[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
Джалал Маврі
РУХ АНСАРАЛЛА В ЄМЕНІ: ІСТОРІЯ ТА ІДЕОЛОГІЯ
Перекладено за виданням:
Ansar Allah in Yemen: History and Ideology
By Jalal Mawri
University of Michigan, 2021
Переклав з англійської Осип Леміш
2025
Ансаралла́ (хусити) – це сучасний ісламський рух, який став більш помітним у політиці Ємену з кінця 2004 після вбивства його засновника Хусе́йна Бадредді́на аль-Ху́сі. З 2015, від початку громадянської війни сторонні спостерігачі розглядають його як «руку» Ірану, що становить чималу загрозу для Саудівської Аравії та міжнародних водних шляхів у Червоному морі і в Баб-ель-Манде́бській протоці. Ця книга має на меті дати відповідь на два головні питання: які чинники призвели до заснування руху і звідки походять його ідеї. Після краху імамату в 1962 республіканська держава пригнічувала зейдитську громаду, значно маргіналізувала її та насаджувала антизейдитські погляди, аби зміцнити свою владу. Понад то, розповсюдження ваггабітської ідеології у 1980-х і 1990-х на питомо зейдитських територіях, а саме в регіоні Са́ада становило суттєву загрозу для зейдитської ідентичности. Ці два чинники будуть розглянуті в першій частині праці. Друга частина містить переклад лекцій засновника руху Хусейна Бадреддіна аль-Хусі, які він читав своїм послідовникам на початку 2000-х до того, як у 2004 його вбили державні силовики.
Зміст
Розділ перший. Вступ
Методологія
Літературний огляд праці Джека Фрімена «Заколот аль-Хусі на півночі Ємену: аналіз Шебаб аль-мумінін»
ЧАСТИНА ПЕРША. ЗАРОДЖЕННЯ АНСАРАЛЛИ
Розділ другий. Ідентичність зейдитської громади та її маргіналізація
Вступ
Зейдизм в ісламі
Дві провідні групи зейдитів
Поява зейдизму в Ємені
Зейдизм після імамату: республіканський період
Зречення
Примирення
Відродження
Висновок
Розділ третій. Відродження зейдитського вчення в умовах суперництва ідеологій
Вступ
Три течії ваггабізму, які проникли в Ємен
Ваггабітський вплив у Сааді
Протиборство ваггабізму і зейдизму в Сааді
Відповідь з боку руху відродження
Лідери зейдитського відродження: підходи і дискусії
Політичне представництво
Висновок
Розділ четвертий. Молоді віряни (Аш-шебаб аль-мумін)
Вступ
Товариство молодих вірян (Танзім аш-шебаб аль-мумін)
Принцип хуруджу
Підготовка до хуруджу
Гасло Молодих вірян
Висновок
ЧАСТИНА ДРУГА. ІДЕОЛОГІЯ ХУСЕЙНА БАДРЕДДІНА АЛЬ-ХУСІ
Розділ п’ятий. Хусейнове прочитання Корану
Вступ
Школа думки муатазіла
Справедливість Аллага
Обіцянка й погроза
Обов’язок (віри і дії)
Висновок
Розділ шостий. Зовнішні впливи Хомейні та Хезболли на вчення Хусейна і чи можна через них вважати Ансараллу ще однією терористичною організацією, якій платить Іран?
Вступ
Вплив Хомейні на ідеологію Хусейна
Партія Аллага: у чому відмінні Хусейн і Хомейні?
Чи створив Хусейн Бадреддін аль-Хусі терористичну організацію?
Висновок
Розділ перший. Вступ
Ансаралла – це ісламський збройний рух, що виник у мухафазі1 Саада, яка розташована на крайній півночі Ємену, на кордоні з Саудівською Аравією. Членів цього руху ще називають хуситами. Заснував рух Хусейн Бадреддін аль-Хусі, звідси назва хусити, в 1990-х як відповідь на антизейдитську державну пропаганду та зростання ваггабітського впливу на питомо зейдитських територіях. Обидва ці чинники змусили зейдитських лідерів, як гашімітів так і негашімітів, усвідомити загрозу, перед якою постала їхня громада й ужити необхідних заходів для захисту громади. Ісламський рух не використовував назву Ансаралла до 2004 – року, коли його засновника вбили під час першого збройного конфлікту з республіканською державою. Рух Ансаралла привернув і заохотив своїх послідовників-зейдитів завдяки медійній позиції щодо політичних проблем регіону, зокрема затяжного арабо-ізраїльського конфлікту за землю Палестини, а також того, що Америка гнобить мусульман по всьому світу і чинить змови з метою розхитати іслам та ісламську ідентичність в регіоні. Їхнє офіційне гасло «Бог великий! Смерть Америці! Смерть Ізраїлю! Прокляття євреям! Перемога ісламу!» стало їхньою візитівкою.
У цьому розділі йтиметься про методологію, використану при дослідженні руху, а ще тут наведений літературний огляд однієї праці на тему ранніх етапів розвитку руху. Ця праця головним чином розповідає про невдоволення зейдитської громади, яка страждала під владою республіки, що встановилась після революції 1962 та повалення зейдитського імамату. Республіканська антизейдитська пропаганда і загроза для зейдитського вчення з боку ваггабітської школи думки переконали молодих лідерів зейдитської громади почати відроджувати своє вчення, аби воно не занепало. В книзі також наведені промови Хусейна Бадреддіна аль-Хусі, засновника руху, та пояснюється його розуміння Корану і те, як революція Хомейні в Ірані у 1979 надихнула його започаткувати рух. Ці переклади (висловлювань аль-Хусі) не мають на меті підтримати справу руху, а тільки допомогти дослідникам і політичним аналітикам збагнути нинішні вчинки Ансаралли в політичному полі Ємену.
Методологія
Моя наукова робота аналізуватиме розвиток руху розглядаючи посталі виклики з боку дедалі більшого ваггабітського впливу на традиційно зейдитських територіях, в Сааді, і антизейдитської республіканської пропаганди. Внаслідок указаних викликів зейдитська громада значною мірою опинилась на узбіччі, а її лідери та вчені були змушені діяти заради збереження зейдитського вчення і захисту його прихильників.
Праця складається з двох частин. Перша частина присвячена зейдитському вченню, проникненню зейдизму в Ємен і боротьбі зейдитської громади після республіканської революції 1962. Друга частина присвячена розбору лекцій Хусейна Бадреддіна аль-Хусі: тут роз’яснюється його метод прочитання і тлумачення Корану відповідно до сьогодення й показано як він цей метод використовував для формування в своїх послідовників суджень про навколишній світ і ставлення до Америки, Ізраїлю та євреїв. Також у цій частині йдеться про те, як іранська революція 1979 під проводом Хомейні вплинула на висловлювання Хусейна.
Перша частина головно намагається відповісти на питання звідки взялась Ансаралла і що змусило їх, хуситів, започаткувати свій рух. У ній розповідається про життя зейдитської громади до та після революції 1962. Обговорення торкнеться того, чим є зейдитське вчення, як воно з’явилось в Ємені, як зейдитські імами впродовж тисячоліття правили в горах Ємену та як зейдитське вчення зумовило рух Ансаралла. Мова зайде про становище зейдитської громади після революції 1962 та встановлення республіки. Їхнє становище розглядатиметься на прикладі їхніх трьох спроб зберегтися під владою націоналістичної республіки. Це такі спроби як зречення своїх поглядів, примирення або відродження.
Джерела, використані в цій частині, – наукові журнали, в яких писалось про хусейновий ісламський рух на його початкових етапах і під час конфліктів з державою. Ці джерела писали спеціалісти, відомі своїми глибокими знаннями політичної історії Аравії, особливо Ємену. Серед них Джеймс Рубин Кінг, Лукас Вінтер, Бернард Хейкел, Алєксандр Книш. З їхніх матеріалів я взяв надійні відомості про зейдитську школу думки, про її появу в Ємені та про те, як імамат став правлячою системою в горах Ємену на цілі століття. Статті цих вчених допомогли мені визначити два головні чинники, що зумовили виникнення Ансаралли: пропаганду антизейдитських поглядів з боку республіки і загрозу для зейдитської громади в Сааді з боку ваггабітської школи думки.
Усі джерела, використані при дослідженні, є первинними. Одне із джерел, надважливе, якого я так і не знайшов, це стаття Бернарда Хейкела «Відродження зейдизму?». На неї посилаються в багатьох журналах, у яких писали про цей рух, але я не дістав її. Тому іноді ви натраплятимете на вислови на кшталт «Хейкел у своїй статті наводить докази», проте такі ж самі докази є в різних журналах.
У статтях, які використані в першій частині йдеться про хуситів та їх розвиток у послідовному порядку без необхідного висвітлення ключових чинників їх заснування. Я планував писати про рух так само, та зрозумів, що не додам нічого нового. Інакше кажучи, я написав би якусь іншу працю на тему сучасної історії Ємену. Щоб цього уникнути, я старався із цих статей саме збагнути перед якими викликами постала зейдитська громада після краху імамату і як вона відповіла на зміни.
Друга частина насамперед присвячена ідеології руху, яку заклав його засновник Хусейн Бадреддін аль-Хусі. Головна мета – дати читачеві розуміння того, у що вірять лідери руху та його послідовники. Тут наведені переклади хусейнових лекцій, які він прочитав перед тим, як у 2004 його вбила держава. Призначення цієї частини праці полягає не в тому, щоби підтримати його вислови2, а в тому, щоби докладно їх перекласти. Хусейн прочитав своїм прихильникам понад 60 лекцій і я не ставив за мету перекласти якомога більше з них. Переважно тут є головні ідеї, що зумовили рух, а саме хусейнове розуміння Корану і ще пояснення того, як ідеї Хомейні та його революція 1979 надихнули Хусейна на створення власного руху. Дістати записи його лекції у форматі PDF коштувало зусиль. Я знайшов декілька з них на Телеграм-каналі «Кауну Ансаралла» («Долучайся до Ансаралли»). Та згодом я знайшов усі хусейнові лекції в інтернет-бібліотеці Маджаліс агль аль-бейт (al-majalis.org). На цьому сайті є всі його лекції, а також окрема збірка «Дурус Рамадан» (уроки Рамадану) – ті лекції, які він читав під час Рамадану. Моя робота зовсім не спрямована на популяризацію чи захист ідеології Ансаралли. Радше вона має допомогти науковцям і дослідникам сучасних ісламських рухів вивчити Ансараллу й порівняти її з іншими рухами.
Літературний огляд праці Джека Фрімена «Заколот аль-Хусі на півночі Ємену: аналіз Шебаб аль-мумінін»
Літератури, яка би глибоко дослідила розвиток ісламського руху Ансаралла, дуже мало. Вкрай складно знайти науково визнані праці, які б охоплювали період з 2004 до 2011. Проте є більше літератури про рух починаючи з початку громадянської війни в 2015, яка розповідає чимало про його міжнародні осередки. Втручання Саудівської Аравії та її коаліції з метою витіснити повстанців із Сани й повернути міжнародно визнаний уряд підштовхнуло більше науковців до вивчення цього руху. Багато видань, як-от праці Кінга, Вінтера і Віара, розглядають історію руху на його ранніх етапах без усебічного врахування ідеології його лідерів та з’ясування що саме змушувало їхніх прихильників до них доєднуватись. Також багато праць, зокрема й та, яку я тут оглядаю, докладно не пояснюють чому цей рух із групи ненасильницької соціальної перетворився на збройну революційну. Точніше, більшість літератури про рух, яку я прочитав не брала до уваги внутрішніх та зовнішніх рушійних сил, що спонукали хуситів повністю відкинути ненасильницький спосіб вираження невдоволення й удатися натомість до використання зброї.
Знайти працю Джека Фрімена виявилось нелегко з огляду на її час публікації, 2009, та відносно низьке число цитувань і переглядів. Видавництво Ратледж видало її в темі «Дослідження конфліктів і тероризму». Зауважу, що я не знайшов ані інших праць автора, ані даних про організації, до яких він належить. Ідея його праці – пояснити походження цього руху та обґрунтувати важливість для Ємену і сусідніх країн тодішніх, з 2004 до 2010, конфліктів між владою Ємену й хуситами. Хусити тут згадуються під назвою «Аш-шебаб аль-мумінін» – так рух звався при створенні в 1992 в Сааді, на північному заході Ємену, близько 240 км на північ від Сани, – але й ця назва в заголовку написана з помилкою. Автор ужив форму множини арабського іменника مؤمن (мумі́н), що означає вірянин. Справжня назва руху була «Аш-шеба́б аль-мумін», хоча її можна перекласти як «Молоді віряни». Розбираючи витоки певного руху дослідники мають звертати увагу на різні його сторони, зокрема й на його назву. Фріменова праця розрахована на західну авдиторію; його читач не цікавився раніше цим рухом, тому й він до свого розбору поставився не надто ґрунтовно. Фрімен не пояснив чому засновники руху вжили у назві слово شباب (шебаб), тобто молодь, що є надважливим.
В що я заглиблююсь у ході дослідження, так це в середовище і культуру, в яких цей рух зародився. Моя праця розповість читачу які завдання засновники руху ставили перед своїми послідовниками, наступниками і перед самим рухом коли проповідували своє вчення. Фрімен описав стратегію, яку рух використав для поширення своїх вчень і здобуття нових прихильників на ранніх етапах, але не врахував інших суттєвих для його розвитку чинників. Він написав про те, як засновники руху понастворювали в регіоні літніх навчальних таборів і набрали аж 15 тис. студентів для навчання зейдитських вірувань та цінностей. А втім, нерозкритими залишаються питання: навіщо їм було набирати цих студентів і чого вони дійсно хотіли досягти? Чому вони звернулись до молодого покоління?
Аби відповісти на ці питання, я мусів прочитати статтю професора А́хмада ад-Да́гаші з університету Сани опубліковану в Аль-Джазірі. В своїй статті доктор Ад-Дагаші зазначив, що рух при заснуванні був поміркованим, теологічним, передусім відстоював терпимість і сам терпимо ставився до всього населення Ємену. Професор визначив, що метою Аш-шебаб аль-муміну (надалі в цьому огляді я писатиму ШМ) було відродити вчення зейдизму, яке втрачало позиції на користь салафізму, що підіймався, тому вони й використали слово шебаб і намагались привернути якомога більше студентів. До того ж, слово шебаб, молодь, означає відмову від тих підходів, які застосовували попередні зейдитські рухи в боротьбі проти кривд, котрих зазнавали як звичайні зейдити, так і вчені по всій країні.
Лідери дохуситських рухів, що були голосом зейдитського невдоволення не змогли згуртувати населення і здобути більше підтримки з боку прихильників зейдитської школи думки, та вони справили істотний вплив на засновників ШМ, зокрема на Хусейна Бадреддіна аль-Хусі. Брак підтримки призвів до пожвавлення суперечок в середовищі зейдитських лідерів та вчених, відтак зейдитський рух, колись єдиний, розділився на конфронтаційну і помірковану частини. Помірковані вирішили продовжувати відстоювати свою справу демократичним шляхом; багато з них виявили бажання вступити в першу зейдитську політичну партію Хезб аль-хакк (Партію правди).
