Північна зірка (збірка) [Михайло Миколайович Грєшнов] (fb2) читать онлайн

Художник Ірина Кожем’якіна

Переклад з російської Станіслав Павловський

Рецензент Олександр Тесленко

До збірки ввійшли кращі науково-фантастичні оповідання російського радянського письменника Михайла Грєшнова.

В сборник вошли лучшие научно-фантастические рассказы русского советского писателя Михаила Грешнова.

Перекладено за виданнями:

Грешнов Михаил. Волшебный колодец. — М. Молодая гвардия, 1974; Грешнов Михаил. Сны над Байкалом. — М.: Молодая гвардия, 1983

КВІТИ АЛЬБАРОССИ

Дива розпочалися одразу, як тільки ракета опустилася на луг. Григорій приземлив її на повітряній подушці: вже сто років інструкція вимагає за достатньої щільності атмосфери користуватися компресорами. Але за будь-якого, навіть надобережного спуску повітряний стовп зриває верхній шар грунту, корабель сідає у хмарі пилюки. Тут ракета сіла, не піднявши з поверхні жодної пилинки. Під кожною з феролітових лап шасі схилялися живі квіти.

Борис і Григорій дивилися на них крізь скло ілюмінаторів.

— Тиск повітряного струменя — чотири тонни на сантиметр, — сказав Григорій, — можна було б розчавити слона…

Квіти залишались неушкодженими, ніжними, з напівпрозорими пелюстками.

Датчики показували наявність кисню, двадцять два градуси тепла за Цельсієм та відсутність у повітрі біогенних носіїв.

— Просто-таки кортить торкнутися квітів руками, — відповів Борис. — Виходимо!..

— Зачекай, — Григорій увімкнув приймач.

— Навіщо? — Борис підвів здивовані очі. — За вісім годин обльоту хоча б хто-небудь відгукнувся на наші виклики…

— А що ми втрачаємо? — сказав Григорій, спостерігаючи, як наливається зеленню індикатор. Борис невдоволено сопів у нього над вухом, йому не терпілося ступити на грунт планети — одвічно пекуче бажання відкривачів.

Верньєр повільно, не рахуючись ні з чиїм бажанням, рухався по шкалі УКХ. В діапазоні чотирьох метрів він наштовхнувся на дзвеніння.

— Чуєш? — запитав Григорій, зупиняючи планку і обертаючись до Бориса.

— Це щось нове!.. — вигукнув Борис.

— Нове, — погодився Григорій.

— Співає планета?..

З решітчастого кружальця динаміка струменіло безперервне, настирливе дзвеніння. Здавалося, що дзвенить рій збуджених ос. Або мільйон срібних дзвіночків…

Планету відкрили близько тридцяти років тому — у перерахунку на земні, звичайні роки. Світлові ракети зібгали звичайний час, зробили його ізольованим часом кожного корабля. Вони ж засвідчили повну непридатність велетенських космічних лайнерів, якими захопилося людство на початку двадцять першого століття. Краще пристосувалися до Простору невеликі ракети, з екіпажем у два-три чоловіки. Коли споряджалася комплексна експедиція, об’єднувалося близько двадцяти кораблів. Попереду ставилися керамітові ракети заслону, які розтинали хмари пилу, прокладали тунель для тих, що в шнур ішли позаду.

Навіть у двадцять другому столітті людство усе ще приглядалося до Простору. Польоти були важкими, як плавання на каравелах, що вирушали колись шляхами Колумба і Магеллана. Космос не давав людині ані затишного світла кают-компаній, ані широких екранів. Кожний політ вимагав від космонавтів важкої праці, витривалості, неймовірної сміливості та фізичної сили.

Сьому комплексну експедицію направили до Рігеля Оріона у 2111 році. Там, біля невеликої білої зірки, у чотирнадцяти парсеках від Сонця, експедиція відкрила голубу планету з напрочуд сталим фоном: у атмосфері не було хмар, поверхня планети здавалася гладенькою, мов більярдна куля. Про відкриття повідомили на Землю, попросили назвати планету Зорею. Сподобався колір: планета, схоже, була вкрита водою або синім туманом. З’ясувалося, що Зоря є вже в Кассіопеї, а друга Зоря — у Павліні. У Космографічному Центрі спробували перекласти назву латиною, близькими до неї мовами і у давньому провансальському відшукали заміну: Альба — світанок. Але й тут відкривачам не пощастило: Альб виявилося шість… Вихід усе ж знайшли: планеті дали назву Альбаросса.

Це Сьому зоряну задовольнило. Проте дослідити планету тоді не вдалося — надто далеким був шлях до Рігеля. Дослідження доручили Дев’ятій комплексній, яку також послали до Оріона. Флотилія уповільнила хід, окрім ракети Григорія Ломма; йому на дослідження дали сорок годин. А потому він мав наздоганяти експедицію протягом двох тижнів. Так навігатор Ломм і механік Борис Рожков опинилися на Альбароссі.

Планета справді була синьою, як весняне небо. Але не океан і не серпанок надавали їй синяви: від екватора до полюсів планета була вкрита квітами.

— До нестями хочеться потримати їх у руках… — говорив Борис, налягаючи на важіль гідросистеми, що відкривала вихідний люк.

— Зараз, зараз… — стримував Григорій нетерпіння друга.

Підйомник опустив їх на килим із квітів. Кабіна відкривалась автоматично. Борис і Григорій вийшли, не закриваючи, проте, за собою дверей…

Ні перший, ні другий не знали, що чекає на них.

Борис відразу присів навпочіпки. Квіти були звичайні — сині дзвоники. Ні, не звичайні: їх неможливо було зірвати — не вдавалося переломити стеблину.

— Дротом прикручені?..

Борис розглядав червону смужку на пальцях. За звичкою він потягнув стеблину до себе, квітка нахилилася, Борис відчув на руці вологість її пелюсток. Але зірвати квітку не вдалося: стеблина, мов струна, різала пальці. Зараз Борис дув на смужку, що повільно блідла.

— Спробуй! — кивнув Григорію.

Той нічого не відповів, вважав, що Борис пустує: світле прозоре повітря, що п’янило надміром кисню, сонце, синя далина, схожа на спокійне море, — все породжувало хлоп’яче бажання кинутися з Борисом наввипередки, впасти у дзвоники й, задерши сорочку, підставити спину теплому сонцю.

Борис повторив:

— Спробуй!..

Вибравши з-поміж квіток найбільшу, Григорій потягнув стеблину до себе. Тонка прохолодна нитка врізалася в пальці.

— Так-так… — мовив, відпустивши стеблину і ворушачи пальцями у повітрі.

— Що ти на це скажеш? — запитав Борис.

— Те ж саме, мабуть, що й ти…

— Здоровезні хлопці, — розвинув його думку Борис, — підкорювачі космосу, не спроможні зірвати квіточку з клумби. Що скажуть дівчата?

— Без іронії, Борисе. Це особливі квіти.

— За двісті років ніхто не зустрічав квіточок на дротинах… — не вгавав Борис.

Григорій зайшов у кабіну, загримкотів у ящику інструментами. Виніс звичайні, випробувані на Землі й на космічних трасах гострозубці. Через силу, орудуючи в дві руки, друзі змогли перекусити стеблину квітки.

— Одна… — сказав Борис, тримаючи квітку на долоні. — А їх мільярди.

Дзвіночок був тендітний, майже невагомий, злегенька холодив долоню. На зрізові стеблини блищала крапелька соку. Друзі роздивлялися на нього, як на живе диво, не одразу вчувши дзвенячий звук, що тремтів над лугом. Звук був настирливий, безперервний — такий самий, як і з приймача на кораблі.

Вони одійшли від ракети кілометра на півтора. Планета була менша від Землі.

— Далі йти не варто, — сказав Григорій, — повсюди такі ж самі квіти.

Космонавти зупинилися. Схоже на стогін дзвеніння бриніло над лугом.

— Їх хтось вирощує, — говорив Борис про квіти. — Така планета не може бути незаселена: сонце, повітря, тепло. Де ж господарі?..

Борис хвилювався. Григорій мовчав: ті ж запитання поставали й перед ним, а відповідей не було. Зате дивовижного було скільки завгодно.

Рівна поверхня планети видавалася згладженою, а квіти — посіяними. За ними не було видно грунту: космонавти не могли дістатися до нього крізь сітку переплетених стеблин. За кожним кроком сітка пружинила, на ній не залишалося слідів — квіти не м’ялися. Як вони одержували поживу, вологу, якщо над планетою не було хмар? Борис і Григорій переконалися у відсутності хмар за вісім годин обльоту. Або ось це дзвеніння. Що дзвенить — небо, повітря, квіти?.. До нього можна звикнути, — космонавти вже призвичаїлися, — але як пояснити його?

— Я також не впевнений, що планета незаселена… — Григорій відвів очі від моря квітів, глипнув на товариша.

Борис стояв, обернувшись назад; очі його буквально лізли на лоба: від ракети до них неквапно рухалися двоє. Це були земні люди. Вони йшли, озираючись на всі боки, іноді зупинялися, жестикулювали. Машинально Григорій зазначив, що один з них у оранжевому светрі, другий — у синьому. І тої ж миті він роздивився їхні риси. Лугом ішли Борис і Григорій… Вони копіювали жести, ходу Григорія і Бориса — були їхніми двійниками!..

Космонавти не відзначалися полохливістю: Борис робив четвертий рейс, Григорій — шостий. Але зараз, побачивши самих себе на чужій планеті, під чужим сонцем, вони сторопіли. Борис-другий, який ішов од ракети, зупинився, вивільняючи черевик із жорстких стеблин дзвоників. Григорій-другий простягнув йому руку, щоб товариш міг зіпертися на неї… Все було зроблено так, як це зробили космонавти близько десяти-дванадцяти хвилин тому. Борис вивільнив ногу й, повернувшись до Григорія, усміхнувся. “Подякував…” — згадав Григорій. Тим часом привиди, перемовляючись, продовжували свій шлях.

— Може, я сплю, Григорію… — мимрив Борис, вхопивши друга за плече.

Григорій почувався не краще од Бориса й, напевне, звернувся б до нього з таким самим запитанням, якби йому не перехопило подих від цього видовища. Двійники наближалися. Вони не дивилися на Григорія і Бориса: озиралися навсебіч, оглядали поле, квіти, мовби не помічали космонавтів або ж перед ними нікого не було. З кожним кроком відстань між ними і людьми скорочувалася.

— Що ж це, Гришо?.. — розгублено, по-дитячому запитав Борис.

Залишалося п’ятдесят кроків, тридцять…

— Ей!.. — крикнув Борис.

Жодного ефекту. Двійники навіть не подивилися на космонавтів.

— Стійте!

Двійники підходили. Григорій-другий усміхнувся, глипнув на небо — у справжнього Григорія мурахи повзли по спині, — відтак обернувся до Бориса, сказав щось, ворухнувши безгучно губами.

— Стійте!.. — знову крикнув Борис.

Ніщо не допомагало. Залишилось близько десятка кроків. Борис погрозливо зігнув руки у ліктях, готуючись відбити напад. Двійники й оком не змигнули. У моторошному мовчанні підійшли упритул і увійшли, влилися в живих людей.

Але не це виявилося найгіршим: від ракети ішла друга пара — Борис і Григорій, а з підйомника виходила третя…

— Оце так ушелепалися! — сказав Борис, витираючи з лоба краплі поту. — Чого б я тільки не дав зараз, аби опинитися на рідному космодромі…

Тої ж миті, заступивши третю пару і ракету, перед людьми з’явився космовокзал — семиповерхова біла будівля з вежкою радіомаяка, знайома космонавтам кожним вікном, вигином архітектурної лінії. Борис озирнувся: позаду, на обрії, стояло кілька ракет, заправні машини, віддалік — куполи ангарів, де проходили огляд і ремонт після повернення кораблі, — все те. що Борис сподівався побачити і що мусило бути на космодромі Сонячний Гай у причорноморському степу.

Тим часом двійники, друга пара, які підходили до них, були вже недалеко: знову Борис зупинився, вивільняючи черевик, Григорій простягнув йому руку. Борис-двійник усміхнувся, поворушив губами…

— Відійдемо убік, — сказав Григорій, усе ще відчуваючи спиною холодок.

Вони відійшли, спостерігаючи за двійниками. Ті, ніби нічого й не сталося, наблизились до місця, де космонавти щойно зустріли перших своїх двійників, зупинилися, наче у задумі. Затим Борис-другий озирнувся, рот його розкрився від подиву.

— Завважив другу пару, — прокоментував Борис-справжній і сплюнув: — Але ж і пика…

Григорій намагався осягнути побачене, навіть слідкував за своїм двійником, відзначаючи, що Борис абсолютно правий: фізіономії обох викликали відразу своєю недоумкуватістю.

Друга пара, обернувшись обличчям до ракети, точніше до фасаду маревного вокзалу, тупцювала на місці, дожидаючись на третю пару, що в цей час вийшла зі стіни будівлі. Потім, поглинувши третю пару і безгучно обмінявшись словами, рушила до Григорія і Бориса, якимось чином виокремившись із третьої пари, яка тепер стояла на тому ж місці і очікувала на щось, втупившись у фасад будівлі.

— Де ж ракета?.. — пошепки запитав Григорій.

Не встигли стихнути його слова, як ракета з’явилася на тому місці, куди він дивився, — біля лівого під’їзду вокзалу. Друга ракета виникла в стіні будівлі, куди дивився Борис. Поряд із стіни вийшла четверта пара, у синьому і в оранжевому светрах.

— З мене досить!.. — Борис, не звертаючи уваги на двійників, кинувся до ракети.

Григорій ледве встигав за ним.

Нижній люк корабля був відкритий, підйомник розчинений, проте коли Борис хотів узятися за дверцята рукою, то відчув саме лише повітря.

За годину на видимому просторі синього лугу стояло вісім ракет, частина вулиці, на якій жив у Одесі Григорій, алея пірамідальних тополь, і на всій території, оранжеві й сині, блукали привиди. Друзі намагалися ні про що не думати, нічого не хотіти.

Вони вже набралися досвіду: варто було про що-небудь згадати — про вокзальну будівлю космопорту, звичайнісінький ґудзик — все тої ж миті з’являлося перед очима, і вже не було жодної можливості позбутися цього. Так з’явилися статуї піонера і піонерки, які Борис бачив у одному з куточків приморського парку, решітчастий щит кінореклами, клумба з розквітлими флоксами, пара крутобоких морських валунів… З дрібнотою ще можна було миритися. Гірше було, коли з’являлися будівлі на зразок вокзалу. У стіну можна було сунути руку, зайти. Але втримати руку, втриматися у будівлі самому було неможливо: всередині панували темрява і нестерпний холод. Борис влетів з розгону в космовокзал, однак тої ж миті вискочив назад до Григорія: темрява поглинала звук, неможливо було визначити, де залишався товариш. Спробували увійти, тримаючись за руки, але одразу ж втратили орієнтацію і вийшли назад, на сонце, мабуть, випадково. Після цього з півгодини спостерігали за двійниками, що потикалися в стіну й вискакували назад — видовище не з приємних…

— Штука!.. — сказав Борис, стріпуючи головою, ніби проганяючи поганий сон. — Що робитимемо далі?

— Треба обійти вокзал. Ракета повинна бути десь позад нього.

Рушили уздовж фасаду, повернули за ріг будівлі. Але тут на їхньому шляху виріс багатоквартирний будинок, що наполовину вростав у вокзал; за будинком зблискував гофрованим алюмінієм ангар.

— Чортівня! — вилаявся Борис.

Довелося повернутися назад, до центрального входу у вокзал.

— Так ми створимо собі зачароване коло з будинків та ангарів!.. — обурювався Борис.

— Ні про що не згадуй! — радив йому Григорій.

Тої ж миті, заховавши ліву частину вокзалу, перед друзями з’явився театр їхнього космічного містечка: одна сторона виявилася нижча за іншу, ніби театр перекосило землетрусом.

— Не можу! — Борис схопився за голову. — Гришо, не можу, розумієш?..

— Візьми себе в руки!..

— Вони нас розчавлять! — Борис вказав на будівлі.

Нотка розпачу у його голосі неприємно різала слух, але гірше було, що Борис не помічав цього. Тільки не впадати у відчай, повторював собі Григорій, не впадати у відчай! Нехай це незрозуміло, але не піддаватися паніці… Водночас він озирався навсебіч, чекаючи на щось, іще більш незрозуміле. Це чекання також породжувало у душі відчай.

Сонце сіло за обрій, і без усякого переходу, ніби помахом крила, космонавтів накрила ніч.

— Хоча б усе це нам приснилося… — мурмотів Борис, вкладаючись спати на квітках поруч з Григорієм.

Темрява порятувала їх від створених ними привидів. Не стало видно двійників, що блукали на лузі, театру, тополиної алеї.

— Авжеж… — погодився Григорій, не знаходячи слів, щоб відповісти товаришеві; інша думка билася йому в скроні: тільки б не збожеволіти…

Ранок нічого не змінив у їхньому становищі. Так само бовваніла будівля космопорту, за нею — алюмінієвий ангар, салютували мармурові піонери. Так само кружляли на лузі привиди.

— Хай би ви пощезли… — з ненавистю погрозив їм кулаком Борис.

Він погано спав уночі, його пригнічувало безглузде становище, в якому вони мимоволі опинилися.

— Треба пробитися до ракети у будь-який спосіб! — жорстко сказав Григорій. У нього настрій був не кращий, але він стримувався, намагаючись не розкисати.

— Як пробитися?.. — запитав Борис.

Григорій зняв з себе оранжевий светр. Це був гарний светр, вив’язаний із товстих ниток.

— Тримай! — простягнув Борисові й, холоднокровно надрізаючи тканину, заходився розпускати светр з коміра.

Вийшов чималий клубок, що кольором нагадував апельсин.

— Тепер визначимо напрямок. Ми стояли ось так, — Григорій вказав на привидів, що стовбичили на тому місці, звідки космонавти вперше помітили двійників. — І дивилися сюди, — Григорій кивнув на чергову пару, що з’явилася із стіни космовокзалу. — Вони йдуть від ракети. Станемо на їхньому шляху…

Було неприємно ставати лицем до лиця з двійниками, ждати, поки вони пройдуть крізь тебе. Однак нічого іншого не лишалося.

— Ну от… — сказав Григорій, коли привиди пронизали їх. — От і пройшли… — повторив він, полегшено зітхнувши, але так, щоб не помітив Борис: привиди пройшли нечутно, невловно, і все ж зіткнутися з ними було неприємно до дрожу.

— Ідіоти… — смикнув плечима Борис, озираючись на двійників.

— Ходімо до стіни, — Григорій зумисне не звернув уваги на витівку друга: лаяти двійників було так само безглуздо, як просити сонце повернути назад. — Тримай, — сказав Борисові, простягуючи клубок. — І простеж, щоб нитка була натягнута.

Намотавши кінець нитки на руку і зіщулившись, ніби зібрався рухатися проти вітру, Григорій увійшов у стіну будівлі. Борис розмотував клубок йому услід, відтак завважив, що нитка увіходить у стіну все повільніше. Чотири, п’ять кроків — нитка прогнулася й зависла. Борис знову натягнув її, та ось вона шарпнулася раз, вдруге й упала вниз. Борис квапливо потягнув, нитка вирівнялася, але тої ж миті впала знову, так, ніби Григорій задкував. Кілька разів він шарпнувся, прагнучи натягнути нитку, прорватися вперед, відтак нитка ослабла, й зі стіни боком, невпевнено вийшов Григорій. Обличчя його було синє від холоду, в очах коливався страх.

— Не пускає… — Григорій присів навпочіпки, важко дихаючи і розтираючи закоцюблені руки. — Виштовхує і тисне страхом…

Борис роздивлявся на товариша. Клубок і кілька витків оранжевої нитки лежали на квітах. Сонце, що піднялося над дахом космовокзалу, освітило клубок, заплуталося в оранжевих петлях.

— Це все? — здивовано запитав Григорій.

Стіна виштовхнула другого Григорія, з синім обличчям і зсудомленими руками.

— Чорт!.. — вилаявся справжній Григорій. Його також зрадила витримка, він потягнув Бориса убік: — Одійдемо.

Вони подалися геть від стіни космовокзалу. Григорій мовчав, Борис ждав, не порушуючи його мовчанки. У ньому закипала злість. Запальний за вдачею, він не терпів неясностей, тим більше незбагненного. Летіти до Оріона, боротися з космосом — двісті років космонавти борються, буває, гинуть. Але там зрозумілі причини й наслідки: піски на інших планетах, вулкани… А тут небо над головою, срібне дзвеніння. І ти сам на сам, повторений тисячу разів. Навіщо це потрібно? Кому?

— Мені здавалось, — врешті заговорив Григорій, — що я блукав потемки безмежно довго. Повна утрата відчуття часу, розумієш? Темрява не лише поглинає світло і звук — вона розчиняє час. І це найстрашніше. Я провалився у безодню, мене охопив ляк. Більше я нічого не пам’ятаю, тільки безконечний жах падіння… У космосі нелегко, але там хоч зірки, Борисе. А тут нічого, окрім ляку; як ти мене витягнув, не розумію… Там, як на мене, і повітря немає, не згадаю, щоб я хоч разочок здихнув.

Безладна мова Григорія нічого не пояснила Борисові. Кожною клітинкою свого тіла він протестував проти становища, в якому вони опинилися. Хтось або щось гралося ними, гра була занадто нерівна, і невідомо, чим могла скінчитися. Борис бачив їхню безпомічність перед загадковою планетою, вони нічого не могли вдіяти. Це бісило його й ще дужче ослаблювало перед лицем незбагненного. Нарешті він запитав:

— Втрапили у пастку?

— Не знаю, Борисе. Нічого не знаю. Пробитися через темряву до ракети нам не вдасться. Слід шукати порятунок у чомусь іншому. Якщо це пастка, то чия, навіщо?

Сонце невтримно рухалося до зеніту. Доба на планеті була коротша від земної на третину: вісім годин день і вісім годин ніч. Планета оберталася в площині екватора. Час був однаковий на всіх паралелях.

— Борисе, — раптом сказав Григорій.

— Що?

— Ти помітив, що двійники не дають тіні?

Ні двійники, ні тополі, ні будівлі космопорту не відкидали й ознак тіні.

— Бісова планета, — вилаявся Борис. — Самі загадки!

— А ще, Борисе, — продовжував Григорій, — ти хочеш їсти або пити?

— Не хочу…

— А скільки часу минуло, як ми сюди прилетіли?

— Доба.

— Що ж все це означає?

— Хоч убий… — почав було Борис.

— Чуже життя, Борисе. Розумне життя! Ось він який вийшов, контакт з чужопланетним розумним життям.

Григорій виповів те, що обидва зрозуміли ледве не з першої години висадки на планету. Нелегко було признатися в цьому на повний голос, визнати, що ніхто з них цього життя не розуміє. В чому сенс безконечного кружляння двійників? Темряви і відсутності часу всередині будівель?.. Що являють собою квіти?.. За два століття пошуків розуму у Всесвіті у людей виробився такий собі уявний зразок, стандарт розумної істоти: брати по розуму чимось мають бути схожі на людей, у них повинні бути добра воля, прагнення до взаєморозуміння — склався гомоцентризм. Щоправда, дехто в середині двадцятого століття припускав, що носії розуму не обов’язково будуть подібні до людей; можливо, розум з’явиться нам у вигляді плісняви, плівки… Але такий погляд не сприймався всерйоз. Утверджувався і остаточно утвердився гомоцентризм. Тим більше, що за всі роки люди так і не зустрілися з розумом у космосі.

— Тоді подумаймо тверезо, — сказав Борис. — Навіщо цьому життю перетворювати нас на іграшку, у безпомічних слимаків?

— Можливо, воно випробовує нас на розум, як ми виплутаємося з цього становища?

— Хочеш сказати — іспит?

— Нелегкий іспит. І нам, щоб хоч у якійсь мірі бути визнаними, треба шукати достойний вихід.

— Який?

— По-перше, не уподібнюватися впійманим у пастку пацюкам.

— Гм… — відповів Борис. — А по-друге? Говори…

— Не робити нічого ворожого.

— Гришо, — зітхнув Борис, — якби у мене в руках був нейтронний пульсатор…

Не встиг Борис вимовити ці слова, як в руках у нього зблиснула зброя. Це не було примарою: пульсатор відтягував руки, на ньому була особиста монограма Бориса “БР”; спусковий гачок стояв на запобіжнику — як був поставлений у ракеті.

Борис розгублено дивився на зброю.

— Кинь… — тихо сказав Григорій.

— Кинути?..

— Кинь! — повторив Григорій.

— А що, — сказав Борис, — кину. Ніколи не пізно буде підняти.

— Не думай про це, — сказав Григорій, відводячи товариша убік. — Тут, бачиш…

Сказати на захист планети можна було чимало. Вона могла знищити пришельців одразу після їхнього виходу з ракети, могла не допустити корабель на поверхню. Могла, ознайомившись із непрошеними гостями, умертвити їх, розвіяти на атоми, задушити пітьмою. Однак нічого подібного не зробила. Моделювала їх до безконечності, втілювала їхні думки у зримі образи. Водночас планета не дала їм загинути від спраги і голоду. Чому вони ситі, неясно обом. Все неясно у цьому дивовижному світі. Чому над планетою немає хмар, а повітря не висушене, у ньому досить вологи? Можливо, це сфера, футляр — життя сховане в оболонку, як у шкаралупу?.. Квіти — що це? Елементи енергосистеми, клітини велетенського мозку?..

— Як довго ми будемо в цьому полоні?

— Не знаю, — відказав Григорій.

— Що ж нам робити?

— Ждати. І думати, як вийти з цього становища. Не осоромившись…

Борис засміявся:

— Ждати біля моря погоди…

— Візьми себе в руки! — сказав Григорій.

Вночі їм не спалося.

— Коли за нами можуть прилетіти, Гришо? — запитав Борис.

Він лежав горілиць на квітах. Було нестерпно бачити зірки, відчувати себе полоняником.

— Не раніше ніж за місяць, — відповів Григорій. Він зрозумів Бориса: в експедиції збагнуть, що з ними щось скоїлося, прилетять на виручку. Часу спливе не менше місяця.

— Не витримаю… — понуро сказав Борис. Григорій нічого не відповів.

— Не вибратись нам звідсіля! — заговорив Борис, наблизивши біліюче у темряві обличчя до Григорія. — Відчуваю, як за мною спостерігає щось величезне, мільйоннооке, вивчає, обмацує, читає думки. Може вбити, може помилувати, залишити ось так у полоні, забути про мене. Краще тисячу разів загинути у космосі, втелющитися в астероїд — там усе зрозуміло. Але бути безпомічним кроликом… не витримаю, Гришо. Ти чуєш?

— Спи! — коротко відповів Григорій.

Борис уткнувся обличчям у долоні. Чути було його важке дихання. Григорій не міг розрадити товариша. Він бачив безвихідність становища, моторошність, що оточувала їх зусебіч. У темряві так само кружляли привиди, підходили до них, лягали безгучно поруч — кожні дванадцять хвилин. Григорій пробував не роздивлятися навсебіч, проте у нього вже виробився оцей дванадцятихвилинний ритм. Григорій розплющував очі і здригався щоразу, коли черговий двійник нахилявся над ним. Справді, можна втратити розум. Зібравши волю, Григорій наказав собі: спи!

Здається, йому вдалося задрімати. Однак тої ж миті ледве чутний шерхіт розбудив його. Розплющивши очі, Григорій побачив, як Борис підвівся, постояв, а відтак рушив у темряву.

— Борисе! — погукав Григорій.

Не відповідаючи, Борис пришвидшив кроки. Григорій підхопився і кинувся навздогін. Обидва запам’ятали, де лежить нейтронний пульсатор — біля підніжжя мармурових сходів, — і тепер бігли туди, один в десяти кроках від другого. Григорій наздогнав Бориса, коли той, ставши навпочіпки, нишпорив у квітах. Зброю вони схопили одночасно.

— Не смій!.. — просичав Григорій.

— Іди геть! — погрозливо відповів Борис.

— Борисе! — пробував заспокоїти друга Григорій.

Борис крутив йому руку, прагнучи вирвати пульсатор.

— Розтрощу… це гниле яйце… — хрипів він. — Пусти!

— Рожков! — крикнув Григорій і штовхнув товариша у груди.

Борис похитнувся, ослабив руку. Григорій вихопив пульсатор і, розмахнувшись, пожбурив його у піддатливу темінь космовокзалу.

— Назад! — сказав він Борису, який рвонувся було до будівлі. — Отямся!

Борис, як дитина, схлипнув, обм’як, дозволив повести себе від сходів вокзалу.

— Обом нам важко, — говорив Григорій. — Давай краще поміркуємо, що можна зробити?

Вони заснули, примирені, притиснувшись один до одного.

Борис розбудив Григорія удосвіта:

— Гришо…

Той безгучно звівся на лікті, потім сів.

— Щось перемінилося, — сказав Борис. — А що, не второпаю.

Григорій якийсь час прислухався.

— Перестало дзвеніти! — сказав він.

— Авжеж, — погодився Борис. — Що б це могло означати?..

Вони просиділи до світанку, вслухаючись у безконечну тишу.

Світанок не приніс жодної переміни: двійники тинялися по галяві, боролися біля сходів за нейтронний пульсатор, потім, змирившись, згорбившись, брели полем до них. Борис скреготнув зубами.

Григорій, аби відволікти товариша, заходився було читати з російської старовинної байки:

Вовк, з думкою пролізти у вівчарню,

Попав…

Однак Борис глянув йому у вічі, і Григорій замовк: дотепу не вийшло. Він і сам відчував, що фальшивить. Чи йому сипати дотепами — Борис молодший від нього, веселун у компаніях поміж космонавтів, на Землі — хлопець-друзяка. Не його вина, що він потрапив у таку халепу. Тут потрібні психологи, фізики, а Борис — звичайнісінький механік. Але якщо здорова, нормальна людина так скисла, то все це дуже кепсько. Григорій дивився на безглузде кружляння двійників. Гіршого не вигадаєш.

Робити було нічого. Абсолютно нічого було робити. Це зводило людей до тваринного стану. І це було жахливо. Людина залишається людиною доти, доки перебуває в роботі, у русі. Відбери у неї цю необхідність, і вона перетвориться на амебу, на тварюку.

Борис важко підвівся з квітів — просто так, щоб не бачити нового спалаху вовтузіння біля сходів вокзалу. Григорій поплентався за ним. На шляху у Бориса встали морські валуни — ніхто з друзів не пам’ятав, чия уява їх породила. Борис не став обминати валуни.

— Щезни! — копнув черевиком один з них.

Камінь зник. Космонавти зупинилися. У обох перехопило подих: сон чи кінець страхіттю. Борис повільно обернувся до Григорія. Той дивився на місце, де лежав перший камінь. Там були квіти. Тільки квіти. Повільно Борис підняв ногу на другий камінь.

— Руш! — копнув, що було сили, черевиком.

Камінь зник.

— А-га-а!.. — загорланив Борис, наповнюючи голос торжеством і надією. Втупився поглядом у ракету, що стояла біля космовокзалу: — Руш!..

Ракета зникла.

— Руш! — обернувся він до клумби з розквітлими флоксами.

Флокси випарувалися, мовби їх і не було.

— Руш! — гаркнув на кособокий театр.

Театр безгучно завалився.

— Р-руш! — зняв догори кулаки Борис на будівлю космопорту.

Мармуровий красень палац зник. У сяйві сонця на його місці виникла їхня рідна ракета.

— Біжимо! — крикнув Борис Григорію. — Швидше, тобі кажу! — Зробив до ракети два-три велетенських кроки. Враз зупинився: — Руш… — крикнув люто багатоквартирному будинкові.

Будинок похитнувся, зник.

— Отакої! — радісно вигукнув Борис. І Григорію: — Ширше крок!

Біля ракети обернувся і знищив усі кораблі, що бовваніли на обрії. Залишив тільки алею з тополь та двійників, що безладно кружляли по полю.

— Підйом! — вхопився за двері підйомника.

У останню мить Григорій ледве встиг нахилитися і підняти єдину зірвану ним квітку.

— К бісу! — говорив Борис, запускаючи мотори. — Жодної зайвої хвилини, інакше ці голубчики. — показав у ілюмінатор на двійників, — полізуть у ракету. Де їх тут розміщувати?.. — У звичайній обстановці гумор повертався до нього. — Старт!

— І все ж — як з ними бути? — запитав Григорій.

— Нехай залишаються. На згадку.

— І тополі?

— І тополі також.

Коли через годину на прощальному витку космонавти пролітали над місцем недавніх подій, унизу не було ні алеї, ні привидів — синій спокійний луг.

— Іще одна загадка планети, — сказав Григорій.

— Нехай її розгадують інші, — буркнув Борис. — Не я…

Проте, відіспавшись, Борис відчув, що з запитаннями йому самому не впоратися. Вахта тягнулась повільно, а кількість запитань зростала. Завваживши, що Григорій не спить, Борис постукав у його каюту.

Григорій лежав на ліжку, й хоча слід було писати звіт про події на Альбароссі, звіту він не писав — думав.

— Гришо, — запитав Борис, збагнувши, що момент для розмови зручний, — скільки часу ми пробули на планеті?

Григорій знизав плечима, не розуміючи, навіщо це потрібно Борисові.

— У мене тут розрахунок. — вів далі Борис. — Дуже простий: вісім годин обльоту й на планеті дві доби по шістнадцять годин — тридцять дві. Скільки усього?

— Сорок, — відповів Григорій.

— А нам на обстеження планети скільки дали?

— Сорок годин…

— Прикинь — збіг це чи ні?

— Що ти хочеш сказати? — запитав Григорій.

— Хтось на планеті точно знав, скільки ми маємо часу.

Григорій мовчав. Борис присів до нього на ліжко:

— Пам’ятаєш, ми говорили про іспит?

— Пам’ятаю.

— Ти й зараз так думаєш?

— Можливо…

— Що означає “можливо”? Говори прямо.

— Я весь час про це думаю.

— І що ж ти надумав?

— Дивні речі спадають на думку.

Борис зацікавлено ждав.

— Все, що ми… створили там — іншого слова не підберу, — космовокзал, театр, — заговорив Григорій, — було створено думкою. І зруйнувати його можна було тільки думкою…

— Ми до цього не додумалися…

— Не додумались, Борисе.

— Слід було підфутболити камені одразу, як тільки вони з’явилися.

— Авжеж.

— А ми по-дурному ломилися в стіну…

— Глянути збоку — варварство та й годі.

— Таке враження по собі й залишили.

— Погане враження.

Борис мовчав, йому було соромно за випадок з пульсатором. Щоб перемінити розмову, запитав про інше:

— Двійники? Кому вони знадобилися у такій кількості?

— Щоб краще вивчити нас…

Борис не погодився з цим припущенням, однак свого пояснення не мав і тому запитав:

— Вважаєш, що у нас вийшло кепсько?

— Треба ще раз побувати на планеті.

“Без мене…” — хотів було сказати Борис, але спохопився: подумати про це варто…

Григорій підняв голову з подушки, сказав:

— Вимкни світло.

Борис послухався. Коли очі стали звикати до темряви, він побачив на столику, де лежала синя квітка, світляну пляму.

— Що це? — запитав.

— Зачекай трохи, — відповів Григорій.

За хвилину Борис розрізнив віночок квітки і над ним — кулю завбільшки з яблуко середнього розміру, в якому начебто клубочився дим.

— Це я побачив сьогодні, — сказав Григорій. — Досі квітка перебувала у шафі.

Можна було помітити, що куля над квіткою обертається.

— Альбаросса! — сказав Борис.

— Ти говориш про квітку, як про живу.

— Можливо, уся планета жива…

Борис не наважився заперечити: Григорій серйозно ставився до своїх слів.

— Можливо, це кіборг, — вів далі. — Ретранслятор на космічній трасі, яку ми випадково перетинаємо. Двійники, яких він створював, — чи не шлях це до розгадки? Пам’ятаєш, як при трансляції футбольних матчів дублюються гострі моменти гри? Щоб глядач міг як слід усе роздивитися. Те ж саме на Альбароссі. От тільки кому ретранслятор показував нас з тобою безліч разів? Глядачі десь є — господарі. Альбаросса не вся загадка, Борисе. Господарі в іншому місці. Можливо, зустріч з нами була для них несподіванкою, а ми — надто незвичними? Можливо, господарі так далеко, що не змогли увійти з нами в безпосередній контакт? Все тут непросто. Потрібна друга експедиція на Альбароссу.

Куля продовжувала обертатися, мерехтіла над квіткою.

За кілька днів вона зменшилася до розмірів сливи, потім вишні, потім горошини і зникла зовсім.

Водночас померла і квітка — перетворилася на купку сірого попелу.

Григорій зібрав попіл у пакет, сховав до шафи.

— Потрібна друга експедиція на Альбароссу, — повторив він. — Буду наполягати!

Обернувся до Бориса, запитав:

— Полетиш зі мною?..

ІЩЕ ОДНЕ МЕРТВЕ МІСТО

— Іще одне мертве місто… Не збагну нічого.

— Яке за рахунком — десяте? Вся планета у руїнах!

— Старе виїдене яйце…

— Де ж скарби? Чорт забирай, не могли ж вони жити без розкошів! У них такі кралі…

— Слину пускаєш, Гаррі?

— Досить вам! — відгукнувся Томас Веллз. — Майте повагу до давньої цивілізації.

Це був єдиний тверезий голос посеред скигління невдах. Тої ж миті на Томаса насипалися

— Мрійник!..

Хтось, дивлячись на каміняччя та на пустелі планети, зронив:

— Підкласти б цій бабусі пару анігіліток… Всього пару.

