Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-12-9988-7 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням: Gerritsen T. The Silent Girl: A Novel / Tess Gerritsen. — New York : Ballantine Books, 2011. — 336 p.

Переклад з англійської Олени Оксенич

Ґеррітсен Т.

Ґ39 Дівчина, яка мовчить : роман / Тесс Ґеррітсен ; пер. з англ. О. Оксенич. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 384 с.

ISBN 978-617-12-9886-6

ISBN 978-0-345-51550-6 (англ.)

Детектив Джейн Ріццолі менш за все вірила в те, що колись розслідуватиме витівки… потойбічних сил. Утім саме таке пояснення вона отримує, коли прибуває на місце злочину в бостонський Чайна-таун. Привид-убивця, що відрубує жінкам руки та перерізає горлянки, залишаючи поряд із жертвою жмутик чужого волосся. Джейн переконана: містикою тут і не пахне. Хтось цілком живий та реальний розпочав криваву різанину в місті. Розслідування виводить детективів на подію майже двадцятирічної давності: масове вбивство у китайському кварталі Бостона. Хтось вирішив повторити криваву історію з минулого? Чи завершити те, що почав колись?..

УДК 821.111(73)

© Tess Gerritsen, 2011

© Depositphotos.com / jochenschneider, Nik_Merkulov, VadimVasenin, обкладинка, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023

Присвячується

Біллові Гейберу та Дженет Тамаро,

бо вони повірили в моїх дівчат

«Ось що ти мусиш зробити, — мовив Мавпа. — Вимани чудовисько з його схованки, але будь певен, що зможеш вижити в цьому бою».

Ву Чен’ень, «Король Мавп: подорож на Захід», бл. 1500—1582

1

Сан-Франциско

Я стежу за цією дівчиною увесь день.

Вона нічим не дає зрозуміти, що знає про мене, хоча моє орендоване авто видно з рогу вулиць, на якому групка підлітків марнує час, як це властиво знудженим дітлахам. Вона здається молодшою за інших, але, можливо, це тому, що вона азійка — крихітна в свої сімнадцять, тоненька, мов тростинка. Чорне волосся стрижене коротко, по-хлоп’ячому, блакитні джинси пошарпані й усі в дірках. Гадаю, це не данина моді, а наслідки життя на вулиці. Дівчина затягується цигаркою, видихає дим із незворушністю вуличного бандита — це зовсім не пасує до її блідого обличчя з витонченими китайськими рисами. Достатньо гарними, щоб привабити голодні погляди двох перехожих. Дівчина помічає, як витріщаються на неї чоловіки, й сердито дивиться на них, без тіні страху; нескладно бути безстрашною, коли небезпека для тебе — щось абстрактне. Цікаво, як вона реагувала б, опинившись перед справжньою загрозою? Відбивалася чи зламалася б? Я хочу знати, з якого вона тіста, але наразі не схоже, щоб вона зазнала випробувань.

Вечоріє, підлітки починають розбрідатися. Спочатку йде один, тоді — інший. У Сан-Франциско ввечері прохолодно навіть улітку, тож ті, хто лишаються на розі, гуртуються тісніше, загортаються в куртки й светри, підкурюють одне одному, тішачись нетривкому теплу запальнички. Та голод і холод проганяють з вулиці останніх, і залишається лише вона: їй немає куди йти. Дівчина махає рукою друзям і ненадовго затримується на розі сама, немовби чекає на когось. Зрештою знизує плечима й крокує в мій бік, сунувши руки до кишень. Проминаючи моє авто, навіть не кине на мене погляду: дивиться просто перед собою, зосереджено й люто, наче прокручує в голові якусь дилему. Можливо, думає про те, на якому смітнику набрати чогось на вечерю. А можливо, їй ідеться про щось суттєвіше. Про майбутнє. Про виживання.

Вона, напевно, не усвідомлює, що слідом за нею ідуть двоє чоловіків.

Я бачу, як вони з’являються з провулка через лічені секунди після того, як вона проходить повз моє авто. Упізнаю їх: ті ж двоє, які витріщалися на неї раніше. Крокуючи по її слідах, один із чоловіків дивиться на мене крізь лобове скло. Швидкий погляд, аби оцінити, чи можу я стати загрозою. Побачене аніскільки його не тривожить, тож вони йдуть далі. Рухаються як досвідчені хижаки, якими вони і є, — переслідують слабку здобич, яка напевно не зможе відбитися.

Я виходжу з автівки, йду за ними слідом. Як і вони за дівчиною.

Вона прямує до району, в якому забагато покинутих будинків, а тротуари наче вимощені розбитими пляшками. Дівчина не відає ані страху, ані вагань, схоже, ці місця їй знайомі. Жодного разу не озирається. Вона або відчайдушна, або нічого не розуміє про цей світ і те, що в ньому коїться з такими дівчатами. Її переслідувачі так само не озираються. Навіть якби вони мене помітили, чого я не дозволю, то не злякалися б. Завжди так.

У наступному кварталі дівчина звертає праворуч і зникає за дверима.

Я ховаюся в тіні й дивлюся, що буде далі. Чоловіки зупиняються перед будівлею, до якої вона увійшла, радяться. Тоді теж заходять усередину.

Стоячи на тротуарі, я дивлюся на забиті дошками вікна. Це порожній склад із табличкою «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Двері прочинені. Прослизаю всередину, у морок, такий густий, що доводиться зупинитися на мить, зачекати, доки призвичаються очі, а тим часом покластися на інші органи чуттів. Чую, як рипить підлога. Відчуваю запах свічного воску. Бачу ліворуч тьмяне світло дверного проходу. Зупиняюся перед ним і зазираю до кімнати.

Дівчина стоїть навколішки перед імпровізованим столом у світлі самотньої мерехтливої свічки. Навколо — усі ознаки тимчасового житла: спальний мішок, бляшанки консервів, туристичний пальник. Вона вовтузиться з упертою бляшанкою, не знаючи, що ззаду підступають ті двоє чоловіків.

Я вже набираю повітря, щоб попередити її, але дівчина різко розвертається до непроханих гостей. У руці в неї сама лиш відкривалка — жалюгідна зброя проти двох дебелих чолов’яг.

— Це мій дім, — промовляє вона. — Забирайтеся.

Замість того щоб утрутитись, я залишаюся на місці й дивлюся, що буде далі. Хочу побачити, з якого ця дівчина тіста.

Один із чоловіків регоче.

— А ми в гості прийшли, мала.

— Хіба я вас запрошувала?

— Схоже, що товариство тобі не завадить.

— Схоже, що тобі не завадять мізки.

Не надто мудрий спосіб упоратися з такою ситуацією. Тепер хіть у них зливається з гнівом, а це — небезпечне поєднання. Та дівчина стоїть незворушно, цілковито спокійна, виставляє перед собою жалюгідне кухонне приладдя. Чоловіки кидаються на неї, і я вже навшпиньки готуюся атакувати.

Та вона робить це першою. Один стрибок, і її нога з гупанням влітає в грудину першого нападника. Удар неграційний, але цілком ефективний: чолов’яга затинається, хапається за груди, наче не може вдихнути. Перш ніж другий якось на це відреагує, дівчина розвертається до нього й гатить відкривалкою по голові. Той завиває й відступає.

Стає цікаво.

Перший нападник отямлюється і врізається у неї з такою силою, що обоє валяться на підлогу. Вона відбивається руками й ногами, гатить його кулаком у щелепу. Та злість зробила його нечутливим до болю, і він із ревінням навалюється на неї, знерухомлює своєю вагою.

Повертається другий чоловік. Він хапає її за зап’ястки, притискає до підлоги. Юність і недосвідченість завели дівчину в біду, з якої їй не вибратися. Вона ще геть зелена, нетренована, якою б несамовитою не була, і ось-ось має статися неминуче. Перший чоловік розстібає їй джинси, стягує з худорлявих стегон. Його збудження помітне неозброєним оком, штани напинаються. У цю мить чоловік найвразливіший.

Він мене не чує. Ось розстібає ширінку, а наступної миті вже лежить на підлозі з розтрощеною щелепою, і з рота сиплються вибиті зуби.

Другий встигає відпустити руки дівчини й скочити на ноги, але йому бракує швидкості. Я — тигр, а він — хіба вайлуватий буйвол, тупий і безпорадний проти мого удару. Тож із вереском валиться на землю. Судячи з химерного кута, під яким вигинається його рука, кістка зламана надвоє.

Я рвучко піднімаю дівчину на ноги.

— Ти ціла?

Вона застібає джинси, витріщається на мене.

— Ти хто взагалі?

— Це зачекає. Забираймося! — гарикаю я.

— Як це в тебе вийшло? Як вони так швидко лягли?

— Хочеш навчитися?

— Так!

Я дивлюся на чоловіків, які стогнуть і звиваються у нас під ногами.

— Тоді ось перший урок: знай, коли час тікати. — Я штовхаю її до дверей. — Тобто негайно.

Я спостерігаю за тим, як вона їсть. Апетит у неї вовчий як для такої тендітної дівчини: у неї влізло три тако з куркою, ціле озеро квасолевого паштету й велика склянка кока-коли. Їй хотілося мексиканської їжі, тож ми сидимо в кафе, де лунає музика мар’ячі, а стіни оздоблені крикливими зображеннями сеньйорит у танці. Дівчина на вигляд як китаянка, але вона істинна американка, від короткого волосся до подраних джинсів. Дика, неотесана істота, яка висьорбує зі склянки рештки коли, а тоді починає голосно гризти кубики льоду.

Я починаю сумніватися в мудрості свого задуму. Вона надто доросла для навчання, надто дика, аби вчитися дисципліни. Краще відпустити її назад на вулицю, якщо вона цього забажає, і знайти інший спосіб. Але я помічаю шрами на кісточках її пальців і пригадую, як близько вона була до того, щоб самотужки здолати двох дорослих чоловіків. Вона має природний талант і не має страху, а цих двох речей навчити неможливо.

— Ти пам’ятаєш мене? — питаю я.

Дівчина ставить склянку на стіл і супить брови. На мить мені здається, що в її очах промайнуло впізнавання, але цей вогник зникає. Вона хитає головою.

— Це було давно, — кажу. — Дванадцять років тому.

Ціла вічність для такої юнки.

— Ти була ще мала.

Дівчина знизує плечима.

— Тоді зрозуміло, чому я тебе не пам’ятаю.

Вона занурює руку до кишені куртки, дістає цигарку, починає підкурювати.

— Ти забруднюєш своє тіло.

— Це моє тіло, — різко відповідає вона.

— Не зовсім, якщо ти хочеш навчатись. — Я тягнуся через стіл, вихоплюю цигарку з її вуст. — Якщо хочеш навчатися, мусиш змінити свою поведінку. Мусиш бути шаноблива.

Вона пирхає.

— Говориш як моя мати.

— Ми з твоєю матір’ю були знайомі. У Бостоні.

— Вона померла.

— Я знаю. Вона написала мені місяць тому. Сказала, що хвора і що часу має обмаль. Саме тому я тут.

Сльози, які блищать в очах дівчини, мене дивують. Вона швидко відвертається, наче соромиться проявленої слабкості. Але в цю мить вразливості, коли я бачу її очі, вона нагадує мені власну дочку, яка була ще молодша, коли її не стало. Очі мені пече від сліз, та я й не намагаюся їх приховати. Саме горе зробило мене мною.

Воно стало вогнем, у якому загартувалася моя рішучість, загострилася моя ціль.

Ця дівчина мені потрібна. І зрозуміло, що вона потребує мене.

— Я кілька тижнів витратила на те, щоб тебе розшукати, — кажу їй.

— Прийомна родина була паршива. Мені краще самій.

— Якби мати побачила тебе зараз, у неї розбилося б серце.

— Їй завжди бракувало часу для мене.

— Може, це тому, що вона працювала на двох роботах, аби тебе прогодувати? Тому, що вона не могла ні на кого покластися?

— Вона дозволяла усьому світові витирати об себе ноги. Я жодного разу не бачила, щоб вона щось відстоювала. Навіть мене.

— Вона була налякана.

— Вона була безхребетна.

Я нахиляюся до неї: ця невдячна дівка мене розлютила.

— Ти навіть не уявляєш, як страждала твоя бідолашна мати. Вона усе робила заради тебе.

Я згиджено жбурляю в неї цигаркою. Вона не виправдала моїх сподівань. Може, вона й сильна, й безстрашна, та дочірній обов’язок не зв’язує її з мертвими батьком та матір’ю, вона не знає, що таке родинна честь. Не маючи зв’язку зі своїми пращурами, ми не більше ніж самотні порошинки, що пливуть у мороці, ні до кого й ні до чого не прив’язані.

Сплачую рахунок і підводжуся.

— Сподіваюся, одного дня ти віднайдеш мудрість і зрозумієш, чим мати пожертвувала заради тебе.

— Ти йдеш?

— Я нічого не зможу тебе навчити.

— Та й навіщо це тобі взагалі? Навіщо було мене шукати?

— У моїх надіях ти була інакшою. Тією, кого можна навчити. Тією, хто допомогла б мені.

— У чому допомогла?

Я не знаю, як на це відповісти. На мить єдиним звуком поміж нами лишається бляшана мексиканська музика, що лине з колонок ресторану.

— Ти пам’ятаєш батька? — питаю я. — Пам’ятаєш, що з ним сталося?

Вона пильно дивиться на мене.

— То ось у чому справа, так? Це тому я тобі потрібна. Бо мати написала про нього.

— Твій батько був хорошим чоловіком. Він любив тебе, а ти його зганьбила. Обох своїх батьків зганьбила. — Я кладу перед нею жмуток готівки. — Це на згадку про них. Забирайся з вулиці, повертайся до школи. Принаймні там тобі не доведеться відбиватися від незнайомих чоловіків.

Я розвертаюся й виходжу з ресторану.

За мить вона вибігає за мною.

— Зажди! — кричить. — Куди ти?

— Додому, до Бостона.

— Я тебе пригадую. І, здається, знаю, чого ти хочеш.

Я зупиняюся, розвертаюся до неї.

— Ти сама мала б цього хотіти.

— Що я маю робити?

Я роздивляюся її з голови до ніг, бачу кістляві плечі, стегна, такі вузькі, що джинси заледве тримаються на них.

— Ідеться не про те, що ти мусиш робити, — відповідаю я, — а про те, ким ти мусиш бути.

Повільно підходжу до неї. До цієї миті вона не бачила причин мене боятися — та й чому б? Я ж просто жінка. Але зараз вона бачить у моїх очах щось таке, що змушує її на крок відступити.

— Боїшся? — тихо запитую я.

Вона різко піднімає голову й з дурною бравадою відповідає:

— Ні. Не боюся.

— Маєш боятися.

2

Сім років по тому

— Мене звати докторка Мора Айлс, прізвище А-Й-Л-С. Я патологоанатом, працюю в бюро судово-медичної експертизи штату Массачусетс.

— Докторко Айлс, розкажіть, будь ласка, суду про свою освіту та досвід роботи, — попросила помічниця прокурора округу Саффолк Кармела Аґілар.

Відповідаючи на запитання, Мора не зводила очей із помічниці прокурора. Було значно легше зосередитися на спокійному обличчі Аґілар, аніж ловити люті погляди підсудного та його прихильників, яких у залі суду зібралося кількадесят.

Аґілар, схоже, не помічала, що веде справу перед вороже налаштованою аудиторією, або ж її це просто не обходило, та Мора була боляче свідома того, що більшість присутніх належала до лав правоохоронців або ж була їхніми друзями. І те, що говоритиме Мора, їм не сподобається.

Обвинувачуваним був офіцер департаменту поліції Бостона Вейн Браян Ґрафф, квадратна щелепа та широкі плечі якого уособлювали образ всеамериканського героя. Прихильність присутніх була на боці Ґраффа, а не жертви — чоловіка, який пів року тому опинився на Мориному столі після побиття. Чоловіка, якого поховали неоплаканим. Чоловіка, який за дві години до смерті зізнався у смертному гріху: він стріляв у поліцейського і вбив його.

Переповідаючи своє резюме, Мора відчувала погляди на обличчі, пекучі, мов лазерні промені.

— Я закінчила Стенфордський університет як бакалавр антропології, — мовила вона. — Отримала медичну освіту в Університеті Каліфорнії у Сан-Франциско, у цьому ж закладі пройшла п’ятирічну резидентуру з патологічної анатомії. Сертифікована як спеціалістка з патологоанатомії та клінічної патології. Після резидентури закінчила аспірантуру з судово-медичної патології у Лос-Анджелеському відділенні Університету Каліфорнії.

— Ви маєте сертифікацію міністерства охорони здоров’я в своїй галузі?

— Так, мем. І в загальній патологоанатомії, і в судовій.

— І де ви працювали до місцевого, бостонського, бюро судово-медичної експертизи?

— Протягом семи років я працювала в судово-медичній експертизі Сан-Франциско, штат Каліфорнія. Також викладала патологоанатомію в Університеті Каліфорнії. Маю медичні ліцензії обох штатів, і Каліфорнії, і Массачусетсу.

Стільки інформації від неї не вимагалося, й Аґілар насупилася, бо Мора перебила заплановані нею запитання. Вона стільки разів розповідала про це в суді, що точно знала, що саме у неї запитають, і відповідала автоматично. Де вчилася, чим саме займалася на роботі, чи достатньо кваліфікована, щоб свідчити саме в цій справі.

Покінчивши з формальностями, Аґілар нарешті перейшла до справи.

— Це ви минулого жовтня проводили аутопсію особи на ім’я Фабіан Діксон?

— Так, — відповіла Мора.

Відповідь була коротка, однак жінка відчула, як зросло напруження в залі суду.

— Розкажіть, як містер Діксон опинився в патологоанатома.

Аґілар не зводила очей із Мори, наче казала: «Не зважайте на інших. Просто дивіться на мене й розповідайте факти».

Мора випросталася й заговорила, достатньо голосно, щоб її чули всі.

— Покійного, двадцятичотирирічного чоловіка, знайшли непритомним на задньому сидінні патрульного авто департаменту поліції Бостона. Це сталося приблизно за двадцять хвилин після його арешту. Швидка привезла його до Центральної лікарні штату Массачусетс, де його визнали мертвим по прибутті до приймального відділення.

— І це вимагало огляду судмедексперта?

— Саме так. Його перевели до нашого моргу.

— Опишіть для суду, яким ви вперше побачили містера Діксона.

Мора зауважила, що помічниця прокурора назвала померлого на ім’я. Не сказала «тіло» чи «загиблого». Це був її спосіб нагадати суду, що жертва була особистістю, мала ім’я, обличчя, життя.

Мора відповіла та само.

— Містер Діксон був добре розвинутим чоловіком середнього зросту й ваги, він прибув до нашого закладу вбраний лише у бавовняні труси й шкарпетки. Інший одяг із нього зняли під час спроб реанімації у приймальному відділенні. На грудях у нього досі були наліпки для ЕКГ, а в лівій руці залишився внутрішньовенний катетер…

Вона замовкла. Тут починалася незатишна територія. Хоча Мора й не дивилася на аудиторію та підсудного, вона знала, що вони дивляться на неї.

— У якому стані було тіло? Можете описати? — натиснула Аґілар.

— На грудях, лівому боці та верхній частині живота були численні синці. Обидва ока заплющені від набряків, на губі й голові рвані рани. Бракувало двох зубів — верхніх передніх різців.

— Заперечую! — підвівся захисник. — Ми не можемо знати, коли він втратив зуби. Це могло статися багато років тому.

— Один зуб ми побачили на рентгенівському знімку, — відповіла Мора. — У нього в шлунку.

— Свідкам належить утримуватися від коментарів без дозволу, — суворо відрубав суддя й подивився на захисника. — Заперечення відхилено. Міз Аґілар, продовжуйте.

Помічниця окружного прокурора кивнула, злегка усміхнувшись, і знову зосередилася на Морі.

— Отже, містер Діксон мав чимало синців, рвані рани і принаймні один нещодавно вибитий зуб.

— Так, — підтвердила Мора. — Це можна побачити на знімках з моргу.

— Якщо суд не заперечує, ми хотіли б продемонструвати ці фотографії, — сказала Аґілар. — Мушу попередити: це неприємне видовище. Якщо хтось із присутніх не має бажання на них дивитися, пропоную залишити залу суду.

Вона замовкла й роззирнулася.

Ніхто не вийшов.

Коли з’явився перший слайд із зображенням побитого тіла Фабіана Діксона, було чути, як люди в залі гучно втягують повітря. Мора стрималася, описуючи синці Діксона, бо знала, що знімки розкажуть цю історію краще за неї. Фотографію не звинуватиш у брехні чи в тому, що вона стала на чийсь бік. Тож правда, що дивилася з цього знімка, була очевидною: Фабіана Діксона жорстоко побили, перш ніж запхати на заднє сидіння патрульного авто.

У міру того як Мора описувала побачене на аутопсії, з’являлися нові слайди. Численні зламані ребра. Зуб, що опинився у шлунку. Кров у легенях після вдихання. І причина смерті: розрив селезінки, що викликав обширну черевну кровотечу.

— Яким був рід смерті містера Діксона, докторко Айлс? — запитала Аґілар.

Це було головне запитання, воно жахало Мору неминучими наслідками.

— Це було вбивство, — відповіла вона.

Називати винних — не її робота. Вона обмежилася короткою відповіддю, але не змогла втриматися і не глянути на Вейна Ґраффа. Звинувачений поліцейський сидів нерухомо, вираз обличчя, неначе вирізьбленого з граніту, неможливо було прочитати. Він більше десяти років чесно служив Бостону. Перед судом уже виступили з десяток свідків, які розповіли, що офіцер Ґрафф мужньо ставав на їхній захист. Вони казали, що він був героєм, і Мора їм вірила.

Утім, уночі 31 жовтня, коли Фабіан Діксон убив поліцейського, Вейн Ґрафф із напарником перетворилися на янголів помсти. Вони провели арешт, і Діксон помер, перебуваючи під їхнім наглядом. «Затриманий поводився збуджено й агресивно, ймовірно під впливом феніциклідину або креку», — написали вони у звіті. Описали, як шалено, з надлюдською силою, опирався Діксон. Знадобилися зусилля обох офіцерів, щоб запхати його до патрульного авто. «Контроль над затриманим вимагав застосування сили, але він не реагував на біль. Під час боротьби стогнав, видавав тваринні звуки, намагався зняти з себе одяг, хоча температура була не більше чотирьох градусів за Цельсієм». Вони майже занадто ідеально описали ажитований делірій — знаний медичний стан, від якого не раз помирали арештанти, перебравши кокаїну.

Однак кілька місяців по тому токсикологічний звіт показав, що в крові Діксона був лише алкоголь. У Мори не залишилося сумнівів: це було вбивство. І один із убивць сидів зараз на лаві підсудних, дивлячись на Мору.

— Більше запитань не маю, — сказала Аґілар і сіла на місце, випромінюючи впевненість в успіху справи.

Морріс Вейлі, захисник підсудного, підвівся для перехресного допиту, і Мора відчула, як напружилися її м’язи. Вейлі підходив до трибуни свідка з приязним виразом обличчя, наче мав намір просто по-дружньому потеревенити. Якби вони зустрілися на коктейльній вечірці, він міг би скласти приємне товариство — доволі привабливий чоловік у костюмі від «Брукс бразерс».

— Гадаю, ми всі вражені вашими регаліями, докторко Айлс, — мовив він, — тож я не марнуватиму часу суду, переглядаючи ваші наукові досягнення.

Мора промовчала, вона просто дивилася на його усміхнене обличчя й думала про те, з якого ж боку він вдарить.

— Не думаю, що хтось із присутніх сумнівається в тому, що ви сумлінно працювали, аби стати тією, ким ви є, — вів далі Вейлі. — Особливо якщо взяти до уваги деякі проблеми особистого характеру, які переслідували вас в останні місяці.

— Заперечую, — підкреслено втомлено зітхнула Аґілар і підвелася. — Це не стосується справи.

— Стосується, ваша честь. Це впливає на висновки свідка, — зазначив Вейлі.

— Яким чином? — запитав суддя.

— Минулий досвід може вплинути на те, як саме свідок трактує докази.

— Про який досвід ідеться?

— Якщо ви дозволите розвинути тему, усе буде зрозуміло.

Суддя пильно подивився на Вейлі.

— Наразі я дозволяю продовжити тему. Але лише наразі.

Аґілар скривилася й сіла на місце.

Вейлі знову перевів увагу на Мору.

— Докторко Айлс, чи пригадуєте ви дату огляду покійного?

Мора завагалася, заскочена різким поверненням до теми аутопсії. Утім, зауважила, що він не назвав імені жертви.

— Ви говорите про містера Діксона? — перепитала вона й побачила, як в очах адвоката блимнуло роздратування.

— Так.

— Розтин було проведено першого листопада минулого року.

— І ви саме в цей день визначили причину смерті?

— Так. Як я вже говорила, він помер від значної внутрішньої кровотечі, викликаної розривом селезінки.

— І рід його смерті ви встановили у цей же день?

Мора завагалася.

— Ні. Принаймні не остаточно…

— Чому ж?

Вона глибоко вдихнула, розуміючи, що всі дивляться лише на неї.

— Я хотіла зачекати результатів токсикологічного аналізу. Щоб перевірити, чи перебував містер Діксон під упливом кокаїну або інших хімічних речовин. Волію бути обачною.

— І це схвально. Бо ж ваше рішення може знищити кар’єри, а то й життя двох відданих офіцерів поліції.

— Мене обходять лише факти, містере Вейлі, до чого б вони не вели.

Відповідь адвокатові не сподобалося — Мора зрозуміла це з того, як смикнулася його щелепа. Уся подоба приязності розвіялася: це була битва.

— Отже, ви провели аутопсію першого листопада, — мовив він.

— Так.

— Що сталося після цього?

— Я не зовсім розумію, про що ви.

— У вас були вихідні? Ви провели наступний тиждень за іншими розтинами?

Мора пильно подивилася на нього. Тривога змією скрутилася в її шлунку. Вона не знала, до чого він хилить, але напрям їй уже не подобався.

— Я поїхала на конференцію з патологоанатомії, — відповіла вона.

— До Вайомінгу, чи не так?

— Так.

— Де вам довелося пережити травматичний досвід. На вас напав продажний офіцер поліції.

Аґілар скочила на ноги.

— Заперечую! Це не стосується справи!

— Відхиляю, — відповів суддя.

Вейлі усміхнувся. Це була вільна дорога до запитань, яких так страшилася Мора.

— То це правда, докторко Айлс? На вас напав офіцер поліції?

— Так, — прошепотіла вона.

— Боюся, я не розчув.

— Так, — повторила Мора голосніше.

— І як ви пережили цей напад?

У залі стояла мертва тиша, усі чекали на її розповідь. На розповідь, про яку вона і думати не хотіла, бо ті події досі виринали у нічних жахіттях. Вона пригадала самотній пагорб у Вайомінгу. Пригадала, як грюкнули дверцята автомобіля заступника шерифа, замикаючи її в полоні заґратованого заднього сидіння. Пригадала власну паніку, те, як калатала руками по склу, намагаючись утекти від чоловіка, який збирався її вбити.

— Докторко Айлс, то як ви врятувалися? Хто вам допоміг?

Мора глитнула.

— Юнак.

— Шістнадцятирічний Джуліан Перкінс — здається, так. Юнак, який застрелив того офіцера поліції.

— Він не мав вибору!

Вейлі схилив голову.

— Захищаєте хлопця, який убив копа?

— Продажного копа!

— А тоді ви повернулися до Бостона. І назвали смерть містера Діксона вбивством.

— Бо так воно і було.

— Або ж це був трагічний нещасний випадок? Неминучий наслідок того, що агресивного арештанта довелося заспокоювати силою?

— Ви бачили фотографії з моргу. Поліція вдалася до значно більшої сили, ніж це було необхідно.

— Як і хлопчина у Вайомінгу, Джуліан Перкінс. Він застрелив заступника шерифа. Ви вважаєте, що це було виправдано?

— Заперечую, — втрутилася Аґілар. — Це суд не над докторкою Айлс.

Вейлі викотив наступне запитання, не зводячи погляду з Мори.

— Що сталося у Вайомінгу, докторко Айлс? Чи не зійшло на вас одкровення, поки ви боролися за життя? Чи не усвідомили ви раптом, що копи — ваші вороги?

— Заперечую!

— Або ж копи завжди були ворогами? Схоже, у вас у родині панує така думка.

Бахнув молоток судді.

— Містере Вейлі, негайно підійдіть сюди.

Мора ошелешено дивилася, як обидва юристи схилилися до судді. Ще й до цього дійшло — до перемивання кісток її родини. Певно, кожен бостонський коп знав про Амальтею, її матір, яка зараз відбувала довічне ув’язнення у жіночій в’язниці у Фремінґемі. «Мені дало життя чудовисько, — подумала вона. — І тепер, дивлячись на мене, усі чудуються, чи не тече в моїх венах те ж зло». Вона побачила, як пильно дивиться на неї підсудний, офіцер Ґрафф. Їхні погляди зустрілися, і його вуста вигнулися в посмішці. «Ласкаво прошу до наслідків, — читалося в його очах. — Ось що буває, коли перетинаєш цю тонку синю лінію1».

— Суд іде на перерву, — оголосив суддя. — Засідання продовжиться о другій по обіді.

Присяжні вервечкою вийшли з зали, і Мора відкинулася на спинку стільця, не помітивши, що Аґілар стоїть поряд із нею.

— Брудна гра, — мовила вона. — Цього не мали дозволити.

— Він усе перевів на мене, — сказала Мора.

— Ну, у нього нічого більше не було, бо ті фотографії з розтину до біса переконливі. — Погляд Аґілар був важкий. — Я маю щось іще дізнатися про вас, докторко Айлс?

— Окрім того що моя мати засуджена за вбивство, а сама я розважаюся, катуючи кошенят?

— Мені не до сміху.

— Ви вже сказали — тут не мене судять.

— Ні, але вони намагатимуться перевести увагу на вас. Чи ненавидите ви копів. Чи є у вас прихований мотив. Ми можемо програти справу, якщо присяжні вирішать, що ви маєте невідповідний рівень. Тож якщо вони можуть підняти ще якусь тему — скажіть. Якщо ви змовчали ще про якісь таємниці.

Мора подумала про сором, який так ретельно охороняла. Заборонений роман, який нещодавно закінчила. Історію насильства в родині.

— Усі мають таємниці, — мовила вона. — Мої справи не стосуються.

— Сподіваюся, що це так, — відповіла Аґілар.

3

Куди не кинеш оком у китайському кварталі Бостона — всюди привиди. Вони заповнюють тихий район Тай-Тун-віллідж і сліпучу Біч-стрит, зависають над вуличкою Пін-Он, носяться темним провулком за Оксфорд-плейс. Ці вулиці повні привидів. Принаймні так вважав вуличний екскурсовод Біллі Фу. Байдуже, чи вірив він у це сам: його робота полягала в тому, щоб переконати туристів, що цей район аж кишить примарами. Люди хотіли вірити у привидів — саме тому стільки людей були готові викласти 15 баксів з носа, щоби тремтіти на розі Біч та Оксфорд, слухаючи криваві оповідки Біллі. Сьогодні на вечірню екскурсію «Привиди Чайнатауна» підписалася доречна чортова дюжина, включно з двома десятирічними близнюками, яких годилося б укласти спати ще години три тому. Та коли потребуєш грошей, не гребуєш ніким зі платоспроможних клієнтів, навіть нахабною пацанвою. Біллі мав ступінь магістра з театральних мистецтв і не мав жодних перспектив роботи, а цей вечір міг би принести йому солідні 195 баксів плюс чайові. Непогана сума за дві години ляпання язиком, навіть якщо для цього доводиться принижуватися, вбравшись в атласний вишитий халат і зав’язавши собі на голові штучний хвостик.

Біллі відкашлявся й здійняв руки вгору, покладаючись на навички, отримані за шість семестрів вивчення акторської майстерності, аби привабити їхню увагу.

— Надворі 1907 рік! Друге серпня, спекотний вечір п’ятниці.

Його низький зловісний голос злетів понад звуками дорожнього руху. Наче смерть, що знаходить у натовпі наступну жертву, Біллі вказав на той бік вулиці.

— Там, на площі, відомій як Оксфорд-плейс, б’ється серце китайського кварталу Бостона. Ходіть зі мною, і ви повернетеся в ті часи, коли ці вулиці кишіли іммігрантами. Коли літня ніч парувала запахами поту й дивних спецій. Повернетеся у ніч, коли у повітрі бриніла смерть!

Він драматично змахнув рукою, запрошуючи туристів за собою на Оксфорд-плейс. Там вони згуртувалися навколо нього й уважно слухали. Дивлячись на зацікавлені обличчя, Біллі подумав: «Саме час зачарувати їх, сплести закляття, на яке спроможний лише талановитий актор». Він розкинув руки, набираючи повітря, і рукави вишитого халата затріпотіли, немов атласні крила.

— Ма-а-а-а-а-мо! — запхинькав один з малих. — Він штовхається!

— Майкле, припини! — гарикнула на нього мати. — Припини негайно!

— Я нічого не робив!

— Ти дратуєш брата.

— А він дратує мене.

— Хлопці, хочете назад до готелю? Хочете?

«О господи, будь ласка, повертайтеся до свого готелю», — подумав Біллі. Але брати замовкли, люто зиркаючи один на одного й склавши руки на грудях, наче відмовлялися цікавитися екскурсією.

— Як я вже казав… — завів Біллі. Але це втручання зіпсувало всю сцену, і він практично чув «пуффф», із яким драматичне напруження зникло, мов повітря з розірваної кульки. Тож він продовжив, скрегочучи зубами.

— Стояла парка серпнева ніч. Просто на цій площі сиділа група азіатів — вони відпочивали після довгого робочого дня у своїх пральнях та крамницях.

Він ненавидів слово «азіати», але був змушений вичавити його з себе, аби воскресити ті часи, коли газети регулярно згадували «підступних і зловісних уродженців Сходу». Коли навіть журнал «Тайм» вважав за можливе писати про «єхидні бліді напівпосмішки на жовтих, мов телеграфні бланки, обличчях». Ті часи, коли американець китайського походження Біллі Фу не мав би перспектив, окрім важкої фізичної роботи або ж гарування у пральні чи на кухні генделика.

— Тут, на цій площі, ось-ось почнеться бій, — вів далі Біллі. — Бій між двома ворожими китайськими угрупованнями, Он Леон та Хіп Сін. Бій, що омиє кров’ю цілу площу… Хтось запалює петарду. Раптом ніч вибухає пострілами! Китайці тікають, вони нажахані! Але декому бракує швидкості, й коли замовкають кулі, п’ятеро чоловіків лежать мертві або ж при смерті. Останні жертви кривавих та горезвісних війн між тонгами2…

— Мамо, може, підемо вже?

— Цс-с. Слухай розповідь.

— Але вона нудна-а-а-а-а.

Біллі замовк, руки смикнулися в пориві схопити невдячного малого за горло. Він кинув на хлопця убивчий погляд, але той тільки знизав плечима, аніскільки не вражений.

— У такі туманні ночі, — цідив Біллі крізь стиснуті зуби, — іноді можна почути віддалений звук тих петард. Можна побачити тіні, що мчать, охоплені смертним жахом, і вічно сподіваються втекти від куль, що літали тут тоді!

Він розвернувся, махнув рукою.

— Ходіть за мною на інший бік Біч-стрит. До іншого пристанища привидів!

— Мамо. Мамо!

Біллі проігнорував малого гівнюка й повів групу через дорогу. «Усміхайся й продовжуй триндіти. Тобі потрібні чайові». Лишилося протриматися годину. Спочатку вони зайдуть на Напп-стрит, там наступна зупинка. Далі — Тайлер-стрит і гральне кубло, де в дев’яносто першому було вбито п’ятьох чоловіків. У Чайнатауні було повно місць, де когось убили.

Він повів групу по Напп-стрит. Вона була хіба трохи ширша за провулок, погано освітлена й малолюдна. Коли вони звернули від вогнів та трафіку Біч-стрит, здалося, що температура різко опустилася. Біллі здригнувся й тісніше загорнувся у свій халат. Він уже помічав таке в цій частині вулиці. Навіть теплими літніми вечорами тут завжди було зимно, наче холод давно оселився у провулку, щоб ніколи не зникнути. Його туристи, схоже, теж це помітили: він почув, як застібаються блискавки, побачив рукавиці, що до того лежали по кишенях. Усі затихли, тільки кроки відлунювали від будинків, що височіли обабіч них. Навіть пацани мовчали, наче відчули, що тут зовсім інше повітря. Що тут щось є, щось таке, що поглинає радість і сміх.

Біллі різко зупинився біля закинутої будівлі, де на дверях висів замок, а вікна першого поверху були заґратовані. Іржава пожежна драбина піднімалася до третього та четвертого поверхів, де всі вікна були ретельно забиті дошками, немовби стримуючи щось, що чаїлося всередині. Група збилася тісніше, аби трохи зігрітися. Або ж вони відчули в провулку щось інше, щось таке, що змусило їх скупчитися, наче шукаючи захисту?

— Ласкаво прошу на місце одного з найпохмуріших злочинів у Чайнатауні, — промовив Біллі. — Таблички на будівлі вже немає, але дев’ятнадцять років тому за ґратами на цих вікнах був невеличкий ресторанчик під назвою «Червоний фенікс». Це був скромний заклад, лише на вісім столиків, але він уславився тим, що тут подавали свіжі молюски. Був пізній вечір тридцятого березня, прохолодний і вологий. Схожий на цей — зазвичай галасливі вулиці китайського кварталу були на диво тихі. У «Червоному феніксі» тоді працювало лише двоє людей — офіціант Джиммі Фан та кухар, нелегальний іммігрант із Китаю на ім’я Ву Веймінь. Троє клієнтів прийшло на вечерю — останню для них, бо щось на кухні пішло дуже не так. Ми ніколи не дізнаємося, що змусило кухаря оскаженіти, перетворившись на кровожерного безумця. Можливо, довгі й виснажливі години роботи. А може, й розбите життям на чужині серце.

Біллі помовчав, а тоді продовжив моторошним шепотом:

— А може, ним оволоділа якась чужа сила? Може, в нього вселилося зло? І саме це зло змусило його дістати зброю, увірватися до зали? Зло, яке досі живе тут, на цій темній вулиці. Ми знаємо лише, що він дістав пістолет і…

Біллі замовк.

— І що? — нетерпляче підбурив його хтось.

Але увага Біллі була прикута до даху — він міг присягнутися, що там щойно щось ворушилося. Ледь помітний рух чорного на чорному, наче крило велетенської пташки проти нічного неба. Він випростався, намагаючись роздивитися щось іще, але тепер бачив лише скелетоподібний обрис пожежної драбини, що тулилася до стіни.

— То що сталося? — запитав один із хлопчаків.

Біллі оглянув тринадцять облич, що вичікувально дивилися на нього, й спробував згадати, на чому зупинився. Але його досі тривожило те, що промайнуло на тлі неба. Йому відчайдушно захотілося негайно забратися з темного провулку, втекти подалі від цієї будівлі. Так сильно хотілося, що всі крихти волі пішли на те, щоб не побігти назад, до Біч-стрит. До світла. Він набрав повітря й вибовкнув:

— Кухар їх застрелив. Усіх застрелив. А тоді вкоротив собі віку.

Із цими словами Біллі розвернувся й швидко махнув їм рукою, ведучи подалі від цього клятого будинку з його привидами та відлунням жахів. До Гаррісон-авеню залишався один квартал, вулиця заманювала світлом та гуркотом автівок. Місце для живих, не для мертвих. Біллі йшов так поспішно, що його туристи відстали, але він не міг позбутися відчуття загрози, що стискалася навколо нього все міцніше. Відчуття, що хтось стежить за ними. Стежить за ним.

Його змусив озирнутися голосний жіночий вереск. Серце калатало. Тоді група раптом голосно розреготалася, й один із чоловіків сказав:

— Слухай, класний реквізит! На всіх екскурсіях такі маєш?

— Що? — не зрозумів Біллі.

— Ми мало не обгидилися з переляку! До біса реалістична штука.

— Не розумію, про що ви.

Чоловік вказав на те, що вважав частиною шоу.

— Малий, покажи йому, що ти знайшов.

— Отам, біля смітників, знайшов, — сказав один з хлопчаків, піднімаючи знахідку. — Фу-у, на дотик теж як справжнє. Гидота!

Біллі зробив кілька кроків до них і раптом зрозумів, що не може поворухнутися, не може сказати ані слова. Він завмер, витріщаючись на те, що тримав малий. Дивився на чорнильні краплі, що забризкали куртку хлопчиська, хоч він того, схоже, й не помітив.

Першою закричала мати хлопчика. Тоді заверещали, відступаючи, інші. Спантеличений малий тримав свою знахідку, а кров усе крапала йому на рукав.

4

— Я лише минулої суботи тут вечеряв, — сказав детектив Баррі Фрост, коли вони рушили до Чайнатауна. — Водив Ліз на балет, до театру Вóна. Вона любить балет, але я його просто не доганяю. Заснув серед вистави. А потім ми пішли до ресторану «Океанське місто».

Була друга година ночі — надто пізно для такої балакучості, але детектив Ріццолі не заважала напарникові теревенити про своє останнє побачення, зосередившись на кермуванні. Для втомлених очей усі ліхтарі були занадто яскравими, усі зустрічні фари атакували сітківку. Годину тому вона спала в затишному коконі поруч із чоловіком, а тепер намагалася прокинутися серед дорожнього руху, який незбагненним чином ледь повз у годину, коли всі притомні громадяни мали б спати вдома.

— Ти там бувала? — запитав Фрост.

— Що?

— У ресторані «Океанське місто». Ліз замовляла чудових молюсків із часником та соусом з чорних бобів. Згадую, і аж їсти хочеться. Із задоволенням навідаюся туди ще.

— Що за Ліз? — запитала Джейн.

— Я минулого тижня про неї розповідав. Ми познайомилися в оздоровчому центрі.

— Я думала, ти зустрічаєшся з якоюсь там Маффі.

— Меґґі. — Фрост знизав плечима. — Не склалося.

— Як і з тією, що була до неї. Як там її звали?

— Слухай, я намагаюся зрозуміти, чого хочу від жінки, ясно? Я надто давно залишив шлюбний ринок. Чорт, навіть і не думав, що навколо стільки незаміжніх дівчат.

— Жінок.

Він зітхнув.

— Так, так. Еліс намагалася вдовбати це мені в голову. Тепер требаказати жінки.

Джейн вдарила по гальмах перед світлофором і зиркнула на напарника.

— Ви з Еліс зараз часто спілкуєтеся?

— Про що нам розмовляти?

— Може, про десять років у шлюбі?

Фрост розвернувся до вікна, за яким не було нічого цікавого.

— Нема чого більше сказати. Вона живе далі.

«А Фрост — ні», — подумала Джейн. Вісім місяців тому Еліс, його дружина, виїхала з їхнього дому. Відтоді Ріццолі була в курсі хроніки активних, але безрадісних пригод напарника з жінками. Була пишногруда білявка, яка одразу сказала йому, що не носить білизни. Лячно спортивна бібліотекарка із зачитаним примірником «Камасутри». Рожевощока квакерка, яка його перепивала. Фрост розповідав усі ці історії із зачудуванням і ніяковістю, та в його очах Джейн здебільшого бачила сум. Він у всьому був бажаною здобиччю — стрункий, спортивний, по-м’якому привабливий, тож із побаченнями все мало б складатися значно краще.

«Але він досі сумує за Еліс».

Вони звернули на Біч-стрит, в’їхали у саме серце китайського кварталу, й Ріццолі мало не засліпило блимання вогнів патрульної автівки. Вона зупинилася поруч, і вони з напарником вийшли у вологу весняну ніч, прохолода якої пробирала до кісток. Попри глуху годину, на тротуарі зібралися роззяви, і Джейн чула, як вони перешіптуються китайською й англійською, безсумнівно, обмінюючись універсальним запитанням: «Хтось знає, що тут сталося?»

Вони з Фростом пройшли далі по Напп-стрит і пірнули під поліційну стрічку, туди, де стояв патрульний.

— Детективи Ріццолі та Фрост, відділ розслідування вбивств, — відрекомендувалася Джейн.

— Вам туди, — коротко відповів коп і показав на провулок біля смітника, де стояв його колега.

Підходячи до нього, Джейн зрозуміла, що коп охороняє не смітник, а щось, що лежить на землі. Вона різко зупинилася, дивлячись на відрубану праву руку.

— Ого, — видихнув Фрост.

Коп розреготався.

— От і я сказав так само.

— Хто її знайшов?

— Екскурсійна група «Привиди Чайнатауна». Малий підібрав її, бо думав, що то реквізит. Вона була свіжа, ще кров крапала. Щойно він зрозумів, що рука справжня, впустив її точно на те місце, де вона й лежить. Гадаю, такого вони від екскурсії не чекали.

— Де тепер ці туристи?

— Вони всі перелякалися. Відпросилися до своїх готелів, але імена та контактну інформацію я записав. Екскурсію вів місцевий хлопчина, каже, що готовий говорити з вами, коли захочете. Ніхто нічого, крім руки, не бачив. Вони набрали дев’ять-один-один, диспетчер спочатку подумав, що це якийсь розіграш. Ми не одразу приїхали, бо затрималися з хуліганами у Чарльзтауні.

Джейн присіла, посвітила на руку ліхтариком. Край був на диво рівний, вкритий шкоринкою засохлої крові. Рука здавалася жіночою — бліді тонкі пальці, бентежно елегантний манікюр. Ані каблучок, ані годинника.

— Вона так і лежала на землі?

— Так. На таке свіже м’ясо швидко збігаються пацюки.

— Не бачу, щоб її хтось гриз. Отже, лежить недавно.

— Я там іще дещо побачив.

Коп увімкнув ліхтарик, промінь висвітлив блякло-сіру річ на відстані кількох ярдів.

Фрост підійшов, щоб роздивитися.

— «Геклер і Кох». Дорогий, — мовив він і глянув на Джейн. — Із глушником.

— Хтось із туристів чіпав пістолет? — запитала вона.

— Його ніхто не торкався, — відповів коп. — Вони його не бачили.

— Отже, маємо автоматичний пістолет із глушником і свіжовідрубану праву руку, — підбила підсумки Джейн. — Із ким побитися об заклад, що вони пов’язані?

— Прекрасна річ, — озвався Фрост, досі милуючись зброєю. — Не можу уявити, щоб хтось його просто так викинув.

Джейн підвелася, подивилася на смітник.

— Решту тіла там не шукали?

— Ні, мем. Я вирішив, що руки більше ніж достатньо, щоб викликати одразу вас. Не хотів нічого порушити на місці злочину до вашого прибуття.

Ріццолі дістала з кишені пару латексних рукавичок. Поки надягала їх, завважила, як почало гупати серце в передчутті знахідки. Разом із Фростом вони підняли зі смітника кришку, і в обличчя їм вдарив сморід зіпсованих морепродуктів. Долаючи нудоту, Джейн опустила погляд на розчавлені картонні коробки та великий чорний сміттєвий пакет. Вони з Фростом перезирнулися.

— Зробиш нам честь? — запитав Баррі.

Ріццолі потяглася, смикнула за пакет і одразу ж зрозуміла, що тіла там немає: мішкові бракувало ваги. Кривлячись від смороду, вона розв’язала його й зазирнула всередину: самі рештки креветок та крабові панцирі.

Напарники зробили крок назад, кришка смітника опустилася з гучним брязкотом.

— Удома нікого нема? — запитав коп.

— Тут нема. — Джейн зиркнула на відрубану руку. — То де ж вона вся?

— Можливо, хтось розкидає її частинами по місту.

Коп засміявся.

— А може, один із цих китайських ресторанів приготував з неї нічогеньке рагу.

Джейн глянула на Фроста.

— Добре, що ви замовляли молюсків.

— Ми вже обійшли район, — сказав патрульний. — Нічого не знайшли.

— Я думаю, ми однаково зробимо ще один обхід.

Вони з Фростом повільно рушили по Напп-стрит, розбиваючи тіні вогнями ліхтариків. Бачили уламки розбитих пляшок, папірці, сигаретні недопалки. Жодних частин тіла. Вікна будинків, що височіли обабіч, були темні, але Ріццолі питала себе, чи не дивилися на них очі з цих неосвітлених кімнат, чи не стежив хтось за кожним їхнім кроком цим тихим провулком. Удень доведеться знову все перевірити, але пропустити щось нагальне не хотілося. Тож напарники поволі просувалися далі вуличкою до наступної поліційної стрічки, що перекривала вхід із Гаррісон-авеню. Тут уже були тротуари, ліхтарі, дорожній рух. Однак Джейн із Фростом продовжували ретельний огляд кварталу, від Гаррісон-авеню до Біч-стрит, не піднімаючи поглядів від землі. Коли завершили коло, повернувшись до смітника, уже приїхали криміналісти.

— Схоже, ви теж не знайшли решти тіла, — сказав їм коп.

Джейн спостерігала, як запаковують зброю та відрубану руку, і питала себе, навіщо вбивці викидати кінцівку в такому відкритому місці, де хтось точно її помітить. Він працював поспіхом? Чи її мали знайти як своєрідне повідомлення? Тоді Джейн підняла погляд до пожежної драбини, що звивалася вздовж чотириповерхового будинку, який виходив у провулок.

— Треба перевірити дах, — мовила вона.

Нижній щабель проіржавів, і спустити його на землю не вийшло, тож вони мусили піднятися на дах звичним способом — через сходову клітку. З провулка повернулися на Біч-стрит, звідки був доступ до фасадних входів цього кварталу. На першому поверсі розташовувалися заклади: китайський ресторан, пекарня, азійська бакалія — усі о цій порі зачинені. Над ними були житлові квартири. Дивлячись угору, Джейн помітила, що вікна горішнього поверху всі темні.

— Доведеться когось розбудити, аби впустили нас, — зауважив Фрост.

Джейн підійшла до групки китайців, які зібралися край дороги, спостерігаючи за подіями.

— Хтось із вас знає жителів цього будинку? — запитала вона. — Нам треба потрапити всередину.

Чоловіки дивилися на неї з кам’яними обличчями.

— Оцей будинок, — повторила Ріццолі, показуючи пальцем. — Нам треба нагору.

— Знаєш, якщо просто говорити голосніше, це не допоможе, — сказав Фрост. — Навряд чи вони розуміють англійську.

Джейн зітхнула. «Це ж китайський квартал».

— Потрібен перекладач.

— У дільниці А-1 новий детектив, здається, китаєць.

— Надто довго доведеться чекати.

Ріццолі піднялася до вхідних дверей, проглянула імена жильців і натиснула кнопку дзвінка навмання. Ніхто не відповів, попри неодноразові гудки. Вона спробувала іншу кнопку, і цього разу з інтеркома нарешті долинув рипливий голос.

— Вей? — озвалася жінка.

— Це поліція, — сказала Джейн. — Впустіть нас до будинку, будь ласка.

— Вей?

— Відчиніть, будь ласка!

Минуло кілька хвилин, і пролунав дитячий голос:

— Бабуся питає, хто ви такі.

— Детектив Джейн Ріццолі, департамент поліції Бостона, — сказала Джейн. — Нам потрібно піднятися на дах. Можеш нас впустити?

Нарешті задзижчав замок і двері відчинилися.

Будівлі було принаймні років сто, дерев’яні сходинки рипіли під вагою Джейн та Фроста. Коли вони піднялися на другий поверх, різко відчинилися двері, і Джейн краєм ока зазирнула до тісної квартири, з якої визирали двійко дівчаток із допитливими очима. Молодша була за віком така ж, як і Реджина, донька Джейн; Ріццолі зупинилася, всміхнулася їй і тихенько привіталася.

Малечу негайно підхопила на руки жінка і різко зачинила двері.

— Схоже, ми тут злі чужинці, — зауважив Фрост.

Повз сходову клітку четвертого поверху вони продовжили підніматися вузькими сходами на дах. Двері були незамкнені, однак пронизливо завищали, коли Джейн їх відчинила.

Детективи вийшли у передсвітанковий морок із туманним світлом ліхтарів. Джейн посвітила ліхтариком, побачила пластиковий стіл зі стільцями, горщики з травами. На провислій мотузці сушилася білизна, танцювала під вітром, мов зграйка привидів. За цією лляною завісою Ріццолі побачила щось іще. Щось лежало біля краю даху.

Не кажучи ані слова, вони з Фростом автоматично дістали з кишень бахили, схилилися і взули їх. Тільки тоді пірнули під простирадла й, потріскуючи рубероїдом під підошвами, підійшли до знахідки.

Мить вони стояли мовчки, скеровуючи світло ліхтариків на калюжу загуслої крові. На те, що лежало в цій калюжі.

— Схоже, ми знайшли решту тіла, — нарешті сказав Фрост.

5

Китайський квартал розташувався у самому серці Бостона, тулився до ділового району на півночі та до зелених газонів парку Коммон на заході. Однак, коли Мора пройшла у ворота пайфан із чотирма різьбленими левами, у неї виникло враження, що вона заходить до іншого міста, а то й іншого світу. Востаннє вона була в Чайнатауні суботнього ранку в жовтні, коли попід воротами сиділи групками літні чоловіки — сьорбали чай, грали у шашки й пліткували китайською. У той холодний день вони з Деніелом зустрілися поснідати дімсамами. То була одна з останніх їхніх зустрічей за їжею, і спогади про цей день краяли серце, немов ножем. Хоча зараз був ясний весняний ранок і ті ж любителі шашок теревенили у прохолоді попід воротами, та меланхолія торкалася усього, що Мора бачила, перетворюючи сонце на морок.

Вона йшла повз ресторани, де акваріуми бриніли сріблястою рибою, повз припилені крамниці з імпортними товарами — меблями рожевого дерева, нефритовими браслетами, статуетками зі сфальшованої слонової кістки — до натовпу очевидців, що ставав усе більшим. Помітивши бостонського копа в однострої, який височів над здебільшого азійською юрбою, Мора почала пробиватися до нього.

— Перепрошую, я судмедекспертка, — проголосила вона.

Холодний погляд поліцейського не залишав сумнівів: він точно знав, хто вона така. Докторка Мора Айлс, яка зрадила братерство покликаних служити й захищати, бо через її свідчення один зі своїх може опинитися за ґратами. Він ані слова не сказав, просто дивився на неї так, наче не розумів, чого вона від нього хоче.

Мора відповіла таким же холодним поглядом.

— Де загибла? — запитала вона.

— Це треба питати детектива Ріццолі.

Він не збирався полегшувати їй життя.

— І де ж вона?

Перш ніж коп відповів, Мора почула, як хтось гукає:

— Докторко Айлс?

До неї через вулицю йшов молодий азієць, вбраний у костюм із краваткою.

— Вони чекають на вас на даху.

— Де саме?

— Ходіть зі мною, я вас проведу.

— Ви недавно у відділі розслідування вбивств? Ми, здається, незнайомі.

— Перепрошую, треба було відрекомендуватися. Детектив Джонні Тем, дільниця А-1. Ріццолі був потрібен хтось із місцевих для перекладу, а позаяк я — звичайний китайський хлопець, мене залучили до команди.

— Уперше працюєте з убивствами?

— Так, мем. Завжди про це мріяв. Детективом став лише два місяці тому, тож зараз трохи накручений.

Він різко наказав людям відійти з дороги, розчистивши для неї прохід крізь натовп, і відчинив двері до будівлі, де стояв запах часнику та пахощів.

— Бачу, ви розмовляєте мандарином. Кантонською теж? — поцікавилася Мора.

— А ви чуєте різницю?

— Я довго жила у Сан-Франциско. Мала багато колег китайського походження.

— Хотів би я володіти кантонською, але вона для мене однаково що грецька, — визнав Тем, поки вони піднімалися сходами. — Боюся, від мого мандарину тут небагато користі. Більшість цих старожилів говорять або кантонською, або тайшанським діалектом. У половині випадків мені самому перекладач потрібен.

— То ви не з Бостона?

— Народився й виріс у Нью-Йорку. Батьки родом із провінції Фуцзянь.

Вони дісталися до дверей, що вели на дах, і вийшли туди, де сліпило ранкове сонце. Мора примружилася й побачила криміналістів, що прочісували дах, почула, як хтось гукнув:

— Тут іще одна гільза.

— Це вже яка, п’ята?

— Склади й промаркуй.

Раптом голоси затихли, і Мора усвідомила, що всі присутні помітили її прихід і тепер дивляться на неї. Зрадниця приїхала.

— Агов, док!

До неї крокувала Ріццолі, темне волосся куйовдив вітер.

— Бачу, Тем вас нарешті знайшов.

— Що за гільзи? — запитала Мора. — Телефоном ви говорили про ампутацію.

— Так і є. Але у провулку внизу ми знайшли автоматичний «Геклер і Кох». Схоже, хтось зробив тут кілька пострілів. Принаймні п’ять.

— Про стрілянину хтось заявляв? Маємо приблизний час?

— Завдяки глушнику ніхто нічого не чув. — Джейн розвернулася. — Жертва тут.

Мора вдягла бахили та рукавички й рушила слідом за Джейн до накритого тіла біля краю даху. Нахилилася, підняла пластикове покривало й на мить завмерла, неспроможна вимовити ані слова.

— Ага. Нам теж подих перехопило, — сказала Джейн.

Жінка була біла, трохи за тридцять, струнка й спортивна, вбрана в чорне худі та легінси. Тіло було в стані трупного заціпеніння. Вона лежала на спині, обличчям до неба, наче вирішила помилуватися зірками. Волосся глибокого золотаво-каштанового кольору зібране в простий хвіст. Шкіра була бездоганна й бліда, виразні, мов у моделі, вилиці свідчили про можливе слов’янське походження. Та Мора зосередилася на рані: вона була така глибока, що розділила шкіру, м’язи й хрящ, розрубала просвіт трахеї, відкривши перлинну поверхню спинного мозку. Фонтан із артерії був таким потужним, що кров розбризкалася навдивовижу широко, залишивши плями на простирадлах, що сушилися неподалік.

— Ампутована кисть упала у провулок унизу, — мовила Ріццолі. — «Геклер і Кох» так само. Я підозрюю, що на зброї будуть її відбитки, а на долоні знайдеться осад від пороху.

Мора відірвала погляд від шиї й зосередилася на чисто розрізаному правому зап’ястку, намагаючись уявити, який інструмент міг би так ефективно розрізати хрящову тканину та кістку. Це мало бути щось страшенно гостре, й удару було завдано без вагань. Вона уявила, як злетіло лезо, як кисть покотилася через край даху. Уявила, як те ж лезо входить у ніжну шию.

Мора здригнулася, підвелася й подивилася з даху вниз, на поліцейських, що стояли біля дальнього краю Напп-стрит, стримуючи цікавих.

Натовп удвічі збільшився в порівнянні з тим, яким був лічені хвилини тому, хоча година була ще рання. Допитливі не знають утоми й завжди чують кров.

— Моро, ви точно хочете тут бути? — тихо запитала Джейн.

Вона розвернулася до неї.

— Чому ні?

— Просто питаю, чи не зарано вам іще повертатися. Розумію, тиждень був непростий, із цим судом… — Ріццолі завагалася. — Справи у Ґраффа, схоже, кепські.

— Так і має бути. Він убив людину.

— А та людина вбила копа. Хорошого копа, який мав дружину й дітей. Мушу визнати, я теж могла б не стриматися.

— Джейн, будь ласка. Не кажіть, що ви на боці офіцера Ґраффа.

— Я з ним працювала, і мало хто прикривав мені спину надійніше. Ви ж знаєте, що буває з копами, які опиняються за ґратами, так?

— Я не повинна виправдовуватися. Мені достатньо листів ненависті у цій справі. Не приєднуйтеся до цього хору.

— Просто кажу, що зараз непростий час. Ми всі поважаємо Ґраффа і розуміємо, як він міг тієї ночі злетіти з котушок. Загинув убивця копа — і, можливо, це і є правосуддя.

— Забезпечувати правосуддя — не моя робота. Я лише надаю факти.

Ріццолі ядуче засміялася.

— О так, вас лише факти обходять, правда?

Мора озирнулася, подивилася на криміналістів, що розсипалися місцем злочину. «Згортай це, зосередься на роботі. Ти тут через цю мертву жінку, це все».

— Що вона робила на цьому даху? — запитала Мора.

Джейн подивилася на тіло.

— Гадки не маю.

— Відомо, як вона сюди потрапила?

— Могла через пожежну драбину чи через сходову клітину. Якщо вже вийшов на дах, то маєш доступ до всіх дахів кварталу, від Гаррісон-авеню до Напп-стрит. Вона могла увійти через будь-який із цих будинків. Або ж стрибнути з гелікоптера, якщо вже так. Ніхто з тих, кого ми опитували, вчора не бачив її. А ми знаємо, що це сталося саме вчора ввечері — коли знайшли її, заціпеніння тільки починалося.

Мора знову зосередилася на жертві, похмуро глянула на її одяг.

— Дивно, що вона вся в чорному.

— Кажуть, він до всього личить.

— Документи?

— Жодних. У її кишенях було лише три сотні баксів та ключ від автомобіля «Хонда». Транспорт зараз шукають. — Ріццолі похитала головою. — Шкода, що в неї не «юго». Це однаково що шукати голку в копиці «хонд».

Мора повернула покривало на місце, і зяюча рана знову сховалася під пластиком.

— Де сама кисть?

— Уже запакована.

— Ви впевнені, що вона належить цьому тілу?

Джейн спантеличено реготнула.

— Які шанси, що це не так?

— Я ніколи не покладаюся на припущення. Ви це знаєте.

Вона розвернулася.

— Моро?

Мора знову подивилася на Джейн. Вони стояли лицем до лиця під цим сліпучим сонцем, там, де, здавалося, увесь департамент поліції Бостона міг їх бачити й чути.

— Щодо суду. Я розумію, чим ви керуєтеся, — мовила Джейн. — Ви це знаєте.

— І ви не схвалюєте.

— Але я розумію. Так само як ви, сподіваюся, розумієте, що саме таким хлопцям, як Ґрафф, доводиться мати справу з реальним світом. Це вони на передовій. Справедливість не буває такою чистою, як науковий експеримент. Іноді вона в біса брудна, а факти роблять її ще бруднішою.

— То я мала б збрехати?

— Просто не забувайте, хто тут справжні поганці.

— Цього немає в опису моїх службових обов’язків, — відповіла Мора.

Вона пішла з даху на сходову клітину, з полегшенням віддаляючись від різкого сонячного сяйва й очей персоналу бостонської поліції. Та коли спустилася вниз, знову зіштовхнулася з детективом Темом.

— Нівроку там крові, так? — мовив він.

— Більше, ніж зазвичай.

— То коли розтин?

— Проведу його завтра вранці.

— Можна буде прийти?

— Приходьте, якщо зможете це перенести.

— Я кілька разів був на аутопсіях, поки вчився в академії. І якось зміг втриматися.

Мора зупинилася на мить, подивилася на нього. Побачила серйозні темні очі й красиве обличчя з різкими рисами — жодної ворожості. У ранок, коли, схоже, весь департамент поліції Бостона дивився на неї як на ворога, детектив Джонні Тем був єдиним копом, який її не засуджував.

— Розтин о восьмій, — сказала вона. — Там і побачимося.

6

Мора тієї ночі погано спала. Лягла до ліжка виснажена, після вечері з лазаньї, залитої трьома келихами вина. І кілька годин по тому прокинулася, болісно усвідомлюючи, що ліжко поруч порожнє. Вона простягла руку, торкнулася холодного простирадла й запитала себе, далеко не вперше за ці чотири місяці, чи Деніел Брофі так само самотньо лежить без сну. Чи так само йому кортить узяти телефон і порушити тишу між ними? А може, він міцно спить, сповнений, замість жалю, полегшенням, бо їхній роман нарешті скінчився? Так, вона знову належить сама собі, але свобода має свою ціну. Порожнє ліжко, безсонні ночі й запитання, на яке немає відповіді: чи мені краще з ним, чи без нього?

Наступного ранку вона прийшла на роботу причмелена, її нудило від величезної кількості кави, потрібної, аби зберігати притомність. Одягаючи маску, паперову шапочку й бахили у передпокої моргу, Мора глянула у вікно й побачила, що Джейн уже чекає на неї біля столу. Вчора вони розійшлися не на найприємнішій ноті, й саркастичний докір Джейн «вас лише факти обходять, правда?» досі їй болів. Так, факти мали для Мори велике значення. Вони були непохитні, їх не можна було заперечити, навіть якщо це ставило дружбу під загрозу. Суд над офіцером Ґраффом розділив їх із Джейн, нагадавши Морі, що їхня дружба від початку була малоймовірною. Зав’язуючи халат, вона жахалася зустрічі не з мертвим тілом, а з Ріццолі.

Мора глибоко вдихнула й штовхнула двері.

Її помічник Йошима уже переніс мішок із тілом на стіл. Поруч із ним на таці лежала прикрита відрубана кисть. Добре усвідомлюючи, що Йошима її чує, Мора по-діловому кивнула Джейн і запитала:

— Фрост до нас приєднається?

— Цього разу пропустить, але Джонні Тем уже їде. Схоже, з нетерпінням чекає, аби побачити, як ви почнете краяти.

— Здається, детектив Тем дуже хоче себе проявити.

— Думаю, він поклав око на відділ розслідування вбивств. І з того, що я поки що бачила, він цілком може нам підійти. — Джейн підняла очі. — Про вовка промовка…

У вікно до передпокою Мора побачила, що Тем уже приїхав — він саме зав’язував халат і за мить увійшов до них, ховаючи чорне, мов воронове крило, волосся під паперовою шапочкою. Підійшов до столу, не зводячи спокійного, холоднокровного погляду з накритого тіла.

— Теме, перш ніж почати, — звернулася до нього Джейн, — хочу підказати, що раковина для блювання — он там.

Детектив знизав плечима.

— Вона не знадобиться.

— Це ти зараз так кажеш.

— Почнемо з простішого, — сказала Мора й розкрила тацю з кистю.

Вона здавалася пластиковою. Не дивно, що туристи в Чайнатауні вирішили, що це гелловінський антураж зі штучною кров’ю. Руку вже обстежили й знайшли сліди пороху. Відбитки пальців цієї кисті знайшли на руків’ї «Геклер і Кох», тож не було жодних сумнівів у тому, що це саме жертва стріляла й залишила п’ять гільз на даху. Мора навела на кисть збільшувач, роздивилася край.

— Розріз припадає чітко між дистальним відділом променевої та півмісяцевою кісткою, — мовила вона. — Але бачу тут чималенький шматок тригранної.

— І що це значить? — запитала Джейн.

— Те, чим робили розріз, розрубало кістку зап’ястка. А ці кістки дуже щільні.

— Отже, лезо має бути гостре.

— Достатньо гостре для ампутації з одного удару. — Мора подивилася на детективів. — Ознак повторного удару я не бачу.

— Головне: скажіть, що це кисть від цього тіла.

Мора розвернулася до столу, розстібнула мішок із тілом. Пластик розійшовся, випустив нудотний сморід замороженого м’яса та несвіжої крові. Мертве тіло було повністю вбране, закинута голова відкривала зяючу рану в шиї. Йошима робив знімки, а Мора не могла відвести погляду від каштанового волосся жінки, яке злиплося від крові. «Красиве волосся, — подумала вона. — І красива жінка. Озброєна красуня, яка стріляла в когось на тому даху».

— Докторко Айлс, маємо матеріал для трасологів, — озвався Йошима.

Він нахилився до чорної кофти мертвої жінки, вдивляючись у блідий волос, що пристав до рукава.

Мора зняла волосину пінцетом, оглянула під лампою. Вона була близько двох дюймів завдовжки, сріблясто-сіра, злегка хвиляста. Мора глянула на тіло.

— Це точно не її волосся.

— Дивіться, ось іще, — сказала Джейн, показуючи на чорні легінси жертви.

— Це може бути шерсть, — припустив Йошима. — Наприклад, золотистого ретривера.

— Або ж її коцнув сивочолий дідусь.

Мора опустила волосини до окремих пакетиків і відсунула убік.

— Гаразд, роздягнемо її.

Спочатку вони зняли з жінки єдину прикрасу — чорний швейцарський годинник «Свісс Ганова» з лівої руки. Далі — взуття, чорні «Рібоки», за ними хýді й футболку з довгим рукавом, легінси, бавовняні труси й спортивний ліфчик. Їм відкрилося спортивне тіло, струнке, але м’язисте. Мора якось чула, як професор патанатомії стверджував, що за багато років проведення розтинів жодного разу не бачив привабливого трупа. Ця жінка доводила, що усі правила мають винятки. Попри відкриту рану й спричинені нею плями на спині й сідницях, попри скляні очі, жінка однаково була разюче красивою.

Тепер, коли тіло повністю роздягнули, Мора з детективами вийшли з кімнати, щоб Йошима міг зробити рентгенівські знімки. Вони дивилися з передпокою, як він вдягав свинцевий фартух і заправляв картриджі.

— Таку жінку точно хтось шукатиме, — сказала Мора.

— Ви так кажете, бо вона красуня? — перепитала Джейн.

— Я так кажу, бо вона в неймовірній формі, її зуби в ідеальному стані, і на ній були легінси від Донни Каран.

— Запитання від невігласа, — втрутився Тем. — Це значить, що вони дорогі?

— Упевнена, докторка Айлс може назвати тобі роздрібну ціну, — відповіла Джейн.

— Я про те, — вела далі Мора, — що це не вулична волоцюжка без копійки за душею. У неї було чимало грошей, і зі зброї вона мала «Геклер і Кох» — я так розумію, це не найпопулярніша на вулиці зброя.