Вивчаючи ріст ісламського руху вчені повинні звертати увагу на дрібниці, що доповнюють картину. Я знайшов один із таких чинників, про який не згадується в кількох працях на тему розвитку Ансаралли, але я звернув на нього особливу увагу. Я усвідомлюю ті складнощі, з якими зіштовхуються науковці, котрі досліджують хуситів: мовний бар’єр, відсутність доступу до детальних місцевих даних і часто недостатні знання про традиційну єменську культуру, особливо племінну. Згадуючи про перші боєзіткнення між ШМ та державою Фрімен припускає, що їх причиною була відмова Хусейна Бадреддіна аль-Хусі зустрітися з Алі Абдуллою Са́лехом, президентом Ємену на той час, аби обговорити те, чим незадоволений рух і зейдитське населення країни. Справді, Хусейн відмовився зустрітися з Салехом, але саме це не спричинило війну.
Більшість єменців, зокрема дослідники та я, знають, що початок війні дав візит Салеха в Сааду при здійсненні хадджу (паломництва) до Саудівської Аравії. Там він зупинився, щоб відвідати п’ятничну молитву. Як тільки молитва скінчилась, він хотів сказати щось людям, які зібралися в мечеті, та неочікувано для нього всі вони закричали: «Бог великий! Смерть Америці! Смерть Ізраїлю! Прокляття євреям! Перемога ісламу!». Це саме гасло лунало й у Великій мечеті Сани в червні 2004, також після п’ятничної молитви. Це привернуло увагу влади і того ж дня заарештували деяких пов’язаних із ШМ осіб. Держава відправила війська в Сааду, щоб арештувати Хусейна Бадреддіна аль-Хусі, та їм це не вдалось, бо його прихильники-зейдити зрозуміли, що влада за ними стежить. Спроби примирення зазнали повного краху; кількох солдатів було вбито за межами Саади й держава у відповідь почала агресивну воєнну кампанію, в ході якої у вересні 2004 вбили Хусейна. Заарештованих у Сані людей стали називати мукабірун (невідступні) – цього звання Хусейн їх удостоїв за відвагу та мужність «у протистоянні з Америкою».
У своїй праці Фрімен показує своє недостатнє розуміння єменської племінної культури коли мова заходить про людей із племен. Він пише, що ці люди – قبائل (каба́їл) арабською, що є формою множини слова قبيلي (кабі́лі) – шановані в усьому Ємені за їхню сміливість у бою, вміння стріляти і честь. Проте, він додає, єменці, котрі живуть у великих містах, у Сані та в Адені, вважають їх неосвіченими і відсталими. Це глибоке нерозуміння племінної культури Ємену і того, що насправді значить слово кабілі. Слово кабілі в Ємені має декілька значень, та насамперед воно означає окрему верству суспільства. Єменське суспільство традиційно поділяється на три верстви:
а) Са́да: ті, хто ходять від нащадків Пророка.
б) Кабаїл: ті, хто походять від певного єменського племені.
в) Маза́їна: ті, кого вважають нижчою верствою через те, що їхнє походження чужоземне або невідоме.
Фрімен, позаяк не мав доступу до місцевих джерел інформації та не знав реалій, не збагнув, що переважна більшість жителів великих міст, зокрема Сани і Адену, самі є кабаїл. Я – кабілі і ця моя ідентичність виражена в моєму прізвищі Маврі. Маврі це не ім’я моєї родини, а дещо змінена назва села Мавер, з якого моя родина походить і яке розташоване на території племені Мазхадж. Таке непорозуміння в його праці тільки зміцнило моє переконання в тому, що аби уяснити розвиток Ансаралли в Ємені, необхідно знати ту культуру, яка сформувала їх та їхню ідеологію; саме про це йтиметься детально в моїй праці.
Фрімен докладно пояснює, що міжнародні зв’язки руху на його ранніх етапах були спробою посилити свою позицію у протистоянні салехівському режиму. Він вважає, що рух для підтримки свого повстання найбільше потребував саме політичних союзників. Я погоджуюсь, що рух на початках не потребував постачання зброї з боку будь-кого, позаяк населення вже мало зброю. Дістати зброю в Ємені зовсім не складно, бо населення тут, згідно з оцінками, є другим за озброєністю в світі після США. Чого рух настирливо домагався, так це дійсно встановити зв’язки з деякими іноземними союзниками, які могли б допомогти йому розповсюдити його посил по країні та далеко за її межами. Зважаючи на час публікації його праці, Фрімен не міг достеменно сказати яку саме іноземну підтримку рух тоді мав і це аж ніяк не його провина.
Пригадую, коли я ще навчався в середній школі, то читав у газетах повідомлення від влади про те, що Ансаралла одержує суттєву допомогу від Ірану та Лівії, однак якихось чітких свідчень як і чим саме вони допомагають рухові там не було. Єдиним чином, як Іран посприяв Ансараллі, що я добре пам’ятаю, так це медійно – на телеканалах, які прямо фінансує іранська держава, як-от канал Аль-Алем (веде мовлення з Тегерану) і канал Аль-Манар (веде мовлення з Лівану). Обидва канали висвітлювали гуманітарне лихо, спричинене діями влади в мухафазі Саада під час збройних сутичок і давали трохи часу в етері лідерам Ансаралли, дозволивши їм звертатись до світової авдиторії, говорити про свої проблеми й закликати гуманітарні організації до більшої підтримки. Фрімен цитує заяви деяких офіційних осіб стосовно допомоги рухові з боку Ірану – суддя Наджіб аль-Кадірі, голова суду, заявив, що Я́х’я ад-Дулеймі багато контактував з послом Ірану, аби домогтись підтримки для новостворених ШМ. Проте слова судді не були підкріплені жодними чіткими доказами. Якщо коротко, всі заяви від влади Салеха про підтримку руху з-за кордону не були нічим підкріплені, взагалі.
Фрімен добре познайомив із рухом західного читача тоді, коли ще ніхто глибоко ним не цікавився. Розумію, що йому було досить складно це писати з огляду на малу кількість надійних джерел присвячених рухові. Я ж маю змогу дізнаватись більше з першоджерел, бо арабська – моя рідна мова. Я жив у Ємені коли рух зростав, тому знаю місцеві реалії, зокрема пояснення та узагальнення хусейнових повчань своїм прихильникам і можу розкрити читачеві погляди зейдитських вчених, які зазвичай не мають взаємин із західними інтелектуалами через мовний і культурний бар’єри.
ЧАСТИНА ПЕРША. ЗАРОДЖЕННЯ АНСАРАЛЛИ
Розділ другий. Ідентичність зейдитської громади та її маргіналізація
Вступ
Стрижнева цінність для Ансаралли – спротив несправедливому правителеві та його послідовникам шляхом або збройного опору, або публічних висловлювань проти нього і пояснень народові, що він гнобитель і негідний правити. Ця ідея прямо взята з учення зейдитської ісламської школи думки, яка була заснована на спротиві тиранії та несправедливості. Щоб зрозуміти, чому Ансаралла стала на шлях боротьби проти влади Алі Абдулли Салеха в ході шести воєн, слід звернути увагу на вчення, котре лідери й послідовники руху використовували і досі використовують для збудження натовпу та заохочення нових і нових людей підтримати їхню справу. На ранньому етапі своєї розбудови рух був успішним у зацікавленні багатьох людей завдяки наголошуванню на загрозі існуванню зейдитських учення та громади і колективної зейдитської ідентичности як такої.
В цьому розділі спочатку розглядатиметься зейдизм в ісламі: як він виник і чим ця школа думки відрізняється від інших шиїтських учень в Ірані та Іраці. Додатково йтиметься про те, як зейдизм проник у Ємен, як сформувалась його глибока історична традиція на півночі країни і що дало йому змогу зберегтись тут упродовж майже тисячі років. Далі мова зайде про становище зейдитської громади після краху імамату і різноманітні спроби зейдитських лідерів відповісти на падіння їхньої ісламської держави в 1962. Буде сказано й про те, як ці лідери вирішили протидіяти новопосталій республіці в Північному Ємені3, що виникла після революції та повалення імамату в 1962.
Зейдизм в ісламі
Політично імамат був побудований значною мірою на основі зейдитського віровчення; це важливо розуміти, бо цим зейдизм Ємену відрізняється від шиїтських течій Ірану та Іраку і від сунітської більшости Ємену. Зейдити в Ємені живуть поряд із сунітською (шафіїтського мазгабу) більшістю, іншими шиїтськими меншостями, такими як шиїти-ісмаїліти та сунітськими меншостями, такими як ваггабіти і салафіти. Зейдитів зазвичай називають п’ятими шиїтами і вони різняться як від шиїтів-ісмаїлітів, відомих за назвою сьомих, так і від шиїтів-джаафаритів, дванадцятих (дванадцятників). Відмінність зейдитів від інших шиїтських течій полягає в тому, що вони визнають імама Зейда ібн Алі, котрий був правнуком Алі ібн Абі Та́ліба та Фатіми і єдинокровним братом п’ятого шиїтського імама Мохаммеда аль-Бакіра. Вони, зейдити, визнають імама Зейда ібн Алі в якості п’ятого та останнього праведного халіфа. Також вони вважають, що імамат не обмежується доконечно лише дванадцятьма імамами, як у це вірять дванадцятники.
Як говорилось у вступі цього розділу, головний принцип руху Ансаралла – хуру́дж, тобто боротьба проти несправедливого правителя. Цей принцип прямо взятий із учення зейдизму, єдиним засновником якого був імам Зейд ібн Алі, котрий виступив проти Омеядського халіфату в 740, бо вважав його правителів неправедними. Цей хурудж призвів до його вбивства на початку повстання в Куфі, на території сучасного Іраку, проте його виступ проти Омеядів заклав основу аль-мазгаб аз-зейді, тобто вчення зейдизму.
Зейдитська школа думки має два ключові переконання, які відрізняють її і від інших шиїтських, і від сунітських вчень. Зейдити не вірять ані в непогрішимість імамів, ані в їхню здатність бути прихованими впродовж довгого часу. Також вони не вірять, що імами отримують божественні настанови так само, як їх отримав Пророк. Ці положення, які зейдити рішуче відкидають є основою вчення шиїтів-джаафаритів в Ірані та Іраці. Саме тому ця група шиїтів зневажає зейдитів ще більше, ніж сунітів і вважає їх навіть більш небезпечними. З іншого боку, попри те, що зейдити багато запозичили зі збірки хадісів місцевої шафіїтської традиції, їх відрізняє від сунітів ідея хуруджу. Це основна відмінність від сунізму і головний заклик Ансаралли в її боротьбі проти влади.
Дві провідні групи зейдитів
Перш ніж перейти до історії зейдизму в Ємені й того, як він залагоджував там племінні конфлікти, необхідно зрозуміти різницю між джаруді́єю і батрі́єю – двома основними напрямами зейдитської школи. Ця різниця зводиться до трьох головних ідей: оголошення Алі ібн Абі Таліба праведним халіфом з боку Пророка Мохаммеда, твердження сподвижників Пророка, що Алі мав стати халіфом після смерти Пророка та те, що сподвижників Пророка слід сприймати за достовірні джерела традицій і хадісів Пророка.
Батрія вважає, що відомості про оголошення Алі з боку Пророка Мохаммеда своїм наступником засновані на всіляких непрямих заявах і до пуття не зрозумілих знаках, що потребують ретельних вивчень і перевірок. Також вважається, що сподвижники Пророка вчинили помилку, коли виступили проти того, щоб Алі став наступником Пророка, халіфом. Однак сподвижники не відступились від віри і не впали в єресь. До того ж, батрія визнає законність Абу Бакра й Омара ібн аль-Хаттаба4. Визнають їх тому, що Алі відмовився підняти воєнне повстання проти їхньої влади. У правовій сфері батрія приймає ті погляди й хадіси, походження яких простежується від сподвижників Пророка, байдуже чи підтримують вони Алі. Така позиція прихильників батрії робить їх «серцевиною» правового руху, відомого як куфанська традиція.
Джарудія опонує батрії тим, що Пророк визначав Алі своїм наступником неодноразово, зокрема, найвідоміший такий приклад, під час Гадір Хумму5, в ході Його останнього паломництва до Мекки. Свідчення цього, як вважається, були чіткі й однозначні, тому будь-яке заперечення права Алі бути халіфом тотожне невір’ю (куфр). В правовій сфері джарудія розглядає сподвижників у якості джерел або хранителів хадісів і загалом ісламських знань геть ненадійними. Послідовники джарудії становлять більшість усіх зейдитів.
Поява зейдизму в Ємені
Спадкоємність імамів утвердилась у кінці 9 століття в північній частині суворої гірської місцевости Ємену. Вона почалась із приходом туди першого зейдитського імама, Ях’ї аль-Гаді іла аль-Хакка (Ях’ї, що веде шляхом правди), якого запросили деякі лідери племен, аби він виступив посередником і вирішив їхні «заплутані» конфлікти. Вирішення племінних конфліктів було чимось таким, чим зейдитські імами прославилися в Ємені. Внаслідок цього зейдитська школа думки набула поширення в умовах складної та крихкої рівноваги племінних звичаїв, що дало змогу зейдитським імамам і навернути релігійних послідовників, і здобути переважальний політичний вплив.
Зейдитський принцип хуруджу був причиною безперервних конфліктів та створив політичну нестабільність у гірській північній частині Ємену. Низка хуруджів проти влади призвели до явища «сунітизації» зейдизму. На відміну від джаафаритського шиїзму, в зейдитському імаматі наступництво зазвичай не було спадковим. За прикладом Зейда ібн Алі, будь-який навчений сайї́д, нащадок Алі6 та Фатіми, котрий заявив і боровся за своє право може стати імамом. Однак це не стосувалось касімітів, які стали передавати повноваження імама від батька до сина, чим уподібнились до сунітських династій, проти яких зейдити зазвичай повставали. Касіміти, котрі походили від імама Аль-Муа́йєда Мохаммеда бін аль-Ка́сіма змогли витіснити османів з північної частини Ємену і встановити першу самостійну зейдитську державу близько 1627–1635. Спадкова передача імамства продовжувалась аж до республіканської революції 1962, коли було повалено владу мутаваккілітського імама (короля) Ахмада бін Ях’ї Хамідадді́на і настав зовсім новий період для зейдизму в Єменській Арабській Республіці (Північному Ємені).