Томас не слухав. Він опускав ракету ближче до міста. Зрештою, хлопці мають рацію. Забитися за тридцять парсеків від Спасителя і знайти цей мотлох!.. Яке, власне, йому діло до старої цивілізації? Як усім, йому потрібні золото і діаманти.

Проте скарбів на планеті не було, мовби на зло шукачам. Навіть там, де вони обов’язково мали бути. На зап’ястках статуй замість браслетів — свинцеві обідки, у кліпсах — зерна графіту…. Зате самі статуї, на загальну думку, напрочуд гарні. І картинки з кольорового скла — вітражі — вражали витонченістю фарб. Але ж не стануть вони захаращувати трюм Венерами і склом. Спаситель такий товар не прийме, а добувачів візьмуть на глуми. Неприкаяна планета! Інша річ зустріти таку, де розуміються на металах. Пощастило ж Мартіну Лінку: натрапив на гуманоїдів, що схилялися перед золотими ідолами. Він одразу увійшов до кола Перших, підвали його палацу переповнені золотими статуями. І спритник нікому не повідомив координати планети. А може, знищив її анігілітом. Томас Веллз, як і всі, заздрить Мартіну. Томаса не влаштовує старе дрантя — він опускає ракету на пустирищі побіля міста. Йому, Томасові, не потрібні статуї та настінні розписи, він охоче віддасть перевагу чому-небудь дзвінкому і блискучому.

Трапом сходили неквапно. Остогидли курява й руїни. Усі були роздратовані, не ждали знахідок, нічого незвичайного.

Місто, подібно до інших, починалося з багатоповерхових будівель. Вулиці виходили у поле, якщо можна назвати полем кам’янисту, зорану вітрами рівнину з хирлявими кущиками голубуватої рослинності. Червоне сонце скупо освітлювало стіни будинків, вилитих з кольорового скла. Місто було старе, дуже старе, напевне, воно пережило десятки тисячоліть. Проте воно було гарне, як усе на цій планеті, зроблене людьми, які колись тут жили. Вишукані лінії портиків, гострих веж, мостів тішили б око, якби це око не дивилося на все прищулено, як у друзів Томаса. Вулиці були широкі й рівні, колись посередині росли, певно, квіти, а тепер там і тут стелилися все ті ж голубуваті кущики.

Ракета стояла приблизно за двісті ярдів від початку вулиці.

— Ходімо?.. — сказав Нелл Уоррен, капітан, ватажок добувачів.

Слово прозвучало напівзапитанням-напівнаказом. Хлопці не дуже довіряли капітану. Він усе більше набував репутації невдахи. А невезіння у космосі вимірювалося роками розтриньканого життя. Невдачливим цього не прощали.

Хтось гмукнув у відповідь. Хтось копнув ногою камінь, і той розсипався на порох. Старе — все було старе на планеті.

— Набридло! — сказав один — хто, по голосу визначити було важко, шлемофони спотворювали тембр, голоси людей були схожі.

Всі чомусь барилися, позиркували уздовж вулиці, можливо, прикидали, у який будинок вдертися передусім. Вітер злегенька порошив, присипав скафандри сірим борошном. Безрадісним було все, чужим і холодним.

Раптом Томаса Веллза, котрий стояв пліч-о-пліч з капітаном, мовби хитнуло вітром. Він зробив крок у напрямку до вулиці, потім ще один. З першого погляду впадала в око дивнота у його ході, начебто його одночасно штовхало вперед і назад. Він навіть відхилився тілом, опираючись поштовхам, але його тягнуло вперед, і він усе швидше переставляв ноги, як це буває, коли зістрибнеш з рухомого хідника.

— Веллз! — крикнули йому услід.

Веллз не відповів. Він усе швидше перебирав ногами, рухаючись уже серединою вулиці.

— Веллз! — загорлали кілька чоловік, не розуміючи, що сталося. Декотрі аж в оцю мить обернулися і, спостерігаючи, як дивно біжить їхній товариш, не знали, чим пояснити його біг — дивацтвом чи божевіллям.

— Веллз! Веллз! — кричали тепер уже всі, оглушуючи самих себе у шлемофонах.

Веллз не відповідав і раптом, не припиняючи руху, став грузнути у землю — по коліна, по пояс.

— Веллз! — ревонули йому. — Назад!..

Ще якусь мить над дорогою зблискував шолом. Та ось і він зник, — перед командою тягнулася безлюдна вулиця.

Люди гинуть по-різному: у метеоритному потоці, в лапах чудовиськ, з волі інших людей. Але щоб гинути ось так, без крику щезаючи під землю, — такого не бачив ніхто.

— Сили небесні! — першим опам’ятався Гаррі Смет. — Тікаймо!

Дехто ухопився за поручні трапа.

— А Веллз, капітане, як же Веллз?

Л’юїс Лі кинувся по слідах Веллза.

— Назад! — крикнув капітан. — Не смій!

— Але ж Веллз!.. — Л’юїс рвався у бік міста.

— Назад! — наказав капітан. — Я не хочу позбутися команди на цьому руйновищі! — Уоррен тупнув ногою. — Будь воно прокляте!

Чутно було, як хлопці пришвидшено дихають у скафандрах. Одвічне питання обов’язку і самозбереження кожен пробував вирішити на свій лад. Веллз зник — це не була смерть або вбивство. Він просто зник на очах у всіх. Можливо, на планеті є хтось, хто це зробив; отже, його можна побачити. Але він може зробити те ж саме з кожним із них. Треба тікати.

— Тікаймо!.. — наполягали одні.

— Як же Веллз?.. — заперечували інші.

Тупцювали на місці. Дивилися на місто. Відчували зрадницький дрож у спинах і нічого не могли второпати.

Вітер жбурлявся навсебіч цементною курявою.

Вирішили ждати. Одні піднялися у ракету, інші залишилися внизу, біля трапа. Ждати вирішили, поки вистачить терпіння. Позиркували на місто, озиралися, чи немає когось за спиною. Нікого не було. Найсміливіші пропонували скористатися анігіляторами. Але проти кого? Це було мертве місто…

І все ж у кожного в голові ворушилася думка, що вони зіткнулися з незвичайним. З якоюсь силою, що могла протистояти їм. Вона не знищила їх. Можливо, не знищила Веллза. Тому треба ждати. Але вже не було чути жартів і кпинів на адресу міста, давньої цивілізації. У людях росла тривога. Вона примушувала озиратися, примушувала ждати Веллза.

У місто ніхто не йшов. Навіть гадки про це не виникало. А воно лежало поряд, таке ж, як сотні інших на планеті. Чому, думав кожен з команди, це сталося тут? І що, власне, сталося? Чому з Веллзом?.. Ось Гаррі, страхополох і слинько; Уоррен, нікудишній з капітанів, але він власник ракети. Він був поруч із Веллзом, з людиною, яка знала слово “честь”, сміливцем, якого кожен хотів би бачити на місці капітана. Може, саме тому всі й чекали, що це був Веллз, а не хтось інший? Де він тепер, що з ним?.. Кожен втішав себе надією, що Веллз не загинув, Якби це була загибель, вона стала б загальною для всіх. Треба ждати. Веллз повинен прийти. Ще годину, півгодини…

Інших охопила безпричинна злість. Похмура рівнина, місто, в якому немає жодної душі, асоціювалися з безплідністю пошуків, блукань у космосі. І на інших планетах були пустелі та пилюка. Але не було міст з красивими будівлями. Не було надій на удачу. А тут… Все говорило за те, що мають тут бути незліченні багатства. Міста, картинні галереї. Хтось милувався ними, потопав у розкоші. Чому не залишили по собі нічого? Де господарі?.. І оце зникнення Веллза. Чудовий хлопець Томас. Треба зачекати на нього. На цьому сходилися усі. Почекаємо годину.

І Веллз прийшов.

Сонце вже торкнулося шереги будинків. Навскісна тінь упала від них. залишивши вузеньку смужку світла — доріжку на східному боці вулиці. Цією освітленою доріжкою і прямував до них Веллз.

З ракети стрімголов котилися трапом униз. Ті, хто чекав на землі,дивилися у бік Веллза. Він ішов квапливо, не роззираючись, і тримав у руці камінь.

— Якого біса? — запитували внизу, біля трапа. — Навіщо йому камінь?

— Навіщо? — повторювали спантеличено.

Веллз вигулькнув з вулиці Всім хотілося пошвидше роздивитися його обличчя. Проте воно було звичайним. Тоді знову стали дивитися на камінь. І в ньому нічого незвичайного не було.

— Якого дідька?.. — знову запитали у натовпі, не припиняючи стежити за кожним рухом Веллза.

У навушниках не чутно було дихання, тиша стояла така, що, якби не місто, кожен подумав би, що він сам-один у цілому світі. Він і Веллз. Веллз прямує до нього, і не збагнути, Веллз це чи хтось інший. У кожного перехопило подих і, здається, кров потекла у жилах повільніше.

Веллз підійшов упритул і сказав, — кожен запам’ятав його слова, ніби вони йшли не від Веллза, а від судді з особливо важливих справ:

— Хлопці, треба ушиватися звідси негайно. Нам дається п’ятнадцять хвилин. Якщо не випурхнемо за цей час, з нами станеться ось що.

Він кинув камінь — зовсім так, як зробив би це з недопалком сигарети — трохи вбік од себе. Не долетівши до землі, камінь спалахнув безгучним вибухом. Туга хвиля повітря хилитнула команду. Веллза також гойднуло.

— П’ятнадцять хвилин, — повторив він, — чотирнадцять… — виправився, глипнувши на годинник.

Залізний трап загув під каблуками добувачів.

— Ну от, — сказав Веллз, коли диск планети став відпливати до кормових ілюмінаторів. — Тепер я розповім, що сталося.

Довкола нього зібрався увесь екіпаж ракети. Були тут молоді обличчя і літні, з чорними, карими і голубими очима. Не було тільки посмішок і скептично підтиснутих вуст. Веллза добре знали і раніше, він не кидав слів по-пустому. З моменту повернення до нього придивилися. Це був колишній Веллз — жодна зморшка на його обличчі не змінилася.

— Не знаю, що мене тягнуло вперед, — почав він. — Я чув, як ви кричали мені услід, але не міг повернути голови, відгукнутися. Піді мною була тверда земля. Коли я став угрузати в неї, я бачив кожний камінчик, піщинку, хоча власних ніг не бачив. Потому настала пітьма. Скільки це тривало, не знаю, може, хвилину, може, годину. Та ось наді мною відкрився колодязь, шахта. Я стояв на дні. Вгорі і піді мною коливалася пітьма, тільки якийсь простір у ній був освітлений. Уявіть язичок полум’я у суцільному мороці, — ось у якому становищі я опинився. Але найдивовижніше те, що я бачив свою тінь, ще чорнішу, ніж пітьма довкруг мене. Нібито світло падало на мене ззаду і згори й тінь лежала переді мною страшенно чорна, відчутна, як оксамит. Ви знаєте, я не боягуз, але цієї тіні я злякався…

Слухачі мовчали. Вони знали витримку Веллза: на Ікарі він викришив анігілятором зуби величезного мегатерія і вибрався живий із страхітливої пащі. Якщо цього разу він злякався власної тіні, значить, було чого лякатися.

— Отож я й кажу, — продовжував Веллз, — ця тінь довела мене до тремтіння в ногах. Певно, я криком закричав би, якби раптом не відчув, що я не сам. Хтось був поруч, стежив за мною. Швидше машинально, ніж подумавши, хто це може бути, я запитав: “Хто тут?” У відповідь я почув зітхання. Але зітхнула не одна людина, а кілька, — перш ніж почути відповідь, я вже збагнув, що поруч люди. Мертва планета виявилася зовсім не мертвою.

І тут я почув:

— Ми знаємо, хто ви і навіщо прийшли. Але нам хочеться знати, чому ви такі. Як вийшло, що з такою психологією ви оволоділи фотонною технікою, анігіляцією? Розкажіть нам про себе, про свою планету.

Голос був зовсім поруч, говорили нашою мовою. Я навіть подумав було, що мені все це сниться, що я заснув у каюті і хтось бешкетує по радіо, вимкнувши світло, а дихання, яке я чув, долинає з динаміка.

Однак тінь ворухнулась у мене під ногами, — я підвів голову, — і нагадала мені, що все відбувається насправді і треба відповідати на запитання. Але що це за манера — розпочинати розмову у такий спосіб? Бачать мене чи ні? Якщо бачать, то чому самі невидимі? Може, я в якійсь капсулі, як павук, вкинутий у банку?.. Хто мене запитував? Голос був жіночий або дитячий — на високих тонах… Все це промайнуло в моїй голові, наче листя, зірване вітром з дерев. Було щось дивне у самому запитанні — чому ми такі, — це слово особливо підкреслювалося у вимові. Воно було найважливішим у поставленому переді мною запитанні й звучало як звинувачення. Винуватити нас було за що — хто б сперечався. Але нехай би сказали прямо, що ми негідники, а то ж запитували чому, — влізали у корінь запитання, в історію. Я в історії не сильний — всі ми тут недоуки. Але мій дід, член Колегії Знавців, був дойдою у цьому питанні, і він мені дещо розповідав, коли я подавав надії на більше, ніж космічний гангстер. Дід миттю згадався мені, з сивою бородою і сльозавими очима. Він був єретиком у нашій родині та й у Колегії також. Під кінець життя його позбавили звань і привілеїв і навіть стежили за ним, чи не навертає він до єресі інших. Розповідаючи свої казки, він стишував голос до шепоту, і я мимоволі прислухався до його слів. На біду собі: коли я пробував дещо повторити з дідових казок, батько бив мене по губах і сичав: “Тихше. За це — знаєш, що?” А на діда він кричав на повний голос, називав його старою жабою і дармоїдом. Батькові було нелегко, вій нічого не досяг у житті й злостився на діда за те, що той розжалуваний і позбавлений виплат, на які розраховувала наша родина. Мені було шкода діда, я любив його побрехеньки, проте усе рідше пробував повторювати їх.

Тепер у темряві, чуючи поруч дихання допитувачів, я згадую дідові казки. Дещо у житті мені доводилося чути і від інших: багато в чому дід мав рацію, але однаково це було наче казка, тому що одні з тих, хто зустрічався мені на шляху, вірили в це, інші повністю заперечували. І я вирішив розповісти історію так, як чув її від діда:

— Наш рід з’явився на Землі…

У мене виникло бажання викласти все начистоту. Може, цьому сприяла темрява, що оточувала мене, нічим було розважитися; може, я відчував, що правдива оповідь стане моїм рятунком, — треба ж було якось вибратися з шахти. Але головне було в тому, що мене не вбили, не позбавили розуму, зі мною розмовляли, і я відповідав:

— Земля була доброю планетою, з лагідним сонцем і синіми океанами. Жили на Землі так само, як і в нас: були бідні, були багаті. Потім бідні повстали проти багатих, щоб одібрати їхнє майно і розділити між усіма. Боротьба була довга, кривава і закінчилася в середині двадцять першого століття перемогою повсталих. Проте переможені багатії зуміли оволодіти космічними ракетами й залишили Землю. Вони довго блукали у просторі, поки не знайшли планету, на якій ми зараз живемо. Планету назвали Спасителем.

— Спаслися… — мовив голос із темряви — мені видалося, з насмішкою.

— Спаслися, — відповів я неохоче, тому що мене перепинили.

— І багато часу відтоді минуло, як ваші предки знайшли… Спасителя?

— Чотириста років…

— А далі що? — запитав голос.

— Так і живемо на Спасителі, — сказав я.

Слово, мабуть, їм не сподобалося. Ну а мені не до вподоби був їхній допит — що їм від мене потрібно?

— Як живете? — знову запитали мене.

— По-всякому, — сказав я. — Одні володіють багатством, інші, як оце ми на ракеті, шукають здобич у космосі.

Кому не вдалося ні те, ні інше, прислуговують багатим.

У темряві довго мовчали, відтак запитали:

— А як же Земля?..

— Про Землю у нас говорити не заведено. Можливо, хтось із Перших знає про неї. Решта забула.

— Забула?

— Ніхто не знає її координат.

— А якби знали ви?.. — запитали з темряви.

Я стенув плечима — запитання мені набридли. Однак вони мовчали, ждали відповіді. Я сказав:

— Покажіться.

— Навіщо? — запитали мене.

— Поговоримо як рівні, — сказав я. — Ви мене бачите, я вас ні.

Знову щось схоже на сміх прошамотіло у пітьмі. Це мене зачепило за живе: я відчув себе котеням, грою з яким розважаються дорослі.

— Покажіться! — повторив я.

Пітьма негайно щезла. Переді мною був квадратний зал, один із тих незліченних залів зі статуями і картинами, які ми бачили у всіх містах. Повний пишності й повітря, він здавався від підлоги до стелі наповненим вологою, ніби його залила велетенська крапля роси. Посередині залу, на відстані двох ярдів од мене, стояв вузький і довгий — майже через увесь зал — стіл. За ним сиділи трос. Вони були дуже молоді, юнак і дві дівчини, майже дівчатка. Вони і розмовляли зі мною. Признатися, я зніяковів. Я сподівався побачити Знавців у скуфіях і мантіях, а вони були зовсім юні й красиві, як боги. Я зацікавлено запитав їх:

— Звідки ви тут?

— Ми вартові, — відповів юнак.

— Не розумію, — признався я.

— Охороняємо планету, — пояснив він.

— Від кого? — запитав я.

— Від вас.

— Від нас?..

— Від вашої… команди.

Я подумав про його такт і ввічливість. І про вміння вести розмову.

— Чому ви охороняєте її?

— Тому що вона музей.

Я був збитий з пантелику: теж мені музей! Запитав:

— Мертві міста?..

— Це вони для вас мертві.

— Що ви хочете цим сказати?

— Погляньте…

Він показав мені місто. Зникла стіна, відкрилася рівнина, а на рівнині — місто. Я упізнав його по велетенському куполу над внутрішнім холом білої будівлі — художньою галереєю. Ми ще дивувалися, що купол свинцевий, скільки металу вгачено на звичайнісінький дах. Однак тепер, коли місто показували вартові, купол був не свинцевий, а золотий. Я запитав:

— Чому золотий?

— Тому, що він золотий і є.

— Тепер?..

— І тепер…

Я не повірив. Коли ми відвідували місто, не знайшли там жодної блискітки золота.

— Ми бачили купол свинцевим, — тупо повторив я.

Хлоп’ята осміхнулися і відкрили внутрішній вид галереї — ряд жіночих статуй, які ми бачили. Гаррі посилав їм тоді повітряні поцілунки… Тепер статуї виглядали інакше: на зап’ястках замість свинцевих блищали золоті браслети, в брошках і кліпсах сяяли тисячі діамантів.

— Не може бути, — сказав я, — там свинець і графіт!

— Для вас свинець і графіт…

— Чому? — я йшов напролом.

Юнак, котрий досі стояв за столом, сів на невидиму для мене лаву, — обоє дівчаток сиділи по ліву руку від нього.

— Бачите, — сказав він, — це пов’язано з історією нашої планети.

Відверто кажучи, вигляд цих молокососів мене зовсім не лякав. Якщо вони розмовляють зі мною і нічого мені не заподіяли, то навряд чи посміють узагалі щось зробити. Зрештою, у нас в трюмі чотири анігілітних бомби, вони рознесуть бабусю-планету на шматочки. Я стояв, думав про це, а хлопчик сидів навпроти мене і, дивлячись в очі мені, хмурився, Раптом він запитав:

— Ви упевнені в своїх бомбах?

Мене наче штрикнули ножем.

— Про що… ви? — запитав я.

Дівчиська захихотіли — ввічливо так, противно, а хлопець, ніби й не запитував про бомби, сказав:

— Ця планета називається Ольмія. Наша цивілізація виникла і розвинулася тут мільйон років тому. Але поступово вичерпувалися природні багатства, повітря ставало усе розрідженішим, сонце тьмяніло. Ми знайшли інші світи і переселилися туди. Але ми продовжуємо любити Ольмію. Тут наша історія, культура і психотехніка.

Завваживши, що у мене здригнулося жовно, — я й справді не второпав, що він розуміє під психотехнікою, — хлопець сказав:

— Ви бачили графіт замість діамантів. Це тому, що кожна наша річ відчуває, якими очима на неї дивляться. І… оберігає себе, захищається.

Я чувся не в своїй тарілці, дівчиська зиркали на мене, як на морського їжака. І водночас у їхніх очах спалахували насмішкуваті вогники. Словом, нас на планеті схопили за руку на місці злочину, а мене притягнули до відповідальності. І ще потішалися з мене, як з дурника. Я ж їм про Спасителя від щирого серця, а вони мені — хихоньки. Виходить, багатства були у нас в руках і спливли, як вода крізь пальці

— Не вірю… — буркнув я, хоча, безумовно, вірив у те, що мені було сказано. Інші, мабуть, після “не вірю” не стали б зі мною розмовляти, а ці — все-таки вони були дітьми — спробували переконати мене.

— Бачите цю каблучку? — запитала дівчина і зняла з пальця золоту каблучку з двома кольоровими камінцями. — Візьміть…

Я, мов дурень, простягнув руку. Каблучка тої ж миті посіріла, а камінці обернулися на чорні вуглинки. Дівча засміялося, а я зрозумів, що мені час давати ногам волю.

Проте це від мене не залежало. Хлопчак дивився мені в обличчя і раптом запитав:

— Подобається вам таке життя?

— Яке там… життя, — махнув я рукою, згадавши, як ми тиняємося Всесвітом: де б щось поцупити, щоб вибитися в люди.

Хлопчак зітхнув, дівчатка посерйознішали.

— Чим вам допомогти? — запитав він усе з тією ж незвичайною відвертістю. — Може, знаннями?..

І тут я припустився найбільшої помилки за свої сорок п’ять років. Не помилки — я залишався самим собою: прикидатися при них було неможливо. Я подумав — не сказав, тільки подумав: а чи не можна буде ці знання якось продати?..

І на цьому все скінчилося. Хлопчак сахнувся від мене, ніби його вдарили.

Як мені спала на думку ця безглузда ідея? Міг же я дослухати хлопчика до кінця!.. Хто це сказав: “Народжений повзати — літати не може”? Дід мені сказав ці слова. Так і сталося: якщо народився негідником, то і думки в голові будуть негідницькі. Що я міг продати? Які знання міг продати? Кому вони потрібні? Але думка у голові майнула, хлопчисько збагнув її. Одразу ж нас розділило провалля. Навіть очі у хлопця похолоднішали.

— Зараз ви підете до своїх, — сказав він. — Ми дамо вам рівно п’ятнадцять хвилин, щоб ви стартували з Ольмії. Жодної секунди більше… Коли з’явитесь на вулиці міста, підніміть пер-ший-ліпший, який побачите, камінь. Підійдете до ракети — вас будуть запитувати, де ви були. Киньте камінь на землю, і всі побачать, що станеться, якщо ви не вкладетесь у чверть години.

Він на хвилю зупинився і чесно попередив:

— Не дозволяйте собі нічого зайвого…

Хлопець зробив для мене більше. Він показав мені ракету, як вона стоїть у кінці вулиці. Команду — кого в каюті, кого внизу, біля трапа. Він показав мені, хто про що думає. Ви, капітане, думали в цю мить, що мене, напевне, немає серед живих, слід плюнути на все і стартувати. Гаррі думав, що, змарнувавши два роки у польоті, він повернеться додому до Бітті з порожніми руками, а Бітті заплаче — Робертові шостий рік, залишиться неуком, не виб’ється в люди.

Після цього хлопчина встав, зачекав, чи не запитаю я про що-небудь. Запитувати мені не було про що. Пітьма зімкнулась довкола мене, і тої ж миті я опинився на вулиці.

Підняв камінь, як мені радили, і прийшов до вас.

— Та-ак… — протягнув хтось, коли Веллз скінчив розповідь. — Все-таки варто було торохнути їх парою анігіліток.

Веллз ждав, що скажуть інші. Інші мовчали.

Важко було збагнути, думають вони так само чи зовсім ні про що не думають. Аби не залишати жодного сумніву щодо своєї позиції у цьому питанні, Веллз вирішив висловитися.

— Щодо анігіліток я не впевнений, — сказав він. — Ми не встигли б натиснути гашетку, як обернулися б на порох.

— Ч-чорт! — Гаррі з серця вдарив кулаком по столу. — Які можливості!.. Що їм коштувало кинути нам хоча б пригорщу діамантів?

Знов усі промовчали, і знову за всіх висловився Томас Веллз. Незвично прозвучали його слова, навіть сумно.

— Нічого не вдієш, хлопці, — сказав він, — є світи, у які треба входити з чистою совістю.

Звів очі й глипнув на добувачів:

— А хто з нас бачив, з чим її їдять, цю штуку, — совість?..

ПІВНІЧНА ЗІРКА

— Ну, пішов! — Другий пілот приязно штовхнув Андрія в плече. — Щасливо!

Андрій прибрав руки з одвірка і боком вивалився у простір. Стрибати йому доводилося не вперше. В аероклубі у нього нараховувалося шістнадцять стрибків. Але це в молодості, коли за спиною в тебе інструктор, а внизу поле з, ромашками і усмішки друзів. Інша річ тепер, коли тобі тридцять два, ти інженер-картограф і давно не вибираєшся за місто. У тебе кабінет на шостому поверсі в обласному центрі, й щодня ти по кілька разів піднімаєшся та опускаєшся ліфтом. Важко прибрати руки з надійних дверцят. Але тебе поплескують по плечу — не дрейф! І ось уже Андрій перекидається у повітрі. Його крутить зустрічний потік, перевертає, але, перш ніж смикнути за кільце парашута, Андрій самовіддано рахує до десяти. За інерцією його увесь цей час несе під черевом літака, хоча він уже й розпочав падіння.

А внизу тайга. І внизу болота. І десь там геологічний загін Чепелєва, якому необхідно приставити нові карти.

З виляском розкрився над головою парашут. Андрій зітхає: парашут — це добре, це завжди добре.

Мимо зі свистом пролетів мішок — зблиснув целофаном, як дощова краплина. У мішку продукти, карти, переміна білизни, листи геологам Чепелєва. Пілот скинув мішок услід Андрієві. Приємно, плавно знижуючись під парашутом, дивитися, як мішок розтинає повітря і починає закручуватися, увіходячи в штопор. Андрій жде, коли над мішком розкриється парашут. Шість секунд — парашута немає. Ще шість секунд — парашута немає. Мішок обертається на блискучу крапку. Парашут не розкрився. Мішок врізався у тайгу зі швидкістю гарматного ядра.

“Он воно як!” — подумав Андрій, намагаючись запам’ятати місце, куди впав мішок. Яскрава зелень: кущі або… болото. Андрій з більшою увагою оглянув місцевість. З півдня на північ тягнувся дрібносопковик, на захід лежало болото — сині й зелені рукави, затягнуті гусячою ряскою, стелилися до сопок, відокремлюючи одну від іншої. Щось у цьому краєвиді стривожило Андрія. Не щось — він чудово пам’ятав, що у сто першому квадраті ні пагорбів, ні боліт немає. У сто першому квадраті — тайга. Болота починалися близько ста кілометрів південніше…

Роздумувати не було часу, треба працювати стропами, щоб не вгрузнути у болото. Андрій потягнув до себе кілька строп. Болотистий вітер підхопив парашут і поніс його, мов парус. Обминувши озерце, Андрій відпустив стропи і гепнувся на пісок “на три точки”.

— З прибуттям! — сказав уголос, погасив парашут і відчепив його.

Потрібно було шукати мішок. Це завдання Андрій визначив, як розшукування голки у копиці сіна. Де його шукати? Коли з-під парашута Андрій бачив мішок — блискучу крапку — востаннє, крапка була на захід від нього, на одній лінії з призахідним сонцем. Там його і треба шукати. Прилаштувавши парашут на спині у вигляді клунка, Андрій попрямував до сонця. Шлях пролягав через сопку. “З вершини, — подумав Андрій, — побачу, чи не зачепився мішок стропами за кущі”.

Мішка ніде не було. Із заходу до сопки підступала трясовина, заплила зеленню ряски. Швидше всього, мішок попав у трясовину, і нічим його звідтіля не виловиш. Про це страшно було подумати. Андрій обнишпорював сопку до темряви. А коли втямив, що нічого не знайде, сів на землю і в глибокому роздумі обхопив голову руками.

— Погомонимо спокійно, — сказав сам до себе. — Що ми маємо?

У кишенях виявилася коробка сірників — порожню пачку з-під сигарет Андрій викинув на аеродромі, — складаний ніж, гаманець з дрібними грішми, пістолет з чотирма набоями і два носовичка. На лівій руці годинник “Старт”.

— Бідненько, — уголос розмірковував Андрій. Уголос говорити було приємніше, так притамовувалася тривога, що наростала в душі. — Розглянемо речі за якістю.

Корисними були сірники і пістолет. Гаманець можна було викинути хоч зараз. Ніж, завбільшки з вказівний палець з одним лезом, — краще, аніж нічого, але не більше. Хусточки Андрій сунув у глиб кишені, про них і говорити не варто. Парашут можна прилаштувати під імпровізований намет.

— От і все, — закінчив Андрій облік майна. — Робінзон… — спробував пожартувати над собою. Жарту не вийшло, швидше іронія з присмаком гіркоти.

Іронія також не влаштовувала Андрія. Експедиція закінчувалась провалом; карти, які він повинен був приставити геологам, на дні трясовини… А його власна доля?

Поки Андрій думав про карти, про невдалу експедицію, ВІРІ розмірковував тверезо, ніби розглядав події збоку: втрата мішка, блукання схилами сопки відбувалося не з ним, а з кимось іншим. Тепер, усвідомивши, що він сам-один у тайзі без компаса, без їжі, Андрій відчув, що починає втрачати самовладання. На тисячу кілометрів довкруг тайга, він самотній у центрі безконечного царства. Варто було збагнути це, як ним оволодів страх. Андрій підхопився на ноги: бігти, можливо, неподалік є люди.

Звідки тут люди? Перед Андрієм у думці розстелилася карта, яку він сам готував. На карті тайга і ріка Сурм’яна. Табір Чепелєва у закруті ріки. Жодних пагорбів і боліт. Сопки починаються у сто одинадцятому квадраті. У сто першому, де повинен був висадитися Андрій, — ріка і ліс!..

Що ж робити? Андрій гарячково шукає вихід. Він знає Сибір, бував у експедиціях. Без компаса можна прожити і без карти можна. Неможливо прожити без вогню і без їжі. Сірники у нього є. Є пістолет і чотири набої. “З цим можна вижити, — вирішує Андрій. — 3 чотирма патронами і коробкою сірників”.

Машинально Андрій збирає глицю, обламує сушняк. Сірники дістає, коли переконується, що купка палива достатньо висока. Тільки тоді розпалює багаття.

Як його могли скинути у сто одинадцятому квадраті? Помилково? Через нечіткість запису? Сто один-сто одинадцять… Недбало написаний нуль визнали за одиницю? “Ось тобі й нуль…” — гірко всміхається Андрій. А сам він: чому не роздивився в ілюмінатор, що місцевість інша? Карта йому відома… Звісно, карта — одне, а місцевість — інше. І все-таки?.. Відповідей на ці запитання Андрій не знаходив. Його скинули у сто одинадцятому квадраті.

Вранці Андрій ще раз обходить пагорб краєм болота, — може, трапиться дичина. Крокує обережно, нагинається поміж кущів, щоб нікого не сполохати. Проте нічого не трапляється, окрім ягід синювато-попелястої лохини. Лохина росте скрізь, Андрій вибирає стиглі ягоди, їсть.

Як вибратися з болота?

“У тайзі немає доріг, — міркує Андрій, — Немає попереджувальних знаків: “Обережно, попереду спуск!” Тайга — це бурелом. Тайга — це гнус, що в’ється над тобою, самотність і небезпека. Зламав у буреломі ногу — і ти загинув. У тайзі, щоправда, можна йти куди заманеться. Але немає навіть цього — довкруг болота. Тільки пагорби один за одним тягнуться на північ”.

Андрій простує пагорбами на північ.

Загін Чепелєва вийшов на пошуки олова на рівнину між Полярним Уралом та пониззям Обі. Чепелєву вдалося виявити каситерити, однак він з усією рішучістю твердить, що руди бідні і не становлять промислового інтересу. Чепелєв просив дати йому інше або хоча б паралельне до основного завдання. В управлінні зважили на його прохання, дозволили переключити пошук на актиніди. Завдання геологам сподобалося, обіцяло успіх. Двадцять два роки тому тут пройшла група В.Л.Собенка і швидше для майбутнього намітила родовища. Чепелєву це полегшувало роботу. Терміново були розшукані й віддруковані карти походу Собенка — опікувався цим відділ Андрія. Так само терміново необхідно було приставити карти Чепелєву. За літнього бездоріжжя приставити їх можна було лише літаком. У тайзі й посеред боліт аеродромів не було. Андрій мав практику зі стрибків з парашутом, заввідділом доручив йому приставити карти.

Вже півдня Андрій крокує від сопки до сопки. Вони, мов горби, вивищуються над болотом. Проходиш повз одну — з води виростає інша.

— Хоча б не втелющитися у трясовину, — нишком проказує Андрій, спустившись із чергового пагорба. — Дурне діло нехитре: пірнеш — і немає тебе. Жменька бульбашок, а потім усе заспокоїться…

Він бере то вліво, то вправо, туди, де здається сухіше. Стрибає, мов козел, з купини на купину.

Звісно, його шукатимуть. Андрій уявляє, як це станеться. Чепелєв піджене управління, йому скажуть, що людина з картами повинна бути у нього. Людина ця — Андрій Салтанов. Чепелєв доповість, що Андрія немає. Постане запитання: чому немає?.. Чепелєв скаже, що йому невідомо. Тоді в управлінні стурбуються і оголосять розшук Салтанова. Але збіжить якийсь час, перш ніж розмова відбудеться: два дні, а може, чотири.

Кілька разів Андрій зривається з купин у воду. Вибирається на сухе, знесилений, неохоче зриває ягоди лохини. Їжа вочевидь не по роботі.

Надвечір Андрій влаштовує полювання. Робить це просто, як звірі: залягає у кущах і намагається не зо рушити ся. Після тригодинного лежання, коли його обличчя і руки опухають від укусів знавіснілого гнуса, йому вдається підстрелити селезня.

Андрій розпалює багаття, обсушується і готує м’ясо.

Вранці оглядає з вершини плямисте — в бурих і зелених латках — болото. Жодної живої душі, ані димка. “Кепсько”, — думає Андрій, але намагається взяти себе в руки. Десь повинна бути ріка. До неї потрібно вийти. Ріка — це селища і люди. Знову Андрій стрибає з купини на купину, наввипередки з голодом. Коли його починає нудити від лохини, залягає в кущах. Та, мабуть, занадто рано. Обережна дичина сміливішає надвечір. Не менше шести годин лежить Андрій у кущах. У нього три набої. Жодного разу він не повинен промахнутися. Про це він навіть думати не сміє. Коли вервечка гусей опускається за двадцять кроків од нього, Андрій старанно вибирає ціль — здорового гусака, який стоїть до нього найближче. Натискає на спусковий гачок. Постріл ляснув, як батіг. Андрій навіть не зрозумів, що це постріл. І гуси не зрозуміли: витягнули шиї, завертіли головами з боку в бік. Жодна не впала, не затріпотіла крилами. “Чому?” — здивувався Андрій. Гуси погелготіли і заспокоїлися. Сталося те, чого Андрій не передбачав: промазав! А гуси не відлітають! Вони так само за двадцять кроків од нього!.. Андрій кілька разів зітхає, щоб утамувати хвилювання. Знову натискає на спуск. Не промахнувся! Гуска тріпоче крилами на піску. Стрибками Андрій поспішає до здобичі. Але птах здіймається у повітря! Мало не з рук! Андрій відчуває на обличчі вітер від його крил. Підстрибує, прагнучи схопити гуску на льоту. Не вдалося!..

— Чорт!.. — лається Андрій, оглядаючи пістолет.

В обоймі залишився один-однісінький набій.

Серед ночі пішов дощ. Андрій спорудив з парашута намет, просидів до світанку. Вранці дощ посилився, про полювання не могло бути й мови: живність поховалася.

Лохина Андрію остогидла. По обіді у якійсь калюжі він побачив мальків і виловив їх чотирнадцять штук. З’їв сирими. Це було все, що він зумів здобути за цей день.

Знову настала ніч. Знову Андрій кутався у парашут. Про багаття годі було й думати: довкола болото. Ранок підкрався у тумані, сірий, непомітний. Андрій побрів навмання. У повітрі прошмигували гуси й качки, проте Андрій їх не бачив. Це був третій день без їжі, не рахуючи вчорашніх мальків. У голові Андрія паморочилося.

Вчора його шукали, проте не могли помітити в тумані. А може, й не шукали: за такої погоди вертольоти не злітають з аеродромів… Андрій продовжував іти, не бачачи, однак відчуваючи сонце праворуч від себе. Якщо чуття орієнтації його обманювало, значить, він кружляв біля сопок.

Понад усе Андрій прагнув даху над головою. Холод пронизав його усього і примушував тремтіти. Самий лише дах, мріяв Андрій, хижку, остяцький чум..

І доля зглянулася над ним. Андрій натрапив на печеру. Спершу побачив перед собою щось чорне, трикутник, що бовванів попереду. Намет?.. Але чому він чорний? З’ясувалося, що це камінне пасмо, а трикутник — ущелина. Андрій пройшов до ущелини і відчув, що тут сухо. Це підбадьорило його: сухо — значить, він розпалить багаття. Андрій енергійно тре долоню об долоню, скидає з себе парашутний ранець.