— Однак у неї не було документів, — зауважив Тем.

— Їх могли вкрасти.

— І при цьому злодій залишив три сотні баксів? — Тем похитав головою. — Це було б дивно.

Мора побачила у вікно, як Йошима махнув їй рукою.

— Він закінчив, — сказала вона й штовхнула двері до залу для розтинів.

Спочатку Мора оглянула рану на шиї. Як і з рукою, це, схоже, був єдиний удар, зроблений без вагань. Вона вставила до рани лінійку й сказала:

— Майже вісім сантиметрів завглибшки. Удар розрубав трахею, пройшов до спинного мозку. — Вона переставила лінійку. — Ширина більша за глибину, від краю до краю близько дванадцяти сантиметрів. Не укол, а розріз.

Мора помовчала, вивчаючи відкриту рану.

— Навдивовижу гладенький. Ані пиляння, ані вторинних порізів. Ані синців, ані розчавлених тканин. Усе було зроблено так швидко, що жертва не мала шансу на опір. — Вона похитала головою, нахилилася. — Може хтось потримати череп у певній позиції? Хочу ближче розглянути краї рани.

Детектив Тем без вагань вийшов уперед і взяв мертву голову у затягнуті в рукавички долоні.

Мертве людське тіло можна розглядати як безликий набір шкіри, кісток та м’язів, однак мертве обличчя показує більше, ніж копи зазвичай воліють бачити. Утім, Джонні Тем не ховався від цього видовища. Він дивився просто у мертві очі жінки, наче сподівався побачити там відповіді на свої численні запитання.

— Саме так, — сказала Мора, наводячи на шию жінки збільшувальне скло. — Не бачу зубчастих слідів. Жодного натяку на те, який ніж…

Вона раптом замовкла.

— Що там? — запитала Джейн.

— Кут дивний. Не схоже на звичайне перерізане горло.

— Авжеж, зазвичай вони такі нецікаві…

— Уявіть, що ви збираєтеся перерізати комусь горло, — запропонувала Мора. — Щоб зробити таку глибоку рану, аж до хребців, ви підійдете до людини ззаду. Схопите її за волосся, смикнете назад і вдарите ножем спереду, від вуха до вуха.

— Метод командос, — кивнув Тем.

— Такий підхід дає контроль над жертвою й максимально відкриває горло. І зазвичай при вивченні рани маємо вигнутий розріз. Але ця рана зроблена під невеличким кутом догори, зліва направо. Голова була в нейтральній позиції, а не закинута назад.

— Можливо, вбивця стояв перед нею, — припустила Джейн.

— Чому тоді вона не опиралася? Немає синців, що вказували б на боротьбу. Навіщо їй просто стояти, поки хтось намагається, по суті, знести їй голову?

Пролунав голос Йошими:

— Я вивісив знімки.

Усі розвернулися до негатоскопа, на якому вже висіли рентгенівські знімки з білим сяйвом кісток проти екрана. Мора спочатку зосередилася на знімках кукси правої руки й відрубаної кисті, порівнюючи кути розрубаної тригранної кістки. Усе сходилося.

— Це, безсумнівно, її рука, — підтвердила вона.

— Не те щоб я сумнівалася, — пирхнула Ріццолі.

Далі Мора перейшла до знімків шиї, до зяючої рани м’яких тканин із таким чітким розділенням плоті. Її погляд прикула до себе яскрава риска на шийному хребці.

— Ви зробили бічний знімок шиї? — запитала вона.

Йошима вочевидь чекав на цей запит, бо негайно зняв знімки кисті й зап’ястка і почепив нові, з боковим ракурсом шиї.

— Я помітив цю деталь, вирішив, що ви захочете роздивитися.

Мора пильно вдивилася у бічний ракурс п’ятого шийного хребця. Тонку риску стороннього об’єкта було видно і тут.

— Що це? — запитала Джейн, підсуваючись ближче.

— Щось металеве, спереду п’ятого хребця. — Вона розвернулася до столу. — Гадаю, коли вбивця зробив удар, частина леза відкололася й засіла у шийній кістці.

— Тобто в нас може бути нагода проаналізувати метал, — сказала Джейн. — Визначити, ким зроблено ножа.

— Навряд чи це ніж, — зазначила Мора.

— Сокира?

— Від сокири залишилося б розщеплення, і м’які тканини були б розчавлені. Немає ані одного, ані іншого, розріз тонкий і лінійний. Він зроблений надзвичайно гострим лезом, достатньо довгим, щоб практично розітнути шию одним ударом.

— Може, мачете? — припустила Джейн.

— Або меч.

Ріццолі глянула на Тема.

— То ми шукаємо Зорро. — Її сміх перебив дзвінок мобільного. Вона зняла рукавички й потяглася до телефона на поясі. — Ріццолі.

— Ви раніше бачили рани від меча, докторко Айлс? — запитав Тем, вивчаючи рентгенівські знімки.

— Одного разу, у Сан-Франциско. Чоловік зарубав свою дівчину до смерті самурайським мечем.

— Аналіз металу може сказати, чи це самурайський меч?

— Нині це масове виробництво, тож навряд чи нам це допоможе, якщо не зможемо знайти саму зброю. Однак ніколи не знаєш, коли подібні докази стануть саме тією частинкою пазла, яка потрібна для обвинувачення.

Мора подивилася на Тема, на обличчя якого лилося світло з негатоскопа. Навіть попри блюзнірську паперову шапочку, його сила знову вразила її. І серйозність теж.

— Ви ставите хороші запитання, — зауважила вона.

— Просто вчуся.

— Ріццолі — розумний коп. Тримайтеся біля неї, і все буде добре.

— Теме, — озвалася Джейн, даючи відбій дзвінка. — Залишайся тут, закінчуйте. Мені треба йти.

— Що сталося?

— Дзвонив Фрост. Знайшли автомобіль жертви.

Четвертий поверх паркувального гаража на Тайлер-стрит був майже порожній, але блакитна «хонда сівік» стояла в далекому кутку сама. Місце було віддалене й темне, саме те, що потрібно, якщо не хочеш, щоб хтось бачив тебе біля машини. Поки Джейн із Фростом оглядали авто, за ними спостерігав лише самотній працівник стоянки та двоє бостонських копів, які й знайшли автомобіль трохи раніше.

— Талон на панелі приладів видано о 20:15 у середу, — сказав Фрост. — Я перевірив камери охорони, «хонда» приїхала саме в цей час. За п’ять хвилин із гаража вийшла жінка. На голові мала каптур, тому обличчя на записі не видно, але наче схожа. Автомобіль відтоді так і стоїть у гаражі.

Поки Фрост говорив, Джейн повільно обходила «хонду». Це була модель трирічної давнини, без пошкоджень чи подряпин. Шини в хорошому стані. Багажник був відкритим, щоб вона могла все оглянути.

— Номерну табличку вкрали п’ять днів тому у Спрінгфілді, — продовжував Фрост. — Саме авто — тиждень тому, так само у Спрінгфілді.

Джейн похмуро дивилася в багажник, де не було нічого, окрім запасної шини.

— Боже, тут значно чистіше, ніж у мене.

Фрост розреготався.

— Це про більшість машин можна сказати.

— …сказав хлопчина з ОКР.

— Схоже, тут нещодавно усе відмили. У відділенні для рукавичок лежать страхова та реєстраційна картки справжнього власника. І тобі сподобається те, що залишилося на передньому сидінні. — Він вдягнув рукавички й відчинив двері з боку водія. — Ручний прилад GPS.

— Чому все найцікавіше завжди знаходиш ти?

— Здається, зовсім новенький, бо вона шукала лише дві адреси. Обидві у Бостоні.

— Де саме?

— Перша — приватний будинок у Роксбері-Кроссінг, власник — Луїс Інґерсолл.

Джейн здивовано глянула на нього.

— Це детектив Лу Інґерсолл?

— Єдиний і неповторний. У досьє департаменту поліції зазначена саме ця адреса.

— Він пішов із відділу розслідування вбивств… коли? Шістнадцять чи сімнадцять років тому?

— Шістнадцять. Зв’язатися з ним не можемо. Я зателефонував його дочці, вона каже, що Лу поїхав на весь тиждень на північ рибалити. Там може не бути зв’язку. Або ж він відключив телефон, бо не хоче, щоб його турбували.

— А друга адреса?

— Заклад тут, у китайському кварталі. Щось під назвою Академія бойових мистецтв «Дракон та зорі». Автовідповідач каже, що вони працюють з полудня. — Фрост глянув на годинник. — Тобто відкрилися десять хвилин тому.

7

Академія бойових мистецтв «Дракон та зорі» розташовувалася на другому поверсі обшарпаної цегляної будівлі на Гаррісон-авеню. Піднімаючись вузькими сходами, Джейн та Фрост чули вигуки, стогони й гупання ніг і вже відчували пітливий запах роздягальні. Всередині зали десяток учнів у чорних костюмах, схожих на піжами, рухалися з такою зосередженістю, що жоден, схоже, не помітив появи двох детективів. За винятком вицвілого постера з рекламою бойових мистецтв, зала була разюче порожня, з голими стінами й зачовганою дерев’яною підлогою. Джейн із Фростом трохи постояли біля дверей, дивлячись, як учні стрибають і хвицаються.

Раптом зі строю вийшла молода азійка й наказала:

— Завершуйте вправу!

Тоді пішла назустріч відвідувачам. Вона була струнка, мов танцівниця, шкіра блищала від поту, але, незважаючи на вправи, вона дихала рівно й спокійно.

— Чим можу допомогти? — запитала вона.

— Ми з поліції Бостона. Я — детектив Джейн Ріццолі, а це — детектив Фрост. Ми хотіли б поговорити з власником студії.

— Можна ваші документи?

Джейн не очікувала такого безцеремонного прохання від людини, яка мала такий вигляд, наче заледве закінчила школу. Поки дівчина роздивлялася документи Ріццолі, сама Ріццолі роздивлялася дівчину й вирішила, що вона не така юна, як здається. Трохи за двадцять, судячи з голосу — американка китайського походження, із татуюванням тигра на лівому передпліччі. Коротке їжакувате волосся та похмурі очі робили її схожою на азійську готесу, дрібну, але небезпечну.

Дівчина віддала їй документи.

— Бачу, ви з відділу розслідування вбивств. Що вас привело?

— Можна спочатку ваше ім’я? — запитала Джейн, дістаючи записник.

— Белла Лі. Викладаю у молодшій та середній групах.

— Ваші учні дивовижні, — зачудувався Фрост, спостерігаючи, як вони стрибають і крутяться.

— Це середня група. Тренуються для виступу з бойових мистецтв наступного місяця в Нью-Йорку. Зараз відпрацьовують рухи леопарда.

— Леопарда?

— Це одна зі старовинних тваринних технік північного Китаю. Леопард покладається на швидкість та агресію, саме це ви й бачите у вправі. Кожна тваринна техніка відображає природу цієї тварини. Змія гнучка й потайна. Журавель відмінно тримає рівновагу й ухиляється від ударів. Мавпа швидка й розумна. Учні обирають тварину, яка найкраще пасує до їхньої особистості, й опановують саме цю техніку.

Фрост засміявся.

— Точно як у фільмах про кунг-фу!

Дівчина глянула на нього крижаним поглядом.

— Правильна назва цього мистецтва — ушу, і воно постало тисячі років тому. Ті фільми показують вам фальшиве голлівудське лайно.

Вона замовкла: її учні скінчили свою вправу й дивилися на неї в очікуванні нових вказівок.

— Беріть мечі, спаринг, — наказала Лі, й учні рушили до стійки з дерев’яними мечами.

— Можна поговорити з власником? — запитала Джейн.

— Сіфу Фан веде приватний урок.

— Як правильно пишеться ім’я? Сі…

— Сіфу — це не ім’я, — дорікнула Белла. — Китайською це значить «майстер» або «вчитель». Шанобливе звертання.

— То можна поговорити з майстром? — гарикнула Джейн, роздратована поведінкою дівчини. — Це не візит ввічливості, міз Лі. Це офіційна справа.

Дівчина зважила почуте. Учні стали до навчального двобою, і в залі чулося відлуння ударів дерев’яних мечів.

— Одну хвилину, — нарешті мовила вона. Постукала у двері, трохи зачекала, перш ніж відчинити, й виголосила: — Сіфу, тебе хочуть бачити двоє поліцейських.

— Нехай заходять, — відповів голос. Жіночий.

На відміну від граційної Белли Лі, китаянка, яка підвелася зі стільця їм назустріч, рухалася повільно, наче їй боліли суглоби, хоча з виду їй було хіба трохи за п’ятдесят. Вік лишив ледь помітні сліди на обличчі, а в довгому чорному волоссі виднілося лише кілька срібних волосин.

Вона зустріла їх з упевненістю імператриці. Хоча за зростом була не вища за Ріццолі, завдяки королівській поставі здавалася вищою. Поруч із нею стояв білявий хлопчик років шести у бойовій формі, з дерев’яною палицею, чи не довшою за нього.

— Я Айріс Фан, — відрекомендувалася жінка. — Чим можу допомогти?

І офіційність мови, і акцент підказали Джейн, що вона народилася за кордоном.

— Детективи Ріццолі та Фрост, — мовила вона й зиркнула на хлопчика, який нахабно зустрів її погляд, без жодного страху. — Ваш учень може вийти? Це приватна розмова, мем.

Айріс кивнула.

— Белло, відведи Адама до іншої кімнати, хай зачекає на матір.

— Але ж сіфу, — запротестував хлопчик. — Я хочу показати, як я вправляюся з мавпячою палицею!

Айріс усміхнулася до нього.

— Покажеш наступного тижня, Адаме, — мовила вона, з теплом куйовдячи його волосся. — Мавпи мусять учитися терпіння. Іди.

Усмішка не сходила з її вуст, поки Белла виводила хлопчака з кімнати.

— Цей малий учиться бойових мистецтв? — запитав Фрост.

— Він має і талант, і пристрасть. Я не марную сил на будь-кого.

Жінка оглянула відвідувачів з прохолодою, уже без усмішки. Її погляд зупинився на Джейн, наче вона зрозуміла, хто з двох головує.

— Навіщо поліція прийшла до моєї студії?

— Ми з відділу розслідування вбивств департаменту поліції Бостона, — мовила Ріццолі. — Мусимо поставити вам кілька запитань щодо того, що сталося в Чайнатауні минулої ночі.

— Припускаю, шо це стосується мертвої жінки на даху?

— Отже, ви вже знаєте.

— Усі про це говорять. Район невеликий і має своїх пліткарів та допитливців, як і будь-яке китайське селище. Кажуть, їй перерізали горло, а відрубану кисть скинули з даху. І ще кажуть, що у неї була зброя.

«Хто б це не казав, вони, в біса, забагато знають», — подумала Джейн.

— То ці оповідки — правда? — запитала Айріс.

— Ми не можемо про це говорити, — відповіла Ріццолі.

— Але ж ви для цього й прийшли, чи не так? Поговорити про це, — благодушно мовила Айріс.

Вони подивилися одна на одну, і Джейн раптом усвідомила: «Не лише я шукаю інформацію».

— Ми хотіли б показати вам один знімок, — мовила вона.

— Маєте якусь причину питати саме мене? — поцікавилася Айріс.

— Ми багатьох місцевих жителів опитуємо.

— Але про знімок я чую вперше. Гадаю, я мала б про нього почути.

— Спочатку ми маємо вам його показати, а тоді поговоримо про причину.

Джейн глянула на Фроста.

— Перепрошую, що вам доводиться це бачити, мем, — мовив він. — Це може бути неприємно. Можливо, спочатку сядете?

Його спокійний і шанобливий тон, схоже, почасти розтопив кригу в очах жінки, й вона кивнула.

— Я сьогодні втомлена. Певно, справді краще сісти, дякую.

Фрост хутко підсунув їй стільця, й Айріс опустилася на нього, полегшено видихнувши. Детективам стало зрозуміло, що насправді вона дуже зраділа цьому жестові. Лише тоді Фрост показав їй фото, яке Мора надіслала з моргу електронною поштою. Хоча рана на шиї жертви була обачно накрита, бліде обличчя, розслаблена щелепа й напівзаплющені очі не залишали сумнівів у тому, що ця жінка мертва.

Упродовж хвилини Айріс мовчки дивилася на фото з незмінним виразом обличчя.

— Мем? — звернувся до неї Фрост. — Ви її впізнаєте?

— Красуня, чи не так? — зауважила жінка й підвела очі до гостей. — Утім, я її не знаю.

— Ви впевнені, що не бачили її раніше?

— Я прожила в Чайнатауні тридцять п’ять років, відколи ми з чоловіком емігрували з Тайваню. Якби ця жінка була з мого району, я б це знала. — Вона перевела погляд на Джейн. — Це все, про що ви хотіли мене запитати?

Ріццолі відповіла не одразу: вона помітила, що за вікном звивається пожежна драбина. «Із цієї кімнати можна вийти на дах, — подумала вона. — Тобто можна отримати доступ до усіх дахів кварталу, включно з тим, на якому загинула жертва». Ріццолі розвернулася до Айріс.

— Скільки людей на вас працює?

— Я головна інструкторка.

— А молода жінка, яка нас привела? — Джейн знайшла ім’я в записнику. — Белла Лі.

— Белла зі мною вже майже рік. Вона трохи викладає і сама збирає платню зі своїх учнів.

— Ви згадували чоловіка. Містер Фан теж тут працює?

Жінка кілька разів кліпнула й відвела очі.

— Мій чоловік помер, — м’яко мовила вона. — Джеймса вже дев’ятнадцять років немає.

— Співчуваю вам, місіс Фан, — тихо озвався Фрост, і було зрозуміло, що він говорить щиро.

Мить минула в мовчанні, яке порушував лише гучний тріскіт навчальних мечів із сусіднього приміщення, де проходив спаринг.

— Я — єдина власниця цієї школи, — сказала Айріс. — Тож якщо маєте запитання, звертайтеся саме до мене.

Вона випросталася. Спокій повернувся до неї, і вона не зводила очей із Джейн, розуміючи, хто саме може кинути їй виклик.

— Чому ви вирішили, що я можу знати цю мертву жінку?

Уникати цієї теми було вже неможливо. Джейн мовила:

— Уранці ми знайшли авто жертви на стоянці в Чайнатауні. У ньому був GPS-навігатор, у пам’яті якого збереглася ваша адреса.

Айріс спохмурніла.

— Моя студія?

— Саме сюди прямувала жертва. Ви знаєте чому?

— Ні.

Відповідь пролунала негайно.

— Можна запитати, де ви були в середу ввечері, місіс Фан?

Айріс помовчала, дивлячись на Джейн примруженими очима.

— Викладала вечірній групі. Тоді пішла додому.

— О котрій ви звідси вийшли?

— Близько десятої. Удома була о чверть на одинадцяту. ДоТай-Тун-віллідж звідси недалеко. Я живу на Гадсон-стрит, на краю китайського кварталу.

— Вас хтось супроводжував?

— Я була сама.

— І живете ви сама?

— Я не маю родини, детективе. Мій чоловік помер, а дочка… — Вона помовчала, тоді сказала: — Так, я живу сама.

Її підборіддя піднялося, наче відганяючи жаль, який могла викликати така відповідь. Та очі на мить стали яскравішими від сліз, які вона швидко прогнала. Якою б нескореною не намагалася здатися ця жінка, втрата однаково була для неї болючою.

Заняття в сусідній кімнаті закінчилися, і вони почули, як гупають сходами кроки. Айріс подивилася на годинник на стіні й сказала:

— Скоро прийде мій наступний учень. Ми закінчили?

— Не зовсім, — відповіла Джейн. — Маю ще одне запитання. У навігаторі жертви була ще одна адреса. Приватний будинок тут, у Бостоні. Ви знайомі з детективом поліції у відставці Луїсом Інґерсоллом?

Від щік жінки вмить відлила кров. Вона завмерла, обличчя скам’яніло.

— Місіс Фан, з вами все добре? — стривожився Фрост. Він торкнувся її плеча, і вона здригнулася, неначе цей дотик обпік її.

Джейн тихо зауважила:

— Це ім’я вам знайоме.

Айріс глитнула.

— Я познайомилася з детективом Інґерсоллом дев’ятнадцять років тому. Коли загинув мій чоловік. Коли він…

Її голос згаснув.

Джейн із Фростом перезирнулися. «Інґерсолл займався вбивствами».

— Місіс Фан, — звернувся до жінки Фрост. Цього разу вона не здригнулася від доторку, а дозволила його руці залишитися на її плечі. — Що сталося з вашим чоловіком?

Айріс опустила голову й відповіла ледь чутним шепотом:

— Його застрелили. У ресторані «Червоний фенікс».

8

Із вікна студії я бачу, як двоє детективів виходять з будівлі й зупиняються на вулиці. Вони дивляться вгору, і хоча інстинкти кажуть мені відступити, я вперто залишаюся на видноті, знаючи, що вони спостерігають за тим, як я спостерігаю за ними. Я відмовляюсь ховатися і від друзів, і від ворогів, тож дивлюся на них крізь скло, не зводячи очей із жінки. «ДЕТЕКТИВ ДЖЕЙН РІЦЦОЛІ» — так написано на візитівці, яку вона мені залишила. На перший погляд вона здається не надто бойовою — просто чергова працьовита жінка в сірому брючному костюмі й практичному взутті, зі сплутаною дротяною гривою чорних кучерів. Та її очі відкривають значно більше. Вони шукають, споглядають, оцінюють. У неї очі мисливиці, і вона вирішує, чи її здобич — я.

Я безстрашно стою на видноті, там, де мене видно і їй, і решті світу. Вони можуть вивчати мене, скільки їм заманеться, але бачитимуть лише тиху й скромну жінку, волосся якої злегка посріблив перший сніг прожитих років. Авжеж, до старості ще багато років, та сьогодні я відчуваю її безупинне наближення. Знаю, залишається все менше часу, аби закінчити те, що я почала.

А цей візит двох детективів змушує до тривожної зміни маршруту, якої я не очікувала.

Детективи нарешті йдуть геть. Повертаються до полювання, куди б воно їх не завело.

— Сіфу, щось не так?

— Ще не знаю.

Я розвертаюся до Белли і знову милуюся бездоганністю й молодістю її шкіри, навіть у різкому світлі, що ллється з вікна. Єдиний недолік — шрам на підборідді, наслідок неуважності під час спарингу. Вона більше не повторювала цієї помилки. І тепер стоїть прямо й впевнено, без страху. Можливо, надто впевнено: на полі бою зарозумілість може стати смертельною.

— Навіщо вони приходили? — питає вона.

— Вони детективи. Розпитувати — їхня робота.

— Ти щось дізналася про ту жінку? Ким вона була, хто її сюди відправив?

— Ні. — Я знову визираю з вікна, дивлюся на перехожого на Гаррісон-авеню. — Та ким би не була, вона знала, як мене знайти.

— Вона не остання, — похмуро каже Белла.

Їй не треба мене попереджати. Ми обидві знаємо, що сірник уже черкнув об коробку і по запалу вже повзе вогонь.

Повертаюся до кабінету, опускаюся в своє крісло й дивлюся на фото в рамці, що стоїть на столі. Мені навіть не треба на нього дивитися: цей образ викарбуваний у пам’яті. Я беру фото, усміхаюся до них. Знаю точну дату, коли воно було зроблено, бо це був день народження моєї доньки. Матері багато що можуть забути, та ми завжди пам’ятаємо день, коли з’явилися наші діти. Лорі на цьому знімку чотирнадцять. Ми з нею стоїмо перед Бостонським симфонічним залом, де слухали Джошуа Белла. Цілий місяць до концерту тільки й було чути: Джошуа Белл те, Джошуа Белл се. «Мамо, правда він красень? Правда його скрипка просто співає?» На знімку Лора досі сяє після виступу кумира. Джеймс, мій чоловік, теж був із нами того вечора, але на фото його нема; його немає на жодному з наших знімків, бо він завжди тримав камеру. Якби ж я хоч раз здогадалася забрати у нього фотоапарат і зняти його миле сов’яче обличчя. Та мені ніколи не спадало на думку, що ця безцінна нагода раптом зникне. Що його усмішка житиме лише в моїй пам’яті, а образ завмре у віці тридцяти семи років. Мій навіки молодий чоловік. На рамку падає сльоза, і я повертаю фото на стіл.

Їх обох уже немає. Їх вирвали з моїх обіймів, спочатку доньку, потім чоловіка. Як жити, коли тобі вирізали серце — не раз, а двічі? Та ось я досі жива, досі дихаю.

Поки що.

9

— Я добре пам’ятаю криваву баню в «Червоному феніксі». Класичний амок.

Психолог-криміналіст доктор Лоренс Цукер відкинувся на спинку крісла й подивився на Ріццолі та Фроста через стіл тим пронизливим поглядом, від якого Джейн завжди ставало незатишно. Напарник сидів поруч, однак їй здавалося, що Цукер дивиться лише на неї, заповзає поглядом просто їй у голову, вишукуючи там таємниці, наче вона — єдиний об’єкт його цікавості. Він і без того знав забагато її таємниць. Цукер був свідком її непростого старту у відділі розслідування вбивств, коли їй довелося боротися за прийняття як єдиній жінці серед дванадцяти детективів. Він знав про кошмари, що переслідували її після ряду особливо жорстоких убивств, скоєних злочинцем на прізвисько Хірург. Знав про шрами, які назавжди залишаться на її долонях, у які цей убивця вганяв скальпель.

Одним поглядом Цукер пробивав усі її лінії захисту до сирих ран, і Джейн зневажала себе за те, якою вразливою від цього почувалася.

Натомість Ріццолі зосередилася на теці, що лежала розгорнута на столі. Вона містила дев’ятнадцятирічної давнини звіт із «Червоного фенікса» включно з психологічним профілем Ву Вейміня, китайського кухаря, відповідального за стрілянину. Ріццолі знала, що Цукер надзвичайно ретельний клініцист, аналітика якого подекуди займала десятки сторінок, тож її здивувало те, якою тонкою була ця тека.

— Це повний звіт? — запитала вона.

— Це вся моя участь у розслідуванні. Сюди входить психологічна аутопсія містера Ву та звіти щодо чотирьох жертв. Примірник має бути в досьє у департаменті поліції Бостона. Справу вів детектив Інґерсолл. Ви з ним говорили?

— Цього тижня його немає в місті, і ми не змогли зв’язатися, — визнав Фрост. — Донька каже, що він поїхав до якогось риболовного табору на півночі, де немає зв’язку.

Цукер зітхнув.

— Добре, напевно, у відставці. Схоже, він давно пішов з поліції. Скільки йому зараз, за сімдесят?

— У поліційних роках це однаково що сто десять, — засміявся Фрост.

Джейн повернула їх до теми розмови.

— Другим детективом був Чарлі Стейнз, але він помер. Тож ми сподівалися, що ви поділитеся своїми враженнями.

Психолог кивнув.

— Головне було зрозуміло з місця злочину. Ми знали, що кухар, іммігрант із Китаю на ім’я Ву Веймінь, увійшов до залу й розстріляв чотирьох людей. Першим помер чоловік на ім’я Джої Ґілмор, який зайшов забрати замовлення. Другою жертвою став офіціант Джеймс Фан, як казали — близький друг кухаря. Третьою й четвертою жертвами стала подружня пара на прізвище Меллорі, вона сиділа за столиком. Відтак кухар повернувся до кухні, приставив пістолет до скроні й убив себе. Випадок амоку, що завершився суїцидом.

— Ви говорите про «амок» так, наче це термін, — зауважив Фрост.

— Так і є. Це малазійське слово на позначення явища, яке капітан Кук описав у кінці XVIII століття, коли жив серед малайців. Він писав про вибухові вбивства без очевидного мотиву, в яких людина (майже завжди чоловік) впадає у нестяму й убиває усіх, до кого може дотягнутися, аж поки його не скрутять. Капітан Кук вважав, що ця поведінка характерна лише для Південно-Східної Азії, але тепер очевидно, що таке трапляється по всьому світу, у всіх культурах. Нині це явище має незграбну назву РМУОО.

— І як це розшифровується?

— «Раптове масове убивство однією особою».

Джейн зиркнула на Фроста.

— Інакше кажучи — злетів з котушок.

Цукер несхвально глянув на неї.

— Це несправедливо до майстрів ткацької промисловості. РМУОО трапляється у всіх професіях, офісних та виробничих. Із молодими й літніми. Одруженими й самотніми. Але майже завжди з чоловіками.

— То що ці вбивці мають спільного? — запитав Фрост.

— Тут можна здогадатися. Вони часто ізольовані від суспільства. Мають проблеми у стосунках. Нападу передує якась криза — втрата роботи, руйнування шлюбу. І, нарешті, ці люди мають доступ до зброї.

Джейн погортала примірник поліційного звіту.

— У нього був нарізний «ґлок» 17-го калібру, за рік до того вкрадений у Джорджії. — Вона подивилася на Цукера. — Навіщо іммігрантові із зарплатнею кухаря купувати «ґлок»?

— Може, для захисту? Бо він не почувався у безпеці?

— Докторе Цукер, це ви психолог. Хіба не маєте відповіді?

Цукер стиснув вуста.

— Ні, не маю. Я не медіум. І не мав нагоди поговорити з найближчою до нього людиною — його дружиною. Коли поліція попросила мене про консультацію, жінка вже поїхала з міста, і ми не знали, де її шукати. Мій психологічний профіль містера Ву базується на розмовах з іншими людьми, які його знали, — і список був короткий.

— Серед них була Айріс Фан, — зауважила Джейн.

Цукер кивнув.

— О, так. Дружина офіціанта. Дуже добре її пам’ятаю.

— На це були якісь причини?

— Щонайменше те, що вона була дуже красива. Приголомшливо.

— Ми щойно познайомилися, — сказав Фрост. — Вона досі приголомшлива.

— Невже? — Цукер погортав сторінки звіту. — Так, коли ми розмовляли, їй було тридцять шість. Тобто зараз… п’ятдесят п’ять. — Він зиркнув на Фроста. — Певно, азійські гени.

Джейн починало здаватися, що вона бридка зведена сестра, яку всі ігнорують.

— Окрім того що ви обидва вважаєте її шикарною, що ще ви пам’ятаєте про місіс Фан?

— Насправді чимало. Я кілька разів із нею говорив, позаяк вона була головним джерелом інформації про Ву Вейміня. Я тоді перший рік працював із поліцією Бостона, і цей випадок був такий жахливий, що важко було б не запам’ятати. Ідеш собі на пізню вечерю в Чайнатауні, а замість того щоб посмакувати куркою гун бао, стаєш жертвою у влаштованій кухарем бійні. Саме тому історія привернула стільки уваги. Люди почувалися вразливими, бо кожен міг опинитися на цьому місці. До того ж зчинилася звична істерія про небезпечних нелегальних іммігрантів. Як містер Ву потрапив до країни, як дістав зброю, і так далі, і так далі. Я за кілька років до того закінчив аспірантуру і ось став консультантом в одній із найбільш колоритних справ року. — Він помовчав. — Невдало підібрав слова.

— То якого висновку ви дійшли щодо стрільця? — спитав Фрост.

— Насправді сумна історія. Він був родом із провінції Фуцзянь, пробрався до США, коли йому було років двадцять. Точні дати назвати неможливо, бо документів немає. Уся інформація була отримана від місіс Фан, яка сказала, що містер Ву дружив із її чоловіком.

— Який загинув у стрілянині, — додав Фрост.

— Так. Попри все, місіс Фан відмовлялася говорити щось погане про Ву. Вона не вірила, що це скоїв він. Називала його тихим і працьовитим, казала, що він мав заради чого жити. Він утримував дружину й дочку і відправляв гроші семирічному синові від попередніх стосунків.

— Отже, була ще колишня дружина?

— В іншому місті. Але Ву та його дружина, Лі Хуа, осіли в Бостоні за кілька років до того. Мешкали в квартирі над рестораном, у якому він працював, і здебільшого трималися осібно. Можливо, боялися привертати увагу як нелегали. Ще їхнє життя могли ускладнювати мовні проблеми, бо вони говорили мандарином і своїм місцевим діалектом мінь.

— А китайський квартал розмовляє переважно кантонською, — сказав Фрост.

Цукер кивнув.

— Носії цих діалектів не розуміють одне одного, родина Ву опинилася в ізоляції. Отже, чоловік мав чимало приводів для стресу. Він приховував свій нелегальний статус. Був ізольований. І мав утримувати родину. Додайте до цього довгі години роботи, і ніхто не заперечить, що це чималий тиск для будь-якого чоловіка.

— Але що ж спровокувало його зрив? — запитала Джейн.

— Цього місіс Фан не знала. На тижні, коли сталася стрілянина, її не було в країні: вона відвідувала родичів. Я говорив із нею після повернення, вона все ще була у стані шоку. Утім, знову й знову наполягала на тому, що Ву ніколи б нікого не вбив. А надто — її чоловіка Джеймса, бо вони дружили. Вона також наполягала, що Ву і зброї не мав.

— Звідки їй таке знати? Вона ж не за ним була заміжня.

— Ну, спитати дружину Ву про таке я не міг. Після цього випадку вони з дочкою зібрали речі й зникли. Міністерство національної безпеки тоді не відстежувало чужих, тож нелегалам було нескладно вислизнути з поля зору, а то й повністю зникнути. Так і зробила дружина Ву. Вона зникла. І навіть Айріс Фан не уявляла, де вона поділася.

— Ви повністю покладаєтеся на слова місіс Фан. Чому ви впевнені, що вона казала правду? — запитала Джейн.

— Може, я й наївний, але жодних сумнівів у її щирості не мав. Було в ній щось таке. — Цукер похитав головою. — Така трагічна постать. Мені досі її шкода. Не знаю, як людина спроможна перенести стільки втрат.

— Втрат?

Ріццолі раптом згадала, що Айріс говорила про життя на самоті. Про те, що не має більше родини.

— Її дочка померла?

— Здається, цього у звіті я не писав, бо це не стосувалося інциденту в «Червоному феніксі». Айріс та Джеймс мали чотирнадцятирічну дочку, яка зникла за два роки до того. Ані сліду дівчини не знайшли.

— Господи, — зронив Фрост. — Ми й гадки не мали. Вона нічого не сказала.

— Вона не з тих жінок, які приймають жалість. Та я пам’ятаю, як дивився в її очі і бачив біль. Біль, якого мені годі було й уявити. І разом із тим — надзвичайну силу.

Цукер трохи помовчав, наче спогад про горе цієї жінки досі зворушував його.

Джейн так само не могла уявити такого болю. Вона подумала про доньку, Реджину, якій було лише два з половиною рочки. Подумала про те, як жити, рік за роком, не знаючи, жива твоя дитина чи мертва.

Сама ця тортура може довести жінку до божевілля. «А тоді ще й втратити чоловіка…»

— Будь-яка трагедія має свої наслідки, — сказав Цукер. — Але стрілянина в «Червоному феніксі» не лише принесла горе родинам причетних. Таке враження, що вона пробудила прокляття і воно забирало все більше й більше життів.

У кімнаті раптом стало холодніше. Так, що руки Джейн почало поколювати від холоду.

— Тобто — прокляття? — запитала вона.

— Протягом місяця сталося чимало поганого. Зліг і помер від серцевого нападу детектив Стейнз. Криміналіст, який працював на місці злочину, загинув в автокатастрофі. Дружина детектива Інґерсолла мала інсульт і зрештою померла. А ще ця зникла дівчина.

— Яка дівчина?

— Шарлотта Діон. Сімнадцятирічна донька Діни Меллорі, однієї з жертв. За кілька тижнів після того, як Діна загинула у «Червоному феніксі», Шарлотта зникла під час шкільної екскурсії. Її так і не знайшли.

Джейн раптом почула власне серцебиття, гучне, мов барабани.

— Кажете, дочка Айріс Фан теж зникла.

Цукер кивнув.

— Вони зникли з різницею в два роки, але це однаково дивний збіг, чи не так? Дві жертви «Червоного фенікса» мали доньок, і обидві зникли.

— То чи це справді збіг?

— А що ж? Родини були незнайомі. Фани — іммігранти. Батьки Шарлотти — бостонські браміни3. Жодного іншого зв’язку між ними не було, тож можна звинуватити й прокляття «Червоного фенікса».

Цукер подивився на теку.

— А може, справа в будівлі. У китайському кварталі її вважають проклятою. Кажуть, що, коли заходиш усередину, до тебе чіпляється зло. — Він подивився на Джейн. — І ти несеш його додому.

10

Джейн не любила збігів обставин. Авжеж, у плетиві життя вони іноді траплялися, але їй завжди кортіло розглянути, що саме змусило нитки перетнутися, чи це справді випадковість, а чи частина більшого малюнку, візерунку, який стане помітним, лише якщо відстежити походження усіх ниток. Тож вона сиділа за столом і займалася саме цим — відстежувала п’ять абсолютно різних ниток, які дев’ятнадцять років тому трагічно перетнулися в ресторані китайського кварталу.

Досьє «Червоного фенікса» було не дуже товсте. Суїцид слідом за вбивством — удача для детективів, акуратно загорнута й перев’язана стрічкою справа, зручне правосуддя, самоздійснене зловмисником у вигляді кулі в голову. Звіт Стейнза та Інґерсолла був сфокусований на «чому» замість «хто» і неабияк покладався на те, що доктор Цукер уже розповів Джейн та Фросту про Ву Вейміня.

Тож вона зосередилася на чотирьох жертвах.

Першою жертвою став Джої Ґілмор, двадцять п’ять років, народився й виріс у південній частині Бостона. Про нього було чимало інформації завдяки історії арештів: грабіж зі зламом, незаконне проникнення на чужу приватну власність, напад, побиття. Разом із назвою компанії роботодавця («Гуртовий продаж м’ясних продуктів від Доног’ю») це привернуло особливу увагу Ріццолі. Бостонська поліція надто добре знала власника компанії, Кевіна Доног’ю, завдяки його тісному й тривалому зв’язку з місцевою організованою злочинністю. В останні сорок років Доног’ю зі звичайного вуличного розбишаки став однією з трьох найвідоміших постатей місцевої ірландської мафії. Правоохоронці точно знали, хто такий Доног’ю, просто не могли довести цього в суді. Поки що.

Джейн дістала знімки з місця злочину, знайшла фото тіла Джої Ґілмора, яке лежало на підлозі поміж розкиданих картонних коробок для доставки. Його завалили однією кулею в потилицю. Доктор Цукер може називати це амоком, але для Джейн це було неабияк схоже на бандитську страту.

Жертвою номер два був Джеймс Фан, тридцять сім років, офіціант і касир ресторану «Червоний фенікс». Вони з дружиною іммігрували з Тайваню за шістнадцять років до цих подій — він приїхав до Штатів як студент магістратури з азійської літератури. У ресторані підробляв вечорами, а вдень викладав у гуртку для дітей у районному центрі Чайнатауна. Кажуть, що вони з Ву Веймінем були добрими друзями і працювали разом у «Червоному феніксі» вже п’ять років без жодних конфліктів. Джейн не знайшла й згадки про Лору, доньку Фана, яка зникла за два роки до того. Можливо, Стейнз з Інґерсоллом навіть не знали про попередню трагедію в родині Фанів.

Третя й четверта жертви — подружня пара, Артур та Діна Меллорі з Бруклайна, Массачусетс. Сорокавосьмирічний Артур був президентом і виконавчим директором інвестиційної компанії «Велслі груп». Рід занять сорокарічної Діни не було вказано, та, судячи з чоловікових регалій, вона не мала потреби працювати. Це був другий шлюб для обох, злиття двох сімей. Першу дружину Артура звали Барбара Гарт, у шлюбі народився син Марк, якому тоді було двадцять. Колишнім чоловіком Діни був Патрік Діон, і вони мали сімнадцятилітню доньку. Окремо у звіті була описана тема, яку автоматично досліджує будь-який хороший детектив: усі можливі конфлікти, пов’язані з розлученнями й повторними шлюбами жертв.

За словами Марка Меллорі, сина Артура Меллорі, стосунки між сім’ями Меллорі та Діон були дуже теплі, попри те що Діна та Артур п’ять років тому покинули перших партнерів заради одне одного. Навіть після розлучення й другого шлюбу Діна Меллорі зберігала дружні стосунки з колишнім чоловіком Патріком і родини часто збиралися разом на свята.

«Яка химерна цивілізованість», — подумала Джейн. Дружина кидає Патріка заради іншого чоловіка, а потім вони всі разом святкують Різдво. Звучить надто добре, аби бути правдою, однак про це розповідав син Артура Меллорі, Марк, який мав би знати. Виходила ідеальна велика родина: жодних конфліктів, самі усмішки. У принципі, це було можливо, та не для її власної родини. Джейн спробувала уявити возз’єднання клану Ріццолі за участі своїх батьків, білявки батька та Вінса Корсака, з яким зустрічалася її мати. Оце точно віщувало б різанину, ставити можна було хіба на те, хто виживе.

Але у Меллорі та Діонів усе якось склалося. Можливо, заради Шарлотти, якій мало бути лише дванадцять під час розлучення батьків. Як і більшість таких дітлахів, вона, напевно, жила на два доми — бідолашна заможна дівчинка, мов тенісний м’ячик між житлом матері Діни й батька Патріка.

Джейн перегорнула останню сторінку й знайшла короткий додаток до звіту:

24 квітня було повідомлено про зникнення Шарлотти Діон, доньки Діни Меллорі. Востаннє її бачили на шкільній екскурсії поблизу Фенел-голла. За словами детектива Генка Бакгольца, усі докази вказують на ймовірне викрадення. Розслідування триває.

Додаток, датований 28 квітня, підписав детектив Інґерсолл.

Зникли дві дівчини, Лора Фан та Шарлотта Діон. Обидві — доньки жертв стрілянини в «Червоному феніксі», однак у звіті не було жодної вказівки на те, що це щось більше за прикрий збіг обставин, як і сказав доктор Цукер. Іноді візерунку немає, немає плану — лише сліпа жорстокість долі, що не веде ліку тих, хто надто багато страждав.

— Знаєш, Ріццолі, ти могла просто спитати мене.

Вона підвела погляд і побачила, що поруч з її столом стоїть Джонні Тем.

— Про що?

— Про різанину в «Червоному феніксі». Я щойно бачив Фроста, він розповів, що ви полювали на документацію. Якби ти просто поговорила зі мною, я розповів би тобі все про цю справу.

— А звідки тобі знати? Тобі ж тоді було років вісім.

— Я працюю з Чайнатауном, тож маю бути в курсі всього, що тут відбувається. Щоб ти знала, китайці досі говорять про «Червоний фенікс». Це та рана, яка так і не загоїлася. І вже не загоїться, бо її пронизує сором.

— Сором? Чому?

— Убивцею був один із наших. І під «нашими» я маю на увазі китайців. — Він махнув на теки на столі Джейн. — Я переглядав цю справу два місяці тому, говорив з Лу Інґерсоллом, читав звіти патологоанатомів. — І постукав кінчиками пальців по лобі. — Уся інформація тут.

— Не знала, що ти з нею знайомий.

— А запитати не подумала? Мені здавалося, що я частина команди.

Ріццолі не сподобалася нотка звинувачення в його голосі.

— Так, ти частина команди, — визнала вона. — Спробую далі про це не забувати. Але нам усім буде простіше, якщо ти на нас не дутимешся.

— Я просто хочу брати участь у гонитві, а не бути задротом із групи підтримки — таке тут трапляється надто часто.

— Ти про що?

— Департамент поліції Бостона має бути одним великим щасливим плавильним казаном, так? — Тем реготнув. — Це маячня.

Джейн на мить затримала на ньому погляд, намагаючись прочитати його кам’яне лице, і раптом упізнала себе у цьому віці, спраглу довести свою вартісність і ображену на те, як часто на неї не зважали.

— Теме, сядь, — мовила вона.

Детектив зітхнув, узяв найближчий стілець і сів.

— Так?

— Думаєш, я не уявляю, як це — належати до меншини?

— Не знаю. То уявляєш?

— Роззирнися. Скільки ти бачиш жінок серед детективів, які розслідують убивства? Вона тут одна, і ти зараз говориш із нею. Я знаю, що таке бути викинутою з кола через те, що я дівчина, і хлопці вважають, що я ніяк не можу бути вправною в цій роботі. Просто вчишся працювати з усіма придурками та їхньою маячнею, бо цьому немає кінця.

— Це не значить, що треба про це мовчати.

— Якби це хоч щось змінювало.

— Ти ж, напевно, змінила. Тебе тепер приймають.

Ріццолі замислилася, чи це правда. Пригадала, яким було її життя, коли вона приєдналася до команди й мусила миритися з пирханням, жартами про тампони та відвертою зневагою. Так, стало краще, але це була тяжка війна, на яку пішли роки.

— Не скарги приносять зміни. Йдеться про те, щоб робити свою роботу краще за інших. — Вона трохи помовчала. — Чула, що ти з першого разу здав іспит на детектива.

Тем коротко кивнув.

— Так. І з найвищим результатом.

— І скільки тобі? Двадцять п’ять?

— Двадцять шість.

— Знаєш, це працює проти тебе.

— Те, що в мені бачать чергове азійське зубрило?

— Ні. Те, що ти ще пацан.

— Прекрасно. Ще одна причина для того, щоб мене не сприймали серйозно.

— Я веду до того, що є десятки причин вважати, що ти в невиграшному становищі. Деякі з них справжні, деякі живуть лише в твоїй голові. Змирися з цим і роби свою справу.

— Якщо спробуєш не забувати, що я частина команди. Готовий побігати у справі «Червоного фенікса», зважаючи на те, що я вже в курсі. Можу поговорити з родинами жертв.

— Фрост уже запланував розмову з місіс Фан.

— Тоді я поговорю з іншими.

Ріццолі кивнула.

— Гаразд. Тепер розповідай, як далеко ти просунувся у вивченні справи.

— Уперше я звернувся до неї в лютому, коли мене приписали до дільниці А-1. Я почув у китайському кварталі, як про неї говорять місцеві, і пригадав, що чув малим у Нью-Йорку.

— Ти чув про це аж у Нью-Йорку?

— Якщо йдеться про гучну подію, яка певним чином стосується китайців із якогось куточка країни, — повір, уся діаспора про це пліткуватиме. «Червоний фенікс» обговорювали навіть у Нью-Йорку. Пригадую, бабуся говорила, як же шкода, що вбивцею був один із наших. Мовляв, це погано відіб’ється на усіх китайцях. У нас бачитимуть злочинців.

— Ого. Оце так колективна провина.

— Так, ми на цьому знаємося. У бабусі траплялася істерика, якщо я намагався вийти з дому у рваних джинсах, бо вона не хотіла, щоби китайців вважали нечупарами. Я виріс із тягарем на плечах, бо щоразу, виходячи за двері, представляв усю свою расу. Тому так, «Червоний фенікс» мене зацікавив. А потім, у березні, в «Бостон Ґлоуб» з’явилося те оголошення, і мені стало ще цікавіше. Тож я перечитав усі матеріали зі справи.

— Яке оголошення?

— Воно вийшло тридцятого, в річницю стрілянини. Займало чверть сторінки в секції місцевих новин.

— Я не бачила. Що там було?

— Фотографія кухаря, Ву Вейміня, зі словом «невинуватий» жирними літерами. — Тем вдивився кудись удалину, понад столами відділу розслідування вбивств. — Коли я побачив це оголошення, мені дуже захотілося, щоб воно було правдою. Щоб Ву Веймінь був невинуватий і ми могли стерти цю чорну пляму.

— Ти ж насправді не вважаєш його таким?

Він подивився на Джейн.

— Я не знаю.

— Стейнз з Інґерсоллом ніколи не сумнівалися в тому, що стріляв він. І доктор Цукер так само.

— Але оголошення змусило мене замислитися, чи не помилилася поліція Бостона дев’ятнадцять років тому.

— Тільки тому, що Ву був китайцем?

— Тому що люди в Чайнатауні не вірили, що це скоїв він.

— Хто заплатив за оголошення? Ти дізнався?

Тем кивнув.

— Зателефонував до газети. Його оплатила Айріс Фан.

Задзвонив мобільний Джейн. Тягнучись до нього, вона осмислювала почуте. Навіщо Айріс розміщувати платне оголошення на захист вбивці власного чоловіка у дев’ятнадцяту річницю тих подій? Глянувши на екран, вона побачила, що їй телефонують із лабораторії, й відповіла:

— Ріццолі.

— Я зараз розглядаю ті волосини, — мовила криміналістка Ерін Волчко. — І хай мене грім поб’є, якщо я знаю, що вони таке.

Джейн не одразу змогла переключитися на її слова.

— Ви про волосини з одягу жертви?

— Так. Учора бюро судово-медичної експертизи надіслало мені дві волосини. Одну зняли з рукава мертвої жінки, другу — з її легінсів. За будовою й кольором вони подібні, тож, певно, з одного джерела.

Ріццолі відчувала на собі погляд Тема, коли запитала:

— То вони справжні чи штучні?

— Точно не синтетичні, це органіка.

— Отже, це людське волосся?

— У цьому я не впевнена.

11

Джейн примружилась, вдивляючись в окуляр мікроскопа й намагаючись щось у ньому розібрати, але це не надто відрізнялося від усіх інших волосин, які вона бачила за роки роботи. Тож вона відійшла, даючи дорогу Темові.

— Тут ви бачите препарат з остьовим волосом, — сказала Ерін. — Це зовнішній шар волосяного покриву тварин.

— Це не те ж, що й хутро? — перепитав Тем.

— Саме так. Хутро — це внутрішній шар, який дає утеплення. У людей хутра немає.

— Тож якщо це волос, яке його походження?

— Легше сказати, до чого він не має стосунку, — відповіла Ерін. — Пігментація однакова по всій довжині, тож ми знаємо, що це тварина, остьове волосся якої має однаковий колір від коренів до кінчиків. Вінцевих лусочок немає, тобто викреслюємо гризунів та кажанів.

Тем підняв очі від мікроскопа.

— Що за вінцеві лусочки?

— Із лусочок складається кутикула — зовнішній шар волосся. Це як луска у риби. Для різних родин тварин характерні різні візерунки, які вони утворюють.

— І ви кажете, що вінцеві лусочки характерні для гризунів.

Експертка кивнула.

— Шипоподібних лусочок теж немає, тобто це волос не з кота, не з норки і не з тюленя.

— Ми зараз усі види перебиратимемо? — поцікавилася Джейн.

— До певної міри йдеться саме про виключення.

— І поки що ви виключили пацюків, кажанів та котів?

— Саме так.

— Чудово, — пробуркотіла Ріццолі. — Викреслюємо Бетмена та Жінку-кішку зі списку підозрюваних.

Ерін зітхнула, зняла окуляри й потерла перенісся.

— Детективе Ріццолі, я намагаюся пояснити, як важко ідентифікувати тваринний волос лише через світлову мікроскопію. Ці морфологічні підказки дозволили виключити деяких тварин, але цей зразок не схожий ні на що інше, що я бачила в цій лабораторії.

— Кого ще можна виключити? — запитав Тем.

— Якби це був якийсь із оленів, корінь був би келихоподібний, а сам волос — жорсткіший. Тож це не оленеві. Колір не підходить єнотам та бобрам, і волос надто грубий для кролів чи шиншил. Якщо розглядати форму кореня, діаметр та візерунок лусочок, я б сказала, що найближче — людське волосся.

— То чому він не може бути людським? — запитала Ріццолі.

— Гляньте у мікроскоп іще раз.

Джейн схилилася над окуляром.

— На що саме я маю звернути увагу?

— Зауважте: волос прямий, не покручений, як лобкове чи пахвове волосся.

— Тобто це волос із голови?

— Я теж спочатку так подумала — що це волос із людської голови. Але придивіться до серцевини волосу. Вона наче канал по всій його довжині, і це дуже дивно.

— Можете говорити точніше?

— Серцевинний індекс. Пропорція між діаметром серцевини та самого волоса. Я бачила незліченну кількість людських зразків і ніколи не зустрічала такої широкої серцевини у волоссі з голови. Для людини нормальний індекс — менше третини. А тут маємо більше половини діаметра всього волоса. Це не просто канал, це величезна труба.

Джейн випросталася, подивилася на Ерін.

— Це може свідчити про якесь медичне захворювання? Генетичну аномалію?

— Я про такі не знаю.

— То що це за волос? — запитав Тем.

Ерін глибоко вдихнула, наче намагаючись підібрати слова.

— Він майже у всьому подібний на людський. Але не людський.

Тишу порушив здавлений смішок Ріццолі.

— То про що тут ідеться? Про снігову людину?

— Можу припустити, що це якийсь нелюдиноподібний примат. Вид, який я не можу визначити лише з мікроскопом. Клітин епітелію на ньому немає, тож можна розглянути лише мітохондріальну ДНК.

— Результати готуватимуться цілу вічність, — зауважив Тем.

— Тож у мене є ще одна ідея, — сказала Ерін. — Я знайшла наукову статтю, написану в Індії, про електрофорезний аналіз кератину волосся. Вони мають величезні проблеми з нелегальною торгівлею хутром і завдяки цьому тесту визначають хутро екзотичних тварин.

— У яких лабораторіях його можна зробити?

— Я можу зв’язатися з кількома лабораторіями в заповідниках США. Це може виявитися найшвидшим способом встановити вид цієї тварини. — Вона подивилася у мікроскоп. — Так чи інакше я дізнаюся, що це за кудлата істота.

Детектив у відставці Генк Бакгольц скидався на чоловіка, який довго й тяжко воював із бісами алкоголю й нарешті здався перед лицем неминучої поразки. Джейн знайшла його на звичному місці — біля барної стійки закладу Джей Пі Дойла, де він невідривно вдивлявся у склянку скотчу. Ще навіть п’ятої не було, та, судячи з вигляду, Бакгольц уже почав веселий вечір, і коли він підвівся привітатися, Ріццолі помітила, яке непевне його рукостискання, які вологі очі. Та вісім років у відставці не стерли старих звичок, і вдягався він досі як детектив — у костюм із сорочкою, хай та й мала пошарпаний комір.

Для завсідників бару — улюбленого закладу бостонських копів — було ще рано, тож Бакгольц легко привернув увагу бармена помахом руки.

— Вона п’є за мій рахунок, — виголосив він, вказуючи на Джейн. — Що будете, детективе?

— Нічого, дякую, — відповіла вона.

— Та ну. Не змушуйте старого копа пити без товариства.

Ріццолі кивнула бармену.

— Лагер «Сем Адамс».

— А мені — повторити, — додав Бакгольц.

— Може, пересядемо за стіл, Генку? — запитала Джейн.

— Ні, мені тут добре. Це мій стілець. Як завжди. До того ж… — додав він, роззираючись у майже порожньому приміщенні, — хто тут нас підслухає? Справа стара, усім до неї байдуже. Хіба окрім родичів жертви.

— І вас.

— Ага. Ну, знаєте, з таким важко розпрощатися. Стільки років минуло, а незакриті справи досі не дають спати вночі. Особливо справа Шарлотти Діон, бо мене зачепило, коли її батько найняв ще й приватного детектива. Наче натякав, що я паскудний коп, — пробурчав Бакгольц і хильнув скотчу. — Стільки грошей змарнував, а довів лише те, що я нічого не пропустив.

— То приватний детектив теж успіху не мав?

— Ні. Дівчина просто зникла. Ані свідків, ані доказів, окрім наплічника, що залишився у провулку. Дев’ятнадцять років тому камер спостереження було значно менше. Той, хто її схопив, зробив це швидко й чисто. Напевно, імпульсивне рішення.

— Як ви на це вийшли?

— То була шкільна екскурсія. Вона вчилася у крутій приватній школі, в Болтонській академії за Фремінґемом. Того дня тридцятеро дітлахів приїхали приватним автобусом на екскурсію Шляхом Свободи4. Вони не збиралися зупинятися біля Фенел-голлу, та вчитель сказав, що діти зголодніли, тож вони зайшли пообідати. Гадаю, там злочинець помітив Шарлотту і пішов за нею. — Колишній детектив похитав головою. — Серйозна вийшла здобич. Патрік Діон — венчурний інвестор, він тоді був у Лондоні. Прилетів додому приватним літаком. Зважаючи на те, ким він був і скільки коштував, я очікував вимоги викупу. Але її так і не було. Шарлотта просто зникла. Ані слідів, ані тіла. Анічогісінько.

— Її мати лише за місяць до того загинула в ресторані «Червоний фенікс».

— Так, знаю. Не пощастило родині. — Він сьорбнув скотчу. — Грошима стару з косою не зупиниш.

— То ви думаєте, що так усе було? Не пощастило?

— Ми з Лу Інґерсоллом багато про це говорили. Так і не знайшли зв’язку між цими двома подіями, а шукали ж пильно. Суперечка щодо опіки над Шарлоттою? Огидне розлучення? Гроші?

— Нічого?

Бакгольц похитав головою.

— Я сам пройшов через розлучення і сучку ту досі ненавиджу. Але Патрік Діон із колишньою розійшлися друзями. Він навіть із її новим чоловіком порозумівся.

— Попри те що Патрікова дружина втекла з Артуром?

Він засміявся.

— Ага, хто їх розбере? Починалося все з двох щасливих родин. Патрік, Діна та Шарлотта. Артур, Барбара та їхній син Марк. Обоє малих ходили до тієї пихатої академії — так родини й познайомилися. Почали разом обідати. А тоді Артур закрутив із Патріковою дружиною, і всі розлучилися. Артур одружився з Діною, Патрік отримав опіку над дванадцятирічною Шарлоттою, і всі подружилися. Кажу вам, це неприродно. — Він поставив склянку на стіл. — Нормально було б ненавидіти одне одного.

— А ви впевнені, що без цього обійшлося?

— Гадаю, вони могли це приховувати. Може бути так, що за п’ять років після розлучення Патрік Діон вистежив колишню з чоловіком у цьому ресторані й застрелив у нападі люті. Але Марк Меллорі присягався, що вони товаришували. А він же батька у тій стрілянині втратив.

— Як щодо Маркової матері? Вона раділа через те, що чоловік утік з іншою?

— Я так і не мав нагоди поговорити з Барбарою Меллорі. За рік до стрілянини у неї був інсульт. У день зникнення Шарлотти Барбара була в лікарні, а місяць по тому померла. Ще одній родині не пощастило. — Бакгольц махнув барменові. — Агов, мені ще одну.

— Ем, Генку, ви за кермом приїхали? — похмуро подивилася Джейн на порожню склянку.

— Усе гаразд. Це остання, обіцяю.

Бармен поставив перед ним черговий скотч, і Бакгольц просто витріщився на нього, наче сама присутність алкоголю могла на мить його задовольнити.

— Історія в кількох словах виходить наступна, — мовив він. — Шарлотті Діон було сімнадцять, вона була білява і вродлива. У перервах між періодами навчання у тій академії жила із заможним татусем. У неї було усе, а потім — пуф! Її викрали з вулиці. Ми просто ще не знайшли її тіла.

Він узяв свою склянку, рука більше не тремтіла.

— Отака штука — це життя.

— І смерть теж.

Бакгольц засміявся, сьорбнув.

— Свята правда.

— Що думаєте про іншу зниклу дівчину? Лору Фан?

— То була справа Седлака, царство йому небесне. Та я її переглядав, зважаючи на «Червоний фенікс». Не знайшов нічого, що натякало б на зв’язок між викраденнями. Гадаю, з Шарлоттою все було спонтанно. А от Лора — інша справа. Це сталося одразу після уроків, коли вона йшла додому. Однокласник бачив, як вона з власної волі сіла до чийогось авто, наче знала водія. Але ніхто не записав номерів, і дівчину більше ніколи не бачили. Ще одне незнайдене тіло. — Колишній детектив вдивився у ряд пляшок по той бік стійки. — Змушує замислитися, скільки скелетів лежить десь по лісах, по звалищах. У цій країні зникають мільйони людей. Стільки кісток. Я можу прийняти те, що колись помру, якщо матиму над собою якусь гідну позначку, яка казатиме світові, що я там похований. Але отак залишитися незнайденим? Схованим у якихось кущах? Наче тебе й не існувало… — Він здригнувся. — У будь-якому разі, це справа Шарлотти Діон у кількох словах. Чимось допомогло?

— Не знаю. Зараз це лише деталь дуже заплутаного пазла. — Джейн махнула барменові. — Я оплачу рахунок.

— Нізащо, — відрубав Бакгольц.

— Ви зробили мені послугу, розповівши про Шарлотту.

— Я однаково увесь час тут. На цьому стільці, у цьому барі. Ви знаєте, де мене знайти. — Він глянув на її мобільний, що саме почав дзвонити. — Бачу, ви дівчина зайнята. Щастить.

— Залежить від того, хто це. — Вона відповіла. — Детектив Ріццолі.

— Перепрошую за дзвінок. — Голос був чоловічий, і йому, схоже, не хотілося з нею говорити. — Я так розумію, ви керівниця детектива Тема?

— Так, ми працюємо разом.

— Я телефоную на прохання родин жертв. Ми воліли би більше не спілкуватися з детективом Темом. Він спромігся засмутити усіх, особливо бідолашну Мері Ґілмор. Навіщо нас знову про все це розпитують, за стільки років?

Джейн потерла голову, страшачись розмови, яку мусила провести з молодшим колегою. «Ти служиш громаді. Тобто мусиш не бісити громаду».

— Перепрошую, сер, — мовила вона. — Не розчула вашого імені.

— Патрік Діон.

Ріццолі випросталася. Глянула на Бакгольца, який зацікавлено стежив за розмовою. Колишніх копів не буває.

— Діна Меллорі була вашою колишньою дружиною? — перепитала вона.

— Так. І мені болить нагадування про те, як вона загинула.

— Містере Діоне, я розумію, що вам важко. Але детектив Тем повинен був поставити ці запитання.

— Діна померла дев’ятнадцять років тому. Сумнівів щодо особи вбивці не було. Чому це знову спливає?

— Я не можу це обговорювати. Це…

— Так, знаю. Частина поточного розслідування. Так детектив Тем сказав.

— Тому що так воно і є.

— Марк Меллорі просто оскаженів, Мері Ґілмор із донькою дуже засмучені. Спочатку записки у пошті, а тоді з’являється детектив Тем. Ми всі хотіли б знати, що відбувається.

— Перепрошую, — перебила його Джейн. — Що за записки?

— Вони приходять уже років шість чи сім. Щороку тридцятого березня з’являються у наших поштових скриньках, як на згадку про цю похмуру річницю.

— І що в цих записках?

— Я завжди отримую копію некролога Діни. І хтось пише на звороті: «Хіба ти не хочеш знати правду?»

— Ви досі маєте ці записки?

— Так, Мері теж їх зберігає. Але Марк так злився, що все повикидав.

— Хто їх надсилає, ви не знаєте?

— Припускаю, що та ж особа, яка оплатила оголошення в «Ґлоуб». Та Айріс Фан.

— Навіщо це місіс Фан?

Запало мовчання.

— Мені дуже неприємно зле говорити про місіс Фан. Вона втратила чоловіка, тож я розумію, що вона теж постраждала. І мені її шкода. Але, гадаю, це цілком очевидно.

— Що очевидно?

— Ця жінка божевільна, — мовив Патрік.

12

Коли подзвонили у двері, Мора вже накрила на стіл, а ягняча нога саме допікалася в духовці. Хлопці-підлітки мають невгамовний апетит, тож вона принесла два пироги, чорничний та яблучний, спекла чотири картоплини й почистила з пів дюжини качанів кукурудзи. Чи він їсть салат? Мора не знала. У ті відчайдушно голодні дні в глушині Вайомінгу вони зі Щуром їли все, що могли. Вона бачила, як він поглинає собачий корм, консервовані боби й кору дерев. Авжеж, від листя салату його не відверне, а вітаміни йому не зашкодять. Коли вони востаннє бачилися, у січні, хлопець був худий і блідий, тож зараз вонаготувала саме для нього, недогодованого. «Хай як іде цей тиждень, він із мого дому голодним не піде», — подумала Мора. Це було те, до чого вона могла підготуватися, та змінна, яку могла контролювати.

Бо все інше у цьому першому його візиті до її дому було сповнене невідомого.

Мора завдячувала життям Джуліану Щуру Перкінсу, однак вони заледве були знайомі. Разом вони боролися за власні життя, і не буває тіснішого зв’язку, ніж той, що утворюється, коли ви разом дивитеся в обличчя смерті. Тепер вони мали дізнатися, чи цей зв’язок переживе випробування тижнем, проведеним у товаристві одне одного за цивілізованих умов.

Почувши дзвінок, вона витерла руки й поспішила до дверей, усвідомлюючи, як раптом забилося серце. «Спокійно, це просто хлопчисько», — думала Мора, відчиняючи. І мало не впала, коли на неї весело стрибнув, упершись лапами в груди, величезний чорний пес.

— Ведмедю! Хлопче, назад! — загорлав Щур.

Мора розреготалася, а пес заходився радісно облизувати їй лице. Тоді приземлився на всі чотири, вихляючи хвостом, і гавкнув. Жінка усміхнулася хлопцеві, який здавався наляканим поганими манерами свого товариша.

— Ну що? — запитала вона. — А ти мене не обіймеш?

— Вітаю, мем, — відповів хлопець і ніяково охопив її довгими руками.

Мору спантеличило те, яким величезним він здавався, скільки м’язів наростив, відколи вони бачилися востаннє. Чи може підліток так вирости за кілька місяців?

— Щуре, я так скучила, — пробелькотіла вона. — Дуже скучила за вами обома.

На ґанку зарипіли сходи, й хлопець різко відсторонився від неї, наче соромлячись, що хтось побачить їхні обійми. Мора подивилася на чоловіка, який став за спиною Щура. Ентоні Сансоне завжди здавався загрозливим, солідним, із кам’яним обличчям, але цього похмурого дня він ставив Щурів наплічник на ґанок з усмішкою.

— Це твоє, Джуліане, — мовив він.

— Дякую, що привезли його до Бостона, — сказала Мора.

— Моро, мені це було приємно. Ми мали нагоду поговорити. — Він помовчав, вдивляючись в її обличчя, і, як завжди, побачив забагато. — Ми давно з вами не спілкувалися. Як ви?

— Усе гаразд. Справи. — Вона вимучено усміхнулася. — Клієнтів мені не бракує. Зайдете на хвилинку?

Сансоне глянув на хлопця, який переводив очі з нього на жінку, дуже зацікавлено стежачи за розмовою.

— Ні, надолужуйте з Джуліаном. У вас усе влаштовано на тиждень?

— У понеділок та вівторок я маю працювати, але з середи матиму вільний час. Погуляємо містом.

— Отже, Джуліане, я приїду по тебе у суботу, — сказав Сансоне й простягнув йому руку.

Хлопець і чоловік потиснули руки. Це було дивно офіційне прощання, але воно здавалося цілком природним для цих двох, саме тим, що й очікувалося. Щур зачекав, доки Сансоне повернеться до автівки й від’їде, і тільки тоді знову подивився на Мору.

— Ми про вас говорили, — сказав він. — Поки їхали.

— Сподіваюся, тільки хороше.

— Схоже, ви йому подобаєтеся. І дуже. — Щур підняв свій наплічник. — Але він дивний.

«Багато хто те ж саме скаже про тебе, — подумала Мора, дивлячись на хлопця. — Про нас обох». Вона обійняла його за плечі й відчула, як він здригнувся від незвичного тепла. Надто довго цей хлопчина жив як дикий звір у горах Вайомінгу, і в його очах досі видно було ту покинуту дитину. Світ повівся з Джуліаном Перкінсом недобре, і на те, щоб він довірився іншій людині, потрібен був час.

Вони увійшли до будинку, Щур роззирнувся у вітальні.

— Де це Ведмідь зник?

— Схоже, він уже почувається тут як удома. Напевно, відкрив для себе кухню.

Там вони його й знайшли, за обрізками ягнятини, які він пожирав із керамічної миски. Мора ніколи не мала собаки, миска була новісінька, як і найбільше з можливих собачих ліжок, повідець, засіб від бліх та стоси бляшанок корму в шафі. Ведмідь ішов туди, де був Щур, тобто цього тижня вона ділила свій дім із двома незвичними істотами — собакою й підлітком. У духовці шипів жир, стікаючи з ягнятини, і Мора помітила, як хлопець смикнув носом, наче звір, що чує поживу.

— Обід буде десь за годину. Я покажу тобі твою кімнату, — мовила вона й глянула на його наплічник. — А де твоя валіза?

— Це все, що я взяв.

— Тоді схоже, що ми з тобою підемо по магазинах.

— Ні, мені нічого не треба, — сказав він, ідучи за нею. — У школі у нас форма.

— Ця кімната твоя.

Ведмідь забіг туди першим, а от хлопець завагався у дверях, наче це була якась помилка. Морі раптом спало на думку, що для хлопця з собакою кімната була абсурдно жіночна. Щур нерішуче ступив усередину, оглядаючи білу пухову ковдру, свіжі квіти у вазі на комоді, блідо-зелений турецький килим. Він нічого не торкався, наче був у музеї і боявся щось зламати. Обережно поставив наплічник у кутку.

— Як школа? — запитала Мора.

— Нічого.

Щур став навколішки й розстібнув наплічник. Дістав дві сорочки, светр, пару охайно згорнутих штанів.

— Отже, тобі подобається у «Вечірні»? Ти там щасливий?

— Вона не така, як попередня школа. Люди ставляться до мене добре.