Зейдизм після імамату: республіканський період
Аби зрозуміти, якою мірою зейдити-сада були викинуті з культурного життя країни за часів республіки й до приходу до влади Ансаралли, необхідно мати на увазі привілейоване становище саме цієї верстви за часів імамату. Зейдити користувались політичними і соціальними вигодами від могутнього зейдитського імамату, а потім стали релігійною меншістю, яка постала перед викликами в новоствореній республіці. Говорячи про політичні справи Ємену слід розуміти термін сада. سادة (сада) це форма множини слова سيد (сайїд), що значить особу, чий рід ведеться від онуків Пророка – Хасана або Хусейна. Інший термін, який також слід розуміти – قضاة (куда́), що є формою множини іменника قاضي (ка́ді). Каді українською перекладається як «суддя». В Ємені вживають множину цього іменника стосовно тих сімей, котрі ведуть своє походження від професійних суддів перших століть ісламу.
За імамату був жорсткий соціальний розподіл залежно від походження. Тоді народ знав, що сада і куда це дві вищі верстви суспільства, котрим належить переважальна більшість позицій в релігії, війську та політиці на півночі країни, де правлять імами. Решта, люди з племен, що були зайняті «менш професійними» діяльностями вважалися за агль ас-сулус (третю верству). Зазвичай це були фермери, перукарі та м’ясники. Де як, але на півночі країни то вже точно ці професії притаманні людям нижчих верств. На людей цих професій іще кажуть мазаїна. Це слово не має точного перекладу українською, та загалом воно стосується сімей і людей нижчих верств.
Після революції 1962 республіка почала пригноблювати зейдитське вчення та будь-яку спробу його поширення. Держава також утискала й самих зейдитів, особливо представників сада, і підтримувала будь-який рух, який опонував їм та їхній ідеології. Витіснення зейдитів із громадсько-політичного життя країни найбільшою мірою відбувалось за Алі Абдулли Салеха, який правив Єменом упродовж понад 30 років і якого вбила Ансаралла в грудні 2017. Однією з тактик, до яких удавався Салех з метою зміцнення своєї влади над країною було зіштовхування між собою різних груп людей. Він сприяв активістам-салафітам, котрі поширювали свою ідеологію на традиційно зейдитських землях. А ще він наймав радикальних сунітів із досвідом війни в Афганістані для боротьби проти комуністичної влади Народно-Демократичної Республіки Ємен (Південного Ємену) і, зрештою, розпалив давню міжплемінну ворожнечу, притому у випадках сутичок між деякими племенами не дозволяв державним органам втручатись, чим тільки потурав конфліктам.
З утратою влади і переваг після 1962 зейдити-сада постали перед складним вибором із трьох варіантів. Перший – цілковито зректися свого спадку сайїда. Другий – узгодити свій спадок зейдита і сайїда з новоствореною республікою. А третій – це реванш, тобто відродження: почати повертати собі втрачене, за можливости й імамат. Вирішальною причиною, чому певна частина зейдитської громади (зейдія) підтримала третій варіант, а не перші два – примирення або зречення – була її спільна історична пам’ять і те, як вона переосмислила зейдитську ідентичність в умовах новопосталої республіки.
Зречення
Після краху імамату деякі сім’ї сада свідомо змінили свої прізвища. Дехто приховав свій родовід так, що Ґабріель фом Брук назвала це «зреченням». У своєму дослідженні вона, Брук, пояснює, що зейдити-сада чинили так переважно тому, що зейдитську громадську пам’ять, яку пов’язували з імаматом звели до особистої сфери для уникнення публічности і щоб їх вважали «іншими». Зректись вирішила дуже мала частка зейдитів-сада. Більшість відповіла пристосуванням до нової влади або шляхом спроби приєднатись до неї і стати її частиною, або прийнявши той факт, що вони більше не при владі; це другий варіант, до якого вдавались сада – примирення.
Примирення
Зейдити-сада, які вирішили поєднати свою ідентичність із новою дійсністю постали перед багатьма труднощами, бо націоналісти7 стали паплюжити історію імамату, аби підкріпити сприйняття республіки як закономірної. Я щодня бачив це у школі коли всі – учні та вчителі – разом вітали прапор і згадували тих, хто віддали найвищу жертву ради закінчення «темної ери імамату». Це справжнісінький націоналізм за Ніколасом Дерксом. Він визначає його як систему, яка на основі минулого створює особливі виклад подій, погорду і внутрішнє переконання, які довго впливають на соціальний та політичний лад.
Націоналістична пропаганда має на меті підкреслити міжгрупові та внутрішньогрупові відмінності через використання певного підходу до розуміння історії. До цього вдавались багато диктаторів на Близькому Сході, щоб зумисно відмежувати «інших», хто може становити яку-небудь загрозу для їхньої влади. Нещодавній приклад – нинішня влада Єгипту. Військові, що правлять країною описують події липня 2013 як «революцію», а кожного, хто думає інакше звинувачують у належности до організації Брати-мусульмани і арештовують. Хоча такий підхід посилює почуття націоналізму, та з часом він може мимохіть підірвати довіру до нього в очах тих, хто, як вважається, є громадянами «держави», проте не належать до «нації».
Крім того, виклад подій з боку влади однаково зображав імамат і британську колонізацію на території Південного Ємену. Майже на всіх святкових церемоніях присвячених революції 1962 промовці обов’язково наголошували, що відсталість і несправедливість чи то за імамату в Північному Ємені, чи то за британського колоніалізму на Півдні нічим не відрізнялись. Наприклад, міністр оборони Ємену в своїй промові на мусульманському святі Ейд аль-адха згадував мужність отих «мучеників», котрі загинули «за звільнення нашого народу від колишньої системи клерикального та расистського імамату і осоружного колоніалізму».
Було безліч прикладів, коли високі урядовці і державні медіа Ємену ставили в один ряд тиранію імамату на Півночі та колоніальну несправедливість на Півдні. Проте порівняння їх є не очевидним, а радше надуманим. Влада за імамату на Півночі належала єменцям – тим, хто народились і виросли в Ємені. Колоніалізм на Півдні тривав короткий період, що охоплює малі частини нової та новітньої історії Ємену, тоді як імамат на Півночі тривав понад тисячоліття – впродовж століть він значною мірою визначав політичну історію країни.
Досі часи імамату розглядаються як часи окупації та пригнічення, що є баченням з націоналістичного погляду, який далекий від зрівноваженого. Неправильно розглядати історію Ємену до та після 1962 як відсталість і поступ або як темряву і світло. Тут питання слід поставити так: якщо націоналістичний світогляд пов’язує лояльність певної особи до держави з її відкиданням періоду в історії цієї держави з 897 до 1962, тоді що робити з тими, чия громадська ідентичність пов’язана саме з цим періодом?
Проте не можна сказати, що маргіналізація зейдитської громади, особливо представників сада, торкнулася всіх. Багато сімей сада нажили статки, а надто ті, що переїхали в Сану, подалі від питомо зейдитських місць у мухафазах Саада, Ха́джа і Амра́н. Колективна пам’ять єменців сповнена образів деспотизму імамату та кланового соціально-політичного ладу, тому будь-яка спроба повернути минуле може наводити на думку, що за цим стоять сада.
Коли я зростав у Ємені, то я та майже всі, кого я знав брали на віру від оточення та з громадських розмов, що імамат був несправедливим, дискримінаційним і деспотичним. Як наслідок, будь-які намагання як попередніх зейдитських активістів, так і сучасних прибічників Ансаралли теоретично заявити про переваги зейдизму, зокрема й імамату, зустрічають різке несприйняття з боку широкого загалу єменського населення та з боку тих, хто вважають себе сада – тих сада, котрі обрали зречення або примирення, але не відродження.
Відродження
Це останній вибір для зейдитів-сада. Вони побачили, що в них зовсім не виходить пристосуватись до нової держави або здобути номінальне визнання з боку націоналістичних лідерів. Більш категоричні республіканські революціонери і далі наголошували на небезпеках, які сада становили республіці. Якщо за імамату головними вищими верствами єменського суспільства були сада і куда, то нові еліти, що прийшли після них складалися з технократів, торговців та військових, котрі мали явно племінне походження. Брук стверджує, що ці люди визначали себе «кращими» єменцями, ніж сада. Варто зауважити, що куда легше пристосовувались до нової республіканської держави, бо походження їхніх сімей було не таким, як у сада. Інакше кажучи, куда не є нащадками Хасана чи Хусейна, тому не мусили ані зрікатись, ані приховувати свою ідентичність.
Опріч того, що республіка намагалась знецінити ідентичність Ємену (Північного) часів імамату, вона ще підтримувала племінну культуру як самобутню місцеву ідентичність, що мала б замінити зейдитську. Роль племен у встановленні республіки була невипадковою. До появи республіки імамат намагався збудувати ісламську державу, яка була би повністю незалежною від будь-яких племінних зв’язків. Це було як ніби відплатою, коли потім республіка гребувала всіма спадковими та релігійними традиціями заради підтримки племінних ідентичностей. Через це деякі сада вирішили зректись і приховати свій спадок сайїда замінивши його племінним.
Спроби відродження призвели до створення кількох зейдитських політичних організацій: від партії Аль-Хакк (заснована в 1990) і до Молодих вірян (засновані два роки по тому). Антизейдитська пропаганда з боку влади заклала найпершу основу культури відродження й ця культура почала розвиватись і поширюватись на півночі Ємену. Відродження – серцевина сучасного руху Ансаралла. Це часто не враховують сторонні дослідники при розгляді теперішніх політичних справ Ємену.
Стратегія відродження мала на меті плекати зейдитські релігійні та культурні традиції шляхом освіти, написання матеріалів і групової активности. Ця стратегія за своєю суттю була дією у відповідь і відповідала на два ключові чинники: намагання республіки викреслити зейдитську громаду з історії та поширення ваггабітського руху на питомо зейдитських територіях.
Ваггабітський рух почав ширитись на півночі країни, найбільше в Сааді, впродовж 1980х завдяки місцевим, котрі побували в нафтоносних країнах, таких як Саудівська Аравія, та перейняли ваггабітське вчення. Багатьох із них вислали до Ємену через те, що Алі Абдулла Салех підтримав іракське вторгнення в Кувейт у 1990–1991. Таким чином, ваггабізм прижився в Сааді, де зародився рух Ансаралла. Ваггабітський рух у Ємені, який очолював Му́кбіл аль-Ваді́ї заснував відому на всю країну школу, що називалась Дар аль-хадіс бі-Даммадж (школа хадісів у Даммаджі) або Марказ Даммадж (центр Даммаджу).
Висновок
Зейдизм як школа думки виник на основі прихильности до Агль аль-бейту – сімейства Пророка, точніше Алі, Фатіми та їхніх нащадків. Ця школа думки та дії керується рішучим наміром чинити спротив деспотичним правителям і добиватись справедливости для громади. Зейдизм приніс у Ємен імам Ях’я аль-Гаді іла аль-Хакк, якого запросили деякі племінні лідери, аби він вирішив непорозуміння між ними. Зейдизм зберігся і набув поширення в Ємені завдяки своїй здатності легко зливатись та поєднуватись із племінними звичаями; це також дало змогу зейдитським імамам навернути релігійних послідовників і здобути світський вплив.
Поєднання зейдизму з племінною культурою вможливило його широку підтримку і буття там впродовж тривалого часу. Крутий поворот в 1962 змусив багатьох зейдитів-сада почуватись геть викинутими з життя країни за новопосталої республіки, яка постійно вела антизейдитську пропаганду, щоби сприяти почуттю націоналізму серед населення. Ця пропаганда поставила зейдитських лідерів перед вибором із трьох варіантів: перші два були марними, а третій дав саме той вислід, якого домагались творці Ансаралли. Деякі лідери зейдитської громади вважали, що зречення та примирення їх принижують і тільки посилюють ту образу, яку їм завдала республіка. Відродження необхідно розглянути в окремому розділі, бо, як стане ясно пізніше, ще до Ансаралли було декілька рухів за відновлення втрачених позицій, котрі мало того, що не змогли усунути причини невдоволення громади, вони ще й розвели внутрішні чвари і розкололись на дві групи: сучасні, які мали на меті задовольнити очікування зейдитської громади політичним шляхом та більш крайні, які, зрештою, вдались до насильства.
Розділ третій. Відродження зейдитського вчення в умовах суперництва ідеологій
Вступ
Перед тим як розглянути рух відродження, в цьому розділі йтиметься про його противника – ваггабітський соціальний рух, який, так само як і антизейдитська пропаганда з боку республіки, змушував зейдитських вчених задуматись про небезпеку, перед якою постала їхня громада. Обидва ці чинники заохотили вчених та лідерів зейдитської громади до відродження. Спершу визначимо три течії ваггабізму в Ємені та їхні відмінності в питаннях лідерства та ідей. Далі розглянемо яких успіхів досягли певні зейдитські відроджувальні організації в задоволенні головних культурних потреб громади. Ці успіхи були зумовлені вмілим залученням ресурсів, політичним представництвом і послідовним плануванням. Через те, що зейдитські політичні активісти все ніяк не моглидати відсіч антизейдитській пропаганді та ваггабітському руху, піднялись ті відроджувачі, які згодом об’єдналися в рішучіших Молодих вірян. Ця організація взяла на себе обстоювання єдности зейдитської громади шляхом публічних протестів і активних виступів проти влади.
Три течії ваггабізму, які проникли в Ємен
Ваггабізм проник у трьох різних формах. Першою з течій був традиційний салафізм, найближчий засновнику єменського салафітського руху Мукбілу аль-Вадії. Аль-Вадії зазнав впливу ваггабітських шейхів Саудівської Аравії, таких як Аль-Джа́мія та клірик Рабі́я ібн Га́ді аль-Мадхалі́. Другою течією ваггабізму було товариство Аль-Хі́кма (мудрість), яке заснував єгипетський шейх Абдуррахма́н бін Абдулха́лік. Третя течія, відома як сирійська, – товариство Іхсан, що сповідує погляди сирійського клірика Мохаммеда Сурура. Рух Аль-Вадії був найуспішнішим із них і для протидії саме йому зейдитські лідери докладали найбільше зусиль, позаяк цей рух почав ширитися в Сааді, яку вони вважали столицею зейдизму.
Традиційний салафітський рух на чолі з Мукбілом аль-Вадії розгортався найшвидше і для зейдитської громади він одразу став серйозною загрозою з двох особливих причин. По-перше, він найраніше проник до Ємену, ще на початку 1980х. Цей рух почав стрімко рости. В Сааді його представляли місцеві мешканці, котрі побували в Саудівській Аравії, де вивчали іслам та перейняли ваггабітську школу думки. Друга причина – традиційний салафізм завжди закликав своїх послідовників ніколи не противитись правителю, тобто владі. Він був єдиним ісламським рухом, що публічно підтримував державу, яка, звісно, сприяла його поширенню на своїх теренах.
Ваггабітський вплив у Сааді
Паростки ваггабітської школи думки з’явилися в Сааді на початку 1980х, а швидко поширюватись вона почала у 1990х після масової висилки єменців із Саудівської Аравії через те, що влада Ємену підтримала вторгнення Саддама Хусейна до Кувейту. Багато з них працювали в саудівській нафтовій сфері та зазнали сильного впливу ваггабітської ідеології.