Печера невеличка. Андрій оглядає її, ні на чому не зупиняючись: місце для багаття є. Підлога і стеля сухі. Виходить назовні, шукає паліччя. Приносить у печеру оберемок. І ще один оберемок. Засунувши руки під пахви, відігріває і обсушує їх. Тільки тоді виймає з-за пазухи сірники, шматок лубу — луб він припас давно, коли дощ тільки-но розпочався. Перший сірник ламається. “Спокійніше!” — підбадьорює себе Андрій. Запалює другий сірник — пахнуло димом. Буде справжнє багаття!

Все вдається йому. Печера наповнюється теплом і світлом. Повеселілий Андрій уважніше роздивляється навсебіч. Доверху печера завалена каміняччям. “Нехай, — думає Андрій, — мені вистачить цього простору, де горить багаття і можна розстелити парашут”. Розстеляє шовк, ніжиться біля вогню. Яким доречним був би зараз шматок шинки, грудинки!..

— Про це не думай… — переконує себе і ковтає слину.

Але не думати не може. Бореться з собою і з відчуттям голоду. А коли, знесилівши, заплющує очі, його змагає сон. Кажуть, що голодному сниться їжа. Андрію сниться не хліб, не м’ясо — чорне небо. Сняться зірки, але зірки чужі. Навіть уві сні Андрій дивується небу з чужими зірками. Щось шукає в них, не може знайти, і ця втрата робить його нещасним. Андрій стогне і прокидається. Підживлює багаття. Трохи заспокоївшись, знову лягає. Тепер йому сниться тайга. Він іде по тайзі, настрій у нього світлий — у кінці шляху на нього чекає рятунок. Як і звідки він прийде, Андрій не знає, але рятунок близький. Прокинувшись, аби знову підживити вогонь, Андрій розмірковує над дивними снами. Те, що він бачив себе у тайзі і думав про рятунок, природно: думки про це не йдуть у нього з голови. Але звідки небо з чужими зірками? Дуже дивне небо.

Андрій знову засинає і тої ж миті, ніби від поштовху, прокидається. Щось перемінилося довкруг. Щось стоїть поруч з ним стороннє. Якусь мить Андрій вдивляється у полум’я — чим він стривожений? “Годинник! — утямлює нарешті. — Цокає годинник!..” Але годинник цокає голосно, на всю печеру! Ніколи Андрій не чув, щоб годинник цокав так голосно!.. Може, це не його годинник? Підносить до очей циферблат.

Секундна стрілка стрибає по колу. її стрибки не співпадають з ударами!.. Як зачарований, Андрій дивиться на стрілку. Серце? Може, це серце?.. Андрій прислухається до себе: стугонить не його серце!

Все в Андрієві натягується, мов струна. Щось мусить статися, жде він. Зараз. В оцю хвилину…

І чує плач. Хтось схлипує, мучиться у тузі… Якби це був вітер, завивання хуртовини, навіть звіра — все сприйняв би Андрій як належне. Але плач… Багаття, печера відсовуються від нього. Плач десь поряд, хтось аж захлинається, і водночас цей плач несхожий на будь-що чуте Андрієм раніше — люди так не плачуть!.. “Я сплю, — думає Андрій. — Бачу сон…” Але це не сон — Андрій відчуває жар багаття. І чує ридання. За спиною, попереду, в ньому самому — не збагнеш. Страх проймає Андрія. Так буває у маренні: холоне кров, зупиняється серце. Якщо не крикнути, не скреготнути зубами — зупиниться остаточно!.. Андрій бореться з оціпенінням, яке викликав страх: зітхнути, ворухнути віями — і він врятований!.. Через силу повертає голову до виходу з печери. Над рівниною синій, незбагненно далекий світанок.

Андрій отямлюється. Встає від багаття, зашпортуючись, виходить з печери. Серце б’ється вимучено і нечасто. Не озираючись, Андрій простує униз по схилу.

Зупиняється біля підніжжя пагорба. Пристоює, щоб зникло тремтіння у колінах. “Що сталося? — запитує себе. — Може, я захворів?..” Ні, думка працює чітко. “Певно, це галюцинація, — вирішує він. — Від голоду. Треба роздобути їжу”.

Струшує головою, розпрямляє плечі. Проте як не підбадьорює себе, у мозку, в підсвідомості залишається тривога. Більше того: непояснимий страх. “До біса!..” — проказує вголос, усе ще відверто бадьорячись. І не може примусити себе озирнутися на печеру.

Цього разу полювання було вдалим: Андрій підстрелив качку. Але повертатися у печеру йому не хотілося. Раптом знову почує?.. Андрій і не повертався б, якби не сірники, які він залишив сушитися біля вогню.

Певний час Андрій клопочеться біля багаття, готує їжу. їсть. Все це робить квапливо — поїсть і піде. Страх не залишає його: що це було? А може, нічого й не було?..

Висхідне сонце зазирає у печеру. Освітлює завал, на який увечері Андрій не звернув уваги. Дивний завал. Андрій вдивляється у купу каміння. Навіщо йому каміння?.. Потрібно згортати парашут, рушати в дорогу — щойно він думав про це. Однак у голові плутанина, свідомість роздвоюється: дивний завал!.. Каміння, здається Андрію, принесене кимось, навалене до стелі. Не брили, а камені певного розміру, посильні, щоб їх спроможна була підняти людина. “Стіна! — здогадується Андрій. — А що за стіною?..”

Можна одігнати від себе безглузді думки. Можна встати і піти з печери. Можна розібрати стіну. Поки Андрій роздумує, руки випереджають його — тягнуться до завалу.

Андрій працює швидко: необхідно розібрати стіну, поки сонце зазирає у печеру. Поки є сили. Як вчасно йому вдалося забити качку! Витрачений останній набій, але це щастя, що йому вдалося забити качку!..

Стіна виявляється тонкою, під склепінням печери прорізується отвір. Андрій шалено розкидає каміння. Розгадка плачу там. Але чому зараз у печері ані звуку? Може, те, що робить Андрій, позбавлено глузду? Може, небезпечне?..

Перегородку розібрано. Денне світло вривається у другу половину печери. В центрі її колодязь. Андрій робить до нього два-три кроки. На дні колодязя жіноча статуя!.. Сонце освітлює склепіння і стіни печери, у колодязь падає відбите світло. Статуя золота!.. Ось чому її заховано! Андрій нахиляється над колодязем і ціпеніє: статуя обертає до нього обличчя. Дивиться на нього живими очима!.. Андрій схиляється нижче:

— Ти… ти… — Йому перехоплює подих. Ледве вичавлює з себе: — Хто ти?..

Неправдоподібне запитання! Все, що відбувається потім протягом години, двох, — неправдоподібне! Але Андрій бачить статую, він запитав її. І статуя його бачить — зіниці у неї здригнулися.

— Звідкіля ти тут? — запитує Андрій. Ніхто на Землі не міг зробити таку статую, такі очі! — Звідкіля ти?..

Статуя відповідає! Звук її голосу нагадує звук валторни, дзюрчання джерельної води. Андрій не розуміє слів, але він бачить відповідь — іншого порівняння не підшукаєш: бачить небо, чорне, яке він бачив уві сні, і на небі сонце-зірку. Зірка невідома йому. Статуя з чужого далекого світу!

Андрій не зводить з неї очей. Руки і ноги статуї перебиті, лівої руки до ліктя немає. Головний убір понівечений. “Антена… — здогадується Андрій. — Тут мусить бути антена!..” Статуя розуміє Андрія, вона миттю показує, якою була у минулому: на голові убір у вигляді гребеня, ноги стрункі, на грудях, майже під підборіддям, де зараз кругла пляма, — медальйон із зображенням планети.

— Як ти опинилася на Землі?..

У Андрія тисяча запитань. Снують у голові — яке на черзі? “Не спіши, — стримує себе, — спершу необхідно дізнатися, звідки вона, як потрапила на Землю?”

Статуя показує засніжену рівнину під низьким сонцем — давню тундру. Крізь заметіль рухається золотиста статуя… Чи був це телекінез? Чи статую доставив міжпланетний корабель? Жива вона чи робот?.. Не жива, пояснює статуя, і не робот. її форми відтворюють форми мешканців далекої планети, це втішає і дивує Андрія: люди чужого сонця такі, як ми! Андрій запитує:

— Як тебе звати?

— Сеа, — чує у відповідь. — Зірка…

— Сеа… — Андрієві шкода її, знівечену, покинуту.

— Мені не боляче, — промовляє статуя. — Мені страшно…

Андрій здригається, згадує нічні ридання. Статуя обдарована почуттями, які можна назвати людськими: почуттям туги, самотності.

— Розповідай далі, — просить Андрій.

Статую захопили шамани, зробили з неї божество. Вони возили її по тундрі, змушуючи передрікати майбутнє. Вона давала прогнози на риболовлю, полювання. Якщо пророкування були несприятливі, шамани катували її, сприятливі — давали спокій. Вона вибирала позитивні прогнози: їй хотілося зберегти власне життя. “Як це звучить: зберегти життя”, — відзначив Андрій. Сеа сподівалася, що її повернуть на рідну планету.

Так і сталося б, якби залишилася неушкодженою антена. Сеа підтримувала б зв’язок зі своєю планетою. Можливо, вона встигла передати щось про зустріч, проте, коли головний убір був зламаний, зв’язок припинився. Ті, хто послав її, уже не могли повернути назад. Якщо ж їм вдалося прийняти передачу про зустріч з людьми, побачити, що сталося у хвилину контакту, вони дійшли до висновку про ворожість цивілізації, продовжувати контакт з якою немає сенсу.

Коли це було? Андрій знає легенду про богиню, яку переховують північні народності, — Золоту Бабу. Коріння легенди губляться у тисячоліттях. Про статую згадується у скандінавських сказаннях. На Русь звістку про неї принесли новгородці, які ходили за Урал на промисел дорогоцінного хутра. Запис про золоту статую внесено до Софійського літопису у чотирнадцятому столітті: “Невірні (які не прийняли християнську віру) племена за Уралом схиляються перед вогнем, каменем і Золотою Бабою”. Дуже давня ця історія. І де б не згадувалося про золоту статую, — скрізь розповідалося про гонитву за нею, про бажання оволодіти здобиччю. На статую зазіхали варяги і новгородці, Єрмак, тобольський митрополит Філофей, вчені, купці та авантюристи. Останні згадки про статую належать до 1918 року. Але міф про неї проіснував понад півтора тисячоліття. Жінка, писали про неї, золота статуя, віщунка, має інструменти, що звучать, як труби: пророцтва богині збуваються. Міф пройшов крізь незміриму товщу часу. І якщо тримається з такою впертістю, значить, він межував з дійсністю.

Ось вона, дійсність, перед Андрієм. Перша його думка — визволити статую з колодязя. Але статуя не здатна втриматися на перебитих ногах, не те щоб іти. Витягнути її з колодязя у Андрія не було сил.

— Давно ти тут? — запитує Андрій.

Відповідь незрозуміла і непевна. Андрій бачить низку нарт, що пробираються уночі по тайзі і болоту. На обрії палахкотять відблиски заграв. Може, це часи Єрмака. коли статую рятували від козачого розшуку? Може, часи Філофея, котрий нищив капища іновірців?..

— Хто-небудь приводить до тебе?

— Ніхто не приходить.

У печеру її приставили потай. Шахту у скелях прорубали остяки. Заховали божество.

Сонце піднялося вище за вхід до печери, додалося сутінків. Андрій роззирнувся: склепіння і стіни печери у тріщинах, брили Нависають над головою. Досить подути вітру — Богиня буде похована.

— Що я можу для тебе зробити? — вигукує Андрій.

Статуя не відповідає. Підозри ворухнулися у грудях Андрія: йому не вдасться врятувати її, врятуватися самому?..

Але ж у статуї пророчий дар!

— Я зумію врятуватись? — запитує Андрій.

— Вийдеш до великої ріки, — відповідає статуя. — Тебе врятують люди.

“А тебе?..” — хоче запитати Андрій, проте не наважується вимовити ці слова.

Під час розмови статуя не зводить з Андрія очей. Дивовижні у неї очі! То вони здаються лінзами фіксуючого об’єктива. То — коли статуя відповідає на запитання Андрія — очі починають жити, в них світиться розум людей невідомої планети. Враження, що очі живі, йде від рухомих зіниць. Розширяться — Андрій мовби падає у їхню безодню. Звузяться — відштовхують його від себе.

Чи одна вона на Землі? Статуя нагадує Афіну Палладу, богиню мистецтв і мудрості, дочку Зевса. Може, в Елладі існувала інша така ж статуя? Може, Афіна і ця Богиня Півночі — сестри?.. Чому греки ототожнювали своїх богів з людьми? У протилежність єгиптянам, у яких боги мали звірячу подобу? Чому так пишно розцвіла грецька культура?..

Поки Андрій думав над цим, статуя заспівала. Що то був за спів! У ньому чувся плач саксаулу, гомін пісків, стогін вітру посеред степу і таємничий шепіт зірок. Але більше було у пісні туги і безмірної скорботи. Співала жива істота, обдарована почуттями, співало людське серце.

Андрій витирає з лоба холодний піт. Чи не прощається Богиня? З ним? З власними надіями, з життям?..

Спів тривав. Надсаджував Андрію серце.

— Тебе необхідно врятувати! — вихоплюється у Андрія.

Мляві, невиразні слова! Треба розкидати каміння, забрати Богиню з собою!.. Але що Андрій може зробити? Він увесь тремтить від холоду і поневірянь. Статуя дивиться йому в очі, а він стоїть на колінах перед колодязем, і жалісні слова зриваються з його вуст: “Тебе необхідно врятувати, Сеа!..”

Статуя уриває спів.

— Я піду! — клянеться Андрій. — Все зроблю для тебе!

— Іди… — каже статуя.

Андрій простягує їй руку. Це мимовільне поривання, але воно йде від душі Андрія. Він прагне підбадьорити Богиню, запевнити, що не залишить її. Це найсміливіше, на що зважився Андрій за своє тридцятидворічне життя. Якусь мить його рука висить над колодязем. За цей час він згадує щупальця гідри, руку Командора з трагедії Пушкіна, однак не відсмикує долоню. Повільно Богиня піднімає свою скалічену руку і подає йому. Рука її нежива, холодна, жорстка, як металева рукавичка.

— Іди, — каже статуя.

Андрій відвертається, йде крізь завал до виходу,

— Іди!.. — Андрій прискорює крок — біжить.

Подальші дні і ночі зливаються для нього у каламутний потік. Він пробирається крізь сопки на північ. Не зупиняється, не розпалює багать, його єдина мета — дійти до ріки. Богиня сказала, що він дійде.

Андрій не знає, що його розшукують. Однак його розшукують не тут, а у сто першому квадраті. Пілоти переконані, що висадили його правильно. Двічі Андрій проходить у семи-восьми кілометрах від табору геологів, від рибалок на озері Світлому. Та цього він не знає. Він рухається, як уві сні, жде, коли побачить ріку, харчується грибами, рибиною, викинутою на берег, — тим, що трапляється йому на шляху. Так він іде шість днів, проходить понад сто кілометрів. Вийшовши нарешті до ріки, падає непритомний.

Андрія помітили з катера і врятували працівники рибоінспекції Трушин і Озеров. Коли його переносили на катер, Андрій марив про зірки на чорному небі, про полонену Богиню. Інспектори не звернули уваги на марення — мало про що мурмотить хвора, украй виснажена людина.

У Бондарному вони передали його фельдшеру Аллілуєву. Той надав Андрію першу допомогу і, будучи людиною без фантазії, не прислухався до слів хворого. Як тільки небезпека смерті від виснаження минула, Аллілуєв відправив Андрія літаком у Тюмень. Там Андрій пролежав непритомний понад чотири місяці.

Тепер він видужав, працює, як і раніше, інженером-картографом. За час хвороби він зовсім забув свою експедицію і знахідку. Коли йому говорять, що він блукав по болотах одинадцять днів, Андрій дивується, розпитує, як це було. Ніхто не знає, як це було. З таким запитанням намагаються звертатися до нього, і на цьому розмова, як правило, закінчується.

Іноді Андрій чує у собі напади непояснимої туги і якийсь ніби поклик, далекий, настійливий, проте незрозумілий і невиразний. У такі хвилини він охоплює руками голову, силкується щось пригадати. Рідні жаліють його, намагаються вберегти від важких спогадів. Начальство такожоберігає його — жодного слова про невдалу експедицію. Так воно і буває в житті: сповивають людину з усіх боків, щоб не зачепити задавненої подряпини. Йому б, навпаки, влаштувати суворий допит, щоб він пригадав усі одинадцять днів крок за кроком. Однак його, як ватою, обклали люб’язністю і ввічливістю. Зустрітися б Андрію з Трушиним, з Озеровим, щоб ті нагадали йому про чорне небо, про золоту полонянку. Але Трушин і Озеров далеко.

Усе далеко від Андрія: сопки, золота Богиня. Лише іноді щось схвилює його, і — чи то на роботі, чи то вдома — замислиться Салтанов. Та ще останнім часом помічають за ним, що полюбляє він вдивлятися у зоряне небо. Вийде на балкон — і дивиться. Чого він дивиться? У такі хвилини рідні кличуть його до телевізора — слухати циган чи дивитися багатосерійний фільм з бравою розвідкою. Андрій іде неохоче.

Може, пам’ять його відновиться? Хоч би відновилася. І якнайшвидше.

ІСПИТ З КОСМОГРАФІЇ

Електронний педагог був коректний з дітьми і лагідний, як рідний дядечко. Восьмирічним малюкам він говорив “ви”, дивився крізь пальці на шумок в іспитовій кімнаті. Його цікавив тільки іспитований, з-поміж усіх голосів він вловлював лише його голос й оцінював повноту та змістовність відповіді, звіряючи знання учня з відомостями, вміщеними до блоків його механічної пам’яті. Не те щоб він любив дітей і не те щоб діти його любили, однак він був об’єктивний і ввічливий. Цього було досить, аби між ним та іспитованими виникав контакт, Короткочасний, проте цілком достатній, щоб вислухати учня і висловити думку про його знання. Йшов іспит з космографії.

— Шахруддінов Елам! — викликав педагог.

— Я! — відгукнувся чорноокий, чорночубий хлопчик.

— У вас четвертий білет…

— “Відкриття Мілени та перший контакт з позаземною цивілізацією”, — прочитав іспитований.

— Ви готові до відповіді?

— Готовий.

— Будьте ласкаві… — Виблискуючий нікелем і пластиком ящик був утіленням ввічливості.

Елам сідає в дитяче крісло, на мить заплющує очі, пригадуючи, з чого починати, і проказує, звертаючись до миготливих індикаторів:

— Відкриття Мілени. Розповідь очевидця.

— Не так голосно, Еламе. Я вас чудово чую, — попереджає електронний педагог.

— Гаразд, — погоджується чорноокий хлопчик.

І заходжується розповідати.

В атмосфері планети кисню було двадцять чотири відсотки, однак капітан “Райдуги” Сергій Петрович Попов не дозволяв виходити без скафандрів. Капітанові корилися не ремствуючи, на те він і капітан. Сварили Женьку Бурмистрова, мікробіолога. На загальну думку, винуватцем безглуздя був Женька: сонце, повітря, вода, а люди змушені ходити у скафандрах, як на Місяці.

— Ну, друже… — відчитували його, навіть давали наминачки де-небудь у коридорі.

Друг тримався незворушно і якщо й відповідав, то одним різким, мов удар батога, словом:

— Вірус…

Планета складалася з суші, океану й атмосфери. Суша була абсолютно гола — ні кущика, ні травинки. Океан, навпаки, був напханий водоростями, як Саргасове море. Водорості насичували киснем атмосферу. У високості пропливали такі ж, як на Землі, хмари, і грози були такими, як на Землі. А ріки й озера інші: безживні. У озерах і ріках водорості не приживалися — вода в них була занадто прісна. Зате океан засоленістю перевищував усе відоме людям — пластикові деталі виштовхував, як пробку. Однак водорості до нього пристосувалися. Окрім них, в океані не було нічого: ні риби, ні молюсків. Загалом планета була гарна: жовта суша, синьо-зелений океан, бірюзові ріки. На пропозицію Кости Тройчева планету нарекли Міленою. Назва усім сподобалася.

А в повітрі Женька Бурмистров виявив вірус, більше тижня досліджує його, і більше тижня ми не виходимо з “Райдуги” без скафандрів. Після чотирьох років польоту дістатися до Землі з вітром, грозами, ріками і не занурити голу руку у воду — з глузду можна з’їхати!

— Вірус… — попереджає Женька.

— Чого ж ти з ним возишся? — смикали його.

Женька возився недаремно. Чим більше возився, тим сильнішим ставало його зачудування.

Нарешті він виклав усе не криючись.

Кожних три дні у нас проводилися наради — щось схоже на планерки. На першій з них одразу після прибуття на планету було багато захвату і вигуків. Біологи доповідали про водорості, геологи — про мінеральні багатства, синоптики — про грози та повітряні течії. Усе вкладалося у звичні норми: життя на планеті існувало на основі вуглецевого циклу, таблиця Менделєєва була заповнена геологами повністю, синоптики якось завбачили град, і він справді випав!.. Як на Землі! Лише Женька Бурмистров вилив на нас відро холодної води.

— Боюсь, — сказав він, — що засмагати на сонечку нам не доведеться.

— Чому?

— Бачите…

— Ти не крути, — перебив його бортелектронік Стоян. — Всі знають, що за бортом кисню двадцять чотири відсотки!

— Бачите… — Бурмистров навіть бровою не повів у бік Стояна. — Цей триклятий вірус не дасть нам дихнути.

— Женю!..

— Незвичайний вірус, — вів далі Бурмистров, — ні на що не схожий.

У нього була звичка — сотати жили не кваплячись. Але тут він відчув, що переборщив.

— По-перше, — одрізав, — у біологічній основі вірусу не вуглець, а залізо…

Ми відсахнулися од Бурмистрова. Кремнієвий цикл, навіть фторний були б несподіваними, проте усе ж зрозумілими. Але те, що в основі життя було залізо, не вкладалося в голові. Ферожиття?!

— По-друге, — продовжував Бурмистров, — антибіотики та інші ліки на вірус не впливають.

Новина не краща за першу.

— По-третє, — Бурмистров ніяково роззирнувся, — мені здається, що це інакопланетне життя. Воно геть чуже Мілені.

Повідомлення Бурмистрова справило враження блискавки, що вдарила під стелю: мовчав, мовчав — та й бовкнув. Певний час ми не знаходили слів.

Нарешті біолог Частний запитав:

— Ти не помилився, Женю?

— Ось розрахунки і формули. — Бурмистров простягнув біологові бланк.

Той переглянув цифри і формули. Стоян зазирав у бланк через його плече.

— Дивовижно!.. — сказав Частний.

— Звідки ж тут ферожиття, — запитав Стоян, — якщо в океані водорості?..

Частний знизав плечима:

— Схоже, що Бурмистров правий: ферожиття на планеті є інородним.

— Занесене метеоритом з космосу?

— А раптом не метеоритом?

— Тоді ким?..

Перед цим запитанням пасували усі.

— Відхиляємося убік, — сказав капітан. — Якщо це невідоме життя, треба дізнатися про нього якомога більше. Бурмистров, що ви зможете додасти?

— Зовсім мало. Звичайні віруси розмножуються на живому субстраті. Цей вірус живе в атмосфері. В океані й у водоростях його немає. З місцевим органічним життям він узагалі не взаємодіє. І земна антисептика проти нього безсила.

— Це гірше, — сказав капітан.

Якою б чарівною не були Мілена, її повітря, вода, схоже, що нам доведеться животіти у скафандрах.

— А може, вірус не шкідливий для людини? — запитав добродушний механік Берг. — Хіба мало абсолютно не шкідливих вірусів?

— Справді, — підтримав Берга геолог Трушин. — Життя в океані споріднене із земним, а вірус йому не шкодить; може, для нас небезпеки немає?

Це було спокусливо. Дуже спокусливо. Екіпаж схвально дивився на геолога.

— Адже в організмі людини є залізо, — продовжував Трушин.

Один Женька, як на зло, не піддавався загальному настрою.

— Можливо, вірус і не шкідливий для нас, — мовив він із якоюсь, здалося нам, байдужістю. — Але я за цілковиту обережність.

Знову відро холодної води.

— Усе-таки, Бурмистров, — сказав капітан, — невже на вірус неможливо вплинути?

— Здається, — відповів Євген, — вірус з фероосновою можна ослабити, змінивши магнітне поле. Але при всьому бажанні ми не можемо змінити магнітне поле планети.

Убивчий доказ! Проте, як це буває, він розлютив усіх, примусив шукати обхідні шляхи. Дуже хотілося людям справжнього вітру, грози. Гарна була планета. На Землі ставало тісно, Марс і Венера для заселення не годилися. А тут… Насадити ліси, вибудувати міста — буде другий наш дім.

— Поставити ряд дослідів, — запропонував Частний. — Прищепити вірус водоростям у лабораторії. Випробувати його на земних організмах…

— На кому? — гмукнув Коста Тройчев. — На нас самих?

Частний затнувся. Білі миші та кролики, привезені експедицією, загинули. Із земних організмів на “Райдузі” були тільки ми, люди. Та ще улюблениця екіпажу ангорська кішка Муфта. її одразу ж уявив кожен з нас — зеленоока, лагідна. Випробувати вірус на Муфті?..

— Заперечую, — сказав механік Берг. — Жодних щеплень на Муфті!

— Одначе… — Частний на знак протесту підняв руку. — 3 яким результатом ми повернемося на Землю? Чи, може, змотаємося за партією білих мишей — і назад?..

Правильно. Але Муфту всім було шкода. Не лише тому, що ми до неї звикли. Кішці, як і нам, надокучило жити під замком: годинами вона дряпала вихідний люк, просилася, щоб її випустили на волю.

— Як вирішимо з Муфтою? — запитав капітан.

Хвилина збігла у мовчанні, перш ніж хтось сказав:

— Випустимо… без щеплення.

Так і вирішили: Муфту з корабля випустити. Вірус прищепити водоростям у лагуні і контрольним екземплярам у лабораторії. Якщо негативних результатів не буде, виходити без скафандрів.

Нас було на “Райдузі” чотирнадцять чоловік. Чотирнадцять різних доль. Були серед нас люди молоді й літні, були веселі й сердиті. Це добре, що всі різні. Дальні експедиції комплектуються такими людьми. Кожен міг багато про що згадати і розповісти про себе. Капітан експедиції Сергій Петрович Попов ледве не загинув у пиловій хмарі побіля Проксими Центавра. Механік Берг був практикантом, коли вибухнув буй і відніс юнака у таку далеч, що його знайшли через шістнадцять місяців, випадково, уже втративши останню надію. Лікар Грінвуд і досі з жахом згадує епідемію, що спалахнула на “Океані” в середині рейсу, коли не було й натяку на яку-небудь тривогу… Усе це були мужні люди, сильні, чимось схожі і несхожі один на одного.

Треба було бачити їх, коли Муфту випускали з корабля. Чотирнадцять пар очей стежили за кішкою крізь ілюмінатори. Стежили з надією, зі страхом. Зрештою, це було більше, ніж випустити тварину на свободу. Вирішувалася доля експедиції: подаруємо ми Землі голубу планету чи повернемося ні з чим. Такі випадки бували: траплялися планети, повні сонця і світла, проте кожний атом їхньої атмосфери був смертельний для космонавтів.

І от чотирнадцять чоловік з “Райдуги” дивляться, як Муфта робить перші кроки. Колись, перш ніж завоювати небо для себе, людина підняла на повітряній кулі барана, півня і качку. Певно, про це думали капітан і екіпаж “Райдуги”, спостерігаючи, як кішка обтрушує лапки, ступаючи на незвичний пісок. Муфта пройшла кілька кроків, торкнулася сірого камінця. І… тої ж миті завалилася на бік. Чотирнадцять космонавтів охнули. Проте нічого не сталося: кішка гралася з камінцем, як з мишею.

Миттєвий переляк людей минувся. Спершу вони зітхнули з полегшенням, затим розреготалися.

З Муфтою нічого не сталося. І коли їй прищепили вірус, також нічого не сталося. І з рослинами в лагуні й у ваннах лабораторії нічого не сталося.

Тоді ми зняли скафандри.

Ми нагадували зграю відчайдушних шибеників. Озера дзвеніли від нашого крику. Це були чудові проточні озера кольору синіх берилів, і капітан дав нам три дні відпочинку. Озера ми перетворили на плавальну станцію, піщані береги — у солярій. Від “Райдуги” до озер було близько кілометра, і ми протоптали до них стежку голими п’ятами. Літали на океан, там також було непогано. Але там не зануришся до плечей без каменя, не впірнеш у глибину, не втомишся і не потонеш. Добре, але. як говорили у давнину, тютюн, та не той… Озера були чисті, прохолодні — земні високогірні дзеркала. Ми хлюпалися в них, горлали від задоволення. Грали в квача і дихали, дихали залізним вірусом.

Десять днів ми розкошували. За цей час і робота на планеті просунулася. Ми облетіли чотири материки Мілени, побували у батискафі на океанському дні. Взяли геологічні, біологічні, гідрологічні проби і зразки. Головне — жили розкуто під сонцем і хмарами.

Лихо скоїлося несподівано.

Ми якраз снідали. Був один з нечастих сніданків, коли вся команда, чотирнадцять чоловік, зібралася в кораблі. Напередодні з південної полярної зони повернулися Ситін і Лазарєв і тепер між м’ясним і солодким доповідали про побачене.

— Царство осені, що поступово переходить у царство зими, — розповідав Ситін.

Йшлося про межу льодової зони.

— А потім одразу сніги на суші, айсберги у морі…

Розповідав Ситін нецікаво, з паузами, наче вичавлював із себе слова. Тому, певно, і слухали його неуважно. Може, оповідач втомився у нелегкій загалом експедиції; можливо, у слухачів не було настрою — за бортом “Райдуги” розпочинався сірий дощовитий день. Так і вів Ситін від слова до слова. Решта вже починала сьорбати каву.

Зненацька астронавігатор Кольцов сказав:

— Друзі, мені сьогодні приснився дивний сон…

Погляди усіх зупинилися на ньому. Здавалося, випадкова фраза навігатора зацікавила команду.

— Капітане, дозвольте? — мовив Кольцов.

— Ви закінчили? — звернувся капітан до Си-тіна.

— Так… — відповів той, непевно махнувши рукою.

— Говоріть, — дозволив капітан Кольцову: схоже було, і капітан зацікавився сном, що приснився навігатору.

— Мені снилося… — запалився Кольцов. — Незвичайний сон, Сергію Петровичу! Я все бачив так само виразно, як бачу стіл і всіх вас!.. — Кольцов покрутив головою, насолоджуючись увагою, що її приділили йому капітан і команда “Райдуги”. — Я бачив, — продовжував він, — що на планету опустився чужий зореліт — дивне поєднання конусів і циліндра. Опустився він плавно, ніби на крилах, хоча ні крил, ні стабілізаторів у нього не було. Опустився на таких самих піщаних дюнах. — Кольцов кивнув на ілюмінатори, крізь які видно було округлі, щезаючі за обрієм пагорби, що мокли під дощем. — Ладен побитися об заклад на що завгодно, — продовжував він, — це були пагорби Мілени, і взагалі усе, що мені снилося, відбувалося тут, на Мілені. З корабля вийшли люди, дослідники. Вони були без скафандрів, і я міг гарненько роздивитися їх. На зріст вони трохи нижчі за нас. але голова більша, масивніша. І очі великі, опуклі, схожі на скельця підводних окулярів. У них, як і в нас, руки й ноги. На руках по чотири пальці — це я помітив по тому, як вони тримали прилади: три пальці знизу і один зверху в обхват. Призначення тих приладів, з якими вони вийшли з корабля, я можу визначити приблизно, однак вони дуже схожі на ті, що мали в руках ми, коли вперше вийшли з “Райдуги”. Один із пришельців, довготелесий, трохи вищий за інших, не зробив і трьох кроків, нахилився і взяв пробу піску…

Кольцов не помічав, як слухачі один за одним відставили філіжанки з кавою і уп’яли очі йому в рот. Стояла така тиша, що чути було, як періщить дощ по склу ілюмінаторів. Навряд чи Кольцов розраховував на таку увагу: люди перестали дихати.

— Розкрилися люки, — продовжував він іще з більшим натхненням, — похилими пандусами з’їхало кілька машин.

— Стій! — обірвав Кольцова механік Берг. — Мені снився цей же самий сон!

— І мені. — сказав Тройчев.

— І мені!.. — пожвавішав Ситін. Кольцов урвав мову на півслові.

— І мені снився цей же самий сон, — сказав капітан Сергій Петрович.

— Одна машина була літальна, з прозорою кабіною, — сказав Берг, — її миттю запустили, і троє пришельців полетіли кудись. Відзначу: ближче до корабля видимість була краща, вдалині усе ховалося за серпанком. Літальний апарат зник одразу — розчинився у тумані. Так?.. — звернувся Берг до Кольцова і до Сергія Петровича.

— Точнісінько так! — погодився Кольцов. — Потім…

— Потім, — втрутився у розмову Ситін, — двоє дослідників одійшли від корабля. Враження було таке, що вони прямували до мене… до нас, — виправився Ситін. — Можна було роздивитися їхні обличчя, очі.

— Бр-р! — не витерпів лікар Грінвуд. — Не хотілося б мені вдруге побачити ці очі.

За столом настало мовчання. Ніхто не думав про каву, філіжанки хололи непочаті. Було ясно, що один і той же сон приснився усьому екіпажу. Кожен відчував подив, навіть страх, хоча боязких на “Райдузі” не було.

— Але що все це означає? — розгублено запитав хтось.

Це запитання мучило кожного з чотирнадцяти членів команди.

Наступної ночі сон приснився екіпажу “Райдуги” знову. Той же самий — із зорельотом, пришельцями і машинами. Можливо, трохи виразніший. Тепер усі бачили, що конуси зорельота сині, а циліндр золотистого кольору. Шкіра на руках і обличчях пришельців сіра, очі чорні, з синюватим металічним блиском. Не було серпанку на обрії, про який учора говорив Берг, — далина була чиста, ніби вимита дощем. Декотрі з членів команди розрізняли звуки голосів, шум машини, завважили, що пальці на руках у пришельців гнучкі, як щупальця, без суглобів.

Це скидалося на масову галюцинацію, і, якщо учора вранці людей проймав подив, тепер на обличчях можна було прочитати тривогу: що це за чортівня і чим вона може скінчитися? Дивні сновидіння могли виникнути як результат навіювання на відстані. Якщо це від навіювання, то хто навіює, навіщо і звідки? Гра це, попередження чи спроба контакту?

У наступні ночі сон повторювався — як кінофільм — від початку і до кінця. З тією відмінністю, що чимдалі ставав яскравіший, об’ємніший, наче увіходив у нас і взагалі був не сном, а дійсністю, незмінними свідками якої були всі ми без винятку. Тепер ми бачили не лише колір корабля, машин і приладів у руках пришельців, а й помічали прим’ятини на корпусі зорельота, ромби фасеток в очах дослідників. Очі!.. Лікар мав рацію: погляд їхній проникав у душу, залишав там страх і холод металу. Пришельці були люди, як ми, але вони були інші: з сірою, металевого відблиску шкірою, з жорсткою щетиною на голові і трикутним отвором замість носа. Можливо, ми до них і звикли б, якби контакт був справжній, проте коли вони з’являлися уві сні, маніпулювали з приладами, розмовляли один з одним, не звертаючи на нас уваги, коли це повторювалося з ночі в ніч, це впливало на людей разюче. Ми вже не сумнівалися в тому, що усе відбувалося тут, на Мілені; пришельці побували на планеті раніше за нас, дослідили її і зуміли залишити по собі запис про своє перебування. Чи цей запис передавався з супутника чи з іншої планети, з простору нарешті, невідомо. Супутник навколо планети наші прилади засікли б, випромінювання так само виявили б, якби воно мало місце.

Минали ночі, сон не покидав нас. Більше того, він не давав нам спати. Заповнював свідомість, душу, переселявся в нас. Люди не могли відпочивати. Варто було заплющити очі — опускався корабель, виходили пришельці. Все розпочиналося спочатку. До останнього слова, поруху пальців на руках довготелесого, коли він виймав щуп з піску у себе під ногами. Це не назвеш сном, галюцинацією — це були страхіття, що повторювалися з методичністю оберту колеса, вимотуючи людей до знемоги. Навіть удень варто було присісти, задуматися — перед очима опускався зореліт, відкривалися люки.

Розгадав цей ребус Бурмистров. Він з’явився у кают-компанії в білому халаті, з очима, червоними від безсоння, — кілька днів не виходив з лабораторії.

— Це вірус! — Женька тримав у руках пробірку. — Всі ми заражені залізним страхіттям!

На дні пробірки іржавою каламуттю лежав окис заліза.

— Ми перенасичені вірусом, — доводив Женька. — Ось результат аналізу крові. Процент вмісту заліза у гемоглобіні підвищився. Небезпеки для життя поки що немає, вірус впливає на психіку, не на здоров’я. Однак буде ліпше, якщо ми покинемо Мілену.

Це був крах наших надій. Стартувати? Кинути все і тікати?..

— Думайте що завгодно, — продовжував Євген. — Для вірусу байдуже, втечемо ми чи признаємося у безсиллі. Ферожиття принесене на планету чотирипалими. Дивно, що ми не помітили їхніх слідів на планеті. Втім, може бути, вони нічого не лишили по собі, окрім згубного вірусу.