Він сказав це дуже побіжно, не жаліючи себе, і стало ясно, яким же болісним колись було його життя. Мора читала його досьє з Вайомінгу, тож знала про бійки у шкільному дворі, про насмішки, які він терпів через пошарпаний одяг та розбиту сім’ю. Стільки людей, від соціальних працівників до психологів, застерігали її: Джуліан надто проблемний, якщо вона впустить його до свого життя, то пошкодує про наслідки. А тепер вона дивилася, як цей проблемний хлопець спокійно розбирає свій одяг, охайно вішає його в шафу, й думала: «Дякувати Богу, що я нікого з них не послухала».

— Подружився з кимось у школі? — запитала вона. — Інші учні тобі подобаються?

— Ми з ними схожі, — відповів Щур, висунув шухляду комода й поклав туди шкарпетки й білизну.

Мора усміхнулася.

— Тобто вони теж особливі?

— У них теж немає батьків.

Це була новина. Коли Сансоне сказав їй, що пропонує Щурові стипендію в школі «Вечірня», він підкреслив сильну навчальну програму, кампус у сільській місцевості, міжнародний склад учителів, прекрасну бібліотеку. Але нічого не сказав про те, що це — сиротинець.

— Ти впевнений? — запитала вона. — Туди мають навідуватися чиїсь батьки.

— Іноді я бачу чийогось дядька чи чиюсь тітку. А от мами чи тата ніколи не зустрічав. Він каже, що ми тепер сім’я одне для одного.

— Він?

— Містер Сансоне. — Щур закрив шухляду й подивився на неї. — Він постійно про вас розпитує.

Мора відчула, як пашіють щоки, й перевела погляд на Ведмедя, який усе крутився на своєму ложі, смакуючи нову розкіш.

— Про що саме?

— Чи ви мені писали останнім часом. Чи приїдете до школи. Чи не хочете нам викладати.

— У «Вечірні»? — Мора похитала головою. — Не думаю, що судова медицина — належний предмет для старшокласників.

— Але у нас багато крутих предметів! Минулого місяця міз Сол показувала, як збудувати римську катапульту. Я сам вчу інших розбирати сліди тварин, бо добре на цьому знаюся. Ми навіть проводили розтин коня.

— Невже?

— Він зламав ногу, і його довелося приспати. То ми його розтинали й вивчали органи.

— Тебе це не бентежить?

— Я білував оленів. Знаю, яка смерть на вигляд.

«Так, ти знаєш», — подумала вона. У Вайомінгу він бачив, як чоловік стік кров’ю до смерті. Вона питала себе, чи не прокидається Джуліан уночі, як і вона сама, переслідуваний спогадами про те, що було з ними в горах. Він здавався таким спокійним і зваженим, поки викладав підручники на комод, відносив зубну щітку до ванної, — усі емоції надійно запаковані. «Ми з ним схожі більше, ніж мені хотілося б визнавати».

У кухні задзвонив її мобільний.

— Можна я вийду, подивлюся двір? — запитав Щур.

— Звісно, йди. Я відповім на дзвінок.

Мора вийшла до кухні, дістала з сумочки телефон.

— Докторка Айлс.

— Це детектив Тем. Дуже перепрошую, що турбую вас у вихідні…

— Не страшно, детективе. Чим можу допомогти?

— Хотів запитати, чи можна почути вашу думку про старе вбивство. Воно сталося дев’ятнадцять років тому — стрілянина у ресторані в китайському кварталі. Було п’ять жертв. Тоді вирішили, що це вбивство з суїцидом.

— Чому ви знову розглядаєте події дев’ятнадцятирічної давнини?

— Це може бути пов’язано з нашою невідомою на даху. Можливо, саме через це вона приїхала до Чайнатауна — схоже, шукала тих, хто щось знав про стрілянину в ресторані.

— Чого саме ви хочете від мене?

— Перегляньте звіти про аутопсію тих п’ятьох людей, особливо стрільця. Скажіть, чи згодні ви з висновками. Патологоанатом, який робив ті звіти, більше не працює в бюро, тож розпитати його я не можу.

У вікно кухні Мора бачила, як Щур із собакою кружляють двором, наче шукаючи вихід у великий світ. Цей хлопець був створений для глушини.

— Я цього тижня зайнята, — сказала вона. — Можете звернутися до доктора Брістола.

— Але я сподівався…

— Так?

— Я хотів би почути вашу думку, докторко Айлс. Знаю, що ви завжди кажете все як є. Я довіряю вашим висновкам.

Це її спантеличило, бо наразі було непопулярною думкою в лавах поліції Бостона. Вона пригадала злі погляди й холодне мовчання, що доводилося терпіти від поліцейських останній тиждень. Подумала про всі ті прояви, що змушували її почуватися ворогом.

— Сьогодні ввечері я вдома, — відповіла Мора. — Привозьте папери.

Було вже по дев’ятій, коли Ведмідь почав гавкати біля вхідних дверей. Мора відчинила й побачила на ґанку детектива Тема. Вони з собакою сторожко оглянули одне одного, та Ведмідь кілька разів понюхав повітря й схвалив гостя, бо потрюхикав у глиб будинку, пропускаючи його. Тем рухався з тією ж стриманою енергію, яку вона помітила в ньому ще в китайському кварталі. Він затримався у передпокої, схилив голову, прислухаючись до води в дýші. Нічого не питав, але Мора все зрозуміла по очах.

— У мене цього тижня гість, — пояснила вона.

— Пробачте, що заважаю на вихідних. — Він передав їй стос відкопійованих сторінок. — Ось усі п’ять звітів про аутопсії плюс звіт детективів Інґерсолла та Стейнза.

— Ого. Ви постаралися.

— Це моє перше розслідування вбивства. Знаєте, старання новачка. — Тем дістав із кишені флешку. — Мені не дозволили винести оригінали з бюро судмедекспертизи, тож я відсканував для вас фото та рентгенівські знімки. Розумію, що це дуже багато роботи, і мені прикро отак кидати її на вас.

Він поклав флешку їй на долоню, дивлячись просто в очі, наче підкреслюючи, як це для нього важливо і як він їй довіряє.

Мора зашарілася від його дотику, опустила погляд на флешку.

— Поки ви не пішли, хочу перевірити, чи всі файли у мене відкриватимуться.

Вони пройшли разом до її кабінету, і поки вона вмикала комп’ютер, Тем дивився на пса, який пішов із ними і тепер сидів у нього біля ніг, спостерігаючи за гостем.

— Що це за порода? — поцікавився Тем.

— Навіть не уявляю. Напевно, вівчарка плюс вовк чи хаскі. Це собака мого гостя.

— Ви гарна господиня — дозволяєте приїздити з собаками.

— Цьому псу я завдячую своїм життям. Він може ходити тут де завгодно.

Мора вставила флешку, і за мить на моніторі з’явилися численні мініатюрні іконки. Вона клацнула на першу, й та розгорнулася у похмуре зображення голого жіночого тіла на столі для розтинів.

— Схоже, завантажується. Не можу сказати, коли все це прогляну, але точно не раніше наступного тижня.

— Дуже вдячний, докторко Айлс.

Жінка випросталася й подивилася на детектива.

— Брістол та Костас дуже хороші судмедексперти. Їм так само можна довіряти. Є якісь причини того, чому ви не пішли до них?

Тем завагався, обернувся, прислухаючись, — вода в душі перестала бігти. Ведмідь нашорошив вуха й підтюпцем вибіг із кабінету.

— Детективе? — повторила Мора.

Той неохоче відповів:

— Гадаю, ви знаєте, як про вас говорять. Через суд Вейна Ґраффа і всі ці події.

Вона стиснула губи.

— Упевнена, нічого приємного.

— Можливо, синя лінія й тонка, але вона дуже міцна. І не любить критики.

— Навіть коли йдеться про правду, — гірко додала Мора.

— Ось чому я до вас прийшов. Бо знаю, що ви говорите правду.

Їхні очі зустрілися, Тем дивився прямо й незмигно. Коли вони зустрілися в китайському кварталі, їй здалося, що його неможливо прочитати, неможливо дізнатися, подобається вона йому чи ні. Зараз на його обличчі був той же відсторонений вигляд, але тепер він здавався просто маскою, за яку вона ще не навчилася зазирати. Було в цьому чоловікові щось незбагненне, і вона спитала себе, чи він комусь дозволяє глянути за цю маску.

— Що ви сподіваєтеся знайти у цих звітах? — запитала вона.

— Можливо, якісь суперечності. Щось, що не сходиться чи не має сенсу.

— Чому ви вважаєте, що вони там є?

— Цю справу назвали вбивством із самогубством практично в ту ж мить, коли Стейнз із Інґерсоллом прийшли на місце злочину. Я читав їхній звіт, інших теорій вони навіть не розглядали. Надто легко було списати все на те, що божевільний іммігрант із Китаю розстріляв людей у ресторані, а тоді застрелився.

— Ви вважаєте, що це було не так?

— Не знаю. Але дев’ятнадцять років по тому звідти котиться дивне відлуння. Наша невідома на даху мала дві адреси в навігаторі. Одна — житло детектива Інґерсолла. Друга — Айріс Фан, удови одного з жертв стрілянини. Ця мертва жінка вочевидь цікавилася справою «Червоного фенікса». І ми не знаємо чому.

Вони почули, як скиглить пес, Мора розвернулася й побачила у дверях Щура з вологим після душу волоссям. Він пильно дивився на фото з розтину в неї на моніторі. Мора швидко згорнула програму, й тривожне зображення зникло.

— Джуліане, це детектив Тем, — сказала вона. — А це — мій гість, Джуліан Перкінс. Він учиться у школі в Мені, приїхав на весняні канікули.

— То цей лютий пес твій, — сказав Тем.

Хлопець не зводив очей з монітора, наче досі бачив на ньому те фото.

— Ким вона була? — тихо запитав він.

— Це у справі, яку ми обговорюємо, — сказала Мора. — Майже закінчили. Може, підеш подивишся телевізор?

Тем зачекав, поки з вітальні не долинуть звуки телевізора, і сказав:

— Шкода, що він це побачив. Таке не хочеться показувати дітлахам.

— Я перегляну документи, коли матиму час. Це може бути не дуже скоро. Гадаю, поспіху немає?

— Було б непогано просунутися у справі невідомої.

— Справа «Червоного фенікса» була дев’ятнадцять років тому, — відповіла Мора, вимикаючи комп’ютер. — Упевнена, що вона може зачекати ще трохи.

13

Я ще не бачила його, а вже знаю, що він у студії — про це сповіщає хвиля вологого повітря, що котиться, коли двері відчиняються й зачиняються. Я не перериваю вправ, щоб привітатися з ним, — продовжую крутити й вимахувати шаблею. У широкому дзеркалі бачу, з яким захватом детектив Фрост спостерігає за тим, як я виконую пісню леза. Сьогодні почуваюся сильною, руки й ноги не менш гнучкі, ніж у юності. Кожен рух, кожен поворот, кожен помах шаблі продиктований рядком із прадавнього сонета.

Угору, до семи зірок, на спині тигра.

Ширяти, обертатися, ухилятися, як ширяють духи,

Стати білим журавлем,

Що розгортає крила, випростуючи ногу.

Вітер дме.

Тремтить квітка лотоса.

Усі ці рухи — у моїй природі, один перетікає в інший. Я не мушу про них замислюватися, моє тіло все пам’ятає так само точно, як знає, як ходити й дихати. Моя шабля ріже й кружляє, але думки звернені на поліцейського і на те, що йому сказати.

Я сягаю завершення, тринадцятого рядка сонета. Фенікс повертається до гнізда. Стаю струнко, нарешті опускаю зброю, і піт холоне в мене на чолі. Аж тоді я розвертаюся до нього.

— Місіс Фан, це було прекрасно, — каже детектив Фрост зі сповненими захвату очима. — Наче танець.

— Вправа для початківців. Під кінець дня дуже заспокоює.

Він опускає погляд до шаблі в моїй руці.

— Це справжній меч?

— Шабля. Її ім’я — Чжен Ї. Отримала її у спадок від прапрабабусі.

— Певно, дуже стара.

— Загартована в бою. Вона призначалася саме для війни. Якщо не практикуватися з бойовим мечем, так і не навчишся працювати з його вагою, не знатимеш, як він відчувається в руці.

Повітря прорізають дві блискавки, він здригається. З усмішкою простягаю йому руків’я.

— Візьміть. Відчуйте вагу.

Детектив вагається, наче боїться, що його вдарить струмом. Обережно бере шаблю, незграбно вимахує у повітрі.

— Це здається неприродним, — визнає він.

— Невже?

— Баланс дивний.

— Бо це не просто церемоніальний меч, а справжня дао, істинна китайська шабля. Такий дизайн називають «листок верби». Бачите, як лезо вигнуте по всій довжині? Це стандартна особиста зброя солдатів за часів династії Мін.

— Коли це було?

— Близько шести сотень років тому. Чжен Ї була створена у провінції Ганьсу під час війни. — Я замовкаю, а тоді сумовито додаю: — На жаль, у старому Китаї війна надто часто була звичною.

— То ця шабля бачила справжні бої?

— Я це знаю. Коли тримаю її, відчуваю, що старі битви досі співають у її лезі.

Детектив сміється.

— Місіс Фан, якщо на мене колись нападуть у темному провулку, волів би я мати вас поруч.

— Але ж пістолет у вас. Хіба не ви маєте захищати мене?

— Упевнений, ви сама з цим прекрасно впораєтеся.

Він повертає мені шаблю. Я відчуваю, що вона змушує його нервуватися самою близькістю до гострого леза. Уклоняюся, беру зброю й дивлюся йому в очі. Він шаріється від цієї прямоти — такої реакції не чекаєш від поліцейського, а надто від досвідченого детектива, який розслідує вбивства. Але в цьому чоловікові є щось несподівано миле, якась вразливість, яка раптом нагадує мені про власного чоловіка. Детектив Фрост приблизно такого ж віку, як був Джеймс, коли загинув, і в його обличчі я бачу Джеймсову зніяковілу усмішку, його вроджене прагнення догодити.

— Маєте до мене запитання, детективе?

— Так. Це стосовно справи, про яку ми не знали, коли розмовляли з вами вчора.

— Що ж це за справа?

Він наче вагається сказати, що ж у нього на думці. Я вже бачу вибачення в його очах.

— Ідеться про вашу доньку, Лору.

Її ім’я — наче різкий удар у груди, від якого мене хитає. Я цього не чекала.

— Перепрошую, місіс Фан, — каже детектив і тягнеться підтримати мене. — Я розумію, це вас засмучує. Усе гаразд? Хочете сісти?

— Просто… — Я заніміло хитаю головою. — Я зранку не їла.

— Може, перекусите тоді? Принести вам щось?

— Напевно, краще поговоримо іншим разом.

— У мене лише кілька питань. — Він замовкає, а тоді тихо додає: — Я так само не вечеряв.

Його слова на мить зависають у повітрі. Це перевірка. Моя рука стискається на руків’ї шаблі — інстинктивна реакція на ситуацію, повну непевності. Небезпека містить у собі можливості. Він поліцейський, але я не бачу в ньому нічого, чого слід було б остерігатися, — лише уважного чоловіка з добрим обличчям. І мені відчайдушно хочеться знати, чому він заговорив про Лору.

Я повертаю Чжен Ї до піхов.

— На Біч-стрит є пельмені.

Детектив усміхається, і його обличчя разюче змінюється — він здається молодшим.

— Знаю це місце.

— Я візьму плащ, і підемо.

Ми крокуємо під весняною мжичкою, тримаючись на відстані. Я узяла з собою Чжен Ї, бо вона надто цінна, аби залишати її в студії. До того ж вона завжди захищала мене від усіх загроз, невидимих оку. Навіть у такий мокрий вечір Чайнатаун бринить життям, на вулицях повно любителів запеченої качки чи парової риби з імбиром. Дорогою я намагаюся зосередитися на оточенні, на усіх незнайомих обличчях, які ми проминаємо. Але детектив Фрост, балакучий та життєрадісний, постійно мене відволікає.

— Це моя улюблена частина Бостона, — говорить він, розводячи руки, наче прагне обійняти увесь китайський квартал та людей у ньому. — Тут найкраща їжа, найкращі ринки, найцікавіші провулки. Завжди любив сюди приходити.

— Навіть якщо це пов’язано з трупами?

— Оце ні, — гірко сміється він. — Але в цьому районі є щось особливе. Іноді мені здається, що моє місце — саме тут. Наче я випадково народився не китайцем.

— О. Гадаєте, це реінкарнація.

— Ага. В абсолютно американського хлопця з південного Бостона. — Він дивиться на мене, вологе обличчя блищить. — Ви казали, що приїхали з Тайваню.

— Ви там бували?

Детектив із жалем хитає головою.

— Я подорожував менше, ніж хотілося б. Але був у Франції на медовий місяць.

— Чим займається ваша дружина?

Пауза змушує глянути на нього, і я бачу, що він повісив голову.

— Учиться в юридичній школі, — тихо каже він. І не одразу додає: — Ми розійшлися. Минулого літа.

— Дуже прикро.

— Боюся, рік був не надто вдалий, — каже детектив, а тоді раптом наче згадує, до кого говорить. До жінки, яка втратила і чоловіка, і доньку. — Насправді не маю на що скаржитися.

— Із самотністю важко зжитися. Але я впевнена, ви когось знайдете.

Він дивиться на мене, і я бачу біль в його очах.

— Однак ви так і не одружилися вдруге, місіс Фан.

— Ні.

— Вами мусили цікавитися чоловіки.

— Хіба можна замінити кохання свого життя? — просто відповідаю я. — Джеймс — мій чоловік і завжди ним буде.

Детектив замислюється, тоді каже:

— Я завжди вважав, що кохання має бути саме таким.

— Воно таким і є.

Його очі неприродно блищать, коли він дивиться на мене.

— Не для всіх.

Ми доходимо до ресторану, вікна якого затуманені парою. Він швидко відчиняє мені двері — джентльменський жест, який здається мені іронічним, позаяк смертельну зброю несу саме я. Усередині повно людей, але нам щастить зайняти останній вільний столик, у кутку біля вікна. Я вішаю піхви на спинку стільця, знімаю дощовик. Із кухні віє звабливими ароматами часнику й парових булочок — болісно смачне нагадування про те, що я не їла зі сніданку. З-за кухонних дверей з’являються тарілки блискучих пельменів зі свининою, чи креветками, чи рибою; за сусіднім столиком клацають об миски палички, і родина так голосно теревенить кантонською, що це схоже на сварку.

Фрост спантеличено проглядає довге меню.

— Може, замовите для нас обох?

— Є щось, чого ви не їсте?

— Я все їм.

— І можете пошкодувати про ці слова. Бо ми, китайці, їмо насправді все.

Він радісно приймає виклик.

— То здивуйте мене.

Офіціантка приносить тацю закусок — охолоджена медуза, курячі лапки, мариновані свинячі ратиці. Він заносить палички над невідомими стравами, вагається, а тоді вгризається у напівпрозорий шматок свинячого хряща. Я дивлюся, як розширюються його очі від задоволення й одкровення.

— Це ж прекрасно!

— Раніше не куштували такого?

— Я був не надто схильний до пригод, — зізнається детектив, витираючи олію чилі з губ. — Але тепер намагаюся це змінити.

— Навіщо?

Він зупиняється, замислившись; із паличок звисає смужка медузи.

— Напевно… напевно, стаю старший. Розумієте… Усвідомлюю, як мало я насправді пережив і як мало часу ми всі маємо.

Старший. Це змушує мене усміхнутися — я майже на двадцять років старша за нього, тож, певно, видаюся йому геть древньою. Однак він дивиться на мене інакше. Я ловлю його на тому, що він розглядає моє обличчя, і коли повертаю погляд, він раптом шаріється. Як мій чоловік у перший вечір наших залицянь — весняний вечір, вогкий від туману, як-от цей. О, Джеймсе, тобі сподобався б цей юнак. Він такий схожий на тебе.

Приносять пельмені — м’які подушечки, повні свинини й креветок. Я зачудовано дивлюся, як детектив намагається підібрати слизькі шматочки й ганяє їх паличками по всій тарілці.

— Оці мій чоловік любив найбільше. Міг з’їсти цілу дюжину. — Усміхаюся, згадуючи. — Якось запропонував їм працювати тут безкоштовно цілий місяць, якщо вони поділяться рецептом.

— У Тайвані він теж працював у ресторанному бізнесі?

Це запитання змушує глянути йому в очі.

— Мій чоловік вивчав китайську літературу. Він походить із роду науковців. Тож ні, він не займався ресторанним бізнесом. Офіціантом працював лише аби вижити.

— Я цього не знав.

— Надто легко припустити, що офіціанти, яких ви тут бачите, — то просто офіціанти, а продавці у крамницях — просто продавці. Та в китайському кварталі не можна нічого припускати. Узяти тих пошарпаних старих, які грають у шашки під лев’ячими воротами. Серед них є мільйонери. А ота жінка за касою? Вона походить із роду імперських генералів. Тут люди не те, чим здаються, тож не варто їх недооцінювати. Не в китайському кварталі.

Детектив сумирно кивнув.

— Не буду. Тепер не буду. Пробачте, місіс Фан, якщо мої слова здалися неповагою до вашого чоловіка.

Вибачення звучало дуже щиро — ще один привід дивуватися з цього чоловіка.

Я кладу палички й дивлюся на нього. Тепер, поївши, я нарешті почуваюся спроможною звернутися до теми, яка нависла над нашою вечерею. Галаслива родина за сусіднім столиком піднялася, аби йти, — завищали ніжки стільців, кантонський хор став іще голоснішим. Коли вони вийшли за двері, у залі раптом стало геть тихо.

— Ви прийшли розпитати мене про доньку. Чому?

Детектив відповідає не одразу — спочатку витирає руки, охайно згортає серветку.

— Вам знайоме ім’я Шарлотта Діон?

Я киваю.

— Донька Діни Меллорі.

— Ви знаєте, що сталося з Шарлоттою?

— Детективе Фрост, — зітхаю я. — Я була змушена переживати ці події, тож вони увічнені тут, — торкаюся чола. — Я знаю, що місіс Меллорі раніше була заміжня за чоловіком на ім’я Патрік Діон і вони мали доньку Шарлотту. За кілька тижнів після стрілянини Шарлотта зникла. Так, я знаю про всіх жертв та їхні сім’ї, бо я одна з них.

Дивлюся на свою порожню тарілку, що блищить від жиру.

— Я ніколи не бачила містера Діона, та після того, як його донька зникла, я написала йому листівку зі співчуттям. Не знаю, чи не байдуже йому було до колишньої дружини, чи оплакував він її смерть. Але знаю, що таке втратити дитину. Я написала йому, що мені дуже прикро. Що я розумію його біль. Він не відповів. — Я знову підводжу очі до Фроста. — Тож так. Я знаю, чому ви питаєте про Шарлотту. Ви думаєте про те ж, про що думали всі. Про що думала я. Як можуть дві родини бути такими проклятими. Спочатку зникає моя Лора, а за два роки — його Шарлотта. Наші родини пов’язані і «Червоним феніксом», і втратою доньок. Ви не перший поліцейський, який про це питає.

— Я так розумію, що детектив Бакгольц цим цікавився.

Я киваю.

— Коли зникла Шарлотта, він прийшов до мене. Питав, чи могли дівчата бути знайомі. Батько Шарлотти дуже заможний, тож, звісно, їй приділили чимало уваги — більше, ніж моїй Лорі.

— У своєму звіті Бакгольц писав, що і Лора, і Шарлотта вивчали класичну музику.

— Моя донька грала на скрипці.

— А Шарлотта — на альті в шкільному оркестрі. Вони могли якось зустрітися? Може, на якихось заняттях?

Я хитаю головою.

— Ми вже розбирали це з поліцією, не раз. Окрім музики, дівчат ніщо не пов’язувало. Шарлотта вчилася у приватній школі. А ми жили тут, у китайському кварталі…

Я замовкаю й зосереджуюся на сусідньому столику, за який сідає китайська пара з малими дітьми. На високому стільчику сидить дівчинка, два крихітні хвостики стирчать, мов ріжки чортеняти. Я так само зав’язувала Лорі волосся, коли їй було три.

Офіціантка приносить нам рахунок. Я тягнуся до нього, але Фрост устигає схопити його перший.

— Будь ласка, — каже він. — Дозвольте мені.

— За вечерю платить старший.

— Місіс Фан, це останнє слово, яким би я вас описав. До того ж дев’яносто відсотків їжі з’їв я. — Він кладе на столик готівку. — Дозвольте підвезти вас додому.

— Я живу за кілька кварталів звідси, у Тай-Тун-віллідж. Простіше пішки.

— Тоді я пройдуся з вами. Про всяк випадок.

— Заради вашого захисту чи мого? — питаю я, беручи шаблю, яка висіла на стільці.

Він дивиться на Чжен Ї і сміється.

— Я забув, що ви вже озброєна й небезпечна.

— Отже, немає потреби мене проводжати.

— Будь ласка. Мені так буде краще.

Коли ми виходимо надвір, з неба досі крапле, і після спеки ресторану так приємно вдихнути прохолодного повітря. Туман блищить у його волоссі, вкриває лиском шкіру, і попри прохолоду, я відчуваю несподіване тепло у щоках. Він заплатив за вечерю, а тепер наполягає на тому, щоб провести мене додому. Давно чоловіки не поводилися зі мною так, і я не знаю, чи лестить це мені, чи дратує, бо він вважає мене вразливою.

Ми йдемо на південь по Тайлер-стрит, до старого кварталу Тай-Тун-віллідж, — тут вулиці тихіші, порожніші. Туристів немає — самі втомлені будинки з порохнявими крамницями на першому поверсі, які о цій порі всі вже забарикадовані. У яскраво освітленому ресторані можна було послабити пильність. А от тепер я почуваюся надто відкритою, навіть поруч із озброєним детективом. Світло за нами тьмяніє, згущуються тіні. Я чую, як б’ється моє серце, з яким звуком повітря йде до легень і назад. Пісня шаблі лине в моїх думках, ці слова водночас заспокоюють і готують до всього, що може статися.

Зелений дракон постає з води.

Вітер лине над квітами.

Білі хмари мчать над головою.

Чорний тигр никає в горах.

Рука лягає на руків’я зброї, залишається там у повній готовності. Ми йдемо через темряву, і знову на світло, і знову в темряву, і сама ніч тремтить у міру того, як загострюються мої відчуття.

Вдар по траві ліворуч у пошуках змії.

Вдар по траві праворуч у пошуках змії.

Темрява оживає. Усюди рухи. У провулку біжить пацюк. Із ринви скрапує вода. Я все це бачу, все це чую. Чоловік, що крокує поруч зі мною, — ні, але вірить, що саме його присутність дає мені безпеку. Він і не уявляє, що все може бути навпаки.

Ми звертаємо на Гадсон-стрит, підходимо до мого скромного таунхаузу з окремим входом. Я дістаю ключі, а детектив затримується у жовтому світлі ліхтаря — під ним дзижчать комахи, б’ються об лампу. Фрост до кінця поводиться як джентльмен, чекає, доки я зайду додому.

— Дякую за вечерю та озброєний супровід, — усміхаюся я.

— Ми ще не знаємо, що саме відбувається, тож будьте обережною.

— Добраніч.

Я вставляю ключ у замок і раптом завмираю. Детектив чує мій різкий вдих і насторожується.

— Що таке?

— Двері не замкнені, — шепочу.

Насправді вони прочинені. Чжен Ї уже не в піхвах, а в моїй руці, хоча я навіть не пам’ятаю, як діставала її. Серце гупає, штовхаю двері ногою. Вони відчиняються, і за ними лише темрява. Роблю крок уперед, та детектив Фрост тягне мене назад.

— Заждіть, — наказує він. Заходить, тримаючи зброю напоготові, й клацає вимикачем.

Стоячи у дверях, я дивлюся, як він обходить мою скромну оселю, проминає брунатну софу, смугасте крісло, яке ми з Джеймсом купили багато років тому, коли щойно приїхали з Тайваню. Це меблі, які я ніколи не наважуся замінити, бо на них сиділи мій чоловік та дочка. Любі серцю духи залишаються навіть у меблях. Фрост прямує до кухні, а я виходжу на середину вітальні й стою не ворушачись, глибоко дихаю, оглядаючи кімнату. Погляд зупиняється на книжковій шафі. На порожній рамці для фото. Мене пронизує страх.

Хтось тут був.

— Що скажете, все гаразд? — запитує Фрост із кухні.

Я не відповідаю та йду до сходів.

— Айріс, зачекайте.

Але я вже мчу нагору, максимально тихо. Та серце гуркоче, мов грім. Кров мчить до суглобів, до м’язів. Я тримаю шаблю обома руками й підходжу до спальні.

Розвій хмари і дивися на сонце.

Принюхуюся й одразу розумію, що порушник був тут, залишив запах своєї агресії. Повітря зіпсоване цим запахом, і протягом кількох ударів серця я не можу змусити себе піти вперед і зустрітися з ворогом. Чую, як сходами біжить детектив Фрост. Він прикриває мою спину, але мене страшить те, що чекає попереду.

Через сім зірок осідлай тигра.

Я переступаю поріг у ту ж мить, як Фрост вмикає світло. Кімната набуває раптової, шокуючої різкості. Зникле фото лежить у мене на подушці, прибите до неї ножем. Лише почувши, що Фрост натискає на кнопки свого мобільного, я розвертаюся до нього.

— Що ви робите?

— Телефоную напарниці. Вона має бути в курсі.

— Не треба, будь ласка. Ви нічого не знаєте про це.

Детектив дивиться на мене, його погляд раптом стає зосереджений і напружений, і я розумію, що недооцінювала його.

— А ви?

14

Джейн стояла у спальні Айріс Фан і дивилася на фото, пробите великим ножем. На знімку була сама Айріс, тільки значно молодша: вона сяяла й усміхалася, тримаючи на руках немовля.

— Вона стверджує, що це ніж із її кухні, — сказав Фрост. — А дитина на фото — її донька Лора. Знімок мав стояти в рамці у книжковій шафі, унизу. Той, хто сюди вдерся, навмисно дістав його з рамки й приніс нагору, де вона точно не пропустила б його.

— Або саме повідомлення. Ніж у подушці точно не принесе їй солодких снів. То у чім справа?

— Вона не знає. — Фрост понизив голос так, щоб Айріс не чула з першого поверху. — Принаймні так каже.

— Гадаєш, вона щось приховує?

— Не знаю. Просто…

— Що?

Фрост заговорив іще тихіше.

— Вона не хотіла, аби я тобі телефонував. Насправді просила взагалі про це забути. Мені це незрозуміло.

«Мені теж», — подумала Джейн, похмуро дивлячись на ніж, який занурили в подушку по саме руків’я, прибивши фото до постелі. Це був учинок щирої люті, це мало викликати жах.

— Тут хто завгодно просив би поліційного захисту.

— Вона наполягає, що захист їй не потрібен. Каже, що не боїться.

— Ми впевнені, що хтось тут точно був?

— На що ти натякаєш?

— Вона могла сама це зробити. Узяти ніж із кухні.

— Навіщо їй це?

— Це пояснило б, чому вона не боїться.

— Усе було не так.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я був тут, коли вона це побачила.

Джейн розвернулася до нього.

— Ти піднявся до її спальні?

— Не дивися на мене так. Я просто провів її додому. Ми помітили, що вхідні двері відчинені, тож я вирішив перевірити.

— Гаразд.

— От і все!

«То чому в тебе такий винуватий вигляд?» Ріццолі подивилася на спотворений знімок.

— Якби я знайшла щось таке, повернувшись додому, геть перелякалася б. То чому ж вона не хоче, щоб ми з цим розібралися?

— Це може бути щось звичаєве у зв’язку з поліцією. Тем каже, що в Чайнатауні нам не дуже довіряють.

— Я значно менше довіряла б тим, хто це зробив. — Джейн розвернулася до дверей. — Ходімо, поговоримо з місіс Фан.

Вона знайшла Айріс унизу на вицвілій брунатній софі — занадто спокійну як на жінку, чий дім щойно осквернили. Детектив Тем ходив туди-сюди неподалік із телефоном біля вуха. Він зиркнув на Джейн із виразом обличчя «я так само не розумію, що тут відбувається».

Ріццолі сіла навпроти Айріс і якийсь час просто дивилася на неї, не кажучи ані слова. Жінка зустріла її погляд, наче розуміючи, що це випробування, і готуючись до бою. Це був не погляд жертви.

— Що, на вашу думку, відбувається, місіс Фан? — запитала Джейн.

— Я не знаю.

— До вашого дому вдиралися раніше?

— Ні.

— Ви давно тут живете?

— Майже тридцять п’ять років. Відколи ми з чоловіком іммігрували до цієї країни.

— Ви знаєте, хто міг би це зробити? Може, ви дали відкоша якомусь чоловікові і він на вас розізлився?

— Ні. — Айріс відповіла миттєво, не замислюючись. Наче була готова лише до такої відповіді. — Чоловіків немає. І немає потреби залучати поліцію.

— Хтось вдирається до вашого дому. Пробиває ножем ваше фото й залишає на подушці. Ясніше не буває. Хто вам погрожує?

— Я не знаю.

— І не хочете, щоб ми з цим розбиралися.

Жінка дивилася на неї без жодного страху. Це було все одно що дивитися в калюжі чорної води, яка нічого не відображає. Джейн відкинулася на спинку крісла, трохи зачекала. Вона бачила Тема з Фростом, які напружено стежили за їхньою розмовою зоддалік. Три пари очей зосередилися на Айріс, мовчанка затяглася, та жінка не втрачала самовладання.

Потрібен був інший підхід.

— Я сьогодні мала цікаву розмову з Патріком Діоном, колишнім чоловіком однієї з жертв «Червоного фенікса», — мовила Ріццолі. — Він каже, що щороку в березні ви надсилаєте записки йому та іншим родинам.

— Я нікому не надсилаю записок.

— Вони отримують їх останні сім років. Завжди в річницю стрілянини в «Червоному феніксі». Родини впевнені, що це ви надсилаєте їм некрологи близьких, знову й знову. Намагаєтеся повернути погані спогади.

— Повернути спогади? — Айріс заціпеніла. — Що це за родини, які потребують нагадування?

Її голос уперше затремтів від хвилювання, як і руки.

— Я живу зі своїми спогадами. Вони ніколи не полишають мене, навіть уві сні.

— Ви отримували якісь записки?

— Ні. Утім, мені не потрібне нагадування. Здається, я єдина з усіх родин ставила запитання. Вимагала відповідей.

— Якщо це не ви їх надсилаєте, може, знаєте, хто б це міг бути?

— Можливо, хтось, хто вірить у те, що правду було приховано.

— Як і ви.

— Але я не боюся про це говорити.

— Ще й дуже публічно. Ми знаємо, що минулого місяця ви розмістили оголошення в «Ґлоуб».

— Якби вашого чоловіка вбили і ви знали, що вбивцю так і не було покарано, чи вдовольнилися б ви меншим? І байдуже, скільки років минуло?

Дві жінки пильно дивилися одна на одну. Джейн уявила, як щоранку прокидається у цій обшарпаній оселі, як живе з невимовним горем, поведена на втраченому щасті. Як шукає причин чи бодай якогось пояснення того, чому її життя зруйновано. Сидячи у цій кімнаті, у потертому кріслі, вона відчувала, як на плечі лягає відчай і тягне її вниз, убиваючи радість. «Це ж навіть не мій світ, — подумала вона. — Я можу прийти додому, поцілувати чоловіка. Можу обійняти доньку і вкласти її спати. А Айріс залишиться тут, у полоні».

— Дев’ятнадцять років минуло, місіс Фан, — сказала Джейн. — Я розумію, важко жити далі. Але інші родини цього хочуть. Патрік Діон та Марк Меллорі не сумніваються в тому, що вбивця — Ву Веймінь. Можливо, вам час прийняти те, що давно прийняли вони.

Айріс випнула підборіддя, погляд став жорсткий, мов кремінь.

— Я не прийму нічого, окрім правди.

— Як ви знаєте, що це не правда? Згідно зі звітом поліції, докази проти Ву Вейміня були вкрай переконливі.

— Поліція його не знала.

— А ви певні, що знали?

— Так, цілком. І це моя остання нагода здобути справедливість.

Джейн похмуро глянула на неї.

— Як це — остання нагода?

Айріс зітхнула, підняла голову. Подивилася на Ріццолі спокійно, з гідністю.

— Я хвора.

У кімнаті стало зовсім тихо. Це просте твердження приголомшило усіх. Айріс сиділа зібрано, дивилася на Джейн, наче кидала виклик, не бажаючи жалю.

— У мене хронічна форма лейкемії, — мовила вона. — Лікар каже, що я можу прожити ще десять років. Або навіть і двадцять. Часом я почуваюся абсолютно добре. В інші дні — так утомлено, що заледве піднімаю голову з подушки. Одного дня ця хвороба напевно мене вб’є, та я не боюся. Просто відмовляюся помирати, не знаючи правди. Не переконавшись, що справедливість буде встановлено.

Вона помовчала, а тоді в її голосі уперше пролунала нотка страху.

— Я відчуваю, як час стікає крізь пальці.

Фрост став за спиною Айріс, поклав долоню їй на плече. Це був простий жест співчуття, будь-хто був на нього здатний, але Джейн стривожив цей доторк і те, яким враженим він здався.

— Їй не можна тут довго залишатися, — сказав він. — Тут небезпечно.

Втрутився Тем:

— Я щойно розмовляв із Беллою Лі. Місіс Фан може переночувати в неї, поки тут працюють криміналісти.

— Я її відвезу, — запропонував Фрост.

— Ні, — відрізала Ріццолі. — Поїде Тем. Місіс Фан, збирайтеся.

Вона підвелася.

— Фросте, вийдеш зі мною? Треба перевірити периметр.

— Але…

— Фросте.

Він перевів погляд з Айріс на Джейн і назад, зрештою вийшов з Ріццолі в імлисту ніч.

Щойно за ними зачинилися двері, вона запитала:

— Не хочеш пояснити, що тут відбувається?

— Якби ж я міг. Хтось вочевидь намагається її налякати. Щоб вона припинила розпитувати.

— Ні, я питаю про тебе. Як ти примудрився повести її вечеряти, перетворився на її білого лицаря?

— Я прийшов поговорити з нею про те, що сталося з її дочкою, ти ж знаєш.

— І як розмова перейшла у вечерю?

— Ми були голодні. Просто так вийшло.

— «Просто так» трапляються нещасні випадки. Вечеря з людиною, яку ти допитуєш? Це абсолютно інше.

— Вона ж не підозрювана.

— Ми цього не знаємо.

— На Бога, Ріццолі, вона жертва! Та стрілянина забрала в неї чоловіка, і тепер вона хоче справедливості.

— Ми не знаємо, чого вона насправді хоче. Якщо чесно, я не розумію, чого хочеш ти.

Сяйво жовтого ліхтаря, розмите туманом, ореолом огортало його голову. «Святий Баррі, Бойскаут, — подумала вона. — Коп, на якого можна покластися, бо він усе робить правильно».

А тепер він стояв перед нею, ховаючись від її погляду — лише чоловіки мають такий винуватий вигляд.

— Мені її шкода, — сказав він.

— І це все?

— Просто я хотів би… — Він зітхнув. — Її чоловік помер дев’ятнадцять років тому, а вона досі його кохає. Досі несе світло заради нього. Еліс пішла від мене, не витримавши й десяти років. Я дивлюся на Айріс і думаю: якого дідька я не одружився з такою жінкою?

— Із жінкою, яка майже годиться тобі в матері.

— Я не про це кажу. Не про те, аби зустрічатися з нею! І до чого тут вік узагалі? Йдеться про вірність. Про те, щоби любити когось усе життя, що б не сталося. — Він відвернувся і м’яко додав: — Я ніколи не дізнаюся, як це.

Вхідні двері відчинилися, детективи розвернулися й побачили, як Тем супроводжує Айріс до виходу. Жінка кивнула Фростові, втомлено усміхнулася й сіла до автомобіля Тема. Фрост продовжував дивитися їй услід, навіть коли фари авто розтанули в тумані.

— Мушу визнати, — замислено мовила Ріццолі, — що завдяки їй я тепер задумалася.

Напарник розвернувся до неї.

— Про що?

— В одному ти маєш рацію: вона точно когось стривожила. Когось достатньо лютого або ж достатньо загроженого для того, аби вдертися до її дому. Увігнати ножа їй у подушку.

— Що, як вона права щодо стрілянини? І кухар цього не робив?

Джейн кивнула.

— Схоже, час придивитися до «Червоного фенікса».

15

Схована за високими парканами бруклайнська резиденція Патріка Діона була приватним Едемом із заростями й галявинами, де стежки звивалися від інтимного затінкудо залитих сонцем клумб. Ковані ворота були відчинені навстіж, і проїжджаючи, Джейн із Фростом краєм ока помітили за білими, мов привиди, березами сам маєток — величезний колоніальний будинок на невеличкому пагорбі, звідки відкривався вид на обширні землі Діона.

— Що таке, в біса, «венчурний інвестор»? — запитав Фрост, коли вони проминали тенісний корт, схований у тінистому гайку. — Постійно чую цей вислів.

— Здається, вони заробляють гроші через гроші, — відповіла Джейн.

— А де беруться гроші, щоб почати?

— У друзів, які гроші мають.

— Треба завести нових друзів.

Ріццолі зупинилася на під’їзній доріжці, де стояли припарковані два автомобілі, й подивилася на маєток.

— Ось про що подумай. Ти маєш гроші, маєш крутий будинок. Тоді дружина кидає тебе заради іншого. А твою доньку крадуть просто з вулиці. Як на мене, краще бути бідною. — Вона подивилася на напарника. — Так, нам треба оцінити масштаб пошкоджень. Із того, що сказав містер Діон, Тем їх не надто зачарував.

Фрост похитав головою.

— Треба допомогти хлопцеві вистудити двигун. Він усюди несеться на повній швидкості, мов постійно тисне на акселератор.

— Знаєш, кого Тем мені нагадує?

— Кого?

— Мене саму. Каже, що хоче потрапити у відділ розслідування вбивств до тридцяти років. — Ріццолі штовхнула двері. — У нього цілком може вийти.

Вони піднялися гранітними сходинками до вхідних дверей, і не встигла Джейн натиснути на кнопку дзвінка, як двері відчинилися й перед ними постав сивочолий чоловік. Йому було за шістдесят, однак він зберіг хорошу форму і вроду. Та обличчя було дещо виснажене, а мішкуваті штани підказали Джейн, що він нещодавно схуднув.

— Бачив, як ви під’їжджали, — мовив він. — Я Патрік Діон.

— Детектив Ріццолі, це мій напарник, детектив Фрост.

Вони потисли руки одне одному — рука Патріка була міцна, погляд твердий.

— Прошу, проходьте. Усі зібралися у вітальні.

— Містер Меллорі тут?

— Так. І я запросив Мері Ґілмор приєднатися до нас. Ми — один фронт, бо всі дуже засмучені цими подіями і хочемо знати, як покласти цьому край.

У будинку Джейн побачила поліровану дерев’яну підлогу й витончені перила, що звивалися нагору, до галереї другого поверху. Часу роздивитися не було: Патрік повів їх одразу до вітальні, де вже чекали двоє гостей.

Марк Меллорі з грацією спортсмена підвівся із софи. Йому було років тридцять п’ять, засмаглий і накачаний, у темному волоссі ані натяку на сивину. Джейн роздивилася його ремінь зі шкіри алігатора, дорогі мокасини «Соперрі Топ-Сайдер» та годинник «Брейтлінг» — усі ці дрібнички аж пирхали: «У мене грошей більше, ніж у тебе коли-небудь буде». Рукостискання було поверхове, говорило про те, що йому не терпиться перейти до справи.

Третю людину в кімнаті можна було б і не помітити, якби Джейн заздалегідь про неї не знала. Мері Ґілмор була віку Патріка, але така крихітна й зігнута, що майже невидима у величезному кріслі біля вікна. Вона спробувала встати, але Фрост негайно підійшов до неї.

— Прошу, не турбуйтеся, місіс Ґілмор, просто посидьте, добре?

Він допоміг їй знову влаштуватися зручніше. Джейн дивилася, як засяяла до нього жінка, й подумала: «Що у Фроста з літніми пані? Він їх любить, і вони всі його просто обожнюють».

— Моя донька теж хотіла б тут бути, — озвалася місіс Ґілмор. — Але не змогла піти з роботи, тож я принесла отриману нею записку.

Покручена артритом рука вказала на кавовий столик.

— Вона прийшла їй поштою у той же день, що й моя. Щороку вони приходять тридцятого березня, у день, коли помер мій Джої. Наче вона переслідує нас. Це емоційне цькування. Поліція може якось її зупинити?

На столику лежало три конверти. Перш ніж торкнутися їх, Джейн дістала з кишені пару латексних рукавичок.

— Рукавички не мають сенсу, — сказав на це Марк. — На жодному з листів чи конвертів не було відбитків.

Джейн похмуро глянула на нього.

— Звідки ви це знаєте?

— Детектив Інґерсолл перевіряв у лабораторії.

— Він про них знає?

— Йому теж такі приходять. Як і всім тим, хто пов’язаний із жертвами, навіть батьковим діловим партнерам. Десь дюжині людей, як ми знаємо. Це триває роками, і лабораторія нічого не знайшла ані на конвертах, ані в записках. Напевно, вона відсилає їх у рукавичках.

— Місіс Фан каже, що ніяких записок не відсилала.

Марк пирхнув.

— А хто ще це мав бути? Це вона розмістила оголошення в «Ґлоуб». Вона одержима цією справою.

— Але свою причетність до записок вона заперечує.

Ріццолі в рукавичках узяла перший конверт, адресований місіс Мері Ґілмор. Марка була бостонська, зворотної адреси не було. Вона дістала вміст конверта — один згорнутий папірець. Це була ксерокопія некролога Джозефа С. Ґілмора, двадцяти п’яти років, який загинув у стрілянині з самогубством у ресторані Чайнатауна. У нього залишилися мати, Мері, та сестра, Фібі Моррісон. Поховальна меса пройшла у церкві Святої Моніки.

Джейн перегорнула листок і побачила одне речення, написане друкованими літерами:

«Я знаю, що сталося насправді».

— Така ж триклята записка, як і моя, — мовив Марк. — Ми щороку отримуємо однакові. Тільки у мене — батьків некролог.

— А у мене — некролог Діни, — тихо додав Патрік.

Джейн узяла конверт, адресований Патріку Діону. Всередині була ксерокопія некролога Діни Меллорі, сорока років, яку разом із чоловіком Артуром було вбито у стрілянині в «Червоному феніксі». У неї залишилася донька від попереднього шлюбу, Шарлотта Діон. На зворотному боці було те ж речення, що й у записці Мері Ґілмор:

«Я знаю, що сталося насправді».

— Детектив Інґерсолл сказав, що конверти стандартні, продаються мільйонами у канцтоварах, — сказав Марк. — Така паста — у кожній ручці «Бік». Лаборанти знайшли всередині конвертів мікроскопічні гранули крохмалю, що вказує на те, що відправник був у латексних рукавичках, а марки з конвертами самоклейні, тобто ДНК немає. Щороку така записка опиняється у моїй поштовій скриньці в один і той само день. Тридцятого березня.

— У день стрілянини, — сказала Джейн. Марк кивнув.

— Наче нам треба про неї нагадувати.

— А почерк? — запитала детектив. — Він змінюється?

— Ті ж друковані літери. Та ж чорна ручка.

— Але цього року записка інша, — озвалася місіс Ґілмор.

Вона говорила так тихо, що її голос майже загубився у розмові.

Фрост, який стояв найближче, м’яко торкнувся її плеча.

— Що ви маєте на увазі, мем?

— Раніше, у всі попередні роки, там було написано: «Невже ви не хочете знати правду?» А цього року не так. Цього року «Я знаю, що сталося насправді».

— Практично та ж маячня, — відмахнувся Марк. — Просто трохи іншими словами.

— Ні, цього року значення геть інше. — Місіс Ґілмор подивилася на Джейн. — Якщо їй щось відомо, то чому вона не прийде і не скаже нам правду?

— Місіс Ґілмор, ми всі знаємо правду, — терпляче сказав Патрік. — І знаємо її вже дев’ятнадцять років. Я цілковито вірю в те, що поліція Бостона знала, що робить, коли закривала справу.

— Що, як вони помилилися?

— Місіс Ґілмор, — знову втрутився Марк. — Ці записки мають на меті одне: змусити звернути на неї увагу. Ми всі знаємо, що ця жінка не зовсім урівноважена.

— Що ви хочете сказати? — запитав Фрост.

— Патріку, скажіть їм, що ви знайшли на місіс Фан.

Старший чоловік завагався.

— Я не впевнений, що слід зараз про це говорити.

— Ми хочемо це почути, містере Діоне, — сказала Джейн.

Патрік опустив погляд на руки, що лежали в нього на колінах.

— Кілька років тому, коли детектив Інґерсолл уперше почав вивчати ці записки, він розповів мені, що місіс Фан страждає на манію величі. Вона вірить, що походить із прадавнього роду воїнів. Вірить, що її священна місія як воїтельки — вистежити вбивцю чоловіка і вчинити помсту.

— Як вам це? — засміявся Марк. — Якась китайська мильна опера. Жінка просто божевільна.

— Вона майстриня бойових мистецтв, — зауважив Фрост. — Учні безумовно вірять у неї і помітили б нещирість.

— Детективе Фрост, — звернувся до нього Патрік. — Ми не кажемо, що вона нещира. Але ви ж бачите, що ці заяви не просто злегка абсурдні. Я знаю, що бойові мистецтва покладаються на прадавні традиції, але тут аж надто багато фантазій. Матеріалу для легенд та фільмів Джекі Чана. Я вважаю так само, як і детектив Інґерсолл: місіс Фан була глибоко травмована чоловіковою смертю. Вона так і не прийняла цього. Її спосіб упоратися з горем — пошук глибокого змісту, чогось такого, що надасть значення цій загибелі, зробить її чимось більшим за напад безумства. Вона прагне довести, що її чоловіка вбило щось більш значуще, і ніколи не перестане шукати цього безіменного ворога, бо лише так її життя має мету. — Він сумно подивився на Марка. На Мері Ґілмор. — Але ми знаємо правду. Це був позбавлений сенсу злочин, скоєний нестабільним чоловіком. Артур, Діна та Джої померли без причини. Це не просто прийняти, але ми це приймаємо. А місіс Фан не може.

— Тож нам доводиться мати справу з цим цькуванням, — сказав Марк, показуючи на записки на столику. — І ми не можемо змусити її зупинитися.

— Але ж немає доказів того, що записки надсилає вона, — сказав Фрост.

— Ну, ми знаємо, що вона стоїть за цим, — сказав Марк і дістав із кишені згорнуту вирізку з «Бостон Ґлоуб».

Це було оголошення на чверть сторінки, про яке детектив Тем розповідав Джейн, — прямокутник у чорній рамці. Усміхнене фото кухаря з «Червоного фенікса», Ву Вейміня, під словом «НЕВИНУВАТИЙ». Під фотографією — дата стрілянини і одне речення: «ПРАВДА ЗАЛИШИЛАСЯ НЕСКАЗАНОЮ».

— Після оголошення стало значно гірше, — мовив Марк. — Тепер усе місто звернуло увагу на її марення. Де це зупиниться? І коли?

— Хтось із вас говорив про це з самою місіс Фан?

Джейн роззирнулася по кімнаті й зупинила погляд на Маркові Меллорі.

Той пирхнув.

— Я б не марнував часу на розмови з нею.

— То ви не ходили до неї додому? Не намагалися її зупинити?

— Чому ви мене питаєте?

— Вас, містере Меллорі, це, схоже, найдужче розлютило, — зауважила Ріццолі.

Та чи було його люті достатньо для того, щоби вдертися до Айріс? Прибити пересторогу до її подушки? Вона не знала Марка так добре, щоб зрозуміти, на що він здатний.

— Слухайте, ми всі засмучені, — мовив Патрік, хоча його голос звучав радше виснажено. — Але ми також знаємо, що встановлювати з цією жінкою будь-який контакт — нерозумно. Я минулого тижня телефонував детективові Інґерсоллу, подумав, може, він втрутиться від нашого імені. Але він мені так і не передзвонив.

— Він поїхав з міста, — сказала Джейн. Зібрала записки, опустила у пакети для доказів. — Ми поговоримо з ним про це, коли він повернеться. Тим часом, будь ласка, дайте знати, якщо надійде ще щось схоже.

— Ми так само були би вдячні, якби ви тримали нас у курсі, — сказав Патрік.

Ріццолі знову потисла усім руки. І знову Маркове рукостискання було коротке й формальне, наче він уже вирішив для себе, що з поліції користі не буде. Але Патрік затримав руку й провів їх до дверей, вочевидь неохоче відпускаючи.

— Будь ласка, дзвоніть у будь-який час, — сказав він. — Щодо цієї справи або…

Через його очі наче тінь пролетіла.

— Щодо будь-чого іншого.

— Мені дуже прикро, що все це знову піднялося, містере Діоне, — сказала Джейн. — Я бачу, як вам важко.

— Це тісно пов’язано з… іншою подією. — Він помовчав, опустивши плечі. — Я так розумію, ви знаєте про мою доньку.

Джейн кивнула.

— Я розмовляла про Шарлотту з детективом Бакгольцом.

Від однієї згадки доньчиного імені його обличчя зсудомило болем.

— Пережити смерть Діни було важко. Але це ніщо в порівнянні з втратою дитини. Моєї єдиної дитини. Ці записки й оголошення в газеті знову все це повертають. Ось що болить, детективе. Ось чому я хочу, щоб це припинилося.

— Зроблю все, що зможу, містере Діоне.

Хоча вони вже потиснули одне одному руки, він знову взяв її долоню в свої. Через це прощання вона йшла до автівки пригнічена й мовчазна. Відімкнула двері, але сіла не одразу, натомість пильно вдивилася у галявину, дерева, садові доріжки, що вели у пообідні тіні. «Він володіє усім цим, але не має нічого, — подумала Джейн. — І це лишило слід на його обличчі. На обвислих кутиках рота, на западинах під очима. Привид доньки досі переслідує його, дев’ятнадцять років по тому, і з будь-яким батьком було б так само. Якщо маєш дитину, це значить, що твоє серце завжди залишається на милість світу».

— Детективи?

Ріццолі розвернулася й побачила, що сходами спускається місіс Ґілмор. Вона крокувала до них із похмурою впертістю, спина вигнута вдовиним горбом.

— Я мушу вам сказати, поки ви ще тут. Знаю, Патрік із Марком упевнені, що справу розв’язано і те, що сталося в ресторані, не викликає запитань. Але що, як вони помиляються? Що, як ми таки не знаємо правди?

— То у вас є сумніви, — сказала Джейн.

Вуста жінки стиснулися жорсткою лінією.

— Я визнаю, що мій син Джої не був святим. Я ростила його хорошим хлопчиком, я справді старалася. Але навколо було стільки спокуси, і так легко було зв’язатися з поганими людьми. — Вона пильно подивилася на Джейн. — Ви, певно, знаєте, що Джої мав проблеми.

— Я знаю, що він працював на Кевіна Доног’ю.

Почувши це ім’я, місіс Ґілмор виплюнула:

— Лайно! Увесь клан Доног’ю — лайно. Але мій Джої захоплювався владою і любив легкі гроші. Він думав, що Доног’ю покаже йому мотузки, за які можна смикати. А коли усвідомив, що туди входить, вибратися уже не міг. Доног’ю не відпускав.

— Думаєте, він наказав убити вашого сина?

— Я від початку питаю себе про це.

— Доказів не було, місіс Ґілмор.

Жінка натужно кашлянула, гучно й хрипко.

— Думаєте, Доног’ю не міг би купити кількох копів? Він міг втрутитися у розслідування.

— Це серйозне звинувачення.

— Я — дівчина з півдня. Знаю, що відбувається в цьому місті і що можна купити за гроші. — Вона примружилася, пильно дивлячись на Джейн. — Певна, ви, детективе, теж знаєте.

Такий натяк змусив Джейн заціпеніти.

— Я приділю вашим підозрам належну увагу, місіс Ґілмор, — рівним голосом сказала вона й сіла в авто.

Від’їжджаючи, вони з Фростом бачили жінку в дзеркало заднього виду; вона так і стояла на під’їзній доріжці й сердито дивилася їм услід.

— Оце — не дуже чемна стара пані, — пробуркотіла Джейн.

Фрост реготнув, наче не вірив своїм вухам.

— Це вона щойно звинуватила нас у хабарництві?

— Саме це вона й зробила.

— А така мила з виду.

— Для тебе вони усі милі. Ти ніколи не зустрічав такої, щоб тобі не сподобалася.

«Або якій не сподобався б ти».

Задзвонив мобільний Фроста. Поки він відповідав, Ріццолі замислилася над тим, як легко він завжди зачаровував літніх пань. Йому точно вдалося знайти підхід до Айріс Фан, достатньо молодої для того, щоб бути водночас красивою й грізною. Джейн пригадала те, що сказав про неї Патрік: «Глибоко травмована. Манія величі. Вірить, що походить від воїнів». Можливо, Айріс і марить, але до її оселі пробралося щось цілком реальне, і воно встромило ножа їй у подушку. «Чию увагу ти привернула, Айріс?»

Фрост із зітханням закінчив дзвінок.

— Схоже, робочий день ще не скінчився.

— Хто це був?

— Рієлтор будинку на Напп-стрит. Увесь день намагався до нього додзвонитися. Він каже, що сьогодні їде з міста, але якщо ми хочемо все оглянути, він зустріне нас за годину.

— Здається, їдемо назад до Чайнатауна?

Фрост кивнув.

— Назад до Чайнатауна.

16

У танучих сутінках Напп-стрит скидалася на тінистий каньйон, занурений у морок між чотириповерхових цегляних будинків. Джейн із Фростом стояли перед будівлею, де колись був ресторан «Червоний фенікс», і намагалися зазирнути всередину, та за заґратованими вікнами Ріццолі бачила лише тонкі завіси, пошарпані й майже прозорі від віку.

Фрост зиркнув на годинник.

— Містер Кван запізнюється на п’ятнадцять хвилин.

— Маєш номер його мобільного?

— Навряд чи у нього є мобільний. Я цілий день грав у квача з його робочим номером.

— Рієлтор без мобільного телефона?

— Сподіваюся, ми зрозуміли один одного. У нього доволі сильний китайський акцент.

— Тем нам тут не завадив би. Де він?

— Сказав, що приїде.

Ріццолі відступила трохи, глянула на іржаву пожежну драбину й забиті вікна. Лише минулого тижня вона лазила по дахах цього кварталу в пошуках гільз.

За рогом був той провулок, де знайшли відрубану руку невідомої. Ця вулиця, цей будинок — вони здавалися точкою відліку всіх цих подій.

— Схоже, будинок давно закинутий. А здавалося б — нерухомість у центрі міста.

— Тільки от це — місце злочину. Тем каже, що в цих краях вірять у привидів. А будинок із привидами несе невдачі. — Він помовчав, вдивляючись у провулок. — Цікаво, це наш рієлтор?

Літній китаєць у сліпучо-білих кросівках ішов накульгуючи, наче його непокоїло стегно, але швидко: він із легкістю переступив мішок сміття, пробираючись до них нерівним тротуаром.

Піджак був йому на кілька розмірів завеликий, але він носив його як піжон, скидаючись на професора, який вийшов на вечірню прогулянку.

— Містере Кване?

— Вітаю, вітаю. Ви детектив Фрост?

— Так, сер. А це моя напарниця, детектив Ріццолі.

Чоловік усміхнувся, показавши два яскраві золоті зуби.

— Я вам одразу скажу: я завжди дотримуюся закону, гаразд? Усе завжди законно.

— Сер, я не для того вас покликав.

— Тут дуже хороше місце, Напп-стрит. Три квартири нагорі. Внизу — дуже хороше місце для бізнесу, може, ресторану чи крамниці.

— Містере Кване, ми просто хотіли б зайти всередину.

— Ззаду є два місця для автомобілів мешканців…

— Він збираєтеся нас провести чи продати нам будинок? — пробуркотіла Джейн.

— …будівельна компанія в Гонконгу більше не хоче ним опікуватися. Тож ставить дуже хорошу ціну.

— Чому тоді будинок ще не проданий? — запитала Ріццолі.

Це запитання, схоже, заскочило китайця, обірвало потік рекламної інформації. Він пильно подивився на неї у сутінках, і його зморшки поглибилися у насуплену гримасу.

— Тут сталося погане, — нарешті визнав він. — Ніхто не хоче ані купувати, ані орендувати.

— Сер, нам потрібно лише оглянути це місце, — сказав Фрост.

— Навіщо? Всередині порожньо, нема на що дивитися.

— Це справа поліції. Відімкніть, будь ласка, двері.

Кван неохоче дістав велетенський оберемок ключів, які дзеленчали, мов ключі тюремника. У тьмяній алеї він нестерпно довго шукав потрібний, а тоді вставляв його у замок. Двері відчинилися з оглушливим скреготом, і вони ступили туди, де раніше був ресторан «Червоний фенікс». Містер Кван клацнув вимикачем, і над головами детективів загорілася одна гола лампочка.

— Це єдине світло? — запитала Джейн.

Рієлтор глянув на стелю й знизав плечима.

— Треба лампочок купити.

Джейн пройшла на середину похмурої зали й роззирнулася. Як і сказав Кван, тут було порожньо, видно лише лінолеум підлоги — голий, потрісканий і пожовклий від старості. Тільки вбудований касовий стіл натякав на те, що колись тут була зала ресторану.

— Ми тут усе відмили, пофарбували, — мовив містер Кван. — Зробили як раніше, та однаково ніхто не хоче купувати. — Він з огидою похитав головою. — Китайці надто забобонні. Навіть зайти всередину ніхто не хоче.

«І я їх не звинувачую», — подумала Джейн, відчувши холод на шкірі. Насильство залишає свій слід, психічну пляму, яку ніколи не відмити лише милом та хлоркою. У такому закритому районі, як китайський квартал, усі пам’ятатимуть, що сталося в цій будівлі. Усі здригатимуться, йдучи Напп-стрит. Навіть якщо будівлю знесуть, а замість неї зведуть іншу, скривавлена земля назавжди залишиться проклятою для тих, кому відоме її огидне минуле. Джейн опустила погляд на лінолеум — на ту ж підлогу, якою текла кров. Хоча стіни були пофарбовані, а дірки від куль замащені вапном, хімічні сліди крові досі лишалися у швах та тріщинках цієї підлоги. У пам’яті раптом зринули фотографії з місця злочину, які вона розглядала раніше. Скрючене тіло серед картонних коробочок.

«На цьому місці помер Джої Ґілмор».

Вона глянула за касу; на той шматок підлоги наклався інший знімок з місця злочину: тіло Джеймса Фана в охайній жилетці та чорних брюках офіціанта, окуляри з’їхали набік. Він сховався у куток за касою, і навколо нього були розкидані купюри.

Ріццолі розвернулася. Подивилася у куток, де колись стояв столик на чотирьох. Уявила, як Діна та Артур Меллорі сидять за тим столиком, сьорбають чай, зігріваючись прохолодного березневого вечора. Цей образ зник, змінився на знімки, зроблені кілька годин по тому. Артур Меллорі, досі на стільці, похилився у перекинуті чашки. За кілька футів від нього на підлозі долілиць лежить дружина, Діна, — її стілець перекинувся в панічній спробі втечі. Стоячи у порожній залі, Джейн чула відлуння пострілів, дзенькіт розбитого посуду.

Вона розвернулася до кухні, туди, де загинув кухар. Раптом їй не схотілося переступати цей поріг. Фрост увійшов перший, клацнув вимикачем. Знову загорілася єдина лампочка. Ріццолі пішла за напарником і в тьмяному світлі побачила почорнілу духовку, холодильник, столи з неіржавної сталі. Бетонна підлога була подзьобана часом.

Джейн підійшла до дверей підвалу. Саме тут, перекриваючи ці двері, зробив свій останній подих Ву Веймінь, кухар. Дивлячись на підлогу, вона майже побачила темну пляму, стару кров на бетоні. Пригадала, яким моторошно цілим було його лице, за винятком єдиного отвору від пострілу в скроню. Куля зрикошетила всередині черепа, шматуючи сіру матерію, але не одразу вбила його. Це було відомо з того, скільки крові з нього вилилося в останні хвилини, коли серце продовжувало битися, а зі скроні сходами до підвалу тік справжній водоспад.

Ріццолі відчинила двері, вдивилася у дерев’яні сходи, що вели в темряву. Над головою висів дріт вимикача, вона смикнула за нього, але нічого не сталося: ця лампочка перегоріла.

Фрост пройшов через кухню до інших дверей.

— Вони ведуть надвір?

— До задньої сторони будинку, — відповів містер Кван. — Там стоянка.

Фрост відчинив двері, побачив замкнені зовнішні двері.

— Тут провулок. У звіті сказано, що звідси увійшла дружина кухаря. Почула постріл, зайшла подивитись, як чоловік, і знайшла його мертвим.

— Тож у теорії, якщо ці двері були незамкнені, злочинець міг зайти звідси, — припустила Джейн.

Кван роззирнувся між двома детективами, помітно спантеличений.

— Який злочинець? То кухар, він убив себе.

— Ми переглядаємо цей випадок, містере Кване, — пояснив Фрост. — Хочемо переконатися, що нічого не пропустили.

Ріелтор розпачливо похитав головою.

— Це дуже погано для Чайнатауна, — пробуркотів він, безсумнівно, прощаючись із надією колись позбутися проклятого будинку. — Краще б про це все забули.

Він примружився, дивлячись на годинник.

— Якщо ви закінчили, підемо, гаразд? Я замкну.

Джейн глянула нагору, де був другий поверх.

— Ву Веймінь із дружиною жили на другому поверсі. Можете провести нас до їхньої квартири?

— Там немає чого дивитися, — сказав Кван.

— Менше з тим, нам треба подивитися.

Рієлтор глибоко зітхнув, наче вони просили зробити їм послугу за межами людських сил. Знову дістав важкий оберемок ключів, повторився ретельний процес пошуку потрібного. Судячи з того, скільки ключів дзеленчали на велетенському кільці, цей чоловік контролював половину будинків Чайнатауна. Він нарешті знайшов те, що треба, і вивів їх у провулок із кухонних дверей.

Вихід до квартир нагорі був закритий сталевими дверима, як і головний вхід до «Червоного фенікса». Тіні поглибилися до нічних, і Фростові довелося посвітити на замок, щоби Кван міг устромити у нього ключ. Іржаві завіси завищали, двері було відчинено, але далі довелося шукати інший ключ, для іншого замка, щоб відчинити внутрішні двері.

Усередині було чорно. Світло на сходовій клітці перегоріло, тож Джейн увімкнула ліхтарик і побачила сходи нагору, з відполірованим незліченною кількістю рук дерев’яним поруччям. Здавалося, від темряви рипіння сходинок під їхніми ногами стало ще голоснішим, і Джейн чула, як важко дихає містер Кван у них за спинами, піднімаючись нагору.

Ріццолі зупинилася перед дверима до квартири на другому поверсі. Двері були незамкнені, але їй не хотілося їх відчиняти, дивитися, що таїться за ними. Вона завмерла, тримаючи руку на ручці, й метал у долоні здавався крижаним. Лише почувши, що містер Кван подолав останню сходинку, вона нарешті штовхнула двері.

Вони з Фростом увійшли туди, де колись був дім Ву Вейміня.

Вікна були забиті дошками так, щоб не пропускати ані краплини світла з вулиці. Хоча квартира багато років стояла порожня, Джейн відчувала запахи, залишені попередніми жильцями. Аромат-привид пахощів та помаранчів лишався у полоні цієї могильної темряви. Поводивши ліхтариком по дерев’яній підлозі, вона побачила виїмки й подряпини, залишені століттям користування, шрами від ніжок стільців та тягання меблів.

Ріццолі пішла до дверей у дальньому кутку кімнати; за ними аромат пахощів та присутність привидів здавалися сильнішими. Вікна так само були забиті дошками, а ліхтарик здавався слабкою зброєю проти завіси темряви. Промінь ковзнув по стіні, по шрамах, колись залишених цвяхами, роршахівській плямі цвілі.

На неї дивилося обличчя.

Джейн зойкнула й відсахнулася, налетівши на Фроста.

— Що? — запитав він.

Від шоку її голос наче замерз, вона змогла лише посвітити на портрет у рамці, що висів на стіні. Біля нього запах пахощів ставав майже нестерпним. Під портретом стояв столик із рештками ароматичних паличок у кургані попелу. На порцеляновій тарілці лежали п’ять апельсинів.

— Це він, — пробелькотів Фрост. — Це фото кухаря.

Джейн не одразу це помітила, але, вдивившись у це обличчя, зрозуміла, що він має рацію. На фото справді був Ву Веймінь, але зі світлини на них дивився зовсім не маніяк-убивця. Він сміявся, стискаючи вудку, на голові хвацько сиділа бейсболка «Бостон Ред Сокс». «Щасливий чоловік у щасливий день».

— Це схоже на якесь святилище його пам’яті, — зауважив Фрост.

Ріццолі взяла з тарілки апельсин, понюхала. Побачила хвостик, зеленкуватий з одного боку. Подумала: «Справжній». Вона розвернулася до містера Квана, якого було ледь видно.

— У кого ще є ключ від будинку?

— Ні в кого, — сказав він, струсонувши свої ключі тюремника. — Єдиний ключ — у мене.

— Але апельсини свіжі. Хтось нещодавно тут був. Хтось залишив цю пожертву й спалив ароматичну паличку.

— Ключі завжди зі мною, — наполягав старий, підкреслюючи свої слова дзеленчанням оберемка.