Ваггабітський рух Мукбіла аль-Вадії обрав Сааду як основне місце свого розвитку через її історичне значення для зейдитського вчення та імамату в Ємені. Саада була столицею першої зейдитської імаматської держави, що існувала в горах на півночі Ємену; першу зейдитську державу в Ємені заснував у 897 імам Ях’я ібн аль-Хусейн (Ях’я аль-Гаді іла аль-Хакк), якого запросили до Ємену, щоб він залагодив деякі племінні конфлікти. Попри несприятливе політичне становище впродовж років регіон залишався осердям зейдитського вчення і притягував учнів, котрі цікавились зейдизмом.
Ваггабітські активісти зосереджувались на шафіїтській та зейдитській молоді з племен, яка відчувала образу через пережитки соціальної нерівности імамату і яка також була ціллю антизейдитської пропаганди республіки. Ваггабітський рух і республіка зрозуміли, що працюють задля спільної мети: послабити зейдитське вчення. Влада Північного Ємену побачила, що ваггабіти публічно закликають до «покори правителю» і мають антизейдитський план дій. Тому вона й давала їм гроші і сприяла активности їхнього руху на своїй території, зокрема для противаги світським соціалістам, котрі до об’єднання Ємену в 1990 правили на Півдні та воліли поширити соціалізм і на Північ.
Ріст ваггабізму в Сааді та інших регіонах Півночі відбувався не тільки через грошове забезпечення з боку республіки, а й тому, що на родючу землю Саади з’їздилися люди з племінною або агль ас-сулус ідентичністю. Ваггабізм видавався їм простим і рівноправним для всіх, бо не ділив людей на верстви, як зейдитський імамат, а ще не вимагав ніяких посередників між вірянами та Богом. Ваггабітські активісти вдало зуміли зобразити зейдитську громаду в Сааді як нерівноправну всередині, в якій сада посідають становище вище над усіма, зокрема й над простими зейдитами з племен. Ґабріель фом Брук згадувала в своєму журналі, що ваггабітські активісти здобули більше прихильників у Сааді завдяки вдалому використанню ідеї, що зейдити-сада обходяться з племінними людьми нечесно, надто коли доходить до одружень. Коли я ще був у Ємені, то часто-густо можна було почути розповіді про те, як сім’ї сада відмовлялись видавати заміж своїх дочок за чоловіків-несада. Брук звертала увагу, що ваггабіти мали успіх у Сааді «через цю проблему».
Протиборство ваггабізму і зейдизму в Сааді
Ваггабітські активісти зосередились у західній частині Саади, в місцевості, що зветься Разіх. Вони швидко переходили на інші питомо зейдитські землі, аби посилити свій вплив і там. Боротьба двох шкіл думки розгорнулась тоді, коли прибічники ваггабізму почали займати зейдитські мечеті або будувати свої власні. Боротьба ж усередині мечетей відбувалась за символи і ритуали, відмінні в цих школах. Наприклад, прибічники ваггабізму воліли промовляти «амінь» після того, коли лідер молитви закінчував читати першу суру Корану (Аль-Фатіха), тоді як зейдити воліли мовчати. Інший приклад, коли ваггабіти відрізняли себе від зейдитів – вони складали руки під час молитви, тоді як зейдити опускали свої руки по боках.
Ваггабітські активісти запроваджували в самих мечетях навчальні програми з читання Корану для дітей. Ці програми називались халака́т тахфі́з аль-Куран (курси вивчення Корану). А ще вони заснували багато релігійних шкіл, як-от знамениті Дар аль-хадіс бі-Даммадж і Маа́гід аль-ільмі́я. Обидві призначались як для єменських, так і для іноземних учнів. Ці школи посприяли багатьом видатним лідерам єменських Братів-мусульман, зокрема Абдулу Маджіду аль-Зіндані, який бажав ісламізувати єменську систему освіти (спільна мета Братів-мусульман та ваггабітів).
Ваггабітський рух у Сааді також використовував відомих осіб для заохочення спільних дій своїх послідовників. Одною з таких осіб був Мукбіл аль-Вадії, котрий закінчив Ісламський Університет Медини. Під час свого навчання там він перейняв ваггабітське вчення і став називати відомого єменського реформатора Аш-Шавка́ні салафітом, що доволі суперечливо. Після повернення до Ємену він заснував Дар аль-хадіс бі-Даммадж і використовував її як майданчик для поширення своїх різко антизейдитських вчень. Його релігійні брошури й аудіокасети наполегливо пропагували дослівне розуміння Корану – це прямо било по зейдитському іджтігаду – вони відкидали фікг (ісламське право) і забороняли «викликати» померлих. Аль-Вадії у своїх дальших публічних засудженнях глибокого пошанування в зейдитів мертвих релігійних вчених закликав руйнувати купольні мавзолеї зейдитських, а також і шафіїтських видатних лідерів та святих.
Загалом кажучи, ваггабіти виступили спільниками республіканської влади в антизейдитській агітації, що підштовхнуло до відповіді з боку зейдитського відродження, а далі зумовило появу наступального крайнього зейдитського руху. Зейдитський рух відродження зумів переконати, що причиною дедалі більших культурних і релігійних обмежень зейдитської громади в 1980х-1990х був союз республіки з ваггабітами. Це було переконливо з огляду на те, що держава сама значною мірою забезпечувала ваггабітів коштами й не перешкоджала їм отримувати кошти ззовні від Саудівської Аравії. Зейдитський рух наслідував ваггабітський у використанні освітньої системи для протидії «сунітизації» зейдитської молоді на питомо зейдитських землях. Як стане ясно далі, більш дієві відроджувальні групи, як-от Молоді віряни, які пізніше стануть Ансараллою, вдало поєднали тіньовий вплив ваггабітів на республіку з невдоволенням зейдитів.
Відповідь з боку руху відродження
Відповідь з боку відродження полягала в популяризації знань про зейдитські вірування та культуру шляхом освіти, написання матеріалів і групової активности; позиція зейдитів була суто оборонною. Повторюсь, це була відповідь власне на дії противників. Її викликали державна антизейдитська пропаганда і прямий ваггабітський наступ на їхні вірування та вчених.
Основне, до чого вдались лідери руху відродження – створили власну мережу релігійних шкіл, які мали врівноважити ваггабітський вплив. Найбільше цих шкіл було в Сааді й сусідніх мухафазах, приміром в Аль-Джо́вфі. Вони видавали свої навчальні матеріали, зокрема підручники для зейдитської молоді з вивчення Аль-фікг ва аль-хадіс аль-гадаві (ісламське право і гадавітські хадіси). Лідери відродження заснували ще інститут підготовки вчителів, який назвали іменем відомого зейдито-гадавітського вченого Ібн Харіви. Ібн Харіва – зейдитський учений, який критикував свого сучасника реформатора Аш-Шавкані та нахили до традицій, властиві імамам того часу. Його стратили за його писання і відтоді він вважається зейдитським мучеником, можливо за своєрідне здійснення хуруджу в той час. На самих початках руху його лідери намагались увічнити пам’ять і надати визнання надихальним зейдитським ученим шляхом присвоєння їхніх імен своїм закладам – серед них Мадраса аль-імам аль-Гаді (школа імама Аль-Гаді), місце зародження антиамериканських, антиізраїльських і антиєврейських гасел Ансаралли.
Додатково, крім цих шкіл та інституту підготовки вчителів ще одним джерелом просвіти були брошури і релігійні тексти написані власне для відповіді на спроби держави та ваггабітів приректи на забуття історичних осіб і духовні практики зейдитів. Більшість літератури, виданої в закладах руху відродження звеличувала касімітських імамів та зейдитських знавців хадісів, як-от Мохаммеда аль-Вазі́ра. Це робилось для підтримки зейдитської ідентичности значною мірою з огляду на велику загрозу, яку зейдитські лідери вбачали і у ваггабітах, і в державі, котрі навмисно і вдало старались позбавити зейдитів пам’яті та знищити писемні сліди їхніх думок. Створення освітніх закладів та видання літератури зі вчення зейдизму значно посприяло збереженню зейдитської ідентичности. Зейдити, особливо сада, були меншістю коли ваггабітський рух проник у Сааду в 1980х. Ба більше, республіка вже тоді стала витісняти зейдитських учителів та проповідників зі своїх мечетей і замінювати їх лояльними ваггабітами.
Лідери зейдитського відродження: підходи і дискусії
Відродження в зейдитській громаді очолювали добре відомі лідери, такі як Бадреддін аль-Хусі, батько чинного лідера Ансаралли Абду́ла Ме́ліка аль-Ху́сі. Бадреддін аль-Хусі став відомим у Ємені своєю заявою, яку він в 1979 написав у спростування фетви Ібн База, саудівського ваггабітського ідеолога, яка критикувала молитви під проводом зейдитських імамів та вбачала в них єресь. Багато зейдитських лідерів вважали відродження останньою можливістю зберегти свою громаду. Вони прагнули донести всім свої відроджувальні посили і для цього повели прихильників на спільні ритуальні дійства, які подеколи збурювали ваггабітів. Наприклад, я виріс в оточенні і зейдитів, і ваггабітів. Коли ми молилися в мечеті, щойно лідер молитви закінчував читати Аль-Фатіху, більшість присутніх зазвичай в один голос казали «амінь». А після того дитячі та юні голоси казали «каддабін» (брехуни); то були голоси молодих зейдитів. Вони «каддабін» казали на ваггабітів, які молились разом з нами й поширювали побрехеньки про зейдитів. Це іноді призводило до бійок після молитви, та здебільшого люди просто не звертали на це уваги. Ще зейдитські лідери відновили святкування Гадір Хумму – відзначення дня, коли, як вірять зейдити, Пророк Мохаммед оголосив свого двоюрідного брата і зятя Алі ібн Абі Таліба своїм повноправним наступником. Ці святкування стали дуже політизованими після краху імамату і республіка перешкоджала зейдитам їх проводити через те, що вони розглядались як спроба відродити імамат і повалити «народну республіку».
Хоча справи, до яких вдавались лідери відроджувачів виражали їхні спільні зусилля і були добре узгодженими, молоді лідери, особливо несада, почали брати верх у питанні створення релігійних шкіл та видання зейдитської літератури. Це спричинило внутрішньоруховий розкол серед лідерів, який пройшов між поколіннями. Старші і традиційні зейдитські лідери та вчені, як-от Абдулла бін Ях’я аль-Хусі, здебільшого наполягали на здійсненні відродження відособлено – вони пропонували зейдитам уникати спірних місць, де вони стикатимуться з ваггабітами та встановити притулки, в яких їхні вірування і практики будуть збережені й захищені від держави і ваггабітського впливу. Ідею притулків старші лідери обстоювали тому, що не могли прийняти новий підхід щодо створення шкіл та поширення навчальних матеріалів; вони вважали небезпечними для всієї громади ті дії, до яких удалась молодь і воліли насамперед триматись подалі від усього. Дискусія між молодшим і старшим поколіннями лідерів відродження призвела до появи Молодих вірян, які згодом розвинулися в те, що сьогодні відоме як Ансаралла.
Слід розуміти, що відповідь з боку відродження попервах була переважно ненасильницькою. Проте були окремі зіткнення з ваггабітськими активістами в мечетях та громадських місцях, які переростали в «обмежені» збройні сутички. Загалом, усе ж таки, зейдити не схвалювати і не підтримували насильницькі дії ні проти ваггабітів, ні проти місцевих представників державної влади. Відродження, звісно, не було таким поступливим, як зречення або примирення. Однак воно об’єднало завзяття і сили громади мирним шляхом та продовжувало тільки відповідати на загрози з боку держави і ваггабітів.
Політичне представництво
Відроджувачі намагались прокласти собі дорогу в політику через утворення партії Аль-Хакк. Створення цієї партії зумовили два головні чинники: Всенародний конгрес (ВК) – керівна політична партія, що представляла владу – пом’якшила деякі з обмежень, що перешкоджали утворенню інших партій. Партія Аль-Хакк була заснована в умовах цього загального пом’якшення. Другим чинником, як зазначав один із засновників партії Ахмад аш-Шамі в 1994, була пряма відповідь на зростання ваггабізму в Сааді. Аль-Хакк одразу стала викликом для владної партії, ВК, яку лідери зейдитського відродження вважали покровителькою ваггабітської ідеології і за це винною.
Метою творців партії було посилити зейдитську ідентичність і виражати невдоволення громади в політичній площині. Та перш ніж бодай наблизитись до цієї мети, вони мали згуртувати своє середовище в громаді, в якій переважала погана думка про період імамату. Аби здобути прихильність народу, лідери партії прилюдно засудили інститут імамату й наголосили, що правитель Ємену не обов’язково має бути нащадком Пророка (сайїдом). Вони відмовились від імамату, щоб виправдати республіку. Хейкел у своєму короткому нарисі «Відродження зейдизму?» писав, що лідери Аль-Хакку зробили кілька заяв, які описували інститут імамату як «історичний конструкт», але вони не відмежувались повністю від імамату, бо заявили: «Партія Аль-Хакк запевняє, що сповідує єменський погляд на іслам, а без імамату стороннім буде вкрай складно зрозуміти в чому цей погляд полягає». Аль-Хакк і далі переконувала, що представляє погляд єменського народу на іслам, який важко збагнути стороннім людям без понять про імамат і хурудж. Через те, що партія чітко не визначила свої принципи оглядачі вважали її завданням обстоювати політичним шляхом позиції саме зейдитського вчення. Якщо їхні заяви проголошували інститут імамату недоречним, то їхні принципи свідчили про інше.
У своєму статуті партія закликала повернутись до принципу дотримання правильного і заборони хибного (важливий бік справи, який визначить одну зі стрижневих цінностей Ансаралли, що буде розглянуто в п’ятому розділі). Партія також прилюдно закликала поборювати щораз більшу загрозу з боку ваггабітської школи думки, яка не визнавала зейдитів за мусульман. Але статут чітко не визначав як влада в Ємені може не бути заснованою на «нерозривному зв’язку родоводу і всебічних знань». Мохаммед Ях’я Ізза́н, один із творців партії, сказав: «Ми прагнемо побудувати політичний рух, який радше поважатиме минуле, а не повертатиме його. Минуле відійшло та й годі… суть у тому, що партія повинна працювати за новими політичними правилами, такими як демократія, плюралізм і свобода вираження. Ми маємо на меті розвинути зейдитську ідеологію так, щоб вона відповідала сьогоденню. Ми не наполягаємо, що лідер повинен бути алімом (ученим), але він має бути навченим законів шаріату і знань про політичні справи». Чи не є оця «відповідна до сьогодення зейдитська ідеологія» правителя просто своєрідним способом установити сучасний або змінений імамат?