З Бурмистровим можна було не погоджуватися, але кожен задумався, чи не відповідь це на запитання, що мучило усіх. Необхідно було вирішувати, що діяти далі.

Ми вже дослідили планету, мали про неї достатньо даних. Ми могли відлітати. Але за таких обставин?.. Чотирипалі побували тут раніше. Але вірус? Невже вони залишили його на, планеті свідомо? Для чого? Щоб примусити нас визнати їх першими? Примусити забиратися звідси геть?..

Про це заговорили у кают-компанії.

— Дуже шкідливий вірус! — переживав Бурмистров. — Не слід було виходити без скафандрів!

Євген був хороший хлопець, з почуттям відповідальності. Вважав, що не утримав нас від нерозважливого вчинку. А міг би утримати — наполягти на своєму, і жоден без скафандра не вийшов би.

Проте у ситуації, що склалася, були й інші сторони.

— Перший контакт з позаземною цивілізацією, — говорив капітан. — Таку можливість не можна проґавити!

— Контакт, який зведе нас з розуму, — заперечував лікар Грінвуд. — Треба негайно стартувати!

Команда підтримувала Грінвуда. Капітан не погоджувався:

— Не можна допустити, щоб контакт залишився безплідним.

— Він і так не безплідний, Сергію Петровичу, люди вимотані.

— Бачу. — Капітан оцінював обстановку не гірше Грінвуда. — Однак перш ніж полетіти, пропоную зробити записи снів і малюнки. Відтворити мову пришельців по пам’яті. З чим ми повернемося на Землю?

Капітан не був би капітаном, якби не поставив перед нами ці завдання.

— Чим скоріше зробимо записи, тим скоріше полетимо, — підсумував розмову.

Малюнки, опис поведінки пришельців, навіть мову зафіксувати виявилося нескладно: усе це сиділо в наших печінках. І працювали ми усі без винятку. Якщо один забував про якусь подробицю, вона відзначалася в описі іншого. Колектив міг відтворити — і відтворив — зустріч з пришельцями у повному об’ємі. Капітан на це розраховував. Не в його інтересах було ризикувати командою.

Бурмистров продовжував досліджувати вірус. Його припущення, що на залізисту основу вірусу впливає магнітне поле, виправдалося. З віддаленням від Мілени вірус ослабне, сни припиняться.

Можна було стартувати. Але тут знову розпочалася суперечка.

— Чи повинні ми залишити чотирипалим звісточку про себе?

— Я проти! — гарячкував Грінвуд. — По-перше, тому, що ми не можемо залишити їм рівноцінний подарунок. Дуже шкодую, що ми не можемо цього зробити!

— Германе Яковичу… — намагався пом’якшити різкість лікаря капітан.

— Залишити по собі таку мерзоту, як вірус! — не вгавав Грінвуд. — Як вони могли до цього додуматися?..

— Може, не розраховували, що ця штука буде впливати так сильно.

— На що ж вони розраховували?

— Хотіли попередити, що відкрили планету перші.

— Могли б залишити обеліск, напис!

— Те, що вони могли, вирішувати не нам, Германе Яковичу.

— А що ви пропонуєте? — запитав Грінвуд.

Сергій Петрович завагався. Проґавити контакт з позаземним розумом не можна. А що міг обіцяти землянам цей контакт? Судячи з вірусу, самі лише неприємності.

Чотирипалі відкрили планету, “застовпили” знахідку. Ми також хотіли залишити на Мілені знак — обеліск з координатами Сонячної системи. Але у нас свій погляд на речі, у них свій. Можливо, для них вплив вірусу — легеньке марево, нагадування про першопрохідців. І звісно ж, у них від вірусу є протиотрута. Але ми, земляни, сприйняли все по-своєму, особливо лікар Грінвуд.

— Пробачте, — сказав він, — це друга епідемія у космосі, яку я переживаю. Жодного знаку про себе залишати чотирипалим не можна. Я боюсь за рідну Землю!

Капітан розумів — потрібна обачливість.

Йому, Сергію Петровичу Попову, дозволено вступати у контакт з чужою цивілізацією. Однак треба зробити додатковий запит на Землю. Він, капітан, передасть інформацію про розумних, які побували раніше за нас на Мілені; до речі, це вже не Мілена: планета має свою назву, безсумнівно, присвоєну їй чотирипалими. І якщо Земля вирішить встановити з ними контакт, на планеті буде збудована дослідницька станція. Зустріч рано чи пізно відбудеться.

Команда чекала на останнє слово Сергія Петровича. Капітан зважував свою частку відповідальності. Ще ніхто не зустрічався з чужим розумом у космосі, і ніхто не знав, що він собою являтиме — друга чи ворога. За спиною капітана “Райдуги” усе людство.

Подальший ризик був неможливий. Капітан віддав наказ готуватися до старту.

На прощання облетіли Мілену чотири рази. Планета була гарна.

Вона й зараз гарна, навіть більше: на ній розвели ліси, вже налічується двадцять два міста. Гріні — чотирипалі — поступилися нею землянам. Вони виявилися не такими вже й поганими хлопцями, як про них подумав екіпаж “Райдуги”. Щоправда, у їхньому організмі більше заліза, у них інший колір шкіри й інша кров. І кисню їм треба менше, у кисневій атмосфері вони швидше старіють. Мілена була для них непридатна планета. Вони відвідали її за тисячу років до прильоту землян. За цей час їм вдалося відкрити безліч планет, більш придатних для них, ніж Мілена. А Мілену вони віддали нам і навіть зняли свою назву — Хаттль. І вірус вони знищили відразу. Нічого страшного у вірусові не було. Він впливав на психіку. І то в певних межах. На думку гріні, це ідеальний спосіб давати знати про себе гостям з інших світів. Запам’ятовується на все життя. Із зміною магнітного поля все зникає — і зникло, як тільки “Райдуга” вискочила з магнітного поля Мілени.

Гріні охоче пішли на контакт із землянами. Адже вони люди. Такі, як ми. І як галакти з Арктура, хто нині про це не знає? І ніхто у космосі нікого не боїться. Тому що розум — найвищий критерій стосунків між цивілізаціями. А найвищий критерії! завжди позитивний, гуманний.

— Я закінчив!

Чорноокий хлопчик перевів дух. Провів рукою по лобі, витираючи піт старанності й захопленості.

Йому дуже хотілося одержати найвищий бал.

Після хвилинного мовчання електронний педагог заговорив:

— Добре, Шахруддінов. Ви цілком достатньо висвітлили питання. Хоча трохи спішили і дещо дали у вільній інтерпретації. Наприклад: “Женька Бурмистров…” Його звали Євген Павлович.

— У мене друг Женька Задоров, — намагається виправити становище Шахруддінов. — Він увесь час мелькав мені перед очима. І космонавти з “Райдуги” називали Бурмистрова, наймолодшого на кораблі, Женькою.

— То космонавти, — м’яко виправляє учня педагог, — а то ви, Еламе…

Після секундного роздуму Елам погоджується:

— Слухаю.

— І ще, — продовжував педагог, підморгуючи зеленими індикаторами. — Слід було вести оповідь від третьої особи, а ви, Еламе, вели від першої. Розумію, цим ви зробили розповідь жвавою, а все-таки вийшло, ніби ви були безпосереднім учасником експедиції. Справедливість вимагає визнати, Еламе, що вас на “Райдузі” не було. І останнє: необхідно було додати, що Тройчев назвав планету Міленою на честь своєї нареченої Мілени Бланкі і що кішка Муфта дуже співчувала космонавтам, коли вони страждали від дивних снів, навіяних вірусом. їй нічого не снилося.

— Можна, я додам зараз? — запитує Елам, завваживши, що з шістнадцяти очок на панелі загорілося чотирнадцять — остаточна оцінка його відповіді. Еламові страшенно хочеться усі шістнадцять.

— Ні, — проказує педагог, — зараз додати не можна. Потрібно усе робити своєчасно. Ідіть і відпочивайте. Чотирнадцять балів — цілком непогана оцінка, Еламе. Далебі, дуже хороша.

ПРО ЩО ПРОМОВЛЯЮТЬ ТЮЛЬПАНИ

У Саянах я полюбляв підніматися у гори сам-один. Краще, коли це робиш сам, нікого не наздоганяєш, не ждеш, — світ видається ширшим, думкам вільніше. Я знав стежину до самих гольців. Спершу мене провели по ній місцеві хлопчаки, пізніше я ходив сам і навіть спускався з гір уночі, запам’ятавши поміж кущів і скель примхливий малюнок доріжки. Хороше залишатися на вершинах до зірок, бачити, як вони спалахують над тобою раптово і яскраво. А ще чудові у Саянах квіти. От тільки дарувати мені їх нікому. Маленький гірський курорт населений похмурими хворобливими людьми, які більше гомонять про дієту і процедури. Я зовсім не дорікаю їм, навпаки, сповнений співчуття до них і сам належу до цієї категорії… Проте у гори я піднімаюсь сам. Побіля самих гольців — луки: царство трав і квітів. Іноді я зриваю квіти. Не бездумно і не поспіль. Гілка рододендрона — саган-даліня по-місцевому, пара жарків цілком задовольняють мене. Часом я зриваю альпійський мак — червоний і жовтий. Однак це недовговічна квітка — вона в’яне і помирає на очах. Мені її шкода.

Гори дають простір уяві. Мріялося про крила. Не про ті, на які прилаштовують гвинти і турбіни. І не про пташині, досконалі, але слабкі. Мріялося про крила, які понесли б до інших світів, гарних і добрих, — є ж десь такі світи!..

Я прощався з Саянами. Термін путівки скінчився, у кишені лежав квиток на зворотний рейс. Лікування мало допомогло мені. Більше, мабуть, допомогли гірське повітря і тиша. Передбачалося повернення до міста, в лабораторію з колбами, реактивами, до незакінченої дисертації “Про хімічні способи боротьби з бур’янами”. Усе це чекало на мене вже завтра. А поки що хотілося побути самому на улюбленій галявині. Цілком природне бажання. Однак воно було порушене вторгненням Бєльського.

Спершу я почув сопіння, мурмотіння, скрипіт каменів на стежині. Потім виразно долетіло запитання: “Про що промовляють тюльпани?..” Знову незрозуміле мурмотіння, і нарешті з-за скелі вийшов дуже високий, дуже сутулий і дуже худий старий у картатій сорочці, з фотоапаратом через плече. Турист, подумав я. Дивно, упродовж всього сезону я не зустрічав тут туристів… Старий прямував стежиною до мене, і, звісно, зараз відбудеться розмова, пустопорожня балачка, яку заводять туристи, — про місцевість, про натерті мозолі, про тушонку, яку важко дістати і яка так необхідна на вечерю. Мій останній вечір буде зіпсований.

— Тут уже хтось є, — сказав старий, помітивши мене.

Знайомство не обіцяло нічого доброго. Проте у мене майнула думка: раптом старий пройде мимо. Та він сів поруч зі мною на камінь.

— Рододендрон, маки, — сказав, глипнувши на квіти, у мене в руках. — Денеб і Алголь… Вдале поєднання. Ви їх чуєте?

— Кого? — запитав я.

— Квіти, — відповів старий.

— Як можна чути квіти? — запитав я.

Старий сидів згорбившись, опустивши руки поміж колін.

— Про що промовляють тюльпани? — запитав він, зосереджено дивлячись у землю.

У нього нав’язлива ідея, подумав я. Однак обличчя старого було добре, світлі короткозорі очі викликали довіру. Божевільним він не був, і це мене заспокоїло.

— Мене звати Борис Андрійович Бєльський, — сказав він. — Я приїхав з Південного Казахстану, їздив дивитися тюльпани.

“Ботанік…” — вирішив я і навіть відчув до Бєльського щось схоже на симпатію.

— Яке диво ці тюльпани! — продовжував він. — Мільйони тюльпанів. І яка загадка!..

— Пробачте, — сказав я, — для мене тут щось незрозуміло…

— Отже, ви їх не чуєте? — кивнув він на гілку саган-даліня і маки.

— Ні, не чую, — признався я.

— Шкода! — вигукнув Бєльський. — Мені здалося, що ви їх слухаєте і я не сам!..

Старий щось недоговорював. Зачекати, поки розмова проясниться?

— Жодної людини, — сказав він. — Окрім мене… — І знову опустив голову.

У нього горе, він не може зібратися з думками і якось відволікає себе від величезної турботи…

— Нічого, — сказав я співчутливо, — минеться…

— Не минеться, — заперечив він. — 3 самого дитинства. Але розуміти їх по-справжньому я став близько десяти років тому. О, якби раніше! Адже мені шістдесят сім!..

Я запитав:

— Вас щось непокоїть?

— Легко сказати — непокоїть! — вигукнув Бєльський. — Мені ніколи не вірили!

Він нахилився до мене, дивлячись поверх окулярів. Окуляри у нього були з подвійними скельцями. Я ні в кого не бачив таких окулярів.

— Мали за брехуна! — продовжував він. — А я чую, як розмовляють квіти!

— Квіти?.. — перепитав я.

— Квіти! Кожна співає по-своєму! І кожна зв’язана з якоюсь зіркою.

Я подумав: чи не встати мені і не піти вниз по схилу? Він затримав мене.

— Рододендрон зв’язаний з Денебом, — сказав, беручи гілку саган-даліня з моїх рук. — Маки з Алголем. Ромашки… боже мій, ромашки — не знаю, з якою зіркою вони зв’язані!.. І так кожна квітка. Від найнепоказнішої до тюльпанів.

Він усе ще тримав гілку рододендрона. Я не відпускав гілку, побоюючись, що букет у моїх руках розсиплеться. Ми так і сиділи — двоє чоловіків з гілкою саган-даліня.

— Ви коли-небудь запитували себе, — продовжував Бєльський, — чому у світі так багато квітів і чому вони схожі одна на одну, як зірки?

— Ні, не запитував, — сказав я.

— А це ж мініатюрні телескопи! Радіотелескопи, і всі вони обернені до зірок!

У маренні старого, якщо це було марення, відчувалися послідовність, переконаність, і це утримувало мене на місці — зовсім не гілка рододендрона, яку ми тримали удвох. Гілку я міг йому віддати. Однак мені хотілося послухати, що ще скаже ця дивна людина.

— Погляньте, — він відпустив нарешті гілку саган-даліня, — кожна квітка, чи то це нагідки, мак, чи орхідея, має віночок у вигляді розгорнутого келиха і стерженьок або систему стерженьків у центрі. Гляньте на цей рододендрон: хіба це не радіотелескоп з ажурним дзеркалом і антеною?.. Ми проходимо мимо, ми не помічаємо дива, тому що воно звичне. Але це антена, приймач, настроєний на певну хвилю; він приймає передачі з космосу. Залишається підсилити їх, розібратися в них. Хочете послухати?

Бєльський розщібнув шкіряний футляр, у якому, як я гадав, міститься фотографічний апарат, витягнув прилад, схожий на мінітранзистор. З одного боку під металевою сіткою я розгледів кружальце вмонтованого у корпус динаміка, з іншого у пластмасовій рамці було натягнуто кілька волосків. Цим боком він наблизив прилад до маків у моїй руці. З динаміка полинула тиха, мені здалося, навіть боязка музика. Співали два інструменти: один низьким, другий високим тоном. Проте це були не віолончель, не скрипка, не саксофон, мелодія була неземна, незвична і водночас хвилююча, ніби голоси кликали до себе і не сподівалися на відповідь.

— Музика з Алголя, Бети Персея, — пояснив Бєльський. — А ось Денеб. — Він наблизив прилад до квіток рододендрона. У динаміку забився, забурмотів низький, вібруючий голос, наче хтось стукав у лункі двері. — Чуєте? — запитав Бєльський. — І так з кожної зірки. Скільки квітів — стільки зірок.

— Невже промовляють зірки?

— Не зірки, звісно, — заперечив Бєльський. — У зірок є планети з розумним життям. Передача ведеться у промені зірки.

— Як ви дізналися про це?

Бєльський усміхнувся, довірливо дивлячись на мене.

— У дитинстві мене лікували, — сказав він, — від шуму у вухах. Як правило, це починалося навесні, коли зацвітали сади. Я чув спів, бурмотіння дерев навіть крізь ставні. Коли ж відкривали вікно, я не міг спати. “Це вітер…” — говорили мені. Якщо ж я починав переконувати, що квітуча вишня звучить, ніби хор, а яблуня, як оркестр, мені вимовляли і називали брехуном. Журавець на вікнах співав у три голоси, пишна примула не лише звучала ночами, а й світилася. Клумба під вікнами джеркотіла, аукала, верещала. Особливо надокучали мені півники: вони безперервно тріскотіли на високій верескливій ноті, не даючи спокою ні вдень, ні вночі. Тепер я знаю, що це морзянка, а у 1907 році, чотирирічним малюком, що я розумів на цьому? “Фантазер!” — говорили мені. Затим стали возити до лікарів.

— Здоровий, нормальний хлопчик! — запевняли ті. — Барабанні перетинки в порядку, євстахієві труби чисті. Немає жодної причини скаржитися.

Батько, акцизний чиновник, скуб мене за вуха за кожен карбованець, марне витрачений на лікарів.

— Паршивець, — докоряв мені, — не хочеш учитися — будеш вантажником!

Учився я погано, шум у вухах заважав мені зосередитися. Квіти ненавидів лютою ненавистю, не пропускав нагоди розтоптати клумбу, потолочити трояндові кущі. За це мені також перепадало, мене мали за дикуна, злого хлопчиська… Проте у тринадцять років я звик до шуму, намагаючись нічим не відрізнятися од ровесників. Дурницями ніколи було займатися, почалася революція, громадянська війна. Працював я вантажником, батько був правий, і слюсарем на заводі, і лаборантом у дослідному інституті. Вчився заочно, в п’ятдесят років закінчив політехнічний інститут. Займався винахідництвом. І досі не кинув цю справу. Зіркофон, — Бєльський кивнув на прилад, який тримав у руках, — мій винахід. Окуляри, — торкнувся рукою окулярів з подвійними скельцями, — також мій винахід.

— Що це за окуляри? — запитав я.

— Щоб бачити передачі з зірок.

— На квітах?..

Бєльський кивнув ствердно.

— А мені… можна глянути? — запитав я, затамовуючи подих і хвилюючись, як хлопчик, якого уперше взяли до цирку. — Невже можна бачити?..

Те, що я чув про прилад, який Бєльський називав зіркофоном, могло бути містифікацією, а зіркофон — транзистором. На музиці я розуміюсь погано, мало яку передачу, розмову міг прийняти транзистор. Розповіді Бєльського можна вірити, можна не вірити, говорив він про речі фантастичні. Скільки фантастики друкується у журналах! Може, він десь прочитав про зірки та про кольори і видає це за своє. Проте якщо можна побачити — це інша річ. Зір не обмане. Я вхопився за цю думку, як потопаючий за соломинку; мені хотілося, аби все, про що розповідав Бєльський, не було містифікацією.

— Можна?.. — запитував я.

Бєльський зняв окуляри, для цього йому довелося зняти і знову надіти капелюх.

— Можна, — сказав він, — не завжди. Проте у нас щасливий збіг. Бачите цей луг? — вказав він на лужок, густо порослий жовтцем. — Ці ромашки? — На краю лугу, там, де було сухіше, білим простирадлом стелилися ромашки. — Це все одно що телевізійний екран, — говорив Бєльський. — Кожна квітка приймає частку зображення. Якщо квітів багато і вони ростуть поспіль, можна побачити зображення. — Борис Андрійович подав мені окуляри.

Я взяв їх, підвівся з каменя і рушив до галявини з жовтцем.

— Не підходьте близько, — попередив Бєльський. — Передачі з зірок, як і по телевізору, слід дивитися на відстані.

Я зупинився і надів окуляри.

Я побачив місто. Далеке місто у тумані — як невиразний ескіз, як марево над пустелею. Я бачив обриси будівель, квартали, ніби розглядав місто з пагорба чи з вежі. Я бачив вулиці, парки. Місто жило — щось вулицями рухалося, переміщувалось, можливо, машини, можливо, юрми людей. Місто було величезне, дальні його околиці потопали у перспективі, ніби в курній імлі. Рух був на віадуках над вулицями, на алеях парків і на дахах будинків. Мені здавалося, я чую шуми міста: стукотіння коліс, гул моторів. Чим більше я вдивлявся, тим більше деталей я виявляв: ось кругла будівля, можливо, цирк; ось овальна — іподром або стадіон. Ось блищить басейн… Щось піднялося над містом — трикутник, літаюче крило, ось іще одне і ще. Пунктирна лінія предметів у польоті рухалась над будинками, над площами, перші з них уже сховалися за обрієм. Я зняв окуляри і запитав:

— Що це?

Бєльський стенув плечима:

— У Галактиці сто мільярдів зірок…

Я знову надів окуляри і подивився на край галявини, що білів ромашками. Тепер я бачив океан і міст, що величезною дугою провисав над його поверхнею. Дуга обривалася там, де закінчувалися ромашки, і міст, здавалося, висів у синяві повітря і води. Міст був металевий, легкий, ажурний і зовсім пустий. Марно вдивлявся я у білу смужку шосе, прокладеного посередині мосту, дорога була безлюдна.

— Бачу міст, — сказав я.

— На мосту нічого? — запитав Бєльський.

— Пусто.

— От і я, — сказав Бєльський, — скільки не дивлюся на ромашки, ніколи на мосту нічого не буває.

Він пройшов далі і наблизив до ромашок мікрофон свого приладу. Я почув знайомий гомін хвиль.

— Дихання моря…

— Вслухайтесь, — порадив Бєльський.

У плюскоті хвиль я розрізнив тихий скрадливий шепіт — фрази, періоди, строфи… А міст був пустий. У вухах звучало, шепотіло, мовби океан був живий і розмовляв сам із собою.

— Дивовижно! — Я передав окуляри Борису Андрійовичу.

Він мовчки склав їх і сховав до кишені.

— Дивовижно! — повторив я. — Ви кому-не-будь розповідали про це? Взяли патент на винахід?

Бєльський зиркнув на мене короткозорими довірливими очима, — слово честі, мені подобався цей відкритий, трохи розгублений погляд старого.

— Патенту не взяв, — заговорив він. — Я винайшов зіркофон недавно. Їжджу ось, слухаю. Освоюю… — усміхнувся він. Певно, слово здавалось йому прозаїчним, незручним. — Щойно був у Казахстані, — продовжив він, — слухав тюльпани… А працюю над іншою моделлю — стереофонічним зіркофоном. Закінчу модель, подам заявку. Тільки… — знову осміхнувся Бєльський, — боюсь одного.

— Чого? — запитав я.

— Раптом скажуть, що це дурниця, абстрактна тема?.. Адже жовтець і ромашки — звичайнісінькі бур’яни.

Так, так, я бачив, що він побоюється байдужості, нерозуміння, побоюється, що його можуть прилюдно висміяти, як висміювали в дитинстві і навіть шмагали, безуспішно возячи від лікаря до лікаря.

— А чому не займатися абстрактними темами? — тим часом розвивав він свою думку. — Необхідно досліджувати все. Досвід відкриттів переконує нас: і хмари треба вивчати, і гриби, і політ метеликів. Вивчали плісняву — відкрили пеніцилін; милувалися крилами бабки — і знайшли спосіб нейтралізувати руйнівний вплив флатера…

Сонце опустилося за скелі. На галявині стало прохолодніше, похмуріше. Сутінки побігли схилами, заповнюючи долину синім і фіалковим світлом. Ми з Бєльським рушили стежкою.

Моєю мрією було потримати у руках його дивовижний зіркофон. Ми вже спустилися з гори наполовину, коли мені вдалося заволодіти приладом. Альпійський мак і рододендрон усе ще були у моїй руці. Я підніс прилад до віночків маку і знову почув музику — ті ж два голоси, високий і низький, що, зливаючись, вели неземну мелодію. Здавалось, від музики ллється аромат, ледь гіркуватий, як від мигдалю, бентежний і тужливий.

— Борисе Андрійовичу, — звернувся я до старого, — вам зрозуміла мова передач?

— Музика, — відповів він. — Частіше від усього це музика, а її можна зрозуміти. Музикою легко передати радість, надію, заклик, відчай. Усе це є в зоряних мелодіях.

Бєльський примовк, уповільнив ходу.

— Одного не можу збагнути, — сказав він, — про що промовляють тюльпани?

— Чому тюльпани? — запитав я.

— А ось послухайте. У мене є запис… — Бєльський дістав з кишені картонну коробку,подлубався у ній, вийняв обривок стрічки. — Дайте лишень на хвилину. — Взяв з моїх рук зіркофон. Клацання — стрічка вставлена. — Слухайте.

З динаміка полинули шелестіння, шепіт, невимовно далекий, таємничий. Здавалося, це шарудіння дощу по дахові: можна було простежити сплески окремих струменів, дзвеніння краплин. Однак це було і не перше, і не друге. Звучав живий голос, і ті ж сплески можна було уподібнити до зітхань і пауз між фразами. Минали секунди, хвилини, шепіт не вщухав — так само дзвеніли краплини, чулися зітхання і шепіт таємничої передачі.

— Це Міцар, — пояснив Бєльський. — Подвійна зірка у сузір’ї Воза.

Можливо, уперше за всю розмову з Бєльським я відчув фантастичність зустрічі з цією дивовижною людиною. До цього моя увага була поглинута зіркофоном, дивами, які показував і про які розповідав Бєльський. Звідки він, хто він, цей старий? Чому ніхто не знає про нього, про його відкриття? Що він робить на цьому гірському курорті?.. Я обернувся до Бєльського:

— Розкажіть про себе, хто ви?

Бєльський не відповів на запитання, можливо, не розчув: ми продиралися поміж кущів, раз по раз доводилося відводити гілки рукою, щоб не подряпати обличчя. Близько хвилини, мабуть, Бєльський не відповідав: чулося хрупотіння глиці, шелестіння листя. Може, Борис Андрійович не хотів розповідати про себе? Я вже приготувався було повторити запитання, однак він заговорив сам.

— Я вже розповів, — відгукнувся він у темряві, — майже все про дитинство, про навчання, винахідництво. Що ж іще розповідати? Пенсіонер я, — ніяково признався він. — Сім років, як вийшов на пенсію. За віком і за стажем. — Знову ці слова прозвучали у нього так, ніби вимовляти їх йому було незручно. — Родини не маю, — продовжував він. — І не мав. Перекотиполем, бурлакою називають таких, як я… А може, так воно й ліпше.

Мені здалося, що він усміхнувся. Я згадав його усмішку, зніяковілу, неуважну. Дивна, непристосована людина: володіє таким винаходом і, здається, має його за ніщо. Або не знає йому ціни. Або ніхто не розуміє його. Он і я з перших фраз подумав, що він несповна розуму.

— Так я вільніший, без родини, — говорив Бєльський. — Мандрую по країні. Приглядаюся до квітів. Був на Памірі, у Криму. Зараз ось тут. Зупинився у будинку для приїжджих… Пишу монографію. Не можу підібрати назву. Можливо, це буде “Квіти і космос”. Звучить непереконливо, по-дитячому… Треба б ще поїздити по світу, — продовжував він, — зібрати трохи більше матеріалу. Хочу побувати в Австралії. Дізнатися, про що промовляють Канопус і зірки Центавра…

Говорив він нудно, нецікаво, мовби йому не хотілося розповідати про себе. Це була проза після високої поезії про квіти і про зірки, якою він щойно жив. Він відчував цю прозу і на півслові урвав розповідь.

Решту шляху ми пройшли мовчки, кожен думаючи про своє: Бєльський, мабуть, про зірки; я про завод, лабораторію, про дисертацію, яка пишеться дуже важко. Що б сказав про мою дисертацію Бєльський, якби його запитати?..

Ні, про це я його не питатиму. Це не головне. Головне у ньому самому — щось незвичайне, неповторне.

— Як ви пояснюєте, — запитав я, — свою сприйнятливість до голосів зірок? У дитинстві, ви кажете, чули спів і шепіт квітів?..

— Як пояснюю? — запитав він. — Можливо, це аномалія. Можливо, норма. Гадаю, в кожній людині сидить те ж, що і в мені. Може, кожна клітина нашого тіла не лише випромінювач радіохвиль — це доведено, а й приймач. Можливо, у мене загострене сприйняття. І такого ж сприйняття можна домогтися для кожного. Хіба мало загадок приховують нервова система і мозок людини? Потрібно шукати…

— Потрібно шукати… — як луна повторив я його останні слова. Старші має рацію: попереду пошуки і знахідки.

Вогні селища відкрилися несподівано. Стежина перейшла в дорогу, дорога роздвоїлася: одна вела до селища, друга — до спортзалу. Бєльський зупинився.

— От і прийшли, — сказав він. — Спасибі вам. Я, певно, з лісу не вибрався б і заночував би побіля багаття. Ви любите ночувати біля багаття?

Я відповів, що я сибіряк і ночувати коло багаття мені доводилося не раз.

— А в Австралії вам хотілося б побувати? У справжній Австралії? — запитав Бєльський, очевидно, не бажаючи більше розповідати про себе, даючи зрозуміти, що запитань не потрібно.

Я нічого не відповів.

— Мені страшенно хочеться… — сказав він.

У голосі його бриніла збентеженість, ніби він вибачався за обірвану розмову: не слід було розповідати про пенсію, про монографію, яка ще не написана, — все це псувало зустріч.

— Прощавайте, — Бєльський подав мені руку.

Я у відповідь подав свою, однак із здивуванням відчув у руці зіркофон.

— На згадку, — сказав Бєльський. — Не відмовляйтесь, прошу…

Я мимоволі стиснув подарунок у руці, підбираючи слова, щоб подякувати Бєльському.

— А це запис Міцара. — Навпомацки він передав мені плівку. — Таємниця тюльпанів… Гарна тема для дисертації. З бур’янами у вас не виходить.

Невже він прочитав мої думки?..

Борис Андрійович розсміявся:

— Думки читати легше. Не завжди приємно, однак легше.

Я був приголомшений.

— Розгадаєте таємницю, — продовжував Бєльський, — я вас знайду. Ви можете це зробити — розкрити загадку. У вас перевага — молодість. Прощавайте.

Близько хвилини я чув його шаркотливі старечі кроки. У моїх руках були плівка, заповітний прилад, у голові — тисяча запитань до Бєльського.

— Борисе Андрійовичу!.. — гукнув я у темряву.

Однак його кроки вже розчинилися у ній.

ДЖЕРЕЛО НЕПИЙВОДА

Пройшовши між пагорбів, Юрій знову загубив стежку. Вилаявся: роззуй очі!.. Проте як він не роздивлявся, стежина зникла. Пішов навпростець, через кущі, перетнув струмок, галявину, всіяну жовтцем, ніби зірками, і знову натрапив на стежину. Зрадів: “Ага!..”

Робити йому тут, у лісі, було нічого. Юрій не лісник, не геолог, навіть не місцевий житель. Приїхав на Урал до брата. Брат — буровик. Бурова приблизно в семи кілометрах від села. “Поживи пару днів, — сказав Артем, — а там візьму відгули, з’їздимо у Кунгур”. Тиждень Юрій живе у Тарханівці, брат не повертається з бурової. Від нудьги Юрій обійшов усю довколишню місцевість — ліси і пагорби. От як сьогодні: вийшов ще вранці, блукає. У кишені кусень хліба, цибулина, а вода джерельна у кожному яру. Тим і задоволений. І навіть радий: природа.

Юрій — студент Воронезького педінституту. На Уралі вперше. Урал — не те що середня чорноземна смуга. На Уралі Юрію цікаво. Повітря інше, і земля інша, сонце і зелень. Далеко від Тарханівки Юрій намагається не відходити. Село там, за пагорбом, трохи вправо. А стежина під ногами йде-йде. Куди йде? Маленька стежина, тому й губиться, лінива, думає Юрій. І думки у голові також ліниві: зустріти б лисицю, їжака. Ні лисиця, ні їжак Юрію не потрібні. Так просто — думається та й годі.

Стежина пішла на згірок. Знову струмок. Слабенький — цівочка. Під ногами мокре торішнє листя, подеколи — болітце. Де переступаючи, де перестрибуючи, Юрій прямує уздовж струмка. Пити хочеться. “Дійду до джерела, — думає Юрій, — поп’ю. Поїм хліба”.

Джерело він знайшов під невеличким відкол-ком: калюжа каламутнуватої води, з неї струмочок. Біля підніжжя відколка купа валунів. Схоже, що їх тут накидали, визначив Юрій. Валуни червоні, сірі, приступні, щоб підняти їх руками і відкинути. Схоже, що джерело завалили камінням, однак цівочка знову пробилася. Юрій присів навпочіпки: навіщо було завалювати джерело? На одному з каменів прочитав напис олівцем: “Воду не пити”. Он воно що! Юрій уже хотів було нахилитися, умочити губи. Ні, він не буде. Написано — не пити! — не буде. Але чому?.. Юрій роззирнувся. Нічого загрозливого, небезпечного. Кущі, трави, уздовж струмка той же жовтець. Все таке буденне. І раптом — не пити!

Обережно доторкнувся до води. Звичайна, прохолодна. Про всяк випадок Юрій витер пальці хусточкою. Пити хотілося. Юрій знову глипнув на запис. Літери напівстерті дощами. Юрій ковтнув слину і остаточно вирішив: утримаюсь.

Кілька метеликів підлетіли до води, закружляли над дзеркалом. Юрій подивився на них, хотів було звестися на ноги, як раптом один із метеликів — не розрахував чи необачно спустився — торкнувся води. Вода скаламутилася, і метелик щез. Не потонув, не поплив до берега — щез, мовби його й не було. Юрій це чудово бачив: метелик торкнувся поверхні, скаламутилася вода, наче закипіла. Юрій знову торкнув воду рукою — прохолодна. Подивився на купу каміння. Джерело завалене.

Потупцювавши якусь хвилю — камені, кущі на мовчазне зачудування Юрія не відповідали, і орли, що ширяли у небі, не відповідали, — Юрій попрямував схилом униз. Стежина огинала пагорб навскоси, і, спустившись, пройшовши молодий березовий ліс, Юрій вийшов до ріки. Тут, у заплаві, простягався город — підсобне господарство, стояв курінь з трави і гілок, всіяних зеленим листям. Неподалік від куреня потріскувало багаття; над вогнем, майже невидимим у сонячному світлі, висів закоптілий чайник. Тут же був і господар куреня — бородатий дід.

— Здрастуйте, — підійшов до нього Юрій.

— Здрастуй, якщо не шуткуєш, — відповів дід.

З куреня вийшов пес, потягнувся, позіхнув, висолопивши лопаточкою тонкого язика. Пес був лінивий і добродушний. Підійшовши до Юрія, він лизнув йому руку.

— Свого чує, — зазначив дід. — Підходь ближче.

Юрій засміявся і підійшов до багаття.

— Полуднувати будемо, — сказав старий.

— Я не проти. — Юрій вийняв з кишені загорнутий у папір окраєць хліба.

Пес замахав хвостом. Юрій розгорнув пакет, відщипнув від окрайця скоринку.

— Самі ще не їли! — крикнув на пса старші.

Пес — Вовчок, назвав його пізніше дід — відійшов убік, ліг, затис у лапах скоринку і став гризти.

— Картопля. — Старий висипав на дощане кружальце зварені картоплини. — Сіль. — Вийняв з клунка пачку солі, насипав на те ж кружальце. — А мене звати, — сказав, — дід Бубей.

Юрій назвав себе.

— З буровиків? — здогадався дід.

— Брат мій на буровій, — відповів Юрій.

Дід почистив картоплину, посипав сіллю. Кивнув Юрію, припрошуючи:

— Їж.

Юрій також почистив картоплину, посипав сіллю. Запитав:

— Огірки стережете? — Город був огірковий, де-не-де на огудинні бралася зав’язь.

— Стережу, — відповів дід, неквапом розжовуючи картоплину.

Так, без зайвих слів, вони поїли, затим узялися до чаю, дід налив дві кварти. Чай був зелений, запахущий, привертав до розмови.

— Що це за джерело там, на пагорбі? — запитав Юрій.

— Завалене камінням?.. — Дід злякано звів брови.

— Так, — відповів Юрій. — Навіщо?

— Знову пробилося? — запитав дід.

— Струмочок, — відповів Юрій. — Цівочка.

— От лихо його бери! — вилаявся дід, відсунувши кварту.

Зміна у настрої старого вразила Юрія. Він хотів запитати, у чім річ, однак Бубей випередив його:

— Ти не пив з нього?

— Ні.

— Добре, що не пив.

— Чому?

— Джерело Непийвода.

— Непийвода?..

Юрій — літературознавець, знавець воронезького фольклору. Назва зацікавила його.

— Вадливе джерело, — продовжував дід. — Ніхто не п’є з нього, хіба що відьми.

У Юрія видовжилося обличчя.

— Відьми і перевертні, — ствердив Бубей.

От уже чого не чекав Юрій у вік електроніки!

— До нас було, — говорив тим часом Бубей. — Дід мій розповідав, а діду моєму його дід. Отож джерелу цьому вже за нашої пам’яті двісті літ. Нечисте місце. Гора нечиста і джерело.

— Що ж там такого? — запитав Юрій.

— Різне. Чоловіки з тієї води вовками виють. Жінки на стіну лізуть. Декотрі у птахів перетворюються і у звірів. Було — і на мітлі літали.

Про те, що Урал славиться фольклором, Юрій знав. Пам’ятав книги Бажова. Шкодував, що пізненько народився, не зустрінеться з автором “Хазяйки Мідної гори”. І от перед ним живий казкар. Юрій ловив кожне слово Бубея.