— На дверях унизу — замок із ригелем, — сказав Фрост. — Такий відмичкою не відімкнеш.

— Тоді як хтось…

Ріццолі замовкла. Розвернулася до дверей квартири.

На сходах гупали кроки.

У неї в руках умить опинилася зброя. Відсторонивши містера Квана, Ріццолі швидко вислизнула зі спальні. Просуваючись вітальнею, чула, як калатає власне серце, чула, як риплять праворуч кроки Фроста. Відчувала запах ароматичних паличок, цвілі й поту — на неї одночасно навалилися десятки дрібниць. Та зосередилася вона лише на вхідних дверях — на чорному порталі до чогось, що зараз пробиралося до них. До чогось, що раптом набуло обрисів чоловіка.

— Ані руш! — звелів Фрост. — Поліція Бостона!

— Спокійно, Фросте, — здавлено реготнув Джонні Тем. — Це лише я.

За спиною Джейн злякано вискнув містер Кван.

— Хто він? Хто він?

— Теме, якого дідька? — видихнув Фрост і застібнув кобуру. — Я ж міг тобі голову знести.

— Ти сам сказав приїхати сюди, до вас, хіба ні? Я приїхав би раніше, якби не затори на дорозі зі Спрінгфілда.

— Ти говорив із власником «хонди»?

— Так. Він каже, що авто вкрали просто з-під будинку. І що навігатор не його. — Тем обвів ліхтариком приміщення. — То що у вас тут?

— Містер Кван показує нам будинок.

— Він багато років стоїть забитий. Що тут можна побачити?

— Більше, ніж ми очікували. Це — житло Ву Вейміня.

Ліхтарик Тема висвітлив плями цвілі й обсипаного вапна на стелі.

— Схоже, це місце ще з тих часів, коли у фарбі був свинець.

— Тут свинцю немає, — відрубав Кван. — Азбесту так само.

— Але поглянь, що ми знайшли, — сказала Джейн, розвертаючись до спальні. — Хтось буває у цій квартирі. Він залишив…

Вона замовкла, промінь завмер на порожній стіні.

— Що залишив?

«Це, напевно, інше місце», — подумала Джейн і пересунула ліхтарик. Стіна була порожня. Вона провела променем по всій кімнаті, дійшла до столика з паличками й апельсинами. Стіна над ним була порожня.

— Що за чортівня? — прошепотів Фрост.

Крізь калатання власного серця вона почула, як одночасно клацнули, розкриваючись, три кобури. Дістаючи зброю, прошепотіла:

— Теме, відведи містера Квана на сходи і лишися там із ним. Фросте, зі мною.

— Чому? — запротестував містер Кван, поки Тем тягнув його геть із кімнати. — Що відбувається?

— Тут двері, — пробуркотіла Ріццолі, світячи на чорний прямокутник.

Вони з Фростом обережно просувалися до дверей, а промені їхніх ліхтариків скажено танцювали, висвітлюючи кожен темний куток. Власне дихання віддавалося у вухах ревінням, усі відчуття загострилися, мов грані діаманта. Джейн відзначала запах темряви, спалахи світла, мов у стробоскопі, від ліхтаря, який стрибав туди-сюди. Вагу зброї — вона заспокоювала. «У невідомої на даху теж була зброя, і вона її не врятувала».

Джейн подумала про лезо, що перебило кістки зап’ястка, шию й трахею, — її жахала необхідність увійти в ці двері й зустріти те, що на неї чекало.

«Раз, два, три. Вперед».

Ріццолі увійшла першою, зігнувшись, вимахуючи ліхтариком. Почула, як хрипко дихає за нею Фрост, побачила порцеляновий унітаз, умивальник, ванну з плямами іржі. Жодного бабая з мечем.

Знову двері.

Цього разу попереду йшов Фрост. Він прослизнув до спальні — шпалери відлущувалися зі стін, неначе кімната скидала шкіру. Меблів немає, немає де сховатися.

Ще одні двері, і вони повернулися до вітальні. Назад, на знайому територію. Джейн вийшла на сходи, де чекали Тем та містер Кван.

— Нічого? — запитав Тем.

— Те фото не саме кудись пішло.

— Ми увесь час були на сходах. Ніхто повз нас не проходив.

Джейн повернула пістолет до кобури.

— То як, чорт забирай…

— Ріццолі! — гукнув Фрост. — Поглянь сюди.

Він стояв біля вікна у спальні, де висів портрет. Воно було забите дошками, як і всі інші вікна, але коли Фрост смикнув за одну з дощок, вона легко відійшла, зависнувши на одному цвяху. Джейн визирнула й побачила, що вікно виходить на Напп-стрит.

— Тут пожежна драбина, — сказав Фрост. Він висунувся в отвір, вивернувся, дивлячись на дах. — Гей, там щось ворушиться!

— Уперед! — гукнула Джейн.

Фрост перевалився через підвіконня — самі незграбні, довгі руки й ноги, — впав на майданчик. Тем виліз за ним із грацією акробата. Останньою з вікна вилізла Джейн. Приземляючись на металеві ґрати майданчика пожежної драбини, вона глянула на вулицю внизу. Побачила розламані ящики, биті пляшки. Неприємне приземлення було б, як не крути. Вона змусила себе зосередитися на драбині, щаблями якої гупав Фрост, сповіщаючи увесь світ про своє переслідування.

Ріццолі підіймалася за Темом, хапаючись за слизький метал, і прохолодний вітерець вистуджував спітніле обличчя. Вона чула, як гарчить Фрост, бачила проти нічного неба обриси його ніг, коли він підтягнувся й перевалився через край на дах. Джейн відчувала його рухи — драбина здригалася й тремтіла, і на якусь панічну мить їй здалося, що кріплення можуть не витримати, що ваги трьох тіл достатньо, аби хитка споруда зі скреготом відвалилася й жбурнула їх на вулицю внизу. Вона завмерла, вчепившись у драбину, боячись, що навіть вітерець може кинути їх назустріч катастрофі.

Від вереску над головою волоски на шиї стали дибки. Фрост.

Вона глянула вгору, очікуючи побачити, як його тіло летить на неї, але помітила лише, як Тем здолав останні сходинки й зник на даху. Джейн полізла за ним, її нудило від жаху. На краю даху відкололася бітумна плитка під її рукою й полетіла у темряву внизу. Тремтячими руками вона підтягнулася, перевалилася через край і виповзла на дах. Помітила Тема, який присів за кілька футів від неї.

«Фрост. Де Фрост?»

Вона скочила на ноги, роззирнулася по даху. Помітила тінь, що тікала геть — так швидко, що це цілком могла бути просто кішка, що граційно зникла в темряві. Джейн бачила порожні дахи під нічним небом, вони перетікали один в інший повітряним пейзажем долин та схилів, із пагорбами димоходів та вентиляційних шахт. Але Фроста не було.

«Господи, він упав. Лежить десь унизу, мертвий або помирає».

— Фросте? — гукав Тем, обходячи дах. — Фросте?

Джейн дістала мобільний.

— Це детектив Ріццолі. Перетин Біч та Напп-стрит. Офіцера поранено…

— Він тут! — загорлав Тем. — Допоможи його підняти!

Вона рвучко розвернулася й побачила, як Тем схилився над краєм даху, наче збирався пірнути на вулицю. Джейн сунула телефон назад до кишені й побігла до нього. Побачила, що Фрост обома руками вчепився у ринву, звисаючи над чотириповерховою прірвою. Тем упав на живіт і дотягнувся до його лівого зап’ястка. Дах тут був під нахилом, і через будь-яку помилку обидва могли сповзти через край. Джейн плюхнулася біля Тема, схопила напарника за другу руку. Вони смикнули разом, з силою витягаючи його шерехатими плитками, за які чіплявся піджак Джейн і які лишали подряпини на шкірі. Фрост із голосним стогоном упав на дах поруч із ними й розвалився, хапаючи повітря.

— Господи, — прошепотів він. — Я думав, що це кінець!

— Що сталося, ти перечепився й упав? — запитала Джейн.

— Я його переслідував, але Богом клянуся, воно летіло понад дахом, як пекельний кажан.

— Про що це ти?

— Ви не бачили?

Фрост сів. Навіть у темряві Джейн бачила, що він зблід і труситься.

— Я нічого не бачив, — сказав Тем.

— Воно було тут, стояло на вашому місці. Розвернулося й подивилося просто на мене. Я відсахнувся й послизнувся.

— Воно? — перепитала Джейн. — Ми говоримо про людину?

Фрост із тремтінням видихнув. Розвернувся, окинувши поглядом дахи китайського кварталу.

— Я не знаю.

— Як ти можеш не знати?

Фрост поволі підвівся й розвернувся в напрямку, в якому втекла та істота, чим би вона не була.

— Воно рухалося надто швидко як для людини. Це все, що я можу сказати.

— Фросте, тут темно, — сказав Тем. — Коли ти на адреналіні, важко бути впевненим у тому, що саме бачиш.

— Я знаю, що це звучить як божевілля, але щось тут було, щось таке, чого я раніше не бачив. Ви маєте мені повірити!

— Гаразд, — сказала Джейн, поплескавши його по плечу. — Я тобі вірю.

Фрост глянув на Тема.

— А ти — ні?

У темряві вони побачили, як той знизав плечима.

— Це Чайнатаун, тут трапляються дивні речі. — Він засміявся. — Можливо, та екскурсія з привидами не така вже й дурня.

— То був не привид, — наполягав Фрост. — Кажу вам, воно було з плоті й крові і стояло тут. Воно було реальне.

— Але ніхто, крім тебе, його не бачив, — мовив Тем.

Фрост сердито пройшов через дах, став, дивлячись на вулицю внизу.

— Можливо, це не зовсім правда.

Джейн пішла слідом за ним і побачила пожежну драбину, якою вони підіймалися кілька хвилин тому. Унизу, в тьмяному світлі ліхтаря, лежала Напп-стрит.

— Бачиш? — спитав Фрост, показуючи на те, що було на розі будинку.

На камеру спостереження.

17

Навіть о пів на десяту працівники «Дедгем Сек’юріті» були на місці — стежили за нерухомістю по всій бостонській агломерації.

— Поганці зазвичай беруться за роботу після заходу сонця, — сказав Ґас Ґільям, ведучи трійцю детективів повз стіну моніторів. — Тож і нам доводиться не спати. Якщо спрацює одна з наших сигналізацій, ми на зв’язку з поліцією отак. — Він клацнув пальцями. — Якщо маєте потребу в охороні, телефонуйте нам.

Тем оглянув відео на моніторах.

— Ого. У вас і справді очі по всьому місту.

— По всьому округу Саффолк. І наші камери реально працюють. Половина камер безпеки, які ви бачите по місту, просто макети, які анічогісінько не записують. Тож якщо ви поганці, це для вас лотерея. Ви не знаєте, які камери на вас дивляться, а які — ні. Та взагалі, побачивши камеру, вони зазвичай сахаються та йдуть шукати легшої здобичі, тож просто мати камеру в полі зору — вже добре.

— Нам пощастило, що та камера на Напп-стрит була робоча, — мовила Ріццолі.

— А то. Маємо з неї близько сорока восьми годин записів. — Ґільям провів їх у кімнату, де перед монітором уже стояли чотири стільці. — Зазвичай, якщо запис потрібно зберегти, за цей час ми отримуємо повідомлення. Цю камеру встановили років зо п’ять тому. Коли востаннє мали запит на відео з неї, спіймали пацана, який розбив вікно. — Він сів перед монітором. — Кажете, вас цікавить майданчик пожежної драбини на другому поверсі?

— Сподіваюся, він потрапляє в поле камери, — сказала Джейн. — Відстань до потрібного будинку — ярдів двадцять-двадцять п’ять.

— Тут не знаю. Це може бути надто далеко, аби вловити деталі, і другого поверху може бути й не видно. До того ж роздільна здатність зображення низька. Але поглянемо.

Троє детективів скупчилися перед монітором, Ґільям натиснув кнопку відтворення, і перед ними з’явилася жива трансляція Напп-стрит. Двоє перехожих пройшли в напрямку Ніланд-стрит, спинами до камери.

— Дивіться, — сказав Фрост. — Видно кут пожежної драбини.

— Але, на жаль, не вікно, — завважила Джейн.

— Цього може вистачити. — Фрост нахилився, дивлячись на дату й час запису. — Перемотайте години на дві назад. На сьому тридцять. Подивимося, чи побачимо нашого зловмисника хоч краєм ока.

Ґільям перемотав на сьому тридцять.

О сьомій тридцять п’ять по Напп-стрит пройшла літня жінка з важкими торбами.

О сьомій п’ятдесят біля ресторану «Червоний фенікс» з’явився Джонні Тем. Він зазирнув у вікно, глянув на годинник і зник за відчиненими дверима. За мить з’явився знову, глянув на вікна квартири нагорі. Пішов у напрямку заднього двору й зник за рогом.

О восьмій нуль шість щось вигулькнуло на пожежній драбині. То був Фрост, який незграбно вилізав із вікна. Він став на ноги й поліз геть із поля зору.

— Що за чортівня? — пробуркотів Фрост. — До мене нічого не було. Я ж знаю, що гнався за чимось тією драбиною.

— Нічого не видно, — розвела руками Джейн.

— Ось і ти, Ріццолі. Чому Тема теж не було видно? Він виліз просто за мною.

— Може, я привид, — пирхнув Тем.

— Проблема в полі зору, — пояснив Ґільям. — Тут видно лише край пожежної драбини, тож камера пропускає тих, хто, ем, більш граційно заходить і виходить.

— Іншими словами, з нас із Фростом були б паршиві домушники, — підсумувала Джейн.

Ґільям усміхнувся.

— А з детектива Тема — непоганий.

Джейн зітхнула.

— Тож на камері нічого не видно.

— Якщо зловмисник був там лише раз.

Джейн пригадала аромат пахощів, свіжі апельсини на тарілці. Хтось регулярно навідувався до тієї квартири, лишаючи пожертви на пам’ять Ву Вейміня.

— Відмотайте на два дні далі, — сказала вона. — А тоді — вперед.

Ґільям кивнув.

— Варто перевірити.

Час на моніторі повернувся до дев’ятої тридцять вісім, двома днями раніше. Тоді до десятої, до опівночі — повз камеру проходили пішоходи, рухалися прискорено, смикано. О другій ночі Напп-стрит була порожня, і детективи дивилися на незмінну картинку — лише якийсь папірець тріпотів у кутку.

О третій нуль дві Джейн побачила.

На майданчику пожежної драбини просто смикнулася якась тінь, але цього було достатньо, щоб вона гойднулася вперед у стільці й випалила:

— Стоп! Назад!

Ґільям перемотав відео й поставив на паузу, коли на драбину лягла тінь.

— Щось не дуже інформативно, — сказав Тем. — Ця тінь може бути просто від кішки.

— Якщо хтось увійшов до будівлі, — мовив Фрост, — то мав і вийти, правда?

— Подивимося, що буде далі, — сказав Ґільям і знову запустив запис.

Вони дивилися, як спливають хвилини. Побачили двох помітно п’яних чоловіків, які, спотикаючись, пройшли вулицею й звернули за рік.

За мить Джейн зойкнула:

— Ось!

Ґільям натиснув на паузу й вдивився у скрючену тінь на пожежній драбині. Тихо промовив:

— Що це, в біса, таке?

— Я ж казав, що щось бачив, — сказав Фрост. — Оце воно.

— Я навіть не розумію, на що ми дивимося, — озвався Тем. — Обличчя не видно, не можна навіть точно сказати, чи це людина.

— Але воно двоноге, — відповів Фрост. — Дивись, як присіло. Наче стрибати збирається.

Задзвонив мобільний Джейн, так різко, що довелося видихнути, аби голос звучав спокійно.

— Детектив Ріццолі.

— Ви залишили повідомлення в голосовій пошті, — сказав чоловік. — От, я передзвонюю. Це Лу Інґерсолл.

Джейн випросталася.

— Детективе Інґерсолл, ми цілий тиждень намагаємося з вами зв’язатися. Треба поговорити.

— Про що?

— Про вбивство у Чайнатауні. Сталося минулої середи, вночі. Жертва — невідома жінка трохи за тридцять.

— Ви ж знаєте, що я шістнадцять років тому пішов у відставку? Чому питаєте про це?

— Ми думаємо, що ця смерть може бути пов’язана з вашою старою справою. Зі стріляниною в «Червоному феніксі».

Він мовчав довго. Нарешті сказав:

— Не думаю, що варто говорити про це по телефону.

— Може, особисто, сер?

Джейн чула його кроки, чула, як важко він дихає.

— Так, схоже, те авто зникло. Якби ж я записав ті кляті номери.

— Яке авто?

— Фургон, який стояв по той бік вулиці, відколи я приїхав додому. Напевно, той же сучий син, що вдерся до мене, поки я був на півночі.

— Що у вас відбувається?

— Приїздіть до мене, поділюся теорією.

— Ми в Дедгемі. Їхати з пів години, може, більше. Ви впевнені, що ми не можемо поговорити зараз?

Вона знову почула його кроки.

— Не хочу нічого говорити по телефону. Не знаю, хто нас слухає, а я ж обіцяв тримати її подалі. Тож дочекаюся, коли ви приїдете.

— Про що це ви?

— Про дівчат, детективе, — сказав Інґерсолл. — Про те, що сталося з тими дівчатами.

— Принаймні тепер ти мені віриш, — сказав Фрост, коли вони з Джейн їхали до Бостона. — Ти сама бачила.

— Ми не знаємо, що саме бачили на тому відео, — мовила вона. — Я впевнена, що має бути якасьлогічна відповідь.

— Я ніколи не бачив, щоб людина рухалася так швидко.

— То як думаєш, що це було?

Фрост розвернувся до вікна.

— Знаєш, Ріццолі, у світі є багато такого, чого ми не розуміємо. Такі прадавні, такі химерні речі, що ми навіть не приймаємо їх за можливе. — Він трохи помовчав. — Я колись зустрічався з китаянкою.

— Невже? Коли?

— Ще у школі. Вони з родиною щойно переїхали з Шанхая. Вона була така мила й сором’язлива. І дуже старомодна.

— Можливо, краще було б тобі одружитися з нею, а не з Еліс.

— Ну, ти знаєш, що кажуть про думки заднім числом. Та й однаково не вийшло б, бо її родина була залізно проти білих хлопців. А от її прабабусі я подобався. Гадаю, це тому, що я один звертав на неї увагу.

— Господи, Фросте, є хоч одна бабуня, яка тебе не любить?

— Я любив слухати її оповідки. Вона говорила, а Джейд перекладала для мене. Те, що вона розповідала про Китай… Якщо це хоч почасти правда…

— Наприклад?

Він подивився на неї.

— Ти віриш у привидів?

— Зі скількома мерцями ми мали справу? Якщо привиди існують, то ми точно вже мали б їх бачити.

— Прабабуся Джейд казала, що в Китаї привиди всюди. Мовляв, це тому, що Китай такий прадавній і в ньому померли мільйони мільйонів душ. Вони мусять, зрештою, десь бути. Якщо не в раю, то тут. Навколо нас.

Джейн загальмувала на світлофорі. Чекаючи зміни світла, подумала про те, скільки душ можуть досі залишатися в цьому місті. Скільки їх може бути на цьому місці, де перетинаються дві дороги. Зібрати усіх мертвих, століття за століттям, і Бостон цілком можна назвати містом із привидами.

— Стара місіс Чан розповідала таке, що здавалося божевіллям, але вона у це вірила. У святих чоловіків, які ходять по воді. У бойових ченців, які можуть літати й ставати невидимими.

— Схоже, вона надто часто дивилася фільми про кунг-фу.

— Але легенди повинні мати якусь основу, хіба ні? Можливо, наші західні мізки надто закриті, щоби прийняти те, чого ми не можемо зрозуміти, і в світі відбувається значно більше, ніж ми уявляємо. Хіба ти не відчуваєш це в китайському кварталі? Щоразу, приїжджаючи туди, я питаю себе: чого саме не бачу, для яких натяків я надто сліпий? Заходжу у вкриті пилом крамниці травників, бачу всі ці дивні сушені штуки в слоїках. Для нас це просто фокуси, але що, як ці речі справді можуть лікувати рак? Або дозволяють прожити до сотні років? Китайській цивілізації більше п’яти тисяч років. Вони мусять знати різні речі, різні таємниці, яких нам не розкривають.

Джейн бачила авто Тема у дзеркалі заднього виду. Цікаво, що він подумав би про цю розмову, чи не образили б його балачки про екзотичних і загадкових китайців. На світлофорі загорілося зелене світло.

Проїжджаючи перехрестя, Ріццолі сказала:

— При Темові я б про це не говорила.

Фрост похитав головою.

— Це напевно його збісило б. Розумієш, я не расист. Я зустрічався з китаянкою.

— Оця фраза точно збісила б.

— Я просто намагаюся зрозуміти, відкритися для того, чого ми не бачимо.

— Я зараз не бачу, як усе це складається докупи. Мертва жінка на даху. Старе вбивство з самогубством. А тепер ще й Інґерсолл белькоче про фургон, із якого хтось стежить за його будинком. І щось про дівчат.

— Чому він по телефону не сказав? Хто його прослуховує?

— Він не каже.

— Коли хтось починає говорити про жучки в телефоні, я чую дзвони психозу. Він не здався тобі параноїком?

— Він був стурбований. І згадав про «неї». Сказав, що обіцяв тримати «її» подалі.

— Айріс Фан?

— Я не знаю.

Фрост подивився на дорогу попереду.

— Він старий коп, напевно буде при зброї. Краще не поспішати. Не лякати його.

За п’ятнадцять хвилин Джейн зупинилася біля помешкання Інґерсолла, Тем припаркувався точно за ними. Усі вийшли з автомобілів, майже одночасно гупнули дверима. Світло у триповерховому таунхаузі горіло, але коли Фрост натиснув на кнопку дзвінка, ніхто не відчинив. Він знову подзвонив, постукав у вікно.

— Я його наберу, — сказала Джейн, набираючи на мобільному номер Інґерсолла.

Детективи чули, як телефон дзвонить десь в оселі. Чотири дзвінки, а тоді увімкнувся автовідповідач зі стислим: «Мене нема. Залиште повідомлення».

— Нічого не бачу, — сказав Тем, який намагався щось роздивитися крізь завішені вікна.

Джейн дала відбій, розвернулася до Фроста.

— Дзвони далі. Теме, зайдемо з іншого боку. Може, він не чує.

Вони з Темом попрямували на задній двір, поки Фрост калатав у вхідні двері. Вузька стежка між будинками була неосвітлена, заросла чагарником. Ріццолі відчувала запах мокрого листя, відчувала, як мокнуть від трави ноги. У вікно помітила блакитне світло Інґерсоллового телевізора й затрималася, дивлячись у вітальню, де на екрані мигтіло зображення. На низький столик, на якому лежав мобільний телефон та недоїдений сандвіч.

— Вікно не замкнене, — зауважив Тем. — Можу залізти. Що скажеш?

Вони перезирнулися, стоячи в тіні і зважуючи наслідки вторгнення до будинку без дозволу чи ордера.

— Він нас запрошував, — знизала Джейн плечима. — Може, сидить у вбиральні і нас не чує.

Тем відчинив вікно. За лічені секунди перебрався через підвіконня, безгучно прослизнув до будинку. «Як, у біса, він це робить?» — зачудувалася Джейн, дивлячись на підвіконня, що було їй на рівні грудей. Із цього чоловіка справді вийшов би прекрасний домушник.

— Детективе Інґерсолл? — гукнув Тем, заходячи до сусідньої кімнати. — Ми з поліції. Ви тут?

Джейн подумала, чи не спробувати їй видертися на вікно, а тоді вирішила, що, коли нарешті зможе залізти, Тем уже відчинить вхідні двері.

— Ріццолі, він тут! Поранений!

Цей крик змив усю нерішучість. Вона схопилася за підвіконня і вже збиралася пірнути у вікно головою вперед, коли почула шурхіт чагарнику й гупання кроків у темряві.

«Задній двір. Підозрюваний тікає».

Джейн кинулася навздогін, добігла до краю будинку саме вчасно, щоб побачити, як темна постать перелізає паркан і приземляється з того боку.

— Фросте! Допоможи мені! — закричала вона, біжучи до паркану.

Перелетіла його на чистому адреналіні, вганяючи скабки в долоні. Приземлилася з іншого боку, на стопи — удар болісно відгукнувся у гомілках.

Вона бачила свою здобич. Чоловік.

Ріццолі чула, як хтось перебирається через паркан за нею, але не озирнулася перевірити, Фрост то був чи Тем. Зосередилася на постаті попереду. Вона наздоганяла, була вже достатньо близько, аби бачити, що він вбраний у чорне — точно для злочину. «Але недостатньо швидкий, щоби випередити дівчину з поліції».

Кроки її помічника відстали, але Джейн не сповільнила бігу, не даючи цілі жодного шансу вислизнути. До нього залишалося кількадесят ярдів.

— Поліція! — загорлала вона. — Ані руш!

Він метнувся праворуч, просочився поміж будинків.

Це вибісило Ріццолі. Підживлена цим гнівом, вона на бігу звернула за ріг і опинилася у провулку. Тут було темно, занадто темно. Оточена луною, вона ще зробила з пів десятка швидких кроків, а тоді сповільнилася. Зупинилася.

«Де він? Куди подівся?»

Ріццолі сканувала тіні навколо з піднятим пістолетом і калатаючим серцем. Побачила контейнери для сміття, почула дзенькіт розбитого скла.

Куля влетіла їй у спину, просто поміж лопаток. Джейн поточилася вперед, впала на живіт, дряпаючи долоні об асфальт. Зброя вилетіла їй з рук. Кевларовий жилет урятував, але сила удару кулі вибила повітря з легень — вона лежала ошелешена, не дотягуючись до пістолета.

Повільно наблизилися кроки, і Ріццолі спромоглася стати навкарачки, почала навпомацки шукати зброю.

Кроки зупинилися точно в неї за спиною.

Вона різко розвернулася й побачила силует чоловіка, що височів над нею. Його обличчя приховували тіні, але у провулку вистачило світла з далекого ліхтаря, щоб побачити, як він підносить руку. Помітити слабкий відблиск на пістолеті, який він скеровував їй у голову. Кінець мав бути швидкий, убивця й жертва навіть не побачать очей одне одного. «Ґабріелю, — подумала вона. — Реджино. Я так і не мала нагоди сказати, як я люблю вас обох».

Джейн почула у глибині ночі шепіт смерті, відчула, як вона просичала, мов вітер, повз її вухо. Щось хлюпнуло їй на обличчя, вона кліпнула. Коли розплющила очі, побачила, як силует над нею хилиться вперед. Він упав їй на ногу, мов зрубане дерево. Під його вагою вона відчула, як її одяг просочує мокре тепло, впізнала цей добре знайомий мідяний запах.

Щось дихало у темряві, щось, що височіло зараз там, де лічені миті тому стояв стрілець. Вона не бачила обличчя — лише чорний овал та ореол сріблястого волосся. Створіння не сказало ані слова, але коли розвернулося, в його руці щось спалахнуло — яскрава арка відображеного світла, яка блимнула й згасла. Тінь метнулася у тіні, Джейн почула свист вітру. І опинилася сама, придавлена до асфальту чоловіком, остання кров якого витікала на її одяг.

— Ріццолі? Ріццолі!

Вона спробувала виборсатися з-під мертвої ваги, що скувала їй ноги.

— Я тут! Фросте!

Удалині замерехтіло світло ліхтарика, наблизилося, стрибаючи по провулку.

Джейн застогнала від напруження і нарешті змогла скинути тіло. Здригнулася від доторку мертвої плоті й відповзла назад, заледве піднялася.

— Фросте, — мовила вона.

Світло вдарило їй в очі, вона підвела руку, захищаючись від нього.

— Господи! — зойкнув Фрост. — Ти…

— Зі мною все добре. Все гаразд! — Ріццолі глибоко вдихнула й відчула, як нудотно заболіло місце, де в кевларовий жилет влучила куля. — Принаймні здається.

— Уся ця кров…

— Не моя. Його.

Фрост посвітив ліхтариком на тіло, Джейн гучно втягнула повітря, від чого заболіли ребра. Тіло лежало долілиць, а відрубана голова відкотилася на кілька футів далі. Очі дивилися на них, рот розкрився в останньому подиві. Ріццолі витріщилася на чіткий зріз шиї і раптом усвідомила, як змокли її штани — тканина пристала до ніг. Ніч навколо закрутилася, Джейн відсахнулася, привалилася до стіни будинку головою, відчайдушно намагаючись побороти нудоту.

— Що сталося? — запитав її напарник.

— Я бачила його, — прошепотіла вона. — Те твоє створіння з даху.

Їй здалося, що ноги просто розтанули, і вона сповзла вниз по стіні, сіла, згорбившись.

— Воно врятувало моє життя.

Запанувала тиша. Провулком пробіг вітер, жбурнув їй в обличчя пісок, від якого запекло очі. «Я мала б бути мертва, — подумала Джейн. — Мала б лежати тут із кулею в голові. А натомість я сьогодні поїду додому. Обійму чоловіка, поцілую своє дитя. І цим дивом я завдячую тій незнаній істоті, яка зникла у темряві».

Вона підвела голову, подивилася на Фроста.

— Ти мав бачити це створіння. Щойно.

— Я нічого не бачив.

— Воно мало б пробігти повз тебе, коли ти звернув у провулок.

Фрост похитав головою.

— Це як на даху. Я один бачив ту істоту, а ти мені не повірила.

Ріццолі знову подивилася на тіло. На пістолет, який був затиснутий у руці безголового чоловіка.

— Тепер вірю.

18

Із вікна свого авто Мора бачила трьох офіцерів поліції, які стояли біля огороджувальної стрічки. Вони всі уже зиркнули в її бік і майже безумовно впізнали її чорний «лексус», тож знали, що патологоанатом уже на місці. Однак коли вона вибралася з автомобіля й підійшла до них, вони відвернулися від неї й продовжили про щось говорити поміж собою. Лише коли Мора офіційно проголосила свій прихід, поліцейські нарешті звернули на неї увагу.

— Детектив Ріццолі в будинку? — запитала вона.

— Не знаю, мем, — відповів один із патрульних. — Може, перевірите?

Чи навмисно він їй не допоміг? Із його холодного, нейтрального виразу обличчя було неможливо це зрозуміти. Пірнаючи під стрічку й ідучи до будинку, Мора чула, як вони регочуть, і не могла не спитати себе, чи стосується це її. І чи буде так і надалі, на кожному місці злочину. Погляди, перешіптування, заледве прикрита ворожість. Вона зупинилася перед вхідними дверима, щоб вдягнути бахили, — намагаючись втримати рівновагу і не дати їм ще одного приводу для насмішок. Коли випросталася, двері відчинилися: на порозі стояв детектив Тем.

— Докторко Айлс. Пробачте, що витягли вас о такій пізній порі.

— Обидві жертви в будинку?

— Один труп на кухні. Другий — у провулку за кілька кварталів звідси.

— Як він опинився так далеко від першого?

— Намагався утекти від Ріццолі. Вона — міцний горішок.

Тем провів її з передпокою далі коридором. Шурхочучи бахилами, Мора пройшла за ним до кухні і з подивом побачила, що біля Баррі Фроста стоїть голова відділу розслідування вбивств поліції Бостона. Нечасто лейтенанта Маркетта можна було побачити на місці злочину: його поява свідчила про те, що з цим убивством щось дуже не так. Жертва лежала на боку на кахлях підлоги, обличчям у калюжі крові, що вже загусла. Це був тілистий білий чоловік за сімдесят, у темно-бежевих штанях, трикотажній сорочці й темних шкарпетках. На одній нозі досі був капець. Вогнепальна рана у лівій скроні не залишала сумнівів щодо причини смерті. Мора не одразу підійшла до тіла, спочатку подивилася, чи немає на підлозі зброї. Та пістолета біля тіла не було. «Не суїцид».

— Він був копом, — тихо мовила Ріццолі.

Мора не почула, як вона підійшла. Розвернулася й витріщилася на залиту кров’ю блузу Джейн. Замість звичного темного брючного костюма детектив була вдягнена у мішкуваті спортивні штани — очевидно, була змушена перевдягнутися.

— Боже, Джейн.

— Тут було доволі суворо.

— З вами усе гаразд?

Ріццолі кивнула й опустила погляд до мертвого чоловіка.

— Не можу сказати того ж про нього.

— Хто він?

— Детектив Лу Інґерсолл, — відповів лейтенант Маркетт. — Пішов у відставку з відділу розслідування вбивств шістнадцять років тому. Він був одним із наших, докторко Айлс, і заслуговує на старанну роботу.

Це він натякнув, що вона могла б не докласти зусиль заради цієї жертви? Що судмедекспертка, яка зрадила тонку синю лінію, зрадила б і цього копа? Мора присіла біля жертви, щоки палали. Та за кілька секунд вона усвідомила, що вже чула ім’я жертви. Лу Інґерсолл.

Мора глянула на Тема.

— Це детектив, який працював над справою стрілянини в «Червоному феніксі».

— Ви про нього вже знаєте? — запитала Джейн.

— Ми з детективом Темом говорили про це, коли він приніс мені звіти з аутопсій.

Ріццолі розвернулася до Тема.

— Я не знала, що ти з нею радився.

Той знизав плечима.

— Хотів почути думку докторки Айлс. Чи не пропустив хтось чогось дев’ятнадцять років тому.

— Детективе Ріццолі? — У дверях стояв один із криміналістів з навушниками на шиї. — Ми обійшли кімнату зі сканером радіочастот, і ваша правда: від стаціонарного телефона йде сигнал.

— Сигнал? — Маркетт подивився на Джейн.

— Інґерсолл вважав, що хтось прослуховує його дзвінки, — пояснила вона. — Якщо чесно, я здивована, що ми справді щось таке знайшли.

— Навіщо комусь прослуховувати його телефон?

— Причини мають бути нестандартні. Він овдовів вісімнадцять років тому, тож війни за розлучення бути не може. Має одну доньку, і вона нічого не знає про те, що відбувається. — Джейн подивилася на мертвого чоловіка. — Стає все дивніше й дивніше. Він скаржився, що якийсь фургон стежив за його домом. Сказав, що хтось вдирався сюди, поки його не було. Мені це все здавалося божевіллям.

— А виявилося не таким уже й безумством. — Маркетт глянув на криміналіста. — Мобільний уже перевірили?

— На ньому сигналів не знайшли. Батарея сіла. Щойно зарядиться, подивимося на дзвінки.

— Зробіть повний звіт і щодо стаціонарного, і щодо мобільного. Подивимося, з ким він останнім часом спілкувався.

Мора підвелася.

— Я так розумію, є й друга жертва.

— Стрілець, — сказала Джейн. — Принаймні ми гадаємо, що це він стріляв. Я гналася за ним кілька кварталів.

— Ви його застрелили?

— Ні.

— А хто?

Джейн глибоко вдихнула, наче готуючись до того, що буде далі.

— Важко пояснити. Я вам покажу.

Вони вийшли надвір, туди, де вже зібрався натовп, зачарований вторгненням правоохоронців до свого району. Джейн проклала шлях через натовп роззяв і провела Мору за ріг, до тихої бічної вулички.

Хоча вона йшла звичним швидким кроком, хвалькувата пружність із нього зникла, її плечі були опущені, наче ця ніч здолала її, позбавила впевненості.

— У вас справді все гаразд? — запитала Мора.

— Окрім того що хорошому костюму тепер місце на смітнику? Так.

— Не схоже на це. Джейн, поговоріть зі мною.

Ріццолі сповільнилася, зупинилася. Вона дивилася на вулицю так, наче боялася глянути на Мору, боялася видати те, якою вразливою почувалася.

— Я не мала б тут зараз стояти, — прошепотіла вона. — Я мала б бути мертва, як Інґерсолл. Лежати там, у провулку, з кулею в голові.

Вона похмуро глянула на свої руки, так, наче вони належали комусь іншому.

— Подивіться. Трусяться, чорт забирай.

— Кажете, ви переслідували порушника.

— Так, переслідувала. Але стала надто самовпевнена. Забігла за ним до провулка. Це він мене підстрелив. — Вона охопила себе руками, наче їй раптом стало холодно. — Мене врятував подарунок на день народження. Пам’ятаєте, як Ґебріел подарував мені кевларовий жилет? І ми з вами ще посміялися? Мовляв, так романтично, мрія кожної дівчини. Коли я його не носила, він так на мене злився, що я сьогодні його вдягнула, просто аби вдома був мир і спокій. Тепер він мені всі вуха цим прогуде, що мав рацію.

— Він уже знає, що з вами сталося?

— Я йому ще не телефонувала. — Джейн провела рукавом по обличчю. — Нагоди не було.

— Вам треба додому. Зараз.

— У самому розпалі?

— Джейн, ви заледве тримаєтеся. Ваша команда впорається з опрацюванням місця злочину.

— Ага, за присутності Маркетта? Щоб він побачив, що я не можу впоратися з пострілом у спину? До біса.

Джейн розвернулася й пішла вперед, наче поспішала покінчити з цим. Довести, що може впоратися з роботою.

«О, Джейн, — подумала Мора. — Ви знову й знову доводите свою силу, але цього ніколи не буде достатньо. Ви завжди будете новенькою, яка бореться за визнання й боїться показати слабкість».

Вони підійшли до чергової поліційної стрічки, біля якої патрульний охороняв вхід до провулка. Мору знову зустріла холодна байдужість. Одягаючи нові бахили й пірнаючи під стрічку, вона відчула, що патрульний пильно дивиться на неї, і з полегшенням утекла з-під його погляду, до присмерку провулка слідом за Джейн.

— А ось і наш холостяк номер два, — оголосила Джейн, світячи на асфальт ліхтариком.

Ця легковажна репліка не підготувала Мору до того жаху, що лежав у неї під ногами.

Голова була повністю відрубана — лежала за кілька футів від тіла, у темній трикотажній шапочці. Білий чоловік, років сорока. Вбране повністю в чорне тіло лежало на грудях, наче пловець, який завмер на середині руху в океані власної крові. Рука у трупному спазмі досі стискала пістолет. Поводивши навколо ліхтариком, Мора побачила арки крапель крові на стінах, загуслі калюжі — мов кров’янку на асфальті.

— Ось той вилупок, який зіпсував мій улюблений костюм, — сказала Джейн.

Мора звела брови, похмуро дивлячись на безголове тіло. На зброю в його руці.

— За цим чоловіком ви гналися від будинку?

— Так. Від заднього двору Інґерсолла. Він мене обійшов і вдарив у спину. Досі збіса болить.

— Тоді як так вийшло?

— Втрутилася третя сторона. Якщо маєте питання щодо того, як він помер, — питайте мене, я була при цьому присутня. Лежала на землі, поки цей тип збирався вгатити кулю мені в голову. Я думала, що мені кінець. Думала… — Вона глитнула. — Тоді почула звук, наче свист у повітрі. І він упав просто на мене.

Джейн подивилася униз і тихо додала:

— А я досі жива.

— То ви бачили, хто це зробив?

— Лише тінь. Сріблясте волосся.

— І все?

Джейн завагалася.

— Ще меч. Здається, в нього був меч.

Мора подивилася на тіло й відчула, як провулком пронісся вітер. Їй стало цікаво, чи той смертельний удар звучав так само, як і цей шепіт вітру. Вона пригадала ампутовану кисть невідомої, такий чистий розріз. Погляд зосередився на пістолеті в руці чоловіка.

— Пістолет із глушником.

— Так. Він одягнений у чорне і має робоче знаряддя найманого вбивці. Як і наша невідома з даху.

— Це не простий грабіжник. — Мора підвела погляд до Джейн. — Чому телефон Інґерсолла прослуховували?

— Він так і не мав нагоди мені сказати, але був помітно стривожений і хотів поговорити. Щось про дівчат. Він сказав: «Про те, що сталося з тими дівчатами».

— Якими дівчатами?

— Гадаю, це пов’язано з «Червоним феніксом». Ви знали, що доньки двох жертв зникли безвісти?

Мора почула голоси, гупання автомобільних дверей. Подивилася у провулок і побачила, як наближаються ліхтарики криміналістів.

— Тепер я точно прочитаю документи, які приніс Тем.

— Навіщо він це зробив? Мене здивувало те, що він скинув це на вас.

— Він хотів отримати неупереджену думку. Здається, він не вірить у самогубство кухаря.

— І що ви думаєте?

— Я не мала часу проглянути документи. Цього тижня у мене в гостях Щур, тож я зайнята ним. — Мора розвернулася, збираючись іти. — Розтини проведу вранці. Якщо захочете прийти.

— Ви проведете обидва?

Запитання здалося Морі дивним, вона озирнулася на Джейн.

— Чому б ні?

— Інґерсолл був копом. Мені здалося, що це зараз дещо делікатне питання. Зважаючи на суд над Ґраффом.

Мора відчула нотки дискомфорту в її голосі; причина була зрозуміла.

— То мені більше не можна проводити аутопсії копів?

— Я цього не казала.

— Повірте, ви й не мусите казати. Я добре розумію сказані слова. Розумію їх щоразу, як якийсь коп дивиться на мене або ж відмовляється дивитися. Мене вважають ворогом.

— Це мине, Моро. Потрібен час.

«Поки я не дам свідчень проти ще одного копа».

— Не хочу виявитися неполіткоректною, — мовила Мора. — Попрошу доктора Брістола зайнятися розтином Інґерсолла.

Вона пірнула під поліційну стрічку й пішла геть, повз криміналістів. Клубок у горлі почав розходитися лише коли провулок залишився за квартал позаду. «Це мине, Моро», — сказала Джейн. Та чи це правда? У поліцейських довга пам’ять. Вони пам’ятають деталі справ, яким по кількадесят років; вони плекають образи, не забуваючи, хто був з ними, а хто — проти них. «Я потрапила у другу категорію назавжди, — подумала вона. — Мине двадцять років, а вони пам’ятатимуть, що я допомогла відправити копа за ґрати».

Коли вона повернулася до помешкання Інґерсолла, автомобілів офіційних служб біля нього стало більше. Мора зупинилася, засліплена вогнями й карнавальною атмосферою гармидеру. Раптом балачки на поліційних частотах пронизало схлипування жінки:

— Пустіть до нього! Я мушу побачити батька!

— Мем, будь ласка. Вам туди не можна, — сказав патрульний, затримуючи її. — До вас хтось вийде, щойно буде така можливість.

— Але це мій тато. Я маю право знати, що з ним сталося!

— Отче Брофі! — гукнув коп. — Допоможіть, будь ласка, цій пані.

Високий чоловік із комірцем священника тихо пройшов крізь натовп. Деніел Брофі співпрацював з поліцією, тож його часто кликали на місце трагедій, і Мора не здивувалася, побачивши його, та це все одно ошелешило її. Вона голодними очима стежила, як Деніел вів доньку Інґерсолла подалі від поліційної стрічки. Чи він схуд? Чи стало обличчя виснаженим, чи додалося сивини у волоссі? «Чи скучив ти за мною так, як я за тобою?»

Він вів заплакану жінку до патрульного авто і раптом побачив Мору, їхні погляди зустрілися. На мить світ зник, існував лише Деніел. Вона відчувала, як калатає серце, як б’ється, мов пташина при смерті.

Вона так і дивилася йому в спину, поки він ішов геть, пригортаючи заплакану жінку до свого плеча.

19

Джейн стояла в морзі перед негатоскопом і вивчала рентгенівські знімки мерця. Структура його кістяка у всьому видавалася нормальною, за винятком однієї разючої подробиці: його череп було відділено від тіла, відрубано чітко між третім та четвертим шийними хребцями. Хоча Тем із Фростом уже стояли біля столу, чекаючи на початок розтину, Джейн наче приросла до місця, не готова наразі зустрітися з тим, що лежало під покривалом. Ці знімки були абстрактними — мультиплікаційна чорно-біла анатомія. Вони не мали вигляду й запаху плоті, не мали обличчя. Тож вона затрималася довше, ніж було потрібно, зосередившись на тінях легень та серця — того ж серця, яке минулої ночі заливало її одяг кров’ю. «Якби не мій безіменний рятівник, тут висіли б мої знімки, — подумала вона. — Моє тіло лежало б на столі».

— Джейн? — гукнула Мора.

— Важко уявити лезо, якому стало б гостроти зробити це одним ударом, — сказала Ріццолі, не зводячи очей з рентгенівського знімка.

— Це питання анатомії, — відповіла Мора. — Того, під яким кутом входить лезо. У середньовіччі вправний кат міг обезголовити бранця одним ударом. Якщо ж рубав кілька разів, це напевно свідчило про його некомпетентність. Або про те, що він п’яний.

— Приємний образ для початку дня, — прокоментував Тем.

Мора відгорнула покривало.

— Ми його ще не роздягали. Я припустила, що ви захочете бути тут під час цього.

«Ні, я не хочу тут бути, — подумала Джейн. — Не хочу цього бачити». Та вона змусила себе розвернутися до столу. Хоча те, що там лежало, і не було сюрпризом, побачивши відрубану голову, вона однаково голосно втягнула повітря. Ріццолі нічого не знала про цього чоловіка — як його звати, звідки він. Єдині підказки вони дістали вчора з його кишень: коробку набоїв, згорток готівки й ключі від вкраденого фургона «форд», який стояв за два квартали від помешкання Інґерсолла. Жодних документів.

Тем незворушно схилився над столом, роздивляючись відрізану голову. Він навіть не здригнувся, коли Мора зняла з жертви шапочку, відкриваючи охайно підстрижене каштанове волосся. Обличчя мертвого було неприкметне — цілком посередній ніс, посередній рот, посереднє підборіддя. Такого чоловіка забудеш за мить після того, як проминеш на вулиці.

Його руки вже обробили, відбитки пальців зняли вночі, щойно привезли тіло, тож на пальцях залишилися плями чорнила. Мора з Йошимою разом знімали з нього одяг, стягували светр, штани, труси й шкарпетки. Безголове тіло було кремезне, м’язисте. Через праве коліно йшов діагональний шрам — сувенір після давньої операції. Джейн дивилася на цей шрам і думала: «Тепер зрозуміло, чому я так легко наздогнала його вночі».

Мора зі збільшувальним склом вивчала м’які тканини рани, шукаючи крововиливи й щось незвичне.

— Не бачу щербин, — сказала вона. — Рана однорідна, без вторинних порізів. Це був один удар.

— Я так і сказала, — озвалася Джейн. — Це був меч. Один удар.

Мора глянула на неї.

— Яким би надійним не був свідок, я завжди мушу підтвердити його висновки. — Вона знову розвернулася до рани. — Удар було завдано під дивним кутом. У якій руці був меч, правій чи лівій?

Джейн завагалася.

— Самого удару я не бачила. Але коли він ішов геть, меч… меч був у правій руці.

— Ви впевнені?

— Так. А що?

— Рана починається унизу справа, йде вгору й закінчується з лівого боку шиї.

— І що?

— Зріст жертви — приблизно п’ять футів десять чи одинадцять дюймів. Якщо вбивця атакував ззаду, б’ючи справа наліво, він має бути ще нижчим. — Мора знову глянула на Джейн. — Що скажете?

— Я лежала на спині. Під таким кутом усі здаються високими, особливо якщо тримають здоровенний меч.

Ріццолі видихнула, раптом усвідомивши, що Мора дивиться на неї поглядом аналітика, який так її дратував. Цей погляд порушував її приватність, змушував почуватися зразком у формаліні.

Вона різко відвернулася від столу.

— Гадаю, мені більше немає на що дивитися. Що нам скаже ця аутопсія? Сюрприз, хтось стяв йому голову? — Вона кинула халат у відро для використаної білизни. — Закінчуйте тут. Я зв’яжуся з криміналістами, запитаю, чи ввімкнули вони мобільний Інґерсолла.

Двері передпокою раптом розчахнулися, і Джейн із подивом побачила чоловіка.

— Що ти тут робиш?

Спеціальний агент Ґебріел Дін був звичний до залів для розтину. Джейн познайомилася з чоловіком завдяки розслідуванню серії вбивств, і в ході цього розслідування вони разом провели не одну смердючу годину над тілами, знайденими на різних стадіях розпаду. Ґебріел уже був у халаті й бахилах і з суворим похмурим обличчям вдягав рукавиці та йшов до столу.

— Це чоловік із провулка? — різко запитав він. — Той, що тебе мало не вбив?

— І тобі привіт, любий, — відповіла Джейн та глянула на Тема. — Якщо тобі цікаво, хто це до нас вдерся, то це мій чоловік, Ґебріел. І я не уявляю, що він тут робить.

Ґебріел тим часом не зводив очей з тіла.

— Що ми наразі про нього знаємо?

— Ми? Коли це ти приєднався до команди?

— Коли цей чоловік у тебе вистрелив.

— Ґебріеле. — Джейн зітхнула. — Поговоримо про це потім.

— Саме час поговорити зараз.

Ріццолі витріщилася на чоловіка, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Намагаючись прочитати вираз його скам’янілого обличчя у світлі ламп моргу.

— У чому річ?

— У відбитках пальців.

— База АДІС нічого не дала.

— Я кажу про відбитки невідомої з даху.

— По ній так само не було збігу, — сказала Мора. — У базі ФБР її немає.

— Я зв’язався з Інтерполом, — відповів він. — Бо мені очевидно, що ця справа складається у щось значно серйозніше. Подумайте, як була вдягнена невідома, яка зброя у неї була. Те, що вона не мала документів і водила вкрадене авто. — Ґебріел глянув на тіло. — Як і цей чоловік.

— З Інтерполу відповіли? — запитала Джейн.

Він кивнув.

— Годину тому. Вона є в їхній базі. Не ім’я, а відбитки — зняті з компонентів автомобільної бомби, що вибухнула в Лондоні два роки тому. Водій загинув, американський бізнесмен.

— То ми говоримо про тероризм? — запитав Тем.

— В Інтерполі вважають, що це справа організованої злочинності. Замовне вбивство. Ваша жінка на даху вочевидь була професіоналкою, і цей чоловік, гадаю, так само. — Він подивився на Джейн. — Кевларовий жилет тебе не врятує, Джейн. Не від таких людей.

Ріццолі спантеличено реготнула.

— Ого, це ми джекпот вибили, так?

— У тебе є дочка, — сказав Ґебріел. — У нас є дочка. Подумай про неї.

— Про що тут думати?

— Про те, чи впорається зі справою поліція Бостона.

— Та зачекай. Можемо вийти, будь ласка?

Джейн глянула на колег, пробуркотіла:

— Перепрошую.

Штовхнула обертальні двері. Тільки коли вони з Ґебріелом вийшли до коридору, де ніхто їх не чув, вона бовкнула:

— Що це ти тут робиш?

— Намагаюся вберегти свою дружину.

— Це моє поле, ясно? Я вирішую, що тут відбувається.

— Ти хоч уявляєш, із чим маєш справу?

— Розберуся.

— А тим часом колекціонуватимеш кулі й мертві тіла.

— Ага. Нівроку буде колекція.

— Включно з копом. Інґерсолл умів за себе постояти, а тепер лежить у пластиковому мішку.

— То ти хочеш, щоб я відступила? Щоб утекла додому й сховалася під ліжком? — Вона пирхнула. — Нізащо цього не буде.

— Джейн, хто наймає професійних кілерів? Той, хто замовив колишнього копа, не боїться департаменту поліції Бостона. Не боїться тебе. Це організована злочинність. Російська мафія. Або китайська…

— Кевін Доног’ю, — перебила вона.

Ґебріел глянув на неї.

— Ірландці?

— Ми вже копаємо на нього. Один із його людей, Джої Ґілмор, загинув у стрілянині в китайському кварталі. Мати Ґілмора вважає, що насправді її сина замовив Доног’ю. Інґерсолл був головним детективом, який розслідував ту стрілянину.

— Якщо це Доног’ю, у нього довгі руки. Можливо, вони дотягувалися й до самої поліції Бостона.

Джейн витріщилася на чоловіка.

— Бюро може підтвердити це звинувачення?

— Поки що бракує доказів. Але кажу тобі, Джейн, це не той, із ким ти хотіла б мати справу. Якщо він пробрався до поліції, то вже знає, що ви плануєте. Він знає, що ти прийдеш по нього.

Вона подумала про всіх тих поліцейських, які вчора були в помешканні Інґерсолла. Включно з самим лейтенантом Маркеттом. Скільки копів спостерігали за нею, занотовували її слова, її плани? Скільки цієї інформації витекло до Доног’ю?

— Учора ти отримала подарунок, — сказав Ґебріел. — Ти вижила. Може, віднесеш його додому і трохи посмакуєш?

— Відмовитися від справи? Ти цього від мене хочеш?

— Візьми відпустку. Тобі потрібно оговтатися.

— Не треба.

Вона підійшла так близько, що мусила вигнути шию, аби подивитися йому в очі. Ґебріел не відступив — він ніколи не відступав.

— Я не хочу чути цього від тебе, — сказала Джейн. — Не зараз.

— То коли мені це сказати? На твоєму похороні?

Задзвонив її мобільний, порушуючи тишу, що запала поміж ними. Вона схопила його, відповіла коротким:

— Ріццолі.

— Ем, детективе, я невчасно?

— Хто це?

— Ерін. Із лабораторії.

Джейн видихнула.

— Перепрошую. Що у вас для мене?

— Пам’ятаєте ті дивні волосини на одязі невідомої? Які я не змогла впізнати?

— Так. Оті сірі.

— Страшенно хочу розповісти вам, що вони таке.

Розмова з Ґебріелом важким тягарем лежала на душі Джейн, поки вони з Фростом їхали до Шредер-плази. Напарник добре її знав, тому майже всю дорогу мовчав, але коли вона звернула на стоянку, тоскно мовив:

— Мені бракує цієї частини подружнього життя.

— Якої саме? — перепитала Ріццолі.

— Тієї, де хтось за тебе переживає. Свариться, коли ти ризикуєш.

— Це має бути приємно?

— Хіба ні? Це значить, що він тебе любить. І не хоче втратити.

— Це значить, що мені доводиться вести бій на двох фронтах. Робити свою роботу, поки Ґебріел намагається вдягнути на мене гамівну сорочку.

— А що, якби це було не так? Ти про це думала? Що, якби він не дбав про тебе настільки, щоб узагалі щось казати? Як тобі було б незаміжньою?

Джейн зупинила авто, вимкнула двигун.

— Він не хоче, щоб я вела цю справу.

— Я теж не дуже хочу її вести. Після того, що ми обоє пережили.

Вона глянула на напарника.

— Тобі страшно?

— І я не боюся це визнати.

Вони почули, як гупнули дверцята авто, розвернулися й побачили, як Тем виходить зі своєї автівки за кілька місць від них.

— Його це все точно не лякає, — пробуркотіла Джейн. — Навряд чи нашого Брюса Лі хоч щось може збентежити.

— Думаю, він прикидається. Був би божевільним, якби не страшився Доног’ю та його хлопців.

Джейн штовхнула дверцята.

— Ходімо, поки хтось не подумав, що ми з тобою тут любимося.

Поки вони дійшли до лабораторії, Тем уже сидів за мікроскопом Ерін Волчко, вдивляючись у препарат.

— Ось і ви, — привітала їх Ерін. — Ми з детективом Темом саме дивилися зразки волосся приматів.

— І що, схожі на волосини з нашої дівчини?

— Так, але мікроскоп не дозволяє визначити точний вид. Для цього я використовую іншу техніку. — Вона поклала на стіл аркуш із роздрукованими колонками різних відтінків сірого. — Це кератинова структура. Волосся має різні білкові складові, які можна розділити електрофорезом. Треба вимити й висушити зразок, розчинити в суміші хімікатів і помістити розчинені білки на тонкий шар гелю. Тоді пропустити електричний струм. Різні білки переміщуються гелем по-різному.

— І виходять оці сірі колонки?

— Так. Це після фарбування сріблом і промивання, щоб збільшити контрастність.

Фрост знизав плечима.

— На вигляд не надто захопливо.

— Утім, коли я надіслала зразок в орегонську лабораторію дикої природи, вони змогли порівняти його зі своєю базою даних кератинових структур.

— Існує така база даних?

— Авжеж. Її поповнюють дослідники дикої природи з усього світу. Якщо американська митниця перехоплює вантаж шкур тварин, потрібно перевірити, чи ці тварини не входять до списку загрожених видів. База даних допомагає визначити, якій тварині належить хутро.

Ерін розгорнула теку, дістала ще один аркуш із кератиновими структурами.

— Ось із чим вони порівнювали наші волосини. Як бачите, білкові смужки майже повністю збігаються з одним конкретним зразком.

Джейн перевела погляд з одного аркуша на інший.

— Четверта колонка.

— Саме так.

— То хто у нас під номером чотири?

— Нелюдиноподібний примат, як я й здогадувалася. Мавпа зі Старого Світу, рід Semnopithecus. Цей конкретний вид називається сірий лангур.

— Сірий? — перепитала Джейн, дивлячись на неї.

Ерін кивнула.

— Той же колір, що й волосини, зняті з невідомої. Це доволі великі мавпи з чорними мордами й сірим чи білявим хутром. Водяться у Південній Азії, від Китаю до Індії, ведуть і терестріальний, і арбореальний спосіб життя… — Вона завагалася. — Тобто живуть і на землі, і на деревах.

Вона розвернулася до комп’ютера, відкрила пошук зображень.

— Ось фото. Такі ці мавпи на вигляд.

Від побаченого на екрані у Джейн похололи долоні. «Чорна морда. Сіре хутро». Між лопатками млосно заболіло від кулі, що врізалася у кевларовий жилет. Вона згадала кров, що порснула їй на обличчя, і силует, що височів над нею у провулку, в короні сріблястого волосся.

— Наскільки великі бувають ці мавпи? — тихо запитала вона.

— Самці виростають до двох з половиною футів.

— Ви впевнені, що не вище?

— Вони не людиноподібні. Просто собі мавпи.

Джейн глянула на Фроста. Побачила його бліде обличчя й ошелешені очі.

— Ти саме це бачив, так? — запитала вона. — На даху.

Ерін спохмурніла.

— Що ви бачили?

Фрост похитав головою.

— Воно було значно вище за два з половиною фути.

— Погоджуюся, — кивнула Джейн.

Ерін переводила погляд між ними.

— Ви обоє таке бачили?

— Оце чорне обличчя, — сказав Фрост. — І сіре волосся. Але це не могла бути мавпа. Яка мавпа ходитиме з мечем?

— От від цього у мене аж холод по спині, — тихо озвалася Ерін. — Зважаючи на те, що це за мавпа. В Індії їх називають лангурами Ханумана, а Хануман — це індуїстський бог, відомий як Мавпа-Воїн.

Згаданий Ерін холод зашепотів Джейн у шию. Вона подумала про істоту з провулка. Пригадала, як сяйнув меч, коли вона розвернулася й гайнула у тінь.

— Це той же персонаж, що й Король Мавп? — запитав Тем. — Бо ту легенду я знаю, є китайська версія. Мені бабуся розповідала.

— Що за Король Мавп? — поцікавилася Джейн.

— У Китаї його звуть Сунь Укун. Він народився зі священної скелі і спочатку був просто кам’яною мавпою. Тоді набув плоті й крові і став мавпячим королем. Вивчився на воїна й побував на небесах, де вчився мудрості в богів. Але там він потрапляв у різноманітні халепи.

— То це негативний персонаж? — запитав Фрост.

— Ні, просто імпульсивний та шкодливий, як справжня мавпа. Є ціла збірка історій про нього. Як він з’їв усі персики в небесному саду. Забагато випив і вкрав магічний еліксир. Посварився з Безсмертними, які не знали, що з ним робити, тож просто скинули з неба й тимчасово замкнули у гірській в’язниці.

Фрост засміявся.

— Він схожий на кількох моїх однокласників.

— І що з ним сталося потім? — запитала Джейн.

— Сунь Укун мав чимало пригод на землі. Іноді чинив безлад, іноді робив добрі вчинки. Усіх історій я не пам’ятаю, але знаю, що там було чимало магічних поєдинків, річкових потвор та балакучих тварин. Звичайні казки.

— Казки не оживають, — зауважила Джейн. — Вони не залишають реальних волосин на реальних жертвах.

— Я просто розповідаю, що про нього кажуть легенди. Це складна істота, іноді він допомагає, іноді руйнує. Але поставши перед вибором між добром та злом, Король Мавп майже завжди робить правильний вибір.

Ріццолі вдивилася у фото на екрані комп’ютера Ерін. На мордочку, яка мить тому вселила у неї жах.

— То він не злий.

— Ні, — відповів Тем. — Попри свої недоліки та хаос, який він час від часу чинить, Король Мавп стоїть на боці справедливості.

20

Із кухні Анджели Ріццолі линув апетитний аромат печеної курки й розмарину, в їдальні дзеленчало столове срібло й порцеляна: детектив у відставці Вінс Корсак накривав на стіл. Надворі Реджина, донька Джейн, сміялася й верещала, бо Ґебріел посадив її на гойдалку. Але Джейн не помічала всього цього — вона сиділа на материному дивані, а перед нею лежало з пів десятка бібліотечних книжок про приматів Азії та сірих лангурів. І про Сунь Укуна, Короля Мавп. Вона дізналася, що про пригоди Сунь Укуна розповідали не лише книжки, а й фільми, китайські опери, танці та навіть дитячі телепрограми.

У збірці китайських казок Джейн знайшла вступ до легенди. Хоча ці історії були написані десь у XVI столітті китайським автором на ім’я Ву Чен’ень, самі казки, які він розповідав, були прадавні й начебто датувалися епохою привидів та магії, часами, коли боги й чудовиська вели битви і на небі, й на землі.

І одна зі скель тієї землі, скеля, яка з миті творення пізнала солодкий подих вітру, сяйво Місяця й божественну милість, знесла кам’яне яйце. З того яйця постала кам’яна мавпа. Вона могла бігати, стрибати, видиратися вгору — мавпа з очима, які сяяли так яскраво, що навіть Нефритовий Імператор на небесах стривожився.

Кам’яна мавпа скоро стала королем усіх мавп, не маючи ані батька, ані матері. Вони жили в досконалій гармонії до того дня, коли Король Мавп збагнув, що на усіх них чекає смерть. Тож він рушив на пошуки таємниці безсмертя, у подорож, що привела його до небес та спокус, до хитрощів і ув’язнення. Крокуючи на власну страту, де його мали спалити алхімічним вогнем у тиглі, Король Мавп зміг звільнитися, і його бій за виживання перевернув небеса догори дриґом, аж поки боги не були змушені замкнути його в Горі П’яти Стихій.

Там він і чекає крізь століття у камінній темряві, поки не прийде день, коли він знадобиться. День, коли зло прийде у світ і Король Мавп знову з’явиться, щоб вести свій бій.

Джейн перегорнула сторінку й побачила зображення Сунь Укуна з довгим бойовим ціпком. Хоча це була лише картинка, від вигляду Короля Мавп волоски у неї на руках стали дибки. Вона вдивилася у гострі зуби, що виднілися у чорному роті, на корону сріблястого волосся і не могла відвести очей.

Пригадала день у зоопарку, коли їй було шість років, і батько підняв її вище, щоб подивитися на павукоподібних мавп. Та щойно тваринки побачили її, як у клітці вибухнув жахливий хаос: мавпиверещали й стрибали по гілках, неначе побачили самого диявола. Прибіг співробітник зоопарку й наказав усім: «Відійдіть! Відійдіть! Я не знаю, що їх так налякало!» Та поки батько Джейн ніс її геть від клітки з істеричними мавпами, дівчинка знала, що це вона так їх збурила. Вони злякалися лише її. Питала себе: що вони могли побачити, окрім шестирічного дівчиська з темними кучерями? Або ж упізнали щось інше, навіть тоді? Щось стосовно того, ким вона колись стане?

— Як справи з мавпячими книжками?

Почувши Корсаків голос, вона мало не підстрибнула. Він був убраний по-святковому — якнайкраще для вечері в Анджели Ріццолі. Принаймні на білій сорочці для гольфу та штанах кольору хакі не було плям від кетчупу. Переживши серцевий напад за кілька років до того, він скинув тридцять фунтів на корисній для серця дієті, але зараз знову потроху почав набирати і ремінь, попри нову дірку, вже ледве тримав усе більше черево.

— Це для справи, — сказала Джейн.

Вона згорнула книжку, яку читала, з полегшенням позбувшись портрета Сунь Укуна.

— Ага, чув про це. Знову щось химерне собі взяла. Почалося з мертвої пані на даху, так? Аж знов у сідло захотілося.

Джейн глянула на його черево й подумала: «Допоможи Боже тому коню, на якого ти захочеш сісти».

Корсак гепнувся у крісло — те ж крісло, в якому зазвичай сидів її батько. Було дивно бачити його на улюбленому сідалі Френка Ріццолі, але батько зрікся усіх прав на це крісло того дня, коли вийшов з цього дому й переїхав до Блонди. Так вони всі її називали, хоча добре знали, як її звуть насправді. Сенді Гаффінгтон. Через дві «ф». Джейн знала про Блонду все, включно з тим, скільки штрафів за порушення ПДР їй виписали за останні десять років. Три. Через Блонду тепер у цьому кріслі сидів Вінс Корсак, товстий і щасливий на Анджелиних харчах.

Джейн не хотіла думати про інші способи, якими Анджела робила його щасливим.

— Чайнатаун, — пробуркотів Корсак. — Дивне місце. А їжа хороша.

Авжеж, він говорить про їжу.

— Ти щось пам’ятаєш про стрілянину в «Червоному феніксі»? — запитала вона. — Певно, чув тоді всіляке.

— То був справжній шок. Навіщо типу, в якого гарненька мала донечка, стріляти в чотирьох людей, а тоді виносити собі мізки? Ніколи не міг зрозуміти. — Він похитав головою. — І мала така ж мила. Таткова доня.

Джейн здивувалася.

— Ти знав родину кухаря?

— Не зовсім, але часто там їв. Ці китайці не вміють брати вихідні, тож заклад постійно працював, навіть пізно ввечері. Можна було звільнитися з пізньої зміни і однаково повечеряти. Якось був там о десятій вечора в неділю, і та мала принесла мені печивко з передбаченнями. Звісно, незаконна дитяча праця. Але здавалося, що вона просто була рада побути з татусем.

— То точно була донька кухаря? Вона мала бути ще дуже маленька.

— Такою й видавалася. Років, може, п’ять. Така гарненька. — Він сумно зітхнув. — Аж не віриться, що її батько міг таке зробити, залишити доньку з дружиною самих. Не кажучи вже про спаплюжене житття інших родин. За кілька тижнів доньку однієї з жертв викрали.

— Шарлотту Діон.

— Це так її звали? Я просто пригадую, що то була справжня грецька трагедія. Невдача за невдачею.

— Знаєш, що насправді дивно? Двома роками раніше так само викрали доньку іншої жертви. Офіціанта. Вона зникла дорогою зі школи.

— Та ну? Я не знав. — Корсак замислився. — Це моторошно. Справді починаєш думати, чи це просто збіг.

— Детектив Інґерсолл устиг сказати мені телефоном щось про дівчат. «Про те, що сталося з тими дівчатами». Це його точні слова.

— Із тими двома чи якимось іншими дівчатами?

— Не знаю.

Корсак похитав головою.

— Стільки років минуло, а ми й досі про них думаємо. Так дивно усвідомлювати, що вони, напевно, уже перетворилися на скелети. — Він помовчав. — Але це не те, про що я хотів би думати сьогодні. Наллю нам вина.

— Ти ж наче більше по пиву.

— Твоя ма мене навернула. Однаково вино корисніше для старого механізму. — Він важко піднявся з крісла. — Час для веселих розмов, гаразд?

«Не про мертвих людей, — подумала Джейн. — Не про стрілянини та викрадених дівчат». Та коли до будинку зайшов Ґебріел, тримаючи Реджину за крихітну ручку, Джейн не могла не згадати Шарлотту Діон та Лору Фан. Вона допомогла матері перенести на стіл частування — безкінечні таці з приголомшливими стравами. Печеною картоплею з хрумкою скоринкою. Зеленими бобами, заправленими оливковою олією. І нарешті двома розкішними запеченими курками, ароматними від розмарину. Та навіть коли всі сіли їсти, коли Джейн зав’язала Реджині нагрудник і порізала її порцію м’яса на маленькі шматочки, вона не могла не думати про зниклих дівчат та охоплених відчаєм батьків. Як мати може жити далі? Цікаво, чи думала колись Айріс Фан про те, щоб покінчити з цими муками. Стрибок із даху, жменя снодійних пігулок. Це значно простіше, ніж жити з таким горем день за днем, побиваючись за рідними, яких більше ніколи не побачиш.

— Джейні, з твоєю їжею щось не так? — запитала Анджела.

Джейн глянула на матір, яка володіла безпомилковим знанням того, що саме клали до рота гості за її столом.

— Усе чудово, ма. Ти сьогодні себе перевершила.

— То чому ти не їси?

— Я їм.

— Ти з’їла шматок курятини і почала возити їжу по тарілці. Cподіваюся, ти не на дієті, люба, бо тобі не треба худнути.

— Я не на дієті.

— Ох, дівчата. Постійно на дієтах, голодують, їдять лише салат — і заради чого?

— Звісно ж, не для чоловіків, — пробубонів Корсак із набитим картоплею ротом. — Хлопцям подобається, коли є м’ясо на кістках.

Він підморгнув Анджелі.

— От узяти твою ма. Саме такої будови має бути жінка.

Джейн не бачила, що відбувалося під столом, але її мати раптом аж підскочила на стільці зі сміху.

— Вінсенте! Будь чемний!