Однак деякі поважні зейдитські лідери та вчені розкритикували цю заяву. Одним із них був Бадреддін аль-Хусі, котрий не квапився вступати в Аль-Хакк, а панування ВК і корумповану за своєю суттю виборчу систему розглядав як неподоланну перешкоду для цілей відродження. Він вважав, що це марно і надміру складно відродити зейдизм та вирішити свої проблеми політичним шляхом. До того ж, багато лідерів руху відродження погано ставились до політики через те, що Аль-Хакк пішла на співпрацю з республікою і взяла під контроль міністерство Авка́ф (релігійних справ) після виборів 1997, на яких вона не здобула жодного місця в парламенті.
Невдовзі після свого створення партія Аль-Хакк відчула люте суперництво з Братами-мусульманами (рухом Аль-Іслах). Аль-Іслах створив у 1990 шейх Абдулла бін Хусейн аль-Ахмар, голова союзу племен Хашід. Як і чимало людей із племен в Ємені, Аль-Ахмар народився і виріс у сім’ї, що сповідувала зейдитське вчення. Але він був переконаним прихильником республіки, бо за імамату, за правління імама Ахмада бін Ях’ї Хамідаддіна, стратили його брата, Хамі́да, і батька, Хусейна. До його партії входили визначні племінні лідери, ісламісти та підприємці. Таке різноманіття лідерів зумовило швидкий ріст підтримки партії; на парламентських виборах в 1993 партія здобула 62 місця, що означало велику меншість. Аль-Хакк тоді не мала великого успіху, позаяк ті вибори були змаганням головно між ВК, партією влади, та Аль-Іслахом, що представляв переважну більшість людей із племен.
Через недопрацювання партії Аль-Хакк в ході її першої участі в виборах та внутрішні розбіжності серед старих лідерів відродження деякі молоді зейдитські відроджувачі вийшли з партії. Зокрема це були Хусейн Бадреддін аль-Хусі (засновник Молодих вірян), Абдулкарі́м Джадба́н (співзасновник Молодих вірян), Абдулла ар-Різамі (племінний лідер) і Мохаммед Іззан. Крах партії Аль-Хакк призвів до появи інших напрямів усередині руху зейдитського відродження, які надавали перевагу більш зухвалим спільним діям та виражали набагато більш непримиренну позицію проти влади.
Висновок
Ваггабітський вплив у Сааді та відповідь з боку зейдитського відродження багато в чому на дослідника справляють враження подібности. Обидва рухи розглядають іслам як божественну настанову з духовного та світського життя людей; на цій підставі вони, ісламські рухи, закликають «слухатись тільки Бога одного». Інакше кажучи, ці рухи вбачають незаконним будь-яке владарювання, що йде від людей та не пов’язане з Божою волею і положеннями ісламу. Для них іслам є не суто політичною практикою, а всеохопним підходом до життя, який стосується економіки, соціальної та політичної сфер. Обидва рухи також схильні брати приклади зі знаних попередників, попри їхні розбіжності в певних питаннях; для ваггабітів гідними взірцями є сподвижники Пророка, а для зейдитів – їхні імами та вчені.
Обидва рухи переконували, що управляти громадою можна довірити тільки набожному і освіченому імаму. Тобто, вони вважають, що громада потребує лідера, який відданий ісламу та його поширенню в світі, хоча той чи інший рух такого лідера може по-різному називати: халіф, емір, імам тощо. Ба більше, обидва рухи вважають себе світовими й не обмежуються виключно своїми місцевими громадами. А позаяк іслам має світовий обшир, ці два рухи воліють поширюватись не тільки в арабських та ісламських країнах. Ми бачили це на прикладі, як ваггабізм ширився від Саудівської Аравії до Ємену, Йорданії, Іраку, Сомалі, Судану, США і деяких західних країн. Зейдитський рух відродження розпочав ходу світом в особі Молодих вірян коли вони проголосили своє знамените гасло «Бог великий! Смерть Америці! Смерть Ізраїлю! Прокляття євреям! Перемога ісламу!» своїм першим посилом світові.
Розділ четвертий. Молоді віряни (Аш-шебаб аль-мумін)
Вступ
У цьому розділі йтиметься про появу Молодих вірян (Аш-шебаб аль-мумін) внаслідок розбіжностей між лідерами зейдитського відродження. Буде розглянуто, як організація не боячись іти на конфлікт налагодила систему залучення прихильників, що виникла під керівництвом таких чільних зейдитських постатей, як Хусейн Бадреддін аль-Хусі та Абдулла ар-Різамі. Також тут пояснюється, чому за хусейнового керівництва Молоді віряни остаточно перетворились у воєнізовану організацію. Це перетворення відбулось після того, коли Хусейн придумав знане гасло, що критикувало внутрішню політику держави, зокрема обмеження політичних, релігійних та соціальних прав зейдитської громади і всього населення Ємену загалом. Хусейн переконував, що цю внутрішню політику визначають саме зовнішні сили – США та Ізраїль – і вона спрямована на позбавлення Ємену його ісламського характеру.
Товариство молодих вірян
(Танзім аш-шебаб аль-мумін)
Розкол між лідерами відродження можна простежити ще в кінці 1980х, коли деякі молоді зейдитські лідери стали обстоювати більш рішучі дії для пробудження своєї громади. Першу діяльну зейдитську організацію заснував у 1986 Салах Ахмад Флайтех і cпочатку вона називалась «Спілка молодих вірян» (Іттіха́д аш-шебаб аль-мумін). Флайтех використовував цю організацію як трибуну для проповідей про революцію в Ірані та її філософію. Уже в 1991 – того року держава прийняла закон, що дозволив створювати політичні партії – вона стала «Радою молодих вірян» (Мунтада́ аш-шебаб аль-мумін). Ця Рада складалась із шести чоловік і розміщувалась в одній кімнаті в Сані. Вони в своїй організації віддались культурним дослідженням та виданням на тему зейдитського вчення.
В 1997 відбулось остаточне докорінне перетворення в добре злагоджену організацію, що звалась «Товариство молодих вірян» (Танзі́м аш-шебаб аль-мумін), яку очолював і до якої був тісно залучений Хусейн Бадреддін аль-Хусі. Метою Хусейна був саме набір молодих зейдитів під час літніх канікул і зацікавлення їх програмою культурного пробудження та діяльности за межами релігійних шкіл, які були зосереджені переважно на вивченні зейдитського вчення. Товариство молодих вірян було не тільки відповіддю на постійні невдачі партії Аль-Хакк, а й цілеспрямованим та більш завзятим уособленням спільних дій, чого бракувало коли зейдити йшли на зречення або примирення, бракувало і попереднім відроджувачам. Цю організацію породило жадання успіхів у захисті загроженої зейдитської громади.
Замість релігійних шкіл, які створили попередні лідери відродження молоді зейдитські лідери організували мережу зейдитських літніх навчальних таборів на час шкільних канікул. Цими таборами заправляли три ключові особи: Хусейн Бадреддін аль-Хусі, Абдулкарім Джадбан і Мохаммед Іззан. В першому літньому таборі було всього 35 студентів, та вже на початку 2000х організація мала в розпорядженні 67 таких таборів. Табори здебільшого розташовувалась навколо Саади і в них разом було щонайменше 15 тис. молодих студентів. Поширеності та збільшенню кількости цих таборів значно посприяли і нестача робочих місць для тих, кого вислали з Саудівської Аравії після початку війни в Перській затоці, і нестача державних літніх таборів, які могли б суперничати з таборами Молодих вірян. Ці табори призначались не тільки для вивчення зейдитського вчення, а й для виховання цілого покоління активістів, які мають бути готовими відстоювати і захищати зейдитську громаду.
Табори під керівництвом Іззана і Джадбана головне значення надавали культурній самообороні шляхом освіти – цей підхід випрацювали ранні відроджувачі в своїх релігійних школах. Натомість Хусейн Бадреддін аль-Хусі захотів піти іншим шляхом – зробити з цих таборів об’єднання юних зейдитських піхотинців. Спрямовуючи табори на радикалізацію зейдитської молоді та вдаючись до рішучіших і зрозуміліших спільних дій Хусейн гадав, що вже настав час для нової хвилі хуруджу проти держави. Джадбан та Іззан цю ідею рішуче відкинули, бо вважали, що такий крок поставить під загрозу зейдитську громаду і зведе нанівець усе, чого досягла їхня організація. В кінці 1990х стало очевидно, що в Товаристві молодих вірян глибокий розкол із приводу ідеології, вчення, теології та цілей. Абдулкарім Джадбан і Мохаммед Іззан віддавали перевагу мирним засобам і академічній теологічній освіті, тоді як Хусейн схилявся до звичного зейдитського вчення, згідно з яким потрібно «виступати» явно проти правителя.
Принцип хуруджу
Ідея хуруджу – повстання імама, лідера громади, проти несправедливого правителя або держави та його заклик до людей у своїй громаді взяти владу в себе на місці під проводом його імамату. На це посилались багато республіканських і націоналістичних діячів, аби виправдати своє придушення зейдизму після 1962 тим, що вони боялись контрреволюції, яка б могла повалити їхню державу. Про цю головну засаду зейдитського вчення сперечались численні зейдитські вчені, котрі не погоджувалися з умовами хуруджу та з методами його проведення.
Зейдитські вчені, зокрема й засновники партії Аль-Хакк, надавали особливого значення хуруджу як крайньому вираженню зейдитської відданости політичній справедливості. Але вони сумнівалися в тих дивних правилах, що визначають порядок застосування цього принципу. Ці вчені потлумачили ідею опору несправедливості як нову можливість необрання несправедливих правителів на виборах, демократичним шляхом, а не як повстання проти них у звичний спосіб. Ці нові лідери зейдитської громади вважали, що умови хуруджу вже задовольнили закони, які допустили створення опозиційних політичних партій та розширили свободу слова, дозволили вільно висловлювати своє обурення до влади. Абдулкарім Джадбан із цього приводу сказав: «Відколи конституція гарантує, що я можу висловити свою думку і скинути правителя у конституційний спосіб – за допомогою виборчого бюлетеня, – відтоді бажані зміни настають. Зейдизм вимагає кращого правління, та якщо ви домоглись цього через мирні зміни і конституційний хурудж, то це добре. Бої та кровопролиття можливі тільки на крайній випадок, коли нема іншого виходу.»
Позиція Джадбана розсудлива: якщо ти можеш змістити несправедливого правителя мирним демократичним шляхом через вибори і висловити своє невдоволення завдяки свободі слова, то навіщо тоді повставати? Але є зустрічне питання: чи міг народ Ємену в ті часи змістити Алі Абдуллу Салеха з його посади через вибори? Ба більше, чи міг хтось за його правління висловити свої думки та ідеологію і щоб його не притягнули до відповідальности? Тому позиція Джадбана видається або тим, що мало би бути, або похвалою тодішнім законам. Його громада намагалась висловити своє невдоволення владі кількома мирними способами, та всі вони були криками в порожнечу. Недієвість мирного хуруджу була однією з головних причин чому Хусейн Бадреддін аль-Хусі порвав із організацією, яку він створив разом із Джадбаном та вирішив удатись до більш дієвого способу, що мав би змусити республіку хоча б вислухати його.
Підготовка до хуруджу
Невдовзі після розколу Хусейн заохотив своїх прихильників озброїтись; він легко пояснив це необхідністю захищати зейдитські могили від нападів ваггабітів. Озброювання його прихильників додатково спрямовувалось на захист зейдитських релігійних шкіл, мечетей і літніх таборів у випадку дрібних сутичок з ваггабітами. Важливо зазначити, що це озброювання не означало, що Хусейн та його прихильники повністю відійшли від принципу зейдитського руху діяти лише у відповідь – Хусейн волів і надалі вести самооборону й не переходити в наступ. Про це йтиметься в другій частині цієї праці, в якій розглядатимуться ідеї, котрі він передав своїм послідовникам. У шостому розділі ми побачимо, що в записах його лекцій нема жодних натяків на атаку проти держави чи початок революції. Найбільше його непокоїли погіршення становища зейдитів та економічна ситуація в Ємені у той час.
Хусейн ретельно випрацював свою методу перебільшення культурної небезпеки, яку для зейдитів становили ваггабіти і державна політика. Він виховав у своїх послідовників нову спільну зейдитську ідентичність, основою якої був захист зейдитської громади від зовнішніх супротивників. До того ж, його переконуванню в необхідности самооборони ще сприяла його харизма. Він успішно поєднав відчуття групової травми від утрати імамату з тяготами молодих зейдитів через загрозу з боку сильного ваггабітського руху і постійне ігнорування їхньої громади з боку держави. Його харизматична вдача відчувалась і на записах аудіокасет та в брошурах, у яких він висловлював своє зухвале розуміння зейдитського відродження і засуджував просаудівську та проамериканську державу, називаючи її корумпованою та диктаторською.
Гасло Молодих вірян
Нинішнє гасло, яке вигукують прихильники Ансаралли почало вживатись як відповідь на вторгнення США до Афганістану в 2001 та до Іраку в 2003. На хвилі цих вторгнень Хусейн закликав своїх прихильників засудити американський імперіалізм прилюдно прорікши: «Бог великий! Смерть Америці! Смерть Ізраїлю! Прокляття євреям! Перемога ісламу!» У своїх лекціях він заявляв прихильникам:
«Коли нарешті ми вживемо якихось заходів проти американської загрози?.. Браття мої, ви повинні кричати. Невже ви всі не маєте голосу, аби крикнути: Бог найбільший з усіх… Смерть Америці та Ізраїлю… Перемога для ісламу та мусульман? Це має бути нашим гаслом і це гасло має бути честю, яку ми маємо, прямо тут, у цій школі. Ми перші це виголосимо і ці слова надовго не залишаться непочутими. Із Божою поміччю ми знайдемо більше людей сповнених віри, котрі виголошуватимуть ці слова разом з вами в інших місцях.»
Це гасло стало чимось таким, що характеризує Ансараллу як організацію і воно було головним чинником, який спровокував першу сутичку з владою. Одного разу Хусейн та його прихильники влаштували сміливий і доволі потужний протест. Вони знали, що президент Алі Абдулла Салех має зупинитись у місті Саада, щоб помолитись на п’ятничній молитві перед тим, як здійснити паломництво в Саудівську Аравію. Після молитви президент хотів сказати кілька слів перед людьми в мечеті, та його заглушили голоси хусейнових прихильників, які заполонили мечеть і вигукували своє гасло.
В червні 2004 це ж саме гасло звучало у Великій мечеті Сани і така наполегливість у його виголошуванні привернула увагу влади, що призвело до арешту 640 чоловік та видання ордеру на арешт Хусейна Бадреддіна аль-Хусі. Державні силовики прибули в Сааду, щоб арештувати його, але не змогли цього зробити. Після кількох провальних намагань пом’якшити вкрай напружену ситуацію шляхом переговорів за межами міста Саада вбили трьох солдатів за нез’ясованих обставин, що спричинило наступальні воєнні дії з боку держави. То був початок першого з шести збройних конфліктів між державою і тим, що сьогодні відоме як Ансаралла. Той, перший, конфлікт закінчився вбивством Хусейна у вересні того ж року.