— Чого там, у кого хочеш запитай, — продовжував дід. — За моєї пам’яті Лелька Козоєва напилась тієї води, так, знаєш, на зозулю обернулась. Тільки й чути було: “Ку-ку!..” По деревах лазила вдень і вночі. Поки не впала і не вбилася на смерть. Тоді й порішили селом захарастити джерело. Накидали каміння — вгомонили. А це, бач, знову пробилося. Ти, хлопче, не пив?..

— Та ні!

— Боже тебе борони!

Дід довго не міг заспокоїтися, розпитував, чи велике джерело, що бачив і що чув побіля нього Юрій.

— Ох-ох-ох!.. — зітхав на слова студента.

Коли Юрій розповів, як упав метелик, вода скаламутилася і метелик щез, дід потвердив:

— От-от! Усяка живність розчиняється у ньому, розварюється.

— Але ж вода холодна.

— Пробував?

— Було, — визнав Юрій.

— Гляди… — Бубей затрусив головою.

Проводжаючи Юрія від куреня, дід продовжував зітхати, охати, і все, починаючи з назви джерела, було так незбагненно, таємниче, що Юрій дав собі обіцянку побувати на джерелі ще раз, уважно до нього придивитися.

Від Артема надійшла звісточка, що на буровій аварія, у Тарханівку він приїде хтозна-коли і що ти, братку, там не нудьгуй.

Юрій нудьгувати не збирався. Вранці наступного дня він був біля джерела. Розповіді діда Бубея залишили неприємний осад у душі, і Юрій роззирався насторожено. Місце і справді було не з приємних. Відколок випирав з гори, ніби виштовхнутий недоброю силою. Темно-пориста поверхня, звисаючий жмутками мох справляли враження незатишності, занедбаності місця; купа каміння, накиданого абияк, також скидалася на щось украй неохайне; здавалося, і пташиних голосів тут менше. Повітря застояне якесь — похмурістю віяло від джерела. Однак Юрій опирався враженню. Нічого особливого, заспокоював себе, звичайнісіньке джерело. Таких Юрій набачився чимало у цьому багатому на воду краї. Були тіснини, ущелини похмуріші за цю, і насторога Юрія потроху щезла. Балачки, подумав він про вчорашні попередження діда. День сонячний, світлий — що може статися в такий день?.. Про те, що може щось статися, думка у Юрія була. Десь у найпотаємніших куточках мозку. Скоїлося ж щось з Лелею Козоєвою — Бубей запевняв, що цей випадок достеменний.

Юрій сидів на камені метрів за чотири від джерела. Потім підійшов ближче, присів навпочіпки. Ліг на живіт, вгледівся. Вода кипіла — так йому видалося на перший погляд. Однак, придивившись, Юрій перемінив думку: джерело било з землі, піднімало з дна піщинки, вони скаламучували воду. Юрій втягнув носом повітря — нічого, окрім вогкості. Торкнувся води долонею — прохолодна.

Залишалось одне — напитися. Якийсь час Юрій роздумував. “Не пий”, — попереджав дід. “Нап’юсь”, — став сперечатися з ним Юрій. “Не пий…” — “Нап’юсь!” Юрій нахилив обличчя до води, і перед тим, як ковтнути, коли вже нічого не залишалося, бо губи торкнулися води, з каменя чи з билинки, що схилялася над водою, упала руда лісова мураха. Мить вона ще трималася на поверхні, ворушачи лапками, однак невдовзі розчинилася у воді, щезла. Юрій ковтнув.

Все довкола перемінилося. І Юрій перемінився — він уже не був Юрієм. Він став утіленням страху. Розумів, що це за страх і звідки — від самотності. Юрій або те, що віднині було Юрієм, кидався з боку в бік у величезному лісі. Химерні стовбури вихоплювалися із землі, колонами стрімко піднімалися у небо. Воно було фіалковим, і в ньому розгойдувалися бліді, розмиті, завбільшки з блюдце зірки. Все довкруг було фіалковим — тіні, повітря. А Юрій кидався з боку в бік — шукав слід. Не стежку, не дорогу — саме слід. Дивно, що він загубив його, залишився сам-один. Кидався між деревами вправо, вліво, а зірки гойдалися над ним, схожі на надувні кулі, — то стискувалися у об’ємі, то збільшувалися. Куди повертав Юрій, не було сліду. В тій стороні не було. Жахливий фіалковий ліс!.. Повернутися? Куди?.. Знову вліво, вліво… Нарешті слід знайдено — духмяний, пахучий слід! Юрій побіг межи стовбурів, і слід ставав усе духмяніший, духмяніший. Обернувся на стежку: справа, зліва до стежки приєднувалися інші ниточки, і Юрій виповнювався впевненістю, що все добре. А небо, земля — фіалкові, іноді у синюватій імлі. Імла висла між стовбурів, заповнювала улоговини.

Почувся цокіт — ніби копитами по бруківці. Цокіт не злякав Юрія, навпаки, порадував — Юрій був не сам. З-за повороту вискочила мураха, полинула назустріч. Це з-під її лапок чувся цокіт, і Юрій із здивуванням спостеріг, що у нього такі ж мурашині лапки і також породжують цокіт. Юрій швидше помчав назустріч родичеві. Вони ледве не зіткнулися. Зустрічний обмацав Юрія вусиками, і це звучало як “Нічого немає?”. Юрій так само вусиками відповів: “Ні!” — і вони розминулися.

Та ось Юрій учув здобич. Звернув зі сліду, рідний запах переповнював тепер ліс; можна було не боятися, що загубиш його, залишишся самотній. Здобич була поряд — Юрій відчував її теплоту і її запах, відмінний від рідного Юрію. Оббігаючи стовбури, Юрій шукав — тут десь, тут! — і нарешті натрапив на гусінь, що незграбно повзла по землі. Юрій блискавично уп’явся у неї щелепами. Гусінь засмикалась, одірвала його від землі, однак Юрій намертво стискав щелепи. Гусінь трусила ним, волочила по землі, Юрій не відставав. “До мене! До мене!” — сигналив вусиками. Допомога приспіла: двоє мурах випірнули звідкілясь, вчепилися в гусінь поряд з Юрієм, порснули кислотою. Сіре страховисько смикнулося, вигнулось, підняло усіх трьох у повітря, жбурнуло на землю, проте щелепи у жодної не розімкнулися. Юрій прискав кислотою, те ж саме робили обидва його помічники, гострий запах заполонив ліс. Гусінь звивалася, валилася на бік, на другий, та підбігали нові мурахи, упиналися в здобич. Уся гусінь була обліплена ворогами, уже не звивалася, лише смикалася. Добувачі потягнули її між стовбурів, витягнули на стежку і, заважаючи один одному, наступаючи на лапки, поволокли далі. Зустрічні мурахи учіплювалися в сіру тушу і так — купою — дотягли до мурашника. Тут Юрія стали огладжувати вусиками: “Знайшов! Знайшов!”, відокремили від купи інших, усе ще зайнятих гусінню, вштовхнули у головний вхід великого мурашника.

Зірки над головою зникли, проте і тут, у проходах, стелилися фіалкові сутінки, повороти світилися синім. “Знайшов!” — обмацували зустрічні Юрія, а він ходами мчав у глиб мурашника. Його огортав рідний чарівливий запах, обнімало тепло, і, здається, кращого вже нічого не могло бути. Однак Юрій мчав уперед. “Знайшов!” — супроводжувало його. І сам він чувся красенем і пишався: “Знайшов!” Ось уже чути: “Оу! Оу!” — хазяйка гнізда відкладає яйця. “Оу!” — фіалкова сутінь яскравішає. Зараз Юрій побачить хазяйку — він добувач, герой. “Оу!” Йому радісно і лячно водночас, він сповнений сили, заряджений енергією — так на нього впливає рідне гніздо, він готовий віддати усе, себе самого для всіх, для хазяйки. “Оу!” Зараз він побачить її. Зараз!..

Юрій розплющив очі. Усе злетіло з нього миттю. Від сонця він склепив повіки, завважив зникаючу фіалкову сутінь, у свідомості усе ще звучало, даленіючи, стихаючи: “Оу!”

Що це було? Юрій спостеріг, що лежить на землі, підхопився на ноги. Що це? Сон, дійсність?.. Серце стугоніло у грудях, як від бігу, у роті стояв присмак кислоти, запах мурашника. Було? З ним? Юрій розгублено озирнувся.

Світило сонце. Каламутно блищало джерело. Вітру не було, тепла вільгість огортала Юрія. “Було?” — запитав ще раз. Відповів: “Було!..”

Що ж це таке?

Юрій знову нахилився до води. Йому було моторошно і цікаво. Дивний фіалковий світ ще жив у його свідомості. Скільки ж світів — і яких? — у цій воді? Напитися ще? Дивно і цікаво. Юрій знову лягає на землю. Він знає — нап’ється. Що б не скоїлося — нап’ється. Розгадає таємницю джерела.

Врешті-решт нічого з ним не сталося. Можливо, привидівся сон, проте поганого не скоїлося. Ще ковток. Маленький ковток, як першого разу. Може, він знову обернеться на мураху? Побачить царицю мурашника?.. “Оу!” — звучить у нього в мозку. Нічого поганого не буде, запевняє себе. Не буде! Він уже відчуває вологу. Наблизив губи до води.

Ґедзь сідає йому на вухо. Юрій змахує рукою, збиває його. Ґедзь падає у воду, сплеск. Помутніння. Ґедзь зник. Ковток води клубком прокочується по горлу.

О пекучий, п’янкий, солодкий, жаданий смак крові! І разом з тим нестерпне відчуття голоду! О сонце, спекота, тріпотіння крил, жало, готове вп’ястися у живу плоть! І голод, голод! Голод, а тут їжа. Багато їжі! І злість! І бажання пити гарячу кров! Зараз націлитися. Зараз уп’ястися! З-з-з… Десятки таких самих спраглих в’ються поряд. Хто перший? Хто сміливіший? З-з-з… Ах-х! — посвист цупкого жорсткого волоса — посвист смерті. Вивернутися, втекти! А їжа — жива гора — ось вона! З-з-з… Сісти — значить ризикувати. Сісти — значить бути ситим. Сміливіше!.. Ах-х!.. — знову посвист. Джгут волосся цвьохнув поряд. Когось зачепило, так? Корчиться на землі? Не я! Не я! Ну сісти…

Ривок — і гаряча пахуча жадана плоть, ось вона! Вчепитися лапами у волосину. Огидна жорстка волосина, проте за неї можна триматися. Під нею тисячі пор-ямок. Потрібна лише одна ямка. Потрібна лише одна крапля крові! Жало намацало ямку. Устромити глибше, глибше! О-о! Тепле солонувате влилося у хобот. Тепер всмоктувати, ковтати! О-о! Червоні вогненні клубки — кров складається з них, як з вишень. Ковтай, ковтай! Червоні клубки, як вишні, прокочуються по стравоходу. О насолода! Життя!.. Шерсть, шкіра сіпаються, їм боляче. Ковтай, ковтай! Швидше!

Посвист. Удар. Зім’яло крила. Зверетенило, швиргонуло. О-о-о!..

Юрій через силу розплющив очі. Він корчився на землі. Кожний нерв як струна, у голові дзвеніння. Пальці скарлючилися, уп’ялися в землю.

Зі стогоном Юрій спинається на коліна, на ноги. Усе перед ним пливе, сонце в небі розгойдується, танцює. Непевною ходою на тремтячих ногах Юрій іде геть від джерела. “Не так просто… Не так безневинно… — плутаються у голові обривки думок. — Не так усе просто!..”

Юрій ледве добирається до куреня. Пес Вовчок з люттю кидається на нього.

— Вовчок! — кличе дід.

Добродушного, лінивого пса не впізнати. Шерсть на карку наїжачилася. Загризе!

— Вовчок!..

Може, від Юрія відгонить мурашиним мускусом? Трупним запахом ґедзя?

Дід Бубей проганяє пса палицею. Той лягає осторонь, гарчить. Дід запитує Юрія:

— Звідтіля?..

— Звідтіля.

Юрій нічого не розповідає Бубею. Жадібно ковтає чай, аби перебити в роті солонуватий смак.

— Хлопче?.. — запитує дід.

Юрій встає:

— До побачення.

Два дні він нікуди не виходить. Удав із себе хворого, лежить на ліжкові. “Що це було? — думає він. — Від чого? Від води?”

Перебирає в пам’яті усе, що чув, читав про воду. Про води.

Є легка вода. Є важка вода. Є жива вода і є мертва. Є цілюща. Є, мабуть, незвичайні води. У джерелі — незвичайна. Властивості її, формула невідомі Юрію, він не геолог, не хімік. Відомий результат — неймовірний, приголомшуючий. Вода розчиняє у собі організм, хоч то метелик, мураха, ґедзь. Що ще?.. Випивши такої води, людина обертається на іншу істоту. Ні, заперечує собі Юрій, людина залишається людиною. Однак відчуття, свідомість стають іншими. Як це відбувається? І тут Юрій нічого не може пояснити, він не біолог. Але те, що було з ним, разюче. Він знаходив новий світ.

Скільки див на землі, думає Юрій, незнаних, невідкритих. Психіка комах, звірів і птахів, наприклад. Зоопсихіка. Ніким ще не започаткована наука. Що вона може дати людині?.. Думки Юрія знову повертаються до джерела. Непийвода! Попередження у назві, заперечення, навіть страх. Перед чим страх? Перед невідомим. Люди знають про це. Але неправильно розуміють саме явище. Перевертні, відьми — усе це дурниці. Є проблема, загадка. У який спосіб свідомість однієї істоти передається іншій?

Артем не приїжджав. На буровій усували аварію.

На третій день після події біля джерела — на десятий перебування у Тарханівці — Юрій вийшов з дому у другій половині дня. Погода була така ж сама, ясна; безхмарне небо світилося шовковою синню. У зеніті кружляли беркути.

Юрій пішов не через ліс, а стежкою на городи.

— Чому довго не приходив? — запитав Бубей.

— Прихворів, — сказав Юрій.

— Посидь, — сказав дід.

І рушив лише йому помітною стежкою у глиб городу. Юрій залишився біля куреня. Вовчок лежав віддалік.

— Вовчок! — покликав Юрій.

Пес не ворухнувся, не підійшов.

— За віщо ти на мене так? — запитав Юрій і розсміявся: що це він — собаку припрошує.

Повернувся Бубей. Виклав з кишені десяток огірків.

— Перші.

Їв і розмовляв Юрій мало. Видно було, що його заполонила якась думка.

— Про що ти, хлопче? — запитав Бубей.

— Дай мені, діду, рушницю. До вечора, — попросив Юрій.

— Навіщо?

— До лісу піду.

— Сезон не мисливський, — сказав дід.

— Та я так… — невизначено сказав Юрій. — Для виду.

— Якщо так, візьми. Ні лисиць, ні зайців не стріляй, оштрафують.

— Гаразд, — пообіцяв Юрій і взяв рушницю.

Проминув городи, звернув на гору, до джерела.

— Куди? — крикнув дід від куреня.

Юрій махнув рукою.

Якийсь час він блукав довкола джерела без особливих намірів. Рушниця висіла на плечі, він забув про неї. Але це тільки здавалося, що він забув. Думка працювала у голові і остаточно сказала “так”, коли Юрій завважив на верхівці сосни беркута. Птах відпочивав, зрідка чепурився, пригладжуючи дзьобом пір’я. Юрій підстрелив беркута — перебив крило. Довго нишпорив у кущах, поки не знайшов птаха, а коли знайшов, накинув на нього піджак, вибрався з гущавини на галяву.

Це була знайома галява з джерелом Непийвода. Юрій з підбитим птахом у руках присів на камінь. Замислився.

Після заходу сонця він не повернувся до багаття. На ніч не прийшов додому.

Не повернувся вранці і на обід наступного дня. Увечері оголосили розшук зниклого студента.

Докотилася тривожна звістка і до Бубея. Він узяв Вовчка і рушив до джерела. Тут, біля води, він побачив рушницю і одяг Юрія. Піджак лежав осторонь неушкоджений. Штани, сорочка студента перетворилися на купу ганчір’я, мовби хтось зумисне шматував тканину на стрічки, смуги. Тут же валялися два-три пера беркута.

Рушницю і одяг Бубей відніс у сільраду.

Юрія знайшли наприкінці третього дня. Знайшов Вовчок під скелею, у непролазній хащі, куди привів людей. Кущі були понівечені, зім’яті, ніби Юрій вилежувався на них або впав з висоти. Руки, ноги студента були поломані, сам він був непритомний.

Дорогою до лікарні марив:

— Яке сонце… Простір! І небо глибоке, синє…

Коли його клали на операційний стіл, у нього незручно підвернулася рука. Юрій зронив ще одне слово:

— Крило-о!..

ШРОТИНКА

Вечір згустився до темряви, і лише за деревами саду, за лісом, маковіла, гаснучи, оранжева зоря. Коли ж на веранді запалили світло, зоря зникла, сходинки веранди потонули у мороці, ніби в океанській глибині, де невиразно, як водорості, бовваніли гілки яблунь. Зате стіл, застелений скатертиною, сліпучо спалахнув, чайні чашки, ваза з варенням заблищали, як пригорща самоцвітів.

— Завжди так, — сказала Надія Юріївна. — Увімкнеш світло — і робиться затишно і весело. Чудово, Ваню!..

Іван Федорович мовчки вмощувався за столом. Експресія у словах дружини його мало зачіпала. Йому хотілося свіжого гарячого чаю. День, як завше, видався багатослівний і клопітний: розпочиналася іспитова сесія, консультації, колоквіуми. Усе це втомлювало його, Фастова, доцента кафедри біохімії. Під вечір Іван Федорович ледве тримався на ногах. А тут ще поїздка на дачу — поки дістанешся, тільки й бажань, що попоїсти і відпочити.

— Дімо! — погукала тим часом Надія Юріївна. — До чаю!

Груша, хатня робітниця Фастових, внесла самовар, поставила на середину столу. Фастови пили чай по-російськи: з самовара, з блюдець. Це не було купецькою звичкою — мода. Самовари були на усіх околишніх дачах, пасти задніх Фастовим не хотілося.

— Спасибі, Грушо, — сказала Надія Юріївна.

Увійшов дев’ятирічний Діма. Кишені його штанів підозріло відстовбурчувалися.

— Знову яблука? — запитала Надія Юріївна. — Скільки разів сказано — не їж зелені!

Діма поморгав оченятами, примостився поруч з батьком.

Надія Юріївна заходилася розливати чай.

— Як там Світлана Петрівна? — запитувала у чоловіка. — Марія Георгіївна повернулася з відпустки?

Цікавилася вона дружинами співробітників Івана Федоровича. Світлана Петрівна до всього її далека родичка, а до Марії Георгіївни у неї інтерес особливий: Марія Георгіївна мусить повернутися з довготривалої поїздки до Фінляндії.

— Марія Георгіївна повернулася, — відповів Іван Федорович.

— От кому щастя! — сказала Надія Юріївна. — Привезла, либонь…

Як і кожна жінка, Надія Юріївна була небайдужа до убрання.

Іван Федорович знав уподобання дружини, звик до подібних запитань, отож пустив її слова повз вуха.

Настала пауза, тиша, яку порушувало тільки голосне присьорбування: Діма з очевидним задоволенням попивав з блюдечка чай.

— Дімо!.. — сказала Надія Юріївна і суворо глипнула на сина.

Той облишив пити, підлив з чашки у блюдце. Надія Юріївна повернулася до чоловіка, щоб продовжити розпитування, і голосно зойкнула:

— Ой!..

Іван Федорович і Діма одірвалися від чаю, звели на неї очі. Обличчя Надії Юріївни перекривилося, зубами вона прикусила губу від болю, повільно розверталася боком, щоб глянути чи то у сад, чи то на щось невідоме позад себе.

— Що з тобою? — запитав Іван Федорович.

Надія Юріївна обернулася спиною до чоловіка і сина — при цьому вона завела руку назад, обмацуючи щось, — Іван Федорович і Діма помітили, як на білій блузці з-під її пальців текла кров.

— Тебе поранено? — підхопився Іван Федорович.

— Мамо!.. — Діма також став на рівні.

— Ой!.. — проказала ще раз Надія Юріївна, піднесла пальці до очей і, завваживши кров, повільно опустилася обличчям на стіл. — Що це, Ваню? — запитала.

Іван Федорович уже стояв біля неї, розглядав пляму на блузці. Відтак обернувся в бік саду, подивився у темряву.

— Що це, Ваню?.. — повторила Надія Юріївна.

— Спокійно, — сказав Іван Федорович й одразу ж, відповідаючи на запитання дружини, признався: — Сам не знаю, що це.

Обернувся до дверей, що вели у кімнату, гукнув:

— Грушо!

Груша з’явилася негайно.

— Бинт! — сказав він. — І йод! І зараз же зателефонуй у “Швидку допомогу”!

— Що сталося? — запитала Груша, завваживши Надію Юріївну, котра схилялася над столом.

— Бинт негайно! — крикнув їй Іван Федорович.

За хвилину бинт і склянка з йодом були в його руках. Груша гайнула до телефону. Іван Федорович і Діма відвели Надію Юріївну до кімнати і тут поклали на диван.

— Це небезпечно? — запитала Надія Юріївна.

“Швидка” мусить прибути з Москви, від Москви до дачного селища сорок кілометрів, прикидав Іван Федорович. Лікарі приїдуть не раніше, ніж через півгодини.

— Боляче? — запитав дружину.

— Боляче, — відповіла Надія Юріївна.

— Потерпи, — сказав Іван Федорович.

А Діма запитав, як допіру запитувала Надія Юріївна:

— Що це?

“Поранення, — думав Іван Федорович, — кульове. Очевидно, з малокаліберки. Розвелося цих мисливців — уночі і то немає спокою… А дружина молодець — не рюмсає, не учиняє істерику”. Проте Надія Юріївна мовила роздратовано:

— Ти можеш відповісти синові?..

Іван Федорович сказав Дімці:

— Марш звідсіля, тут тобі не місце!

Оголив ранку трохи нижче білих ґудзиків ліфчика, помастив довкола йодом. Надія Юріївна знову заойкала.

— Терпи, — сказав Іван Федорович і заходився накладати на рану бинт.

Дімка стояв у дверях кімнати і витріщався. Іван Федорович зиркнув на нього, однак промовчав. Увійшла Груша.

— Скоро приїдуть, — сказала вона. — Дайте-но я, — узяла котушку бинта з рук Івана Федоровича.

“Швидка” приїхала не через півгодини і навіть не через годину — майже через дві години. На обурене запитання Івана Федоровича лікар — “Ольга Яківна”, — відрекомендувалась вона, як тільки увійшла до кімнати, — відповіла:

— Ви у нас не одні. Машини були у розгоні.

Тої ж миті обернулась до хворої:

— Що у вас?

Через п’ять хвилин з-під білої шовковистої шкіри Надії Юріївни було вийнято шротинку.

— От і все! — сказала Ольга Яківна. — Звичайнісінька шротинка. Однак вам пощастило, — усміхнулася до Надії Юріївни, — стріляли, певно, здалеку, шріт був при кінці льоту. Могло бути гірше.

— Негідники!.. — вилаявся Іван Федорович на адресу мисливців.

— Так, — підхопила Ольга Яківна, — стільки нещасних випадків!..

Ранку було прочищено, заклеєно. Надії Юріївні увели кубик протиправцевої цілющої сироватки.

— Не хвилюйтесь, не турбуйтесь, — проказувала на прощання Ольга Яківна. — Через три дні як рукою зніме.

Іван Федорович дякував Ользі Яківні. Надія Юріївна також дякувала. Діма дякував, Груша дякувала. А коли дорослі рушили проводжати лікаря до машини і Надія Юріївна також вийшла, Дімка згріб шротинку, що лежала на білому бинті, і поклав її до кишені.

Таким був початок найвизначнішої події, що приголомшила землян у останній чверті двадцять першого століття.

Надалі події розвивалися певний час приховано, нічого не обіцяючи, не хвилюючи оточуючих, а тим паче людство.

Ранка на спині Надії Юріївни загоїлася. Після неї справді залишилася цяточка, як і передрікала Ольга Яківна, рубчик. У родині Фастових перестали обговорювати пригоду зі шротинкою. Тим більше, що остання того ж вечора зникла — так принаймні вирішили дорослі.

— Надю, — запитав тоді Іван Федорович, — тут була шротинка, де вона?

— Чи до цього мені, Ваню!.. — з досадою відповіла Надія Юріївна. — Очі б мої не дивилися!

Дімку ще від машини одіслали спати, шротинку не шукали — все одно не визначиш, з якої вона рушниці, не знайдеш мисливців. Засинаючи, Іван Федорович звернув було увагу на деталь: ніякого пострілу, коли пили чай, він не чув. Слід було запитати у Дімки, чи він не чув. Однак це запитання Іван Федорович приспав, і на тому все й скінчилося.

У вересні Фастови переїхали до міста, метушні у житті побільшало. Дімка пішов до школи. У Івана Федоровича додалося роботи в лабораторії. Потекло звичне, буденне життя.

І лише в листопаді Надія Юріївна відчула, що нездужає. Точніше, завважила це не вона, а Марія Георгіївна.

— Надю, — сказала вона, — ти схудла. У тебе перемінився колір обличчя. Захворіла?

— Так, легке нездужання… — призналась Надія Юріївна.

— А як апетит? — запитала Марія Георгіївна.

— Апетит хороший.

— Більше гуляй на повітрі, — порадила Марія Георгіївна. — Лижі ти зовсім закинула, а була ж спортсменка.

Надія Юріївна сумовито усміхнулася: мало що було в молодості?

— Ходімо в театр, — запропонувала Марія Георгіївна. — У мене два квитки. Один… — тихенько зітхнула, — зайвий.

Надія Юріївна погодилася.

П’єсу вона дивилася неуважно, мало звертала уваги на довірчий шепіт подруги у антракті — плітки. Здається, шкодувала, що пішла, краще було б посидіти вдома.

— Ти якась дивна, — відзначила Марія Георгіївна, — без вогнику. Що у тебе в роті?

— Ґудзик…

— Ану покажи.

Надія Юріївна виплюнула у кулак ґудзик, показала подрузі. Ґудзик був жерстяний, давній, добре-таки обсмоктаний.

— Що це ти?.. — здивувалася Марія Георгіївна.

— Не знаю, — відповіла Надія Юріївна.

— Так і смокчеш?

— Смокчу.

Марія Георгіївна здивувалася ще більше. Сказала:

— Таку гидоту…

Ґудзик справді був не з кращих. Проте Надія Юріївна спокійнісінько вкинула його у рот.

— Надю!

— Хочеться, — сказала Надія Юріївна.

— Давно?

— Та вже з місяць…

Буває, що діти їдять вапно зі стін, яку-не-будь траву. Це Марія Георгіївна знала. А тут залізний ґудзик. Може, Надя завагітніла?

Порозмовляли на цю тему.

— Здається, ні, — сказала Надія Юріївна.

— Значить, у твоєму організмі не вистачає заліза, — зробила висновок Марія Георгіївна.

Надія Юріївна поповодила язиком у роті ґудзик, відповіла:

— Мабуть, не вистачає.

— Їж побільше яблук і помідорів, — порадила Марія Георгіївна.

— Яблука їм.

— Надю!..

Вони вже повернулися до залу після антракту, сіли. Марія Георгіївна скоса глипнула на подругу:

— Ти якась дивна.

— Повторюєшся, — відповіла Надія Юріївна. Підняли завісу, і обидві подруги додивилися дію без цікавості.

Ґудзик у роті Надії Юріївни помітив і Іван Федорович.

— Так і смокчеш? — покрутив ґудзик у руках.

— Смокчу, — відповіла Надія Юріївна.

— Облиш, — порадив чоловік.

Надія Юріївна взяла у нього ґудзик, поклала у рот під язик.

Іван Федорович подивився на дружину уважніше: зблідла, нижче скронь з’явилися западини — схудла.

— Завтра ж відвідай лікаря, — сказав він.

— Навіщо?

— Що у тебе за манія — смоктати ґудзик? — обурився Іван Федорович.

— А лікар чим допоможе?

— Порадить щось. Може, у тебе недокрів’я.

— Ще чого… — сказала Надія Юріївна. Але до лікаря піти погодилася.

— Ну то як? — запитав Іван Федорович увечері, повернувшись з роботи.

— Обслухала, обстукала, — заходилася розповідати Надія Юріївна. — Каже: ви здорові.

— А ґудзик? Ти сказала про ґудзик?

Розмовляючи з чоловіком, Надія Юріївна тримала ґудзик у руці.

— Сказала.

— І що? — нетерпляче запитав Іван Федорович.

— Нічого особливого. Нестача в організмі заліза.

— Боже правий! — вигукнув Іван Федорович. — І ти говориш про це так спокійно!

— Прописала таблетки Бло, феромід, — розповідала далі Надія Юріївна. — І більше, каже, їжте шпинату і буряку. У сирому вигляді.

— У сирому вигляді!.. — скрикнув Іван Федорович. — Ти хвора?

— Здорова. Сказала ж лікар…

Щодня Груша подавала їй тертий шпинат і буряк. Надія Юріївна слухняно з’їдала і перше, і друге. Проте найбільшу насолоду їй давав залізний ґудзик, обсмоктаний уже наполовину.

Іван Федорович був стурбований. Попри всю зайнятість роботою, він не міг не завважити, що здоров’я дружини погіршується. Надія Юріївна худла, у неї з’явилася апатія — навіть розмовляти їй не хотілося. Щоразу, приїжджаючи з роботи, Іван Федорович запитував:

— Ну як?

— Нічого, — відповідала Надія Юріївна однозначно.

— У санаторій поїдеш?

— Не хочу.

— Надю!

— Не дивись на мене так, — відказувала Надія Юріївна.

У січні Іван Федорович здійснив давню мрію — перейшов з викладацької роботи на дослідницьку, став завідуючим лабораторією. Робота над дисертацією проходила успішно і наближалася до заключної стадії. Залишалося поставити ряд дослідів, працював Іван Федорович у галузі вивчення мозку, була виготовлена найчутливіша апаратура по біострумах. Траплялося, Іван Федорович забував про те, що у нього є дім, — обідав в інституті, спав у лабораторії. Природно, Надія Юріївна була від цього не в захопленні, однак Іван Федорович умів заспокоювати дружину: врешті-решт головне, проказував він, робота.

— Це ненадовго, Надійко. Через місяць звільнюся. Навіть візьму відпустку, якщо хочеш. Як твій ґудзик? — пробував жартувати.

— Помовч!.. — говорила Надія Юріївна.

Якась рівновага у її організмі встановилася: худнути вона перестала. Як і раніше, їла шпинат і буряк — нестача заліза в організмі відчувалася. Однак тепер за порадою близьких Надія Юріївна більше їла м’яса, яєць, і всі мали надію, що йдеться до перелому, Надя нарешті стане одужувати.

Так гадав і Іван Федорович. Наліг на роботу, тижнями не з’являвся вдома.

У такий-от час, маючи потребу в грошах, Надія Юріївна завітала до чоловіка в лабораторію.

— Ти, Надю! — він одірвався від приладів. — Сідай. Я миттю.

Надія Юріївна присіла на стілець. Чоловік длубався в апаратурі.

— Що таке? — бурчав він. — Звідкіля поле? Не було нічого — і раптом…

Надія Юріївна сиділа на стільці, ждала, коли Іван Федорович звільниться.

— Не збагну… — мурмотів той. — Звідки фон? Безперечно, наведений. Не було ж хвилину тому!

Надії Юріївні набридло сидіти. Вона встала, підійшла до шаф глянути на прилади.

— А… — задоволено сказав Іван Федорович. — Чисто, ніяких перешкод. Надю!

Надія Юріївна підійшла.

— Я геть забув, — признався Іван Федорович. — Зарплату одержав. Ось гроші.

При цьому він випадково глипнув на прилади і вилаявся:

— Що за чортівня! Вибач… — обернувся до дружини. — Не ладиться тут, в апаратурі.

Знову став поратися коло приладів. Надія Юріївна занудьгувала, відійшла до вікна. Неподалік від лабораторії був невеличкий сквер, з дитячого садка вивели малюків на прогулянку.

— Надю! — покликав Іван Федорович.

Надія Юріївна підійшла.

— Ось гроші, — витягнув він нарешті з кишені.

Передаючи дружині конверт, скоса позиркував на стрілки, на лічильники. Щось там знову не ладилося.

— Фокуси! Прямо фокуси! — невдоволено вигукнув Іван Федорович.

Надія Юріївна узяла гроші, рушила до виходу. Вона вже була біля дверей, коли Іван Федорович погукав:

— Надю!

Надія Юріївна озирнулася. Чоловік стояв, зігнувшись над столом.

— Вернись, будь ласка. Надія Юріївна вернулася.

— А-а-а… — протягнув Іван Федорович, не відриваючись від приладів.

— Чого тобі? — запитала Надія Юріївна.

— Відійди… — Іван Федорович не відривав очей від апаратури.

Надія Юріївна відійшла.

— Підійди!

Надія Юріївна невпевнено підійшла.

— Он воно що! — сказав Іван Федорович. — Відійди!

— Ти що, Ваню, вважаєш мене маятником? — запитала Надія Юріївна. — Туди-сюди…

— Відійди! — Іван Федорович продовжував стояти до неї спиною, вдивлявся у прилади.

Надія Юріївна стенула плечима, рушила до дверей.

— Надю!..

Це був крик. Так Архімед кричав: “Еврика!”

Надія Юріївна злякано озирнулася.

Чоловік дивився на неї великими очима і вже не кричав — шептав:

— Підійди ще раз…

Надія Юріївна по-справжньому злякалася, повільно рушила до нього. Він озирнувся на прилади, потім на неї і раптом опустився на стілець, на якому щойно сиділа Надія Юріївна. Обличчя його було бліде.

— Тобі погано? — схилилася до нього Надія Юріївна.

— Ні, ні, Надю… — проказав він скоромовкою. — Дай подумати. Дай мені подумати.

Знову глипнув на прилади.

— У чому річ? — запитала Надія Юріївна.

— У чому річ? — перепитав він. — У тім-то й річ, у чому річ…

— Іване Федоровичу! — Надія Юріївна готова була розсердитися.

— У тім і річ… — машинально повторював Іван Федорович. Зиркнув на дружину і сказав: — Ти випромінюєш!

— Що випромінюю? — настрашено запитала Надія Юріївна.

— Випромінюєш і все!.. — Іван Федорович був розгублений.

— Поясни,Ваню, — лагідно попросила Надія Юріївна

— Ніби у тобі працюють, знаєш… сто потужних радіостанцій одразу, — пояснив Іван Федорович.

Надія Юріївна не знайшлася, що відповісти чоловікові.

— Феномен якийсь… — дивився на дружину Іван Федорович.

— Дурниці, — нарешті мовила Надія Юріївна.

— Тебе необхідно обстежити, — сказав чоловік. І додав: — Неймовірно!

Надія Юріївна повернулась і мовчки вийшла з лабораторії.

Того дня Іван Федорович приїхав додому рано і негайно став розпитувати дружину: як самопочуття, чи є покращення, як вона харчується, чим, що з ґудзиком. Надія Юріївна відповідала, показала ґудзик — тонесеньку пластинку: обсмоктала майже весь.

— Так… — кивав при цьому головою Іван Федорович. — Так…

Він стільки разів повторив оце “так”, що Надія Юріївна роздратувалася і запитала, до чого він хилить.

— Бачиш… — Іван Федорович не знаходив потрібних слів.

— Нічого не бачу! — сказала дружина. — Морок!

— Правильно, — погодився Іван Федорович. — Морок.

— Що все це означає?

— Ти суцільне випромінювання, — сказав нарешті Іван Федорович. — Прилади ніби з’їхали з глузду. Струми мозку у порівнянні з твоїм випромінюванням — невиразний шепіт.

Надія Юріївна слухала.

— От я і думаю: у чім річ? — продовжував Іван Федорович. — Може, ти залізом перенаситилася? Залізо, воно, знаєш, має магнітні властивості… Ти не хвилюйся, будь ласка! — запевнив він, спостерігши, як дивиться на нього Надія Юріївна. — Нічого страшного немає, навіть якщо ти й намагнітилася.

— Досить! — урвала розмову Надія Юріївна. — Скоро ти скажеш, що твоя дружина — слюсарна майстерня. Так?

Іван Федорович так не думав. Він просто не знав, що думати.

Вирішили, що необхідно знову йти до лікарів.

У поліклініці Надії Юріївні запропонували пройти аналізи.

— Ось талончик на кров. Це можна сьогодні. Спустіться униз, в кабінет одинадцятий.

Надія Юріївна здала на аналіз кров.

— Приходьте завтра, — сказали їй, — о дев’ятій ранку.

Проте дивовижні події розгорнулися раніше.

Лаборант Вятлов закінчив аналіз крові Надії Юріївни о першій годині дня. В чверть на другу він зайшов до головного лікаря Сергія Наумовича.

— Дивно, — сказав з порога. — Знаєте, що я виявив у крові Фастової?

Сергій Наумович підняв голову від паперів.

— Не повірите! — сказав Вятлов.

Сергій Наумович мовчки ждав.

— Спустіться, гляньте самі!

Чи то подив у очах Вятлова, чи то зухвальство, так подумав Сергій Наумович, з яким Вятлов увійшов до головного лікаря: не кожен і не з усякого приводу зважиться турбувати Сергія Наумовича та ще запрошувати його до мікроскопа, — підказали головному лікарю, що у лаборанта є для цього підстави. Сергій Наумович встав і рушив слідом за Вятловим.

