було порожнє, а крапельниця відключена. Останні чотири години ми обшукуємо територію лікарні, але не можемо його знайти.

— Чотири години? Він зник так давно?

— Або й раніше. Ми точно не знаємо, коли він вийшов з палати.

— Лікарю, я вам скоро передзвоню, — урвала вона й натиснула на кнопку відбою. І негайно набрала номер резиденції Ініго. Один дзвінок. Два.

— Що відбувається, Джейн? — запитала Мора.

— Зник Ніколас Клок.

— Що? — Мора витріщилася на неї. — Я думала, він у комі.

По телефону Ненсі Ініго відповіла:

— Алло?

— Тедді у вас? — спитала Джейн.

— Детективе Ріццолі, це ви?

— Так. І я хвилююся за Тедді. Де він?

— Він у своїй кімнаті. Прийшов додому після уроків й одразу подався нагору. Я збиралася покликати його на вечерю.

— Будь ласка, перевірте для мене, чи він там. Негайно.

Кроки Ненсі Ініго заскрипіли сходами, вона запитала Джейн по телефону:

— Можете сказати мені, що відбувається?

— Не знаю. Поки що ні.

Джейн почула, як Ненсі постукала в двері й покликала:

— Тедді, можна мені зайти? Тедді? — Пауза. Потім стривожене: —

Його немає!

— Обшукайте будинок, — наказала Джейн.

— Чекайте. Тут, на ліжку, записка. Це почерк Тедді.

— Про що в ній ідеться?

По телефону Джейн почула шелест паперу.

— Вона адресована вам, детективе, — сказала Ненсі. — Тут написано: «Дякую. Тепер у нас усе буде добре». Це все, що є.

«Дякую. Тепер у нас усе буде добре».

Джейн уявила Ніколаса Клока, який дивовижним чином виходить із коми, відв’язує власну крапельницю й утікає з лікарні. Вона уявила Тедді, який кладе записку на своє ліжко перед тим, як вислизнути з дому Ініго й зникнути в темряві ночі. Обидва вони точно знали, куди прямували, тому що рухалися до однієї мети — спільного майбутнього батька й сина.

— Ви хоч уявляєте, що означає ця записка? — запитала Ненсі.

— Так. Мені здається, я точно знаю, що вона означає, — тихо сказала Джейн і поклала слухавку.

— Отже, Ніколас Клок живий, — сказала Мора.

— Не просто живий. Нарешті в нього є син. — Джейн дивилася у вікно на фургони телевізійників і зграю репортерів та операторів, що зростала. І хоча вона усміхалася, вогні всіх цих автомобілів раптом розпливлися, бо в неї виступили сльози. Вона підняла свою пляшку пива і прошепотіла у ніч тост:

— За тебе, Ніколасе Клоку.

Кінець гри.

34

«Кров змивається легше, ніж спогади», — подумала Клер. Вона стояла в кабінеті докторки Велівер, розглядаючи новенькі килими та меблі. На бездоганних поверхнях виблискувало сонячне світло, а в кімнаті пахло свіжим повітрям і лимонами. Крізь відчинене вікно вона почула сміх учнів, що веслували на озері. Суботні звуки.

Роззирнувшись по кімнаті, важко було повірити, що тут колись сталося щось жахливе, так ґрунтовно її змінила школа. Але жодне прибирання не могло стерти Óбрази, що закарбувалися в пам’яті Клер. Вона подивилася на блідо-зелений килим і побачила мертвого чоловіка, який дивився на неї з того візерунка з лоз і ягід. Вона обернулася до стіни, а на ній були бризки крові Ніколаса Клока. Вона подивилася на стіл і легко змогла уявити тіло Джастіни, яке лежало поруч, звалене пострілами детектива Ріццолі. Куди б вона не глянула в цій кімнаті, скрізь бачила тіла. Привид докторки Велівер досі був тут, усміхаючись через стіл, попиваючи безкінечні чашки чаю. Так багато привидів. Чи перестане вона їх бачити?

— Клер, ти йдеш?