Стосовно того протесту питання залишається без відповіді: то була одна з хусейнових випрацюваних метод, яка зрештою мала призвести до очікуваного хуруджу чи просто бажання виразити обурення, що держава співучасна в зовнішній політиці США? В ході війни США проти тероризму на початку 2000х Ансаралла, як і багато інших ісламських рухів у регіоні, своїми публічними протестами виражала регіональне ставлення до, як їм здавалось, підступного наміру Заходу послабити мусульман. Тому їхнє гасло сприймалось таким, яке кожен мав би підтримати; його можна було вживати заради захисту ісламу взагалі, не тільки в інтересах цього руху. Задум цього гасла також полягав у тому, щоб згуртувати хусейнових прихильників і підняти їх на відчутні масові дії проти влади. Емоційний заклик гасла робить його особливо дієвим засобом для проведення таких масових дій, як ті, що були в Сааді та в Сані. Фаттах у своїй статті «Ємен: гасло і шість воєн» пише, що чим краще гасло виражає страждання й невдоволення народу, тим сильніше воно пробуджує приспані емоції. Він зауважує, що Хусейн цим гаслом зміг виразити місцеві вимоги та об’єднати проти влади своїх прихильників.
Тоді було очевидно, що Хусейн поєднав невдоволення зейдитів із загрозою США ісламському світові. Коли його послідовники це звели воєдино, то їм уже не довелось виправдовувати свою збройну відповідь державі в 2004. Якщо на підставі того, що ваггабіти заволодівають мечетями і руйнують могили видатних зейдитів вони відчули потребу озброїтись у цілях самооборони, то в тісних зносинах держави зі США та з Саудівською Аравією вони побачили виправдання збройного повстання. Можливо Хусейн не бажав, аби його послідовники вдавались до якихось наступальних дій проти будь-кого і схилявся до того, щоб якомога довше діяти лише у відповідь, та це менш вірогідно з огляду на те, як він підводив своїх послідовників до поворотного моменту заявляючи «Коли нарешті ми вживемо якихось заходів проти американської загрози?..»
Висновок
Відроджувачі зейдизму визначали себе у суспільстві тими, хто з лідерів перетворились на пригноблених. Розкол, що стався у Товаристві молодих вірян показує, що відродження зейдитської громади відбувалось в умовах поділу на «свої» та «чужі» групи і розкол утвердив цей поділ. Танзім аш-шебаб аль-мумін було товариством, яке виросло у відповідь на певні події, такі як невдача партії Аль-Хакк, ваггабітські паплюження зейдитських могил, вторгнення США до Афганістану та Іраку і, що найважливіше, постійні утиски зейдитів з боку держави. Спостерігаючи все це Хусейн вирішив добиватись справедливости для своєї громади на своїх умовах. Він зумів привернути гаслом багатьох прихильників і скріпити їхню відданість справі завдяки полум’яним промовам, у яких різко критикував несправедливість, корупцію та загрозу США мусульманському світові. Він закликав прихильників і далі наполегливо виголошувати гасло пояснивши їм: «Американців дуже дратує, коли звучить це гасло. Вони знають, що це релігійний чин на шляху до Бога. Посол, якого вони прислали в нашу країну якось сказав: «Америка не має наміру перетворити арабський народ на релігійного ворога.» Що він мав на увазі? Він хотів сказати, що вони не хочуть, аби ми борню з ними вели саме «на шляху Аллага» (Аль-джігад фі сабілілле́)».
Хусейн доволі вдало об’єднав різні клопоти зейдитів (політичний, культурний та соціально-економічний) і пов’язав їх усіх з іноземним втручанням на Середній Схід. Масові протести і зміст гасла самі собою не були характерними винятково для Хусейна та його послідовників. Після 11 вересня8 і вторгнення до Афганістану та Іраку чимало ісламських угруповань по всьому світу спромоглися провести масові протести, щоб виразити свою неприязнь до США та їхньої міжнародної політики. Плакати, символи і петиції не були притаманними тільки Ємену. Але що вирізняло Хусейна з його послідовниками, так це більш удале поєднування міжнародної політики США з невдоволенням зейдитської громади. Зрештою, Хусейн хотів на підставі народного гніву на американців організувати спільні дії для обстоювання інтересів зейдитської громади. Однак легко було б сказати, що він менш удало контролював чи спрямовував масові протести після того, як вони розпочинались. Ця думка виходить із припущення, начебто його слабкий контроль над протестами призвів до бойового зіткнення з державою в 2004. Але мої знання про події, що призвели до першої збройної сутички наводять мене на висновок, що насильство було неминучим; воно було тільки питанням часу.
Товариство молодих вірян
Держава усвідомлює небезпеку від воєнізованої групи, що прагне дестабілізації
Обстоювання своїх інтересів мирним шляхом і поступовий ріст підтримки руху
Озброювання прихильників руху для рішучішої відповіді на будь-які дії влади або ваггабітів
Держава вбачає загрозу в його поширенні та намагається придушити його силою
Насильницька відповідь
ЧАСТИНА ДРУГА. ІДЕОЛОГІЯ ХУСЕЙНА БАДРЕДДІНА АЛЬ-ХУСІ
В цій частині праці головно йтиметься про вчення, яке визначило ідеологію прихильників та лідерів Ансаралли. Будуть наведені переклади хусейнових лекцій на тему його прочитання і тлумачення Корану, а також думки і вірування, які він поділяв разом з іранським Хомейні та з ліванською Хезболлою. Мета цих перекладів – дати читачеві розуміння хусейнового мислення та можливість зіставити ці лекції з тим, що Ансаралла говорить і вчиняє нині. Ця книга жодним чином не призначена для підтримки або захисту ідеології Ансаралли. Радше вона має на меті допомогти вченим і дослідникам, які цікавляться сучасними ісламськими рухами вивчити Ансараллу й порівняти її з іншими рухами.
Розділ п’ятий. Хусейнове прочитання Корану
Вступ
Аби зрозуміти дії та вчинки Ансаралли на політичній арені Ємену, варто заглибитись у вчення, яке визначило їхню ідеологію. Цей розділ присвячений перекладам і переказам лекцій Хусейна аль-Хусі, в яких ми розглянемо його ідеї про справедливість Аллага до тих, хто віддані Йому – Хусейн вважає, що сучасні мусульманські вчені зображують Аллага таким, який робить щось погане. Також у розділі йтиметься про його погляд на обов’язок, що вимагає однаковости віри і вчинків; це свідчить наскільки його вислови та прочитання Корану були щиро зейдитськими. Цей розділ показує як Хусейн неначе уособлював цілковиту відданість принципу «визначай те, що є справедливим і забороняй те, що є несправедливим» в рамках ісламу та зейдизму зокрема.
Школа думки муатазіла
Перш ніж перейти до розгляду хусейнового вчення своїм прихильникам, необхідно прояснити школу думки муатазі́ла та її зв’язок з ідеологією, яку він проповідував у своїх лекціях. Ця школа зародилась між 8 і 10 століттями. Основна сутнісна ідея вчення муатазіли полягає в тому, що люди повинні мати повну свободу волі, адже Аллаг, безперечно мудрий і добрий, не може породити зло, проте зло існує саме. Кредо муатазіли становлять п’ять принципів: єдинобожжя (ат-тавхід), справедливість Аллага (аль-адль), обіцянка й погроза (аль-ва́ад ва аль-ваї́д), проміжна позиція і обов’язок. Я вважаю ці принципи ключем до розгляду і розуміння хусейнового вчення та його логіки. В цьому розділі мова піде про три принципи муатазіли, а саме про справедливість Аллага, обіцянку й погрозу і обов’язок.
Іще до заглиблення в хусейнове прочитання Корану слід зауважити, що він прямо виражав незгоду з п’ятьма принципами муатазіли й наголошував тільки на прийнятті того, що зейдити звуть ас-сакалейн – це Коран і сім’я Пророка Мохаммеда. У 2002 Хусейн прочитав лекцію, в якій сказав: «Ми повинні відкинути ці фунун (предмети), які, як ми з’ясували, схожі на багато поганих речей. Це такі предмети, як усуль аль-фікг (п’ять принципів) та ільм аль-калам (богослів’я). Це ті речі, котрі маємо прибрати з нашої коранічної культури й ніколи не повертатись до них, бо вони відводять мусульман геть від ас-сакалейну. Вони дали нам відірваний погляд на життя, релігію і навіть на Аллага. Вони спричинились до того, що мусульмани мають різні погляди на Аллага та іслам. Ми повинні керуватись тим, що пов’язане з Кораном і сімейством Пророка.»
Справедливість Аллага
Другий принцип муатазіли, що стосується цілковитої справедливости Аллага виходить із третьої сури Корану (Аль-Імран), у якій сказано: «за те, що приготували ви своїми руками! Адже Аллаг не вчиняє із рабами несправедливо!9» [Коран, 3:182]. Тут говориться, що Аллаг – не той, хто вчиняє щось мерзенне і зокрема жахливі злочини, як-от убивства, а це люди відповідальні за їх учинення з власної волі. Далі, в аяті 41 сури 30 Корану сказано: «Зло з’являється на суші й на морі завдяки тому, що люди роблять своїми руками – тож нехай скуштують частину того, що накоїли! Можливо, вони повернуться!» [Коран, 30:41]. Ці аяти та їх трактування є невід’ємною частиною хусейнової нещадної критики спільноти мусульманських вчених і тих, хто взяли владу в ісламському світі після смерти Пророка. Він заявляв:
«Вони збрехали про Коран і вони приховали його за своїми спинами. Вони перетворили Святу Книгу на документ, що видає хибні твердження, які не лише приписують убогість Аллагу, а й зображують Аллага таким, наче Він є джерелом усього потворного і наче це Він визначає наперед усі жахливі вчинки.» Хусейн продовжив цю думку і навів приклад сучасної телепрограми, в якій ішлося про історію відомого мусульманського вченого Ібн Маджі. Він сказав тоді: «Ви напевно бачили серіал «Ібн Маджа» – як його творці представили те, що сталося з нещасною жінкою, яку пограбували злочинці як када́ ва када́р (присуд і приречення) Аллага. Вони повчають людей, що Аллаг, який, як ми знаємо, невинен у всьому мерзенному, жахливих учинках та ідеях, чинить несправедливо або повеліває чи визначає наперед несправедливо.»
На прикладі цього самого серіалу Хусейн виказував свою недовіру до євреїв і те, як вони намагаються впливати на свідомість мусульман в усьому світі: «Хіба вони не показали в цій передачі, що мусульмани більше ненавидять Аллага, ніж євреї? Хіба Аллаг не проголосив у Своїй Книзі: «І сказали юдеї: «Рука Аллага закута!» Будуть закутими руки їхні й прокляті вони за те, що говорять!» [Коран, 5:64]?» Хусейн цим виступом засвідчив дві речі: він недовіряє євреям, котрі, за його словами, контролюють те, що мусульмани світу читають, чують або дивляться і він дуже обурений на сучасних мусульманських учених, котрі прийняли це та нічого проти цього не заперечили.
Обіцянка і погроза – ключова складова хусейнових повчань своїм прихильникам, адже він вдало використовував цей принцип коли вимагав, аби вони діяли, оскільки мають розуміти, що покарання Аллага за бездіяльність настає не тільки в загробному, а ще й у земному житті (дун’я). Хусейн застосовував цю методу, аби пояснити, що жалюгідне становище, в якому Ємен жив тоді є наслідком гріхів єменців. Він також доводив, що це ж саме стосується і решти арабських і мусульманських країн. Одним із прикладів, що він наводив була участь мусульман у битві під горою Ухуд, яку вони програли через те, що стрільці не послухались наказу Пророка залишатись на своїх місцях під час битви. Хусейн нарікав, що тлумачі Корану історично намагались викривити розуміння цього аяту: «Те, що вразило вас у день зіткнення двох військ, трапилося з дозволу Аллага». [Коран, 3: 166].
Цей аят Хусейн пояснював так: «В Корані наголошується, що кара настає в земному житті й за будь-які здійснимі людські вчинки відплата може настигнути раптово… винагорода чи кара в загробному житті – то окрема річ. За життя в цьому світі Аллаг може для покарання направити на вас тигра, лева чи верблюда так само, як Він направив на мусульман невірних у битві під Ухудом.» Хусейн продовжував: «Щоразу, коли хто повстає і на його плечах лежить велика відповідальність за багатьох, то він заслуговує, аби інші його били… Багато тлумачів Корану задумуються тільки над питанням гріха, тоді як Коран проголошує, що питання полягає у житті самого цього світу; будьмо уважні: за кожну непокору волі Аллага кара настане і в земному, і в житті після смерти.»
Хусейн удало використовував Коран, аби довести, що божественні обіцянка й погроза є відповідями на людські дії, а родючість або неродючість землі є виявами божественної милости або гніву. До того ж, хусейнове пояснення обіцянки і погрози та їх зв’язку з загробним і земним життями слушне у поєднанні з цими трьома чинниками: повстання проти Аллага, відсутність і невиконання обов’язку. З першим із них погоджуються майже всі мусульманські вчені, тоді як два інші характерні саме для зейдитської думки і є стрижневими в хусейнових промовах. Тотожними повстанню проти волі Аллага є нездатність виконати її до кінця – відсутність обов’язку – чи повне її нехтування – невиконання обов’язку. Ця тотожність узаємозалежить з іншою важливою зейдитською рисою зосереджувати увагу на винуватості; цю рису зумовило положення про здатність людини на власний розсуд виконувати божественні вказівки.
З цього приводу Хусейн казав: «Це природно, що Аллаг мусів створити тут у цьому житті обіцянку й погрозу. Тих, хто докладають зусилля заради добрих справ Аллаг прагне щедро нагородити за їхню доброчесну роботу в земному житті й додатково Він їм обіцяє благословення і чималу винагороду в житті загробному. З іншого боку, Він суворо покарає того, хто коли-небудь повстає проти Його волі. Це покарання має три мети: страх непокори, страх працювати недостатньо і страх нехтувати виконанням Його вказівок. Некоритись може або суспільство загалом (умма), або окремі особи… головне, що ми маємо зрозуміти – є обіцянка і є погроза… ми легко можемо пройти повз того факту, що нам є погроза за кожний наш лихий учинок, за кожне неналежне виконання обов’язку й за всі ті обов’язки і божественні вказівки, якими ми знехтували. Нещастя, від яких потерпають сьогодні мусульмани, а єменці насамперед, це покарання за нашу недбалість.»
Хусейн цими словами запевняє, що тяготи реального світу тісно пов’язані з нездатністю мусульман виконати настанови ісламу – наслідком цієї нездатности є економічні складнощі для людей. Якщо коротко, то Хусейн кару на землі пов’язує не тільки з прямим порушенням божественних наказів, але й із бездіяльністю – сидінням удома і биттям байдиків – це є третім в меті покарання (нехтування).