Так вони і йшли — лаборант попереду, головлікар за ним, якась невидима нитка поєднувала обох. Лаборант був стурбований, це можна було помітити по його напружено розпрямленій спині; головний лікар ступав важко, у ході відчувалися його шістдесят вісім років, і ще давалася взнаки стурбованість, яка перейшла до нього від лаборанта. Варто було б усьому світові подивитися, як вони йшли — лаборант і Сергій Наумович. Проте світ поки що нічого не знав, хоча стрілки годинників уже відлічували секунди епохального часу.

У маленькій тісній лабораторії нікого не було. Мікроскоп стояв біля вікна, у затискачах блищало скельце з невеличкою іржавою цяточкою. Сергій Наумович підійшов до мікроскопа, торкнувся гвинта, трохи підняв тубус, приміряючи до свого зору.

Те, що він побачив, виходило за межі ймовірного. Сергій Наумович одірвався від мікроскопа, протер очі. Знову схилився, злегенька ворухнув гвинт. На іржавому коричневому тлі крові у двохсоткратному збільшенні лінз Сергій Наумович уздрів виблискуючі металом уламки машин: триби, колеса, гнуті скоби і важелі.

— Що це? — запитав Сергій Наумович.

— Третя проба, — відповів Вятлов.

Він витягнув з-під мікроскопа скельце з іржавою цяточкою. Дістав з коробки інше, чисте. Витиснув з мензурки на нього краплю крові, знову помістив під тубус.

Сергій Наумович припав до окуляра. Побачив він те ж саме: триби, металеві деталі. І ще він завважив — ні, не привид, не фантом — мініатюрний підводний човен…

Справді, це було неймовірно. За довгу практику Сергій Наумович нічого подібного не спостерігав.

— Чия кров? — запитав він, не одриваючись від окуляра.

— Фастової… Надії Юріївни, — лаборант глипнув на аркушик паперу.

— Дружини Івана Федоровича Фастова?

Лаборант Івана Федоровича не знав. Сергій Наумович знав. Звідсіля ж, з лабораторії, він подзвонив Івану Федоровичу.

Через півгодини той приїхав.

— Погляньте, — сказав йому головний лікар.

Гостей виявили через тиждень за допомогою мікроскопа, що давав збільшення у шістсот разів. Схожими на людей вони не були: голова, тулуб з двома рядами щупалець — один ряд вгору, другий униз. Побачили їхні міста, заводи.

Надії Юріївні довелося витерпіти купу обстежень. Для неї самої відвели цілий поверх заміської лікарні. Палати перетворили на лабораторії, нижній поверх — у помешкання для наукових співробітників. Надію Юріївну оглядали, обстукували, просвічували, опитували, обстежували, переобстежували, досліджували… Нею захоплювалися, її возхваляли, страшилися. Все це вона переносила терпляче і мовчки — слухняний кролик науки.

Висновки були приголомшливі: у тілі Надії Юріївни оселилася позаземна цивілізація.

— Як?.. — було загальне запитання та інші запитання. — Звідки? Відколи? Чому?

Все це з’ясовувалося і врешті-решт з’ясується. Але як увійти в контакт з пришельцями? Хто вони?

— Радіо! — запропонував Іван Федорович.

Справді, Надія Юріївна випромінювала зливу радіохвиль. Цивілізація у її тілі оселилася з усіма зручностями, включаючи телебачення.

Було визначено частоту радіохвиль, діапазони. Передачі велися на мікрохвилях. Аналогічної апаратури людство не мало. Техніки одразу ж створили необхідні прилади — приймачі, телевізори. І почули голос гомункулів — пришельців назвали гомункулами, побачили їх самих.

Найбільше вразило землян, що гості пречудово улаштувалися в людському організмі. Лімфа крові була для них живильною речовиною. Кисень для технічних потреб вони добували з червоних тілець, не знищуючи, проте, їх, а висмоктуючи атоми кисню то з одного, то з іншого еритроцита. З лімфи вони одержували кислоти, метали, серед них і залізо для машин: їхня цивілізація виявилася технічною.

На екранах телевізорів можна було бачити їхні інформаційні передачі, мистецтво. Гомункули виявилися істотами діяльними і життєрадісними. Життєвий простір вони освоювали енергійно, не зустрічаючи опору. Антитіла були нейтральними до них, фагоцити не чіпали, мікроби не уражали. Чому? Таких “чому” було мільйон.

Міста-колонії вони заснували у легенях Надії Юріївни, під лівою лопаткою, там, де залишився рубчик після поранення шротинкою. Міста виявили за допомогою рентгенівського просвічування, вони мали вигляд округлих цяточок з поперечними і поздовжніми смугами: це були вулиці й проспекти. Засобом пересування слугували закриті човни, схожі на наші підводні, і відкриті човни-гондоли. Пересувалися за допомогою течії крові, віддавали перевагу артеріальній крові, однак могли рухатися і проти течії: човни були обладнані моторами.

Телепередачі у них, особливо розважальні, дуже потішні: по-перше, йшли цілодобово (гомункули не знали сну), по-друге, перевага віддавалася танцям, груповим і сольним, з витіюватими рухами рук і ніг. Розігрувалися сцени з декораціями, схоже, детективні, тому що одні гомункули ганялися за іншими, а ті кидалися навтікача і ховалися. Усе це супроводжувалося своєрідною музикою — електронною. Музичних інструментів, здається, гомункули не мали: звучали електричні та магнітні поля. Металургія у них атомна: виготовляли машини і механізми з атомів заліза та інших металів, видобуваючи їх з тіла Надії Юріївни. При цьому жодних відходів термічної обробки не помічалося: атоми сполучалися за програмою, і утворювалася деталь чи машина, на думку землян, так швидко, що можна було позаздрити.

Час у гомункулів був не наш — інший. За спостереженнями, кожна особа жила сім-вісім днів. Кожна наша година тривала у них приблизно рік.

Звідки гомункули з’явилися, так і залишилося загадкою. Не викликало сумніву, що їхня планета покрита океаном, який розчинив усі речовини. У людській крові вони опинилися ніби в рідній стихії. До всього кров за складом — рідна сестра океанській воді. Що стосується розміру їхньої планети, — велика вона чи маленька, — судити також неможливо. Наша Земля велика, мікроорганізми живуть на ній разом з людьми. Можливо, цивілізація гомункулів виникла у середовищі мікроорганізмів.

Питання про те, як увійти з гомункулами у контакт, виникло одразу ж, як тільки їх було виявлено. Проте виникло й інше питання, — боже, скільки цих питань! — як зберегти здоров’я Надії Юріївни? Гомункули могли розселитися — і розселялися — по всьому тілу. Могли висмоктати з Надії Юріївни усі соки. Жінці призначили посилене харчування. Взагалі-то Надія Юріївна була здорова, не рахуючи деякої апатії та посиленого апетиту, однак їй набридли дослідження, надокучила лікарня. Коли ж їй повідомили, що мікроби, та ще розумні, розселилися у її м’язах і печінці, вона відповіла:

— Покладаюсь на медицину. Вона виселить їх звідти.

Ясна річ, потрібно було їх виселити.

Знову питання: як?

Може, знищити?

Цивілізацію?..

Розпочати переговори було єдиним розумним рішенням. Тим більше, що це обіцяло землянам безліч вигод: контакт обіцяв відкриття у медицині, в космонавтиці, астрономії.

Проблему контакту розв’язали за допомогою радіо, телебачення — електроніки.

Було помічено, що теле— і радіопередачі, особливо інформаційні, розпочинаються у гомункулів одними й тими ж фразами. Виникло цілком слушне припущення, що ці фрази еквівалентні нашим. На початку: “Шановні радіослухачі, розпочинаємо останні новини”. Наприкінці: “До побачення, до скорої зустрічі!”

Електронні лічильно-вирішні пристрої підтвердили, що це так. Був знайдений ключ до освоєння мови гомункулів.

Коли накопичився достатній запас слів і була сконструйована передавальна апаратура, до гомункулів звернулися зі звичною для них вступною фразою:

— Шановні радіослухачі!

Який переполох знявся у стані пришельців, коли електронна машина передала через їхні радіостанції цю фразу! Можливо, від несподіванки, можливо, тому, що фраза пролунала надзвичайно голосно, гомункули буквально попадали з ніг. Грім із ясного неба!

Однак це деталь. Контакт удався, розпочалися розмови.

— Хто ви? — запитали земляни — запитання з виду просте і зрозуміле.

— А хто ви? — запитали гомункули.

Хто ми? Надія Юріївна? Людство? Вінець творіння?..

Отак-то ставити прості запитання: гомункули також вважали себе вінцем творіння.

По заслузі.

Друге запитання було таке:

— Звідки ви?

Гомункули відповіли:

— Навіщо вам це знати?

У пришельців був характер!

Терпіння. Розпочалися багатослівні пояснення, хто ми такі.

— Як ви з’явилися у нас? — запитали земляни.

— На цьому острові?.. — запитали пришельці.

Надію Юріївну вони мали за острів! Розмова провадилася у присутності Надії Юріївни, і вона обурилася:

— Яке нахабство!

Її попросили мовчати. Гомункулам пояснили, що вони у людському тілі.

— Цей острів — людина? — запитали вони.

— Людина, — підтвердили земляни.

— Така велика?..

— Усі люди великі.

— Скільки вас? — запитали гомункули.

— П’ять мільярдів. А вас скільки?

— У тілі?

— Так, у тілі.

— Двісті сімнадцять.

— Мільярдів?..

Електроніка переклала відповідь:

— Штук.

Потім гомункули запитали:

— У кожному з вас можна жити, як у цьому тілі?

Запитання примусило замислитися: чи немає тут небезпеки для людства?

— Бачите… — Як їм пояснити, що вони ведуть у тілі паразитичний спосіб життя? Хтось вигадав, нейтральний хід: — Вам слід вийти з тіла.

Відповідь надійшла одразу:

— Нам і тут добре.

Ще б пак — на усьому готовенькому!

Розпочалася дуже довга розмова про те, що тіло можна довести до виснаження, використовуючи його соки для заводів і міст. Тіло може померти, а разом з ним загинуть і гомункули.

Поміркувавши трохи, пришельці відповіли:

— Можна переселитися…

Скидалося на те, що пришельців не так-то легко переконати в очевидних для нас речах. Тоді їм сказали:

— Подумайте про етику.

— Що таке етика? — запитали гомункули.

Довелося дуже довго роз’яснювати, що вторгнення у чужий світ всупереч бажанню і волі господарів не зовсім приємна річ. І про те, що людина, в тілі якої вони оселилися, страждає, а страждання і насильство — речі погані, і це, мабуть, зрозуміло будь-якій розумній істоті.

Гомункули подумали і запитали:

— А позбавляти нас корабля, на якому ми прилетіли, — це етично?..

У таборі землян розгубилися: який ще корабель? Який корабель?.. Поки лунали ці вигуки, зблискували здивовані погляди, гомункули висунули вимогу:

— Віддайте корабель.

Земляни нічого на це відповісти не могли, гомункули повторили:

— Віддайте корабель, і ми відлетимо.

Тоді Іван Федорович і Надія Юріївна згадали про чаєпиття на веранді, про поранення — пригода ця у вервечці незвичайних подій була забута. Згадали про лікаря “швидкої допомоги” Ольгу Яківну, про шротинку, яку вона вийняла з-під шкіри на спині Надії Юріївни. Певно, шротинка і є корабель.

Де вона?

Згадали, що Ольга Яківна поклала її на кусок бинта біля ліжка у спальні. Куди поділася шротинка звідти, не могли згадати.

Покликали хатню робітницю Грушу. Груша запевняла і божилася, що шротинки не бачила.

— Може, вимела зі сміттям?..

— Та ні, — відхрещувалася Груша. — Бачити не бачила!

Покликали Дімку.

Уже з першого запитання очі у хлопчика забігали. Дімка разів зо два хлюпнув носом, однак змовчав.

— Хлопчику… — умовляли його.

Дімка стояв, прикидав у думці: подумаєш — шротинка. Інша річ знайти гільзу з порохом, з кулею або, на гірший випадок, осколок міни, що заіржавів у землі.

— Згадай, хлопчику, — просили члени комісії.

Ні, думав Дімка, увесь цей люд не розуміє цінності справжніх речей. От би знайти запальничку часів Великої Вітчизняної війни. Знаходять же хлопці…

— Ти, здається, останнім виходив із спальні, — нагадав йому батько. Інтонація була улеслива, м’яка за аналогією з іншими випадками, згадав Дімка, не обіцяла нічого доброго. Краще признатися.

— Я її в кишеню поклав, — сказав Дімка.

— У яку кишеню? — запитав батько.

— З яблуками.

— Яких штанів?..

Довелося напружити пам’ять.

— Синіх, у смужку.

— Там вона і лежить?

Дімка знову похлюпав носом:

— Не знаю.

Ясна річ, члени комісії, у присутності яких провадився допит, переходили од відчаю до надії і від надії до відчаю. Тим більше, що гомункули заявили ультимативно: “Ніяких розмов. Віддайте корабель!”

— Дімо, — сказали йому, — від цієї шротинки залежить життя або смерть твоєї матері. Розумієш? Шротинку необхідно знайти.

Тим часом відомості про гомункулів просочилися на сторінки газет. Полоси рясніли заголовками один дивовижніший від іншого: “Жінка-галактика”, “Звідки пришельці?”, “Ультиматум: не відлетимо, поки не буде знайдено корабель”, “Де корабель?..”

Обговорювалися подробиці: їх усього двісті сімнадцять осіб. Невже земна техніка безсила проти жменьки нахаб?.. Як вони живуть? Придивіться, як вони живуть! У їхніх містах два-три десятки осіб. Кожна обіймає цілий квартал!..

Справді, гомункули жили вільготно — навіщо їм такий розмах? У них атомна металургія. Заводом-містом управляють троє гомункулів. Металургії та автоматиці треба в них учитися.

Проте навчати землян, навіть розмовляти з ними гомункули, схоже, не мали жодного бажання, їх образили і вивели з рівноваги три положення: натяк, що вони ведуть паразитичний спосіб життя за рахунок Надії Юріївни; що їм запропонували залишити острів і, нарешті, корабель. Вони були переконані, що корабель викрали істоти, які називають себе землянами, і що земляни застосували при цьому грубу силу.

— Чому вам не збудувати інший корабель? — звернулися до них члени комісії.

— Тому що нам не вистачає молібдену, титану і торію, — відповіли вони.

Уводити в тіло Надії Юріївни згадані метали, особливо радіоактивний торій, комісія не зважилася — це було б рівнозначно убивству.

Залишалося одне: знайти шротинку.

Пошуками зайнялися троє: Дімка, Груша та Іван Федорович.

У кишені синіх штанів шротинки не виявилося. Та і як вона могла там залишитися, коли Груша після дачного сезону прала їх неодноразово?

— Згадайте, — благав Іван Федорович, — може, була шротинка? Може, ви її десь поклали?

Груша рішуче заперечувала: шротинки не бачила.

— Дімо, може, ти з’їв її з яблуками?..

— Ну як же, тату… — відказував Діма.

— Що у тебе ще було в кишенях?

Діма належав до призбирувачів скарбів: кишені його завжди були напхані рибальськими гачками, залізячками, знайденими на вулиці, гумою для рогаток, самими рогатками і взагалі усяким мотлохом. Батько про це добре знав, отож і поцікавився:

— Де ти зберігаєш свої скарби?

У Дімки був спеціальний ящик для усіх цих предметів. І на дачі у нього був ящик.

— Де він? — запитав батько.

— На дачі, — відповів Дімка.

На перше вересня хлопець переїхав у місто. Коли батьки перебралися з дачі, він уже ходив до школи. Куди з-під ліжка подівся ящик, Діма навіть не уявляв.

— Надю, — примчав до дружини Іван Федорович, — де ящик з-під Дімчиного ліжка? Згадай швидше!

— Викинула до сарая, — відповіла Надія Юріївна.

— Що там було?

— Мотлох якийсь.

З лікарні батько з сином і з Грушею поїхали на дачу. Сарай відкривали, усе в ньому було порозкидано, перебито — побували місцеві хлопчаки у пошуках пляшок: пляшки можна було здати до магазину, підзаробити… Ящик також був наполовину розбитий — хтось підфутболив його ногою.

Із болісним вигукам Дімка кинувся збирати свої скарби. Іван Федорович підупав духом: де тут знайти шротинку?.. Однак предмет за предметом вони перебрали вміст ящика аж до дна. Шротинки не було. Обстукали ящик руками зусебіч, — може, шротинка застряла у пазах або в стінах ящика. Нічогісінько.

— Це кінець! — у відчаї сказав Іван Федорович.

Але тут з’явилася Груша:

— Іване Федоровичу! Оця, чи що?

На долоні у неї лежала металева кулька.

— Грушо!.. — вигукнув Іван Федорович.

Поки батько з сином длубалися у сараї, Груша оглянула Дімчину спальню, куток, де стояло його ліжко, і тут, у шпарині під плінтусом, знайшла шротинку.

— Грушо! — Іван Федорович, затиснувши шротинку у долоні, палко цілував хатню робітницю.

Дімка, як вихований хлопчик, вдав, що нічого не помічає.

— Врятована! — розчулено повторював Іван Федорович. — Врятована! — Це стосувалося Надії Юріївни, і це розуміли Груша і Діма.

Діма не витримав, сказав, як дорослий:

— Поздоровляю!

— Поздоровити б тебе… — сказав батько, але не дуже суворо, і Діма втямив, що сумних наслідків для нього не передбачається.

Гомункулів повідомили, що корабель знайдено.

— Поверніть, — сказали вони.

— Куди повернути?

— На місце посадки.

— Це буде зовсім нескладна операція, — заспокоювали Надію Юріївну лікарі. — Маленький надріз, і ми введемо шротинку під шкіру.

Комісія з контактів виробила програму обміну з пришельцями науковим і технічним досвідом. Однак гомункули не побажали ніякого обміну. Припинили роботу радіостанцій, демонтували заводський комплекс. Потягнулися до місця, де під шкіру Надії Юріївни був уведений їхній корабель-шротинка.

Через пару годин у тілі Надії Юріївни припинилася діяльність гомункулів, організм виводив мікроскопічні уламки будівель, машин та іншої інопланетної техніки. Земляни спостерігали це катастрофічне руйнування з болем у серцях. Марно просили вони гомункулів затриматися, дати хоч які-небудь знання про себе, про свою зірку і планету. Гомункули мовчки завершували евакуацію.

Коли все було закінчено, Надію Юріївну з палати вивезли на відкриту терасу лікарні. Була тепла травнева ніч.

Земляни приготувалися зняти старт корабля, одночасно і напрямок.

Корабель стартував о двадцять третій годині п’ять хвилин у напрямку на Полярну зірку.

ДОРОГИЙ ДОСЛІД

І

— Отже, ви згодні, Гаррі! — Професор Баттлі висловлювався пишномовно, навіть урочисто, як на вченій раді, хоча у кімнаті було усього троє людей. — Ви віддаєте себе у наше розпорядження і одержуєте після завершення досліду через Оклендський банк п’ятдесят тисяч доларів. Ви погоджуєтесь на експеримент з власної волі.

Гаррі, котрий упродовж усієї розмови не відривав очей від стиснутих рук, спромігся глипнути на професора.

— З власної волі, — потвердив.

— Але… ви розумієте?

— Так, сер. Це небезпечно.

— Я також знаю, що це небезпечно. Тому ми оплачуємо ризик кругленькою сумою.

— Так, — погодився Гаррі.

— І вимагаємо виконання нашої програми у повному обсязі.

— Я виконаю її, сер.

Третій учасник бесіди, Глен Емін, мовчав. По його блідому обличчю важко було судити, схвалює він розмову чи ні. Лише пальці, що барабанили по канцелярській теці з паперами, засвідчували його хвилювання. Це він привів Гаррі Пальмана, колишнього друга по коледжу, у кабінет професора Баттлі, де й розпочалася розмова на не зовсім звичайну тему. Пропозицію Гаррі від імені професора також зробив Глен. Гаррі погодився одразу, як тільки почув про п’ятдесят тисяч доларів: його донька хворіє — потрібні гроші. В оцю мить розмова йшла про контракт. Вірніше, дійшла краю — професор чекав від Гаррі останнього слова.

— Я хотів би одержати аванс, — мовив Гаррі. — І якнайшвидше покінчити з цим.

— Аванс одержите завтра, як тільки підпишете угоду.

— Містере Баттлі, мені потрібно зараз, — майже у відчаї сказав Гаррі. — Хоча б якусь дещицю готівкою.

Глен відчув настрашеність у голосі Гаррі, він бачив причини цього ляку: Гаррі боявся, що не одержить ані цента. Обличчя професора відбивало гидливість; і коли він виймав з кишені два п’ятидоларових папірця, Глен бачив, як пальці його тремтять від огиди.

— До завтра… — сказав Баттлі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Баттлі зневажав гроші, і в цьому Глен не розумів професора. Може, тому, що гроші діставалися шефові легко? Втім, не так уже й легко: інститут не кидав асигнувань на вітер. Баттлі удачливий: йому першому вдалася пересадка людського мозку, він перший синтезував плазму крові. З цього боку Глен знав професора краще — це був сміливий і невтомний експериментатор. Якщо він був на правильному шляху, він нагадував гончака, що рветься по сліду. Для Баттлі тоді не існувало нічого й нікого, крім мети. Він був марнославний, навіть жорстокий у досягненні мети. Але Баттлі зневажав гроші і людей, яких вабили гроші, ніби не розумів, що іноді гроші бувають потрібні людям як повітря.

— Хто фінансує дослід? — запитав Глен.

— Байдуже хто, — відказав професор. — Мені потрібен дослід, потрібні результати, Глене.

У цьому був увесь Баттлі. Натрапив на слід і тепер рватиметься вперед, не озираючись по сторонах.

Дослід провадився у таємниці. Жодна з наукових асоціацій не дала б на нього дозвіл. А ідея була спокуслива: перекинути місток між твариною і людиною. Природно, для досліду було обрано дельфіна. Не тому, що дельфін — найтямущіша із тварин, найдоброзичливіша у ставленні до людини, і взагалі — най, най… — про це чимало писали в газетах. А тому, що з винайденням біометилтоналу — скорочено: БМТ — кров теплокровних тварин вдалося за складом наблизити до людської крові. Отут це “най” найбільше пасувало дельфінові.

Винайшов БМТ Глен Емін. Переманив його до себе в лабораторію Баттлі. Знов-таки за високу ставку. Ось чому зараз, коли вони прямують терасою і на виду Баттлі усе ще можна бачити огиду до п’ятидоларових папірців, Глен ненавидить шефа і співчуває Гаррі Пальману. Купивши Глена за гроші, Баттлі зневажає його не менше, ніж Гаррі. Однак приховує це — Глен потрібен йому для успіху. З усього, що здатне полоскотати самолюбство, Баттлі віддає перевагу успіхові. Так було з винайденням БМТ: в науковому світі оберталися легенди про лабораторії Баттлі і, природно, про нього самого. Та апетит приходить під час їжі. Баттлі прагнув більшого: задумано експеримент “Меркурі”, в якому ставка крупніша, ніж в інших дослідах: життя людини.

У одного з російських фантастів описано таємничий сад доктора Сальватора, де в оточенні кам’яних стін провадилися неуявленні досліди над тваринами: пересадка голів та інших частин організму від одного до іншого. Щось подібне було з комплексом лабораторій Каліфорнійського дослідницького інституту. З заходу лабораторії охоронялися океаном, зі сходу — кам’янистим урвищем Берегового хребта. Багато-мильна смуга узбережжя була розсічена на квадрати колючим дротом; там і тут ділянки відгороджувалися від стороннього ока металевими щитами.

— Що ви на це скажете, Глене? — говорить Баттлі, зупинившись у кінці тераси.

Від океану повівало вітром. Розпочиналася весна, рання у цьому році й тому несподівана. Туман розійшовся, небо і море були яскраві, помолоділі, налаштовували людей на мирний тон. Проте в душі Глена не було миру, розмовляти не хотілося. Баттлі тим часом ждав відповіді.

— Мені шкода цього хлопця, — врешті озвався Глен, знаючи, що його відверта репліка суперечить думкам шефа. Та він може дозволити собі вільність суджень — в експерименті “Меркурі” Глен Емін незамінний.

— Натякаєте на ризик, на який наражається Гаррі Пальман?

— Почасти…

— Частка — це ще не ціле. Що ви думаєте в цілому, Глене?

У цілому Глен вважав, що разом з професором збирається скоїти злочин, який однаково карається кодексом будь-якої країни: експеримент може призвести до загибелі Гаррі. Баттлі чудово розуміє це. Розуміє, що робить Глена співучасником злочину і що Глен пристає на це. Але прямо про це Глен, ясна річ, не скаже. Не тому, що у голосі шефа чується метал, — це буває часто. А тому, що, відмовся Глен від експерименту, це буде кінець його кар’єри і благополуччя у цьому світі. Не тільки його благополуччя, а й Джессі, його дружини, і Ай-ка, чотирирічного сина. Тому Глен нічого більше не скаже, а відповість ухильно:

— Гадаю, підготовку до експерименту можна буде розпочати вже завтра.

Угоду підписали наступного дня о десятій ранку. А ще за дві години — о дванадцятій за місцевим часом — дельфінові Іглу був уведений препарат БМТ. Одночасно у вени Гаррі також влили перші кубики біометилтоналу.

Мета експерименту полягала у підсадці дельфінові кори головного мозку людини — дуже тонка операція, яку можна порівняти хіба що з роботою гранувальника коштовних каменів. Простіше було б пересадити увесь мозок, проте це не дасть необхідного результату, мозок залишиться цілком людським. Завдання зводилось до того, щоб залишити дельфіна самим собою, надавши йому людську свідомість. Операцію готувався зробити Баттлі. Глен повинен був за допомогою БМТ зрівняти хімічний склад крові піддослідних, а потім переключити мозок людини на новий кровообіг — від дельфіна.

Процедура попередньої підготовки тривала шість днів. На сьомий Баттлі провів операцію підсадки.

— Як ви себе почуваєте, Гаррі? — було перше запитання до піддослідного.

Відповіді Баттлі не чекав. Мозок дельфіна і Гаррі був під наркозом, але людина мусить пробудитися раніше від тварини, і тепер Баттлі передавав інформацію — якомога більше інформації, щоб людина освоїлася з новим станом поступово. Крім того, необхідно було бачити, чи успішно пройшла хірургічна операція. Баттлі ловив якнайменший порух людини-дельфіна.

— Як ви себе почуваєте? — повторював він.

Запитання передавалися по радіо. Мініатюрного приймача було вживлено в кору прищепленого Іглові мозку. Передавача вмонтовано ще простіше: на два зуби нижньої і верхньої щелепи наділи металеві коронки, які, контактуючи, замикали ланцюг мікропередавача, також встановленого поміж зубів.

Гаррі почув запитання. Як він себе почуває? Поки що він лише чує голос професора.

— Будьте мужні, — продовжує Баттлі. — Головне розпочнеться, коли перестане діяти наркоз.

Тут уперше Гаррі запраглося запитати, що з ним і з його тілом.

— Ви живі, Гаррі, запам’ятайте — ви живі і будете жити — говорив Баттлі. — Як тільки закінчиться дослід, ми зробимо зворотну операцію, повернемо кору вашого мозку на місце.

— Але що буде тепер?.. — запитував себе Гаррі.

— Станьте дельфіном. Повністю станьте дельфіном, — без угаву говорив Баттлі.

Гаррі прислухався до себе, але, крім голосу Баттлі, нічого не відчував і не чув.

— Глене, — звернувся Баттлі до помічника. — Починаймо загальне пробудження. Поступово — найменшими кроками…

Перше, що відчув Гаррі, була безконечність. Здавалося, що він сам на маленькому острові, на п’ятачку, посеред суцільного мороку. Було з ним лише його “я” — жалюгідна іскорка, неспроможна освітити і розсунути морок. Це його настрашило: хотілося крикнути, але не було голосу, ворухнутися — не було і ніг.

— Гаррі, Гаррі, — чув здалеку голос професора.

Не мав голосу, щоб відповісти.

— Гаррі, ви пробуджуєтесь у новому світі, ви стали дельфіном, Гаррі. Ми передбачали, що вам буде сутужно, ваш мозок пересаджено дельфіну. Ви зараз дельфін, Гаррі, ви Іглу… Нам необхідно знати, як ви себе почуваєте. Ви нас чуєте? До вас звертаються доктор Баттлі і Глен.

Гаррі боровся зі страхом і з безконечною пітьмою.

— Гаррі, була операція…

І раптом морок розвіявся. Гаррі побачив лабораторію, схилених над ним Баттлі і Глена. Спершу він не второпав, куди щез морок, а потому сам по собі прийшов здогад: у нього розплющилися очі. Проте очі розплющив не він, Гаррі Пальман, — їх розплощив дельфін Іглу.

Це його здивувало: невже віднині він залежатиме від тварини?

— Що ви можете зробити, Гаррі? — запитував Баттлі.

Що він може зробити? А чи може він заплющити очі? Гаррі наказав собі: заплющ очі. Це йому вдалося — повіки склепилися. Очевидно, Баттлі збагнув, що це його перший осмислений порух.

— Спробуйте ще раз, — попросив він. Гаррі виконав його прохання.

— Добре, — Баттлі сказав це з відчутним полегшенням. — Переходьте до розмови, користуйтесь передавачем.

Гаррі ворухнув щелепою — Іглу хлюпнув плавцями. Тіло його хитнулось у воді. Гаррі видалося, що він перекидається на бік. Він по-думки скинув руки, як людина, яка підсковзнулася на доріжці, — плавці судомно злетіли у воді, тіло замалим не вистрибнуло з ванни. Хлюпнула вода.

— Обережніше, Гаррі… — Баттлі струшував з халата бризки.

— Я нічого не зробив, — передав азбукою Морзе Гаррі. — Мені дуже легко…

Баттлі зауважив:

— Вам необхідно навчитися координувати рухи. Ворухніть хвостовим плавцем.

На радість Гаррі, це йому вдалося. І знову він мало не вискочив з ванни.

— Так… — сказав Баттлі. — Для початку непогано. Навіть якщо ви зможете лише плавати, експеримент ми завершимо успішно.

Виходячи з лабораторії, Глен думав про останню репліку шефа: чи не занадто звужує Баттлі мету, якщо вважає, що уміння плавати — головне у складному експерименті? Втім, його, Глена, це вже не торкалося. Його справа — біологічна основа, вплив БМТ. Мету і завдання визначає дирекція інституту.

Відтак він став думати про Гаррі Пальмана. І про себе. Зненацька уявив себе на його місці, в ролі піддослідного. Відчув холодок на спині — ніколи! Він бачив Гаррі після операції. Це був живий труп. Глен погано знався на нейрохірургії, однак про експерименти, що провадилися в лабораторіях, знає. У тварин — кішок, собак — видалялася кора головного мозку. Тварини жили: їли, якщо їм давали їжу, рухалися, якщо їх водили на ланцюжку, нявчали, гавкали. Але що то була за хода, що за голоси!.. Гаррі після видалення кори мозку розплющив очі. Які то були очі!..

Вони були товаришами по Енвері-коледжу. Але Гаррі не закінчив навчання. Щось сталося з його батьком, — здається, розтринькав чужі гроші. За три місяці до закінчення курсу Гаррі зник з коледжу. Зустрілися вони через сімнадцять років у Сан-Франціско. Глен уже став вченим з іменем. А Гаррі? Він працював препаратором у якійсь незначній лабораторії, і по його зовнішності можна було здогадатися, що справи його йшли абияк. “Я тебе влаштую на гарне місце!” — пообіцяв Глен. Потім уже, після прощання, зрозумів, що нічогісінько не знає про Гаррі, окрім його скромної посади. Та обіцянка була дана, і Гленові довелося наговорити Баттлі три мішки вовни, розхвалюючи Друга дитинства, аби владнати питання з роботою. Баттлі був людиною моменту, приймав рішення одразу, мабуть, Глен з’явився до нього у добру мить, і питання про зарахування Гаррі на посаду препаратора було вирішене.

Пізніше Гленові стало нестерпно від мовчазної вдячності друга, від його погляду, схожого на погляд ненароком пригрітої собаки, і замість зблизитися з колишнім товаришем Глен відчув до нього холодок — так і не дізнався, як прожив Гаррі оті сімнадцять років і як живе нині. У нього дружина, донька, Гаррі щось розповідав про хворобу дитини, однак Глен слухав, не увіходячи в подробиці.

Коли постало питання про експеримент з дельфіном і заходилися шукати добровольця, Гаррі знову підвернувся Гленові. Той запропонував йому від імені шефа умови — п’ятдесят тисяч доларів. Гаррі миттю погодився. Можливо, з вдячності.

II

Гаррі вивели у море після чотириденних випробувань у вольєрі. Операція і приживлення мозку пройшли успішно. Баттлі радів з удачі: центри нервової системи функціонували нормально.

— Гаррі, — жартував він, — тепер ви справжній Нептун. Водне царство — ваше. Пливіть!

Але вольєра — це не відкрите море. З тихої заводі Гаррі втрапив у бурхливий ураган, який оглушив і перекинув його.

Людина на суходолі бачить і чує, переймається запахами, відчуває тепло і холод. Збільшіть у сто разів кожне відчуття, і ви наближено уявите собі світ дельфіна. “Рухливий у рухливому” — таким був девіз “Наутілуса” у минулому столітті, коли вважали, що океан німий, позбавлений кольору і запахів. “Рухливий у рухливому” вірно і сьогодні, все інше обернулось на свою протилежність: квакання, квоктання, рохкання, мекання опосіло Гаррі зусебіч, глибини були переповнені звуками.

— Гаррі! Гаррі! — надсаджувався приймач у його мозку. — Де ви?

— Я нічого не чую… — розгублено озвався Гаррі.

Безгучний електробот супроводжував його під час першого виходу. На борту не зрозуміли Гаррі, чому він не чує. Судно рухалося на акумуляторах, оберти гвинта були безшумні. З електробота відповіли:

— Тримайтесь старого курсу — справа по борту!

Океан насувався на Гаррі, як розлючений звір: щось ухкало, ахкало, верещало, кудкудакало, зітхало і вмирало в ньому. Позаду гримкотів камінням прибій, попереду басовитим утробним рокотом возвіщав про своє наближення шторм, що вигравав десь за тисячу миль звідсіля.

— Чому ви мовчите, Гаррі? — запитували з електробота.

— Хіба ви спроможні мене чути?

— У чім річ? У нас повна тиша!

— Мені постійно заважає шум.

— Опустіться на глибину! — надійшла команда.

Гаррі вирушив у глибину. З кожним метром усе довкруг змінювалося. Мелькали вогненні штрихи, кривулі, мовби проносилися порохові ракети; глибше ракети перетворювалися на світильники — блакитні, зелені, — що висіли, як місяці. А потім замість очікуваної пітьми глибоко внизу з’явилася багряна, з жовтизною заграва — світився природний мул. Там і тут колихалися сині або руді гриви світляних водоростей, незгасаючими галявинами жевріли колонії голотурій, камені світилися червоним, поміж них мерехтіли, шурхотіли морські їжаки, креветки; блискавками проносилися мурени, а зорі так і лишалися зорями, тільки зваленими у глибину… Це було дивовижне, зачаровуюче видовище, приступне очам тільки мешканців моря. Воно було б навіть чарівним, не виявись з першого погляду жорстоким. Це був світ, де все і всіх пожирають відкрито і безпощадно. Зуби і широкі пащі панували тут над слабким і беззахисним, і, щоб слабкому не бути зжертим без сліду, йому слід було розмножуватися, як планктон, у мільярдах подібних до себе. Гаррі був приголомшений безперервним полюванням мешканців моря одне на одного, хряскотом і лясканням щелеп, скрикуванням, зойками, що пронизували товшу вод.

Коли, відчувши потребу у повітрі, він випірнув на поверхню і з бота його запитали, що він бачив у глибині, Гаррі відповів:

— Жах…

Може, Гаррі Пальман виявився нездатний до життя у новому світі? Зустріч з невідомим далася йому занадто важко? Двічі змушений був Гаррі Пальман рятуватися втечею від акул під захист електробота; родичі-дельфіни відчували у ньому щось чуже, нехтували, погрожуючи зубами; незрима мілька рвала йому плавці, примушувала кидатися з боку в бік і вистрибувати з води.

— Містере Баттлі, — просив він, коли його повертали у спокійну вольєру, — я не можу цього витримати.

— Терпіння, Гаррі, — відповідав шеф. — Звикайте.

— Я хотів би припинити досліди, — наполягав Гаррі. — Це понад мої сили.

— Попереду ще головне.

— Що головне, містере Баттлі?

— На це свій день, Гаррі, і своя година.

— Але я не можу!

— Звикнете.

— Містере Баттлі…

— Контракт, Гаррі. Ви ж погодились, — нагадував Баттлі.

Це впокорювало піддослідного.

— Дайте мені перепочити, — просив він.

— Не забувайте, що часу у нас місяць. Випробування попереду.

— Що попереду?..

Шеф знизував плечима. Схоже було, він не знав, які це будуть випробування, або ждав щодо цього вказівок від керівництва інституту.

Врешті-решт успіх досліду був успіхом не самого лише Баттлі. Над ним стояла вчена рада, ще вище — дирекція, зв’язана з державним апаратом. Досягнення інституту ставали досягненнями держави. І чим значнішими були досягнення, чим більше можливостей вони надавали, тим міцніше брала держава ці досягнення в руки. Баттлі, Глен Емін, Гаррі?.. У великій справі державі байдуже, хто вони і яка їхня доля. Важливий результат їхньої роботи, його держава використовувала так, як їй було потрібно.

Тому Баттлі, доповівши про успіх досліду, вже не був господарем задуманого експерименту.

— Не знаю, — признавався він Гленові, — що буде далі. У верхах людину-дельфіна зустріли оплесками. Тепер слід ждати випробувань. Наших нервів у першу чергу, Глене.