«Будь чемний, будь ласка. Бо я вже не можу на це дивитися».

— Отже, — сказав Корсак, відрізаючи шматок курки, — саме слушна нагода підняти знаєш яку тему.

Три слова ще ніколи не звучали так зловісно. Джейн різко підняла голову, глянула на матір.

— Що за «знаєш яка тема»?

— Ми давно про це говорили, — сказала Анджела. — Ми з Вінсом.

Джейн зиркнула на чоловіка, але Ґебріел, як завжди, сидів із фірмовим обличчям агента ФБР, яке нічого не видавало, хоча він, напевно, здогадався, до чого все йде.

— Ну, ти знаєш, що ми з Вінсом доволі давно зустрічаємося, — почала Анджела.

— Давно? Скільки це — півтора року?

— Цього достатньо, щоб пізнати людину, Джейні. Щоб дізнатися про її добре серце.

Анджела сяйливо усміхнулася Корсаку, і вони схилилися одне до одного для гучного, плямкального поцілунку.

— Із татом ти зустрічалася цілі три роки, — зауважила Джейн. — І дивися, чим це закінчилося.

— Твого батька я зустріла в п’ятнадцять. Він був лише другим моїм хлопцем.

— Тобі було п’ятнадцять, і в тебе вже був хлопець?

— Я про те, що тоді я була ще дитиною і не знала, що може запропонувати мені світ. Надто молодою вийшла заміж, надто молодою народила дітей. І лише зараз зрозуміла, чого саме я хочу.

Джейн глянула на Корсака й подумала: «Не може бути, щоб ти серйозно говорила зараз про нього».

— Люба, ми саме тому сьогодні й запросили вас на вечерю. Ви з Ґебріелом дізнаєтеся перші. Я ще не казала Френкі чи Майку, бо ти ж знаєш, які вони. Досі прив’язані до тата, попри те що він спить із Блондою. — Анджела замовкла, щоб перевести подих. Від самої згадки про Блонду вона заговорила на пів октави вище. — Твої брати не зрозуміють. Але ти моя донька, тож ти знаєш, із чим нам, жінкам, доводиться мати справу в цьому світі. Знаєш, який несправедливий він буває.

— Ма, не треба поспішати.

— О, ми не поспішатимемо. У нас будуть чудові довгі заручини, а тоді ми все зробимо старомодно. Замовимо справжні запрошення в друкарні. Орендуємо великий зал із офіціантами. А тоді ми з тобою, Джейні, підемо купувати сукню! Ти і я, це буде щось! Я думаю, персикову чи лавандову, бо ж я… ну, ти розумієш.

Джейн глянула на Корсака, перевіряючи, як він реагуватиме на цей фемінний список, але той лише шкірився, як щасливий моряк.

— Цього разу я не поспішатиму й насолоджуватимуся кожною хвилиною підготовки весілля, — сказала Анджела. — І твої брати матимуть нагоду до всього цього звикнути.

— А тато?

— А що він?

— Як він звикатиме?

— Це його проблема. — Очі Анджели потемнішали. — Тільки хай не пробує бігти до вівтаря поперед мене. О, я так і бачу, як він це робить — швиденько одружується з Блондою, аби мені надокучити.

Вона глянула на Корсака.

— Можливо, якщо подумати, варто поміняти дату.

— Ні! Слухай, ма, забудь, що я взагалі згадала про тата.

— Якби ж то я могла про нього забути: він завжди буде десь тут, як скабка в п’ятці. І не дістанеш, і не прикинешся, що її немає. Тільки коле й коле. Сподіваюся, Джейні, ти не дізнаєшся, як це. — Вона помовчала, дивлячись на Ґебріела. — Звісно, не дізнаєшся. У тебе такий хороший чоловік.

«Хороший чоловік, який біситься від того, що я — коп».

Ґебріел мудро не втручався в розмову, зосередившись на завантаженні крихітних кубиків картоплі до ротика Реджини.

— Що ж, ви почули нашу велику новину, — втрутився Корсак і підніс келих вина. — Вип’ємо за родину!

— Ну ж бо, Джейн! Ґебріеле! — спонукала Анджела. — Тост!

Джейн стоїчно піднесла келих і пробуркотіла:

— За родину.

— Подумай тільки! — зареготав Корсак і по-дружньому стусонув її в плече. — Ти можеш звати мене татом!

— Не те щоб це було абсолютною несподіванкою, — сказав Ґебріел, поки вони з Джейн їхали додому разом з Реджиною, яка спала на задньому сидінні. — Вони були самотні, і ти подивися, які стали щасливі. Вони чудова пара.

— Ага. Вона готує, а він їсть.

— Могло бути значно гірше.

— Вони обоє не так давно розлучилися. Надто рано одружуватися.

— Джейн, життя коротке. Ти це знаєш краще, ніж будь-хто. Усе щомиті може скінчитися. Потрібна лише крижана дорога, п’яний водій.

«Або куля у темному провулку». Так, вона це знала, бо надто часто бачила, як обривається життя. Бачила, як кожна смерть розходиться серед живих, мов кола по воді. Пригадала спустошене обличчя матері Джої Ґілмора та горе, що затуманювало очі Патріка Діона, коли він говорив про доньку, про Шарлотту. Хоча минуло дев’ятнадцять років, ці хвилі досі били тих, хто вижив.

— Я з жахом думаю про те, як розповісти цю новину братам, — мовила вона.

— Гадаєш, вони погано її сприймуть?

— У Френкі буде істерика. Він не терпить самої думки про те, як мама з іншим чоловіком, ну, розумієш…

— Спить?

Джейн скривилася.

— Визнаю, мене саму від цього тіпає. Корсак мені подобається. Він гідна людина і ставиться до неї добре. Але Боже, це ж моя мати!

Ґебріел засміявся.

— І у твоєї матері досі буває секс. Прийми це. Просто зателефонуй Френкі й покінчи з цим.

Та повернувшись додому, вона відклала це завдання й старанно уникала телефона взагалі. Натомість поставила чайник і сіла за столом на кухні зі своїми бібліотечними книжками. Король Мавп дивився на неї з ілюстрації, хвацько стискаючи ціпок, і цей образ був таким загрозливим, що Джейн неохоче торкнулася книжки — аби перегорнути сторінку.

Розділ 9. Історія Чен О.

Велике місто Ч’ан-ань давно стало столицею всього Китаю. Тоді на троні був Тай Цинь із династії Тан. Увесь край жив у мирі.

Так приємно починалася оповідь про доброчесного та мудрого юнака на ім’я Чен О. Одружившись із надзвичайною красунею, він отримав призначення губернатором віддаленого краю. Разом із вагітною молодою дружиною та їхніми слугами він рушив через квітучі села до свого нового осідку. Та коли вони дісталися до місця, в якому зливалися дві ріки, чарівна казка раптом перетворилася на криваву історію різанини: на них напали бандити. Виявилося, що це не солодка казка, а оповідь, повна жаху й вереску, закатованих тіл, що летять у стрімку воду. Лише одну людину тієї ночі не вбили — вагітну дружину. Убивці викрали її завдяки вроді й полонили в очікуванні народження приреченої дитини.

Свист чайника висмикнув Джейн з оповіді. Вона підвела погляд і побачила, що Ґебріел вимкнув конфорку і наливає у заварник окріп. Вона навіть не почула, як він увійшов до кухні.

— Захопливе чтиво? — запитав він.

— Боже, що за моторошна книжка, — здригнулася Джейн. — Я точно не читатиму таке своїй дитині. Взяти оцю казку, «Історію Чен О». У ній ідеться про різанину на переправі, в якій вижила лише вагітна жінка, та й лише тому, що її взяли у полон.

Чоловік приніс заварник до столу, сів навпроти неї. Увесь вечір він був пригнічений, і Джейн помітила красномовну зморшку в нього між бровами — натяк на сувору гримасу, який став помітним лише зараз, у яскравому світлі кухні.

— Я знаю, що ти не передумаєш щодо справи, — сказав він. — Просто хочу знову сказати, що мене це тривожить.

Вона зітхнула.

— Я бачу.

— Джейн, я не можу викинути це з голови. Твій вигляд, коли ти прийшла додому тієї ночі. Приголомшена. Весь одяг у крові. Я не бачив тебе такою враженою після…

Ґебріел не назвав імені, але обоє знали, що він говорить про чудовисько, яке звело їх разом. Про чоловіка, який залишив шрами у неї на долонях, чиї криваві сліди досі вкривали її кошмари.

— Ти пам’ятаєш, чим я заробляю на життя? — запитала Джейн.

Він кивнув.

— Я знав, що таких днів не минути. Просто не усвідомлював, як важко буде з цим жити.

— Ти колись про це шкодуєш? — тихо запитала вона.

— Про шлюб із копом?

— Про шлюб зі мною.

— Ну… — Він потер підборіддя, перебільшено гмикнув. — Дозволь подумати.

— Ґебріеле.

Задзвонив телефон, він розвернувся до нього. Дорогою запитав:

— Чому ти про це питаєш? Я ні про що не шкодую. Просто кажу тобі, що мені не подобається те, що відбувається і з чим ти маєш справу.

— Мені теж не дуже, — відповіла Джейн і знову глянула на книжку. На історію Чен О. Це була оповідь про масове вбивство, таке ж, як стрілянина в «Червоному феніксі». І про викрадену жінку. Їй згадалася Шарлотта Діон.

— Джейн, це тебе. — Ґебріел стояв зі слухавкою в руках і стривожено дивився на неї. — Імені назвати він не хоче.

Вона взяла слухавку, відчуваючи на собі погляд чоловіка.

— Детектив Ріццолі.

— Я знаю, що ви про мене розпитували, тож вирішив не марнувати час. Поговоримо віч-на-віч. Завтра о четвертій у мене вдома. Тільки ви, нікого більше. Скажете чоловікові, що тут нема про що турбуватися.

— Хто це? — запитала вона.

— Кевін Доног’ю.

Джейн пронизливо глянула на Ґебріела. Запитала, ледь стримуючи тремтіння голосу:

— У чому справа, містере Доног’ю?

— «Червоний фенікс». Ваше розслідування пішло зовсім не туди. Гадаю, час владнати кілька питань.

21

Хоча і Фрост, і Тем стежили за нею зі своїх припаркованих автівок, Ріццолі почувалася небезпечно самотньою й беззахисною, натискаючи кнопку дзвінка на воротах будинку Кевіна Доног’ю. За мить двоє кремезних чолов’яг підійшли до воріт під’їзною доріжкою, демонструючи, як випинаються куртки, під якими заховано зброю. Вони не ставили запитань, просто впустили її і замкнули за нею ворота. Проходячи під аркою, Джейн помітила камеру спостереження в себе над головою. За кожним її кроком стежили.

Йдучи за чоловіками до будинку, вона помітила, що навколо немає ані дерев, ані кущів, лише розлогий газон і бетонна доріжка з огидними ліхтарними стовпами обабіч — на стовпах так само були камери. Це виразно доводило, що статус князя ірландської мафії має свої недоліки. Ніколи не перестаєш озиратися, бо знаєш, що десь є куля, на якій написано твоє ім’я.

Хай яким заможним був Доног’ю, смак у нього був гнітюче нудний — це стало очевидно, щойно Джейн увійшла до будинку й побачила на стіні прісні пастельні картини. Вони мали вигляд пейзажів масового виробництва, що продаються у кожному торговому центрі. Її провели до вітальні, де у величезному кріслі сидів велетенський чоловік, роздутий, мов жаба. Йому було за шістдесят, він був лисуватий і добре виголений, із блакитними очима, що люто дивилися з-під важких повік. Церемонії знайомства були непотрібні: Ріццолі й без того знала, що цей Джабба Гатт був Кевіном Доног’ю, який вражав своїм апетитом і кепським характером.

— Проскануй її, Шоне, — сказав хтось. Вона й не помітила, що в кімнаті був ще один чоловік — худий, нервового вигляду, в діловому костюмі.

Хтось із супроводу підійшов до Джейн зі сканером радіочастот, і вона визвірилася:

— Що це, в біса, таке?

— Я юрист містера Доног’ю, — сказав худий. — Перш ніж він почне з вами говорити, ми маємо переконатися, що на вас немає жучків. І ви маєте віддати нам свій мобільний.

— Ми про це не домовлялися.

— Детективе Ріццолі, — прогуркотів Доног’ю. — Я даю вам привілей залишити при собі зброю, бо ж ви прийшли сюди з власної волі. Але запису цієї розмови я не хочу. Якщо ви хвилюєтеся за свою безпеку, я певен, що ваші помічники, які сидять в автомобілях за воротами, прибіжать вас рятувати з першими ознаками біди.

Джейн та Доног’ю пильно подивилися одне на одного. Тоді вона віддала юристові телефон і стояла не ворушачись, поки охоронець сканував її. Лише коли Шон виголосив, що все чисто, Доног’ю махнув рукою на софу, запрошуючи її сісти. Вона натомість обрала крісло, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Ваша репутація вас випереджає, — сказав ірландець.

— Ваша так само.

Він засміявся.

— Бачу, чутки не брешуть.

— Чутки?

Він склав руки на напнутому череві.

— Детектив Джейн Ріццолі. Гостра на язик, справжній триклятий бульдог.

— Матиму це за комплімент.

— Саме тому я й кажу вам: розкопуйте свої кістяки деінде. Зі мною ви марнуєте час.

— Невже?

— Ви багато розпитували про мене, ваш чоловік — так само. О так, я все знаю про вашого чоловіка, містера спецагента Ґебріела Діна. Пара правоохоронців. Не думайте, я не хвилююся, що ви знайдете щось корисне. Але з усіма цими запитаннями я можу здатися своїм конкурентам слабким. Наче от-от занепаду. А якщо я здаюся слабким, на це налетять падальники. — Він нахилився уперед, черево нависло над ременем. — Ви нічого тут не знайдете, ясно? Нічого такого, що зв’язало б мене з «Червоним феніксом».

— А Джої Ґілмор?

Доног’ю зітхнув.

— Ви говорили з тією старою відьмою, його матір’ю.

— Вона каже, що ви з Джої посварилися дев’ятнадцять років тому.

— То були дрібниці. Нічого вартого кулі.

— Навряд чи це аж такі дрібниці, якщо ви тепер залучаєте до прибирання сторонніх.

— Що?

Джейн глянула на двох охоронців Доног’ю.

— Я зараз дістану з кишені кілька знімків, гаразд? Не психуйте, хлопці. — Вона дістала дві фотографії з моргу, поклала на столик, підсунула до ірландця. — Ваші найманці не втримали голови на плечах.

Доног’ю витріщився на знімки. Джейн обрала найбільш яскраві й гротескні з усіх, зроблених у моргу: невідома із зяючою раною на шиї; відрубана голова невідомого лежить поруч із тілом на столі для розтину. Зображення справили потрібний ефект: обличчя Доног’ю зблідло, наче він сам був трупом.

— Якого хріна ви мені це показуєте? — запитав він.

— Навіщо ви найняли цих двох кілерів?

Втрутився юрист.

— Розмову завершено. Шоне, Коліне. Проведіть детектива Ріццолі.

— Стули пельку, — гукнув Доног’ю.

— Містере Доног’ю, це не в ваших інтересах…

— Я відповім на її запитання, ясно? — Ірландець глянув на Джейн. — Я їх не наймав. Я навіть не знаю, що це за жінка.

Він із цікавістю подивився на посмертне фото невідомої й пробуркотів:

— Приваблива краля. Шкода.

— А чоловік? Його ви впізнаєте?

— Можливо. Щось знайоме. Шоне, що скажеш?

Шон подивився на знімок.

— Здається, я його тут бачив. Імені не знаю, але він місцевий. Українець чи росіянин.

Доног’ю похитав головою.

— Ті ще поганці. Ані совісті, ані морального кодексу. Кажу вам, цей тип ніколи на мене не працював. — Він глянув на Джейн. — А тепер і не працюватиме.

— Чому я вам не вірю? — запитала вона.

— Бо ви вже вирішили для себе, що я винен. Хай я навіть на материній Біблії присягатиму, що не наймав цих двох.

Перший шок після фотографій з моргу минув, до нього повернулися нахабність і рум’янець.

— Тож подумайте про відступ.

— Містере Доног’ю, ви мені погрожуєте?

— Ви ж така розумниця. Як думаєте?

— Думаю, що вам страшно. Що ви почуваєтеся загнаним у глухий кут.

— Вами? — Ірландець зареготав. — Ви — найменша з моїх турбот.

— Пригадуєте, ви мене бульдогом назвали? Що ж, я копатимуся у вашому задньому дворі, бо саме там ви зарили кістки Джої Ґілмора.

— Та ну. Кухар повбивав цих людей і вгатив у себе. Усі знають, що це було самогубство, тільки стара відьма Джої не може відчепитися. Тому й надіслала мені ту кляту записку.

Джейн завмерла.

— Записку?

— Кілька тижнів тому прийшла, копія некролога Джої. Плюс дурна фраза на звороті: «Я знаю, що сталося насправді». Що це, в біса, має значити?

— Якщо ви розглядаєте містера Доног’ю через місіс Ґілмор, — сказав юрист, — не марнуйте часу.

— Звідки ви знаєте, що ці записки надсилає Мері Ґілмор? — запитала Ріццолі. — Ваша була підписана? Чи зі зворотною адресою?

Юрист звів брови, раптом збагнувши, що саме сказала Джейн.

— Записки, у множині? Ви кажете, що вона була не одна?

— Були інші. Усі члени родин жертв «Червоного фенікса» отримали такі листи — подібні до записки містера Доног’ю.

Юриста це збентежило.

— Це безглуздя. Навіщо місіс Ґілмор чіплятися до інших із цими записками?

— Може, це не вона їх розсилає, — сказала Ріццолі.

Доног’ю з юристом перезирнулися.

— Нам треба це обдумати, — сказав худий. — Очевидно, тут відбувається щось іще. Якщо це робить не Мері Ґілмор…

Пальці Доног’ю згорнулися у пухкі кулаки.

— То я хочу знати, хто це, чорт забирай.

22

Мора прокинулася вже після світанку й була рада бачити сяйво сонця. Вона запланувала приготувати панкейки та ковбаски на сніданок, а тоді вони підуть гуляти Бостоном. Першим у списку був Шлях Свободи та район Норт-Енд, далі вони влаштують пікнік і побігають із псом у парку Блу-Гіллз. Вона запланувала стільки справ, щоб не було місця для незручного мовчання, для нагадувань про те, що вони досі, по суті, чужі люди.

Пів року тому в горах Вайомінгу вона довірила своє життя Джуліану Щуру Перкінсу. Тепер же мусила визнати, що незграбний підліток із велетенськими ступнями залишався для неї загадкою. Вона задумалася, чи так само він почувається щодо неї. Чи переживає, що вона його покине, так само як це робили усі в його житті?

Вона вдягнула джинси й футболку — зручно для прогулянки з собакою. Подумала про сандвічі з куркою й авокадо, які збиралася приготувати в дорогу, і про те, чи любить Щур авокадо. Він узагалі куштував авокадо, чи паростки люцерни, чи естрагон? «Я так мало про нього знаю, — подумала Мора. — Однак ось він, частина мого життя.

Вона вийшла до коридору й побачила, що двері його кімнати відчинені.

— Щуре? — гукнула вона. Утім, зазирнувши до кімнати, хлопця не побачила.

Він сидів у кухні, перед її ноутбуком, який вона напередодні залишила на столі. Пес лежав біля його ніг. Побачивши Мору, він нашорошив вуха: нарешті прийшов хтось, хто зверне на нього увагу. Зазирнувши хлопцеві через плече, вона здригнулася, побачивши фото з розтину на екрані.

— Не дивися на це, — мовила Мора. — Треба було вчора заховати ноутбук.

Вона натиснула на кнопку виходу — знімок із моргу зник з очей, тоді швидко згребла усі папери в справі «Червоного фенікса» й поклала стосом на стіл.

— Допоможеш мені зі сніданком?

— Чому він це зробив? — запитав Щур. — Чому вбив людей, яких навіть не знав?

Мора подивилася в його стурбовані очі.

— Ти прочитав звіт поліції?

— Він лежав на столі, я не зміг втриматися. Але це не має сенсу. Навіщо комусь таке чинити?

Мора узяла стілець, сіла навпроти нього.

— Щуре, іноді такі речі неможливо пояснити. Мені прикро, що я так часто це повторюю, але я не уявляю, чому люди таке роблять. Чому топлять своїх дітей, чи душать дружин, чи стріляють у колег. Я бачу лише наслідки їхніх дій, але не можу сказати, що їх спонукає. Просто знаю, що це трапляється. І що люди спроможні на жахливі речі.

— Знаю, — пробуркотів Щур і глянув на собаку, який поклав велетенську голову йому на коліно, наче розуміючи, якої втіхи зараз потребує хлопець. — То це ваша робота?

— Саме так.

— Вона вам подобається?

— Навряд чи «подобається» — слушне слово.

— А яке слушне?

— Вона складна. Цікава.

— І вас не бентежить те, що ви на таке дивитеся?

— Хтось має говорити за мертвих. Я це вмію. Вони — їхні тіла — розповідають мені, як саме померли. Чи природна ця смерть, чи насильницька. Так, це засмучує. Змушує питати себе, що таке взагалі — бути людиною, коли люди роблять таке одне з одним. Але я завжди відчувала, що це саме те, чим маю займатися, — бути їхнім голосом.

— Як думаєте, я зміг би? — Щур подивився на стос паперів. — Робити те, що ви?

— Тобто бути патологоанатомом?

— Я теж хочу отримувати відповіді. — Він глянув на неї. — Хочу бути таким, як ви.

— Так мені ще ніхто не лестив, — усміхнулася до нього Мора.

— Учителі у «Вечірні» кажуть, що я добре помічаю ті дрібниці, які інші пропускають. Гадаю, мені вдалося б.

— Якщо хочеш бути патологоанатомом, — мовила Мора, — маєш отримувати в школі дуже хороші оцінки.

— Знаю.

— Тоді вступити до коледжу, далі — чотири роки медичної школи. Після цього пройти резидентуру й аспірантуру з судової патанатомії. Це багато років і багато роботи, Щуре.

— Хочете сказати, що я не зможу?

— Хочу сказати, що ти маєш дуже цього хотіти.

Вона зазирнула в темні очі хлопця й подумала, що може роздивитися в них чоловіка, яким він одного дня стане. Глибокого, палко відданого. Чоловіка, який не лише говоритиме за мертвих, а й битиметься за них.

— Ти муситимеш вивчати природничі науки, бо лише наукові докази допоможуть тобі на місці свідка. Інтуїції буде замало.

— Що, як маєш дуже сильну інтуїцію?

— Вона ніколи не буде такою переконливою, як те, що може сказати крапля крові.

— Але що, як інтуїція каже, що щось не так? Як із цим знімком.

— Яким знімком?

— Того китайця, який убив себе. Зараз покажу.

Він підвівся й знову приніс на стіл ноутбук та документи. Кількома кліками мишкою знову відкрив фото тіла Ву Вейміня на підлозі кухні «Червоного фенікса».

— Поліція заявила, що він зробив один постріл собі в голову, — сказав Щур.

— Так.

— Дивіться, що лежить на підлозі біля нього.

Напередодні вона глянула на знімки побіжно. Було пізно, вони зі Щуром провели активний день, і після двох келихів вина її хилило в сон. Тепер же вона зосередилася на зображенні мертвого кухаря і на зброї, яку він досі стискав у руці. Біля його плеча лежала гільза.

Щур показав на край зображення — на другу гільзу, яку Мора пропустила.

— Тут написано, що у нього в голові знайшли одну кулю, — сказав він. — Але якщо він вистрелив двічі, то де поділася друга?

— Вона могла влучити куди завгодно в кухні. За тих умов поліція напевно не бачила потреби її шукати.

— А чому він узагалі вистрелив двічі?

— Я бачила це раніше у самогубствах. Жертва збирає всю мужність, аби покінчити з собою, і може не влучити з першого разу. Або зброя дає осічку. Я навіть бачила суїцид, у якому жертва зробила більше двох пострілів собі в голову. В іншому випадку чоловік застрелився не ведучою рукою. А був іще один…

Мора замовкла, відчувши жах від того, що веде такі розмови з шістнадцятилітнім хлопцем. Але він дивився на неї спокійно, наче колега.

— Це, безумовно, цінне зауваження, — мовила вона. — Я впевнена, поліція про це вже думала.

— Але не передумала. Вони однаково кажуть, що це він убив тих чотирьох людей, хай і не можуть пояснити чому.

— Як тут поясниш? Мало хто насправді знав того кухаря.

— Так само як ніхто, по суті, не знав мене, — тихо мовив Щур.

Тепер Морі стало зрозуміло, що насправді бентежить хлопця. Його так само називали вбивцею; його так само засуджували люди, які заледве його знали. Дивлячись на Ву Вейміня, Щур бачив себе самого.

— Гаразд, — здалася вона. — Припустімо, що він не вбивав себе. Скажімо, все було підлаштовано так, аби скидатися на самогубство. Тобто хтось інший мав застрелити цих чотирьох людей, а тоді й кухаря.

Щур кивнув.

— Подумай. Уяви себе на місці кухаря. Ти стоїш на кухні, хтось починає стріляти в сусідньому приміщенні. Глушника не було, тож постріли було чутно.

— То чому більше ніхто їх не чув? У звіті написано, що в трьох квартирах нагорі були люди, але вони почули лише один «бах». Тому ніхто й не викликав поліцію одразу — лише коли дружина кухаря спустилася вниз і знайшла тіло чоловіка.

— Що з цих документів ти прочитав?

— Майже все.

— Більше, ніж я, — зізналася Мора.

Вона розгорнула теку, знайшла звіт Стайнза та Інґерсолла. Коли детектив Тем приніс їй матеріали, вона не зраділа додатковій роботі й відкладала її до вчорашнього вечора, та й тоді лише побіжно погортала фотографії. Тепер же прочитала звіт поліції від початку до кінця й підтвердила те, що щойно сказав Щур. Семеро окремих свідків заявили, що чули лише один постріл, однак у ресторані було знайдено загалом дев’ять гільз.

Шосте чуття почало бриніти тим незатишним враженням, що щось тут не так — як і сказав хлопець.

Мора розгорнула звіт про аутопсію Ву Вейміня. Згідно з висновками патологоанатома, кухаря знайшли на боку, спиною він притискався до зачинених дверей підвалу. З правої руки, в якій стискав зброю, взяли мазок і знайшли пороховий осад. Забувши про те, що Щур поряд, Мора перебрала знімки з аутопсії кухаря. Смертельна куля влетіла в праву скроню, великий план показав контактну рану: обпечені й почорнілі краї, подразнення кільцем від газів, що вилетіли з дула. Вихідної рани не було. Мора відкрила рентгенівський знімок і побачила металеві фрагменти, що розлетілися всередині черепа. «Розривна куля, — подумала вона. — Створена розплющуватися й розпадатися, передавати кінетичну енергію просто у тканини. Максимальна шкода з мінімальним проникненням».

Вона перейшла до інших документів.

Другим був звіт про розтин тридцятисемирічного Джеймса Фана, якого знайшли зіщуленим за касою. Його застрелили одним пострілом у голову. Куля увійшла над лівою бровою.

Третім був звіт про аутопсію Джої Ґілмора, двадцять п’ять років. Його тіло впало перед касою, навколо були розкидані картонні коробки для їжі. Один постріл, у потилицю.

Ще двома жертвами були Артур та Діна Меллорі, обоє знайдені біля кутового столика, за яким вони сиділи. В Артура стріляли двічі, один раз у потилицю, другий — у спину. Його дружина отримала три кулі — у шию, середину спини та в голову. Проглядаючи висновки патологоанатома, Мора побачила, що він дійшов того ж висновку, що й вона сама: Діна Меллорі рухалася, коли в неї вистрелили перші два рази — ймовірно, втікала від нападника. Мора вже збиралася відкласти звіт, коли побачила дивний рядок у реченні з описом вмісту шлунка й дванадцятипалої кишки.

Судячи з об’єму вмісту шлунка, де виявлені фрагменти спагеті з соусом на основі томатів, можна оцінити, що після вживання їжі минуло від однієї до двох годин.

Мора розгорнула звіт про розтин Артура Меллорі, проглянула до аналізу вмісту шлунка, який, як це завжди робиться під час аутопсії, було розкрито і з якого було зібрано вміст.

Вміст шлунка, схоже, включає сир та м’ясо з частково перетравленими фрагментами зеленого салату. Приблизний час, що минув після вживання їжі, — від однієї до двох годин.

Щось не складалося. Навіщо Меллорі йти до китайського ресторану зі шлунками, повними, схоже, італійської їжі?

Опис вмісту шлунків з недоперетравленим салатом та томатним соусом зіпсував їй апетит.

— Це все не надто годиться для сніданку, — сказала вона, згортаючи теку. — День прекрасний, я зготую панкейки, гаразд? І не будемо більше про це думати.

— А як же зникла куля? — запитав Щур.

— Навіть якби ми могли зараз її знайти, наслідків це не змінило б. Тіла давно поховали чи спалили, місце злочину прибрали. Щоб заново відкрити справу, потрібні нові докази, а минуло стільки років, що нічого вже й не лишилося.

— Але щось тут не так, правда? Ви теж так вважаєте.

— Гаразд, — зітхнула Мора. — Припустімо, що кухар не вкоротив собі віку. Припустімо, що хтось інший, невідомий, увійшов і почав стріляти. Чому кухар просто не втік?

— Можливо, не міг вибратися.

— Із кухні є другий вихід. Звіти кажуть, що він веде у провулок.

— Можливо, двері були замкнені ззовні.

Мора розгорнула знімки з місця злочину на екрані ноутбука. Хлопцеві не годилося на все це дивитися, але він поставив слушні запитання, і те, що він бачив і чув донині, схоже, його не турбувало.

— Ось, — сказала вона, показуючи на вихід із кухні. — Схоже, двері причинені, тож він цілком міг би втекти. Будь-яка розважлива людина втекла б через ці кухонні двері, почувши постріли в обідній залі.

— А оці двері? — Він вказав на двері до підвалу, завалені тілом кухаря. — Можливо, він збирався сховатися там.

— Підвал — це тупик. Немає сенсу бігти туди. Щуре, подивися на докази. Його знайшли зі зброєю в руці, з пороховим осадом на шкірі, тобто коли пістолет вистрілив, він був із ним у контакті.

Мора помовчала, замислившись про додаткову гільзу. Він стріляв на кухні двічі, однак чути було лише один постріл. У «ґлока» нарізний ствол, тож на нього можна поставити глушник. Вона спробувала уявити альтернативний розвиток подій. Невідомий вбивця страчує Ву Вейміня. Знімає глушник, вкладає зброю в руку мерця. Стріляє ще один раз, щоб на шкірі жертви лишився осад пороху. Це пояснило б, чому було чути лише один постріл і чому на кухні було дві гільзи. Але з цим сценарієм вона не могла зрозуміти одного: чому Ву Веймінь, маючи нагоду втекти через задні двері, вирішив залишитися на кухні.

Вона зосередилася на дверях до підвалу. На тілі кухаря, який лежав перед ними. Блокував їх. І раптом подумала: «Можливо, він не міг втекти. Бо мав дуже вагому причину залишитися».

23

— Тут, певно, все світитиметься від люмінолу, — мовила Джейн. — Рієлтор сказав, що після тих подій тут хіба помили стіни й позамітали. Лінолеум не заміняли. Тож я не зовсім розумію, що це доводить.

— Подивимося й дізнаємося, правда ж? — відповіла Мора.

Вони стояли перед колишнім рестораном «Червоний фенікс» в очікуванні криміналістів. Для належного огляду була потрібна повна темрява, тож вони прийшли саме тоді, коли сутінки перетворювалися на ніч, несучи з собою вологу прохолоду, — Мора пошкодувала, що не вдягла щось серйозніше за плащ. У дальньому кінці Напп-стрит сяяв ліхтар, але цей край тонув у тіні, і будівля з забитими вікнами та заґратованими дверима скидалася на в’язницю для привидів.

Ріццолі зазирнула у вікно ресторану й помітно здригнулася.

— Знаєте, ми там уже були. Моторошне місце і, певно, аж кишить тарганами. Самі голі стіни й порожні кімнати. Нема на що дивитися.

— Кров досі там, — сказала Мор.

Мило й ганчірки стерли лише видиме; хімічний привид крові залишився на стінах і підлозі. Люмінол може показати старі плями й сліди, які під час першого розслідування могли й пропустити.

Сяйво фар змусило її розвернутися й примружитися, поки авто виїздило з-за рогу й повільно зупинялося. З нього вийшли Тем та Фрост.

— Маєте ключ? — гукнула Джейн.

Фрост дістав його з кишені.

— Довелося своїм життям заприсягтися, аби містер Кван мені його дав.

— Чого б це? Там немає чого красти.

— Сказав, що, якщо ми щось пошкодимо, це знизить цінність майна для перепродажу.

Джейн пирхнула.

— Можу підвищити цінність майна для перепродажу однією шашкою динаміту.

Фрост відімкнув двері, намацав на стіні вимикач. Нічого не змінилося.

— Певно, лампа нарешті перегоріла, — сказав він.

Щось ворухнулося у темряві за порогом, сполохане раптовим вторгненням. Мора увімкнула ліхтарик і побачила з пів дюжини тарганів, які чкурнули геть від променю, за касову стійку.

— Фу-у, — протягнув Фрост. — Упевнений, їх там тисячі бігають.

— Красно дякую, — пробуркотіла Джейн. — Тепер я ніколи не викину з голови цю картинку.

Чотири промені їхніх ліхтариків прорізали темряву, раз по раз схрещуючись. Як Джейн і описувала, зала була порожня — самі стіни й підлога, та коли Мора роззиралася, в її уяві постали знімки з місця злочину. Вона побачила Джої Ґілмора, який розвалився біля каси. Джеймса Фана, зіщуленого за нею. Пройшла до кутка, в якому загинули Меллорі, уявила їхні тіла: Артур упав обличчям на стіл, Діна лежала на підлозі.

— Агов? — пролунав голос із провулка. — Детективе Ріццолі?

— Ми тут, — озвалася Джейн.

До них приєдналася ще одна пара дуельних променів: до ресторану ввійшли двоє криміналістів.

— Тут достатньо темно, — сказав один із них. — І меблі не треба пересувати, тож упораємося швидко.

Він присів, пильно подивився на підлогу.

— Лінолеум лишився той самий?

— Так нам сказали, — відповів Тем.

— На те й схоже. Лінолеум штампований, багато тріщин та загинів. Має добре підсвітитися.

Він зі стогоном підвівся, несучи важке черево, мов у вагітної на восьмому місяці.

Значно стрункіший помічник, який стояв над ним, запитав:

— Що сподіваєтеся тут знайти?

— Точно не знаємо, — відповіла Джейн.

— Але ж маєте причину, якщо знову подалися сюди, через дев’ятнадцять років.

У повній тиші Мора відчула, як спалахнуло її обличчя, й подумала, що відповідальність за це ляже на її плечі. Але Джейн сказала:

— Маємо причину вважати, що це не було вбивство з самогубством.

— То ми шукаєм непояснені кроки? Сліди вторгнення?

— Для початку.

Огрядний криміналіст зітхнув.

— Гаразд, надамо повний асортимент. Якщо хочете, то матимете.

— Я допоможу вам розвантажитися, — сказав Тем.

Чоловіки принесли світлове й відеообладнання, дроти й хімікати. Хоча в ресторані перегоріли всі лампи, розетки досі працювали, тож коли вони увімкнули освітлення, лампи засяяли яскраво, наче вдень. Один із криміналістів знімав кімнату на відео, а його напарник діставав коробки хімікатів із холодильника. Лише зараз, при світлі, Мора упізнала їх: вони були на даху.

Відеограф повільно обвів кімнату камерою й випростався.

— Ну що, Еде? Готовий?

— Хай усі спорядяться, — відповів Ед. — Маски там, у коробці. На всіх має вистачити.

Тем передав Морі окуляри й респіратор, вона вдягнула їх, захищаючись від парів люмінолу. Лише коли всі були захищені, Ед (принаймні тепер вона знала ім’я високого криміналіста) почав змішувати компоненти. Він покалатав розчин у бляшанці, тоді перелив до пляшечки з розпилювачем.

— Хто візьметься за світло?

— Я, — озвався Фрост.

— Тут буде дуже темно, тож стійте просто біля лампи, аби не шукати вимикач. — Ед роззирнувся. — Звідки хочете почати?

— З цієї частини. — Джейн показала на зону біля касової стійки.

Ед зайняв позицію, глянув на Фроста.

— Світло.

У кімнаті стало чорно, і темрява, схоже, посилювала для Мори звук її власного дихання в респіраторі. Ледь чути було сичання розпилювача, коли Ед побризкав усе люмінолом. Раптом на підлозі засяяв геометричний синювато-зелений візерунок: люмінол вступив у реакцію зі слідами гемоглобіну. Там, де крапає, бризкає чи тече кров, залишається її відлуння. Дев’ятнадцять років тому кров просочилася у цей лінолеум, так уперто чіпляючись за тріщини й заглибини, що її неможливо було стерти навіть найбільш ретельним прибиранням.

— Світло.

Фрост клацнув вимикачем, усі закліпали. Синьо-зелене сяйво зникло — на його місці була та ж ділянка підлоги, яку вони побачили спочатку.

Тем відірвався від свого ноутбука, на який завантажив фото з місця злочину.

— Збігається з тим, що я тут бачу, — сказав він. — Без несподіванок. Саме тут і знайшли тіло Джої Ґілмора.

Камеру й штатив перенесли у закуток за касою, всі зайняли свої місця. Світло знову згасло, знову почулося сичання розпилювача, знову засяяла шаховими лініями підлога. Тут помер Джеймс Фан. Стіна так само засвітилася плямами там, куди бризнула кров офіціанта, мов згасаюче відлуння крику.

У цій будівлі були ще й інші крики.

Усі перебралися до кутка, в якому загинули Меллорі. Два тіла означали вдвічі більше кривавих плям, і тут крик був найголосніший — у цьому жахітті бризок і мазків, що поволі згасали, засвітившись у темряві.

Фрост увімкнув світло. Усі трохи помовчали, дивлячись на зношену підлогу, яка за мить до того світилася так яскраво. Поки що їх ніщо не дивувало, але побачене однаково було тривожне.

— Ходімо до кухні, — запропонувала Джейн.

Вони ступили за поріг. Здавалося, у сусідній кімнаті холодніше — так холодно, що шкіра Мори вкрилася сиротами. Вона подивилася на холодильник, на стару витяжку, на плиту. Тут підлога була бетонна — для полегшення прибирання у тих місцях, де часто бризкало жиром та соусами. «І кров’ю теж». Біля дверей до підвалу, куди команда перенесла свої камери й хімікати з сусіднього приміщення, Мора затремтіла. Тепер, коли кухня була яскраво освітлена, Ед із напарником похмуро роздивлялися навколо.

— Тут є іржаве кухонне обладнання, — зауважив Ед. — Воно вступить в реакцію з люмінолом і засвітиться.

— Ми зосередимося на підлозі, — сказала Мора. — Ось тут, де знайшли кухаря.

— І знайдемо тут ще кров. Оце так несподіванка, — відповів Ед із відвертим сарказмом.

— Слухайте, якщо вважаєте, що марнуєте час, дайте мені пляшечку, і я все зроблю сама, — зірвалася Мора.

У раптовій тиші криміналісти перезирнулися.

— Не хочете пояснити, що ви шукаєте, докторко Айлс? — запитав Ед. — Щоб у всього цього з’явився якийсь сенс?

— Я скажу, коли це побачу. Почнімо з дверей до обідньої зали.

Ед кивнув Фростові:

— Вимикайте.

Раптова чорнота, що поглинула кухню, була така повна, що Мора похитнулася, спантеличена повним браком орієнтирів щодо всього навколо. У цій темряві поручміг стояти будь-хто, і вона б цього не знала. Засичав розпилювач, і поки на підлозі магічним чином з’являлися сяйливі синьо-зелені смуги, Мора відчула, як спиною знову пробігся холод, наче повз неї пролетів дух. «Так, у цій кімнаті точно є привиди, — подумала вона. — Привиди пролитої крові, що лишається на підлозі». Знову засичав люмінол, з’явилися ще сяючі плями.

— Бачу сліди, — сказав Ед. — Можливо, жіночі, бо розмір п’ятий чи шостий.

— Вони теж є на фото з місця злочину, — озвався Тем. — Дружина кухаря увійшла сюди перша. Вона жила в квартирі над рестораном, почувши постріл, зайшла з боку провулка й знайшла чоловіка. Його кров привела її до обідньої зали, де вона й побачила інших жертв.

— Що ж, саме так усе й було. Відбитки взуття ведуть у напрямку зали.

— Кухар був там, де зараз стою я, — сказала Мора. — Зосередьмося на цьому місці.

— Вистудіть двигуни, док, — промовив криміналіст, і Мора чула в його голосі роздратування. — Туди теж дійдемо.

— Цю частину записав.

— Гаразд, ходімо далі.

Мора знову почула розпилювач, з’явилися нові сліди — люмінесцентний запис про пересування дружини кухаря тієї ночі. Вони пішли за слідами у зворотному напрямку, аж раптом з’явилася яскрава калюжа. Саме тут зібралася кров Ву Вейміня, виливаючись із рани на скроні. Мора читала звіт про розтин, бачила фото великим планом — невеликий отвір на шкірі й черепі, що приховував повну руйнацію мозку. Та його серце ще якийсь час продовжувало качати кров, що виливалася з рани й гусла ореолом навколо голови. Ось тут дружина схилилася над ним, залишивши слід взуття. «Його тіло мало ще бути тепле».

— Світло.

Мора кліпнула, дивлячись на підлогу, де тепер було видно лише бетон. Але поки Ед доливав у пляшечку люмінол, перед її очима стояла та калюжа й доказ присутності дружини кухаря.

— Закінчимо тут, — сказав Ед, показуючи на двері, що вели до провулка. — Дружина вийшла тим само шляхом, що й зайшла?

— Ні, — відповів Тем. — Згідно з Інґерсолловим звітом, вона вибігла на Напп-стрит через головний вхід і побігла до Біч-стрит шукати допомоги.

— Отже, тут крові бути не повинно.

Тем вдивився у свій екран.

— На знімках із місця злочину я її не бачу.

Мора побачила, як Ед зиркнув на свій годинник, наче нагадуючи, що стає пізно. Поки що вони записали на відео саме те, що очікували знайти. Вона подумала про те, якими словами ці двоє обміняються згодом, які коментарі ходитимуть по поліції Бостона. «Докторка Айлс змусила нас ганятися за привидами».

«Невже це помилка? — подумала вона. — Невже я справді змарнувала нам усім вечір, бо дослухалася до сумнівів шістнадцятилітнього хлопця?» Утім, Мора поділяла Щурові сумніви. Коли він повернувся до школи, залишивши її в будинку, що раптом став сумно мовчазним і порожнім, Мора багато годин провела за прочісуванням звітів та фотографій із «Червоного фенікса». Загадкові дрібниці, які так швидко помітив хлопець, усе більше турбували її саму.

— Закінчуймо з цим і ходімо додому, — сказала Джейн водночас втомлено й трохи гидливо.

Світло знову згасло, Мора стояла, стискаючи кулаки, рада тому, що її обличчя ховає темрява. Вона знову почула, як із пляшечки розпилився люмінол.

Раптом Ед бовкнув:

— Ви це бачите?

— Світло! — гукнула Джейн, Фрост увімкнув лампу.

Вони всі помовчали, дивлячись на голий бетон.

— На жодній із фотографій з місця злочину цього не було, — зауважив Тем.

Ед спохмурнів.

— Я перемотаю відео.

Усі згуртувалися біля камери, поки він перемотував запис, а тоді натиснув кнопку відтворення. У темряві сяяли три синьо-зелені плямки, що лінією рухалися до виходу в провулок. Дві розмазані, безформні, але третя, безсумнівно, була крихітним відбитком взуття.

— Можливо, це взагалі не пов’язано зі стріляниною, — сказала Джейн. — Плями могли зібратися за ці роки.

— Два криваві випадки в одній кухні? — перепитав Тем.

— Як ми пояснимо те, що цих слідів немає на жодному зі знімків з місця злочину?

— Хтось їх витер, — тихо відповіла Мора. — До того як прийшла поліція.

«Але вони однаково залишилися, — подумала вона. — Невидимі для людського ока, та не для люмінолу».

Інші були ошелешені відкриттям. У цій кухні була дитина, ця дитина вступила у кров і винесла її по цій підлозі за двері, у провулок.

— Льох, — сказала Джейн.

Вона підійшла до дверей підвалу, відчинила їх. Мора стала поруч із нею, і детектив посвітила ліхтариком по дерев’яних сходах. Із чорноти внизу піднявся запах вологого каменю й плісняви. Промінь ліхтарика Джейн пронизав тіні, й Мора побачила величезні барила та бляшані контейнери з олією — звісно ж, зіпсованою після двох десятиліть зберігання.

— Кухар помер тут, затуляючи ці двері, — сказала Ріццолі й розвернулася до Еда. — Нумо, гляньмо на ці сходи.

Цього разу ніхто не дивився нетерпляче, не зиркав на годинник. Криміналісти швидко перемістили камеру зі штативом, спрямували на сходи підвалу. Усі зібралися разом, світло згасло, й Ед випустив останню хмаринку люмінольного туману. Лише тоді вони побачили, що кров протекла з кухні під дверима на першу сходинку.

І на цій сходинці вони чітко розрізнили відбиток маленького черевика.

24

— Хтось того вечора був у кухонному льосі, місіс Фан. Дитина, яка може знати, що ж сталося насправді, — каже детектив Ріццолі. — Ви знаєте, що це за дитина?

Поліціянтка вивчає мене, стежить за моєю реакцією, поки я всотую її слова. За зачиненими дверима різко стукають бойові ціпки, лунають в унісон голоси моїх учнів, які практикують бойові маневри. Але тут, у моєму кабінеті, тихо: я зважую варіанти відповідей. Саме моє мовчання — вже реакція, і детектив Ріццолі намагається прочитати, що вона значить, та я не дозволяю емоціям порушити спокій мого обличчя. Ми наче ведемо шахову партію всередині шахової партії — ледь помітними рухами, про які детектив Фрост, який стоїть і дивиться на нас, певно, навіть не підозрює.

Саме ця жінка — моя суперниця. Я дивлюся на неї і питаю:

— Звідки ви знаєте, що в підвалі хтось був?

— У кухні та на сходах із підвалу залишилися сліди. Дитячі.

— Але ж це було дев’ятнадцять років тому.

— Місіс Фан, кров залишає свої сліди навіть стільки років по тому, — пояснює Фрост. Його голос м’який, це голос друга, який терпляче пояснює те, що я, як йому здається, не розумію. — З допомогою певних речовин ми можемо побачити, де залишилися сліди крові. Тож ми знаємо, що дитина вийшла з підвалу, вступила у кров Ву Вейміня й рушила з кухні у провулок.

— Я про це ніколи не чула. Детектив Інґерсолл нічого не казав.

— Він не бачив цих слідів, — каже детектив Ріццолі. — Коли приїхала поліція, їх уже не було. Їх витерли.

Вона нахиляється ближче, так, що я бачу її зіниці — дві чорні цятки у шоколадних райдужках.

— Хто б міг це зробити, місіс Фан? Хто волів би приховати те, що в льосі ховалася дитина?

— Чому ви питаєте про це мене? Мене навіть у країні тоді не було. Коли все це сталося, я відвідувала родичів у Тайвані.

— Але ви знали Ву Вейміня та його дружину. Ви говорите мандарином, як і вони. У підвалі сиділа їхня дівчинка, так? — Детектив Ріццолі дістає записник, читає: — П’ятирічна Мей Мей.

Вона дивиться на мене.

— Мати й дочка — де вони поділися?

— Звідки мені знати? Я змогла вилетіти додому лише за три дні. Їх уже не було. Вони зібрали всі свої речі. Я не знаю, де вони поділися.

— Чому вони втекли? Через те що дружина була тут нелегально?

Мої щелепи стискаються, я сердито дивлюся на неї.

— Вас дивує те, що вона вирішила втекти? Детективе, якби я була нелегалкою і ви вирішили б, що мій чоловік щойно убив чотирьох людей, то як скоро я опинилася б у кайданах, як скоро мене депортували б? Дівчинка народилася тут, а от Лі Хуа — ні. Вона хотіла, щоб її донька виросла в Америці, то хіба можна звинуватити її в тому, що вона уникала поліції? Що трималася в тіні?

— Витерши ті сліди, вона знищила важливі докази.

— Можливо, вона захищала свою доньку.

— Дівчинка була свідком. Вона могла б змінити хід розслідування.

— Ви б посадили п’ятирічну дитину в залі суду, змусили б давати свідчення? Гадаєте, присяжні повірили б дитині нелегальних іммігрантів у той час, як усе місто вже називало її батька чудовиськом?

Моя відповідь заскочила її. Вона замовкає, думаючи про логіку сказаного мною. Усвідомлює, що Лі Хуа справді діяла розважливо. То були дії матері, яка відчайдушно прагне захистити себе й свою дитину від влади, якій вона не довіряє.

Фрост м’яко каже:

— Ми не вороги, місіс Фан. Ми просто намагаємся дізнатися правду.

— Я сказала правду дев’ятнадцять років тому, — зауважую. — Сказала поліції, що Ву Веймінь нікому б не зашкодив, але вона не хотіла цього чути. Значно простіше було просто вважати його божевільним китайцем — кого обходить те, що відбувається в китайській голові?

Я чую гіркоту у власному голосі, та навіть не намагаюся її стримати. Вона ллється, різка, дратівна.

— Пошук правди вимагає надто багато роботи. Так подумала поліція.

— Я так не думаю, — тихо говорить Фрост.

Я дивлюся на нього й бачу щирість в очах. Заняття в сусідній кімнаті скінчилось, я чую, як ідуть учні, як знову й знову зачиняються двері.

— Якщо Мей Мей була в тому підвалі, — каже детектив Ріццолі, — нам треба її знайти. Ми маємо знати, що саме вона пам’ятає.

— І ви їй повірите?

— Залежить від того, яка вона людина. Що ви можете про неї сказати?

Я на мить замислююся, озираюся крізь туман дев’ятнадцяти років.

— Пам’ятаю, що вона нічого не боялася. Ніколи не сиділа спокійно, постійно бігала й стрибала. Батько називав її тигреням. Коли моя донька Лора наглядала за нею, завжди поверталася додому виснаженою. Казала, що не хоче мати дітей, якщо вони будуть такими ж дикунами, як Мей Мей.

— Розумне дівча?

Я сумно всміхаюся.

— У вас є діти, детективе?

— Дворічна дочка.

— І ви напевно вважаєте її найрозумнішою з усіх дітей світу.

То була черга Ріццолі всміхатися.

— Я знаю, що вона така.

— Бо всі діти здаються розумниками, правда? Маленька Мей Мей була така метка, така допитлива… — Я замовкаю, глитаю. — Коли вони поїхали, це було однаково що знову втратити власну доньку.

— Куди вони поїхали?

Хитаю головою.

— Здається, мали родичів у Каліфорнії. Лі Хуа ще тридцяти не було, і вона була справжня красуня. Могла знову вийти заміж. Узяти інше ім’я.

— Ви не знаєте, де вона зараз?

Роблю паузу, таку, щоб зродити сумнів у ній. Щоб вона засумнівалася у правдивості відповіді. Шахова партія триває, за кожною дією йде протидія.

— Ні, — нарешті відповідаю. — Я навіть не знаю, чи жива вона.

У двері стукають, до кабінету заходить Белла. Вона розпашілася від проведення заняття, коротке волосся стоїть сторчма, жорстке від поту. Коротко вклоняється мені.

— Сіфу, остання на сьогодні група пішла. Я тобі потрібна?

— Зачекай трохи. Ми вже закінчуємо.

Детективам зрозуміло, що я більше нічого їм не запропоную, тож вони розвертаються, щоб піти геть. Біля дверей Ріццолі зупиняється, пильно дивиться на Беллу. Погляд довгий, допитливий, і я майже бачу, як вирують в її голові думки. «Мей Мей було п’ять, коли вона зникла. Скільки цій молодій жінці? Чи це можливо?» Та Ріццолі мовчить, киває на прощання й виходить із моєї студії.

Двері зачиняються, і я кажу Беллі:

— Наш час спливає.

— Вони вже знають?

— Вони близькі до правди.

Я глибоко вдихаю. Тривожить те, що я не можу позбутися тієї втоми, що нині так обтяжує мене. Я веду одразу дві битви, одну з них — проти ворога, що тліє у моєму ж кістковому мозку. І знаю, що один із ворогів точно забере моє життя.

Питання в тому, хто встигне першим.

25

Тепер зниклих дівчат стало три.

Джейн посьорбала ледь теплої кави та з’їла сандвіч із куркою й салатом, поки переглядала стос документів, який ставав усе вищим. На її столі лежали папери щодо невідомої, щодо стрілянини в «Червоному феніксі» та щодо зникнення Лори Фан і Шарлотти Діон. Тепер вона завела новий документ щодо ще однієї дівчини — Мей Мей, доньки кухаря, яка дев’ятнадцять років тому зникла разом із матір’ю. Зараз їй мало б бути двадцять чотири; можливо, вона заміжня й живе під іншим іменем. Вони не мали ані її фото, ані відбитків і жодної здогадки щодо того, який вона має вигляд. Її може вже й у країні не бути. Або ж вона тут, у них під носом, викладає бойові мистецтва у студії в Чайнатауні. Джейн уявила Беллу Лі, помічницю Айріс із незворушним обличчям, — вони зараз шукали інформацію про неї.

Із цих трьох дівчат шанс бути живою мала лише Мей Мей. Дві інші, найімовірніше, були вже мертві.

Ріццолі знову зосередилася на Лорі Фан та Шарлотті Діон. На разючих збігах, попри те що вони жили по різні боки прірви. Шарлотта була заможна й біла, Лора — донька китайських іммігрантів, що жили в скруті. Шарлотта росла в маєтку в Бруклайні, Лора — у захаращеній квартирі в китайському кварталі. Такі різні дівчата, однак обидві вони втратили батьків у стрілянині в ресторані, і тепер їхні справи займали однакове місце на столі Джейн у відділі розслідування вбивств — не те місце, де хотілося б опинитися. Гортаючи папери, вона чула відлуння останніх слів Інґерсолла: «Про те, що сталося з тими дівчатами».

Чи про цих дівчат він говорив?

Удруге маєток Патріка Діона видався їй не менш разючим.

Ріццолі проїхала між двох кам’яних колон на приватну дорогу, яка вела повз берези й кущі бузку на пагорб, до велетенського маєтку в колоніальному стилі. Зупинила авто під навісом біля входу, і Патрік вийшов до неї з будинку.

— Дякую, що погодилися знову зустрітися, — мовила вона, тиснучи йому руку.

— Є новини про Шарлотту? — запитав Діон. Було боляче бачити в його очах надію, чути, як тремтить голос.

— Вибачте, що не пояснила докладно причини свого візиту, — відповіла Джейн. — Боюся, що нічого нового розповісти не можу.

— Але ви телефоном сказали, що хочете поговорити про Шарлотту.

— Це пов’язано з поточним розслідуванням. Убивством у китайському кварталі.

— До чого тут моя донька?

— Я не впевнена, містере Діоне. Але розвиток подій змушує думати про те, що зникнення Шарлотти пов’язане зі зникненням іншої дівчини.

— Детектив Бакгольц уже це розслідував, багато років тому.

— Я б хотіла знову переглянути її справу. Хай і минуло дев’ятнадцять років, я не дозволю вашій доньці бути забутою. Шарлотта заслуговує на краще.

Джейн побачила, як він кліпає, проганяючи сльози, і знала, що для нього ця втрата досі свіжа, біль живий. Батьки не забувають.

Утомлено кивнувши, Патрік Діон сказав:

— Проходьте всередину. Я приніс її речі з горища, як ви й просили. Можете не поспішати, дивіться, скільки буде потрібно.

Вона пройшла за ним до передпокою і знову задивилася на блискучу дерев’яну підлогу, на портрети олією, яким, схоже, було не менше двохсот років. Не могла стриматися й не порівнювати цей дім із помешканням Кевіна Доног’ю з його нудними меблями та мистецтвом із торгового центру. Старі гроші та нові гроші. Патрік провів її до їдальні для офіційних прийомів, венеційські вікна якої виходили на ставок із ліліями. На обідньому столі з рожевого дерева, за яким могла вільно розміститися дюжина гостей, стояло кілька картонних коробок.

— Це те, що я зберіг, — сумно сказав Діон. — Майже весь одяг зрештою віддав на доброчинність. Гадаю, Шарлотта б це схвалила. Її обходили такі речі — годувати бідних, давати притулок нужденним.

Він роззирнувся та іронічно реготнув.

— Ви, певно, думаєте, що це лицемірство, так? Казати таке, живучи в цьому будинку, цьому маєтку. Але моя донька справді мала добре серце. Щедре серце.

Чоловік дістав із однієї з коробок поношені блакитні джинси. Вдивився у них, мов уявляючи на худих доньчиних ногах.

— Цікаво, але ці я так і не зміг віддати. Блакитні джинси завжди в моді. Знаю: якщо вона колись повернеться, буде їм рада.

Він обережно поклав їх назад до коробки й зітхнув.

— Мені дуже прикро, містере Діоне, що я повертаю вас у цей біль. Можливо, вам було б легше, якби я перебрала речі сама?

— Ні. Тут треба дещо пояснювати. З деякими речами ви не розберетеся.

Із іншої коробки Діон дістав фотоальбом, затримав на мить у долонях, наче не бажав відпускати. Простягнув його Джейн обома руками — коштовний дар, який вона прийняла з такою ж шаною.

— Це вам напевно треба подивитися.

Ріццолі розгорнула альбом. На першій сторінці було фото молодої білявки, яка тримала на руках червонолице немовля, сповите у білу ковдрочку, мов крихітна мумія. «НАШІЙ ШАРЛОТТІ ВІСІМ ГОДИН» було написано під знімком жіночою рукою з витонченими завитками й прикрасами. Тож такою була Діна, коли ще залишалася молодою Патріковою дружиною. До того як Артур Меллорі увійшов у їхнє життя й розбив їхній шлюб.

— Шарлотта була у вас одна? — запитала Джейн.

— На цьому наполягла Діна. Тоді мене це влаштовувало. Але тепер…

«Тепер він про це шкодує», — подумала Ріццолі. Шкодує, що вся любов, усі надії вкладалися в дитя, яке він одного дня втратить. Вона погортала сторінки, роздивляючись інші знімки маленької Шарлотти — синьоокої, золотоголової. Час від часу на них з’являлася Діна, але Патріка на знімках не було — хіба у вигляді невловимої тіні за камерою на краю кадру. Джейн перегорнула до останньої сторінки — на цьому знімку Шарлотті виповнилося чотири.

Патрік подав їй наступний том.

У другому альбомі роки, схоже, прискорилися: дівчинка росла, змінювалася щокілька сторінок. Після шквалу уваги, що падає на дитину в перші роки, після того як новоспечені батьки звикають до нового статусу, фотографування втрачає пріоритет, і камера виймається лише тоді, коли до цього кличуть особливі обставини. П’ятий день народження. Перший виступ із балетом. Поїздка до Нью-Йорка. Раптом маленьке янголятко перетворюється на похмуру підлітку, яка позує в шкільній формі біля воріт Болтонської академії.

— Їй на цьому фото дванадцять, — сказав Патрік. — Пригадую, як вона ненавиділа цю форму. Казала, що від клітинки дівчата здаються товстими і саме тому школа змушує їх носити картаті спідниці. Аби дівчата були такі огидні, щоб і не думали зв’язуватися з хлопцями.

— Вона не хотіла до академії?

— О ні, вона хотіла. Але визнаю, я не дуже тішився, проводжаючи її. Мені було важко віддавати свою дівчинку до школи-інтернату. Діна наполягала на цьому, бо сама її закінчила і це начебто було місце, де дівчинка може «познайомитися з правильними людьми». Так вона казала. — Він помовчав. — Господи, це звучить так поверхово, але вона була зосереджена саме на таких речах — на тому, щоб Шарлотта подружилася з правильними людьми, вийшла за правильного чоловіка.

Він знову помовчав і додав з іронією:

— Як виявилося, чоловіка в Болтоні зустріла сама Діна.

— Вам, певно, важко було, коли вона пішла.

Діон знизав плечима.

— Я це прийняв. Що ще я мав робити? І, як не дивно, Артур Меллорі мені подобався. Уся родина Меллорі — Барбара, їхній син Марк. Усі вони були дуже гідними людьми. Але гормони — непоборна сила. Схоже, я втратив дружину тієї ж миті, коли вони з Артуром побачили одне одного. Після того залишалося тільки стояти й дивитися, як руйнується мій шлюб.

Джейн перегорнула останню сторінку й узялася роздивлятися останній знімок в альбомі. Це було весільне фото: у центрі — молодята, Діна й Артур Меллорі, у вечірньому вбранні, обабіч — діти кожного з них. Марк стояв біля батька, Шарлотта — біля матері. Молодята так і сяяли, а от Шарлотта здавалася спантеличеною, наче не розуміла, що робить поруч із цими людьми.

— Скільки Шарлотті на цьому знімку? — запитала Джейн.

— Має бути тринадцять.

— Вона здається розгубленою.

— Усе сталося так швидко. Гадаю, ми всі були трохи ошелешені. Ми познайомилися з Меллорі лише за рік до того, коли Шарлотта й Марк виступали на Різдвяному балу академії. За рік знову відвідали Різдвяний бал, тільки Діна тоді вже пішла від мене до Артура. А я був черговим батьком-одинаком, який сам ростить доньку.

— Шарлотта після розлучення залишилася з вами?

— Ми з Діною це обговорили й вирішили, що краще віддати опіку мені, щоб Шарлотта могла залишитися в цьому домі, коли виросте. Раз на кілька місяців вона мала проводити вихідні з Діною та Артуром, але вони постійно подорожували і вдома бували нечасто.

— То не було жодних юридичних воєн, боротьби за доньку?

— Те, що двоє людей розлучаються, не значить, що вони стають байдужі одне одному. Ми не стали, натомість утворилася розширена родина. Боюся, колишній дружині Артура, Барбарі, було складно прийняти розлучення — вона до кінця була ображена. Та я не бачу сенсу триматися за образи. Це й називається цивілізованістю.

Саме так і писав у звіті Інґерсолл: Патрік Діон із колишньою дружиною навіть після розлучення зберігали теплі стосунки. Тепер, чуючи це від самого Патріка, Ріццолі могла в це повірити.

— Вони навіть провели останнє Різдво тут, зі мною, — мовив він. — Артур, Діна та Марк. Ми повечеряли тут, у цій кімнаті. Розгорнули подарунки.

Патрік роззирнувся, наче привиди досі сиділи за цим столом.

— Пам’ятаю, Шарлотта сиділа з того краю столу й розпитувала Марка про Гарвард, чи йому там подобається. Діна подарувала їй перлове намисто. На десерт був гарбузовий пиріг. А після вечері ми з Марком спустилися до моєї теслярної майстерні, бо він любить працювати руками. Хлопець із Гарварду, який радше робив би вишукані меблі. — Він кліпнув і подивився на Джейн так, наче щойно згадав про її присутність. — Тепер їх немає. Залишилися тільки ми з Марком.

— Ви, схоже, близькі.

— О, він хороший юнак. — Патрік помовчав і раптом усміхнувся. — Маркові вже тридцять дев’ять, але в моєму віці усі, кому менше сорока, здаються юними.

Джейн дістала з коробки ще один альбом — цього разу не родинний, а щорічний фотоальбом Болтонської академії із золотою печаткою школи на брунатній шкірі.

— То був другий рік старшої школи, — сказав Патрік, дивлячись на обкладинку. — За рік до того, як вона…

Він замовк, обличчя потемнішало.

— Я думав подати позов проти школи за недбалість. Вони повезли мою доньку на екскурсію без належного нагляду. Були у публічному місці. Фенел-голл! Мали б знати, що хтось із дітлахів може відійти чи до них може причепитися хтось чужий. Але вчителі ні на що не звертали уваги, і моя дівчинка зникла. Я був за океаном і ані біса не міг зробити, щоб урятувати її.

— Я так розумію, ви були в Лондоні.

Чоловік кивнув.

— Зустрічався з потенційними інвесторами, збільшував свої кляті статки. Я викинув би все геть, якби лише міг… — Він різко підвівся. — Схоже, мені не завадить випити. Налити вам?

— Дякую, ні. Я за кермом.

— О, відповідальна поліціянтка. Перепрошую тоді, — сказав він і вийшов.

Джейн розгорнула альбом академії на другому році й знайшла Шарлотту в нижньому ряду знімків. Біляве волосся спадало на плечі, вуста ледь вигиналися в сумну посмішку. Дівчина була красунею, але здавалося, що в її рисах уже закарбувалася трагедія, наче вона знала, що майбутнє віщує лише біду. Під знімком був список її інтересів та позакласних занять. «ТЕАТРАЛЬНИЙ ГУРТОК. МИСТЕЦТВО. ОРКЕСТР. ТЕНІСНА КОМАНДА».

Оркестр. Ріццолі згадала, що Шарлотта грала на альті. Також вона пригадала, що Лора Фан грала на скрипці. Дівчата могли вирости в різних світах, але їх об’єднувала музика.

Джейн погортала альбом до розділу позакласних занять і знову знайшла на фото Шарлотту разом із двома десятками інших учнів. Дівчина сиділа в другому ряду струнників, з інструментом на колінах. Під фото був підпис: «КЕНДЕС ФОРСАЙТ, МУЗИЧНА КЕРІВНИЦЯ, ТА ОРКЕСТР БОЛТОНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ».

Вона почула, як повертається Патрік. У склянці в його руці дзеленчали кубики льоду.

— Ваша донька знала дівчину на ім’я Лора Фан? — запитала його Джейн.

— Детектив Бакгольц теж про це питав, після того як Шарлотта зникла. Я сказав йому, що не чув раніше цього імені. І лише згодом дізнався, що Лора Фан зникла за два роки до Шарлотти. Тоді й зрозумів, до чого він вів.

— Вам не спадає на думку якийсь зв’язок між дівчатами? Шарлотта ніколи не згадувала Лору?

Він глянув на фото оркестру.

— Ваша дитина приходить зі школи, розповідає про якусь дівчину чи якогось хлопця. Як можуть батьки запам’ятати усі імена?

Його правда: на таке годі й сподіватися.

Джейн розгорнула альбом у кінці, на розділі випускників, і проглянула знімки охайно підстрижених хлопців у болтонській формі — сині блейзери, червоні краватки. Ось і Марк Меллорі — обличчя худіше, волосся довше й кучерявіше. Він уже тоді був красенем, на якого чекав Гарвард. Під його фотографією так само був список інтересів: «ЛАКРОС, ОРКЕСТР, ШАХИ, ФЕХТУВАННЯ, ТЕАТР».

Знову оркестр. Зрештою, так Діони з Меллорі й познайомилися — на Різдвяному балу, завдяки своїм музичним дітям.

— Я не дуже розумію, як це може вам допомогти, — сказав Патрік. — Детектив Бакгольц дев’ятнадцять років тому про все це розпитував.

Ріццолі подивилася на нього.

— Можливо, відповіді змінилися.

Джейн виїхала з Бруклайна на массачусетську автомагістраль і рушила на захід, пообіднє сонце било їй в очі. Вона швидко домчала до Вустера, але після нього на північ їхала повільно, другорядними дорогами, де рух зливався в одну смугу через ремонт. Коли дісталася Болтонської академії, була вже майже п’ята година. Джейн проїхала через центральні ворота на вигнуту під’їзну доріжку, затінену старовинними дубами. На кам’яних сходах до головного корпусу сиділи, теревенячи, три дівчини і навіть очей не підвели, поки Джейн паркувалася й виходила з машини. Їм було років по п’ятнадцять чи шістнадцять, стрункі й гарненькі — досконала розробка матері природи для реалізації біологічної мети свого перебування на землі й приваблення вродливих юнаків.

— Перепрошую, я шукаю місіс Форсайт, музичну керівницю, — сказала Джейн.

Три юні богині відповіли їй байдужими поглядами. Навіть вбрані у картаті спідниці й білі бавовняні блузки, вони змусили Джейн відчути себе безнадійно немодною.

— Вона у Беннетт-голлі, — нарешті сказала одна з дівчат.

— Це де?

Дівчина простягнула тендітну руку, вказуючи на величну будівлю по той бік газону.

— Там.

— Дякую.

Перетинаючи газон, Джейн відчувала, як вони дивляться їй у спину, мовби вивчають чужорідний зразок зі світу простих людей. Ось які ці приватні школи — це не Гоґвордс, тут зовсім не весело. Більше схоже на пекло студентських клубів. Ріццолі підійшла до Беннетт-голлу, подивилася на білі колони, на оздоблений вишуканим різьбленням фронтон. «Однаково що підніматися на Олімп», — подумала вона, крокуючи вгору сходами.

Із коридору ліворуч долинав дратівний звук скрипки. Джейн рушила за ним до класної кімнати, де підлітка з несамовитою зосередженістю пиляла струни смичком, а жінка зі срібним волоссям дивилася на неї й супилася.

— Амандо, на Бога, твоє вібрато звучить як дріт під напругою! Я починаю нервуватися, коли це чую. І ти намагаєшся задушити гриф. Розслаб зап’ясток. — Жінка взялася за ліву кисть дівчини, сильно струсонула. — Ну ж бо! Розслабся!