Вона повернулася до Віла, який стояв у дверях. Більше вона не бачила опасистого прищавого Віла; тепер вона бачила свого Віла, хлопця, останнім бажанням якого, коли він думав, що вони помруть, було захистити її. Вона не була впевнена, чи справді це було кохання; вона навіть не була впевнена, що відчуває до нього. Усе, що вона знала: він зробив те, чого не робив для неї жоден хлопець, і це щось означало. Можливо, це означало все.

І в нього були гарні очі.

Вона обвела останнім поглядом кімнату, мовчки попрощалася з привидами й кивнула:

— Я йду.

Разом вони зійшли сходами й вийшли на вулицю, де їхні однокласники насолоджувалися цією яскравою суботою: хлюпалися в озері, валялися на траві. Стріляли з луків по мішенях, які вранці поставив містер Роман. Клер і Віл рушили вгору стежкою, яку вони обидва тепер добре знали, стежкою, яка вела їх на схил пагорба, петляючи між деревами через укриті лишайниками валуни, повз зарості кущів ялівцю. Вони підійшли до кам’яних сходів і піднялися на терасу до кола з тринадцяти валунів.

На них чекали. Вона побачила звичні обличчя: Джуліан і Бруно, Артур і Лестер. Того чудового ранку пташиний хор співав на деревах, а пес Ведмідь дрімав на розігрітій сонцем скелі. Вона підійшла до краю тераси й подивилася на зубчастий дах замку. Здавалося, він піднімався з долини внизу, як стародавній гірський масив. «Вечірня».

Дім.

Джуліан сказав:

— Оголошую відкритою цю зустріч Джакалів.

Клер розвернулась і приєдналася до кола.

Подяки

Після більш ніж двох десятиліть письменницької діяльності найціннішою стала міцна дружба, яку я зав’язала в цьому бізнесі, а в письменника не може бути кращих друзів, ніж моя чудова літературна агентка Меґ Ралі та моя чудова редакторка Лінда Мерроу.

Хай би там що, ви були поруч зі мною, і я перехиляю келих мартіні за вас обох! Також дякую Джині Сентрело, Ліббі Маґвайр і Ларі Фінлі за те, що вони вірили в мене протягом багатьох років, Шерон Пропсон за те, що робила книжкові тури таким задоволенням, Джейн Беркі та Пеґґі Ґордійн за безпомилкове й точне наставництво та Енджі Хореджсі за її дотепність і мудрість.

У своїх дослідженнях для «Останній, хто помре» я покладалася на інформацію з надійних джерел. Дякую моєму синові Адаму за його досвід роботи з вогнепальною зброєю, Пеґґі Маєр, Енідії Сантьяґо-Арс та їхнім чудовим колегам із Центру космічних польотів імені Ґоддарда, НАСА, за терплячі відповіді на запитання цього старого трекера, а також Бобу Ґлісону та Тому Догерті за те, що так щедро включили мене в цю неймовірну веселу екскурсію.

А найбільше я дякую своєму чоловікові Джейкобу. Після всіх цих років ти все ще єдиний.

Про авторку

Авторка бестселерів Тесс Ґеррітсен працює лікаркою, тож привносить у свої романи знання з перших уст про відділення невідкладної допомоги та аутопсію. Її трилери про детектива з відділу вбивств Джейн Ріццолі та судмедекспертку Мору Айлс надихнули на створення відомого телесеріалу «Ріццолі та Айлс». Але інтереси Тесс значно ширші, ніж медицина та злочинність. Навчаючись на антрополога в Стенфордському університеті, вона каталогізувала людські рештки, яким багато віків, а нині подорожує світом, аби досліджувати стародавні культури та химерні природні явища, якими захоплюється.

Вона живе з чоловіком у штаті Мен.

Літературно-художнє видання

ҐЕРРІТСЕН Тесс

Останній, хто помре

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск Д. О. Орел

Редактор І. М. Андрусяк

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректор О. Є. Шишацький

Підписано до друку 11.03.2023.

Формат 84х108/32. Друк офсетний.

Гарнітура «FranklinGothic». Ум. друк. арк. 20,16.

Наклад 10000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні «Фактор-Друк»

61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51,

тел.: +38 (057) 717 53 55

Оглавление

Тесс Ґеррітсен Останній, хто помре

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

Про авторку