Обов’язок (віри і дії)
Хусейн говорив, що віра і дія рівнозначні та повинні йти рука об руку. Це – ключ до розуміння хусейнових заяв. Він вважав, що вони доповнюють одна одну й одна з них не може існувати за відсутности іншої. Він пояснив свою позицію в цьому питанні коли визначив хто є мусульманином на основі аяту сури Аль-Бакара: «Хто не вірує у тагута10, той вже вхопив надійну основу, яка не зламається! Аллаг – Всечуючий та Всезнаючий!» [Коран, 2:256]. Хусейн так пояснював цей аят: «Знайте, браття мої, що невіра в тагута це те, що я називаю дійсною перевіркою. Сутність ісламу як релігії – не тільки проповідувати, як це добре вірити в Аллага, а й активно доводити це своїми вчинками.»
Хусейнове прочитання і тлумачення Корану значною мірою було зейдитським. Це можна помітити на прикладі його понять про присуд і приречення, обіцянку і погрозу та обов’язок. На його думку, обов’язок означає керуватись тим, що є справедливим і забороняти те, що є несправедливим. Оскільки Коран він розумів суто по-зейдитськи, то вважав, що істинний мусульманин, котрий здоровий духово та фізично в жодному разі не може виправдовувати свою бездіяльність. Той, хто глибоко вірить в Аллага (віра) не може водночас не працювати над утіленням того, що є справедливим і над забороною того, що є несправедливим (дія). Саме так взаємозалежать віра і дія: якщо одна з них відсутня, то іншої, найімовірніше, теж нема. Хусейн щодо цього наполягав: «Коли ми визнаємо безумовне володарювання Аллага над тим, хто не чинить на основі твердої віри в Нього, то ми подібні до тих, хто поклоняються комусь іншому крім Аллага. Якщо це про вас, то ви ідолопоклонники.»
Отож, однією з червоних ниток хусейнових висловлювань був сильний наголос на вчинках, що помітно і в його мисленні, в якому віра могла хіба поєднуватися з діями. Джигад – в усіх його проявах – у розумінні Хусейна є складовою обов’язку (дотримання справедливости й уникання несправедливости). Хусейн казав про це коли пояснював цей аят сури Аль-Бакара: «І коли раби Мої запитують тебе про Мене, то Я – близький, і Я відповідаю на заклики того, хто кличе Мене. Нехай же й вони відповідають Мені та вірують у Мене – можливо, підуть вони правильним шляхом!» [Коран, 2:186].
Він пояснював його так: «Відповідь у вірі означає, що коли ми працюємо і хочемо, щоб Аллаг сказав нам як треба працювати, то Він відповість. Його відповідь залежатиме від нашої відповіді Йому; мати міцну віру означає мати заразом і сильне бажання працювати. Хіба це не логічно? Хіба Аллаг не відповів на молитви свого Пророка? Пророк Мохаммед легко міг би сісти в кутку мечеті й кліпнувши оком отримати відповіді на всі свої молитви, та він захотів подати приклад своїм прихильникам; він перший з-поміж них почав діяти. Одразу після прибуття до Медини він узявся будувати мечеть… хіба він не вчитель усіх пророків та посланців?»
Висновок
Виголошуючи свої нарікання та позицію Хусейн брав приклади і більшість підстав для обґрунтувань тільки з Корану. В одній зі своїх лекцій він сказав, що «вам повинно бути достатньо аятів Корану, зміст яких очевидний». Він узяв приклад зі значно раніших ісламських реформаторів і відроджувачів, таких як Сайїд Джамалудді́н аль-Афга́ні та його учень Мохаммед А́бдуг і послався на аят 11 сури Ар-Рад: «Воістину, Аллаг не змінює людей, доки вони не змінять самих себе.» [Коран, 13:11]. Він уважав, що корінні зміни в суспільстві, зокрема політичні й економічні, мають походити насамперед від самого індивіда, перш аніж поширитись на решту громади і суспільства загалом – глибокі та широкі зміни повинні мати тривалі та всеохопні наслідки. Такі перетворення в шиїзмі і особливо в зейдизмі виняткові.
Хусейн нехтував фікгом при поясненні аятів Корану значною мірою через своє переконання, що Коран зрозумілий кожному, хто уважно його читає. У своїх лекціях він завжди переконував, що муфассірун (тлумачі Корану) відводять мусульман геть від простого для розуміння і очевидного змісту Святої Книги. Як випливає з кількох прикладів у цьому та в наступному розділах, хусейнові вислови й розбір Корану виходили майже виключно з його власного прочитання та розуміння і він закликав до цього своїх прихильників кажучи: «Коли ви маєте справу з Кораном, то не сприймайте його так, як тлумачі. Чимало тих, хто присвятили себе мусульманській громаді в якості тлумачів Корану не переказують його суть правдиво. Якщо візьмете «Аль-Кашша́ф» («Відкривач») знаменитого Аз-Замахшарі, або Ат-Табарі, або якогось іншого тлумача, ви переконаєтесь, що ці люди зазвичай неуважні і схильні забувати про основні аяти, які ми сьогодні конче повинні розуміти. Їхнє пояснення Корану дуже складне, немовби це зашифрована книга, яку лиш деякі люди здатні прочитати.»
Я думаю, гасла Хусейна Бадреддіна аль-Хусі спрямовані проти Америки, Ізраїлю та євреїв виводять його за рамки критеріїв для західних науковців і академічних досліджень. Відоме гасло, яке вигукують його прихильники змусило багатьох людей на Заході неабияк занепокоїтись щодо ідеології руху та її глибинної суті. Тому, схоже, замість того, щоб розглянути і вивчити хусейнові лекції багато хто воліють обходити їх стороною та звертають увагу тільки на політичну діяльність руху. Хусейнову роботу належним чином іще не обговорювали і не критикували всередині ісламського світу з тієї ж самої причини, що й книгу Саїда Кутба «Фі зіла́л аль-Кура́н» («В тіні Корану»). Байдуже, що книга Кутба незрівнянно більше популяризована й поширена, аніж вислови Хусейна.
На мою думку, це те, завдяки чому Ансаралла здобуває підтримку молоді на територіях, які вона контролює. Багато молодих єменців сьогодні закінчують школи та коледжі і не мають можливостей для дальшого професійного зростання. А що робить Ансаралла, так це ставить перед своїми прихильниками далекосяжну мету – знищити Америку та Ізраїль, – задля досягнення якої слід працювати щодня. Рух удало зумів поєднати знищення Америки та Ізраїлю з принципом обов’язку (віри і дії). Звертаючись до народу представники руху підкреслювали, що глибока віра спонукає діяти рішуче. А якщо зосередитись на шляху Аллага, то рішучі дії призведуть зрештою до знищення тагуту й це вдарить по Америці та Ізраїлю.
Такий підхід дав багатьом молодим людям, котрі відчували безнадію тепер відчути цілеспрямованість. Чимало з них вірили, що все, що вони роблять протягом дня наближає їх на один крок до кінцевої мети знищити Америку та Ізраїль; вони або досягнуть цієї мети, або загинуть на шляху до неї.
Розділ шостий. Зовнішні впливи Хомейні та Хезболли на вчення Хусейна і чи можна через них вважати Ансараллу ще однією терористичною організацією, якій платить Іран?
Вступ
Ансараллу завжди звинувачували у таємних зв’язках з Іраном та з Хезболлою. Підставою цього здебільшого є твердження, що Хусейн Бадреддін аль-Хусі проводив час в Ірані та в Лівані перед тим, як заснував рух Аш-шебаб аль-мумін, котрий згодом став Ансараллою. Критики також приписують йому переймання висловлювань Хомейні та намагання повторити іранську революцію в Ємені. Тому в цьому розділі розглядатимуться далі хусейнові лекції: що є спільного в його вченні та вченні Хомейні і чим вони різняться, а також те, як Хусейн прагнув створити рух властиво зейдитський.
А ще цей розділ спробує відповісти, чи є Ансаралла черговою терористичною організацією, яку проплачує Іран. Рух занесла до списку терористичних організацій адміністрація президента США Трампа, а згодом його вилучила звідти адміністрація Байдена. Питання тут слід поставити так: чому дві адміністрації мають різні погляди на рух? Тобто, чому світовій спільноті так складно оголосити хусейновий рух терористичною організацією?
Вплив Хомейні на ідеологію Хусейна
Як було сказано в попередньому розділі, хусейнові дії та його прочитання Корану засвідчують, що він послідовно дотримувався зейдитських позицій. Проте, достеменно відомо про його враження від революції Хомейні в Ірані та заснування Хезболли в Лівані. Одного разу він сказав: «Іран і Хезболла – наймогутніші вороги Америки та Ізраїлю. Ми, зейдити, повинні так само, як Іран і Хезболла усвідомлювати американо-ізраїльську загрозу.» Одним зі знарядь, яке Хусейн узяв від революції Хомейні 1979 було гасло. Хомейні повчав своїх послідовників, що вигукування «Бог великий!» це доволі сильна зброя, яку ні з чим не зрівняти. Він казав у 1980: «Всі мусульмани повинні вигукувати… Погляньте як наші стражі революції дають команду всім підійматись на дахи своїх будинків і гукати «Бог великий!»»
Хусейн ужив це гасло як заклик до «звільнення» від «імперіалізму й колоніалізму» Заходу. Він казав: «Коли люди виходять і виголошують ці гасла, що зовні видається простою справою, це неабияк дратує американців та їхніх союзників. Чому дратує? Бо це релігійна праця на шляху Аллага. Американський посол казав, що його країна «не хоче зробити арабський народ своїм ворогом». Що він намагався цим сказати? Він намагався донести те, що влада, яку він представляє не хоче, аби ви, правовірні мусульмани, свою боротьбу з ними стали вести під прапором Аллага… Коран велить нам казати «Бог великий!», бо Аллаг знає, що це їх зачіпає… вони не бояться жодних інших гасел, окрім тих, що ведуть шляхом Аллага.»
Питання слід поставити так: чому Хусейн узяв іранське гасло й перейняв у Хомейні спосіб донесення його посилу до своїх прихильників? Іще питання: чого саме він сподівався цим домогтись? Може, він гадав, що посил цього гасла надихне народ на хурудж – прилюдно висловитись? Але навряд чи він так думав, бо його рух тоді не мав такої великої підтримки, як рух Хомейні коли той закликав свій нарід вигукувати це гасло з дахів будинків. Інший варіант – він цим гаслом звертався до республіканської влади Ємену. Варто зазначити, що попри його різку критику влади в його лекціях нема жодного заклику до прихильників повставати проти держави. Ще може бути, що він закликав владу відчинити ворота своїх військових центрів, щоб підготувати народ Ємену до джигаду проти Америки та Ізраїлю. Та це припущення, можливо, також хибне з огляду не те, що Хусейн на той час турбувався насамперед про захист зейдитських учення і громади від ваггабітської загрози й державних утисків. І, нарешті, остання версія, яку я вважаю більш вірогідною – він хотів, аби цей посил почули і виконали наступні покоління зейдитів. Мало людей підтримували його висловлювання тоді, коли він почав читати свої лекції. Тому його заклик до джигаду проти Америки на той час не був чимось необдуманим; він бажав найперш уберегти зейдитську громаду і лиш потім думав про Америку.
Партія Аллага: у чому відмінні Хусейн і Хомейні?
Словосполука حزب الله (хезб алла) згадується в Корані й означає «партію» Аллага або тих, хто «зібрались» під Його ім’ям. На політичному полі Ємену це слово почало вживатись набагато раніше, ніж у Лівані. Першим його вжив відомий єменський інтелектуал Мохаммед Махмуд аз-Зубейрі, котрий стояв за створенням єменської гілки Братів-мусульман. За свідченням Ас-Сакка́фа, Аз-Зубейрі прагнув створити народну партію засновану на ісламських цінностях і відмежуватись від Єменської соціалістичної партії в Південному Ємені. Спершу він назвав цю партію Хезболла (партія Аллага). Та згодом, після того, як лідери племен та жителі Ємену з міцною племінною ідентичністю почали вступати в його партію він змінив її назву. Позаяк назва вказувала на те, що члени партії напевно ісламісти, деякі племінні лідери, як-от Абдулла бін Хусейн аль-Ахмар, вирішили, що назву партії слід замінити на таку, яка би більше пасувала тим, хто необов’язково пов’язують себе з єгипетськими Братами-мусульманами. Партію переназвали Хезб аль-іслах (Партія реформи).
Ця словосполука взята насамперед із аяту «Ті, які беруть своїм покровителем Аллага та Посланця Його, й ті, які увірували, воістину, є вони прихильниками Аллага11, і вони – переможці!» [Коран, 5:56]. Хусейн, Хомейні та лідери ліванської Хезболли розуміли це слово в його коранічному значенні – حزب (хезб) це будь-яка група мусульман об’єднаних ідеєю шляху Аллага та його Посланця. Однак Хусейн уживав це слово по-іншому. І Хомейні, і лідери ліванської Хезболли – шиїти-дванадцятники й розуміли це слово відповідно до свого вчення. Інакше кажучи, вони вірили у загальність партії Аллага, але відрізнялись від Хусейна у питанні точного визначення певної групи людей як такої партії.
Як зазначалось, Хусейн був зейдитським лідером і це помітно в його тлумаченні аятів Корану. Партію Аллага він теж розумів із погляду своєї зейдитської ідеології. Головна умова, що дає підставу групі мусульман називати себе партією Аллага це віра та прийняття віла́ят (імамату) Алі ібн Абі Таліба, двоюрідного брата і зятя Пророка Мохаммеда. З цього приводу Хусейн говорив: «Ми знаємо, що коли імам Аль-Гаді сказав: «кожен мусульманин зобов’язаний обстоювати імамат Алі ібн Абі Таліба», то ми повинні приймати Алі як істинного лідера мусульманської громади після Пророка Мохаммеда. Віра в імамат Алі дає багато ключів до розуміння Корану та вчення Посланника. Якщо умма чи яка-небудь її частина дійсно погодиться на імамат Алі й заявить про нього, то її можна буде назвати партією Аллага.» Хусейнове визначення партії Аллага за мірилом того імамату, про який згадував імам Аль-Гаді справді відрізняється від визначення Хомейні та ліванської Хезболли, котрі визнавали імамат аль-факі́г (вілаят уль-факіг) в Ірані. Ідея останнього полягає в тому, що мусульманську громаду має очолювати тимчасовий лідер (факіг) допоки дванадцятий, останній, імам Мохаммед аль-Магді не з’явиться в кінці віку. А коли він з’явиться, так вважають шиїти-дванадцятники, всі мусульмани повинні об’єднатись та оголосити джигад проти невіруючих.
Ця відмінність показує, що Ансаралла ідеологічно хоч і має багато спільного, зокрема в антиамериканській та антиізраїльській позиції, з Іраном і з ліванською Хезболлою, все ж є питомо зейдитською. За Хомейні, революція спиралась на той приклад, який Хусейн, онук Пророка, подав у Карбалі12. Та для зейдитів справа не закінчилась на Хусейнові, а радше її продовжили їхні імами.
Чи створив Хусейн Бадреддін аль-Хусі терористичну організацію?