Учениця раптом помітила Джейн і завмерла. Жінка розвернулася до неї.

— Так?

— Місіс Форсайт? Я вам телефонувала. Детектив Ріццолі.

— Ми вже закінчуємо. — Викладачка розвернулася до учениці й зітхнула. — Ти сьогодні надто напружена, немає сенсу продовжувати урок. Повертайся до гуртожитку й потруси добряче зап’ястками. Обома руками. Скрипальці понад усе потрібні гнучкі зап’ястки.

Дівчина покірно склала інструмент. Уже майже вийшла з кімнати, але різко зупинилася й звернулася до Джейн:

— Кажете, ви детектив. Це, типу, з поліції?

Ріццолі кивнула.

— Департамент поліції Бостона.

— Це так круто! Я хочу стати агенткою ФБР.

— Варто спробувати. Бюро не завадить мати більше жінок.

— Ага, моїм батькам це скажіть. Вони кажуть, що робота в поліції — це для інших людей, — пробуркотіла дівчина, зсутулилася й вийшла за двері.

— Боюся, музикантки з цієї дівчини не вийде, — сказала місіс Форсайт.

— Наскільки я знаю, для ФБР не обов’язково грати на скрипці, — озвалася Джейн.

Ця саркастична ремарка не викликала теплих почуттів у її співрозмовниці. Місіс Форсайт подивилася на неї з холодом.

— Детективе, ви сказали, що маєте запитання?

— Про дівчину, яка училася у вас дев’ятнадцять років тому. Грала в шкільному оркестрі на альті.

— Ви щодо Шарлотти Діон, так? — Джейн кивнула, і жінка зітхнула у відповідь. — Авжеж, це має стосуватися Шарлотти. Тієї учениці, яку нам не дозволять забути. Містер Діон досі звинувачує нас, стільки років по тому? За те, що ми загубили його доньку.

— Будь-якому батькові було б важко це прийняти. Це можна зрозуміти.

— Поліція Бостона ретельно розслідувала її зникнення, і нашу школу ніколи не називали недбалою. На тій екскурсії було більше ніж достатньо вихователів — у пропорції один до шести. І це були не малюки з ясельної групи, а підлітки. Вони не потребують няньок. Але Шарлотті, можливо, не завадило б, — додала вона тихо.

— Чому?

Місіс Форсайт завагалася.

— Пробачте, не варто було мені цього казати.

— Шарлотта була проблемною дівчиною?

— Не хочеться говорити погано про мертвих.

— Гадаю, мертвим хотілося б справедливості.

Жінка завагалася, тоді кивнула.

— Я так скажу: зіркою в навчанні вона не була. Розуму не бракувало — це видно з її вступних балів. У перший рік усе було добре. Та після розлучення батьків вона «покотилася» і заледве здавала необхідні екзамени з більшості предметів. Авжеж, ми їй співчували, але у нас половина учнів із розлучених родин. Вони пристосовуються, живуть далі. Шарлотта не змогла. Так і залишилася похмурою. Наче приваблювала невдачі своїм бідканням.

Як для жінки, яка не хотіла говорити погано про мертвих, місіс Форсайт не надто стримувалася.

— Хіба можна звинуватити її в тому, що вона втратила матір? — зауважила Джейн.

— Ні, звісно ні. Та стрілянина в Чайнатауні — то було жахливо. Та чи помічали ви колись, що невдачі наче націлюються на певних людей? Так що в один рік вони втрачають шлюб, роботу, а тоді ще й хворіють на рак. Шарлотта була саме така — вічно понура, вічно тягнула до себе погане. Можливо, саме тому в неї було мало друзів.

Із цього складався зовсім не той образ Шарлотти, який Джейн мала після розмов з Патріком. Було так дивно чути про дівчину дещо інше.

— У шкільному альбомі вона має непоганий список занять, — мовила Ріццолі. — Візьмімо, наприклад, музику.

Місіс Форсайт кивнула.

— Шарлотта була непоганою альтисткою, але, схоже, серце до цього не лежало. Лише в перший рік старшої школи вона нарешті пройшла прослуховування на літній оркестровий семінар. Але допомогло те, що вона грала на альті: їх завжди не вистачає.

— Скільки ваших учнів відвідують ці семінари?

— Принаймні кілька щороку. Це найкращий у Новій Англії проєкт, викладають музиканти Бостонського симфонічного оркестру. Відбір жорсткий. — Місіс Форсайт помовчала. — Я знаю, про кого ви запитаєте далі. Про ту китайську дівчинку, яка зникла, так?

Джейн кивнула.

— Читаєте думки. Її звали Лора Фан.

— Я так розумію, що вона була обдарована — чула про це після її зникнення. Кілька моїх учнів були на семінарі разом із нею.

— Але не Шарлотта?

— Ні. Шарлотта пройшла прослуховування лише за рік після того, як зникла Лора, тож вони не зустрічалися. Певна, ви саме про це хотіли запитати далі.

— Ви пам’ятаєте усе це, хоча минуло дев’ятнадцять років?

— Тому що знову все це проходила з тим детективом.

— Яким детективом?

— Імені не пригадую. Це було кілька тижнів тому. Маю подивитися у записнику.

— Була б дуже вдячна, мем, якби ви зробили це зараз.

В очах жінки блимнуло роздратування: вона не збиралася докладати таких зусиль. Однак підійшла до свого стола, покопирсалася в шухляді й нарешті знайшла планер. Погортала сторінки, кивнула.

— Ось. Він зателефонував другого квітня, щоб призначити зустріч. Мені здалося, що він трохи застарий для детектива, але, гадаю, досвід теж щось та значить.

«Трохи застарий. Розпитував про зниклих дівчат».

— То був детектив Інґерсолл? — запитала Ріццолі.

Місіс Форсайт глянула на неї.

— То ви його знаєте.

— Ви не чули в новинах? Детектив Інґерсолл помер. Його застрелили минулого тижня.

Планер випав жінці з рук, упав на стіл.

— Боже мій. Ні, я не знала.

— Навіщо він приходив, місіс Форсайт? Розпитував про Шарлотту?

— Я припустила, що це був тиск від її батька, який сподівався отримати відповіді. Говорила про це з Марком Меллорі на обіді випускників кілька тижнів тому, але він нічого не знав.

— А містера Діона питали?

Вона зашарілася.

— Болтонська академія уникає контакту з містером Діоном. Щоб не будити… неприємні почуття.

— Скажіть, що саме вам говорив детектив Інґерсолл?

Жінка важко опустилася у крісло за письмовим столом. Раптом вона здалася меншою, не такою яскравою, ошелешена вторгненням жорстокого зовнішнього світу до її захищеного всесвіту книжок та оркестрових партитур.

— Перепрошую, дайте подумати… — Вона глитнула. — Він не дуже розпитував про Шарлотту, більше про іншу дівчину.

— Про Лору Фан.

— Та інших.

— Інших?

— Мав список. Довгий, десятки зо два імен. Запитував, чи вони мені знайомі. Чи є серед них учениці Болтона. Я сказала, що немає.

— Ви пригадуєте імена зі списку?

— Ні. Як я сказала, я нікого з них не знала. Він розповів, що всі ці дівчата зникли, як і Лора. — Місіс Форсайт випросталася, подивилася на Джейн. — Їх так і не знайшли.

26

— Ось дзвінки детектива Інґерсолла за останні тридцять днів, з мобільного та стаціонарного телефонів, — сказав Тем, розкладаючи сторінки звіту на столі в конференц-кімнаті, щоб Джейн із Фростом бачили все. — Тут усі вхідні й вихідні за минулий місяць. На перший погляд, нічого не виділяється, все повсякденне. Телефонував доньці, дантистові, провайдеру кабельного, компанії, що обслуговує кредитну картку. Дзвінок до риболовного табору в Мені, де він зупинявся. І багато дзвінків до піцерії на його вулиці.

— Ого. Піци він їв чимало, — зауважив Фрост.

— Також ви побачите, що він телефонував родинам жертв «Червоного фенікса». Ці дзвінки були зроблені тридцятого березня й першого квітня. У річницю стрілянини.

— Я говорив із місіс Ґілмор та Марком Меллорі, — сказав Фрост. — Вони підтвердили, що Інґерсолл телефонував їм, перевіряв, чи вони також отримали анонімні листівки. Ті ж, що й щороку.

— Але в цьому списку є кілька незрозумілих дзвінків, — вів далі Тем. — Вони якісь абсолютно випадкові.

Він постукав пальцем по одному з номерів.

— Ось, наприклад, цей. Шосте квітня, Ловелл. Собачий салон «Найкращий друг». — Тем глянув на колег. — Як нам відомо, Інґерсолл ніколи не мав собаки.

— Можливо, зустрічався з грумеркою, — припустила Джейн.

— Я їм зателефонував, — сказав Тем. — Вони про нього ніколи не чули, і в списку клієнтів його немає. Я подумав, що він міг помилитися номером, але… — Він показав на інший рядок. — Ось іще один дзвінок. Восьме квітня, Вустер. Це номер крамниці жіночої білизни «Авантюристка».

Ріццолі скривилася.

— Щось я не хочу дізнаватися подробиці.

— Я поговорив з крамницею, — вів далі Тем, — прізвища Інґерсолл там ніхто не знав. Тож я припустив, що це була чергова помилка.

— Розумне припущення.

— Але неправильне. Він мав на меті набрати саме цей номер.

— Прошу, скажи, що він купував сексуальну білизну дівчині, а не собі, — озвалася Джейн.

— Сексуальна білизна тут ні до чого. Адресатом дзвінка була не «Авантюристка», а колишній власник цього номера.

Джейн спохмурніла.

— Як ти це виявив?

— Після твого візиту до Болтонської академії я взявся за базу штату, як ти й просила. Склав список усіх дівчат, які зникли в Массачусетсі за останні двадцять п’ять років.

— Так далеко зайшов? — перепитав Фрост.

— Шарлотта зникла дев’ятнадцять років тому. Лора Фан — двадцять один рік тому. Я вирішив узяти за межу двадцять п’ять років, щоб мати хороший запас, і радий, що це зробив.

Тем узяв аркуш із пухкої теки й посунув через стіл до Джейн. На середині сторінки був телефонний номер, обведений червоним чорнилом.

— Ось номер, який набирав Інґерсолл і за яким тепер наша «Авантюристка». Двадцять два роки тому це був номер містера Ґреґорі Боулза з Вустера. Дванадцять років тому номер перепризначили комусь іншому, а тоді чотири роки тому він став номером «Авантюристки». Телефонні номери постійно змінюють власників, а зважаючи на те, що люди зараз здебільшого відмовляються від стаціонарних телефонів, обіг іще виріс. Гадаю, детектив Інґерсолл намагався зв’язатися саме з Ґреґорі Боулзом. Але Боулз дванадцять років тому виїхав зі штату.

— Хто такий цей Ґреґорі Боулз? — запитав Фрост.

Проглядаючи сторінку з телефонними номерами, Джейн раптом із захватом зрозуміла.

— Це контактні номери з бази даних зниклих дітей.

Вона підвела очі до Тема. Тем кивнув.

— Ґреґорі Боулз — батько зниклої дівчинки. Я збирався переглянути усі відкриті справи в штаті. Усіх дівчат до вісімнадцяти, які зникли за останні двадцять п’ять років. — Він тицьнув на пухку теку, яку приніс із собою. — Однак я зрозумів, що це нереально — просіяти їх усі, намагаючись знайти зв’язки з Шарлоттою чи Лорою. І, якщо чесно, мене бісило те, що я отримав це завдання: скидалося, що це просто аби мене зайняти.

— Але ти щось таки знайшов, — мовила Джейн.

— Так. Мені спало на думку, що варто перевірити усі номери з Інґерсоллового списку. Усі, які він набирав із мобільного чи стаціонарного телефона. Судячи зі списку, на початку квітня він узявся відстежувати певні родини. Тоді раптом припинив дзвонити взагалі. І з мобільного, і з домашнього.

— Бо вирішив, що його прослуховують, — кивнула Джейн.

Підозра виявилася правдою: криміналісти знайшли жучок у його стаціонарному телефоні.

— Судячи зі дзвінків, які він робив, поки ще користувався телефонами, ось ті дівчата, зникнення яких він розслідував.

Тем простягнув їй папірець. На ньому було лише три імені.

— Що ми знаємо про цих дівчат?

— Вони були різного віку — тринадцять, п’ятнадцять і шістнадцять. Усі зникли в радіусі ста п’ятдесяти миль від Бостона. Дві білі, одна азіатка.

— Як і Лора Фан, — зауважив Фрост.

— Так само як і Лору, їх можна було назвати хорошими дівчатами. Вчилися на «добре» й «відмінно». Жодних правопорушень, жодного приводу думати про втечу. Можливо, саме тому Інґерсолл згрупував їх у своєму списку. Певно, вирішив, що це їх об’єднує.

— Наскільки старі ці справи? — запитав Фрост.

— Дівчата зникли більше двадцяти років тому.

— Тож він просто розглядав старі справи? Чому не новіші?

— Не знаю. Може, то був лише початок. Якби його не вбили, він міг би назвати ще імена. Мене бентежить те, чому він узагалі за це взявся. Він не вивчав ці зникнення, коли працював у поліції Бостона, то що привабило його до них тепер? Невже на пенсії так нудно?

— Можливо, хтось найняв його як детектива. Скажімо, хтось із рідних дівчат.

— Це перше спало мені на думку, — кивнув Тем. — Я зміг зв’язатися з усіма родинами, але ніхто з них Інґерсолла не наймав. І ми знаємо, що Патрік Діон так само цього не робив.

— То це могла бути його власна ініціатива, — сказав Фрост. — Деякі копи не можуть впоратися з відставкою.

— Жодна з цих справ не розглядалася поліцією Бостона, — зауважила Джейн. — Вони всі під іншими юрисдикціями.

— Але Шарлотта Діон зникла в Бостоні, як і Лора Фан. Інґерсолл міг почати з них — вони могли стати причиною.

Джейн подивилася на нові імена.

— А тепер він мертвий, — тихо мовила вона. — Куди він, чорт забирай, вліз?

— На територію Кевіна Доног’ю, — припустив Тем.

Джейн із Фростом подивилися на нього. Тем працював із ними заледве два тижні, та вже набув самовпевненості. Вбраний у костюм із краваткою, з охайно підстриженим волоссям та крижаним поглядом, він цілком годився на таємного агента або на «людину в чорному» з коміксів. Із таким непросто роззнайомитися, і Джейн точно не уявляла, як запрошує такого на пиво.

— На вулиці ходять чутки, — продовжив він, — що Доног’ю багато років торгує дівчатами. Проституція — один із його додаткових заробітків.

Ріццолі кивнула.

— Ага. Додаткове значення «Гуртового продажу м’ясних продуктів від Доног’ю».

— Що, як він так знаходив дівчат?

— Викрадаючи відмінниць? — Джейн похитала головою. — Це надто ризиковано для вербування неповнолітніх повій. Є простіші способи.

— Але це зв’язало б усе докупи. Джої Ґілмор, зниклі дівчата, «Червоний фенікс». Можливо, Інґерсолл дізнався, що це пов’язано з Доног’ю, і це його злякало. Може, саме тому він припинив користуватися телефонами. Бо якби Доног’ю про це дізнався, Інґерсоллові був би кінець.

— Інґерсоллові таки прийшов кінець, — зауважила Джейн. — Ми лише не знаємо, чому він почав ставити запитання. Стільки років у відставці — чому його раптом зацікавили зниклі дівчата?

Тем відповів:

— Можливо, нам варто запитати: на кого він працював?

Тепер їх було шестеро.

Сидячи за столом, Джейн переглядала все, що знала про три імені в списку. Першою зникла Дебора Шиффер, тринадцять років, із містечка Ловелл, штат Массачусетс. Донька лікаря й шкільної вчительки, зріст п’ять футів два дюйми, вага сто фунтів, каштанове волосся, карі очі. Двадцять п’ять років тому вона зникла десь дорогою зі школи до дому свого вчителя фортепіано. Відмінниця, за відгуками сором’язлива, любителька читання, про можливі зв’язки з хлопцями нічого не відомо. Якби це сталося в епоху інтернету, вони явно знали б про неї більше, але фейсбук, майспейс та онлайн-чати ще треба було винайти.

За півтора року зникла наступна дівчина в списку. Патріша Боулз, п’ятнадцять років, — востаннє її бачили в торговому центрі, куди її завезламати. За три години вона не прийшла на домовлене місце зустрічі. Зріст п’ять футів три дюйми, сто п’ять фунтів ваги, біляве волосся, сині очі. Як і Дебора Шиффер, вчилася краще середнього, у халепи не втрапляла. Її зникнення, безсумнівно, посприяло подальшому розлученню батьків. Мати померла через сім років, батько, до якого Джейн змогла додзвонитися і який мешкав у Флориді, не хотів говорити про давно втрачену доньку. «Я одружився вдруге, маю трьох дітлахів. Боляче навіть просто чути ім’я Патті», — сказав він Джейн телефоном. Так, за ці роки йому телефонували з поліції щодо справи. Так, він нещодавно говорив із детективом Інґерсоллом. Але з цих дзвінків нічого не вийшло.

Після зникнення Патті Боулз минуло більше року, перш ніж зникла наступна дівчина, Шеррі Танака. Тендітна шістнадцятилітня юнка, щойно перейшла до старшої школи в Еттлборо. Одного дня вона зникла з власного дому — двері залишилися відчиненими навстіж, на обідньому столі — незакінчене домашнє завдання. Її мати, яка тепер жила в Коннектикуті, нещодавно отримала листа від детектива Інґерсолла, в якому він просив її розповісти про Шеррі. Лист датувався четвертим квітня і був переспрямований із різних старих адрес. Вона намагалася набрати його от учора, але телефон не відповідав.

Бо Інґерсолл був мертвий.

Місіс Танака не знала дівчат зі списку і не чула про Шарлотту Діон. Але ім’я Лори Фан було їй знайоме, бо та була азійка, як і Шеррі, і це їй запам’яталося. Вона задумалася, чи не було між ними зв’язку. Багато років тому вона телефонувала з цим до поліції Етлборо, але відтоді нічого нового не чула.

Те, що три дівчини з Массачусетсу зникли протягом шести років, саме собою не було дивно: щороку по всій країні зникали тисячі дітей від дванадцяти до сімнадцяти років; багатьох, безсумнівно, викрадають не родичі. Десятки дівчат зникли в Массачусетсі у цей період — дівчата тієї ж вікової групи, які не потрапили до списку Інґерсолла. Чому він зосередився саме на цих жертвах? Невже тому, що вони були схожого віку й статури? Чи тому, що їх усіх викрали на достатньо недалекій відстані від 495-го шосе, що оточувало бостонську метрополію?

А була ще й сімнадцятирічна Шарлотта Діон. На відміну від інших — старша, байдужа до навчання. Як вона вкладалася в цю схему?

Можливо, схеми не було. Можливо, Інґерсолл шукав зв’язки, яких не було.

Джейн відклала нотатки щодо трьох дівчат і звернула всю увагу на папери про Шарлотту, зібрані детективом Бакгольцом. Тека була об’ємніша за справу Лори Фан, і Джейн припустила, що це пов’язано з прізвищем Діон. Статки мали значення, навіть для правосуддя. Можливо, особливо для правосуддя.

Зникнення дитини довіку жахало б будь-яких батьків, змушувало б їх через десятиліття чудуватися, чи це не їхня доросла дитина йде назустріч, чи ж просто випадкова перехожа, така ж, як усі інші, тільки от її усмішка чи вигин вуст на мить здалися до болю знайомими.

Джейн розгорнула конверт, у якому були чи не останні знімки Шарлотти, отримані з фотоархіву «Бостон Ґлоуб». Десяток фотографій, знятих на подвійній поховальній службі за Артуром та Діною Меллорі. Згідно зі статтею в «Ґлоуб», жахлива природа їхньої смерті та загальна увага до стрілянини в «Червоному феніксі» привабили того дня на цвинтар майже дві сотні людей, і фотограф зробив кілька панорамних знімків натовпу в жалобі над двома розритими могилами.

Та найбільше привертали увагу знімки родини великим планом. Шарлотта стояла чітко посередині, як драматичний центр композиції, і не дивно: бліде обличчя й довге біляве волосся робили її тендітним уособленням горя. Вона піднесла руку до вуст, наче тамуючи схлипування, обличчя спотворював фізичний біль. Праворуч від неї стояв батько, Патрік, і дивився на неї з тривогою. Але вона відверталася від нього, наче не хотіла, щоб він бачив її смуток.

На периферії стояв Марк Меллорі, його темне волосся тоді було довшим і непокірним. У двадцять років він уже мав широкі плечі й м’язисте тіло чоловіка і височів над жінкою середнього віку, що сиділа у візку поруч із ним, поклавши руку їй на плече. Джейн припустила, що це була мати Марка, Барбара, колишня дружина Артура. Барбара дивилася на труни, не усвідомлюючи, що клацання камери навіки зафіксує вираз її лиця — не горе, а неприємний погляд холодного відсторонення. Наче чоловік у труні нічого для неї не значив. Або ж значив навіть менше ніж нічого. Зрештою, Артур покинув її заради Діни, і хоча Марк заявляв, що між його батьками не було образ, вираз обличчя Барбари розповідав зовсім іншу історію. Це була покинута дружина біля могил колишнього чоловіка та жінки, яка його вкрала. Чи відчувала вона тоді якусь часточку задоволення? Нотку тріумфу через те, що пережила їх обох?

Джейн перейшла до наступного знімка. Він був зроблений з тієї ж точки, але обличчя Шарлотти розмилося: вона ще далі відверталася від батька, все тіло рухалося. На наступному знімку Патрік супився, дивлячись на неї, а вона рухалася далі, так само затискаючи рота рукою, скривившись. Далі вона наполовину вийшла з кадру, спідниця розмилася чорною плямою, видно було лише спину. Ще одне клацання фотоапарата, і Шарлотту вже не було видно; Марка так само. Патрік Діон та Барбара Меллорі залишилися на місці, обоє спантеличені тим, що їхні діти втекли із зібрання.

Що відбувалося між Марком та Шарлоттою? Він пішов за нею, аби підтримати?

На наступному кадрі Патрік схилився до Барбари для ніякових обіймів — покинуті кохані втішали одне одного. Композиція фото була майстерна: обійми відображалися в сяючій поверхні труни.

На останньому знімку люди розходилися, відвертаючись від двох могил. Можливо, це була метафора того, як живі завжди повертаються до своїх життів. На цьому останньому знімку знову з’явилася Шарлотта — вона йшла поруч із батьком, який міцно обіймав її за талію. Та вона озиралася назад, на материну могилу, і на обличчі в неї панувала туга, наче вона прагнула кинутися на труну матері. Тієї ж матері, яка п’ять років до того її покинула.

Джейн відклала фотографії, охоплена сумом за Шарлотту. Подумала про власну матір, про те, як сильно іноді Анджела дратувала її. Та вона ніколи не сумнівалася в тому, що мати любить її і віддала б за неї життя, так само як сама Джейн віддала б життя за Реджину — без зайвих думок. Коли Діна розлучилася з Патріком і залишила сім’ю, Шарлотті було лише дванадцять — ніжний вік на межі дитинства. Навіть із відданим батьком деякі таємниці дівчина може дізнатися лише від матері, таємниці жіноцтва. «Хто вчив тебе, Шарлотто?»

В обід Ріццолі спустилася до кафетерію по каву й сандвіч із шинкою. Принесла їх за стіл, поглинула не заради задоволення, а як необхідне пальне. Стерла майонез із пальців і ввімкнула комп’ютер, щоб проглянути цифрові знімки з місця злочину в помешканні Інґерсолла. Гортаючи фото його дому й пригадуючи запах кущів біля нього та сяйво телевізора у вікні, Джейн відчула, як загупало серце. «Тієї ночі я мала б померти». Вона глибоко вдихнула і змусила себе зосередитися на фотографіях, дивитися на них критично й спокійно. Розглянула кухню, де лежав Інґерсолл із калюжею крові, що зібралася навколо його голови. Клацнула на фото його домашнього кабінету з розтрощеними шухлядами столу, порожнього там, де мав би стояти комп’ютер. Під час їхньої останньої телефонної розмови Інґерсолл сказав Джейн, що хтось удерся до нього додому. Саме цей хаос він, певно, застав, повернувшись із риболовної мандрівки, — свідчення пограбування. Нарешті Джейн розгорнула фото спальні, де на підлозі досі стояла валіза. Він так і не мав нагоди її розпакувати.

Вона перейшла до фотографій його «форда тауруса», що був припаркований на вулиці перед будинком. Усередині досі було повно сміття з довгої подорожі: порожні стаканці від кави, зім’ята упаковка з «Бургер Кінга», газета «Банґор Дейлі». Тієї ночі, вкрита кров’ю й ошелешена тим, що сталося з нею в провулку, Джейн не стала сама обшуковувати авто — довірила це Фросту з Темом. Фрост доповів, що знайшов у бардачку чек із заправки в Ґрінвіллі, штат Мен, тижневої давнини. Це підтверджувало слова Інґерсоллової доньки про те, що він рибалив на півночі.

Ріццолі знову перебрала фотографії, розкриваючи їх по черзі. Вітальня, їдальня, кухня, спальня. Не знайшовши того, що шукала, вона взяла телефон і набрала номер Фроста.

— Ти не знаходив десь у будинку коробку зі снастями? — запитала вона.

— Ем, ні. Не пригадую, щоб бачив таке.

— Хто їде рибалити без снастей?

— Можливо, орендував там, де зупинявся?

— Ти говорив із місцевим управителем?

— Так, але про снасті не питав.

— Я йому зателефоную.

— Чому?

— Мені просто здається, що це дивно, от і все.

Вона поклала слухавку і дістала роздруківку дзвінків Інґерсолла. Продивилася, знайшла телефонний код 207. Він телефонував туди зі стаціонарного телефона 14 квітня.

Ріццолі набрала номер. Після п’яти гудків відповів дуже серйозний чоловічий голос:

— «Край бакланів».

— Це детектив Джейн Ріццолі, департамент поліції Бостона. Можна дізнатися, з ким я розмовляю?

— Це Джо. У вас є ще запитання?

— Перепрошую?

— Із поліції Бостона вчора дзвонили. Говорили з Віллом, моїм сином.

— То мав бути детектив Фрост. Де саме розташований «Край бакланів»?

— Ми на озері Лосяча Голова. Маємо з дюжину гарних хатинок.

— У вас нещодавно був гість на прізвище Інґерсолл.

— Ага, Вілл казав, що ви про нього розпитували. Його селила моя дружина, але її сьогодні немає. Можу лише сказати, що він був тут п’ять днів, тримався осібно. — Він замовк, а тоді загорлав до сина: — Вілле, не хочеш допомогти народу розвантажити човен? Вони вже на пристані! — І знову повернувся до Джейн: — Перепрошую, мем. Тут чимало роботи. Дуже хотів би вам допомогти, і все таке, але навряд чи ще щось можу сказати. Було дуже прикро почути, що він помер.

— Містер Інґерсолл уперше зупинявся в «Краю бакланів»?

— Не пригадую, щоб бачив його раніше.

— Ви давно там працюєте?

— Із самого відкриття. Я власник. Слухайте, мушу йти, допомогти гостям.

— Останнє запитання. Містер Інґерсолл орендував у вас спорядження?

— Так. Вілл допомагав йому вибрати вудку та спінінг. Та не думаю, що він багато наловив.

Джейн глянула на мобільний, що саме задзвонив.

— Дякую, містере…

— Паттен. Якщо будуть іще запитання — дзвоніть.

Вона поклала слухавку, взяла мобільний і побачила, що це з лабораторії.

— Ріццолі.

Озвалася криміналістка Ерін Волчко:

— Я за роки роботи бачила доволі дивні речі, але це може бути чемпіон.

— Про що ми говоримо?

— Про фрагмент металу, який надіслали з бюро судмедекс-пертизи. Він був у спинному мозку невідомої.

— Так. Фрагмент леза.

— Він не схожий на будь-який знайомий мені метал.

27

Фрост із Темом чекали на неї в лабораторії, разом із чоловіком, якого Ріццолі донині не бачила. Ерін відрекомендувала цього афроамериканського джентльмена з м’яким голосом як доктора Келвіна Наполеона Черрі з гарвардського музею Артура Саклера.

— Коли я збагнула, що за метал це може бути, одразу попросила доктора Черрі на нього глянути, — сказала Ерін. — Якщо хтось і має відповідь, то це він.

Доктор Черрі відповів присоромленим смішком.

— У ваших вустах я справляю занадто велике враження.

— Половина опублікованих статей на цю тему підписана вами. Не уявляю кращого експерта для консультації.

— Чим саме ви займаєтеся в музеї Саклера, докторе Черрі? — запитала Джейн.

Він скромно знизав плечима.

— Я — куратор колекції зброї. Захистив докторську з металургійного аналізу холодної зброї, якщо точніше — китайської та японської холодної зброї. Вони тісно пов’язані, хоча кілька століть тому розійшлися у методах роботи.

— Тож ви вважаєте, що це лезо було виготовлено в Азії.

— Я в цьому майже впевнений.

— Ви це визначили за одним уламком?

— Зараз, — втрутилася Ерін, умощуючись перед своїм комп’ютером. — Я покажу вам зображення, які надіслала цього тижня докторові Черрі. Це мікрознімки уламка.

Вона поклацала по клавіатурі, й на моніторі відкрилося зображення сірих завитків та хвиль.

— Ви зараз дивитеся на ламелярну, або ж дамаську, сталь. Цей хвилястий узор формується, коли різні шари металу знову й знову складаються й обробляються молотом, загартована і м’яка сталь разом. Що більше шарів так сполучено, то майстерніший коваль і міцніший меч. У Китаї найкращу сталь називають байлянь цзінґан, або ж «сталь, викувана сотню разів». Саме це створює візерунки, які ви тут бачите; ми називаємо їх венами леза.

— Якщо це китайська зброя, — озвався Фрост, — то чому сталь називається дамаською?

— Щоб це пояснити, треба вдатися до історії китайської зброї. Якщо ви, звісно, хочете послухати про це.

Доктор замовк, глянув на детективів, шукаючи в них зацікавлення.

— Розповідайте, — мовила Джейн.

Очі доктора Черрі засяяли так, ніби жодна інша тема не могла принести йому такої втіхи.

— Повернімося до світанку воєнного мистецтва. Тисячі років тому китайці почали робити мечі з каменю. Далі вони перейшли до бронзи — м’якого і важкого металу, який, утім, має обмеження як матеріал для зброї. Далі було залізо, але зразків таких мечів у нас обмаль, бо залізо роз’їдає іржа, залишаючи по собі дуже мало. Іронія долі — простіше натрапити на бронзовий меч, аніж на залізний, хоча бронза на кількасот років старша.

— Але ми тут говоримо про сталь, — зауважив Тем. — Не про залізо.

— Ви знаєте різницю між сталлю та залізом?

Тем завагався.

— Якщо я правильно пам’ятаю, це якось стосується доданого вуглецю.

— Дуже добре! — засяяв доктор Черрі. — Не всі це знають, навіть серед моїх першокурсників у Гарварді. Отже, маємо середину династії Хань, близько двох тисяч років тому, — майстри-мечники навчилися кувати й згортати сталь, робити з неї смужки й листи. Ця техніка, ймовірно, пішла з Індії і поширилася на Китай та Близький Схід. Саме так і отримала назву «дамаська сталь».

— Але ж вона не з Дамаска, — мовив Фрост.

— Ні, за походженням це індійська сталь. Але вдалі ідеї обов’язково поширюються, і щойно ця техніка дісталася Китаю, виготовлення мечів перетворилося на мистецтво. Минали століття, змінювалися технічні якості сталі, залежно від того, які велися війни. Зброя завжди розвивається, з кожним новим конфліктом. Монгольська навала в епоху династії Сун принесла до Китаю шаблі. Китайці адаптували їх у власні вигнуті мечі. Такі мечі звуться дао, ними були озброєні кавалеристи, аби рубати й сікти з сідла. Йдеться про мечі, гострі, мов бритва, тож можете уявити криваву баню на полі бою. Масове розчленування й обезголовлення.

Джейн аж надто живо уявляла собі таке — вона пам’ятала те, що сталося в провулку. Свист леза, гарячу кров у себе на обличчі. М’який голос доктора Черрі гротескно відтіняв описувані ним жахи.

— Хто, в біса, записувався б у солдати? Точно не я, — сказав Фрост.

— Ви не мали б вибору, — відповів йому доктор Черрі. — Протягом майже всієї прадавньої історії Китаю збройні конфлікти були невід’ємною частиною життя. Вождь ішов на вождя. Вторгалися монголи й пірати.

— Пірати? В Китаї?

Доктор Черрі кивнув.

— В епоху династії Мін китайське узбережжя тероризували японські пірати. Тоді прийшов герой на ім’я генерал Ці і розбив їх.

— Пригадую, я про нього чув, — сказав Тем. — Бабуся розповідала, що генерал Ці зніс голови п’яти тисячам піратів. Із його пригод виходили чудові казки на ніч.

— Ого, — пробуркотіла Джейн. — А мені дісталися хіба Білосніжка з сімома гномами.

— Елітні війська генерала Ці були відомі винахідливою тактикою, — продовжив розповідь доктор Черрі. — І зі зброї вони обирали саме дао. Китайські шаблі.

Він показав на збільшене зображення на екрані комп’ютера Ерін і сказав із ноткою благоговіння:

— Неймовірно те, звідки міг прийти цей уламок.

— Із китайської шаблі? — перепитала Джейн.

— Так.

— Як ви можете це сказати з такого маленького уламка? Міг це бути японський самурайський меч?

— Гадаю, це можливо, бо ж японці вчилися майстерності мечників саме в китайців.

— Самурайські мечі легко дістати, — мовив Тем. — Вони продаються навіть у крамницях із ножами.

— О, але такий меч у крамниці не купити.

— Що в ньому особливого? — запитала Джейн.

— Вік. Згідно з датуванням вуглецем-14.

Ріццолі зсунула брови.

— Я думала, вуглецем-14 датують лише органіку. А це ж сталь.

— Повернімося до того, як саме робилися прадавні мечі, — сказав доктор Черрі. — За традиційною технікою залізний пісок плавився у горні. Потім це залізо поєднували з вуглецем, створюючи сталь. Але де взяти вуглець? Вони брали деревний попіл.

— А дерево — це органіка, — додав Тем.

— Саме так. Ми виділили вуглецевий компонент цього зразка через спалення в запаяній трубці, — сказала Ерін. — І тоді провели аналіз цього вуглецю.

— То ви знищили уламок?

— На жаль, так. Щоб отримати датування вуглецю, довелося пожертвувати зразком. Тільки так можна було отримати точний вік.

— І тут ми отримали велику несподіванку, — сказав доктор Черрі із захватом у голосі.

— Я так розумію, то була зброя не з місцевої крамниці, — мовила Джейн.

— Хіба що ця крамниця торгує дуже давнім антикваріатом.

— Наскільки давнім?

Доктор Черрі вказав на мікрознімок.

— Сталь, яку ви тут бачите, була викута під час епохи династії Мін. Вуглець-14 звузив датування до проміжку між 1540 та 1590 роками. — Він подивився на Ріццолі сяйними очима. — Це саме часи легендарної армії генерала Ці. Шабля такого рівня майстерності могла належати одному з його елітних солдатів. Можливо, нею навіть знесли голови кільком піратам.

Джейн витріщилася на зображення на моніторі.

— Цій зброї понад п’ятсот років? І нею досі можна користуватися?

— Такий меч можна дуже довго зберігати, але він потребує спеціального догляду, особливо якщо використовувався на полі бою. Кров роз’їдає сталь, навіть якщо ретельно витирати її. Повітря сприяє появі іржі й крапкової корозії. За кількасот років меч потребує ретельного чищення й полірування, і це так само впливає на метал, робить ріжучу кромку крихкою. Можливо, саме тому це конкретне лезо й розщепилося в шиї у жертви. Ця зброя просто дожила до того моменту, коли припинила бути корисною для вбивства. — Він тоскно зітхнув. — Я б усе віддав, щоб роздивитися її! Дао епохи генерала Ці безцінна, якщо вдасться її знайти.

Він сторожко подивився на Фроста, який раптом збліднув.

— Щось не так, детективе?

— Я знаю, де знайти цей меч, — тихо відповів Фрост.

28

І знову до моєї студії вторглися детективи Ріццолі та Фрост, цього разу з ошатно вбраним чорношкірим джентльменом, боязка м’якість якого вказувала на те, що він не з поліції, на відміну від них. Це несподіване вторгнення лякає моїх учнів, вони завмирають, різко припиняють спаринг. Лише Белла одразу починає діяти — прослизає повз учнів, стає поруч зі мною. Вона відважно охороняє мене усіма своїми п’ятьма футами й чотирма дюймами зросту, включно з їжакуватим чорним волоссям. Мене не дивує цей візит, і я кидаю на Беллу погляд, який каже: «Відступи. Я впораюся з цим».

Вона ледь помітно киває, але вперто залишається поруч.

Детектив Ріццолі бере на себе головування в розмові. Ну звісно ж; вона несе свій авторитет, наче герб.

— Місіс Фан, ми так розуміємо, що ви маєте у своїй власності старовинний меч, — каже вона. — Просимо вас здати нам зброю.

Я дивлюся на детектива Фроста. Мій холодний погляд звинувачує, і його очі темнішають від сорому. Коли ми з ним розділили їжу того вечора, коли нас зігріла дружба, я дозволила йому потримати в руках Чжен Ї і розповіла історію шаблі. Тієї ночі я бачила в його обличчі доброту. Тепер же воно стиснулося в маску, яка відрубує усі натяки на наш попередній зв’язок. Зрозуміло, що понад усе він поліцейський, і це отруює можливу дружбу між нами.

— Якщо ви вирішите не віддавати зброю, — каже детектив Ріццолі, — у нас є ордер.

— А якщо я віддам вам шаблю, що ви з нею зробите? — запитую я.

— Ми оглянемо її.

— Навіщо?

— Щоб визначити, чи використовувалася вона для скоєння злочину.

— Її повернуть мені цілою?

— Місіс Фан, ми не ведемо переговорів. Де шабля?

Белла виходить вперед, випромінює лють, що гуде, мов високовольтний дріт.

— Ви не можете просто так її конфіскувати!

— Закон каже, що можу.

— Чжен Ї кілька поколінь перебуває у моїй родині, — кажу я. — І ніколи не полишала мене.

Детектив Ріццолі дивиться похмуро.

— Що за Чжен Ї?

— Так її назвали, коли скували. Це значить «справедливість».

— Шабля має ім’я?

— Чому вас це дивує? Хіба у західній культурі немає легенди про меч на ім’я Екскалібур?

— Мадам Фан, — озивається з тихою повагою чорношкірий чоловік. — Повірте, я жодним чином не хочу пошкодити вашу шаблю. Я розумію її цінність і обіцяю поводитися з нею обережно.

— І чому я маю вам вірити? — питаю.

— Бо моя робота — охороняти й зберігати таку зброю. Я доктор Келвін Черрі з музею Артура Саклера, і я свого часу оглянув чимало старовинних мечів. Знаю їхню історію, знаю їхні битви. — Він схиляє голову з шаною, яка мене вражає, і тихо каже: — Я мав би за честь, якби ви дозволили мені побачити Чжен Ї.

Дивлячись в його м’які карі очі, я бачу щирість, якої не чекала. Цей чоловік досконало вимовляє її ім’я, тож я розумію, що він говорить мандарином. Ще важливіше те, що він розуміє: хороша зброя вимагає поваги через майстерність того, хто її зробив, та прожиті нею століття.

— Ходімо зі мною, — кажу я. — Белло, займися, будь ласка, класом.

Я веду гостей до свого кабінету й замикаю двері. Дістаю з кишені ключ, відмикаю шафу, відкриваючи шовковий згорток на полиці. Обома руками простягаю його докторові Черрі.

Він бере згорток, вклоняючись, і обережно кладе на стіл. Детективи Ріццолі й Фрост спостерігають, як він відгортає шари червоного шовку, відкриваючи зброю. На мить зупиняється, роздивляючись піхви з лакованого дерева з бронзовими деталями. Руків’я так само зроблене з лакованого дерева, але вкрите шкірою ската, яка взялася зеленими плямами. Коли він дістає шаблю, лезо мелодійно стогне, і моя шкіра вкривається сиротами.

— Лює дао, — тихо каже доктор.

Я киваю.

— Шабля вербового листя.

— Кажете, це ваша сімейна зброя?

— Вона належала моїй матері. І її матері до того.

— На скільки поколінь назад?

— До генерала Ваши.

Чоловік дивиться на мене, помітно збентежений.

— Правда?

— Це наш рід.

— Що це за генерал? — втручається детектив Ріццолі.

— Детективе, ця історія вам сподобається, — каже доктор Черрі. — Генерал Ваши — це жінка, найвідоміша майстриня подвійного дао. Воїтелька, яка билася двома мечами одночасно. Вона командувала тисячами солдатів в епоху династії Мін, вела їх у бій проти тих японських піратів, про яких я розповідав. — Він зачудовано дивиться на мене. — І ви — її нащадок.

Я усміхаюся до нього й киваю.

— Дуже приємно, що ви про неї знаєте.

— Але ж це вражає! Подумати лише…

— Докторе Черрі, — перебиває його детектив Ріццолі. — То що там з мечем?

— О, так. Авжеж.

Він дістає окуляри, чіпляє їх на носа. Карі очі за склом зосереджено примружуються.

— Вигин типовий для дао вербового листя. Дуже старий дизайн, — пояснює він детективам. — Шабля дещо коротша, ніж зазвичай, але це логічно, якщо зброя створювалася для жіночої руки. Канавки кровостоку так само типові, вони полегшують меч. Подивіться на різьблення по сталі! Дивовижно, який глибокий візерунок! А руків’я! Цілком може здатися, що воно оригінальне, якщо не знати, що йому принаймні п’ятсот…

Він замовкає. Я бачу, як глибшають зморшки над окулярами. Наступні хвилини він мовчить. Підносить дао ближче до окулярів, ретельно роздивляється гострий край леза. Перевіряє на гнучкість. Зрештою дістає з кишені збільшувальне скло, розглядає крізь нього різьблені панелі.

Нарешті доктор випростується, і коли він дивиться на мене, я бачу в його очах дивний смуток. Майже жаль. Він тихо опускає дао назад у піхви й передає мені.

— Мадам Фан, — каже він. — Дякую, що дозволили подивитися на Чжен Ї.

— То ви закінчили? — питаю.

— Немає потреби її забирати.

Детектив Ріццолі протестує.

— Докторе Черрі, шаблю мають оглянути в лабораторії.

— Повірте, це не та зброя, яку ви шукаєте.

Ріццолі розвертається до детектива Фроста.

— Це ж той меч, який ти бачив?

Фрост має збентежений вигляд. Він переводить погляд із мого обличчя на шаблю у піхвах у моїх руках і назад. Обличчя стає багряне, коли він усвідомлює, що міг помилитися.

— Ну то як? — знову питає вона.

Фрост хитає головою.

— Я не впевнений. Тобто я бачив її лише мить.

— Детективе Фрост, — холодно кажу я, — коли наступного разу зайдете у гості, я сподіваюся, вам стане чемності сказати, чого саме ви від мене хочете.

Докір знаходить свою ціль, Фрост здригається, наче вжалений.

Детектив Ріццолі зітхає.

— Місіс Фан, незалежно від того, що каже доктор Черрі, нам треба забрати меч для подальшого вивчення.

Вона простягає руки, чекає, коли я передам їй цей приз.

Після паузи я опускаю шаблю на її долоні.

— Я чекаю, що мені повернуть її цілою.

Відвідувачі йдуть. Я бачу, як детектив Фрост озирається на мене з жалем, та презирство закриває мене, мов щит, відбиває всі можливі вибачення. Він виходить за двері, понуро зігнувшись.

— Сіфу? — м’яко каже Белла, заходячи до кабінету.

У сусідньому приміщенні учні продовжують спарингувати, обмінюються ударами, стогнуть і пітніють. Вона зачиняє двері, щоб ніхто не побачив задоволені погляди, якими ми обмінюємося.

Рух, рух у відповідь. Шахова партія триває, і поліція досі на крок відстає.

29

Джейн зачекала, доки вони пройдуть пів кварталу до місця, де стояли їхні автомобілі, і лише тоді напала на доктора Черрі.

— Звідки така впевненість, що це не та зброя?

— Віднесіть її до лабораторії, нехай там оглянуть, якщо не вірите мені, — сказав він.

— Ми шукаємо старовинний китайський меч, і в неї він випадково є.

— Та шабля, яку ви у неї забрали, не та зброя, що ви шукаєте. Так, на лезі є подряпини й зарубки від використання, але різьблення й кровостоки надто глибокі. Та й руків’я, схоже, не мінялося. Дерев’яне руків’я епохи династії Мін не пережило б стільки століть у такому доброму стані.

— То це не стара шабля?

— Вона, безсумнівно, майстерно зроблена, має колодку й баланс, як у шаблі династії Мін. Але це дуже добра репродукція. Їй років п’ятдесят, щонайбільше сімдесят п’ять.

— Чому ви не сказали про це, поки ми були там?

— Бо очевидно, що вона вірить, що зброя справжня. Вона вірить, що саме її передавали у спадок покоління за поколінням її родини. Мені не стало сміливості розчаровувати її, бо ж це стільки для неї важить.

Він глянув у бік воріт пайфан. Був день, і до Чайнатауна сходилися охочі пообідати — кишіли на вузьких вулицях, видивлялися меню у вікнах. Доктор Черрі трохи сумно оглянув цей натовп.

— У музеї, де я працюю, — заговорив він, — мене часто просять оцінити сімейний спадок. Люди приносять усілякий непотріб з горищ — вази, картини, музичні інструменти. Речі, з якими пов’язана родинна міфологія. Майже завжди мій вердикт їх розчаровує, бо вони несуть мені не скарби, а дешеві репродукції. Це змушує людей ставити під питання усе те, що вони чули дітьми. Це нищить їхню особисту міфологію, і я ненавиджу так чинити. Люди прагнуть вірити у свою винятковість. Вони прагнуть вірити в те, що їхня родина має унікальну історію, і за доказ цього вони мають старовинну каблучку бабусі або стару дідусеву скрипку. Навіщо озвучувати їм жорстоку правду, те, що більшість із нас украй звичайні? І сімейні реліквії, які ми так шануємо, майже завжди фальшивки.

— Місіс Фан вірить, що веде свій рід від воїтельки, — сказав Фрост. — Ви вважаєте, що це чергова сімейна фантазія?

— Я думаю, що так їй говорили батьки. І подарували ту шаблю на підтвердження своїх слів.

— То це неправда. Про генерала Ваши.

— Усе можливо, детективе Фрост. Ви можете бути нащадком короля Артура чи Вільгельма Завойовника. Якщо це для вас важливо, якщо це допомагає вам прокидатися зранку — можете в це вірити. Бо сімейна міфологія значить для нас значно більше, ніж правда. Вона допомагає впоратися з тим, які направду незначні наші життя.

Джейн пирхнула.

— У моїх родинних легендах ішлося хіба про те, скільки пива міг вижлуктити за раз дядько Лу.

— Навряд чи ви чули лише про це, — сказав доктор Черрі.

— Ще чула, що на весіллі моєї прабабусі всі гості потруїлися частуванням.

Він усміхнувся.

— Мені йдеться про героїв. У вашій родині мусив бути бодай один. Подумайте, детективе. Подумайте про те, яке значення ці герої мають для вашого сприйняття себе.

Джейн і справді думала про це дорогою додому, але на гадку спадали хіба пустотливі розбишаки. Кузен Ріццолі, який намагався довести, що Санта Клаус справді може потрапити до будинку традиційним шляхом, що призвело до екстреного розбирання димаря в будинку його матері. Або ж дядько, який розвеселив компанію на Новий рік саморобними феєрверками і приїхав із лікарні без трьох пальців.

Але були також і оповіді тихої гідності, як-от про двоюрідну бабцю, яка черницею поїхала в місію до Африки. Ще одну двоюрідну бабцю, яка змогла прогодувати вісьмох дітей в Італії у воєнні часи. Їх можна було назвати героїнями, але іншими, тихішими.

Реальні жінки, які виживали, зовсім не схожі на легендарну пращурку Айріс Фан, яка билася двома шаблями й вела солдатів у бій. Це здавалося такою ж оповідкою, як і казка про Сунь Укуна, Короля Мавп, який захищав невинних, бився з демонами й річковими потворами. Айріс жила у такому ж казковому світі, де самотня вдова могла вірити в те, що вона — майстриня бойових мистецтв, у венах якої тече кров прадавніх воїнів. І хто звинуватить її за втечу до такої фантазії? Айріс помирала від лейкемії. Її чоловік та дочка загинули. Чи мріяла вона про поля бою та славу, сидячи на самоті в своєму сумному домі, з тими сумними меблями? «Чи мріяла б про це я?»

Коли Ріццолі натиснула на гальма на червоний сигнал світлофору, задзвонив її мобільний. Не дивлячись на підпис, вона відповіла й мало не оглухла, коли їй у вухо заволав розлючений голос.

— Якого дідька, Джейн? Чому ти мені не сказала? — обурювався Френкі, її брат. — Не можна їй цього дозволити!

Джейн зітхнула.

— Я так розумію, ти про мамині заручини?

— Мені про це розповів Майк.

— Я збиралася тобі зателефонувати, але була зайнята.

— Вона не може вийти за того типа. Ти мусиш її зупинити.

— Не хочеш пояснити, як саме я маю це зробити?

— На Бога, та вона ж досі заміжня!

— Ага. За чоловіком, який кинув її заради Блонди.

— Не кажи так про тата.

— Саме так він і зробив.

— Це ненадовго. От побачиш, тато повернеться додому. Йому просто треба вигуляти свої яйки.

— Мамі це скажи. І побачиш, що вона про це думає.

— Чорт забирай, Джейн, повірити не можу, що ти збираєшся це допустити. Це ж сім’я Ріццолі. Сім’я має триматися купи. Що ми взагалі знаємо про того Корсака?

— Та годі. Ми обоє знаємо, що він нівроку.

— Що це взагалі значить — нівроку?

— Він гідна людина. І хороший коп.

Джейн замовкла, вражена тим, що взялася захищати чоловіка, якому не надто раділа у ролі свого вітчима. Утім, вона сказала про Корсака щиру правду. Він справді був гідною людиною, чоловіком, на якого можна покластися. Жінці може дістатися значно гірший.

— То ти не проти того, що він шпекає ма? — запитав Френкі.

— Ти ж не проти того, що тато шпекає Блонду.

— Це інше. Він чоловік.

Це її роздратувало.

— А мамі шпекатися не можна? — відрубала вона.

— Вона ж наша мати!

На світлофорі загорілося зелене світло. Проїжджаючи перехрестя, Джейн сказала:

— Френкі, наша мама ще не померла. Вона весела й приваблива і заслуговує на другий шанс у коханні. Замість того щоб їй за це докоряти, поговори краще з татом. Вона зараз із Корсаком передовсім через нього.

— Так, я з ним поговорю. Може, саме час узяти все під свій контроль.

Френкі кинув слухавку.

«Контроль? Ми опинилися тут саме тому, що татові контролю забракло».

Вона кинула мобільний на сидіння, занепокоєна тим, як на таку новину відреагує батько. І розлючена тим, що мусить перейматися ще й цим — додатковим м’ячиком для жонглювання, тоді як у повітрі над нею вже зависнув цілий десяток.

Телефон знову задзвонив.

Ріццолі різко з’їхала до узбіччя, щоб відповісти.

— Френкі, я не маю на це часу! — гарикнула у слухавку.

— Який ще, в дідька, Френкі? — озвався чоловічий голос не менш роздратовано. — Слухайте, Ріццолі, годі з мене цього лайна, «Червоного фенікса», припиняйте це все.

Це, безсумнівно, був шорсткий голос Кевіна Доног’ю. І його ж чарівний словниковий запас.

— Не розумію, про що ви, містере Доног’ю, — відповіла вона.

— Сьогодні ще одна прийшла. Цього разу сунули мені під двірник на лобовому склі. Уявляєте, вистачило ж нахабства торкнутися моєї клятої тачки!

— Ще одна що?

— Копія некролога Джої. «Любив баскетбол та стріляти по мішенях, після нього залишилися люблячі мати й сестра», бла-бла-бла. І записка на звороті.

— Що там написано?

— «Воно йде по тебе».

— І ви справді сприймаєте це серйозно?

— Двох людей на шмаття порубала якась скажена мавпа, і ви думаєте, що мені не варто сприймати це серйозно?

Ріццолі спокійно запитала:

— Яку мавпу ви маєте на увазі?

— Що, я не мав би про це знати?

— Це не публічно доступна інформація.

— А я вам і не публіка, ясно? Я — платник податків, чиє життя перебуває під загрозою.

«Він пробрався у наше розслідування, — подумала Ріццолі. — Пробрався у поліцію Бостона».

Це не мало б її дивувати: така владна людина, як Доног’ю, може всюди купити очі й вуха, включно з мерією та Шредер-плаза.

— Робіть свою роботу, детективе, — сказав він. — Ви маєте служити й оберігати, пригадуєте?

«Шкода, що я мушу оберігати таке сміття, як ти». Вона набрала повітря й спробувала говорити якомога ввічливіше.

— Мені треба оглянути останню записку. Де ви зараз?

— У себе на складі, на Джеффріз-пойнт. Довго тут не затримаюся, тож поспішайте.

30

Було вже темно, коли Ріццолі заїхала у відчинені ворота «Гуртового продажу м’ясних продуктів від Доног’ю» й припаркувалася між «БМВ» та сріблястим «мерседесом». Схоже, бандити й справді любили блискучі імпортні штуки. Виходячи з автівки, вона почула, як гуркоче літак над злітною смугою аеропорту Логана неподалік, а піднявши голову, побачила, як він заклав віраж і полетів на південь. Ріццолі подумала про пляжі Флориди, пунш із ромом, пальми. Як гарно було б узяти відпустку від убивств і поніжитися на сонечку.

— Детективе Ріццолі.

Розвернувшись, вона упізнала одного з кремезних охоронців, які були в резиденції Доног’ю кілька днів тому. Це був Шон.

— Він чекає, — сказав Шон і подивився на її кобуру. — Спочатку оце віддайте.

— Минулого разу містер Доног’ю не був проти.

— Ага, а сьогодні він нервується. Через ту записку на лобовому склі.

Він простягнув руку.

— Я свою зброю нікому не віддаю. Скажете містерові Доног’ю, нехай приходить до мене у відділок. Буду рада поспілкуватися з ним там.

Ріццолі розвернулася до свого авто.

— Гаразд, гаразд, — здався чоловік. — Але, щоб ви знали, я стежитиму за вами, як той яструб.

— Як скажете.

Вона пройшла за ним на склад, і коли броньовані двері гупнули в неї за спиною, пошкодувала, що не взяла теплу куртку. То була справжня печера без вікон, дуже холодна, — у повітрі було видно завитки пари від подиху. Шон провів її через пластикову завісу до холодильної зони. Із гаків у стелі звисали велетенські коров’ячі боки — ряд за рядом, мов ліс підвішених трупів. Прохолодна імла смерділа кров’ю й різаниною; Ріццолі стало лячно, що цей запах триматиметься на волоссі й одязі ще довго після того, як вона залишить це місце. Вони пройшли крізь ліс м’яса до кабінету в дальній частині будівлі, її провідник постукав у двері.

Двері розчахнулися, другий знайомий їй охоронець махнув рукою, запрошуючи. Джейн увійшла до приміщення без вікон, і двері глухо гупнули за її спиною. Вона опинилася у полоні в справжній фортеці у холодильнику з м’ясом, під охороною озброєних головорізів, але, схоже, нервувалася менше, ніж той, хто її сюди покликав. Ось із чим доводиться миритися, коли ти голова ірландської мафії, постійно охоплений страхом та параноєю. Мати владу — це постійно страшитися тієї миті, коли втратиш її.

За своїм столом Кевін Доног’ю здавався ще більш роздутим, ніж завжди; схожі на сардельки пальці лежали на пластиковому пакеті з новою запискою. Він підняв її вгору.

— На жаль, мої блискучі помічники всю її облапали, перш ніж показали мені.

— На цих записках ніколи не буває відбитків пальців, — сказала Ріццолі, забираючи пакет. — Той, хто їх надсилає, надто обережний.

Вона подивилася на записку. Це був той самий некролог Джої Ґілмора, надрукований у «Бостон Ґлоуб» дев’ятнадцять років тому. Перевернувши записку, вона прочитала виведену друкованими літерами фразу: «ВОНО ЙДЕ ПО ТЕБЕ».

Ріццолі підвела погляд на Доног’ю.

— Як думаєте, що це за «воно»?

— Ти що, відстала? Ясно ж, що це про те створіння, яке носиться містом і бавиться у месника з мечем.

— Навіщо цьому месникові переслідувати вас? Чи ви в чомусь винні?

— Я не мушу бути винним для того, щоб упізнати небезпеку, коли бачу її. Цього мені предостатньо.

— Я й не знала, що торгівля крутими шматками м’яса така небезпечна.

Доног’ю вирячив на неї бліді очі.

— Ти надто розумна дівчина, аби вдавати дурепу.

— Але недостатньо розумна, щоб зрозуміти, чого ви від мене хочете, містере Доног’ю.

— Я ж телефоном сказав. Я хочу, щоб це гівно припинилося, поки знову не пролилася кров.

— Маєте на увазі, ваша кров. — Ріццолі глянула на чоловіків, що стояли обабіч неї. — Як на мене, у вас тут чимало захисту.

— Не проти того… того створіння. Чим би воно не було.

— Створіння?

Ірландець хитнувся вперед, обличчя розпашілося від нетерплячки.

— Містом ходять чутки, що воно порубало двох професіоналів, мов шинку на салат. А тоді зникло, не лишивши й сліду.

— То були ваші професіонали?

— Я ж уже сказав. Ні, я їх не наймав.

— Маєте підозри, на кого вони могли працювати?

— Якби знав, сказав би. Я виставив мацаки й чув, що кілька тижнів тому вийшло замовлення на того копа.

— На детектива Інґерсолла?

Доног’ю кивнув, три підборіддя затремтіли.

— Щойно пропозиція вийшла на вулиці, він перетворився на ходячий труп. Певно, дуже когось вибісив.

— Інґерсолл був у відставці.

— Але ставив забагато запитань.

— Так, містере Доног’ю, про дівчат. Про зниклих дівчат. — Джейн подивилася йому в очі. — Оце тема, що може змусити вас нервуватися.

— Мене? — Він відхилився на спинку стільця, який голосно затріщав під його вагою. — Не уявляю, про що це ти.

— Проституція? Торгівля неповнолітніми дівчатами?

— Доведи.

Ріццолі знизала плечима.

— Якщо вже так подумати, то, може, варто дозволити тому мавпячому створінню робити своє.

— Воно не того переслідує! Я не маю жодного стосунку до «Червоного фенікса»! Так, Джої був стукачем, і я по ньому не плакав, коли його пришили, але то було не моє замовлення.

Детектив подивилася на некролог Джої.

— Хтось вважає інакше.

— То божевільна з Чайнатауна. За цим має стояти вона.

— Ви про місіс Фан?

— Я думаю, вона найняла Інґерсолла розпитувати, щоб дізнатися, хто вбив її чоловіка. Він підійшов надто близько до правди, так і почалася ця війна. Якщо думаєш, що ірландці жорстко грають, то ти просто китайців не бачила. Їхні люди куди завгодно можуть пробратися. Буквально крізь стіни проходять.

— То ми про людей чи про казкових персонажів?

— Не бачила фільм «Ніндзя-вбивця»? Їх змалечку вчать убивати.

— Ніндзі — то Японія.

— Не прискіпуйся! Навички ті ж, тренування те ж. Ти ж знаєш, звідки вона? Знаєш про походження Айріс Фан? Я з цим трохи розібрався. Вона виросла у якомусь таємному монастирі в горах, де дітей тренують для такого. Певно, вже років у десять могла дорослому чоловікові шию зламати. А тепер на неї працюють усі ті її учні.

— Вона — п’ятдесятип’ятилітня вдова.

«Недужа жінка із сумною манією величі, — додала Джейн подумки. — Жінка, яка вірить, що веде рід від міфічного генерала, і має фальшивий меч на доказ цього».

— Бувають вдови, а буває вона.

— Ви точно знаєте, що Айріс Фан вам погрожує?

— Довести це — твоя робота. Я просто кажу, чим це мені відгонить. Вона тієї ночі втратила чоловіка і вважає, що це я його замовив. Мене звинувачують у стрілянині в «Червоному феніксі», і це той випадок, коли я, чорт забирай, цього не робив.

Будівлю раптом струсонув голосний звук. Джейн краєм ока побачила обличчя Доног’ю, завмерле в здивуванні, а тоді в кімнаті стало чорно.

— Що за хрінь? — загорлав ірландець.

— Схоже, електрику вибило, — мовив один із охоронців.

— Я бачу, що вибило! Запусти генератор!

— Якщо ліхтарик знайду…

Гамір над головою змусив усіх замовкнути. Джейн підняла голову: дахом подріботіло часте гуп-гуп-гуп. Вдивляючись у темряву, вона чула, як гупає серце, відчувала, які слизькі від поту долоні, що тягнуться розстібнути кобуру.

— Де вимикач генератора? — запитала вона.

— Він… він на складі, — хрипким від страху голосом відповів один із охоронців десь близько. — Електрощиток на задній стіні. Але в темряві я його не знайду. Зважаючи на цю…

Він замовкнув: знову почувся той звук, мов дощ по даху.

Джейн покопирсалася в сумочці, дістала ліхтарик. Клацнула кнопку, промінь світла поцілив точно у Доног’ю, обличчя якого блищало від страху й поту.

— Набирайте дев’ять-один-один, — звеліла вона.

Ірландецьсхопив зі столу радіотелефон і знову грюкнув ним об стіл.

— Не працює!

Ріццолі дістала з-за пояса мобільний. Немає сигналу.

— Це приміщення свинцем оббите чи як?

— Стіни куленепробивні й захищені від вибухів, — відповів Доног’ю. — Заради безпеки.

— Чудово. Абсолютна мертва зона.

— Сигнал ловиться надворі.

«Але я не хочу надвір. І ніхто не хоче».

У кімнаті ставало все тепліше, стіни вловлювали жар їхніх тіл та їхній страх. «Не можна вічно тут сидіти, — подумала вона. — Хтось має вийти й подзвонити, і щось не схоже, що це буде хтось, окрім мене».

Вона дістала зброю, пішла до дверей.

— Я поведу. Тримайтесь ближче.

— Зажди, — втрутився Доног’ю. — Мої хлопці з тобою не підуть.

— Мені потрібне підкріплення.

— Їм платять, щоб вони охороняли мене. Тож залишаться тут.

Ріццолі розвернулася, посвітила йому просто в очі.

— Гаразд. То йдіть ви з вашими хлопцями. А я посиджу тут і зачекаю, поки ви повернетеся.

Вона схопила стілець, сіла й вимкнула ліхтарик.

Минула мить у темряві, тиша наростала. Чути було лише хрипке зі страху дихання Доног’ю.

— Згода, — нарешті сказав він. — Бери Коліна. Але Шон залишиться тут.

Джейн не мала уявлення, чи можна довіряти Колінові, сподівалася лише, що йому вистачить сірої речовини мозку не підстрелити її випадково у спину. Біля дверей вона зупинилася, прислухаючись, але бар’єр був надто товстий. Захищений від пострілів і від вибухів, так Доног’ю сказав.

Вона відсунула засув і трошки прочинила двері. За межами кабінету темрява не була така непроглядна: тьмяний відблиск міста лився у високі вікна складу, і цього було достатньо, щоб Джейн бачила темні обриси м’яса на гаках, схожі на формацію воїнів тіней. У тому мороці могло чаїтися що завгодно — просто ще один силует серед яловичих боків.

Джейн увімкнула ліхтарик, швидко проглянула периметр. Одного руху ліхтарика вистачило, щоб зафіксувати м’ясо на гаках, бетонну підлогу, туман її власного подиху. Вона чула, що Колін стоїть зовсім поруч, тремтливо дихає з переляку. Озброєний та нажаханий чоловік — не те підкріплення, яке вона мала на увазі. «Під кінець я можу лежати з кулею в хребті, — подумала вона. — Якщо те створіння не встигне знести мені голову».

— Де найближчий вихід? — прошепотіла вона.

— Попереду. В дальньому кінці будівлі.

Вона глитнула й пішла вперед, уздовж ряду туш. Водила ліхтариком туди-сюди, вишуковуючи будь-який рух, випадкове обличчя, блиск сталі. Та бачила лише продукцію бійні — живих істот, зведених до кісток і м’язів. Рука тремтіла, ліхтарик здавався слизьким. «Ким і чим би ти не було, — думала Джейн, — ти вже раз мене пожаліло». Та це не значило повторну милість — не тепер, коли створіння бачило, з якими людьми вона водиться.

Попереду виднілися туші. Джейн світила прямо вперед і не бачила краю. Різко зупинилася, намагаючись прислухатися за гуркотом власного серця.

— Що? — прошепотів Колін.

— Слухай.

Це було ледь чутне рипіння — із таким звуком хитається під вітром дерево. Та воно наростало, перетворюючись у ритмічний стогін, наче дерево хиталося все сильніше й сильніше. «Воно йде згори». Джейн підняла промінь до стелі й побачила, як розгойдується підвішена туша, мовби від поштовху невидимої руки.

Знову почулося рипіння, цього разу з лівого боку.

— Там! — гукнув Колін, і Джейн махнула ліхтариком на звук. Друга туша розгойдувалася у вузькому промені перед нею, мов велетенський маятник.

— Позаду! — знову озвався Колін, у голосі якого лунали верескливі нотки паніки. — Ні, он там!

Джейн крутилася, ліхтарик вихоплював рух у різних куточках зали, темрява оживала гучним хором дзенькоту, стогонів, вереску металу.

— Де воно, чорт забирай? — загорлав Колін, смикаючись у неї за спиною, вимахуючи зброєю на туші, що колихалися навколо.

Він вистрелив, і десь у темряві дзенькнув метал. Він вистрелив знову, і куля влетіла у морожене м’ясо.

— Та припини, поки нас обох не вбив! — крикнула на нього Джейн.

Колін припинив стріляти, але так і смикався на всі боки в пошуках цілі. Він явно всюди уявляв собі створіння, так само як вона. Он там — чи це не край обличчя, не блиск ока? Як щось може рухатися так швидко й безгучно? Раптом Ріццолі згадала ілюстрацію до китайських казок. Король Мавп, який стискає свій посох, і його довгий хвіст звивається, мов змія. Вона подумала про меч, що шепоче у темряві, поки лезо летить розрубати її горло. Глянула вгору, і на мить їй здалося, що вона бачить істоту нагорі, бачить хижі очі, що сяють у чорноті. Але створіння там не було — лише порожній сталевий гак в очікуванні свіжого м’яса.

Стогони й рипіння поволі згасли. Та вони з Коліном лишалися на місці, спина до спини, шалено вдивляючись у тіні. Куди б Джейн не спрямувала промінь ліхтарика, там нікого не було, але здавалося, що сама темрява стежить за ними. «А зважаючи на світло в моїй руці, — подумала вона, — те, що там сидить, точно знає, де ми».

— Рухаймося, — прошепотіла вона. — До дверей.

— Що воно таке? Із чим ми маємо справу?

— Пропоную не чекати нагоди це виявити.

Колін не збирався відставати. Просуваючись до дверей, Джейн майже відчувала на шиї його подих. Для такого, як він, зброя була штучним джерелом сміливості, що перетворювало боягуза на хулігана й убивцю. Але коли такий чоловік опинявся в темряві, де не було видно ворога, де сліпота зрівнювала всіх, на світ знову з’являвся боягуз. Лише коли вони дісталися виходу й ступили надвір, Ріццолі почула, як він полегшено зітхнув. У повітрі відчувався запах моря, а літаки в небі сяяли, мов мандрівні зорі. Джейн дістала мобільний і завмерла, не зводячи очей із даху складу. З постаті, яка присіла там, мов гаргулья проти нічного неба. Створіння дивилося на неї так само, як вона дивилася на нього. «Ворога воно в мені бачить чи друга?»

— Он воно! — загорлав Колін.

Джейн схопила його за руку, яку він піднімав, цілячись. Куля полетіла навмання у небо, нікому не зашкодивши.

— Якого хріна? — обурився ірландець. — Воно там! Убий його!

Фігура на даху й не поворухнулася — просто сиділа і витріщалася на них.

— Якщо ти його не підстрелиш, я це зроблю! — Колін знову підняв зброю і раптом завмер, продивляючись дах. — Де воно? Куди поділося?

— Зникло, — відповіла Джейн, дивлячись на порожній дах.

«Ти одного разу врятувало мені життя. Тепер я врятувала твоє».

31

— Доног’ю — мішок із лайном, — мовив Тем. — Я сказав би, хай створіння з ним розбереться. З ними усіма.

«Створіння». Іншої назви для того, що сиділо вночі на даху складу, вони не мали. Ніхто не бачив його обличчя, не чув голосу. Усі бачили хіба проблиски, завжди в темряві, де це було найбільше схоже на тінь, що рухається в тіні. Створіння ясно заявило свою позицію в битві між добром та злом. Воно уже розпатрало двох найманих убивць. Тепер зосередилося на Доног’ю.

«Але мене пожаліло, — подумала Джейн. — Звідки воно знає, що я на боці добра?»