Про характер випробувань Глен дізнався абсолютно випадково.

Він саме був у шефа. Кабінет, що виходив вікнами на терасу, виглядав святково світлим. Блакитний і світло-зелений пластик панелей і стін поєднувався з сяянням моря, що виблискувало у величезному — від підлоги до стелі — вікні, уподібнював кабінет до світлого акваріума на сонячному підвіконні. Настрій у шефа був такий же світлий, шеф фантазував із захватом.

— Біометилтонал, — говорив він, — у майбутньому відіграватиме важливу роль. Дельфіни тільки початок, Глене. На третьому місці за розвитком, після дельфінів і мавп, перебувають слони. Нам вдалося зазирнути в океан, однак попереду джунглі, Глене, із запахами листя, землі, африканських саван…

Легке гудіння зумера і напис “Невідкладно!”, що спалахнув на табло, перервали захват шефа.

— Один момент, Глене, це з хірургічного, — сказав він, підводячись з-за столу. — Посидьте, я повернуся за хвилину. Подумайте про нашу розмову, про перспективи.

Хвилина збігала за хвилиною, Баттлі не повертався. Двічі озвався телефон. Глен не насмілився підняти слухавку. Пролунав третій дзвінок. “Можливо, телефонує шеф, — подумав Глен, — щоб я не сидів без діла”. Він підняв компактну слухавку.

— Генерал Біддмен, — заговорили у слухавці, певно, продовжуючи розмову з кимось, — пропонує провести випробування у середу. Для участі виділимо два есмінці…

— Пробачте, — відповів Глен, — ви дзвоните не за адресою.

— Це кабінет містера Греві? — У слухавці назвали ім’я директора інституту. — Хто це говорить?

— Телефон директора — Є-72-17, — відповів Глен і опустив слухавку на важіль.

Професор затримувався. Подальше чекання втрачало сенс. Розмову про есмінці і генерала в цю хвилину Глен не пов’язав ні з чим. Не встиг пов’язати: до кабінету стрімко увійшов Баттлі.

— Нещастя, Глене! — сказав він, проходячи до свого столу. — Помер Гаррі.

— Гаррі? — не зрозумів Глен. — Дельфін?

— Пальман! — Баттлі барабанив пальцями по столу. — Його тіло — безмозкий футляр… — Шеф зірвався на крик, лаяв асистентів: — Як вони посміли недодивитися? Інститут це, чорт забирай, чи ресторанна посудомийня?! Не довели нитки до повної стерильності. Шви загноїлися, Глене. Адже він не міг ні сказати, ні поскаржитися!..

Трагедія стала доходити до свідомості Глена.

— Занадто я довірився телепням-асистентам, — продовжував Баттлі. — За тиждень вони довели запалення до гангрени. Бидло!

— Що ж тепер робити? — запитав Глен.

— Гаррі залишиться дельфіном. Назавжди!

— Але чи захоче він?..

— Захоче чи не захоче, — Баттлі вдався до непевного жесту, — буде розшукувати перли та підводні скарби.

— А як же родина? У Гаррі дружина, донька!

— Що я можу вдіяти? — Баттлі підвівся з-за столу. — Що я можу вдіяти, Глене?

Про те, що у випробуваннях братимуть участь військові кораблі, Глен згадав пізніше, коли оговтався від потрясіння у зв’язку із загибеллю Гаррі. Інститут, наскільки він знав, не зв’язаний з військовим відомством. Проте зараз, згадуючи розмову по телефону, — тон, що прозвучав у словах про генерала та про есмінці: тон був сердечний, яким на уїк-ендах розмовляють партнери, котрі шанують одне одного, — Глен був шокований. Очевидно, інститут переслідує не ті цілі, що рекламуються: розвиток медицини, перемога над бар’єром несумісності… Експеримент “Меркурі” також задуманий для іншої мети.

Підозри Глена підтвердилися. Його викликали для участі у випробуваннях як помічника шефа. Глен остаточно переконався, що інститут працює у контакті з військовими. Приховане стало явним — певно, дослід був настільки серйозний, що неможливо було приховати від Глена і від професора зв’язок інституту з військовим відомством.

Гаррі примусили плавати з різноманітною швидкістю, прикріплювали йому на боки і на шкіру датчики, знімали електрограми, динамограми, пускалиГаррі наввипередки з торпедами — звичайними і покритими “ломінфло”, ерзацом шкіри дельфіна. У всіх випадках гонки вигравав Гаррі. Однак, судячи з розмови, під час гонок у Гаррі не все було гаразд.

— Як працюють м’язи, шкіра? Розумієте, шкіра?.. — запитував професор. — Як ви досягаєте швидкості? Чи відчуваєте завихрення?

Гаррі відповідав, що плавати для нього так само природно, як для людини ходити. Адже людина не відчуває скорочення м’язів, коли рухається.

— Нас цікавить шкіра, секрет її пристосованості до руху, — втручався у розмову генерал Біддмен. — Усю цю музику ми затіяли, щоб розгадати секрет стрімкого плавання дельфіна. Ви нам повідомляєте менше того, що ми вже знаємо! Поділіть кожен рух на складові, передайте нам елементи — аналіз!..

У Гаррі не виходило. Він неохоче повертав від одного есмінця до другого, частіше випірнав, щоб здихнути, рідше озивався на покрикування.

— Безголовий! — сердився генерал, прикриваючи рукою мікрофон. — Послухайте! — знову звертався до піддослідного. — Як вам вдається переборювати опір середовища? Чи не допомагає вам вода — чи не штовхає, змикаючись позаду вас? Як ви досягаєте такої швидкості?

Гаррі перестав відповідати. Випробування закінчилися безрезультатно.

— Та-а-ак… — нервово кусав сигару генерал Біддмен. — Або він, — у розмові з професором генерал зумисне уникав називати дельфіна людським іменем, — не усвідомлює сили, якою наділений, або настільки дурний, що не хоче збагнути її.

— Вас це дратує? — запитував Баттлі.

У глибині душі він був на боці піддослідного. Професора цікавила фізіологічна, навіть філософська основа експерименту. Однак перш ніж заходитися коло енцефалограм Гаррі-дельфіна, вивчення його відчуттів, директор інституту наполіг на проведенні дослідів за програмою генерала Біддмена. Певні кола цікавилися рухом дельфіна у воді — це дозволило б небачено збільшити швидкості підводних човнів!.. І ще у глибині душі Баттлі відчував свою провину перед піддослідним. Те, що Гаррі-людина помер і залишився дельфін, приголомшило Баттлі не менше, ніж Глена. Наслідки цього важко передбачити і важко назвати. Совість Баттлі стривожена. У гарячці роботи професор відволікався від цих думок, але ж настане хвилина, коли зі своєю совістю доведеться лишитися сам на сам. У Гаррі дружина і донька, згадував Баттлі слова молодого помічника. Глен правий. Однак, крім правоти, Глен молодий і експансивний. Він глибше переживає трагедію. Чим усе це скінчиться?..

— Випробування необхідно продовжити, — наполягав генерал.

— А якщо Гаррі не витримає?

— Ваша справа, — не без іронії відповів Біддмен, — знайти спільну мову з володарем моря…

Баттлі не спромігся на відповідь.

— А ще, — пирхав генерал, — дельфінам приписують чи не людський інтелект…

Та повторні випробування не відбулися. Гаррі відмовився від дослідів, зажадав повернення у людську подобу. Умовляння професора, посилання на контракт не допомагали. Гаррі стояв на своєму.

У вікно лабораторії Глен бачив, як шеф розгонистою ходою прямував від вольєри. “До мене…” — майнуло в його голові. Двері відчинилися, Баттлі зайшов до Глена.

— Просвітліть його, — попросив він. — Доведіть Гаррі, що вихід для нього у беззаперечній покорі. Поставте його перед доконаним фактом. Ви його друг, вам це зробити легше, ніж мені.

— Але, містере Баттлі… — Глен цього разу не чув у собі миролюбства, пропозиція шефа видалась йому безсоромною, і він тої ж миті вирішив скористатися порадою професора — оперувати лише фактами. — Гаррі матиме нас за злочинців!

— Як ви сказали? — Баттлі ушнипився в асистентові очі.

— Злочинцями!

— Глене… у вас ризикований вибір слів.

— Ну, а якщо… — наполягав Глек. — І заради чого? Щоб експериментом користувалися військові? Ці гонки з торпедами!..

— Не будьте наївним, Глене, — спробував заспокоїти його професор. — Нам підсунули цю програму. Зрозумійте: ви і я наймитуємо. Заради доларів, Глене. І Гаррі загинув через гроші. Чистої науки немає, Глене, запам’ятайте!

Вперше шеф завів мову про гроші, і, як Гленові здалося, він зрозумів професора: Баттлі така ж нікчема, як він, Глен Емін, маріонетка в тих же руках, що й Глен і усі в інституті. Можливо, Баттлі не так зневажає гроші, як ненавидить їх, тому що робив за гроші і робить усе, що від нього вимагають. Це були пута, золотий ланцюг, який ні розірвати, ні скинути з себе. Професор жалюгідний у тій же мірі, як Глен і як Гаррі Пальман.

Проте Глен не піддавався почуттю жалості. Головне в тому, — і це чудово бачив, — що обидва вони злочинці. Наука — говорить Баттлі. Наука не повинна крокувати по людських трупах. Гаррі помер з їхньої вини, Баттлі і Глена. Вони скоїли злочин. Це знищувало Глена, вибивало грунт з-під його ніг.

— Ідіть! — наполягав Баттлі.

Глен мовчки рушив до вольєри. У голові в нього було порожньо. Що він скаже Гаррі? Що може сказати?

— Старий… — почав він фамільярно, схилившись до дельфіна.

Маленькі круглі очиці тварини незмигно дивилися на нього, плавці ворушилися, утримуючи голову дельфіна над поверхнею. Голос Глена осікся. Йому раптом привиділось, що перед ним немає Гаррі, немає давнього друга — нічогісінько людського немає, і його “старий” — то цілковите безглуздя, витвір хворобливої уяви.

— Гаррі… — спробував він назвати дельфіна людським ім’ям.

Однак і це було погано: дельфін розціпив щелепи, всіяні сотнею зубів.

Усе ж Глен переборов себе.

— Гаррі, — сказав він, — треба продовжувати дослід.

— Ні, — передав Гаррі відмову азбукою Морзе.

— Чому, Гаррі? — запитав Глен, відчуваючи, що голос його вирівнюється, однак холод у душі залишається: нічого людського не було у їхній розмові.

— З мене досить, — відповів Гаррі. — Більше я не хочу. Плавати наввипередки з торпедами — вистачить…

— Але ж не в цьому головне.

— В цьому! — з озлобленням відповів Гаррі. — Не хочу більше. Поверніть мені моє тіло.

— Гаррі… — Глен відчував, що йому важко брехати.

— Я не все сказав, Глене, — перебив Гаррі. — Можливо, я погодився б ще плавати, випереджати торпедні катери і робити все, що вони там придумають. Та причина в іншому, зрозумій мене, Глене. Я боюсь. Я у постійному ляці. Я зникаю, Глене. Можливо, я не здатен пояснити тобі, але я зникаю, розчиняюсь у дельфінові — моя людська свідомість пригасає. Учора я вкусив Ліссі…

Ліссі — один із п’яти дельфінів, яких приручали в океанаріумі.

— Ліссі мені геть нічого не зробив, — продовжував Гаррі. — Я не повинен був кусати Ліссі!.. Тепер я думаю над цим, і мене забирає страх. Я стаю твариною. От і зараз не можу пригадати ім’я своєї доньки… Поверніть мені моє тіло, Глене. Я гину!..

— Гаррі… — Жах скував Глена до того, що він ледве повертав язиком. — У тебе немає тіла, Гаррі, воно загинуло. Асистенти погано зробили шви… — Глен відчував, що не слід зупинятися на жахливих подробицях, та вже не міг замовкнути, його підстьобував страх, який передавався від чудовиська, що ворушило плавцями і не зводило з нього пустих, як дірки, очей. — Гангрена довершила справу, Гаррі, у тебе немає тіла… Немає тіла! — повторив Глен, заворожений порожнечею і жахом у очах дельфіна.

Чотири години спинний плавець Гаррі розтинав воду океанаріуму. Басейн був круглий, і Гленові, який увесь цей час залишався на березі, здавалося, що Гаррі закручує невидиму спіраль і якоїсь миті спіраль розімкнеться, станеться щось непоправне.

— Гаррі! Гаррі! — кликав він по гідрофону, та відповіддю була лише біла спінена смужка, що там і тут мелькала на поверхні.

Глен був у відчаї: може, викликати Баттлі? А що Баттлі міг зробити?

Та ось Гленові здалося, що рух по колу зненацька порушився. Гаррі наближався до нього. Глен підвівся з лави, сподіваючись поговорити з ним. Однак дельфін, наблизившись до Глена, різко перемінив напрямок. На очах додаючи у швидкості, він перетнув океанаріум по діаметру, як куля вирвався з води і, перестрибнувши через сітку, зник в океані.

Глен завмер з трубкою гідрофона у руці. Пошпурив трубку на землю. Плавець з’явився над водою раз, вдруге, віддаляючись від берега. Глен біг по колу океанаріуму — біг, не усвідомлюючи, що він біжить, не знаючи, що чинитиме потім. Решітка вольєри виходила на суходіл обабіч океанаріуму. Глен з розгону вдарився об неї, впав. Болю він не відчув, але, поки підводився із землі, машинально струшуючи пісок з рукавів сорочки, збагнув непоправність того, що сталося: вони з Баттлі — убивці. Вони убили Гаррі, і жодними словами, жодними виправданнями про цілі вищої науки не спростувати цього факту. Нехай буде проклята наука, що вбиває людей! Глен стояв, учепившись в решітку, серце готове було вирватися у нього з грудей. “Будь проклята! Будь проклята!..” — повторював він, дивлячись в океан очима, сповненими відчаю і болю.

Плавець ще раз з’явився на обрії і зник.

III

Гаррі плив, енергійно працюючи усім тілом: плавцями, шкірою, хвостом. Здається, він почав розуміти те, що від нього вимагали у дослідах. Його шкіра вібрувала, на ній виникали тисячі мікрохвиль, які відштовхували, зморщували воду у її товщі, змушували ковзати уздовж тіла, однак не просто ковзати, а котитися круглими крапельками, — Гаррі ковзав у воді, як на кульках.

Тут він запитав себе, чому не розумів цього раніше, а збагнув лише тепер? Відповісти на запитання йому було страшно. Ось уже кілька днів він відкриває у собі щось нове, незрозуміле і втрачає колишнє, людське. Від самого ранку він не може згадати назву вулиці, на якій живе в Окленді. Це страшно, як те, що він забув ім’я дочки. Номер будинку сто п’ятий, а назви вулиці він не пам’ятає.

3 тривогою він прислухається до себе. Чи він іще Гаррі? Але ж колишнього Гаррі немає. І ніколи не буде…

Не треба думати про це. Усе продумано, коли він кружляв в океанаріумі. Тепер необхідно піти.

Океан знову лежав перед ним незнаним світом, знову чекав на нього, і Гаррі мчав йому назустріч.

Яка дивовижна легкість рухів!.. І яка гама довкола фарб, звуків, холоду і тепла!.. Так, так, краще думати про це — тисяча відтінків холоду і тепла… Глибина, близькість берега, течії, плями хмар на поверхні — усе це відчуваєш у воді. Відчуваєш кожен сонячний зайчик… Як же називається вулиця, де він живе? Жив?.. А номер будинку сто п’ятий. Сто п’ятий?..

Берег зник. Залишилися сонце і океан. І глибина. Важка глибина унизу. Чи, може, це нове, незбагненне почуття? Ні, важка глибина. Вона втягує у себе… Я втомився, говорить собі Гаррі, я смертельно втомився. Від дослідів і від довгого плавання. І від Глена… Це Баттлі послав його сказати мені, що Гаррі помер. Померло все: ім’я дочки, назва вулиці, номер будинку. Скоро помре свідомість. Залишиться жити дельфін — морська зубаста тварюка. Жертиме рибу, ганятиметься за самицями. Баттлі і Глен убили Гаррі Пальмана, щоб дізнатися таємницю плавання дельфіна. Таємниця залишиться, а його, Гаррі, не стане. Його вже немає. Маленький острівець свідомості у мозку зубастого звіра розтає, ніби шматочок воску на гарячій плиті… Скільки йому ще бути людиною? Годину, може, хвилину?.. Яке в нього ім’я? Гар?..

Важким сплеском хвоста Гаррі повертає униз, в глибину. Йому вистачить хвилини — аби тільки не менше… А в глибину падати легко: вона втягує його, як вкинутий у воду цвях. Повільно згущується пітьма. Мов прес, розчавлює тіло тиск. Як довго дельфін здатен затримувати подих?.. Темрява зімкнулася над Гаррі. Вода стиснула його, як шар вугілля. І чомусь немає страху. Униз і ще вниз, вниз…

Коли тиск став нестерпним, коли він упхав плавці в тіло і вдавив очі в орбіти, Гаррі розціпив щелепи і скільки було сили вдихнув у себе водяний струмінь. Він навіть не відчув болю, лише різкий поштовх усередині. І ось він уже падає в глибину з перешматованими легенями…

ВІДКРИТТЯ

— Я не про те, — зауважив Сергій. — Не про числа і доведення. Числами можна виміряти вагу Юпітера і Плутона, відстань до Полярної зірки. Числа — це точність і сухість. За ними кількість.

— Не розумію тебе, — призналася Тамара.

— Чого простішого: тричі по три — дев’ять. Таблиця. Я віддав би перевагу іншому: дев’ятеро людей — дев’ятеро особистостей, доль…

— І що?

— Сутність речі.

— У речей є складові..

— Молекули, атоми? — засміявся Сергій.

— Ти не знаєш, чого хочеш! — розсердилася Тамара.

— Знаю!

Сергій одійшов від столу. У вікна лабораторії вривалося сонце. У сквері за вікнами порядкувала весна: дихала на грудки снігу — з’являлися ручаї, торкалася дерев — здувалися і бубнявіли бруньки.

— Знаю, — повторив Сергій. — І не заперечую точність науки. А тільки настрій — якою міркою його виміряєш?

— Скепсис… — невдоволено мовила Тамара.

— І скепсис також виміряй.

— Ти як не свій, Сергійку.

Мабуть, вона має рацію. Сергій зняв халат. Кивнув Тамарі, вийшов з кімнати.

Про що, власне, суперечка, розмірковував він, йдучи коридором. Тамара — фахівець, математик. Сергій кохає її. А от числа і цифри Сергій не любить. Нехай вони хороші, числа, корисні. Усе це Сергій усвідомлює, однак числа не любить. Може, тому, що у нього фах, далекий від математики? Психологія. Навіть парапсихологія, хоча “пара” викликає у багатьох подив і посмішку. Тамара ні, не сміється. Однак Тамара і психологію хотіла б перекласти на мову математики.

У вестибюлі Сергій вдягнувся. Зійшов сходами і підкликав таксі.

— У музей Скрябіна, — сказав водієві, сідаючи поруч з ним.

У будинку-музеї композитора Скрябіна Сергій походив кімнатами. Посидів на софі. Йому необхідно було посидіти на софі. У музеї нікого не було. Тут коли-не-коли з’являються відвідувачі. І добре, що так, думав Сергій. Йому необхідно було посидіти на самоті. На стареньку доглядачку можна не зважати. Вона добре знає Сергія, адже він тут не вперше. Проте Сергій для неї не зовсім зрозумілий. Інші прийдуть, оглянуть рояль, портрети, речі минулого століття й підуть. Назавжди. Цей високий, довготелесий молодик приходить у музей часто. Нічого не оглядає. Точніше, він уже обдивився все. Сяде на софу і сидить годину, другу. Мовчить. Навіть заплющить очі. Може, у нього якесь нещастя? Може, він хворий?

Одного разу він звернувся до доглядачки із запитанням:

— Що ви відчуваєте?

Старенька здивовано звела очі.

— Тут, у цьому будинку, — уточнив довготелесий.

— Відчуваю музику, — відповіла доглядачка.

Відповідь, схоже, задовольнила відвідувача.

Зате доглядачку вона примусила замислитися. Правильно вона відповіла — відчуваю? Музику слухають, творять. Але відчувати… Адже це не тепло і не холод. Проте доглядачка відчувала її і дійшла висновку, що відповіла юнакові правильно.

Сергій також був задоволений відповіддю доглядачки.

От і зараз він сидить. Ні, він не дрімає, хоча очі його заплющені. Не думає і про суперечку з Тамарою. Сергій слухає.

Ні шамотня машин за вікном, ні ляпотня крапель, що падають на дашок підвіконня, не заважають йому. Він слухає внутрішнім слухом.

Почалося це давно і визначило долю Сергія. У нього велика рідня: дід по матері, Углов Петро Сергійович, геолог і мандрівник; дід по батькові, Іван Володимирович, астроном; дядько, Карпо Анатолійович, конструктор; інший дядько, Михайло Анатолійович, фізик-атомник, ще інший — співробітник посольства. А ще тітки, двоюрідні брати, сестри… Переважно талановита рідня. Різнобічно обдарована. І, мабуть, у дитинстві Сергій мріяв бути схожим на кожного з них. Бував у Петра Сергійовича — відчував себе мандрівником; у Івана Володимировича — астрономом. У інших — конструктором, фізиком. Але то в дитинстві: пора незрілості, наслідування. Потім, коли Сергій закінчив інститут і став працювати за фахом, у нього з’явилися свої турботи, проблеми.

Чому, наприклад, У Михайлівському живеш пушкінськими віршами? Зовсім не тому, що з дитинства знаєш “Край лукомор’я”, “Зимовий ранок”. Вірші приходять самі, напливом, прочитані давно чи почуті випадково, але ніколи потім не перечитувані. У Колтушах думаєш про вищу нервову діяльність, про досліди Павлова. У Казані, в бібліотеці Лобачевського, — про просторову геометрію, хоча вона ніколи не вабила тебе. Після відвідання бібліотеки, пам’ятає Сергій, незнайомий йому толстенький чоловік заговорив зненацька про теорію паралельних ліній. А згодом у автобусі — їхали вони разом — з’ясувалося, що чоловік цей — колгоспний бухгалтер, має освіту дев’ять класів і курси, ім’я Лобачевського чув у житті двічі, може, тричі.

Чому так буває? Сергій, як психолог, намагається у таких випадках розібратися. Ставить досліди над собою.

У квартирі-музеї тихо. Слабке ненав’язливе світло: за вікном погода перемінилася, насунули хмари. Ніхто не грюкне, не човгне підошвою об підлогу. Доглядачка дрімає у вітальні. Розкритий рояль, ноти.

Сергій не захоплюється музикою. Не захоплювався раніше, серед численної рідні музикантів немає. Не можна сказати, що він не розуміється на музиці. Чайковського, Шостаковича знає за звичайними концертами. Скрябіна не знав ніколи. Його музику чув тут, у музеї.

Михайлівське. Колтуші. Потім квартира-музей Скрябіна. Ось так: сидіти, напівзаплющивши очі, слухати. Чуги.

Більше того: коли звучання сягне повноти, тривкості, записати.

Перший запис Сергій зробив більше року тому. Відніс у консерваторію. Викладач Тахов глянув на запис, сказав:

— Скрябін, “Поема екстазу”.

Додав:

— Записано по-варварському. І навіщо?

Сергій у душі тріумфував.

Однак він не заспокоївся на розмові з Таховим. Познайомився з музикантами, яких йому порекомендували друзі.

Музиканти сказали те ж саме:

— “Поема екстазу”.

Сергій продовжував відвідувати квартиру-музей. Продовжував слухати, записувати. Коли виходило щось цілісне, показував своїм новим друзям.

— “Прометей”, — визначив один. Другий сказав: — “Поема вогню”.

Сергій був збентежений. Проте коли дізнався, що “Прометей” і “Поема вогню” — одне й те ж саме, зрозумів, що він на правильному шляху.

Знову ходив і записував. Знову, мабуть, по-варварському. Коли вдруге наштовхнувся на Тахова, той, побачивши запис, не міг стримати усмішки. Але тої ж миті вихопив аркуші з рук Сергія:

— “Містерія!” — Проглянув записи раз і вдруге, уп’явся зіницями в очі Сергія: — Цього у Скрябіна немає! Але повинно бути! Як ви дізналися?..

Сергій спробував забрати аркуші.

— Як ви дізналися?.. — повторив Тахов.

— Скрябін не закінчив “Містерію”. Композитор задумав величний твір. “Поема екстазу”, “Поема вогню” — частина задуманого. Відомий загальний напрямок задуму, є уривки. Те, що ви записали, продовження задуму. Це істинний Скрябін. Однак уже по смерті. Ви чаклун?..

У Сергія від розмови мурашки бігали по спині.

— Хвилину! — Тахов ухопився за олівець, почав копіювати. — Боже! — приказував. — Чи можливо таке?

Сергій не заперечував, нехай копіює. Але поки за столом тривала робота, Сергій прийшов до дуже ясного і певного висновку: після смерті людей надовго, може, назавжди, залишаються і живуть їхні думки й задуми.

Зустріч з Таховим — це вчора. А сьогодні розмова з Тамарою — плутана суперечка. Не слід було про Юпітер, про Плутон. Засмутив Тамару.

Однак і це минулося. Сергій у квартирі-музеї. Тиша, і йому хочеться відпочити. Послухати те, чого не було ніколи, незнане.

А з Тамарою треба помиритися.

По обіді задзвонив телефон:

— Сергію, ми посварилися?

— Ні.

— Я не хочу таких розмов.

— Це робочі розмови.

Мовчання. Про що вона думає? Треба негайно сказати щось просте і примирливе. Але Тамара озивається перша:

— Сергію, я сама.

Це означає, що Тамара хоче в театр, у цирк — побути серед людей.

— Зустрінемося на Цвітному, — відповідає Сергій, — за годину.

Зустрічаються раніше. Хіба не однаково, хто приїде перший?..

Крокують алеєю, молоді й стрункі. Тамарі двадцять чотири роки, Сергію тридцять. Вони знайомі трохи більше року. Тамара працює у Обчислювальному центрі, Сергій — в Інституті прикладної психології. Вони кохають одне одного. Вони сперечаються одне з одним.

Чому це виходить?

Вони молоді.

Вони повні ідей.

Та зараз Тамара тихіша за воду, слухає Сергія. Пообіцяла собі не розпалювати суперечок. Вечір чудовий. Хмари розігнало, буде зоряна ніч.

Сергій оповідає про Лобачевського, про музику Скрябіна:

— “Містерія” увійшла в мене, я чую її акорди, фінал!

— Висновок? — коротко запитує Тамара.

— Думки живуть, існують у реальності. Можливо, це згустки енергії, біоплазма, може, електромагнітні коливання. Проте вони живуть з нами і після нас у приміщеннях, паперах, речах…

Сергій на мить зупиняється і додає:

— Добре, що є музеї. Потрібно якомога більше музеїв.

— Гаразд, — Тамара погоджується з ним. Запитує: — Що може дати така теорія? Практично?

— Чимало. Скільки людей залишають світ з недомовленими словами, ідеями. Скільки втрачено задумів і відкриттів. Дізнаємося, як була б завершена “Людська комедія” Бальзака. Відкриємо для себе заповіт Каліостро. Гоголь нарешті. Зміст другого тому “Мертвих душ”, який він спалив. Ненаписаний третій том!..

Звісно, Сергійко має рацію, хоча й говорить дивовижні речі. Крім того, перед зустріччю Тамара наказувала собі не устрявати в небезпечну полеміку.

Врешті-решт захоплюється і Тамара:

— Фермі, Корольов… У всіх недомовлене, незакінчене. Життя таке коротке!..

Вони проходять Цвітний, повертають назад, знову проходять. Пахне набубнявілою бростю, поталою землею. Це запах весни, надії. Життя попереду видасться нескінченним.

Воно і було нескінченним: схід і захід сонця, весна і літо, усмішка дітей, кохання. Сергій писав дисертацію. Заголовок ще не придумав, але перші сторінки далися легко, на осінь він мав намір закінчити роботу. Як і раніше, навідувався до музею-квартири композитора Скрябіна; бував у консерваторії, прагнув якомога глибше осягнути музику. Укладав плани на майбутнє — їхати в П’ятигорськ, у будинок Лєрмонтова.

Несподівано прибігла Тамара:

— Помер Ліванові..

— Радій Петрович?..

— Так. У себе в кабінеті. Серце…

Сергій знав Ліванова: директор Обчислювального центру, теоретик, праці якого надали значного розвитку вітчизняній техніці.

— За робочим столом, — продовжувала Тамара. — Папери, незакінчена праця — все залишилось як було.

— Шкода старого, — сказав Сергій. — Така смерть…

— Більше того, Сергію: статтю не закінчено. Не прописано функцію…

— Яку функцію?

— Обчислювану. Ну розумієш… з теорії алгоритмів. Ліванов шукав універсальну формулу. Можливо, він знайшов її.

— Можливо, і знайшов…

— Думав над нею, Сергію!

— Ти хочеш сказати?..

— Хочу! Допоможи!

Сергій хитає головою: математика…

— Сергію! — благає Тамара. — Ми просимо — Обчислювальний центр. Хочеш, прийдемо до тебе усі?

У Сергія жердинка під ногами: пройти. Пройдеш, жердинка перетвориться на міст… Але ж одна справа — тихий музей, “Містерія”. Інша — цифри і математика!.. Разом з тим позаду роки зусиль. Треба ж десь сказати: так!

Сергій вирушає з Тамарою у Обчислювальний центр.

Він ходить туди два місяці. Не в лабораторію Тамари, не на побачення з нею — до кабінету колишнього директора Ліванова.

Сідає за стіл. Бере в руки речі Ліванова, книги. Думає, слухає.

Йому створили умови: ніхто його не тривожить і не підганяє. Ніхто не підказує. На цьому наполіг Сергій. На його переконання, предмет необхідно осягати від початку.

Так і з обчислюваною функцією. Сергій засвоїв, що це основне поняття у теорії алгоритмів. Зрозумів, за яких умов вона може бути застосована до об’єкта, за яких — ні, що являють собою конструктивні об’єкти у математиці; коли функція може бути обчислюваною і коли вона обчислюваною не виступає. І коли її слід розглядати як функцію натурального або раціонального аргументу. Про все це раніше Сергій не знав. Але так само, як і в музиці Скрябіна, розібрався. Тамара допомагала йому, якщо він її запитував. Обривав, коли Тамара забігала наперед. Дивно, математика, як і музика, звучала в ньому. Певно, в основі у обох лежить одна й та сама гармонія.

Одночасно Сергій прислухався до себе: як відбувається процес пізнавання. Можливо, прозрівання. Це, мабуть, можна порівнювати з світанком. З млявим туманним світанком. Математичні начала, функції відкривалися не одразу. Спершу — так визначив би Сергій — ближні, крупні; потім, коли більшало світла, прояснювалися деталі мілкіші, дальні. Туман коливався перед очима, відкривав що-небудь справа, зліва або не відкривав нічого: наче б і не пітьма, однак щось невиразне, нерозбірливе. Іноді це відразу ж зникало. Іноді залишалося. Те, що залишалося, обов’язково було значуще, відкрите. Так працювала думка. Не його, Сергія, — Ліванова. Він ішов за думкою вченого, і — дивно — те, що бачив Сергій як значуще, залишалося при ньому завойованим, закріпленим. Незнайоме досі ставало знайомим, незрозуміле — зрозумілим. Сергій міг записувати формули і слова, він записував, але це були не його формули і слова.

Процес був складний. Іноді нічого не можна було роздивитися, доводилося покладатися виключно на внутрішній погляд. Подеколи це супроводжувалося таким болем, що він відчував себе дитиною, яка потрапила до аудиторії, де читаються лекції для крупних фахівців.

Проте Сергій ходив у кабінет Ліванова. Його підбадьорювало, що в записах, які він зробив, був сенс — з Тамарою він консультувався, хоча і просив її передчасно не говорити про його успіхи та невдачі.

Коли ведеш пошук, спостеріг Сергій, і прагнеш добратися до суті, необхідно концентрувати волю, хотіти. Бути терплячим: іноді доводилося стежиною незнаної думки проходити по десять і по двадцять разів.

Не було голосу, не було розмови. Був процес думки. З цього Сергій зробив висновок, що думка безмовна. Але жива. Інакше як би він засвоїв теорію алгоритмів, обчислювану функцію?

А математика — це музика. Формули — музика. Кожний знак, цифра мають свій тон. У звичайній музиці сім нот — від нижнього “до” до “сі”. У математиці тонів незміримо більше. Це дивувало і радувало Сергія.

Поступово він підійшов до останньої статті Ліванова. Він не читав її. Навпаки, з першого приходу у кабінет попросив прибрати її зі столу. Стаття сама укладалася в його голові. Слово за словом, як мереживо під пальцями мереживниці. Це був цікавий процес — творчий і водночас настільки завершений, що, коли Сергій пробував вставити своє слово (іноді заради експерименту він робив це), слово не пасувало, не ставало на місце, як непідігнана зубна коронка! Сергій зробив висновок, що чужу думку неможливо перемінити, перебудувати, це також згодом увійшло в теорію. Статтю він дописав, формула вилилася на папір сама по собі.

Справжнім тріумфом було те, що текст, написаний Сергієм, збігався з текстом вченого. Сергій навіть не помітив, як з’явилася формула. Йому спало на думку, що Ліванов радів би, торжествував — формулу знайдено. Однак у Сергія вона вилилася механічно. З цього Сергій вивів, що думка позбавлена емоцій. Емоції приходять до людини потім так само, як хвилюють його під час роботи при невдачах, марно витрачених зусиллях. Думка не знає емоцій, так зазначив Сергій у себе в записнику. Сам він радітиме пізніше, коли завершить статтю. Зараз він дивиться на формулу, обвів її рамкою — роботу закінчено.

Експерти, які вивчали почерк, підтвердили, — для Сергія це було тріумфом, — що стиль статті лівановський, формула лівановська. Статтю міг закінчити так, як закінчив її Сергій, тільки Радій Петрович Ліванові

Сергія поздоровляли. Він викликав подив. Та Сергій був під враженням від виконаної роботи. Перебирав у думці шляхи, якими прийшов до формули, глухі кути, провали, що йому зустрілися. Під час роботи він переконався, що попередні його здогади й гіпотези правильні. Тепер шукав сам метод роботи. Багато що належало зрозуміти, намацати. Але є вже досвід. Є нотатки, які він зробив за два місяці у кабінеті Ліванова. Треба їх осмислити й узагальнити. Попереду завдання іще грандіозніші. Слід приступити до них негайно. Музей декабристів у Іркутську, філософські зошити Леніна — Сергій накреслював плани на майбутнє.

Тамара також привітала його, дивувалася:

— Як тобі вдалося з цим упоратися? — Вони знову йшли по Цвітному. — Ти завжди був не в ладах з цифрами!

Сергій знизував плечима: тоді, на прогулянці, він усе пояснив.

— Сергійку!

Він знову промовчав.

— Ти не задереш носа? — запитала Тамара.

— По-моєму, це міг зробити будь-хто, — сказав Сергій.

— ??.

— Необхідно лише розвинути в собі здатність зосереджуватися, розвинути внутрішній слух.

— І я змогла б? — запитала Тамара.

— І ти, і будь-хто. Тільки здібності, мабуть, у всіх неоднакові.

Сергій згадав товстуна, який тлумачив теорію Лобачевського. Згадав інших, на кого Пушкін і Лобачевський справляють менше враження. Та все одно справляють.

— Так, — повторив він, — усе залежить від тренування, від здібностей людини.

— Як виміряти ці здібності? — запитала Тамара, усе ж таки вона була математик.

Відповісти на це запитання? Сергій роздумував — як.

— Балами? — допитувалась Тамара.

Сергій засміявся:

— Для першого разу, можливо, балами…

ХРОМОСОМИ ДОЛІ

Флетчер і Крісс Фірма по пророкуванню майбутнього! Все, що на вас чекає, — щастя, успіх, кохання, — дізнаєтесь у Флетчера і Крісса по приступних цінах: майбутнє на місяць наперед — 1000 доларів, на рік — 5000, на десять років — 100 000 доларів. Єдиний у своєму роді метод наукового прогнозування, побудований на футуроскопії. Надійно, безболісно, швидко! Звертатися на Блейк-авеню, 17.

Папірець з оголошенням злегенька тремтить у руці Флетчера.

— Як циркова програма, — каже він. — Є суть і ціна квитків. Ти завжди відзначався барвистим стилем. Девіде.

Оголошення — колективна творчість двох компаньйонів, хоча більше старанності при його складанні доклав Крісс — натура пристрасна, але, на думку Флетчера, неглибока.

— Втім, так і треба. — Флетчер продовжує розглядати оголошення. — Людей треба збити з пантелику, повести за собою. Ми поведемо їх, Девіде, не сумнівайся. Не мине тижня — до нас посунуть лавиною. Долари, чорт забирай! — Він потрусив папірцем перед носом Девіда. — Адже це долари!..

— І наука, — намагається додати Крісс.

— До біса науку! Досить того, що півжиття розтринькано по чужих лабораторіях в наймах. Треба пожити для себе. Мільйони доларів, Кріссе!..

Ідея фірми належить Флетчеру. Він уже зараз, хоча фірма іще нічим не зарекомендувала себе, почувається її керівником і головою.