Після семи років війни між Ансараллою та коаліцією під проводом Саудівської Аравії, що підтримує міжнародно визнаний уряд адміністрація Трампа оголосила Ансараллу терористичною організацією всього за декілька днів до інавгурації Байдена. Однак у заяві Держдепу США це оголошення Трампа було відкликане 12 лютого 2021. З огляду на таку зміну позиції щодо руху зі зміною влади постає питання: чи було рішення Трампа оголосити Ансараллу терористичною організацією політичним кроком і прощальним подарунком для саудівських союзників? Що саме робить той чи інший ісламський рух терористичною організацією? США занесли до свого списку терористичних організацій усі ті ісламські рухи, які почерпнули натхнення від Хомейні, а насамперед Хамас, Ісламський джигад, Хезболлу та іранських стражів революції. Ансаралла, як ісламський рух, має багато спільного з переліченими рухами: зв’язок з Іраном, крайній антисемітизм у гаслах і люта ненависть до Америки та Ізраїлю. Тоді чому США, попри все це, наразі її вилучили зі списку організацій-терористів? Ансаралла це терористична організація чи ні?
Перш ніж дати відповідь на це питання, потрібно точно визначити що таке тероризм. На Близькому Сході та в Північній Африці складно сказати, хто терорист, а хто ні. Велика частина палестинського населення вважає Хамас у Секторі Гази вістрям боротьби за Палестину. Це стало ясно коли рух здобув перемогу на парламентських виборах у Палестині в 2006, дарма що він здійснив низку терористичних нападів у густонаселених місцях Ізраїлю та вбив сотні людей. Так само істотна частка населення Лівану, особливо шиїти, вважає Хезболлу своєю захисницею за її роль у звільненні півдня країни від ізраїльських сил. Цей рух також користується підтримкою попри те, що бив по цивільній інфраструктурі Ізраїлю в ході війни 2006. Це ж саме можна сказати і про Ансараллу. В Ємені багато хто цей рух вважає захисником від саудівського зазіхання на країну. Але влада Саудівської Аравії вважає його терористичною організацією за удари по її інфраструктурі.
ООН визначає тероризм як «ураження невинних цивільних із політичною метою». Але це визначення мало про що говорить. Тоді постає питання: чому ізраїльська армія не була засуджена як терористична організація за нещадні вбивства мирних жителів у ході всіх своїх воєн проти Гази – і в 2008, і в 2012 і в 2014? Ізраїль починав ці війни з політичною метою – знищити свого ворога, Хамас, навіть якщо для цього доведеться вбивати невинних людей. Може це тому їх не засуджують, бо вони назвали себе Армія «оборони» Ізраїлю? Якщо кожна організація виправдовуватиме свої вбивства невинних цивільних тим, що чинила «оборону», тоді кого вважати терористами? Це стосується не тільки ізраїльської армії; завданням будь-якої армії світу є забезпечення безпеки і недоторканости своєї держави шляхом застосування сили. Це не означає, що всі армії світу є терористичними організаціями, та це говорить про те, що чіткого визначення тероризму досі нема і його ще потрібно окреслити.
Хто є терористом – це питання залишається відкритим. Я думаю, що терористична та організація, яка оголосила себе такою не чекаючи доки її визнає такою міжнародне співтовариство. Інакше кажучи, в статуті організації, в її гаслах чи висловах повинно бути прямо вказано, що вона робитиме все можливе заради впровадження своїх вірувань та принципів насильницьким шляхом. Аби відповісти на питання чи є Ансаралла терористичною організацією, найкраще розглянути що вона має спільного у своїх висловах і діях з уже відомими терористичними організаціями. Порівняймо її з Аль-Ка́їдою; Аль-Каїда – терористична організація, котра била по невинних цивільних і брала за це на себе відповідальність. Аль-Каїда це єдина організація, яка може не тільки не відкидати звинувачення її в тероризмі, а й виправдовуватись посилаючись на аят Корану «Приготуйте проти них скільки зможете сили та бойових коней – цим ви налякаєте ворога Аллага… І що б ви не витратили на шляху Аллага, вам сповна повернуть це, й не вчинять із вами несправедливо!» [Коран, 8:60]. Члени Аль-Каїди розуміють цей аят буквально і заявляють, що Аллаг наказав жахати тих, хто не вірять в Нього; це джигад за виконання наказів Аллага.
Нема чіткого визначення тероризму, під яке би підпадали всі організації без винятку, зате є терористична організація, яка визнає себе такою. Порівняймо ж тепер тероризм Аль-Каїди з тим, що говорять і як вчиняють лідери Ансаралли на територіях, які вони контролюють. Одною з головних особливостей Аль-Каїди є те, що це міжнародна організація; вона вчиняє теракти в багатьох країнах і не зосереджується виключно на одній країні. Бо в неї такий світогляд. На думку Аль-Каїди світ поділяється на два табори: джигадистів та всіх, хто не сповідують їхні принципи і цінності.
Отож, слід поставити таке питання: Ансаралла це міжнародний рух, який прагне вийти за межі Ємену чи просто політичний рух, що був створений для захисту зейдизму і представляє зейдитів на політичному полі Ємену? Відповів на це питання Ях’я аш-Шамі, чинний міністр інформації Ємену, коли в документальному фільмі Бі-бі-сі його запитали про рамки діяльности руху. Він сказав: «Наші рамки – це рамки Святого Корану. Вони охоплюють арабський та ісламський світи й сягають будь-якої точки світу, де є слабкі і незахищені.»
Тобто, Ансаралла в цьому подібна до Аль-Каїди: вона таки прагне вийти за межі власної країни заради виконання повелінь Аллага. Але чи бачить Ансаралла світ як два табори? Ні. Аль-Каїда не визнає ООН та ніколи не йшла з нею не співпрацю. Ансаралла ж протягом усього часу нинішньої громадянської війни в Ємені співпрацювала з ООН у питанні гуманітарної допомоги населенню, яке живе на її території. Також Ансаралла не раз обмінювалась полоненими з саудівською коаліцією та міжнародно визнаним урядом, тоді як Аль-Каїда страчує кожного, кого захоплює. Крім того, посли деяких європейських держав зустрічалися в Сані з лідерами Ансаралли для пошуку рішення щодо війни. Отже, Ансаралла не сповідує принцип Аль-Каїди вважати ворогом Аллага кожного, хто не належить до її табору.
Інше мірило – ставлення Ансаралли до особистих свобод людей, котрі живуть на її території. На це важливо звернути увагу, адже по особистій свободі судять про розвиток суспільства. Те суспільство, в якому люди користуються свободою вираження своїх думок без ризику притягнення до відповідальности напевно буде значно розвинутішим, аніж те, в якому виражати наболіле люди не мають можливости. Перше, що робить Аль-Каїда після здобуття влади на певній території – запроваджує суворий соціальний контроль. Коли моє рідне село Рада зайняла Аль-Каїда, то вона взялась контролювати кожну сферу людського життя: що можна їсти і що можна чи не можна говорити.
Ансаралла на своїх територіях учиняє так само? Майже. Неодноразово було, коли вона обмежувала особисті свободи, зокрема права жінок. На початку лютого 2021 Ансаралла оголосила, що жінки не повинні купляти протизаплідні засоби без згоди на те їхніх чоловіків. А ще вони вдавались до крайнощів коли з огляду на релігійні причини не дозволяли жінкам працювати в ресторанах, начебто це заважає перемогти у війні проти саудівської коаліції. Направду вражає те, що вони дозволяють бездомним жінкам спати на вулиці й жебракувати, та коли жінки прагнуть працювати і заробляти, вони їм перешкоджають з релігійних причин. В цьому Ансаралла цілком подібна до Аль-Каїди, проте Ансаралла дозволяє людям виражати своє обурення їхніми діями. Саме тому вище я написав «майже». Аль-Каїда в моєму селі не дозволяла нікому чинити опір її діям, а коли хто чинив опір, то найчастіше того страчували. Ансаралла коли оголошувала про якісь обмеження особистих свобод людей, приміром відокремлення пластиковою стіною хлопців і дівчат у класних кімнатах коледжів, то щоразу наштовхувалась на нещадну критику в соціальних мережах.
На Фейсбуці рух та його дії постійно критикують деякі публічні люди, а також десятки тисяч користувачів і ніхто їх не притягував до відповідальности. Халід ар-Рувайшан, знаний інтелектуал і колишній міністр культури, люто критикував рух із початку війни в березні 2015. Однак Ансаралла одного разу, в квітні 2020, арештувала його в його будинку. Його відпустили через кілька днів після сильного тиску з боку громадськости і міжнародних організацій, які засудили вчинок руху. До того ж, варто додати, на Ансараллу неабияк натиснуло плем’я Ховлан, а саме його гілка Бені Джябр, до якої належить Ар-Рувайшан. Це говорить про те, що в Ємені у подібних ситуаціях належність до того чи іншого племені дійсно має значення.
Ансаралла, певною мірою, поводиться як терористична організація, але водночас виявляє трохи терпимости до незгодних. Співпраця з ООН, обміни полоненими й зустрічі з міжнародними лідерами це те, що не притаманно терористичним організаціям. Та обмеження особистих свобод людей і впровадження несправедливих законів уподібнює її до Аль-Каїди. І, нарешті, найважливіше, що визначає чи є Ансаралла терористичною організацією це її здатність співіснувати з іншими. Відповідь на це питання – є чи не є Ансаралла терористичною організацією – маємо отримати після набуття чинности мирного рішення, яке покладе край війні. А наразі можемо зважати хіба на їхнє ставлення до незгодних з ними в питаннях політики і вчення.
Висновок
З огляду на відчутний вплив ідеології Хомейні на хусейнові лекції його рух із самого початку завжди розглядався як «представник» Ірану і як такий, що діє узгоджено з ліванською Хезболлою. Та варто зауважити, що коли Хусейн у свій час висловлювався про Іран і Хезболлу, то ніхто ні в Ірані, ні в Лівані його не знав аж до початку сутичок у 2004, коли його вбили. Хусейн перейняв з Ірану тільки метод. Авжеж, недарма Хомейні у зверненні до своїх прихильників пояснював успіх революції простим вигукуванням «Бог великий!».
Хусейнове гасло, що висловлює крайню ненависть до Америки та євреїв – один із чинників, який змушує міжнародне співтовариство вважати його рух терористичною організацією. Проте неясно, що саме вони мають на увазі кажучи «Смерть Америці! Смерть Ізраїлю! Прокляття євреям!» Це питання може видатись наївним, але я вважаю за доцільне його розглянути. Якось у розмові з прибічником Ансаралли я запитав його, чи рух дійсно прагне цілковитого знищення Америки. Він відповів просто: «Ні». Він пояснив, що прихильники Ансаралли коли виголошують «Смерть Америці!», то не мають на увазі смерть країни як такої разом із її населенням. Під «Америкою» вони розуміють інституцію, котра спричинила всі розорення і страждання в ісламському світі; інакше кажучи, вони бажають смерти американській владі. На мої слова про те, що американську владу обирає американський народ, тож Ансаралла мимоволі закликає до смерти народу також, він відповів, що американське населення не переймається зовнішньою політикою своєї влади так, як воно переймається освітою чи охороною здоров’я.
Що ж стосується ненависти до євреїв, то це питання потребує дальшого дослідження. У ставленні до Ізраїлю вони дуже подібні до Хамасу, Хезболли та інших рухів, яким платить Іран. Але навіщо вони вживають окреме гасло «Прокляття євреям!»? Хіба не достатньо гасла «Смерть Ізраїлю!»? Коріння цього може тягтися з Корану: «І сказали юдеї: «Рука Аллага закута!» Будуть закутими руки їхні й прокляті вони за те, що говорять!» [Коран, 5:64]. В цьому аяті йдеться про євреїв, які жили в певний період історії. Питання полягає в тому, чи Аллаг навічно прокляв євреїв, і звідси гасло Ансаралли, чи то стосувалось тільки тих євреїв, що жили тоді й не обов’язково стосується сучасних євреїв?
Посил Хусейна, на мою думку, виходив далеко за межі Ємену й не обмежувався окремим вузьким вченням. Він мешкав у Ємені і його непокоїла доля зейдитської громади. Його лекції можливо частково через пов’язані з ними події, а можливо через те, що їх складно дістати справляють враження «заборонених» матеріалів. Хай там як, але я скажу, що в них є щось переконливе. Хусейн говорив зрозумілою мовою і не вдавався до радикальної ісламської риторики. Він не був анархістом; він був сприйнятливим до нового і намагався змінити щось демократичним шляхом у період з 1993 до 1997. В Ємені Хусейна Бадреддіна аль-Хусі багато людей вважають захисником маргіналізованого зейдитського населення, особливо жителів Саади. На їхню думку, він був реформатором і джигадистом, та важливішим є те, що він найбільш нещодавній приклад мучеництва серед імамів старовинних зейдитських родів.
Західні оглядачі можуть думати, що Хусейн своїми виступами породив на світ ще одну терористичну організацію, яка завжди розумітиме тільки мову сили. Його рух після взяття влади в 2015 діє схожим чином до Аль-Каїди, проте виявляє певну терпимість до незгодних. Дати їм остаточну оцінку найкраще слід буде після завершення війни. Зараз рух веде війну і напевно тому поводиться безрозсудно. Коли настане мирний процес буде набагато простіше оцінити дії руху й побачити, чи хочуть вони жити мирно разом із тими, хто були незгодні з ними.
Notes
[
←1
]
Мухафаза – адміністративно-територіальна одиниця Ємену (всі примітки у цій книзі, крім примітки 10, вставив український перекладач)
[
←2
]
У цій книзі автор загалом говорить чотири рази, що не підтримує Ансараллу
[
←3
]
До об’єднання Ємену в 1990 країна тривалий час була поділена на дві держави: Північний Ємен і Південний Ємен
[
←4
]
Абу Бакр був першим праведним халіфом, Омар – другим
[
←5
]
Проповідь Пророка Мохаммеда своїм послідовникам у 632 біля водойми Хумм, територія сучасної Саудівської Аравії
[
←6
]
Вочевидь, мається на увазі не Зейд ібн Алі, а його прадід Алі ібн Абі Таліб
[
←7
]
Маються на увазі саме республіканські націоналісти, які боролись проти зейдитів-сада
[
←8
]
Дата теракту 2001 в США: атака на Всесвітній торговий центр і Пентагон
[
←9
]
Всі цитати Корану в цій книзі подані в перекладі Михайла Якубовича
[
←10
]
Усе, чому поклоняються замість Аллага (ібн Касір)
[
←11
]
В оригіналі حزب الله (хезб алла)
[
←12
]
При Карбалі, територія сучасного Іраку, в 680 відбулась битва між прихильниками Хусейна ібн Алі та військом Омеядського халіфату. В тій битві Хусейн загинув.
Последние комментарии
1 день 16 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 5 часов назад
2 дней 16 часов назад
3 дней 10 часов назад
4 дней 15 минут назад