— Що б це не було, — зітхнув Фрост, — воно до біса розумне, бо знає, як уникати камер спостереження.

Троє детективів увесь ранок просиділи в конференц-залі на другому поверсі, переглядаючи записи з камер району Джеффріз-пойнт, де розміщувався склад Доног’ю. Зараз на моніторі саме був запис із однієї з його камер, спрямованої на стоянку. Джейн дивилася, як її власне авто заїздить у ворота й стає біля «мерседеса» Доног’ю.

— Усміхнися, тебе знімає прихована камера, — прокоментував Фрост.

Ріццолі на відео вийшла з автомобіля й зупинилася, дивлячись на небо, наче принюхувалася до вітру. «Невже у мене справді таке скуйовджене волосся? — подумала вона, кривлячись. — І я так горблюся? Треба слідкувати за поставою. І втягувати живіт».

З’явився Шон, охоронець Доног’ю, вони поговорили про зброю Джейн. Шон наполягав, Джейн протестувала, розправляючи плечі.

— Чому ти не взяла когось із нас? — запитав Тем.

— Я просто заїхала по записку. Це ж пусте.

— Виявилося не дуже пусте. Ми стали б у пригоді.

На моніторі Джейн із охоронцем зникли на складі, зображення завмерло. Жодного руху, жодних змін на стоянці, окрім сяйва фар авто, яке проїхало вулицею. Фрост увімкнув прискорене перемотування на п’ять хвилин уперед. Десять хвилин. Зображення блимнуло й згасло.

— От і все, — сказав Фрост. — Те ж саме сталося з усіма чотирма камерами. Вимикається електрика, зображення зникає.

— То ми не маємо жодного кадру зі створінням, — мовив Тем.

— На камерах Доног’ю — не маємо.

— Воно що, невидиме?

— Можливо, просто знає, що робить. — Фрост розгорнув знімки складу зовні. — Я вранці узяв камеру й зробив ці фотографії. Тут видно, де саме висять камери. Вони цілком очікувано зосереджені на точках доступу, тобто на дверях та вантажних воротах. Але дальній край будівлі — суцільна стіна, тому він не під наглядом. І дах так само. — Він подивився на Джейн. — Тож уникнути камер цілком можливо. Тобто це не обов’язково якась надприродна істота.

— Учора ввечері було просто повірити в її надприродність, — тихо відповіла Ріццолі, пригадуючи моторошне рипіння й вереск металевих гаків, що колихалися навколо неї на складі. — Доног’ю має сигналізацію й охоронців, та навіть приблизно не знає, як захиститися від цього створіння, тож переляканий до всирачки.

— А нам що з того? — запитав Тем. — Створіння робить за нас нашу роботу. Там, де йдеться про зачистку поганців, я сказав би — нехай працює.

Джейн дивилася на фото складу.

— Знаєш, тут важко з тобою не погодитися. Я завдячую цьому створінню своїм життям. Але хочу знати, як воно пробралося до будівлі. Я там була, утім, не бачила його аж до останнього. До того як воно дозволило себе побачити, просидівши на даху достатньо довго, щоб і охоронець Доног’ю побачив.

— Навіщо йому це?

— Може, хотіло довести, що насправді існує? Може, хотіло налякати Доног’ю, показати, що може дістати його, якщо тільки захоче.

— То чому ж не дістало? Доног’ю живий-здоровий.

— І до смерті наляканий, — додала Джейн. — Але кумедно: я створіння більше не боюся. Гадаю, воно тут не просто так. Але цікаво, як воно робить те, що робить.

Вона подивилася на Тема.

— Що ти знаєш про ушу?

Той зітхнув.

— Ну звісно ж, ти питаєш про це азійця.

— Ну тебе, Теме, це ж логічно. Схоже, ти чимало знаєш про китайські казки.

— Так, — визнав він. — Завдяки бабусі.

— Доног’ю вважає, що його переслідують воїни ніндзя. Я вчора пошукала інформацію й дізналася, що насправді техніки ніндзя походять із Китаю. Доног’ю каже, що їх змалечку вчать убивати і вони можуть пробратися крізь будь-який захист.

— Ми обоє знаємо, що це наполовину фантастика.

— Так, але на яку саме половину?

— Ту, про яку зняли «Тигр підкрадається, дракон ховається».

— Люблю цей фільм, — зауважив Фрост.

— Невже ти бодай на мить повірив у те, що воїни можуть літати й битися у верхівках дерев? Звісно ж ні, бо це все казки. Такі ж, як бабусині оповідки про ченців, які ходять по воді. Про безсмертних, які спускаються з неба й змішуються з людьми.

— Але ж у легендах буває певна частина правди, — сказала Джейн. — І в Китаї справді були бойові ченці.

— Гаразд, оце — правда, — визнав Тем. — Справді був гірський монастир Шаолінь із бойовими ченцями. Вони прославилися майстерністю бою, коли захищали імператора від повстання. Та мистецтво ушу бере свій початок задовго до цих ченців. Йому тисячі років, ніхто насправді не знає його істинної історії. І з кожним століттям оповідки про ушу стають усе більш дикими. Так і виходить, що люди починають вважати воїнів ушу подібними на привидів. Наче їх неможливо вбити.

— Після минулого вечора я в це майже вірю, — завважила Джейн.

— Та ну.

— Тебе там не було. Ти не бачив.

— Я сам майже повірив у те, що це привид, — сказав Фрост, розглядаючи чергове відео. — Я зібрав відео з камер по всьому району і поки навіть і близько не бачив. Воно всюди примудряється пробігти через сліпі зони. — Він махнув на монітор. — Оце — камера, яка висить через дорогу від складу Доног’ю. Вона увесь час працювала, але нічого не дала.

— Якщо воно з плоті й крові, то десь та й з’явиться, — сказала Джейн.

Фрост перемкнув відео.

— Гаразд, оця камера — на квартал далі, уже майже на Саммер-стрит.

Він натиснув кнопку, на екрані з’явилося зображення провулку з сітчастим парканом у дальньому кінці. Минали хвилини, ніщо не ворушилося, не змінювалося.

— Знову нічого.

Ріццолі співчутливо поплескала напарника по спині й нарешті підвелася.

— Приємного перегляду. Набери мене, якщо щось помітиш.

— Так, так.

Вона вже майже вийшла за двері, коли почула, як Фрост різко вдихнув, і розвернулася.

— Що?

— Воно таке швидке!

— Я нічого не побачив, — сказав Тем.

Джейн повернулася до монітора, Фрост перемотав і знову натиснув відтворення. З’явилося те ж статичне зображення. Той же тьмяно освітлений провулок з сіткою.

— Ось, — гукнув Фрост.

Здавалося, постать виникла з темряви, спиною до камери, рушила провулком розмитою плямою. Одним стрибком перелетіла через сітку, приземлилася навприсядки по той бік. Тоді створіння випросталося на повний зріст.

Фрост зупинив відео.

Воно було від голови до п’ят убране в чорне. Обличчя не було видно, але силует був чіткий, з тонкою талією та безпомилковим вигином стегон.

— Це жінка, — сказав Фрост.

Белла Лі упевненими кроками увійшла до будівлі поліції Бостона на Шредер-плаза, вбрана у блакитні джинси з низькою посадкою, високі чоботи й чорну шкіряну куртку. Перш ніж пройти через металодетектор, вона влаштувала справжнє стриптиз-шоу для копів, стягнувши з себе куртку й відкривши тісну футболку, що облягала усі вигини грудей без бюстгальтера. На витріщання відповіла вбивчою посмішкою й пройшла через охорону до Джейн, яка вже чекала на неї.

— Не знала, що мушу пройти огляд, — сказала Белла.

— Усі його проходять. Навіть мер. — Джейн махнула до ліфта. — Нам нагору.

Поки вони піднімалися, Белла стояла, випнувши стегно й перекинувши чорну куртку через плече. Коротке волосся було ще більш їжакувате, ніж завжди, — мов шерсть кота, готового до бою. «Ця дівчина зможе мене вирубити», — подумала Джейн. Белла була невелика, але м’язиста і струнка, мов пантера. Дивлячись на неї, Джейн питала себе: «Чи тебе я бачила там, на даху? Чи це ти врятувала мене в тому провулку?»

Вона провела Беллу до кімнати для допитів на другому поверсі.

— Влаштовуйтеся. Я скажу детективу Фросту, що ви вже тут, — сказала Ріццолі й залишила молоду жінку саму.

У сусідній кімнаті вона приєдналася до Фроста, який спостерігав за Беллою через одностороннє дзеркало. Їхня гостя зовсім не нервувалася: вона відкинулася на спинку стільця, закинувши ноги в чоботях на стіл, і дивилася на стелю зі знудженим виглядом, схиливши голову набік.

— Вона дорогою щось цікаве говорила? — запитав Фрост.

Джейн похитала головою.

— Навіть не питала, чому ми її покликали.

— Оце цікаво. Думаєш, вона знає те, що знаємо ми?

— Гадаю, вона намагається нам показати, що їй на все начхати.

Жінка в сусідній кімнаті подивилася у дзеркало й вигнула брову в безпомилковому «То можемо вже перейти до справи?».

— Гаразд, — зітхнула Ріццолі. — Ходімо, постукаємо по клітці.

Джейн із Фростом увійшли до кімнати, Белла зняла ноги зі столу, але сиділа, так само розвалившись і склавши руки на грудях, на запитання відповідала монотонно. Першими були оманливо прості питання. Ім’я? Белла Лі. Дата народження? 18 травня. Професія? Інструкторка бойових мистецтв. Белла голосно позіхнула — втілення нудьги. Але від наступного запитання м’яз у її передпліччі смикнувся.

— Де ви були вчора, між шостою та дев’ятою вечора? — запитала Ріццолі.

Белла знизала плечима.

— Удома.

— Сама?

— А навіщо це вам?

— Ми хочемо перевірити.

— Моє особисте життя — приватна справа, не бачу приводу озвучувати комусь імена.

— То з вами тоді хтось був? — перепитав Фрост. — Можете назвати його ім’я?

— Чому ви вважаєте, що мене цікавлять чоловіки? Справді думаєте, що жінка не заслуговує кращого?

Вона провокаційно усміхнулася Джейн.

— Гаразд, — зітхнула та. — То як її звати?

Белла опустила погляд на власні руки, роздивляючись коротко обстрижені нігті.

— Нікого не було. Я була вдома сама.

— Могли б одразу так сказати.

— А ви могли б сказати, чому розпитуєте мене тут.

— Отже, ви були вдома сама. Чи виходили з помешкання?

— Не пригадую.

— Може, якщо ми покажемо вам фото, ви пригадаєте.

— Яке фото?

— Із камери спостереження у Джеффріз-пойнт, — відповів Фрост. — Ви пречудово уникаєте камер, міз Лі. Але одну пропустили.

Уперше Белла не мала готової відповіді, хоча вираз її обличчя не змінився й очі залишалися спокійними, мов лісові ставки.

— Ми знаємо, що на відео ви, — збрехала Джейн. Нахилившись уперед, вона побачила, як смикнулися зіниці дівчини у мимовільній і красномовній реакції. Белла здавалася спокійною, але внутрішні інстинкти бий-біжи працювали на повну. — Ми знаємо, що на складі були ви. Одне питання: чому?

Дівчина засміялася — яскрава демонстрація внутрішніх сил як для людини у відверто несприятливому становищі.

— Це ви мені скажіть. Ви ж наче все знаєте.

— Ви прийшли налякати Кевіна Доног’ю.

— Навіщо це мені?

— Спочатку ви підклали записку з погрозою йому на лобове скло. Тоді вломилися на склад. Відключили сигналізацію й телефон.

— Я сама все це зробила?

— Ви прекрасно опанували бойові мистецтва. Навчалися в одній з найкращих академій світу, в Тайвані. — Джейн ляснула текою об стіл. — Ось досьє ваших подорожей за останні п’ять років.

Белла схилила голову.

— У мене є досьє?

— Тепер є.

Вона розгорнула теку, погортала папери з удаваною нецікавістю.

— Так, я виїжджала з країни й поверталася. Хіба ми, американці, не можемо подорожувати де заманеться?

— Не так багато американців п’ять років проводять у тайванському монастирі за вивченням прадавнього мистецтва ушу.

— У всіх свої смаки.

— Є один цікавий момент. За вас платила місіс Фан. Вона не надто заможна, однак оплатила роки вашого навчання, платила за перельоти. Чому?

— Вона побачила в мені талант.

— Коли ж це сталося?

— Вона знайшла мене на вулиці, мені було сімнадцять. Вона взяла мене до себе й привела до ладу. Певно, тому, що я нагадувала їй доньку.

— Це тому ви в Бостоні? Вдаєте її сурогатну дочку?

— Я викладаю в її студії. Ми практикуємо один стиль бойових мистецтв. І маємо спільну філософію.

— Що ж це за філософія?

Белла подивилася їй в очі.

— Справедливість — це спільна відповідальність.

— Справедливість? Чи помста?

— Хтось може сказати, що помста — це синонім справедливості.

Джейн пильно придивилася до Белли, намагаючись її зрозуміти. Намагаючись вирішити, чи це те ж створіння, що врятувало її життя в провулку, а потім сиділо на даху складу. Белла була справжня, плоть і кров, як будь-яка інша двадцятичотирирічна жінка, але звичайною вона не була. Дивлячись в її очі, Джейн бачила проблиск чогось чужого, дикого. Дух звіра, який змусив її відсторонитися, від якого шкіра вкрилася сиротами. Наче в цих очах вона побачила щось нелюдське.

Тишу порушив Фрост.

— Міз Лі, саме час сказати нам правду.

Белла глянула на нього зневажливо.

— А де тут неправда?

— Я про те, чому Айріс Фан обрала саме вас.

— Вона могла обрати будь-кого.

— Але ж не зробила цього. Вона прилетіла аж до Сан-Франциско у пошуках конкретної сімнадцятилітньої дівчини, в якої щойно померла мати. Дівчини, яка втекла з прийомного дому і жила на вулиці. Що у вас такого особливого?

Белла не відповіла, тож далі заговорила Джейн.

— Ми маємо вашу шкільну справу з Каліфорнії. Там не вказаний імміграційний статус вашої матері.

— Моя мати померла. Яке це має значення?

— Вона була нелегальною іммігранткою.

— Доведіть це.

— А ви, Белло?

— Я маю американський паспорт.

— У ньому написано, що ви народилися в штаті Массачусетс. Через шість років вступили у школу в Сан-Франциско. Ваша мати працювала покоївкою в готелі за сфальшованим номером соціального страхування. Чому ви туди переїхали? Чому раптом зібрали речі й утекли до Каліфорнії?

Джейн нахилилася достатньо близько, щоб побачити власне відображення у цих бездонних очах.

— Я добре розумію, хто ви насправді. Просто поки що не можу цього довести. Але доведу, не сумнівайтеся. — Вона глянула на Фроста. — Покажи їй ордер на обшук.

Белла спохмурніла.

— Ордер?

— Він дає нам право потрапити у ваше помешкання, — пояснив Фрост. — Детектив Тем зараз там із командою.

— І що ж він, на вашу думку, має там знайти?

— Докази того, що ви пов’язані зі смертями невідомої особи жіночої статі 15 квітня та невідомої особи чоловічої статі у ніч на 21 квітня.

Жінка похитала головою.

— Шкода вас розчаровувати, але я маю залізне алібі на 15 квітня. Я була на сцені, виступала з ушу-програмою в Чайнатауні. Маю принаймні дві сотні свідків.

— Це ми перевіримо. А поки що, якщо вам потрібен адвокат, саме час його викликати.

— Ви мене заарештовуєте?

Белла смикнулася вперед таким різким рухом, що Джейн здригнулася, усвідомлюючи, як швидко й смертельно може рухатися ця молода жінка.

— Оце, — тихо мовила вона, — дуже велика помилка.

Щось заворушилося в глибині Беллиних очей, мов якесь створіння прокидалося в чорнильній глибині.

— Скажіть, чому це помилка. Може, ми передумаємо, — сказала Джейн.

Белла глибоко вдихнула, й здалося, що нею оволоділо щось інше. Щось таке, що дивилося на детективів очима холодними, мов полірований камінь.

— Мені немає чого більше сказати.

У квартирі Белли було чисто. Надто чисто. Джейн стояла у вітальні й дивилася на килим із паралельними слідами від порохотяга.

— Уся квартира така, — сказав Тем. — Кухня й ванна бездоганно вичищені. У кошиках для сміття ані папірця. Наче тут ніхто не живе. Або вона одержима прибиранням, або позбувалася доказів.

— Звідки вона могла знати, що ми прийдемо?

— Якщо тебе викликають до департаменту поліції, ти, найімовірніше, підозрюваний. Так і зрозуміла.

Джейн підійшла до вікна, визирнула крізь бездоганно чисте вікно на вулицю внизу, де шкутильгали, тримаючи одна одну попід руки, дві літні жінки. У цьому куточку Тай-Тун-віллідж на південному краю китайського кварталу було тихо. Айріс Фан мешкала далі вулицею, за хвилину ходьби звідси. Цей район здавався окремим всесвітом, у якому Ріццолі почувалася чужою. Це відчуття підкріплював кожен погляд, кожен нервовий шепіт серед сусідів. Значок та влада робили Джейн чужинкою, куди б вона не пішла, — чужинкою, яка могла бути або найкращим другом, або ж найгіршим ворогом.

Вона відвернулася від вікна й пішла до ванної, де Фрост вивчав уміст шафки під умивальником, стоячи на колінах.

— Нічого, — повідомив він і підвівся, розпашілий. — Ані волосини у душі чи вмивальнику. В аптечці я знайшов хіба аспірин та еластичний бинт. Наче тут ніхто не живе.

— Ми впевнені, що вона тут живе?

— Тем говорив із сусідом. Літній чоловік, за вісімдесят. Каже, що майже її не бачить, але час від часу чує голоси в квартирі. — Фрост постукав по стіні. — Вони дуже тонкі.

— Голоси, у множині?

— Певно, телевізор. Живе вона сама.

Джейн роззирнулася: ванна кімната була аскетична.

— Якщо вона тут узагалі живе.

— Хтось платить за житло.

— Схоже, хтось тут і порохотягом з хлоркою проходиться.

— Цікаве про порохотяг. Ми його не знайшли, тож і пошукати трасологічних доказів у смітті не можемо.

Ріццолі пішла до спальні, в якій розмовляв по мобільному Тем. Він кивнув їй. Підлога була дерев’яна, чисто заметена. Простирадла й покривало відкинуті, відкриваючи матрац. Джейн опустилася на коліна, зазирнула під ліжко й побачила, що там підлога така ж вичищена — ані порошинки. У полі зору з’явилися черевики, Джейн вигулькнула з-за ліжка й побачила поліційного криміналіста, який дивився на неї через матрац.

— Зброї ми не знайшли, — звітував він. — Хіба за винятком кухонних ножів.

— Нічого схожого на меч?

— Ні, мем. Проглянули усі шафи й шухляди. Меблі відсовували, за ними дивилися. — Він помовчав, дивлячись на голі стіни. — Напевно, вона тут недовго прожила. Недостатньо, аби влаштуватися.

— Якщо взагалі планувала тут залишатися.

— Одягу теж має небагато.

Джейн відкрила шафу — там висіло з десяток речей. Три пари чорних штанів, кілька темних светрів та блуз і літній сарафан без рукавів із ніжного персикового шовку. Це був гардероб тимчасової гості, яка точно планувала забратися геть.

Дівчини, яка залишалася для них таємницею. Джейн подивилася на сукню, спробувала уявити Беллу Лі в такому жіночному, кокетливому вбранні, але не вийшло. Натомість вона уявила її люті очі, колюче чорне волосся.

— Прикро казати, але її алібі на 15 квітня підтвердилося, — сказав Тем, стоячи з мобільним у руці. — Я щойно говорив із режисером з культурного центру. Того вечора у них були показові виступи з бойових мистецтв. Белла Лі виступала разом з вісьмома учнями академії «Дракон та зорі».

— Коли це було?

— Група прибула о шостій, повечеряла і близько дев’ятої вийшла на сцену. Вони були там увесь вечір. — Він похитав головою. — Ріццолі, це не доказ.

— На 21 квітня алібі немає.

— Це не причина її затримувати.

— То шукаймо причину, чорт забирай.

— Чому?

Погляд Тема був такий допитливий, що їй стало незатишно. Вона розвернулася до шафи, уникаючи його.

— Щось у ній мене насторожує. Я знаю, що вона причетна, але не знаю, як саме.

— У нас є лише відео з камер спостереження із жіночим силуетом. Це може бути вона, а може й хтось інший. Зброї ми не знайшли. Трасологічних доказів немає.

— Бо вона залила тут усе хлоркою до нашого приходу.

— То що ми маємо, окрім твоєї інтуїції?

— Раніше вона мене не підводила.

Затягнутими в рукавички руками Ріццолі почала обмацувати одяг, кишені, не знаючи, що шукає. Знайшла лише кілька монет, ґудзик, згорнуту серветку.

— Знаєш, Тем має рацію, — сказав Фрост, який з’явився у дверях. — Маємо її відпустити.

— Ні, поки я не дізнаюся про неї більше. Про те, хто вона насправді.

— Це просто здогадки.

— То знайдімо ж те, що їх доведе. Десь є слід, мусить бути.

Вона підійшла до вікна спальні, знову визирнула в провулок. Вікно було підняте — зовсім трохи, аби впускати свіже повітря. Просто за ним був майданчик пожежної драбини, і сітки на вікні не було. Будь-яка інша жінка нервувалася б через безпеку, та Белла Лі була безстрашна, вона крокувала життям, завжди готова до бою. Чи прокидалася вона ночами у своєму ліжку, стривожена дивним звуком за вікном або рипінням підлоги? А чи спала так само, як воїтелька, безстрашна навіть уві сні?

Джейн відвернулася від вікна і зупинилася, не зводячи очей із фіранки. Тканина була синтетична, з тих, що не потребують прасування: бежеві бамбукові стебла на тлі зеленого лісу. На цьому строкатому тлі срібляста волосина була майже невидима. Лише під тим кутом, зі світлом, що прозирало крізь тканину, Джейн побачила її на фіранці.

Вона дістала з кишені пакетик для доказів. Не наважуючись навіть видихнути, обережно зняла волосину і поклала в пакетик. Підняла його до світла, дивлячись крізь пластик на волосину. Тоді перевела погляд на вікно та пожежні сходи за ним.

«Воно було тут. Створіння було в цій кімнаті».

32

Мисливець нечасто усвідомлює, коли полюють на нього. Він іде лісом, із рушницею в руках, вдивляється у припорошену снігом землю, шукаючи слідів своєї здобичі. Він видивляється відбитки лап або ж сидить у засідці на дереві й чекає, коли в полі зору з’явиться ведмідь. Йому ніколи не спадає на думку, що здобич може так само стежити за ним, чекаючи на його помилку.

Мисливець, що полює на мене, не бачить приводів боятися. Я видаюся просто жінкою середнього віку — волосся помережане сивиною, хода сповільнена втомою й вагою торб із тижневим запасом продуктів. Я йду тим само маршрутом, що й щоразу у вівторок увечері. Скуповуюся на китайському ринку на Біч-стрит, звертаю на Тайлер і йду на південь, до свого тихого району в Тай-Тун-віллідж. Не підводжу голови, плечі похилі, тож кожен, хто мене бачить, подумає: це жертва. Не та жінка, яка відбиватиметься. Не та жінка, якої слід боятися.

Та мій супротивник уже знає, що має бути насторожі, так само як і я насторожі через нього. Поки що наш поєдинок проходить у тінях, ми ще не сходилися по-справжньому — лише через підставних осіб. Ми — двоє мисливців, що кружляють одне навколо одного, і наступний крок — за ним. Тільки коли він вийде на світло, я побачу його обличчя.

Тож я крокую по Тайлер-стрит, як і багато разів до того, питаючи себе, чи цей вечір стане визначальним. Ніколи ще я не почувалася такою вразливою і розумію, що скоро почнеться наступний акт вистави. Яскраві вогні Біч-стрит та Ніланд-стрит тьмяніють позад мене. Я крокую крізь тіні, повз темні під’їзди й неосвітлені провулки, і пластикові пакети шурхочуть у такт моїм крокам. Просто втомлена вдова, що йде у справах. Та я усвідомлюю все, що мене оточує, від мжички на обличчі до аромату петрушки й цибулі, що лине з моїх торб. Мене ніхто не супроводжує. Ніхто не стоїть на варті. Сьогодні я сама — ціль, що чекає на приліт першої стріли.

Наближаючись до дому, я бачу, що світло біля дверей не горить. Навмисний саботаж чи просто перегоріла лампочка? Нерви стривожено гудуть, серце б’ється швидше, жене кров до м’язів, які вже напружені й готові до бою. Тоді я бачу припарковане авто й чоловіка, який виходить із нього мені назустріч, і видихаю, полегшено й роздратовано водночас.

— Місіс Фан? — заговорює детектив Фрост. — Мені треба з вами поговорити.

Я зупиняюся біля сходів, обтяжена покупками, дивлюся на нього без усмішки.

— Я втомилася. І не маю чого сказати.

— Принаймні дозвольте допомогти, — пропонує він і, перш ніж я встигаю заперечити, хапає торби з моїх рук і несе їх на ґанок. Там чекає, поки я відчиню двері. Він здається таким щирим, що я не наважуюся відмовити.

Відчиняю двері, впускаю його.

Поки вмикаю світло, він несе мої покупки до кухні, ставить на стіл. А тоді стоїть, опустивши руки до кишень, і дивиться, як я кладу хрумкі овочі й запашні трави до холодильника, як складаю до шафок олію, паперові рушники й бляшанки курячого бульйону.

— Я хотів перепросити, — каже він. — І пояснити.

— Пояснити? — перепитую я таким тоном, наче мені байдуже, що він може сказати.

— Щодо шаблі і чому ми її забрали. Це розслідування вбивства, мусимо розглянути усе, що спливає, пройти кожною можливою стежкою. Зброя, яку ми шукаємо, дуже стара, і я знав, що у вас така є.

Я зачиняю шафку й розвертаюся до нього.

— Гадаю, ви вже усвідомлюєте, як помилилися.

Він киває.

— Шаблю вам повернуть.

— А коли відпустять Беллу?

— Із цим складніше. Її досі перевіряють. Я сподівався, що ви зможете з цим допомогти, позаяк добре знаєте її.

Я хитаю головою.

— Детективе, коли ми розмовляли востаннє, я стала підозрюваною, а мою родинну зброю конфіскували.

— Я цього не хотів.

— Але ви передусім поліцейський.

— А ким ви мене вважали?

— Не знаю. Другом?

Це змушує його замовкнути. Він стоїть під різким освітленням кухні, яке робить його старшим, ніж він є. Та й навіть так він молодий, достатньо молодий, щоб бути мені сином. Не хочу й думати про те, як це безжальне флуоресцентне світло старить моє лице.

— Я був би вам другом, Айріс, — нарешті каже він. — Якби ж…

— Якби ж я не була підозрюваною.

— Я вас нею не вважаю.

— Тоді ви погано виконуєте свої обов’язки. Я можу бути вбивцею, якого ви шукаєте. Хіба ж ви не уявляєте собі це, детективе? Літня жінка вимахує мечем, стрибає по дахах, шинкує ворогів? — Я сміюся йому в обличчя, і він червоніє, наче я дала йому ляпаса. — Можливо, вам варто обшукати мій дім. Там може ховатися інший меч, зброя, про яку ви навіть не знаєте.

— Айріс, прошу.

— Може, ви доповісте колегам, що підозрювана повелася вороже. Що її не вийде зачарувати так, щоб отримати ще інформацію.

— Я не для цього прийшов! Коли ми з вами вечеряли, я не намагався вас допитати.

— А що ви намагалися зробити?

— Зрозуміти вас, от і все. Хто ви, як ви мислите.

— Навіщо?

— Бо ви і я… бо… — Він тяжко зітхає. — Мені здалося, що нам обом потрібен друг, от і все. Мені точно потрібен.

Я пильно дивлюся на нього. Він на мене не дивиться — зосередився на чомусь позаду мене, наче не наважується глянути мені в очі. Не тому, що нещирий, а через вразливість. Він може бути поліцейським, але він боїться того, що я про нього думаю. І зараз я нічого не можу йому запропонувати — ані дружньої втіхи, ані доторку до плеча.

— Вам потрібен друг вашого віку, детективе Фрост, — тихо кажу. — Не я.

— Я вашого віку не помічаю.

— Я помічаю. І відчуваю так само, — додаю, розтираючи уявний спазм у шиї. — Як і свою хворобу.

— Я ж бачу жінку, яка ніколи не постаріє.

— Скажете це мені за двадцять років.

Він усміхається.

— Може, й скажу.

Мить тремтить невимовленими словами, почуттями, від яких нам обом незатишно. Він хороша людина, я бачу це в його очах. Але безглуздо думати, що між нами може бути щось більше за просте знайомство. І не тому, що я майже на два десятиліття старша за нього, хоча це так само перепона. Ні, йдеться про таємниці, яких я ніколи не зможу з ним розділити, таємниці, що ставлять нас по різні боки провалля.

Я проводжаю його до дверей, і він каже:

— Завтра я поверну вам шаблю.

— А Белла?

— Її цілком можуть відпустити вранці. Ми не можемо затримати її на невизначений термін, поки не маємо доказів.

— Вона не зробила нічого поганого.

У дверях він зупиняється, дивиться на мене.

— Добре й погане не завжди чітко розділені. Правда ж?

Я пильно дивлюся на нього, думаючи: «Чи він може знати? Чи це він дає мені дозвіл зробити те, що я збираюся зробити?» Та він просто всміхається та йде геть.

Я замикаю за ним двері. Розмова вибила мене з рівноваги, я не можу зосередитися. Не розумію, чого чекати від цього чоловіка, й чудуюся цьому, піднімаючись нагору, щоб перевдягнутися. І знову він нагадує мені мого чоловіка. Його доброту, його терплячість. Його відкритість і готовність приймати різне. Чи ж я марнославна дурепа, яку тішить така незвична дружба? Я відволікаюся, перебираю в думках нашу розмову, пропускаю натяки, що мали б попередити мене. Тремтіння повітря. Слабкий запах незнайомого тіла. Лише коли натискаю на вимикач у спальні й нічого не трапляється, я раптом розумію, що не сама в кімнаті.

Двері грюкають у мене за спиною. У темряві я не бачу удар, що летить до мене, але інстинкти оживають. Щось пролітає над головою, коли я присідаю й вивертаюся до ліжка, в якому ховається мій меч. Не підробка, яку я здала поліції, а справжня Чжен Ї. Протягом п’яти століть вона переходила від матері до доньки — спадок, що мусить оберігати й захищати нас.

Зараз вона потрібна мені як ніколи.

Нападник робить випад, але я вислизаю, мов вода, кочуся на підлогу. Простягаю руку до ніші під матрацом, де схована Чжен Ї. Вона лягає у долоню, мов стара подруга, мелодійно зітхає, вислизаючи з піхов.

Одним текучим рухом я встаю й розвертаюся до ворога. Рипіння підлоги проголошує, де він — праворуч від мене. Змінюючи центр ваги для нападу, я чую крок, але він лунає у мене за спиною.

«Їх двоє».

Це останнє, що спливає у мене в голові, перш ніж я падаю.

33

Джейн присіла біля ліжка Айріс, вивчаючи докази. Побачене їй не сподобалося. На підлозі та простирадлах скраю, де впало тіло, були червоні бризки. Та втрата крові мінімальна і не смертельна. Ріццолі підвелася і вдивилася в розмазані краплі, через які тягнули тіло. Вона вже бачила кров на сходах і на ґанку — вхідні двері залишилися розчахнутими, і це стривожило сусідів Айріс, попереджаючи, що щось дуже не так.

Джейн розвернулася до Фроста.

— Ти впевнений щодо часу? Ти вчора саме о дев’ятій пішов?

Він кивнув, дивлячись на неї приголомшено.

— Коли виходив із будинку, нікого тут не бачив. Припаркувався одразу перед будинком.

— Що ти тут робив?

— Прийшов перепросити. Мені було прикро через те, що сталося. Через те що ми забрали її меч.

— Ти прийшов перепросити за те, що виконував свої обов’язки?

— Іноді, Ріццолі, виконання обов’язків змушує мене почуватися гівнюком, ясно? — обрубав він. — Ця жінка й без того була жертвою, вона втратила чоловіка й доньку. А ми зробили з неї підозрювану. Допитували її. Знову зробили жертвою.

— Я не знаю Айріс Фан. Але знаю, що вона від початку перебуває в епіцентрі цього всього. Схоже, що все обертається навколо неї.

Задзвонив мобільний Джейн.

— Ріццолі.

То був Тем.

— Кевін Доног’ю стверджує, що має алібі на вчора.

— А його люди?

— У цьому й проблема. Вони забезпечують алібі один одному. Усі присягаються, що провели вечір утрьох у помешканні Доног’ю, дивилися телевізор. Тобто не можна вірити жодному з них.

— І виключити їх не можна.

— Але суд цього не прийме.

Джейн дала відбій і збентежено розвернулася до вікна. На вулиці внизу стояли три літні китаянки й дивилися на неї, гомонячи поміж собою. «Що вони знають, але не кажуть нам?» У китайському кварталі не було нічого прямого, все було не так, як здавалося. Однаково що дивитися крізь шовкову завісу: ніколи не отримаєш повної, чіткої картинки.

Вона розвернулася до Фроста.

— Можливо, Белла нарешті з нами поговорить. Час викласти карти на стіл.

Сьогодні Белла здавалася ще більш ворожою — стиснуті кулаки, жорсткі, мов діаманти, очі.

— Це ви в цьому винні, — сказала вона. — Я мала бути там. Я б це зупинила.

Джейн подивилася в ці блискучі очі й раптом уявила молоду жінку в стрибку, мов дику кішку, що атакує іклами й пазурами.

Але голос її прозвучав спокійно.

— То ви знали, що це станеться? Знали, що її заберуть?

— Ми марнуємо час! Я їй потрібна!

— І як ви допоможете, якщо навіть не знаєте, де вона?

Белла розкрила рота, тоді глянула на одностороннє дзеркало, розуміючи, що звідти за нею спостерігають.

— Почнімо спочатку, Белло, — мовила Джейн. — Із того, хто ви насправді. Я не про ім’я, яке ви взяли в Каліфорнії, а про те, з яким ви народилися.

Вона поклала на стіл копію свідоцтва про народження.

— Підпис лікаря Чайнатауна. Ви народилися тут, у Бостоні. Домашні пологи, дім на Напп-стрит. Вашого батька звали Ву Веймінь.

Белла не відповіла, але Джейн побачила зізнання в її очах. Не те щоб це було потрібно: свідоцтво було лише першим із таких доказів, серед інших документів. Шкільна справа з Сан-Франциско, де дівчину записали Беллою Лі. Свідоцтво про смерть матері на ім’я Енні Лі — померла у сорок три роки від раку шлунка. Це був чорно-білий паперовий слід, який команда Джейн самовіддано відкопувала останні дві доби, — слід, який в епоху до 11 вересня ускладнювали різні юрисдикції та той потайний світ, у якому пересувалися чужинці без документів. Світ, у якому самотня мати з дитиною могли так легко зникнути й виринути під іншими іменами.

— Навіщо ви повернулися до Бостона? — запитала Джейн.

Белла подивилася їй в очі.

— Сіфу Фан мене покликала. Вона нездужає, школі був потрібен інструктор.

— Так, ви постійно розповідаєте цю історію.

— А є якась інша?

— Це ніяк не пов’язано з подіями в «Червоному феніксі»? З тим, що ваш батько вбив чотирьох людей?

Обличчя Белли скам’яніло.

— Мій батько був не винен.

— Офіційний вердикт каже інше.

— А офіційний вердикт ніколи не помиляється?

— Якщо це помилка, то яка ж правда?

Белла люто зиркнула на неї.

— Його вбили.

— Це так вам мати сказала?

— Моєї матері там не було!

Джейн зупинилася, раптом збагнувши невимовлений сенс останніх слів — «моєї матері там не було». Вона згадала сяйво люмінолу на сходинці до підвалу, кривавий відбиток дитячого взуття.

— Але хтось там був, — тихо мовила вона. — Хтось ховався у льосі, коли все це відбувалося.

Белла завмерла.

— Звідки ви…

— Кров розповіла. Навіть якщо намагатися її змити, залишаються сліди. Кілька десятиліть по тому ми можемо їх побачити за допомогою хімічного спрею. Ми знайшли ваш слід на сходинці підвалу і на підлозі кухні, у напрямку виходу. Хтось витер ці сліди до того, як туди приїхала поліція. — Джейн схилилася до жінки. — Белло, чому ваша мати це зробила? Чому намагалася знищити докази?

Белла не відповідала, але Ріццолі бачила внутрішню боротьбу, що відображалася на її обличчі, — боротьбу між розкриттям правди й збереженням таємниці.

— Вона хотіла вас захистити, так? — вела далі Джейн. — Бо ви бачили, що сталося, і їй було страшно за вас. Що хтось по вас прийде.

Белла похитала головою.

— Я нічого не бачила.

— Ви там були.

— Але не бачила! — вигукнула вона.

На мить здалося, що цей вигук зависнув у повітрі між ними. Жінка опустила голову й прошепотіла:

— Тільки чула.

Джейн не розпитувала, не перебивала. Просто чекала, розуміючи, що історію нарешті буде розказано.

Белла глибоко вдихнула.

— Моя мати вже спала. Вона завжди дуже втомлювалася після робочого дня в крамниці. А тоді ще й застудилася. — Вона дивилася в стіл, наче уявляла, як її мати кублиться під ковдрою. — Але я не була втомлена. Тож вибралася з ліжка й пішла вниз, до татка.

— До ресторану.

— Авжеж, я заважала йому. — Її вуст торкнулася сумна усмішка. — Він жонглював каструлями й пательнями, а я скиглила, прагнучи уваги й морозива. Він сказав мені повертатися нагору, до ліжка. Він зайнятий і не має на мене часу. Дядько Фан так само.

— Чоловік Айріс?

Белла кивнула.

— Він був у обідній залі. Я визирнула й бачила, як він сидить за столом із чоловіком та жінкою. Вони пили чай.

Джейн зсунула брови — чого б це офіціант розсиджувався з клієнтами? Додаткова загадка щодо Меллорі: чому вони були в китайському ресторані, якщо нарозтині виявилося, що незадовго до того їли італійську їжу?

— Про що вони розмовляли? — запитала Джейн. — Містер Фан та клієнти?

Белла похитала головою.

— На кухні було надто галасливо, щоб почути щось із зали. Батько калатав каструлями, гудів вентилятор.

— Ви бачили, як Джої Ґілмор прийшов по замовлення?

— Ні. Пам’ятаю лише, як батько працював біля плити. Весь у поту. І його стару футболку. Він завжди працював у тій футболці… — Вона замовкла, провела рукою по очах. — Бідолашний батько. Він постійно працював. Усі руки були в шрамах від кухонних опіків та порізів.

— Що сталося потім?

Рот Белли смикнувся у гіркій посмішці.

— Я хотіла морозива. Скиглила, вимагала уваги, поки він розкладав їжу по картонних коробках. І зрештою батько здався. Сказав піти вниз і взяти морозиво з морозилки.

— У підвал?

Вона кивнула.

— О, я добре знала той підвал — стільки разів туди спускалася. У кутку стояла величезна морозильна камера. Щоб відкинути кришку, я мусила залізти на стілець. Пригадую, як шукала всередині, який смак хочу. Морозиво було у маленьких стаканцях, на одну кульку. Я хотіла те, що з шоколадними, ванільними та полуничними смужками, але не могла його знайти. Все перебирала ті стаканці, але було лише ванільне. Нічого, крім ванілі. — Вона глибоко вдихнула. — А тоді я почула, як батько кричить.

— На кого?

— На мене. — Белла підвела до неї очі й кліпнула, зморгуючи сльози. — Він кричав, щоб я ховалася.

— Його мав чути увесь ресторан.

— Він кричав китайською. Убивця не зрозумів, інакше прийшов би по мене. Він знав би, що я в підвалі.

Джейн глянула на одностороннє дзеркало. Вона не бачила Фроста з Темом, проте уявляла їхні ошелешені обличчя. Ось той розділ, якого бракувало цій оповіді. Підказки були поруч, на сходах до льоху, на підлозі кухні, але сліди мовчать. Лише Белла могла дати їм голос.

— І ви сховалися? — запитала Ріццолі.

— Я не розуміла, що коїться. Злізла зі стільця, пішла вгору сходами, а тоді зупинилася. Я чула, як він благає. Своєю ламаною англійською просить залишити йому життя. Тоді я й зрозуміла, що це не гра, не якийсь його жарт. Та батько і не любив жарти. — Белла глитнула, заговорила ще тихіше. — Я зробила так, як він велів. Анічичирк. Присіла під сходами. Чула, як щось упало. А тоді голосний бабах.

— Скільки пострілів було?

— Лише один. Той гуркіт.

Джейн пригадала зброю, знайдену в руці Ву Вейміня, — «ґлок» із нарізним стволом. Убивця скористався глушником, щоб ніхто не чув перших восьми пострілів. Лише позбувшись усіх жертв, він зняв глушник, поклав зброю в мертву руку Ву Вейміня й зробив останній постріл, щоб на шкірі жертви залишився пороховий осад.

«Ідеальний злочин», — подумала Джейн. Тільки от лишився свідок. Тиха дівчинка, що зіщулилася під сходами льоху.

— Він помер за мене, — прошепотіла Белла. — Він міг би втекти, але не міг покинути мене. Тому й лишився. Він помер просто перед дверима до льоху. Закрив його тілом. Я мусила вступити в його кров, щоб пройти повз. Якби того вечора я не прийшла просити того клятого морозива, мій батько був би живий.

Тепер Джейн усе розуміла. Чому Ву Веймінь не втік, маючи таку нагоду. Чому на підлозі кухні було дві гільзи. Чи було це підставне самогубство спонтанною ідеєю, чимось, що спало на думку вбивці, коли він стояв над тілом кухаря? Це було так просто — стиснути мертві пальці на руків’ї, вистрелити останній раз. Залишити зброю й вийти за двері.

— Ви мали б розповісти поліції, — мовила вона. — Це змінило б усе.

— Не змінило б. Хто повірить п’ятирічній дівчинці? Дівчинці, яка навіть обличчя вбивці не бачила. І мати не дозволила б мені говорити. Вона боялася поліції. Точніше, була нажахана.

— Чому?

Белла стиснула щелепи.

— Не здогадуєтеся? Мати була тут нелегально. Як думаєте, що сталося б, якби поліція зосередилася на нас? Вона мала дбати про моє майбутнє, та й про власне теж. Батько загинув. Ми не могли цього змінити.

— А справедливість? Вона не розглядалася?

— Тоді — ні. Тієї ночі вона могла думати лише про те, як нас уберегти. Якби вбивця знав, що залишився свідок, він міг би прийти по мене. Тому вона стерла мої сліди. Тому ми зібрали речі й за два дні поїхали звідси.

— Айріс Фан знала?

— Ні. Дізналася багато років по тому, коли мати вже помирала від раку шлунка. За місяць до смерті вона написала сіфу Фан і розповіла їй правду. Перепросила за те, що була боягузкою. Але стільки років минуло, що ми вже нічого не могли ані довести, ані змінити.

— Але ви намагалися, так? — мовила Джейн. — Минулі сім років або ви, або Айріс надсилали родинам некрологи. Зберігали життя їхніх спогадів та їхнього болю. Говорили їм, що правда так і не прозвучала.

— Так і було. Вони мали знати. Саме тому ми писали — щоб вони ставили запитання. Тільки так ми дізнаємося, хто вбивця.

— Тож ви з Айріс намагалися його виманити. Розсилали записки рідним, Кевінові Доног’ю, натякаючи про те, що правда скоро розкриється. Розмістили те оголошення в «Бостон Ґлоуб», сподіваючись, що вбивця занервується і зрештою нападе. А тоді що ви планували? Здати його нам? Чи взяти правосуддя у свої руки?

Белла засміялася.

— Як би ми це зробили? Ми лише жінки.

Тепер була черга Джейн сміятися.

— Наче я могла б недооцінити вас. — Вона дістала з валізки «Мавпу» — стародавній китайський роман у перекладі Артура Вейлі. — Певна, ви чули про Короля Мавп.

Белла глянула на книжку.

— Китайські казки. До чого вони тут?

— Мою увагу привернув один розділ цієї книжки. Називається «Історія Чен О». Це казка про вченого, який подорожує з вагітною дружиною. На переправі на них нападають бандити, чоловіка убивають, дружину викрадають. Знаєте таку?

Жінка знизала плечима.

— Чула.

— Тоді знаєте, чим усе скінчилося. Дружина в полоні народжує сина й потай кладе на дерев’яну планку разом із листом, у якому описує своє горе. Дитину, як Мойсея-немовля, сплавляють річкою. Він допливає до Храму Золотої Гори, де його виховують праведники. Ставши дорослим, він дізнається правду про батьків — про вбитого батька й полонену матір.

— Ви до чогось ведете?

— Я веду до того, що сказав цей юнак. — Джейн знайшла сторінку й прочитала: — «Той, хто не мститься за спричинене батькам зло, негідний зватися чоловіком».

Вона подивилася на Беллу.

— Про це і йдеться, правда? Ви — як той син з історії. Переслідуваний убивством батька. Зобов’язаний честю за нього помститися.

Джейн підсунула книжку Беллі.

— Саме це зробив би Король Мавп. Він бився б за справедливість, захищав би невинних. Помстився б за батька. О, це мавпа, у ході справи він спричинив би чимало хаосу. Порозбивав би порцеляну, підпалив би меблі. Але справедливість зрештою перемогла б. Він завжди чинить правильно.

Белла мовчки дивилася на ілюстрацію воїна-мавпи з бойовим ціпком.

— Я чудово розумію, Белло. Ви в цій справі не лиходійка. Ви донька жертви, донька, яка хоче того, чого не може дати поліція, — справедливості. — Джейн стишила голос до співчутливого шепоту. — Ось що ви з Айріс намагалися зробити. Виманити вбивцю. Спокусити його завдати удару.

Це був натяк на кивок? Белла неохоче визнала правду?

— Але план не дуже добре спрацював, — вела далі Ріццолі. — Коли він вдарив, то найняв професіоналів убивати за нього. Тож ви досі не знаєте, хто він такий. А тепер Айріс у нього.

Белла підвела погляд, у ньому палала лють.

— Усе пішло не так через вас. Я мала б бути там, наглядати за нею.

— Вона була приманкою.

— Вона воліла ризикнути.

— І ви вдвох збиралися здійснити правосуддя?

— А хто ще це зробив би? Поліція? — Белла гірко засміялася. — Стільки років минуло, всім байдуже.

— Ви помиляєтеся, Белло. Мені, чорт забирай, не байдуже.

— То відпустіть мене, і я її знайду.

— Ви не знаєте, де шукати.

— А ви знаєте? — виплюнула вона.

— Ми розглядаємо кількох підозрюваних.

— І тримаєте мене під замком, не маючи на те причин.

— Я розслідую два убивства. Ось мої причини.

— Це були наймані вбивці. Ви самі так сказали.

— Це однаково вбивства.

— І на перше я маю алібі. Ви знаєте, що не я вбила жінку на тому даху.

— Хто тоді?

Белла глянула на книжку, кутик рота смикнувся.

— Може, то був Король Мавп.

— Я говорю про реальних людей.

— Ви називаєте мене підозрюваною, але знаєте, що я не могла вбити ту жінку. Так само можете звинуватити й міфічну істоту, бо маєте стільки ж можливостей це довести. — Белла подивилася на Джейн. — Ви знаєте, як починається ця казка? Як Сунь Укун постає з каменю й перетворюється на воїна? Тієї ночі, коли було вбито мого батька, я постала з кам’яного льоху, як і Мавпа. Я теж перетворилася. Стала тією, ким є зараз.

Джейн дивилася у найжорсткіші очі, які колись бачила. Намагалася уявити Беллу наляканою п’ятирічкою, але не бачила й сліду тієї дитини в цій полум’яній істоті. «Якби я була свідком убивства близької мені людини, чи стала б я іншою?»

Вона підвелася.

— Ваша правда, Белло. Я не маю доказів, аби вас затримати. Поки що не маю.

— Тобто… ви мене відпускаєте?

— Так. Можете йти.

— Мене не переслідуватимуть? Я вільна робити те, що мушу?

— І що ж це?

Белла встала зі стільця, мов левиця, що випростується перед полюванням, і дві жінки пильно подивилися одна на одну через стіл.

— Усе, що буде потрібно, — відповіла вона.

34

Я чую, як він дихає у темряві, за сліпучим світлом, що б’є мені в очі. Він не дозволяє побачити його обличчя; все, що я про нього знаю, це голос — густий, вершковий. Та я відмовляюся співпрацювати, і він починає злитися, бо розуміє, що мене не так просто зламати.

Тепер він ще й тривожиться, бо знайшов у мене на щиколотці прилад стеження. Знешкодив його, діставши батарейку.

— З ким ти працюєш? — питає він і тицяє прилад мені в лице. — Хто тебе відстежує?

Попри розбиту щелепу й набряклі губи, мені вдається хрипко прошепотіти:

— Тобі не захочеться з ним зустрітися. Але це скоро станеться.

— Ні — якщо тебе не знайдуть.

Він кидає прилад стеження на підлогу, той приземляється зі звуком розтрощеної надії. Я була непритомна, коли він його знімав, тож навіть не знаю, коли зупинилася передача сигналу. Можливо, задовго до того, як я опинилася тут, тобто ніхто мене не знайде. І тут я й помру.

Я навіть не знаю, де я.

Мої зап’ястки — в кайданах, вбитих у стіну. Підлога під босими ногами бетонна. Світла немає, окрім того, що б’є мені в очі. Ані промінця крізь вікна. Можливо, зараз ніч. А можливо, я в місці, куди ніколи не пробивається світло, звідки ніколи не долинають крики. Я мружуся, намагаючись розібрати щось навколо, але є лише яскраве світло й темрява за ним. Руки сверблять, мені до болю хочеться схопити зброю, завершити те, на що я чекала стільки років.

— Шукаєш свій меч, чи не так? — каже він і махає шаблею в промені світла. — Прекрасна зброя. Достатньо гостра, аби відрубати палець без жодних зусиль. Це нею ти їх убивала?

Він вимахує шаблею, лезо з сичанням пролітає повз моє обличчя.

— Я чув, їй начисто відрубало кисть. А йому — голову, з одного удару. Двоє професійних убивць, і обоє — заскочені зненацька.

Він підносить шаблю до моєї шиї, притискає так, що метал тремтить від пульсації крові в моїх венах.

— Подивимося, що цей клинок зробить із твоїм горлом.

Я завмираю, не зводжу очей із чорного овалу, яким для мене є його обличчя. Я вже віддалася смерті, я готова до неї. Насправді всі ці дев’ятнадцять років я була готова померти, і цим ударом він нарешті звільнить мене, з’єднає з чоловіком — я відкладала наше возз’єднання через цю незавершену справу. Відчуваю не страх, а жаль, бо мені не вдалося. Бо цей чоловік ніколи не відчує, як моя шабля перегризає його горло.

— Тієї ночі в «Червоному феніксі» був свідок, — мовить він. — Хто це був?

— Думаєш, я тобі скажу?

— Отже, хтось там таки був.

— І ніколи не забуде.

Лезо притискається ще ближче.

— Назви ім’я.

— Ти однаково мене вб’єш. Навіщо мені це робити?

Довга пауза. Тоді він забирає шаблю від моєї шиї.

— Пропоную угоду, — спокійно каже. — Ти називаєш мені того свідка, а я кажу, що сталося з твоєю дочкою.

Я намагаюся усвідомити ці його слова, але темрява раптом крутиться навколо мене і підлога, схоже, розчиняється під ногами. Він бачить моє збентеження й регоче.

— А ти й не знала, що це все було через неї. Лора, так її звали? Років чотирнадцять їй було. Я її пам’ятаю, бо вона була першою, кого обирав я. Гарненька штучка. Довге чорне волосся, тонкі стегна. І така довірлива. Було неважко вмовити її сісти до машини. У неї були важкі підручники, ще й скрипка, тож вона зраділа, що її підвезуть додому. Усе було так просто, бо я був другом.

— Я тобі не вірю.

— Навіщо мені брехати?

— То скажи, де вона.

— Спочатку ти скажеш мені, хто був свідком. Хто був тоді в «Червоному феніксі». Тоді я скажу, що сталося з Лорою.

Мені досі важко прийняти це одкровення, важко зрозуміти, чому він знає долю моєї доньки. Вона зникла за два роки до того, як загинув у стрілянині мій чоловік. Я ніколи не думала, що ці події пов’язані. Вірила, що це просто подвійний удар долі, кармічне покарання за якусь мою жорстокість у минулому житті.

— Така обдарована дівчина була, — промовляє густий голос. — У перший же день нашої репетиції я знав, що хочу саме її. Концерт Вівальді для двох скрипок. Пригадуєш, як вона розбирала його вдома?

Його слова подібні на вибух, що шрапнеллю пробиває мені серце, бо тепер я розумію, що він каже правду. Він чув, як грає моя донька. Він знає, що з нею сталося.

— Скажи мені ім’я свідка, — наполягає чоловік.

— Ось те, що я тобі скажу, — тихо відповідаю я. — Ти — мрець.

Удар приходить без попередження, такий сильний, що голову мені відкидає назад, я б’юся потилицею об стіну. Крізь гудіння у вухах чую, як він говорить до мене слова, яких я не хочу чути.

— Вона протрималася тижнів сім, може, вісім. Довше за інших. Мала такий тендітний вигляд, але ж була сильна. Подумайте про це, місіс Фан. Цілі два місяці, поки поліція шукала твою дочку, вона була жива. Благала відпустити її додому, до матусі.

Я втрачаю контроль. Не можу зупинити сльози, не можу стримати схлипування, від яких струшується все тіло. Вони схожі на тваринне виття від болю, дике, чужорідне.

— Я можу дати вам відчуття завершеності, місіс Фан, — каже він. — Можу відповісти на запитання, яке всі ці роки вас мучило. Де ж Лора?

Він нахиляється ближче. Я не бачу його обличчя, але відчуваю запах, терпкий від агресії.

— Скажи мені те, що я хочу знати, і я принесу тобі спокій.

Я роблю це не думаючи, і моя дикунська реакція дивує нас обох. Він відсахується, згиджено набирає повітря, витираючи мою слину з обличчя. Я чекаю наступного удару, готуюся до болю.

Але удару немає. Натомість він нахиляється, піднімає прилад стеження, який раніше жбурнув на підлогу. Махає ним у мене перед обличчям.

— Насправді ти мені не потрібна, — каже він. — Потрібно лише замінити батарейку і знову його ввімкнути. А тоді зачекати і подивитися, хто ж з’явиться.

Він виходить з кімнати. Я чую, як стукають двері, як гупають на сходах кроки.

У мене є лише горе, його ікла такі гострі, що я не можу не ридати, не битися об свої кайдани, що здирають шкіру із зап’ястків. У нього була моя донька. Він тримав її у себе. Я пригадую ночі після того, як Лора зникла, коли ми з чоловіком тулилися одне до одного, не наважуючись вимовити те, про що обоє думали. «Що, як вона померла?» Тепер я розумію, що був значно гірший варіант, те, чого ми навіть не уявляли: вона була ще жива. Ті два місяці, протягом яких ми з Джеймсом відчували, як помирає надія і на її місці постає прийняття, наша Лора ще дихала. Вона страждала.

Я виснажено обвисаю, крики перетворюються на стогони. Напад божевілля залишив мене занімілою. Притулившись до бетонної стіни, я намагаюся примирити те, що він щойно сказав, із тим, що я знала до того: за два роки після викрадення моєї доньки мій чоловік та четверо інших людей загинули в стрілянині у ресторані «Червоний фенікс». Як можуть бути пов’язані ці дві події, що їх поєднує? Цього він не пояснив.

Намагаюся пригадати усе сказане, шукаю підказок у тумані горя. Раптом спливає одне речення — слова, від яких кров замерзає.

«Вона протрималася тижнів сім, може, вісім. Довше за інших».

Я піднімаю голову, вражена цим одкровенням. «Довше за інших».

Моя дочка була не єдина.

35

Що знав детектив Інґерсолл і чому його за це вбили?

Саме це питання поглинуло Джейн, коли вона цілий день перебирала нотатки щодо вбивства Інґерсолла. На столі були розкладені фото його помешкання, звіти балістичної та трасологічної експертизи, роздруківки дзвінків із мобільного та стаціонарного телефонів, звіти з банку. Доног’ю сказав, що Інґерсолла замовили кілька тижнів тому, саме тоді, коли він почав розпитувати про зниклих дівчат. Ішлося про старі справи, які давно вже зникли з поля уваги поліції по всьому Массачусетсу. Вона дивилася на фото мертвого тіла Інґерсолла й думала: «Яку потвору ти розбудив?»

«І як зниклі дівчата пов’язані з “Червоним феніксом”?»

Ріццолі узяла до рук справи зниклих дівчат. Вона ретельно ознайомилася з подробицями зникнень Лори й Шарлотти, тож тепер зосередилася на трьох інших справах. Усі жертви були гарненькі й тендітні. Усі добре або ж відмінно вчилися. Усі були обдаровані.

Патті Боулз та Шеррі Танака брали участь у тенісних турнірах. Дебора Шиффер та Патті Боулз — у мистецьких виставках. Дебора Шиффер грала на піаніно в шкільному оркестрі. Але усі три не були знайомі одна з одною, принаймні за словами батьків. Усі зникли в різному віці. Шеррі Танака було шістнадцять. Деборі Шиффер — тринадцять. Патті Боулз — п’ятнадцять. Одна учениця середніх класів, дві — старшої школи.

Джейн трохи поміркувала. Пригадала, що Лора Фан зникла в чотирнадцять років.

Тоді переглянула, в якому порядку дівчата зникли.

Дебора Шиффер, тринадцять років.

Лора Фан, чотирнадцять років.

Патті Боулз, п’ятнадцять років.

Шеррі Танака, шістнадцять років.

Шарлотта Діон, сімнадцять років.

Це скидалося на роял-флеш. Щороку — інша дівчина, іншого віку. Наче з роками дозрівали й смаки викрадача.

Ріццолі узяла теку з останніми знімками Шарлотти, зробленими на подвійному похороні її матері й вітчима репортером «Бостон Ґлоуб». Знову перебрала їх по порядку. Худенька й бліда Шарлотта у чорній сукні, оточена жалобниками. Вона непевним кроком іде через натовп, а Марк Меллорі, зведений брат, дивиться на неї. Знімок, на якому Марка з Шарлоттою немає і Патрік, її батько, здається спантеличеним тим, що його несподівано покинули. Нарешті — останній знімок, на якому обоє знову присутні і Марк крокує за Шарлоттою. Високий, із широкими плечима, він з легкістю міг здолати зведену сестру.

Щороку дівчата ставали старші.

Тринадцятирічна Дебора Шиффер зникла за рік після одруження Діни й Артура Меллорі, коли сформувалася нова, розширена родина з усією спільною діяльністю. Шкільні збори. Виступи оркестру. Тенісні турніри штату.

«Невже жертви обиралися так? Через Шарлотту?»

Джейн узяла телефон, набрала Патріка Діона.

— Перепрошую, що турбую вас під вечір, — мовила вона. — Чи можна мені ще раз переглянути шкільні альбоми Шарлотти?

— Приходьте, коли буде зручно. Щось нове з’явилося?

— Не впевнена.

— Що саме ви шукаєте? Може, я допоможу.

— Я багато думала про Шарлотту. Про те, чи не вона ключ до всього, що сталося.

Вона почула, як Патрік сумно зітхнув.

— Моя донька завжди була ключем, детективе. До мого життя, до всього, що колись мало значення. Я понад усе хочу знати, що з нею сталося.

— Розумію, сер, — м’яко відповіла Джейн. — Я знаю, що ви хочете почути відповідь, і гадаю, що зможу вам її дати.

Патрік відчинив їй, вбраний у мішкуватий светр, чиноси й домашні капці. Як і светр, його обличчя було мішкувате й виснажене, зморшки поглиблені старим горем. А Джейн ще й повертала йому жахливі спогади. Почувалася за це винною, і коли вони тиснули одне одному руки, вона затримала свою довше, ніж це було потрібно, намагаючись сказати цим, що їй шкода. І що вона розуміє.

Чоловік сумно кивнув і провів її до їдальні, човгаючи капцями по дерев’яній підлозі.

— Альбоми чекають на вас, — сказав він, вказуючи на обідній стіл, де вони лежали.

— Я заберу їх і залишу вас. Дякую.

— Ох, — насупився Патрік. — Якщо ви не проти, було б краще не виносити їх з будинку.

— Я буду з ними дуже обережна, обіцяю.

— Я не сумніваюся, але… — Він поклав долоні на стос альбомів, наче благословляв дитину. — Це все, що лишилося від моєї доньки. Знаєте, важко випускати ці речі з очей. Я хвилююся, що вони загубляться чи пошкодяться. Що хтось може викрасти їх із вашого авто. Або ж з вами щось станеться і…

Він замовк, згорьовано похитав головою.

— Жахливо з мого боку, правда? Так цінувати ці книги, щоб хвилюватися лише за те, що буде з ними. А це ж лише картон і папір.

— Для вас вони значно більше, я розумію.

— То що, потішите мене? Можете сидіти за ними, скільки буде потрібно. Вам щось принести? Келих вина?

— Дякую, я на роботі. І за кермом.

— Отже, кави.

Джейн усміхнулася.

— Це було б чудово.

Патрік пішов готувати каву, а вона сіла за обідній стіл і розклала перед собою альбоми. Він приніс усі, включно з альбомами із перших класів Шарлотти. Їх Ріццолі відклала й розгорнула альбом першого року навчання дівчини в Болтонській академії — це був сьомий клас. На портреті була тендітна білявка зі скобами на зубах, під ним підпис: «ШАРЛОТТА ДІОН. ОРКЕСТР, ТЕНІС, МИСТЕЦТВО». Джейн погортала альбом, знайшла знімок Марка Меллорі, який уже другий рік був у старшій школі. Йому мало бути років п’ятнадцять, і серед його інтересів значилися оркестр, лакрос, шахи, фехтування, театр. Саме музика звела їх разом, музика, яка змінила і їхні життя, і життя їхніх родин. Діони та Меллорі познайомилися через шкільні виступи своїх дітей. Подружилися. Тоді Діна пішла від Патріка до Артура, і по-старому далі бути вже не могло.

— Ось кава, — сказав Патрік, входячи з тацею. Він налив їй чашку, поставив на стіл цукор і вершки. — Ви, певно, голодна. Можу зготувати вам сандвіч.

— Ні, все чудово, — відповіла Ріццолі, сьорбаючи гарячу каву. — Я пізно обідала, повечеряю вже вдома.

— Сім’я, певно, дуже вас підтримує.

Вона усміхнулася.

— Мій чоловік знає, на що йшов, коли одружувався зі мною. До речі.

Вона дістала мобільний і швидко набрала повідомлення для Ґебріела: «БУДУ ПІЗНО. ВЕЧЕРЯЙ БЕЗ МЕНЕ».

— Ви знайшли те, що потрібно? — запитав Патрік, киваючи на альбоми.

Джейн відклала телефон.

— Ще не знаю.

— Якщо скажете, що саме шукаєте, я можу допомогти.

— Я шукаю зв’язки, — відповіла вона.

— Між ким?

— Між вашою донькою та цими дівчатами.

Джейн розгорнула досьє, яке принесла з собою, показала йому список із чотирьох імен.

Патрік спохмурнів.

— Про Лору Фан я, звісно, знаю. Коли Шарлотта зникла, поліція шукала зв’язки між ними. Але боюся, що імена інших дівчат мені не знайомі.

— Вони не вчилися у Болтоні, але зникли безслідно, як і ваша донька. З різних міст, у різні роки. Мені цікаво, чи могла Шарлотта їх знати. Можливо, через музику чи спорт.

Патрік трохи поміркував.

— Детектив Бакгольц казав, що діти постійно зникають. Чому ви розглядаєте саме цих дівчат?

«Бо на них вказав мрець на прізвище Інґерсолл», — подумала Джейн. Але сказала:

— Ці імена спливли в ході розслідування. Може виявитися, що жодного зв’язку немає. Але якщо вони пов’язані з Шарлоттою, я маю шанс знайти це тут.

— У її альбомах?

Ріццолі погортала сторінки, присвячені позакласній діяльності учнів.

— Дивіться. Я минулого разу це помітила. Болтонська академія чудово фіксує усе, чим займаються учні, від шкільних концертів до тенісних матчів. Може, тому що учнів небагато.

Вона вказала на сторінку з фотографіями усміхнених школярів, які стояли поруч зі своїми науковими проєктами. Фото було підписане: «НАУКОВИЙ ЯРМАРОК НОВОЇ АНГЛІЇ, БЕРЛІНГТОН, ШТАТ ВЕРМОНТ, 17 ТРАВНЯ».

— Завдяки цьому, — вела далі Джейн, — я сподіваюся відтворити шкільні роки Шарлотти. Де вона була, у чому брала участь.

Ріццолі глянула на Патріка.

— Вона грала на альті. Так ви познайомилися з Меллорі — через музичні виступи ваших дітей.

— І як це вам допомагає?

Джейн знову звернулася до розділу музичних занять.

— Ось. Цього року вона вперше грала у складі оркестру.

Джейн показала на групове фото музикантів, серед яких були Шарлотта й Марк. Під знімком був підпис: «СІЧНЕВИЙ ВИСТУП ОРКЕСТРУ ЗУСТРІЛИ СТОЯЧИМИ ОВАЦІЯМИ!»

Саме лише фото змусило Патріка здригнутися, мов від фізичного болю. Він тихо мовив:

— Знаєте, це важко. Дивитися на знімки. Пригадувати…

— Ви не мусите цього робити, містере Діоне, — торкнулася Джейн його руки. — Я переберу альбоми сама. Якщо матиму запитання — спитаю.

Він кивнув, раптом здаючись значно старшим за свої шістдесят сім.

— Тоді я вас залишу, — мовив він і тихо вийшов з їдальні, зачинивши за собою розсувні двері.

Джейн налила собі ще кави. Розгорнула наступний альбом.

Восьмий клас Шарлотти — їй було тринадцять, а Маркові шістнадцять. Він уже пішов у ріст: на фото було добре видно квадратну щелепу й широкі плечі. Обличчя Шарлотти було ще зовсім дитячим — бліде й ніжне. Джейн перегорнула до розділу додаткових занять, шукаючи їхні знімки. Знайшла обох на груповому фото, зробленому на «Битві оркестрів» рівня штату 20 березня в Ловеллі, штат Массачусетс.

У Ловеллі жила Дебора Шиффер, і вона грала на піаніно.

Джейн вдивилася у знімок Шарлотти та її колег-музикантів. За два місяці після того, як було зроблено це фото, Дебора зникла.

У голові Джейн аж гуло від захвату й кофеїну. Вона допила каву, налила собі ще. Узялася переглядати альбоми Шарлотти за дев’ятий клас і вже знала, що знайде в музичному розділі. Під знімком восьми учнів-музикантів, які позували зі своїми інструментами, було написано: «НАЙКРАЩІ МУЗИКАНТИ БОЛТОНА ПРОЙШЛИ ПРОСЛУХОВУВАННЯ ДО ЛІТНЬОГО СЕМІНАРУ БОСТОНСЬКОГО ОРКЕСТРУ». Шарлотти на фото не було, але був Марк Меллорі. Йому було сімнадцять — похмуро привабливий юнак, який міг задурити голову будь-якій підлітці. Лорі Фан того року виповнилося чотирнадцять. Вона також була на оркестровому семінарі в Бостоні. Чи вразила її краса й заможність цього хлопця, для якого дівчина скромного походження, як у Лори, була невидимою?

Чи саме Лора опинилася на його радарі?

Джейн відчувала, як сухо стало в горлі, у голові гуло все гучніше. Вона сьорбнула ще кави, потяглася до наступного альбому — за Шарлоттин десятий клас. Коли розгорнула його, текст видався розмазаним, обличчя на фото — нечіткими. Вона потерла очі, перейшла до розділу позакласної діяльності. І знову побачила Шарлотту в оркестрі з її альтом. Але Марк уже випустився, тож біля литавр стояв інший хлопець.

Джейн звернулася до спорту. Знову потерла очі, намагаючись позбутися туману, який затьмарював зір. Фокус зміщувався, плив, але вона змогла знайти обличчя Шарлотти в рядах тенісної команди. «КОМАНДА БОЛТОНА ПОСІЛА ДРУГЕ МІСЦЕ У ЖОВТНЕВИХ РЕГІОНАЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ».

«Патті Боулз теж грала в теніс», — подумала вона. Як і Шарлотта, вчилася в десятому класі. Чи була вона на цих змаганнях? Чи привернула чиюсь увагу — увагу того, хто міг легко дізнатися, хто вона і де вчиться?

Патті Боулз зникла за шість тижнів після цих змагань.

Джейн потрусила головою, але туман перед очима ставав лише густіший. «Щось дуже не так».

Далекий дзенькіт телефона пробився крізь гудіння у вухах. Вона почула, як говорить Патрік. Спробувала покликати на допомогу, але жодного звуку не зірвалося з вуст.

Видряпавшись на ноги, Джейн почула, як перекинувся і вдарився об підлогу її стілець. Вона не відчувала ніг, вони були подібні до дерев’яних милиць, незграбні, нечутливі. Джейн пошкандибала до дверей, страшачись, що впаде, перш ніж дістанеться до них, що Патрік знайде її в такому принизливому становищі, на підлозі. Коли потяглася до них, вони наче подалися далі від неї, дражнячи, лишаючись недосяжними.

Джейн похилилася до дверей, раптом вони розчинилися, і з’явився Патрік.

— Допоможіть, — прошепотіла вона.

Та чоловік і не поворухнувся. Він стояв і дивився на неї з холодним, спокійним обличчям. Лише тоді Ріццолі збагнула свою помилку. Це була її остання думка перед тим, як вона впала до його ніг непритомна.

36

Їй дуже, дуже хотілося пити. Джейн спробувала глитнути, але горло було сухе, язик торкався піднебіння, мов шмат висохлої чиненої шкіри. Вона поступово відзначала інші відчуття в тілі: поколювання в лівій руці від довгого лежання в одній позі. Холодна й шорстка поверхня під щокою. І голос, що кликав її, наполегливо й стурбовано. Жіночий голос, що не давав змоги провалитися в сон, смикаючи, повертаючи до тями.

— Прокиньтесь! Ви мусите прокинутися!

Джейн розплющила очі — принаймні так їй здалося. Темрява перед ними була така густа, що на думку спадав полон десь між сном і прокиданням, у якому вона лежала, паралізована, але не остаточно свідома. Чи, може, не могла поворухнутися з якоїсь іншої причини? Вона спробувала перекотитися на спину й зрозуміла, що руки й ноги в неї знерухомлені. Спробувала вивільнити зап’ястки й зустріла опір липкої стрічки. Підлога під щокою була бетонна, вона тиснула на стегна до синців, холодила крізь одяг. Джейн не знала, як вона опинилася в цьому холодному й чорному місці. Останнє, що пригадувалося, — те, як вона сиділа в їдальні Патріка, гортала сторінки альбомів Шарлотти. Сьорбала каву. «Кава, яку він мені приніс…»

— Детективе Ріццолі! Прокиньтесь, будь ласка!

Вона впізнала голос Айріс Фан, повернула голову на звук.

— Як… де…

— Я не можу вам допомогти. Я тут. Біля стіни. Прикута до стіни. Здається, ми у підвалі. Можливо, це його дім. Не знаю, не можу згадати, як опинилася тут.

— Я так само, — простогнала Джейн.

— Він приніс вас сюди кілька годин тому. Часу обмаль. Він чекає, поки з’явиться другий.

«Другий». Джейн намагалася думати, боролася з туманом у голові. Авжеж, Патрік працював не сам. У шістдесят сім років йому потрібен був той, хто допоможе зі складними завданнями. Саме тому він наймав професіоналів, аби вбити Інґерсолла чи напасти на Айріс.

— Маємо підготуватися, — сказала Айріс. — Поки вони не повернулися.

— Підготуватися? — Ріццолі не стримала приреченого сміху. — Я не можу поворухнути руками й ногами. Навіть долонь не відчуваю!

— Але ви можете підкотитися до стіни. Біля дверей висять ключі. Я бачила їх, коли він увімкнув світло й приніс вас сюди. Можливо, вони відімкнуть мої кайдани. Ви звільните мене, тоді я звільню вас.

— З якого боку двері?

— Праворуч від мене. Рухайтеся на голос. Ключі висять на гачку. Якщо зможете підвестися на ноги, хапайте ключі зубами…

— Щось забагато «якщо».

— Рухайтеся.

Наказ пронизав темряву гострим лезом. Але наступні слова пролунали м’яко.

— Це він забрав мою доньку, — прошепотіла Айріс, не стримуючи схлипувань. — Це він.

Джейн почула, як вона плаче у темряві, й подумала про інших зниклих дівчат. Дебора Шиффер. Патті Боулз. Шеррі Танака. Скільки їх іще було, дівчат, імена яких поки що залишалися невідомими? «І його ж власна донька, Шарлотта».

Вона спробувала звільнитися з пут, але липка стрічка здавалася незнищенною — улюблений інструмент як Мак-Ґайвера5, так і серійних убивць. Жодне розтягування й перекручування не зніме це із зап’ястків.

— Не дайте йому перемогти, — мовила Айріс.

Її голос став рівнішим, до нього повернулася сталь.

— Я теж хочу його подолати, — відповіла Джейн.

— Ключі. Маєте до них дотягнутися.

Джейн і без того уже викручувалася на підлозі. Вдарилася об бетон побитим стегном, зі свистом втягнула повітря, завмерла, глибоко дихаючи, поки вщухав біль. Тоді знову викрутилася, перевернулася. Цього разу — обличчям на бетон, подряпавши ніс, вдарившись зубами. Вона перекотилася на непобитий бік, скрутилася у позу зародка, намагаючись стримати сльози болю й відчаю. Як вона це зробить? Навіть просунутися підлогою далі не може, не те щоби піднятися на ноги й дістати ключі.

— Ви маєте доньку, — тихо мовила Айріс.

— Так.

— Подумайте про неї. Про те, що ви ладні зробити, щоб знову її обійняти. Відчути аромат її волосся, торкнутися її личка. Подумайте. Уявіть.

Здавалося, цей тихий наказ іде зсередини, з її власної голови, наче це її голос вимагав діяти. Джейн уявила Реджину у ванній, вкриту слизькою й солодкою на запах мильною піною, темні кучерики липнуть до рожевої шкіри. Реджину, яка виросте й перетвориться на молоду жінку, не знаючи власної матері, окрім привида, що відображатиметься в її власному обличчі й характері. Вона подумала про Ґебріела, який постаріє й посивіє без неї. «Ціле життя, яке ми не розділимо, якщо я не переживу цієї ночі».

— Думайте про неї, — плив крізь темряву голос Айріс. — Вона дасть вам сил, потрібних для бою.

— Так ви жили всі ці роки?

— Я нічого більше не мала. Це тримало мене на цьому світі, детективе, — надія, що моя донька може повернутися додому, до мене. Я жила заради того дня, коли побачу її знову. Або ж, якщо цей день так і не прийде, заради дня, коли побачу, як справедливість переможе. Принаймні я знатиму, що померла в боротьбі за це.

Джейн знову перекотилася, гупнула побитим стегном об підлогу, подряпала обличчя об бетон. Раптом її спина врізалася у стіну, і вона лежала на боку, важко дихаючи, у перепочинку перед тим, що стане наступним і найскладнішим завданням.

— Я дісталася стіни, — мовила вона.

— Ставайте на ноги. Двері — в дальньому кінці.

Маючи стіну за підтримку, Джейн спробувала викрутитися й стати навколішки, та втратила рівновагу й упала долілиць на підлогу. Гострий біль пронизав голову, від зубів до потилиці.

— Ваша дочка, — заговорила знову Айріс. — Як її звати?

Джейн облизала губу й відчула смак крові. М’які тканини вже набрякали, роздувалися від крові.

— Реджина, — відповіла вона.

— Скільки їй?

— Два з половиною.

— І ви її дуже любите.

— Звісно.

Джейн зі стогоном піднялася на коліна. Вона розуміла, що робить Айріс; відчувала оновлену силу в м’язах, сталь у хребті. Ні, вона не дозволить розлучити себе з донькою. Вона переживе цю ніч, як Айріс пережила ці два десятиліття, бо для матері немає нічого важливішого за можливість знову побачити своє дитя. Тож вона боролася з гравітацією, відчайдушно напружувала спину й шию, аби піднятися на коліна.

— Реджина, — повторила Айріс. — Вона — кров у ваших венах. Повітря у ваших легенях.

Її голос гіпнотизував, від ритмічного шепотіння кінцівками Джейн побігло тепло. Універсальні слова мовою, яку зрозуміє кожна мати.

«Кров у твоїх венах. Повітря в твоїх легенях».

«Підводься, — подумала Джейн. — Дістань ті ключі».

Вона хитнулася вперед, стоячи навколішки, напружила м’язи, виштовхнула себе вгору й стала на ступні — але лише на кілька хитких секунд, перш ніж втратила рівновагу й поточилася вперед, вдарившись колінами об бетон.

— Ще раз, — звеліла Айріс.

У її голосі не було навіть натяку на співчуття. Чи була вона такою ж безжальною зі своїми учнями? Чи це так створювалися справжні воїни — без жалю, постійно підштовхувані до межі?

— Ключі, — мовила Айріс.

Джейн набрала повітря, напружилася й виштовхнула себе вгору. Знову встала на хиткі ноги, але поруч була стіна. Вона сперлася на неї плечем, чекаючи, доки відпустить судома в литці.

— Я стою, — сказала вона.

— Рухайтеся в дальній кут. Двері там.

Знову стрибок, знову хиткі ноги. Вона зможе.

— Коли звільнимося, доведеться пройти повз нього, — сказала Джейн. — Він має мою зброю.

— Мені зброя не потрібна.

— О, так. Ніндзя ж літають.

— Ви нічого про мене не знаєте. І про те, на що я здатна.

Джейн знову стрибнула, мов кенгуру.

— То розкажіть. Ми однаково, напевно, помремо. Ви Король Мавп?

— Король Мавп — вигадка.

— Але волосини залишає справжні і вбиває справжнім мечем. То хто це?

— Це те, що ви воліли б мати на своєму боці, детективе.

— Я хочу знати, хто це.

— Воно живе у вас і в мені. У всіх, хто вірить у справедливість.

— Це не відповідь.

— Іншої дати не можу.

— Це не якесь містичне мумбо-юмбо, — важко видихнула Джейн і ще раз стрибнула. — Мені йдеться про реальну особу, яку я бачила на власні очі. Яка врятувала мені життя.

Вона зупинилася перевести подих і тихо мовила:

— Я просто хочу подякувати йому або їй за це. Тож якщо ви знаєте, хто це, переповісте мої слова?

Айріс відповіла так само м’яко:

— Воно знає.

Джейн останній раз стрибнула і вдарилася чолом у двері.

— Я на місці.

— Ключі висять десь на рівні вашої голови. Можете намацати?

Джейн провела щокою по стіні й відчула різкий укус металу. Почула тихе клацання ключів.

— Знайшла!

— Тільки не впустіть, будь ласка.

Джейн затиснула ключі в зубах, зняла кільце з гачка. «Ми впораємося. Ми їх подолаємо…»

Завищали, відчиняючись, двері, й вона завмерла. Спалахнуло світло, таке яскраве, що вона відсахнулася до стіни, зіщулилася, засліплена.

— Оце так ускладнення, — промовив знайомий голос.

Джейн поволі розплющила очі й побачила Марка Меллорі, який стояв поруч із Патріком. «Їх завжди було двоє», — подумала вона. Вони разом полювали. Разом убивали. І пов’язувала цих двох чоловіків Шарлотта. Бідолашна Шарлотта: усі її інтереси, всі заняття знайомили хижаків зі здобиччю, перетворюючи невинні тенісні матчі чи виступи оркестру на можливість для вбивць роздивитися свіжі обличчя й когось собі підібрати.

Марк узявся за ключі, висмикнув їх із рота Джейн. Штурхонув її так, що вона покотилася на підлогу.

— Хтось знає, що вона сюди їхала?

— Вважатимемо, що так, — сказав Патрік. — Тому маємо позбутися її автівки. Це треба було зробити кілька годин тому — якби ти раніше приїхав.

— Хотів перевірити, чи хтось з’явиться.

— Ніхто по неї не прийшов?

— Певно, трекер зламаний. — Він подивився на Айріс. — Або ж усім до неї байдуже. Я чотири години чекав і нікого не дочекався.

— Ну, по цю хтось точно прийде, — зауважив Патрік, дивлячись на Джейн згори вниз.

— Де її мобільний?

Патрік передав його Маркові.

— Що ти хочеш зробити?

— Схоже, останнє повідомлення призначалося чоловікові. — Він почав щось набирати на телефоні Джейн. — Скажемо йому, що вона поїхала в Дорчестер і якийсь час її вдома не буде.

— А далі що?

— Це скидатиметься на нещасний випадок. Або на самогубство. — Він глянув на Патріка. — Таке в тебе вже виходило.

Той кивнув.

— Її зброя лежить у їдальні.

— Мій чоловік знатиме, — озвалася Джейн. — Він знає, що я ніколи не покінчила би з собою.

— Чоловіки та дружини завжди так кажуть, а поліція їм ніколи не вірить. Правда, детективе? — сказав Марк і усміхнувся.

Якби її кінцівки не були зв’язані, вона вже стояла б на ногах і гамселила б його, вибиваючи ці досконалі зуби. Та навіть лють, що заливала її м’язи, не допомагала звільнитися, тож Джейн могла лише дивитись, як він дописує повідомлення й відправляє його. Вона думала про те, як це, найімовірніше, буде: куля в голову її вб’є, за нею буде другий постріл, щоб залишити на її руках пороховий осад, так само як було з підставним самогубством Ву Вейміня. Марк правду казав: ігнорувати заперечення рідних надто легко. Вона сама була в цьому винна. Пригадала, як стояла над тілом молодого чоловіка, якому знесло половину голови пострілом рушниці. Як схлипувала його мати: «Він ніколи не вбив би себе! Він щойно змінив своє життя!» Пригадала й власні слова, сказані згодом Фросту, про безголових родичів, які ні про що не підозрюють.

— Ви зробили стільки помилок, — мовила Айріс. — І гадки не маєте, що скоро станеться.

Марк розвернувся до неї й зареготав.

— Ви погляньте, хто заговорив. Пані, прибита до стіни.

Айріс дивилася на нього моторошно спокійним поглядом.

— Перш ніж з тобою буде покінчено, скажи мені. Чому ти обрав мою доньку?

Марк підійшов до Айріс так, що вони опинилися лице до лиця. Хоча він був значно вищий і мав усі можливі переваги, Айріс не проявила ані краплини страху.

— Гарненька юна Лора. Пам’ятаєш її, Патріку? — Він зиркнув на старшого чоловіка. — Дівчина, яку ми підібрали, коли вона йшла зі школи. Запропонували її підвезти.

— Чому? — повторила Айріс.

Марк усміхнувся.

— Бо вона була особлива. Як і всі вони.

— Ми марнуємо час, — озвався Патрік, підходячи до Джейн. — Заберемо її звідси.

Та Марк не зводив очей із Айріс.

— Іноді я обирав дівчину, іноді Патрік. Ніколи не знаєш, що саме приверне увагу. Зачіска хвостиком. Гарненький задок. Щось таке, що виділяє дівчину. Робить її цінною.

— Шарлотта мусила знати, — сказала Джейн, дивлячись на літнього чоловіка з огидою. — Вона мусила зрозуміти, що ви таке. Господи, власний батько. Як ви могли її вбити?

— Це ніколи не стосувалося Шарлотти.

— Не стосувалося? Та вона була центром усього цього!

Задзвонив мобільний Джейн. Марк глянув на номер.

— Схоже, чоловік вирішив спитати, як у коханої справи.

— Не відповідай, — застеріг його Патрік.

— І не збирався. Зараз вимкну і потягнемо її до машини.

— Думаєте, це буде так просто? — запитала Айріс.

Чоловіки нахилилися до Джейн, не зважаючи на неї. Патрік узяв за ноги, Марк підхопив під пахви. Як би не борсалася Джейн, опиратися вона не могла, тож вони легко підняли її й понесли до дверей.

— Ви вже програли, — мовила Айріс їм у спини. — Просто ще цього не знаєте.

Марк пирхнув.

— Зате знаю, кого прибили до стіни.

— А я знаю, хто приїхав сюди по тебе.

— Ніхто за мною не…

Він замовк: раптом згасло світло.

У непроглядній темряві чоловіки відпустили Джейн, вона впала на підлогу, вдарилася головою об бетон. Лежалаошелешена, намагаючись розібратися, що відбувається в кімнаті, де вона нічого не бачила, де темрява перетворилася на хаос із лайок та нажаханого дихання.

— Якого хріна? — озвався Марк.

Із мороку зашепотіла Айріс:

— Тепер усе й почнеться.

— Замовкни! Просто замовкни! — загорлав на неї чоловік.

— Це, певно, дрібниці, — заговорив Патрік, але голос у нього був знервований. — Слухай, може, просто запобіжник вибило? Ходімо нагору, перевіримо.

Гупнули двері, і їхні кроки помалу вщухли на сходах. Джейн чула лише калатання власного серця.

— Лежіть не ворушачись, зберігайте спокій, — сказала Айріс.

— Що відбувається?

— Те, що завжди мало статися.

— Ви знали? Ви цього чекали?

— Слухайте уважно, детективе. Це не ваша битва. Вона була давно запланована і пройде без вашої участі.

— Чия це битва? Хто там?

Айріс не відповіла. У повній тиші Джейн радше відчула, аніж почула, рух повітря на своїй щоці, наче у кімнату залетів вітерець і розбурхав темряву. «Тут, з нами, щось є».

Вона почула тихий дзенькіт кайданів. І шепіт:

— Перепрошую, сіфу. Я мала б прийти раніше.

— Моя шабля?

— Ось Чжен Ї. Знайшла її нагорі.

Джейн знала цей голос.

— Белло?

Її вуст торкнулася рука, Айріс прошепотіла:

— Лежіть.

— Ви не можете тут мене залишити!

— Тут вам безпечніше.

— Бодай звільніть мене!

— Ні, — відповіла Белла. — Від неї лише проблеми.

— А якщо у вас не вийде? — гукнула Джейн. — Я залишуся тут, у полоні, й не зможу захищатися. Принаймні дайте мені шанс!

Вона відчула, як зв’язані руки смикнуло, як засичало лезо, розрізаючи її пута. Ще один удар звільнив ноги.

— Не забувайте, — прошепотіла Айріс їй на вухо. — Це не ваша битва.

«Уже моя». Та Джейн лежала мовчки й нерухомо, поки дві жінки танули в темряві. Вона не чула й не бачила, як вони зникли, лише відчула знову поцілунок вітру, наче вони розчинилися в ньому й просочилися крізь двері на сходи.

Тоді Джейн спробувала підвестися, та лише сліпо поточилася, охоплена запамороченням. Вона знову сіла на підлогу, від падіння на бетон боліла голова. Падіння й наркотик зробили її слабкою. Вона простягнула руку, намацала стіну поблизу й знову спробувала встати, цього разу з підтримкою, хитаючись, мов новонароджене лоша.

Пролунав постріл, змусив її підняти голову.

«Я не можу залишитися тут, — подумала Джейн. — Мушу вибратися з будинку».

Вона намацала дорогу вперед, до дверей. Ті були незамкнені й відчинилися з тихим рипінням. Десь нагорі пробігли важкі кроки. Ще два постріли.

«Вибирайся. Поки чоловіки не повернулися по тебе».

Вона рушила вгору сходами, дуже повільно, страшачись видати свою присутність. Не маючи зброї, не маючи способу себе захистити, вона не могла стати до бою. Цього разу вона була мирною жителькою, яка намагається пробратися через зону бойових дій до безпеки, де б це не було. Знайти вихід, вибратися з будинку. Ключів від авто у неї не було, тож доведеться бігти до сусідів. Ріццолі спробувала уявити маєток. Пригадала довгу під’їзну доріжку, дерева, галявини й високі кущі, які все це оточували. Вдень це місце здалося їй приватним Едемом, відгородженим від усього світу. Тепер же вона знала, що ці ворота з шипами мали не лише не пускати людей усередину, а й не випускати їх назовні. Це був не Едем, це був табір смерті.

Вона дісталася кінця сходів, намацала ще одні зачинені двері. Притислася до них вухом, але нічого не почула. Ця тиша нервувала. Скільки пострілів було? «Принаймні три, — подумала Джейн. — Достатньо для Айріс та Белли». Невже за цими дверима лежали мертві жінки? Невже Патрік із Марком уже поверталися до підвалу, по неї?

Джейн поклала слизьку від поту долоню на ручку дверей. Двері без жодного звуку відчинилися у темряву, яка була не менш густа, ніж у підвалі. Їй не вдавалося розрізнити жодних тіней, жодних силуетів. Тут підлога була так само бетонна, і Джейн просувалася вперед дуже повільно, простягнувши руки вперед, до невидимих перешкод. Щось дрібне й металеве покотилося геть від її ноги. Вона вдарилася стегном об щось і зупинилася, намагаючись розібрати, що це. Було схоже на стіл, вкритий порохом. Пальці вкололо щось металеве, і Джейн сполохано смикнула руку назад. Циркулярний верстат. Вона просунулася ще на кілька футів у темряву й вдарилася об нову перепону. Цього разу — свердлильний верстат. Це була теслярна майстерня Патріка. Джейн стояла поміж інструментів, думаючи про пилки й дрилі, питаючи себе, чи вони врізалися лише у червоне дерево й деревину клену.

Паніка повернулася, вона заметушилася, шукаючи виходу. Торкнулася стіни, пройшла по ній до рогу.

Знову постріли. Чотири поспіль. «Тікай, тікай!»

Нарешті вона знайшла двері, швидко прослизнула у них і опинилася в коридорі, з килимом на підлозі. Тут у темряві можна було розібрати силуети меблів і балюстраду праворуч. Вона пробиралася вперед, тримаючись за стіну, не маючи гадки, чи рухається до виходу, чи в глибину будинку. Їй хотілося лише вибратися звідси.

На другому поверсі зарипіли кроки, почали спускатися сходами.

Джейн сполохано пірнула у перші ж відчинені двері ліворуч, до кімнати, у вікні якої сяяв місяць, відбиваючись від робочого столу й книжкових полиць. Кабінет.

Кроки сягнули першого поверху.

Джейн подалася вперед, шукаючи сховку серед тіней. Під ногами захрумтіло бите скло. Раптом вона через щось перечепилася й поточилася, виставивши перед собою руки, щоб не впасти. Долоня проїхалася по чомусь теплому й липкому. Вона витріщилася на щось темне у місячному сяйві, що лежало на підлозі поруч із нею. Мертве тіло.

Патрік Діон.

Вона втягнула повітря, відсахнулася, відповзла накарачках. Відчула, як зачепила долонею щось важке й воно ковзнуло геть. Пістолет. Джейн потяглася по нього і, щойно пальці охопили руків’я, зрозуміла, що це її зброя. Пістолет, який Патрік у неї забрав. «Мій старий друг».

Кроки прорипіли й зупинилися в неї за спиною.

Джейн була в полоні світла, що падало з вікна, яскраве й неуникне, мов прожектор. Вона підвела погляд: над нею стояв силует Марка.

— Мене тут не було, — мовив він. — Коли до мене прийде поліція, я скажу, що увесь цей час був удома, в ліжку. То Патрік убив всіх цих дівчат і закопав їх у дворі. Патрік убив тебе. А тоді застрелився.

Її рука з пістолетом була у тіні. Та Марк уже цілився в неї. Він зробить постріл першим, найкращий постріл. Вона не матиме часу цілитися, не матиме часу ні на що, окрім як просто випустити з пістолета, напевно, останню кулю в її житті. Навіть підносячи зброю, Джейн розуміла, що робить це надто повільно, та й запізно.

Та тієї ж миті Марк злякано втягнув повітря й відвернувся від неї, переводячи увагу, цілячись у когось — щось — інше.

Джейн підняла пістолет і вистрелила. Три, чотири рази. Рефлекси працювали автоматично. Кулі влетіли в тулуб, Марк хитнувся назад і повалився на журнальний столик. Той розлетівся фонтаном трісок.

Джейн підвелася, в голові гула кров. Вона стала над тілом, цілячись у нього, готова на той випадок, якщо він дивовижним чином оживе. Марк не ворушився.

На відміну від тіней.

Це був лише шепіт повітря, позбавлений звуку. Тріпотіння чорного на чорноті десь на периферії зору. Джейн повільно розвернулася до постаті, огорнутої темрявою. Вона тримала пістолет, могла б вистрелити, але не робила цього — просто дивилася на обличчя, вкрите срібним хутром. На нерівні зуби, що блищали в світлі місяця.

— Хто ти? — прошепотіла вона. — Що ти таке?

Її обличчя торкнувся вітерець, вона кліпнула. А коли розплющила очі, обличчя вже не було. Джейн скажено закрутилася по кімнаті, шукаючи те, що стояло перед нею, але бачила лише місяць і тіні. «Воно справді тут було чи мені здалося? Чи не постало це створіння з темряви й мого власного страху?»

Її увагу привернув рух за вікном. Вона визирнула у залитий місячним світлом сад і побачила тінь, яка промчала галявиною й зникла під захистом дерев.

— Детективе Ріццолі?

Джейн налякано розвернулася й побачила у дверях двох жінок. Айріс важко тулилася до Белли.

— Їй потрібна швидка! — мовила молода жінка.

— Я вже не юна, — простогнала Айріс. — І не така метка.

Белла обережно опустила учительку на підлогу. Колихаючи її в обіймах, зашепотіла до неї китайською, повторюючи знову і знову кілька слів, наче магічне закляття. Слова зцілення.

Слова надії.

37

Джейн стояла серед мішанини автомобілів поліції Бруклайна й Бостона на під’їзній доріжці до маєтку Патріка Діона і дивилася, як сходить сонце.

Вона вже добу не спала, востаннє їла ланч напередодні, і перші промені світанку сліпили так, що довелося заплющити очі від запаморочення й спертися на патрульне авто. Коли вона знову розплющила очі, з будинку вийшли Мора та Фрост і прямували до неї.

— Вам треба додому, — сказала Мора.

— Усі мені це кажуть. — Ріццолі подивилася на маєток. — Ви там закінчили?

— Зараз винесуть тіла.

Фрост похмуро дивився, як Джейн нахиляється вдягнути бахили.

— Знаєш, тобі краще не заходити до будинку, — мовив він.

— Наче я там не була.

— У цьому й річ.

Напарник не мусив пояснювати: вона все розуміла. Саме вона застрелила Марка Меллорі, і куля в мозку Патріка Діона була випущена майже напевно з її зброї. Зброю цю забрали експерти з балістики, і Джейн бракувало її ваги на поясі.

Вхідні двері відчинилися, з’явилися перші ноші з одним із тіл. Вони мовчки дивилися, як криміналісти котять ноші до фургона з моргу.

— У старшого чоловіка одна вогнепальна рана. Права скроня, постріл із близької відстані, — сказала Мора.

— Патрік Діон, — мовила Джейн.

— Маю передчуття, що на правій руці в нього буде пороховий осад. Вам це не нагадує іншого місця злочину?

— «Червоний фенікс», — тихо відповіла Джейн. — Ву Веймінь.

— Його смерть назвали самогубством.

— До чого ви хилите, Моро?

Мора зітхнула.

— Свідків немає, так?

Джейн похитала головою.

— Белла каже, що вони з Айріс були нагорі, коли це сталося. Нічого не бачили.

— Але в будинку був хтось іще, — наголосив Фрост. — Ти казала, що когось бачила.

— Я не знаю, що я бачила. — Джейн відвернулася до саду. Саме там минулої ночі вона бачила у місячному сяйві, як хтось зник поміж дерев. — Не знаю, чи колись дізнаюся.

Мора розвернулася до других нош, які криміналісти викотили з будинку.

— Я можу назвати смерть Патріка Діона суїцидом, але все це надто схоже на події в «Червоному феніксі», Джейн. Таке враження, що це постановка.

— Гадаю, це і мало бути схоже. Мало стати відлунням минулого. Коло справедливості замкнулося.

— «Справедливість» не можна вписати у поле «рід смерті».

Джейн подивилася на неї.

— А може, й варто було б.

— Агов, Фросте! Ріццолі!

Детектив Тем махав їм від дерев, що росли обабіч алеї, де він був разом із командою криміналістів.

— Що там? — гукнула Джейн.

— Пошуковий пес щось зачув!

«Зниклі дівчата». Авжеж, їх було більше, ніж тих, хто потрапив до списку Інґерсолла, — були ще дівчата, які зникли в наступні роки після зникнення Шарлотти Діон. Хіба було зручніше місце для тіл, аніж його приватний прихисток, подалі від допитливих очей? Підходячи до криміналістів, Джейн побачила собаку, який дивився на неї кмітливо, радісно махаючи хвостом. Радісним був лише пес. Чоловіки й жінки у затінку дерев стояли тихі, похмурі, бо розуміли, що найімовірніше лежить у них під ногами.

— Тут ґрунт потривожений, — сказав Тем, показуючи на голу землю під деревами. — Намагалися приховати галуззям.

Свіжа могила. Джейн роззирнулася: навколо лежала густа тінь дерев, росли кущі — стільки потайних місць у затінку та чагарях. Масштаб цього зла було важко зрозуміти. Скільки ж тут тіл? Скільки мовчазних дівчат, які нарешті зможуть заговорити? Вона раптом відчула, як тисне на неї завдання, що лежало попереду. Вона була голодна, побита і втомилася від смерті.

— Фросте, це я залишу на тебе. Поїду додому, — мовила вона й пішла геть через газон. Назад, на сонце.

— Ріццолі, — гукнув Тем. Він пішов за нею до маєтку. — Хотів тобі сказати, що я дзвонив до лікарні. Айріс Фан прооперували, вона притомна.

— З нею все буде добре?

— Вона отримала кулю в стегно і втратила чимало крові, але одужає. Міцна пташка.

— Нам усім варто брати з неї приклад.

Ранкове сонце заливало під’їзну доріжку яскравим сяйвом. Тем дістав із кишені темні окуляри, вдягнув.

— Може, мені поїхати до лікарні? Записати її свідчення? — запропонував він.

— Пізніше. Зараз ти потрібен тут. Бруклайн попросив нашої допомоги, тож ми чимало часу проведемо в цьому маєтку.

— Отже, я залишаюся в команді?

Ріццолі примружилася, дивлячись на нього; сонце пекло втомлені очі.

— Ага, я попрошу твоє керівництво залишити тебе з нами, поки не закриємо справу. Звісно, якщо ти хочеш у нас затриматися.

— Дякую. Дуже хочу, — просто відповів він.

Коли розвернувся, щоб піти, Джейн раптом помітила, що в нього на потилиці щось яскраво сяйнуло. Проти чорного, мов вороняче крило, волосся виділялася одна волосина, мов всипана глітером. «Срібна волосина».

— Теме? — гукнула вона.

Він розвернувся до неї.

— Так?

Джейн дивилася на нього, намагаючись прочитати щось в очах, але на ньому були темні окуляри, і в них вона бачила лише своє відображення. Вона згадала, як швидко й тихо він заліз у вікно до Інґерсолла. Як камера спостереження із Напп-стрит записала на відео їхню з Фростом незграбну появу на пожежній драбині, але не Тема. «Може, я привид», — так він пожартував. «Не привид, — подумала Джейн, — але щось таке ж невловиме». Людина, яка була присутня на кожному кроці розслідування, знала, що говорилося й що планувалося. Вона не бачила виразу його обличчя, не могла витягнути з нього таємниць, але знала, що вони в нього є і чекають на розкриття. Вона вирішила залишити йому ці таємниці.

Поки що.

— Ти щось хотіла, Ріццолі? — запитав Тем.

— Не зважай, — відповіла Джейн, розвернулася й пішла.

У закладі Дойла була година знижок, тож біля бару було стільки копів після чергування, що Джейн ніяк не могла знайти Корсака. Лише коли офіціантка показала їй на обідню залу, вона помітила його самого за столиком у компанії смажених морепродуктів і пінти елю.

— Вибач за запізнення, — мовила вона. — Що у тебе тут?

— Сподіваюся, ти не проти, що я вже зробив замовлення.

Ріццолі глянула на гору обсмажених у фритюрі креветок.

— То ти вже не на дієті, га?

— Не починай, добре? День паскудний, і мені дуже потрібна втішна їжа. — Він наколов на виделку чотири креветки й запхав до рота. — То ти щось замовлятимеш?

Джейн махнула рукою до офіціантки й замовила маленьку порцію салату, дивлячись, як Корсак розправляється ще з півдюжиною креветок за раз.

— Оце і вся твоя їжа? — запитав він, побачивши її замовлення.

— Вечерятиму вдома. Останніми днями нечасто там буваю.

— Ага, чув, що в Бруклайні справжній балаган. Скільки тіл уже викопали?

— Шість, схоже, всі жіночі. На обшуки всього маєтку підуть місяці, але можуть бути поховання, про які ми ще не знаємо. Тож помешкання Марка Меллорі теж під обшуком.

Корсак підніс свій келих елю в тості.

— Як там ви, жінки, кажете? Вперед, сестро!

Вона глянула на жирні плями на його сорочці й подумала: «З його цицьками це звучить цілком справедливо». Піднесла й свою склянку води, і вони розгонисто цокнулися, аж пиво виплеснулося на вже помітно меншу гору креветок.

— Лише одна ложка дьогтю лишилася, — мовила Джейн, беручись за виделку. — Справи обох убитих невідомих розкрити не вийде. А це ж саме смерть однієї з них усе запустила.

— Меч, яким їх було вбито, не знайшли?

— Він зник. Певно, разом із тим створінням, яке я тієї ночі бачила між дерев. Ми ні від кого не почуємо зізнання. Але я, схоже, уявляю, хто це все міг зробити.

— Цього вистачить для суду?

— Чесно? Я не хочу нести це до суду. Іноді, Корсаку, виконувати свої обов’язки значить чинити неправильно.

Корсак зареготав.

— Головне, щоб докторка Айлс тебе не почула.

— Ні, вона не зрозуміє, — погодилася Джейн.

Мора розуміла мову фактів, і саме факти привели до того, що офіцера Вейна Ґраффа кілька днів тому було засуджено. Так чи ні, чорне чи біле — для Мори межа завжди була очевидна. Та що довше Джейн працювала в поліції, то менш певна вона була щодо того, де ж межа між правильним і неправильним.

Джейн набрала салату, поклала до рота.

— То що це з тобою? Про що ти хотів поговорити?

Корсак зітхнув, відклав виделку. Окрім спорожнілої тарілки, мало що могло змусити Корсака покласти виделку.

— Ти знаєш, що я кохаю твою маму.

— Ага, щодо цього я здогадалася.

— Тобто я її справді кохаю. Вона весела, розумна, сексуальна.

— Отут зупинися. — Джейн і собі поклала виделку. — Просто поясни, до чого ти ведеш.

— Я лише хочу одружитися з нею.

— І вона вже погодилася. Далі?

— Проблема в твоєму братові. Він телефонує їй по три рази на день, намагається відмовити. Очевидно, що мене він зневажає.

— Френкі не терпить жодних змін. Крапка.

— Він її засмутив, і тепер вона думає скасувати весілля, аби лише він був задоволений.

Корсак глибоко зітхнув, мало не заскімлив і відвернувся до столика через прохід. Мала дитина на високому стільчику, яка сиділа за тим столом, глянула на нього й заревла. Мати дитини кинула на Корсака злий погляд і взяла маля на руки. Бідолашний Корсак, такий незугарний, що аж діти лякаються, неспроможні побачити добре серце за загрозливою зовнішністю. «Але мама бачить. І заслуговує на такого хорошого чоловіка».

— Нічого, — мовила Джейн. — Я поговорю з Френкі.

А якщо це не спрацює, вона може дати братові хорошого запотиличника.

Він підняв голову.

— Ти це для мене зробиш? Справді?

— Чому б ні?

— Не знаю. Мені здалося, що ти теж не надто в захваті через нас із твоєю ма. Через те що ми разом.

— Я просто не хочу чути палких подробиць, гаразд? — Ріццолі потяглася через стіл, по-дружньому штурхонула його в плече. — Корсаку, ти крутий. І ти робиш її щасливою. Це все, що мене обходить.

Вона підвелася.

— Я поїду додому. Тобі вже краще?

— Я її кохаю. Ти ж знаєш.

— Знаю, знаю.

— І тебе люблю. — Він насупився й додав: — А твого брата — ні.

— Це цілком зрозуміло.

Джейн залишила його з морепродуктами й почала пробиратися через натовп біля бару. І вже біля дверей почула, як хтось гукає:

— Ріццолі!

То був детектив у відставці Бакгольц, який дев’ятнадцять років тому розслідував зникнення Шарлотти Діон. Він сидів у звичному кутку зі склянкою скотчу.

— Треба поговорити, — мовив він.

— Я вже їду додому.

— То я з вами пройдуся.

— Генку, це до завтра не зачекає?

— Ні. Я мушу дещо сказати, мене це непокоїть. — Він одним ковтком допив скотч, грюкнув склянкою об стійку. — Вийдімо надвір. Тут надто гамірно.

Вони вийшли з бару, зупинилися на стоянці. Був прохолодний весняний вечір, пахнуло вологою землею. Джейн застібнула куртку й кинула погляд на своє авто, думаючи, скільки часу це забере і чи встигне вона дорогою додому купити молока.

— Ваша справа проти Патріка Діона та Марка Меллорі. Ви поплутали, — сказав Бакгольц.

— Що ви маєте на увазі?

— У всіх новинах про це говорять. Двоє багатіїв двадцять п’ять років полювали разом на дівчат. Уся країна бідкається, як ми могли цього не помітити. Як ми їх не зупинили.

— Генку, вони діяли розумно. Не загострювали, були охайні. Контролювали ситуацію.

— Патрік Діон має алібі на час деяких зникнень.

— Бо вони викрадали їх по черзі. Деяких хапав Меллорі, інших — Діон. На території його маєтку вже знайдено шість тіл, і я певна, що ми знайдемо й інших.

— Але не Шарлотту. Її ви точно не знайдете.

— Звідки вам знати?

— Працюючи над цією справою, я не просто штани протирав, гаразд? Може, й минуло дев’ятнадцять років, але подробиці я пам’ятаю. Вчора дістав свої старі нотатки, просто перевірити. Я знаю, що, коли Шарлотта зникла, Патрік Діон був у Лондоні. Він прилетів увечері, щойно дізнався новину.

— Гаразд, щодо цього ви праві. Це легко підтвердити.

— Щодо Марка Меллорі я теж правий. Він не міг забрати Шарлотту, бо так само має алібі. Він тоді навідувався до матері: за рік до того в неї стався удар, і вона лежала на реабілітації.

Ріццолі пильно подивилася на нього у танучому світлі дня. Бакгольц захищав власні теорії, тож його об’єктивності не можна було довіряти. Судячи з виснаженого обличчя й зім’ятої сорочки, відставка не пішла йому на користь. Він практично жив тут, у Дойла, наче лише в оточенні копів знову почувався живим. Корисним.

«Варто розрадити старого». Вона співчутливо кивнула.

— Я перевірю досьє і зв’яжуся з вами.

— Думаєте, можна так просто мене позбутися? Ріццолі, я був хорошим копом. Перевірив того хлопця. Коли йдеться про викрадення, завжди спочатку дивишся на родину, тож я добряче вивчив її зведеного брата. Кожен його крок того дня. Марк Меллорі жодним чином не міг викрасти Шарлотту.

— Бо сказав, що відвідував матір? Та ну, Генку. Його словам не можна довіряти, словам матері так само. Вона могла збрехати, аби захистити своє дитя.

— Але медичним довідкам можна вірити.

— Що?

Бакгольц дістав із кишені піджака згорнутий папірець, сунув їй до рук.

— Це копія нотаток медсестри з картки Барбари Меллорі. Гляньте на запис від дванадцятого квітня, о першій дня.

Джейн проглянула нотатки, знайшла те, що медсестра написала тоді. «Тиск 115/80. Пульс 84. Пацієнтка зручно влаштована. Її відвідує син, він попросив перевести матір до спокійнішої кімнати, далі від посту медсестер».

— О першій годині Шарлотта Діон була зі своїми однокласниками біля Фенел-голлу, — сказав старий коп. — Учителі помітили, що її немає, о чверть на другу. То скажіть мені, як Марк Меллорі, який сидів у материній палаті за двадцять п’ять миль звідти, спромігся викрасти зведену сестру з бостонської вулиці через п’ятнадцять хвилин?

Джейн перечитала нотатки медсестри. Дату й час неможливо було переплутати. «Усе неправильно», — подумала вона.

Тільки от ні. Написано чорним по білому.

— Годі подавати все так, наче я тоді облажався, — сказав Бакгольц. — Очевидно, що ваші двоє не забирали Шарлотту.

— То хто це зробив? — пробуркотіла Джейн.

— Ми, певно, ніколи не дізнаємося. Як на мене, то міг бути якийсь тип, який помітив її й скористався нагодою.

«Якийсь тип». Злочинець, особу якого ще треба встановити.

Вона їхала додому з цим папірцем на сидінні й думала, чи це можливо. У родині двоє вбивць, а Шарлотту хапає невідомий чужинець? Джейн заїхала на своє паркувальне місце, зупинила двигун і сиділа, міркуючи, що не готова поринати в хаос та гамір материнства. Вона думала про те, що вони точно знали: Діон та Меллорі разом полювали на дівчат та вбивали їх. Вони закопали на території Діонового маєтку принаймні шість тіл. Чи могла Шарлотта розкрити батькову таємницю? Чи тому вони мали її позбутися? Може, влаштували це через третіх осіб, щоб і Патрік, і Марк мали надійне алібі?

Джейн помасажувала голову, переповнена запитаннями. Таємниця знову крутилася навколо Шарлотти, того, що вона знала і коли саме дізналася. І з ким поділилася. Ріццолі подумала про останні фотографії дівчини, зроблені на похороні її матері й вітчима. Пригадала, як батько та Марк стояли обабіч неї. Оточена ворогами, неспроможна втекти.

Вона випросталася, раптом усвідомивши те, що мало б бути очевидним від початку.

«Можливо, їй це вдалося».

38

Опівдні Джейн перетнула кордон Нью-Гемпширу й рушила на північ, у глиб штату Мен. Стояв лагідний травневий день, дерева вкрилися листям у весняному буянні, і над полями й лісами висіла золотава імла. Та коли вона дісталася озера Лосяча Голова, уже під вечір, повітря помітно вистигло. Ріццолі поставила авто, загорнулася у вовняний шалик і пішла до причалу, де на воді стояв моторний човен.

Їй помахав хлопчина років п’ятнадцяти зі скуйовдженим від вітру білявим волоссям.

— Місіс Ріццолі? Я Вілл із «Краю бакланів». — Він узяв її маленьку валізку. — Це увесь ваш багаж?

— Я тут лише на ніч. — Вона роззирнулася. — А де шкіпер?

Хлопчина широко усміхнувся й помахав рукою.

— Тут я. Кермую цим човном, відколи мені виповнилося вісім. Якщо нервуєтеся — не треба, я тут кілька тисяч разів уже плавав.

Досі не певна у шкіперському таланті юнака, Ріццолі зійшла на борт і вдягла запропонований рятувальний жилет. Умощуючись на лаві, вона помітила кілька ящиків з продуктами та стос газет із «Бостон Ґлоуб» нагорі. Очевидно, це водночас була і поїздка на закупи.

Поки хлопець заводив двигун, Ріццолі запитала:

— Давно ти працюєш на базі?

— Усе життя. Власники — мої мама з татом.

Вона придивилася до юнака. Відзначила сильну лінію щелепи, вибілене сонцем волосся. Він мав будову тіла рятувальника — стрункий, але м’язистий; такий хлопець на каліфорнійському пляжі скидався б за місцевого. Він відвів човен від причалу з легкістю, розслаблено. Перш ніж Ріццолі змогла ще щось запитати, вони помчали пінистою водою, і мотор ревів надто гучно для розмов. Тож вона вчепилася у планшир і дивилася на густий ліс, на величезне озеро, що лежало попереду, наче море.

— Тут дуже красиво, — сказала Ріццолі, але Вілл не почув її, зосередившись на своїй цілі по той бік води.

Коли вони дісталися протилежного берега, сонце вже хилилося до обрію, вкривало поверхню води золотом і полум’ям. Вона побачила мальовничі прості будиночки й купу каное на березі; на пірсі чекала світловолоса дівчинка, готова піймати канат. Придивившись до її обличчя, Джейн зрозуміла, що ці двоє — брат і сестра.

— Оця халепа — Саманта, — зі сміхом мовив Вілл і з любов’ю скуйовдив дівчинці волосся. — Вона тут головна помічниця. Якщо потрібна зубна щітка, чи додатковий рушник, чи ще що завгодно, просто гукніть її.

Мала дала драпака від пірса з валізкою гості, і Джейн спитала:

— Їй з вигляду років вісім-дев’ять? Ви не ходите до школи?

— Учимося вдома. Взимку надто складно вибратися до міста. Тато завжди каже, що ми найщасливіші в світі діти, бо живемо в цьому раю. — Він повів Ріццолі до однієї з хатин. — Мама поселила вас сюди. Тут найспокійніше.

Вони піднялися на ґанок, обтягнутий сіткою, і двері з рипінням зачинилися у них за спиною. Саманта вже принесла валізу Джейн — та лежала на простій багажній полиці в ногах ліжка. Ріццолі подивилася на відкриті балки під стелею, на стіни з сосни із вузлуватими візерунками. У кам’яному каміні вже палало полум’я.

— Вас усе влаштовує? — запитав Вілл.

— Дарма я не взяла свого чоловіка. Йому тут дуже сподобалося б.

— Привезете його наступного разу. — Вілл відсалютував і розвернувся до виходу. — Коли влаштуєтеся, приходьте до котеджу вечеряти. Здається, у нас буде тушкована яловичина.

Коли він пішов, Ріццолі сіла у крісло-гойдалку на ґанку й сиділа, споглядаючи, як сонце палає, опускаючись до озера. Дзижчали комахи, від плюскоту води хилило в сон. Вона заплющила очі й не бачила, як до хатини наближається гість. Лише почувши стукіт, побачила біляву жінку біля сітчастих дверей.

— Детективе Ріццолі? — запитала та.

— Проходьте.

Жінка увійшла, притримала двері, щоб зачинити їх якомога тихіше. Навіть у цих сутінках Джейн бачила, яка вона подібна до Вілла й Саманти — це, очевидно, була їхня мати. І вона, без сумнівів, знала, як її звати. Саме дивна риболовна подорож Інґерсолла змусила Джейн звернути увагу на «Край бакланів» — подорож, у яку він рушив без спорядження. Справжньою причиною його поїздки до штату Мен була ця жінка, яка зараз стояла на ґанку.

— Привіт, Шарлотто, — просто сказала Ріццолі.

Жінка зиркнула крізь сітку, перевіряючи, чи нікого немає поблизу. Тоді подивилася на Джейн.

— Прошу, більше не називайте цього імені. Тепер мене звати Сьюзен.

— Ваші рідні не знають?

— Чоловік знає, а діти — ні. Їм було б надто складно це зрозуміти. І я не хочу, щоб вони колись дізналися, яким був їхній дід…

Вона замовкла. Із зітханням опустилася на одне з крісел-гойдалок. Якийсь час було чути лише його рипіння.

Джейн дивилася на профіль жінки. Шарлотті… Ні — Сьюзен було лише тридцять шість, та вона здавалася значно старшою. Проведені на природі роки вкрили її шкіру веснянками, а у волоссі вже блищало срібло. Та найбільше її зістарив біль в очах, саме біль лишив глибокі зморшки й неспокійний погляд.

Сьюзен відкинулася на спинку крісла і вдивлялася у темне озеро.

— Усе почалося, коли мені було дев’ять, — заговорила вона. — Він прийшов до мене в кімнату ввечері, коли мати вже спала. Сказав, що я вже достатньо доросла. Що час мені навчитися того, що мають вміти усі доньки. Ми маємо тішити татусів.

Вона глитнула.

— Я послухалася.

— Ви не розповіли матері?

— Матері? — Сьюзен гірко засміялася. — Мою матір ніколи не обходило те, що не входило до її егоїстичних інтересів. Коли вона закрутила роман із Артуром Меллорі, їй знадобилося лише два місяці, щоб накивати п’ятами. Вона не озиралася. Я не впевнена, чи вона взагалі пам’ятала про те, що має доньку. Тож я залишилася з батьком, який був радий отримати повну опіку. Звісно ж, без жодних протестів. О, кілька разів на рік я мала проводити вихідні з мамою та Артуром, але вона мене здебільшого ігнорувала. Лише від Артура я бачила справжню доброту. Не дуже добре його знала, але він здавався мені гідною людиною.

— А його син, Марк?

Вона надовго замовкла. Тоді сказала тихо:

— Я не усвідомлювала, що таке Марк насправді. Коли наші родини вперше зійшлися, він здавався цілком безпечним. Скоро ми всі почали бачитися аж надто часто. Вечеряли то у нас, то у Марка. Чудово порозумілися. Біда була в тому, що моя мама з Артуром порозумілися ще краще, ніж я це усвідомлювала тоді.

— Схоже, ваш батько з Марком теж аж надто порозумілися.

Сьюзен кивнула.

— Стали найкращими друзями. Наче тато нарешті отримав сина, якого завжди хотів мати. Навіть після розлучення батьків Марк приходив до тата в гості. Вони спускалися до його майстерні й виготовляли шпаківні чи робили рамки для фото. Я й не здогадувалася, що насправді там відбувається.

«Не просте теслярство», — подумала Джейн.

— Вам не здавалося дивним, що вони стільки часу проводять разом?

— Я відчувала здебільшого полегшення, бо мені дали спокій. Десь тоді, коли мені було тринадцять, батько перестав ходити до мене ночами. Я тоді не знала чому. Тепер я розумію, що саме тоді зникла перша з дівчат. Коли мені було тринадцять, тато знайшов собі іншу забавку. З Марковою допомогою. — Сьюзен припинила гойдатися, сіла дуже рівно, не зводячи погляду з озера. — Якби я знала, якби усвідомлювала, що таке насправді Марк, моя мати з Артуром були б живі.

Джейн зсунула брови.

— Чому ви так кажете?

— Це через мене вони того вечора пішли до «Червоного фенікса». Вони були там через те, що я їм сказала.

— Ви?

Жінка глибоко вдихнула, мов збиралася з силами для продовження.

— Я мала приїхати на вихідні до мами з Артуром. Саме нещодавно отримала права і вперше поїхала до них сама. Узяла батькове авто. Там і знайшла підвіску — вона впала за сидіння, і два роки ніхто її не помічав. Підвіска була золота, у формі дракона, з гравіруванням імені. Лора Фан.

— Ви впізнали це ім’я?

— Так. У газетах писали про її зникнення. Я запам’ятала ім’я, бо вона була мого віку й грала на скрипці. У Болтоні про неї говорили, дехто з учнів знав Лору з літніх семінарів оркестру.

— Марк брав у ньому участь.

Сьюзен кивнула.

— Вони були знайомі. Але я не могла зрозуміти, до чого тут мій батько. Як підвіска Лори опинилася у батьковій машині? Тоді я замислилася про всі ті ночі, коли він приходив до моєї спальні, про те, що він робив зі мною. Якщо він ґвалтував мене, то міг робити це й з іншими дівчатами. Можливо, саме це й сталося з Лорою. Саме тому вона зникла.

— І ви розповіли матері?

— Коли я тоді приїхала до них, усе розкрилося. Я розповіла їм з Артуром усе. Про те, що мій батько робив зі мною в попередні роки. Що я знайшла в його автівці. Мама спочатку не повірила. Тоді зі звичним для неї егоцентризмом почала переживати про погану славу, про те, як її ім’я тягатимуть із газети до газети. Наче вона стане відома як безголова дружина, яка й гадки не мала про те, що відбувалося в її власному домі. Але Артур… Артур сприйняв усе серйозно. Він мені повірив. І за це я завжди поважатиму його.

— Чому вони одразу не звернулися до поліції?

— Мама воліла спочатку переконатися. Не хотіла привертати увагу, поки не впевниться, що це не якийсь дивний збіг. Казала, що могла бути якась інша Лора Фан, тож вони вирішили спочатку показати підвіску Лориній сім’ї. Щоб вони підтвердили, що йдеться саме про ту Лору, яка зникла за два роки до того. — Сьюзен опустила голову, і наступні слова пролунали ледь чутно. — Це тоді я востаннє бачила їх живими. Коли вони поїхали на зустріч із Лориним батьком до того ресторану.

Ось і остання частинка пазла — причина, з якої Артур із Діною того вечора опинилися в Чайнатауні. Не повечеряти, а поговорити з Джеймсом Фаном про його зниклу доньку. Розмову обірвала стрілянина, кривава подія, провину за яку всі поклали на нещасного іммігранта.

— Поліція наполягала, що це було вбивство із самогубством, — вела далі Сьюзен. — Вони сказали, що мама з Артуром просто опинилися не в тому місці не в той час. Підвіску так і не знайшли, тож доказів я не мала. І не мала до кого звернутися. Все питала себе, чи це було пов’язано. Лора та стрілянина. А ще — Марк. Він тоді був удома, тож знав, що відбувається.

— Він зателефонував Патріку. Розповів, що ваша мати з Артуром їдуть до Чайнатауна.

— Я в цьому впевнена. Але склала все докупи лише на похороні. Мій батько з Марком працювали разом. Без підвіски я нічого не могла довести. Батько мав владу, і я знала, з якою легкістю він змусить мене зникнути.

— Тож ви зникли перша.

— Я цього не планувала. Але ось приїхала з класом на Шлях Свободи. — Вона сумно реготнула. — І раптом подумала: я теж хочу свободи. І саме час її здобути. Тож утекла від учителів. Пробігла кілька кварталів, а тоді почала думати, як збити всіх зі сліду. Викинула наплічник і посвідчення у провулку. Мала достатньо готівки, щоб купити квиток на автобус, що йшов на північ. Не зовсім розуміла, куди саме, але знала, що мушу забратися подалі від батька. Коли приїхала до Мену й вийшла з автобуса, раптом відчула… — Вона зітхнула. — Відчула, що приїхала додому.

— І ви залишилися тут.

— Улаштувалася на роботу, прибирати туристичні хатини. Зустріла чоловіка, Джо. Це найбільший подарунок від життя — знайти чоловіка, який мене кохає. Який поруч, що б не сталося. — Вона глибоко вдихнула, підняла голову. Сіла рівно. — Тут я побудувала життя наново. Народила дітей. Разом із Джо ми звели цю базу, заснували бізнес. Я думала, що буду щаслива, просто ховаючись тут довіку.

Від озера долинув сміх: Вілл із сестрою у купальних костюмах мчали причалом. Вони стрибнули у воду й заверещали, поринувши в холод. Сьюзен підвелася, стала, дивлячись на дітей, які радісно хлюпалися в озері.

— Саманті дев’ять років. Вона зараз того ж віку, якого була я, коли все це почалося. Коли батько вперше зайшов до моєї кімнати. — Вона стояла спиною до Джейн, наче показувати обличчя зараз було надто нестерпно. — Думаєш, що можеш залишити насильство позаду, але ні. Минуле з тобою назавжди, готове до зустрічі у нічних кошмарах. Воно виринає, коли найменше цього чекаєш. Коли відчуваєш запах джину й сигар. Або чуєш, як риплять уночі двері спальні. Стільки років минуло, а він усе ще мучить мене. Коли Саманті виповнилося дев’ять, кошмари стали ще страшніші, бо я бачила в ній себе. Таку невинну, недоторкану. Думала про те, що він зі мною зробив, що він міг зробити з Лорою. І питала себе, чи були інші дівчата, інші жертви, про яких я не знала. Та я не розуміла, чи можу здолати його сама. Мені бракувало мужності.

Вілл із Самантою знову вибралися на причал, реготали, обсушуючись. Сьюзен поклала долоню на сітки, наче набираючись сміливості від дітей.

— Тоді, тридцятого березня, — вела вона далі, — я розгорнула «Бостон Ґлоуб».

— Ви побачили оголошення Айріс Фан. Про стрілянину в «Червоному феніксі».

— «Правда лишилася несказаною», — прошепотіла Сьюзен. — Так там було написано. І раптом я збагнула, що не сама. Що хтось іще шукає відповідей. Прагне справедливості.

Вона розвернулася до Джейн.

— Саме тоді я набралася мужності й зателефонувала детективові Інґерсоллу. Знала, що саме він розслідував стрілянину в «Червоному феніксі». Тож розповіла йому про Лорину підвіску. Про тата й Марка. Про те, що можуть бути й інші зниклі дівчата.

— То ось чому він почав розпитувати про дівчат, — сказала Джейн.

Ці запитання стали для нього небезпечними, бо до Патріка дійшли розмови про те, що Інґерсолл збирає докази, пов’язуючи його не лише зі зниклими дівчатами, а й з «Червоним феніксом». Він, напевно, припустив, що за цим стоїть Айріс Фан, бо саме вона розмістила те оголошення в газеті. Вона втратила доньку й чоловіка. Убивство Айріс та Інґерсолла прибирало проблему, тож Патрік найняв для цього професіоналів. Але вбивці недооцінили те, з чим мали справу.

— Я була нажахана тим, що батько може мене знайти, — вела далі Сьюзен. — Заборонила детективові Інґерсоллу казати те, що може навести на мій слід. Він пообіцяв, що навіть його власна донька не знатиме, над чим він працює.

— Він дотримався слова. Ми не мали й натяку на те, що це ви його найняли. Припускали, що це була місіс Фан.

— Він перетелефонував мені за кілька тижнів. Сказав, що нам треба зустрітися, і приїхав сюди. Розповів, що побачив певну схему. Він привіз мені імена трьох дівчат, яких я могла зустрічати до того, як вони зникли. Ці дівчата були на тих само змаганнях з тенісу, що й я, чи у тих само музичних таборах. Виявилося, що я була спільною ланкою. Їх обирали через мене. — Її голос зірвався, вона знову опустилася у крісло. — Я спокійно жила тут зі своєю сім’єю, у повній безпеці штату Мен. І не знала, що були й інші жертви. Якби була хоробріша, могла б давно це зупинити.

— Це зупинилося, Сьюзен. І ви зіграли в цьому свою роль.

Жінка подивилася на Джейн блискучими очима.

— Незначну роль. Детектив Інґерсолл помер через це. І завершили справу саме ви.

«Не я сама, — подумала Джейн. — Мені допомогли».

— Мамо? — долинув із тіней надворі дівчачий голос.

За сіткою стояла Саманта — худенький силует проти світла, що відбивалося від озера за її спиною.

— Тато сказав тебе покликати. Він не впевнений, чи вже час виймати пиріг із духовки.

— Йду, люба.

Сьюзен підвелася, відчинила двері з сіткою, тоді озирнулася на Джейн із усмішкою.

— Вечеря готова. Приходьте, коли зголоднієте, — мовила вона й вийшла за поріг. Двері з рипінням зачинилися за нею.

Джейн дивилася з ґанку, як Сьюзен бере Саманту за руку. Мати й донька разом пішли вздовж берега й зникли в сутінках. Не рознімаючи рук.

39

Три місяці по тому. Провінція Фуцзянь, Китай

Двором, на якому стоїмо ми з Беллою перед могилою пращурів її батька, лине солодкий аромат пахощів. Це стародавній цвинтар. Принаймні тисячу років тут ховали цілі покоління родини Ву, і тепер прах Ву Вейміня приєднається до предків. Його закатована душа більше не блукатиме світом привидів, закликаючи до справедливості. Він нарешті матиме вічний спокій.

Тіні поглиблюються, переходячи в ніч; ми з Беллою запалюємо свічки і вклоняємося пам’яті її батька. Раптом я відчуваю присутність ще когось, розвертаюся й бачу постать, що проходить у ворота цвинтаря. Я не бачу обличчя у сутінках, та з мовчазної ходи, із грації, з якою рухається новоприбулий, я знаю, що це син Ву Вейміня від першої дружини — син, який ніколи не забував батька і продовжує його шанувати. Чоловік ступає у коло світла від свічок, Белла киває своєму напівбратові, і він відповідає їй із сумною усмішкою. Ці двоє такі схожі — непохитні, як той камінь, що тепер ховає прах їхнього батька. Цікаво, що з ними буде зараз, коли їхній обов’язок виконано. Коли половину свого юного життя присвячуєш одній меті, а тоді нарешті досягаєш її — що тобі залишається?

Він уклоняється мені з повагою.

— Сіфу, перепрошую за запізнення. Мій рейс із Шанхая відклали через погану погоду.

Я вивчаю його обличчя в непевному світлі й бачу не просто втому в зморшках виснаження навколо очей.

— У Бостоні проблеми?

— Гадаю, вона знає. Відчуваю, як вона спостерігає, розслідує. У кожному її погляді на мене відчувається підозра.

— То що тепер буде?

Він протяжно зітхає, дивиться на палаючі свічки.

— Думаю… сподіваюся, що вона розуміє. Вона написала мені блискучу рекомендацію і хоче, щоб я працював з нею над ще одним розслідуванням у китайському кварталі.

Я усміхаюся Джонні Тему.

— Детектив Ріццолі не надто відрізняється від нас. Вона може не погоджуватися з тим, як саме ми досягаємо своєї мети, але вірю, що вона розуміє, чому ми це робимо. І схвалює.

Я підношу сірник до кострища, підпалюю. Полум’я вистрибує, мов шалені ікла, ми згодовуємо йому амулетні папірці грошей для духів. Вогонь пожирає їх, і дим, що піднімається в небо, несе втіху й статок привидам тих, кого ми любимо.

Залишилося спалити ще одну річ.

Коли я дістаю маску з торби, вогонь відбивається у срібному волоссі, й вона раптом здається живою, наче з тіней постає дух Сунь Укуна. Та маска висить у моїх руках — нежива річ зі шкіри та мавпячого хутра, порохнявий реквізит, який я багато років тому купила в китайської оперної трупи. Ми всі троє носили цю маску. Всі троє грали цю роль. Я — коли захищалася на даху від жінки-вбивці.Белла — коли врятувала життя поліцейській. І останнім Джонні — коли вгатив кулю в голову Патріка Діона, завершивши коло смерті.

Я кидаю маску в полум’я. Хутро одразу займається, я відчуваю запах паленого, горілої шкіри. Одним спалахом вогонь поглинає маску, повертає Сунь Укуна до світу духів, якому належить Король Мавп. Та він ніколи не буде далеко: кожен із нас знайде його в собі, коли потребуватиме того найбільше.

Полум’я опадає, і ми втрьох дивимося у кострище, шукаємо у сяйливих жаринках того, що кожен із нас прагне побачити. Для Белли й Джонні це схвальна батькова усмішка. Вони виконали свій обов’язок; тепер їхні життя належать лише їм.

Чого ж я шукаю серед попелу? Бачу обличчя Лори, моєї доньки, рештки якої десять тижнів тому знайшли в оповитому лозами куточку маєтку Патріка Діона. Бачу обличчя мого коханого чоловіка — молодого, з чорним волоссям, як у той день, коли ми одружилися. Вони не постаріють, утім, я затрималася на цій землі. Серце підводить мене, волосся вкривається сріблом, роки вирізають ще глибші лінії на моєму обличчі. Та з кожним роком, старішаючи, я наближаюся до Джеймса й Лори, до того дня, коли ми знову будемо разом. Тож я крокую крізь глибокі тіні спокійно, без страху.

Бо знаю, що в кінці подорожі на мене чекатимуть вони.

Подяки

Ще жоден із моїх романів не був таким особистим. Натхнення для цієї історії я брала в оповідках матері про те, як вона росла в Китаї, у казках про привидів, загадкових майстрів бойових мистецтв і — так! — героїчного Короля Мавп. Дякую, мамо, що познайомила мене з дивовижним світом китайських легенд.

Дякую також Тоні Ї та офіцеру поліції Бостона Томмі Юну за подробиці з життя китайського кварталу Бостона; Галфорду Джонсу за те, що він довго заохочував мене написати про бойові мистецтва; моєму синові Адаму Ґеррітсену за допомогу з мандарином та незрозумілою вогнепальною зброєю; докторці Ріні Рой, доцентці програми судово-медичної експертизи університету Пенсільванії, за неоціненну допомогу з аналізом хутра приматів; Джонові Р. Мішо, асистентові кафедри юриспруденції, та його студентському клубу карного права в Університеті Гассона за поради щодо аналізу металу старовинних мечів; та детективові Расселлу Ґранту з поліції Бостона за готовність відповідати на мої запитання. Усі помилки, яких я припустилася в цьому романі, мої і лише мої.

Вдячна моїй непохитній команді, яка залишалася зі мною на кожному кроці з порадами, підбадьоренням, а іноді з таким потрібним мартіні, — моїй незрівняній агентці Меґ Рулі із агенції Джейн Ротросен, моїй редакторці в «Баллантайн» Лінді Мерроу, моїй захисниці в «Трансворлд» Селіні Волкер і чоловікові, який оберігає мене в дорозі фізично й психологічно, — Браянові Мак-Лендону.

Понад усе я вдячна моєму чоловікові Джейкобу, який так радісно зносить випробування шлюбу з письменницею. Провівши цілий день із людьми, які існують лише в моїй голові, мені дуже втішно повертатися до справжнього героя з плоті й крові.

Літературно-художнє видання

ҐЕРРІТСЕН Тесс

Дівчина, яка мовчить

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск А. І. Мельнікова

Редактор І. М. Андрусяк

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректор О. Є. Шишацький

Підписано до друку 14.12.2022.

Формат 84х108/32. Друк офсетний.

Гарнітура «FranklinGothic». Ум. друк. арк. 20,16.

Наклад 10 000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано в АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61011, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.

Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р.

www.globus-book.com

Убивця вдирається в домівки самотніх жінок. Він не просто їх вбиває. Він виробляє з ними таке, через що здобув прізвисько Хірург… Душогуб ретельно відтворює стиль серійного маніяка, вбитого два роки тому. А головною його ціллю стає остання жертва попередника, якій дивом удалося вціліти. Життя Кетрін Корделл знову під загрозою…

Минув рік з того дня, як детектив Джейн Ріццолі відправила за ґрати серійного вбивцю Воррена Гойта на прізвисько Хірург. Тоді вона дивом урятувалася від його скальпеля. І от на вулицях міста з’явився новий убивця. Він так само, як і Гойт, залишає на місці злочину акуратно складену нічну сорочку. Джейн здогадується, що в Хірурга з’явився асистент. А незабаром приходить звістка: Гойт втік із в’язниці. Злочинці об’єдналися. Детектив розуміє, що наступною жертвою має стати вона…

Мора Айлс бачила чимало страшних речей. Коли працюєш судмедекспертом, уже не боїшся смерті. На секційний стіл потрапило тіло жінки, як дві краплини води схожої на Мору. Судмедексперта охопив справжній жах. Хто ця незнайомка? Загадкова сестра-близнючка? Чи це просто збіг? Але якщо так, то на кого насправді полював убивця: на цю дівчину чи на Мору? Можливо, це попередження? Час знайти відповіді на всі запитання, випередивши вбивцю та вийшовши на слід того, хто роками уникав правосуддя…

Бостон приголомшує жахлива звістка: у місцевому монастирі жорстоко вбито молоду послушницю. А незабаром стається ще одне вбивство: у закинутому ресторані знайдено понівечене тіло невідомої жінки. Здається, що ці два злочини аж ніяк не пов’язані між собою. Детектив Ріццолі та судмедексперт Айлс починають складне розслідування. Крок за кроком вони заглиблюються в минуле жертв. Незабаром вони дізнаються, що у священних стінах монастиря коїлося таке, про що черниці воліли б мовчати. Спокуси та страшні секрети, таємниці індійського селища Бара, моторошні події минулого… І тепер прийшов час спокути…

Мертва дівчина в морзі виявляється… живою. Патологоанатом Мора Айлс помічає це випадково і рятує її. Проте смертниця не квапиться дякувати. Вона вбиває охоронця й бере у заручники працівників та пацієнтів лікарні. Серед них — вагітна детектив Джейн Ріццолі. Мора і чоловік Джейн, ФБР-івець Гебріел, намагаються з’ясувати, кому і за що мститься незнайомка. Але вашингтонський спецзагін, який вривається до лікарні, розстрілює смертницю. В останню мить дівчина встигає шепнути Джейн одну-єдину фразу. Це — ключ, за допомогою якого можна відімкнути двері від злочинних секретів найвищих владних ешелонів США.

Це Різдво мало стати дивом. А перетворилося на кошмар. На очах Джейн Ріццолі руйнується багаторічний шлюб її батьків, а подруга Мора зізнається у гріховних стосунках зі священником. Одне за одним відбуваються моторошні вбивства, схожі на ритуальні жертвоприношення. Шокована детектив Ріццолі починає свою звичну роботу — пошук убивці. Розслідування виводить Джейн на таємничий фонд «Мефісто», члени якого переконані: ці вбивства — справа рук демона, що ходить поміж людей. Що в їхніх словах правда, а що — вигадка?

У підвалі музею знайдено загадкову мумію, якої немає у списках експонатів. Та під час експертизи Мора Айлс доходить приголомшливих висновків. Фальшива знахідка Стародавнього Єгипту виявляється тілом нещодавно вбитої жінки. Убивця муміфікував її в найкращих традиціях єгиптян. За цю моторошну справу береться поліція і особисто Джейн Ріццолі. Незабаром у підземеллі знаходять інші «законсервовані» жіночі тіла. Хто стоїть за цим: серійний убивця, схибнутий на давньому мистецтві муміфікації, чи просто псих? Та детектив Джейн не знає, що в його колекції бракує ще однієї жертви. Заради неї він ладен убивати знову і знову.

Потрапивши в аварію на засніженій гірській дорозі, докторка Мора Айлс та її приятелі вимушені шукати прихисток у селищі з химерною назвою Царство Небесне. Це місце не позначене на мапах, тут немає електрики і відсутній мобільний зв’язок… А ще навколо ні душі — лише дванадцять ідентичних будинків. В одному Мора наштовхується на моторошну знахідку — калюжу засохлої крові на дерев’яній підлозі біля підніжжя сходів. Чи тут було скоєно вбивство? Чи причетні до цього зниклі місцеві? Чи, може, в околиці орудує небезпечний злочинець? Пошуки правди наразять Мору і її товаришів на певну смерть…