— Оголошення я зараз везу у “Вечірній кур’єр”. А завтра, Кріссе, ждемо відвідувачів. Приміщення у нас, — Флетчер озирає приймальню: круглий стіл посередині, пальму в кадубі біля вікна, два крісла (в них сидять компаньйони), — годяще приміщення, — робить висновок Флетчер. — На перший випадок. Розбагатіємо, тоді розвернемося. Було б ТАМ, — Флетчер киває на двері до лабораторії, — був би ВІН, Кріссе, а все інше буде!

За дверима, в лабораторії, футуроскоп. Про нього й говорить Флетчер.

— Світ ахне, Кріссе, і ляже до наших ніг. Та раніше світ засипле нас доларами!

Флетчер збуджений, як гончак, що учув здобич. Крісс із подивом відзначає цю нову рису в характері компаньйона. Дивно звучить — компаньйони. Це слово з’явилося у них близько тижня тому. Випускники Йєльського університету, які чотири роки відпрацювали у лабораторії професора Кінга, вони знають один одного десяток років. Флетчер старший за Крісса на сім років, проте і Кріссові вже двадцять вісім. Ясна річ, їм було нелегко в університеті у Кінга. Нелегко було робити відкриття, криючись від шефа і працюючи ночами. Тільки дякуючи завзятості Крісса, стриманості й навіть потайливості Флетчера відкриття доведено до кінця, виготовлено футуроскоп.

— Я поїхав! — Флетчер згорнув папірець з оголошенням і заховав його до кишені. — Повернусь, коли оголошення буде надруковано.

Залишившись сам, Крісс вирушає до лабораторії. Тут два вузьких залізних ліжка, відгороджених високою ширмою, ґратчасте вікно. За домовленістю хтось із компаньйонів мусить залишатися біля апарата. На стіні — білий екран, посередині — футуроскоп з невеличким пультом і різноколірними кнопками.

Футуроскоп…

Два роки Крісс ніяк не може звикнути до цієї назви. Проте жодне інше слово не передає повніше сутність приладу. “Дивлюсь майбутнє…” Прилад, за допомогою якого можна побачити майбутнє. Назва прийшла так само несподівано, як і думка про те, що можна читати долю. Думка прийшла до нього, Крісса. Техніка здійснення належить Флетчеру.

Читати долю. А що в цьому дивного? Розшифровано генетичний код, пізнано закони спадковості. Кішка народжує котенят, тигр виростає смугастим, жирафа довгошиєю. У людини дві руки і двоє очей, волосся у негра кучерявиться, у китайця виростає жорстке, як солома. Ознаки особі, усталеності і навіть колір очей запрограмовані у ниточках хромосом, і нуклеїнові кислоти, групуючись, як літери у словах, визначають розвиток організму. Все це так, усе доведено. Але відкриваються нові обрії. Російський академік Курсаков відкрив, що нуклеїнова кислота ДНК — основа генетичного апарату клітини — у кожний даний період розвитку організму заблокована на вісімдесят — дев’яносто відсотків особливими білками — гістонами, які, наче ізоляційна стрічка, закривають більшу частину нитки ДНК. Білше того, відзначає Курсаков, генетичний апарат містить у собі більше інформації, ніж це потрібно для розвитку даного організму. Цей “запас біологічних можливостей” міцно закритий і найчастіше не реалізується клітиною. Чому? — можна запитати. Можна поставити багато запитань.

До припущення про те, що поряд зі спадковою інформацією хромосоми містять інформацію майбутнього для організму, простіше кажучи, долю, залишалося зробити один крок. Крісс цей крок зробив. Спершу це була гіпотеза, одна з тих божевільних гіпотез, на які щедрий наш час. Чому не припустити, сказав собі Крісс, що у клітині поряд з розвитком особі запрограмована її доля? З тисячі різних ситуацій, які запропонує життя, людина з даним набором хромосом вибере саме такі дії, що характерні лише для неї… І чому не припустити, що разом з генетичним кодом, який проектує у майбутнє конструкцію організму, не розгортається у сувої хромосоми і доля людини з усіма її поворотами, злигоднями, щастям і болем, творчістю, кожним словом, що буде мовлене упродовж життя?.. Дивовижно? Ефемерно? Не дивовижніше, ніж запрограмовані у генетичному коді веснянки на переніссі чи розріз ваших очей.

Де було її шукати, закодовану долю? На стрічці гістонів? Чи в таємничих “запасах біологічних можливостей”? Академік Курсаков пише, що ці можливості не реалізуються. А що, коли “запаси” реалізуються по-інакшому і у новій якості?

Чотири роки, криючись і недосипаючи, компаньйони досліджували проблему. І от виготовлено футуроскоп.

Признатися, Флетчер і Крісс не знають, як відкриття далося їм до рук. Механізм розшифровки досі залишається неясним. Електронне мереживо генетичної стрічки вдалося перетворити на фотони, що дали на сітківці ока зображення. Пізніше зображення було перенесене на екран. Потрібна жива клітина з організму. У футуроскопі вона розростається до розмірів материка, на якому простежується доля людини. Можна включитися у будь-яку частку минулого чи майбутнього, пропустити перед очима життя людини з швидкістю кінематографічної стрічки. Процес вдалося озвучити.

Дивне це було відкриття, навіть страшне. Флетчер і Крісс простежили долю кількох чоловік: один загинув у автомобільній катастрофі, другого застрелив гангстер. Застрелили Уїтворта, співробітника лабораторії Кінга. Вбивство сталося на сходах, коли Уїтворт зіткнувся з грабіжником, який вийшов з квартири. Дивитися на це було страшно. Ще жахливіше було те, що злочин стався саме у ту годину і в ту хвилину, коли було провіщено футуроскопом.

— Ніколи, — сказав приголомшений Флетчер, — не дозволю собі побачити свою долю!

Крісс був уражений не менше за Флетчера.

— Але бізнес ми на цьому зробимо, — продовжував Флетчер. — Обов’язково зробимо! Неодмінно!

Бізнес вони вже почали робити. Засновано фірму. Написано оголошення. Кріссові здається, що все це трохи сквапливо. І трохи не так. Не з того вони почали. Докопатися б до основи футуроскопп. Та Флетчер квапить: “Потім, Кріссе, потім. Заробимо, відкриємо лабораторію, інститут — усе що хочеш. Нічого без грошей не зробиш…”

Годинник показує чверть на десяту вечора. “Кур’єр” у продажу з’являється о восьмій. Певно, Флетчер уже по дорозі в лабораторію. Ось і дзвінок.

— Завтра ми багатії, Кріссе! — Флетчер простягає компаньйонові паку газет. — Завтра до нас посунуть лавиною!

Проте ні завтра, ні післязавтра на Блейк-авеню ніхто не приходить. Коли Крісс позиркує на Флетчера, той каже:

— Через тиждень, Кріссе. Через п’ять днів…

На четвертий день прийшов худий студент. Компаньйони зустріли його обоє.

— Добрий день, — сказав студент і показав на оголошення: — Ваше?

— Наше, — відповів Флетчер.

— І це правда? — запитав студент.

— Що ви хочете? — відповів запитанням Флетчер.

— У мене іспити, — сказав студент. — Складу я чи не складу?

— Тисяча доларів, — сказав Флетчер. — Читали оголошення?

— У мене тільки двадцять п’ять, — признався студент. — І ті останні.

— Нічим не можемо допомогти! — відрубав Флетчер.

Крісс штовхнув його у бік.

— Але ж це почин…

— Тисяча доларів, — наполягав Флетчер.

— Джеймсе… — знову штовхнув його Крісс.

Студент стояв у очікуванні.

— Платіть, — здався Флетчер, — готівкою.

Студент витяг з кишені кілька зім’ятих папірців.

Крісс узяв у нього шматочок шкіри з плеча. Флетчер зник у лабораторії.

— Коли мені прийти? — запитав студент.

— Зараз буде готово.

У лабораторії тонко заспівав футуроскоп.

— Як ви додумалися?.. — запитав студент.

Крісс не відповів. Студент за його знаком сів у крісло.

Через хвилину до приймальні увійшов Флетчер.

— Іспити ви складете, — сказав він студентові, — якщо будете працювати. Особливо по курсу аналітичної хімії.

— Моє слабке місце… — признався студент.

— З професором Форбсом будьте ввічливі, — додав Флетчер. — Не сперечайтеся з ним, як на минулому іспиті. Пам’ятаєте, чим це для вас скінчилося?.. До побачення, — сказав він, не даючи студентові розкрити рота.

Задкуючи, той вийшов із приймальні з виразом величезної розгубленості на обличчі. Двадцять п’ять доларів залишилися лежати на столі.

У Крісса було таке відчуття, що вони з компаньйоном пограбували злидаря.

Після студента прийшли інші. Стара леді — дізнатися, чи повернеться її син з альпіністського походу у Бутан. Депутат — чи переоберуть його на другий строк. Футурограма леді була позитивною: вона зустрінеться з сином. Депутата забалотують.

— Як ви сказали? — запитав він Флетчера.

— Переможе Фергюссон.

— Республіканець?

— Так, сер, республіканець.

— Це все підступи Стаффорда… — бурчав депутат, прямуючи до дверей.

У банку було відкрито рахунок, спільний для Крісса і Флетчера.

— Йдуть справи, Кріссе, йдуть! — Флетчер потирав руки.

На Блейк-авеню з’являлися усе нові відвідувачі. Частіше по дрібницях: одних цікавила ймовірність виграшу на біржі, других тоталізатор, третіх кар’єра. На компаньйонів дивилися як на хіромантів, астрологів — хіба мало на світі шарлатанів, гадалок? Футуроскопія? То й що? Є електроніка, є кібернетика, електронні свахи… Те ж і футуроскопія: модний, ультрасучасний термін, не більше. Вчений світ не цікавився діяльністю Крісса і Флетчера. Фірмі, відверто сказати, це було на руку. Банківський рахунок розбухав. Флетчер ходив задоволений:

— О’кей!

Проте між компаньйонами назрівала незлагода. Кріссові хотілося знати, як і де записаний код людських доль, чи можна вплинути на записи. Крісс замислювався над моральним аспектом винаходу. Підстави для цього були. їх ставало усе більше.

Сварка між компаньйонами спалахнула після самогубства генерала Макговерна.

Генерал з’явився у приймальні перед від’їздом до Південного В’єтнаму, де мав керувати битвою під Гус. У нього був розроблений відомчий план.

Флетчер сказав йому:

— Битву буде програно.

— Це ви стверджуєте напевно?.. — запитав генерал.

— Фірма не кидає своїх прогнозів на вітер.

Макговерн застрелився у машині по дорозі в аеропорт. Радіо і газети обговорювали самогубство, дошукуючись причин.

— Ми вбили його, — переконливо сказав Флетчеру Крісс.

— Чому вбили? — заперечив той.

— Сказали, що битву буде програно, і він вкоротив собі віку.

— Він запитував про битву, не про себе. У цьому вся різниця. Битву буде програно без нього.

— Флетчере!..

— Кріссе! Не плутай особисту долю з подіями. Я знав, що генерал вкоротить собі віку. Однак я не сказав йому про це.

— Чому?

— Він не запитував.

— І все ж…

— Кріссе, не будь сентиментальним. Я не міг сказати йому, що він застрелиться, я не міг відвернути самогубство. Футуроскоп засвідчив, що він застрелиться. І він застрелився.

— Тому що не виграє битву.

— Він не міг її виграти. Він же не поїхав до В’єтнаму, він застрелився! Зрозумій: він повинен був прийти до нас, повинен був дізнатися, що битва закінчиться невдачею, повинен був застрелитися. Так йому судилося.

— І все-таки це жахливо, Флетчере! Треба зупинитися. — Крісс кивнув у бік футуроскопа.

— А гроші?

— Гроші мені не потрібні.

— Мені потрібні, Кріссе. І давай облишимо суперечку.

Через два дні сталося ще одне самогубство. Вкоротила собі віку кіноактриса Ліз Стейнвілл: футуроскоп напророчив, що їй не дадуть головну роль у фільмі “Над проваллям” за книгою Вільгельма Лібена “Зречення”.

Дві смерті — генерала і кіноактриси — поставили перед Кріссом запитання: що таке час і що таке доля та як вони поєднані між собою.

Є два виміри часу — минуле та майбутнє і між ними грань — теперішнє.

Минуле дається нам у видіннях і в спогадах. Ми бачимо його як дорогу, яку пройшли і яку вдруге пройти неможливо. Воно прокреслено лінією, за межі якої ми не здатні були зробити жодного кроку. У кожний момент життя, коли ми стояли перед теперішнім, нам відкривалися безліч ліній, проте ми вибирали одну — ту саму, що на сьогодні прожита. Згадайте: коли вам необхідно було вибирати університет, вимогли вибрати Колумбійський, Чікагський, але вибрали Йєльський. Чому? Чи не тому, що ваша дорога життя — доля так само закодована у хромосомі, як ваш зріст, колір волосся і форма нігтів?.. Змінити щось було неможливо, як неможливо одночасно рухатися в різних напрямках. Із безлічі варіантів вибрано один, на решті лежить хистке (ви все ж могли вибрати), однак владне табу: вибрали ви одне.

Так само і з майбутнім. Воно відкрите перед вами у безлічі можливостей: ви можете їхати в порт або в аеропорт, летіти в Гаваї, в Європу, але зробите одне — те, що зробите. Чому? Чи не запрограмоване майбутнє у вас так само, як уже пережите минуле?.. Ще цікавіша та грань між минулим і майбутнім, яку ми називаємо сьогоденням. Це мить, атом. І це при всьому тому акт творення. Саме в цей момент ми вибираємо і робимо єдиний крок — той, що визначений нашою долею. Придивіться: навіть у цю мить нам не вільно чинити так, як хочемо, діємо за чиєюсь підказкою. Назовімо це необхідністю, доцільністю, розумом, обов’язком — це не має значення. Ми робимо те, що запрограмовано в нас. І навіть коли свідомо почнемо кидатися з боку в бік, ламати себе, незнана сила, поміщена в нас самих, примусить нас стати на ту дорогу, яку ми пройдемо.

Минуле дається нам у досвіді, сьогодення — у відчуттях. Майбутнє для людини темне. І як не дивно, відзначив Крісс, ніхто не наважується глянути майбутньому в обличчя. Усі турботи клієнтів — про кар’єру, про виграш на перегонах, навіть про виграш битв — були дріб’язковими, буденними. Ніхто не наважувався розкрити долю до кінця. Чи не тому, що це страшно? Перед невдачами, несподіванками, перед смертю врешті-решт? І Флетчер панічно боявся побачити у футуроскопі свою долю. “Ніколи! — твердив він. — Ніколи!..” І Крісс також боявся.

Тим часом у банку на рахунку компаньйонів було вже чотириста тисяч. З Блейк-авеню вони переїхали на Аламейн-стріт, купивши особняк і устаткувавши простору лабораторію, приймальню, хол для клієнтів.

Фірма “Флетчер і Крісс” процвітала. І якби не обтяжливі роздуми Крісса, Флетчеру залишалося б тільки радіти: клієнтів хоч греблю гати, гроші пливуть рікою.

Але Флетчер тривожився. Йому усе частіше здавалося, що Крісс використовує футуроскоп не за призначенням.

Крісс шукав нагоди втрутитися в чиюсь долю, відвернути від людини нещастя. Нагода трапилася. Прийшла клієнтка, міс Флорен, з проханням: чи вдасться їй купити модель “кадилака” з виставки. її спокусив золотавий з оранжевим колір машини. Міс Флорен хотіла тільки цю машину, проте у неї були суперники, Фор-сти і Ньюмени. Чи зуміє вона випередити суперників і придбати уподобану річ? Прогноз засвідчив, що машину вона не купить: у магазині у неї викрадуть сумочку з чеком. Грошей міс Флорен не втрачала, на чекові не було суми і підпису, але конкуренти досягали успіху. Сумочку викрадали дуже просто: поки власниця поправляла перед дзеркалом зачіску, сумка щезала з конторки, де продавець фіксував продані чи придбані на виплат речі.

— Міс Флорен, — сказав Крісс, — у вас викрадуть гроші.

— Як викрадуть? — здивувалася клієнтка.

— У магазині, поки ви будете купляти машину.

— Он як! — вигукнула міс Флорен. — Дякую за попередження. Постараюсь, щоб гроші мої залишилися при мені.

Крісс вирішив побувати у магазині, щоб перевірити, чи досягне мети попередження. Випадок був дріб’язковий, та важливо було інше: чи принесе користь попередження у більшому?

Того дня, коли міс Флорен з’явилася у магазині, маючи намір зробити покупку, Крісс перебував неподалік від місця, де мала статися крадіжка. Він бачив, як міс Флорен з’явилася у дверях, міцно тримаючи в руках білу сумку. Увесь її вигляд свідчив, що вона пам’ятає про попередження й ані на мить не розлучається з сумкою. Ось вона протовплюється вперед, вона вже перед конторкою. Хтось зачепив її капелюшок — усе відбулося точнісінько так, як показав футуроскоп. Міс Флорен усе ще тримала сумочку, та цей незначний інцидент у натовпі, коли парасолем було зачеплено її крислатий капелюх, якось вплинув на неї, її увага мовби розпорошилася: однією рукою вона поправила капелюшок, однак, мабуть, зсунула його більше, ніж потрібно було. В цю мить вона перебувала біля конторки, зліва від неї було дзеркало. Мимовільним жестом вона потягнулася до капелюшка, але сумка в руці заважала їй. Не надаючи жодного значення жестові і, певно, забувши про попередження, міс Флорен поклала сумочку на конторку і обернулася до дзеркала. Через секунду на конторці сумочки не було.

Попри всю мализну і незначущість, випадок цей уразив Крісса.

Коли збудження у магазині, викликане наглою крадіжкою, вляглося і міс Флорен, украй засмучена, вибралася з натовпу, Крісс підійшов до неї.

— Я вас попереджав, — сказав він.

— Не знаю, — стала скаржитися міс Флорен, — що зі мною сталося. Я забула. Я геть-чисто забула ваше попередження. Коли йшла вулицею, пам’ятала. Увійшла до магазину, також пам’ятала.

— А потім?

— Парасолем зачепили мій капелюх. Та сумочку я тримала в руках і знала, що не можна з нею розлучатися. І необхідно було поправити капелюх…

Крісс уважно дивився на неї.

— Побачила дзеркало і забула про сумочку — слід було поправити капелюх.

— Зовсім забули?

— Н-ні… — мовила міс Флорен. — У мене було якесь передчуття, неспокій.

— Передчуття, кажете?

— Так, так… побоювання, тривога — якусь мить. Потім я поправила волосся. І моя сумочка щезла. Що маю тепер робити?

Крісс не знав, що мала робити міс Флорен. Але дійшов висновку про те, що людина в момент події забуває про обережність і робить те, що закладено в програмі, закодованій у хромосомах. Якби міс Флорен судилося кинутися під потяг, згоріти, жодні попередження їй не допомогли б: вона загинула б під колесами або згоріла.

Крісс уже збагнув чому. Та у нього з’явилася інша думка — про цілковиту непотрібність винаходу. “Хіба що заробляти грошву”, — гірко посміхнувся він.

Флетчер тим часом робив це без усякої гіркоти. У банку лежало вже вісімсот тисяч доларів.

Крісс сказав:

— Припинімо цей обман, Джеймсе.

— Який обман? — перепитав Флетчер.

— Футуроскопію, пророцтва. Нічого доброго вони не приносять людям.

— Тобі яке діло до того, що вони нічого доброго не приносять? — запитав Флетчер.

— Ми обманюємо людей! — сказав Крісс.

— Це в тобі, Девіде, дається взнаки пасторська закваска, — розсміявся Флетчер. Батько Крісса був пастором з Кентуккі.

— Яка ж закваска у тобі?.. — стрімко обернувся до нього Крісс.

Флетчер відчув нотку злості у голосі компаньйона.

— Облиш, — сказав він. — не будемо сваритися.

— Я ладен розбити футуроскоп, Джеймсе, — признався Крісс, обдурений миролюбністю Флетчера.

— Справді? — запитав Флетчер.

— Він сповнює мене жахом… — відповів Крісс.

— Чому?

— Він і тебе лякає. Жоден з нас не наважується побачити свою долю.

— А навіщо це?.. — насторожено запитав Флетчер.

— Іншим ми ж показуємо.

— Дурницями твоя голова забита, от що, — відповів Флетчер.

— Я розіб’ю апарат або втечу з лабораторії.

Флетчер нічого не сказав — зиркнув на Крісса, як на божевільного.

Крісс не розбив апарат, не втік з лабораторії. Він зважився на відчайдушний крок — вирішив перебороти страх і побачити свою долю. Рішення виникло зненацька, як порив вітру.

Цього вечора в лабораторії він залишався сам-один. Флетчер пішов у кабінет і мав повернутися не скоро. Вечір нагадав Кріссові той, перший, коли Флетчер поніс оголошення в редакцію “Кур’єра”. Коли це було? Вчора?.. Кріссові здавалося, що від того вечора він іще не встиг розігнути спину, щоб відпочити і подумати. Але ж і стомився він… “Футуроскоп…” — знайшов він причину. Все від нього. Дивно. Відкриття зроблено, випробувано на сотні людей, а радості й задоволення ніякого. Крісс почувався нещасливим, його не полишав страх. Є, певно, речі, думав він, які не варто було відкривати. Ядерні реакції, футуроскоп… Або вони відкриті невчасно, не принесли задоволення людям. “Що тобі до людей? — мабуть, посміявся б Флетчер. — Це в тобі пасторська закваска…” Кріссові неприємно від цих слів. “Я стомився”, — переконує себе. І тої ж миті ловить себе на іншому: він боїться узнати свою долю до кінця.

Крісс підходить до вікна, дивиться на вулицю. “Боюсь, боюсь…” — снується у голові думка, наче піддражнює. І раптом його ніби обдало вітром. “А що, коли?..”

Відтак Крісс уже ні про що не думає.

Вимив руки, підійшов до апарата. Пошукав очима шприц з порожнистою голкою. Машинально, як робив це сотні разів на інших, протер спиртом шкіру на лівому передпліччі. Машинально загнав під шкіру голку. Укол, відомий нам з дитинства… Хіба що трохи більше болю, трохи більше крові — з-під шкіри треба взяти часточку тканини. Тією ж проспиртованою ваткою затиснув крихітну подряпину. Переждав п’ять-десять секунд. Звичним рухом випорожнив голку у нейтралізований дистилят пробірки, прилаштував скляну трубочку у центрифугу, виокремив з плазми шматочок тканини. Капнув на скло краплю поживного розчину, опустив у неї живі клітини свого тіла і помістив усе це під окуляр футуроскопа.

Увімкнув електричний струм, клацнув тумблером. На екрані з’явилася група клітин. Ще один поворот тумблера — зосталася одна клітина, на увесь екран. Рельєфно позначилися ниточки хромосом. Крісс увімкнув силові поля, одночасно довівши стрілку покажчика до двохтисячного року, — тридцять років він проживе напевно. Екран згас, обернувшись на чорну пляму. Так бувало тоді, коли клієнт не доживав до вказаного на шкалі строку, — пустий екран.

— Ось так… — сказав Крісс. Тепер це був не клієнт — він сам.

Рвучко пересунув стрілку покажчика на десять років ближче. Екран залишався темним. “Не проживу і двадцяти років…” — відзначив Крісс і повільно повів стрілку вліво ще на десять років. Руки його тремтіли. Стрілка зупинилася на 1980 році, екран був темний. “Навіть десяти років…” — відчужено майнуло у голові Крісса, руки похолонули. Він тупо дивився на цифри, — можливо, помилка? Та помилки не було. Не могло бути. Траплялося, що і в інших клієнтів на цій цифрі екран залишався пустим. Тоді Крісс не хвилювався і руки його не холонули. Зараз він переляканими очима дивився на стрілку: він не проживе навіть десяти років… Навіщо було дивитися самого себе? Крісс шкодував, що розпочав експеримент. Мас рацію Флетчер — не варто цього робити. Ніколи не слід цього робити! Не проживе навіть десяти років… Може, це не він, Девід Крісс? Може, випадково у об’єктив апарата потрапила чужа клітина?.. Тепер були холодними не лише руки, а й спина Крісса. Холод піднімався вище, до потилиці, заливав мозок. “Може, це не моя клітина?..” Думка відокремлювалася від тіла, тріпотіла незалежно, як птах крильми у повітрі. “Може, не моя тканина?..” Холодний піт стікав по обличчю. “…Навіть десяти років… навіть десяти років…” Думка-птах піднімала крило, і тоді у мозку Крісса лунало: “…Навіть десяти років…” Піднімала друге крило — у мозку лунало: “Не моя тканина…” А холод проймав до останньої клітини, і краплі поту котилися по спині.

“Якщо це помилка, — подумав Крісс, — треба посунути стрілку на шкалі, щось же вона повинна показати”. Крісс ледве намацав тумблер, однак замість того, щоб повести стрілку вперед, посунув її назад, підсвідомо відзначаючи: вісім років, сім, шість… Екран, як і раніше, залишався темним. “Не працює!..” — майже закричав Крісс — птах-думка змахнула обома крилами. Та апарат звично гудів, індикатори у темряві світилися, лише екран був непроникно-чорний, як траурний креп, як позбавлена зірок вічність. Стрілка рухалася назад: чотири роки, три, два… Тепер уже у Крісса не було жодної думки — самий тільки жах і чекання: невже кінець, він помре зараз, в оцю хвилину?.. Крісс втягнув голову у плечі, волосся відстовбурчилося на черепі: Крісс чув, як воно ворушиться, шурхотить… Стрілка невблаганно рухалася назад, непомітно для себе Крісс увімкнув автоматичну подачу, стрілка відлічувала місяці. Це було нестерпно довго. Кріссові перехопило подих, неймовірний тягар наліг йому на груди, вичавлюючи з легень останні краплі повітря. Шість місяців, п’ять, показувала шкала, нуль!.. Зненацька екран спалахнув. Та це було не звичне денне світло, не ранок і не вечір — екран світився зеленим, ніби Крісс заглядав у товщу морської води. І — несподівано, неймовірно! — перед очима Крісса пропливла макрель! Втрачаючи свідомість, Крісс вдарився головою об пульт, стрілка здригнулася, на мить Крісс побачив листок календаря — двадцять друге серпня. І ще він побачив Флетчера з перекошеним, блідим обличчям і зловтіхою в очах — Флетчер був у човні й віддалявся у бік берега. Більше Крісс не розгледів нічого — його оповила пітьма.

Флетчер застав компаньйона на підлозі біля увімкнутого апарата. Крісс був непритомний. Передовсім Флетчер привів його до пам’яті. Перше, що зробив Крісс, опам’ятавшись, пошпурив у апарат мармурове прес-пап’є, але промахнувся.

Флетчер ухопив його за руку:

— Ти збожеволів?..

— Я його знищу! Знищу! — рвався до апарата Крісс. — Мерзенне, прокляте чудовисько! Я розтрощу його, знищу!.. Раз і назавжди ліквідую.

До пізньої ночі Флетчер заспокоював товариша. Крісс говорив багато, без ладу, звинувачував Флетчера ^ самого себе у жорстокості, в диявольському винаході, погрожував знищити футуроскоп і фірму. Чим довше Флетчер слухав його і намагався зрозуміти, тим глибше переконувався, що Крісс стає небезпечним для нього і для винаходу.

Усе-таки їм вдалося дійти згоди. Флетчер добився від Крісса обіцянки, що той не накоїть дурниць.

— Заспокоїшся, — говорив він. — тоді обміркуємо, що робити. Грошей у нас доволі. Можемо припинити діяльність. Поїдемо куди-небудь, розважимося.

Флетчер брехав. У нього і в думці не було припиняти роботу футуроскопа. Але і Крісс брехав, даючи обіцянку не заподіювати шкоди винаходу. Крісс не відмовився від думки знищити футуроскоп. Флетчер надумав знищити Крісса. Між компаньйонами розпочиналися маневри, але тільки Крісс знав, як мало часу лишилося їм обом.

А до всього Крісс же не додивився долю до кінця. Зміцніє від потрясіння і додивиться. У нього підозра проти Флетчера. Якщо вона підтвердиться, Кріссові необхідно вжити контрзаходів. Усе слід продумати, все врахувати. Одним ударом він вирішить усе: свою долю, долю Флетчера і долю футуроскопа. Тільки не поспішати. Ні, поспішати треба, адже сьогодні двадцяте серпня…

Так вони наближалися до фінішу — Флетчер і Крісс, криючись один від одного, як злочинці.

Крісс додивився долю до кінця. Свідомості не втрачав. Стиснув зуби і додивився. Підозра підтвердилася, і Крісс знав тепер, що робити.

У суботу, двадцять першого серпня, Флетчер запитав:

— Якої ти думки, Кріссе, стосовно морської прогулянки? Візьмемо катер, вудки. Половимо макрель.

Крісс знав, що нічого змінити не можна. І цю фразу компаньйона він також знав. Розпочинався фінал — такий самий, як у кінозірки і генерала Макговерна. Крісс міг відмовитися, втекти од Флетчера, запротестувати, однак нічого цього не зробив. Він сказав:

— Поїдемо.

І все пішло за сценарієм. Хіба наше життя не сценарій, написаний і затверджений природою? Крісс знав цей сценарій і знав, що змінити щось неможливо. Навіть інтонацію голосу.

— Поїдемо, — повторив він, прислухаючись ніби збоку, як це звучить.

Звучало цілком природно, Флетчер нічого не помітив.

— Годині о дев’ятій, — сказав компаньйон. — Рибальські снасті я беру на себе.

Вранці усе йшло за тим же сценарієм.

— Я пішов, — сказав Флетчер. Спустився сходами і рушив направо, у мисливський магазин на Франклін-стріт, де завжди можна було дістати волосінь і вудлища.

Крісс вийшов одразу після нього і попрямував у інший бік, в інший магазин. Йому можна було не квапитися. Жодна небезпека йому не загрожувала, навіть небезпека викриття. Він знав кожен свій крок і кожен вчинок. Було навіть цікаво, ніби він дивиться на себе збоку. Або на когось іншого. За кілька хвилин до повернення компаньйона він уже був у лабораторії. Обережно поклав під кожух футуроскопа чотири продовгуватих згортки, попередньо обмотавши їх дротами від вхідної електромережі, і, з’єднавши дроти, замкнув їх. І поїхав з Флетчером на риболовлю.

На пристані вони узяли катер з повним запасом пального.

— Як погода? — запитав Флетчер служника, який розмикав ланцюг, що ним катер кріпився до причалу.

— Чудовий прогноз, сер, — відповів той. — Можете їхати спокійно.

І це все було відомо Кріссові, до останнього слова.

Флетчер був спокійний, навіть незворушно спокійний і впевнений у собі: він знав, що Крісс не вміє плавати.

Вони від’їхали далеко. Берег бузковою смужкою виднівся на обрії. їх не бачив ніхто, крім сонця і хмар. Однак сонце і хмари були високо і не могли нічому перешкодити.

Флетчер не став глушити мотор, залишив його працювати на малих обертах.

— Механік з мене поганий, — сказав він. — Раптом відмовить зовсім…

Почали ловити рибу. Крісс сидів на правому борту, опустивши ноги у воду. Упродовж усього ранку він пробував аналізувати свої відчуття. Напередодні він пам’ятав, що завтра неділя і чим ця неділя закінчиться для нього. І вночі — він погано спав цієї ночі — згадував, що завтра рокований день. Вранці він підкорився долі без опору — нічого не зміниш. Усе йшло, як показував футуроскоп. Навіть задумане проти Флетчера Крісс робив механічно: роль була розписана до кінця, Крісс грав її і поводився, як статист, кожний крок якого підпорядкований режисерові. Сів з Флетчером у автомобіль, вийшов на пристані. Флетчер запитав про погоду так, як це мало бути. І тільки у човні Крісс відчув, що забувається. Море напливало на нього, витісняючи із свідомості картини, побачені у футуроскопі. Коли Крісс пробував згадати, що станеться далі, він уже не міг цього згадати, свідомість пригнічувалася чимось незрозумілим і могутнім, що розросталося у ньому, змушувало жити лише миттю, відсуваючи усе стороннє. Хіба що у підсвідомості залишалося щось схоже на передчуття, на тривогу, проте ніщо не могло вже піднятися звідти, сформулюватися у думки або в протидію.

Крісс закинув принаду, відчуваючи, як волосінь час від часу тремтить у руці, — риба клювала. Він уже витягнув дві макрелі, вони вигиналися і стрибали на дні човна, ще живі. І тут борт стрімко нахилився під ним, і Крісс опинився у воді. Тої ж миті заревів мотор, човен рвонувся вперед. Крісс борсався у піні, яку залишив по собі гвинт, і, захлинаючись, кричав:

— Флетчере! Зупинись!

Обличчя компаньйона віддалялося і зменшувалося, моторка линула до берега зі швидкістю двадцяти вузлів. Над Кріссом зімкнулася вода, захльоснула зіниці зеленню пляшкового скла. На мить перед ним мелькнула макрель, викликавши нечіткий спогад, що все це Крісс уже бачив…

Флетчер здав катер тому ж служнику.

— Сер?.. — запитав здивовано той.

— Нещастя! — обірвав його Флетчер. — Спішу в поліцію.

Компаньйон був спокійний. Або хотів бути спокійним. Щось на кшталт виправдувальної промови укладалося в його мозку. Перед ким він виправдовувався — перед собою?.. Чи готував промову для поліцейського комісара? Промова була дивна. Самого себе Флетчер називав у третій особі. Йому здавалося, що це звучить переконливо. “Крісс упав у воду, — притягував він слово до слова. — І пішов на дно. Бачить бог, Флетчер не доторкнувся до нього пальцем! Нещасний випадок… Звідкіля Флетчер міг знати, що Крісс не вміє плавати? Не знав — слово джентльмена! Уявити тільки: вони вчилися і працювали разом одинадцять років! Бідний Де-від, хто міг подумати, що так станеться!..”

Промова заспокоювала Флетчера. Все у ній на місці. їй-право, все у ній на місці.

Показання компаньйона в поліції також коректні. Обличчя передає щире співчуття.

— Пане комісар! — на очах у Флетчера сльози. — Крісс був чудовий товариш, душевний друг!.. — При цьому Флетчер запихав до кишені вельветової куртки рибальську волосінь. Жорстка волосінь стовбурчилася, випирала назовні. — Повірте, пане комісар, я так шкодую!.. — Флетчерові ніяк не вдавалося упоратися з волосінню.

Комісар записував у протокол показання. Він навіть вірив ураженому компаньйону — хіба мало нещасних випадків на воді.

— Не хвилюйтесь, — говорив він. — Катер уже послано, щоб виловити тіло.

— О, пане комісар, можливо, його вдасться врятувати!..

— Не хвилюйтесь, — повторив комісар, — зробимо все необхідне.

Флетчера відпустили під заставу в тисячу доларів.

— До обстеження тіла Девіда Крісса, — пояснив комісар. — До повного з’ясування обставин.

Це не хвилювало Флетчера. Совість його чиста. Він не штовхнув Крісса, навіть не наближався до нього, нехай обстежують.

Узяли підписку про невиїзд. І це не розхвилювало старшого компаньйона. Нікуди він їхати не збирався. Зробили відбитки пальців — звичайнісінька формальність. Лаборант притискав навперемінку пальці правої руки, лівої до мастики і відбивав їх на білому. Десяток овалів, брудних плям з’явилися на пластику, як сліди злочину. Це налякало Флетчера.

Спускаючись сходами, він усе витирав пальці об хусточку і не міг витерти їх дочиста. Пальці залишались темними. Флетчер не міг дивитися на них без внутрішнього дрожу, засунув руки до кишень.

У таксі він сидів за спиною шофера. Знову витягнув хусточку, заходився відтирати фарбу. Чим ближче під’їжджав він до лабораторії, тим відчутнішим ставав страх. Ніщо йому не загрожує. Ніщо, запевняв він себе. Крісс упав за борт і потонув. Бідолаха не вмів плавати!.. Та страх не полишав Флетчера. Чи зуміє він залишитися осторонь від цієї справи? Якби знати, якби мати певність! Флетчер шарпався на задньому сидінні, наче в мишоловці. Навіщо вони узяли відбитки пальців? Може, бачать його наскрізь?.. Компаньйон віддав би тисячі, що лежали в банку, тільки б упевнитися, що йому ніщо не загрожує, скинути з себе липучий, нав’язливий страх.

— Футуроскоп!.. — згадав він. — Ось хто скаже, що мене жде! Не потрібно ніяких тисяч, досить подивитися два-три найближчих місяці!

Відпустивши таксі, Флетчер стрімко вбігає у лабораторію. Укол стерильною голкою, — трохи більше болю, трохи більше крові — виття центрифуги, і ось шматочок тканини на дослідницькому склі. Тремтячою рукою Флетчер посуває скельце під об’єктив апарата. Навпомацки знаходить кнопку вмикання.

Рух пальця — і…

Експерти, які прибули на місце, де щойно стояла лабораторія, відзначили вибух, який зруйнував будівлю і невідомий апарат, — нікель, скло, обриви електронної схеми вкраплені у випадково вцілілу стіну. Місцями ще димілося, смерділо паленою гумою.

Натовп роззяв відтиснули обабіч вулиці. Біля хідника, захаращеного цеглою, стояли дві машини — біла медична і зелена поліцейська. Прибула третя — інспекторська. Відчинилися дверцята.

— Обережно, пане комісар, — експерти з’юрмилися біля щойно прибулого автомобіля, — повсюди камінь, скло…

Комісар не прагнув увійти в зруйновану лабораторію, йому доповідали тут же, біля машини:

— Не менше трьох кілограмів тротилу. Є жертва…

Санітарна машина відкрита. Двоє в халатах заштовхують усередину брезентові ноші, намагаючись прикрити простирадлом людину у вельветовій куртці, з кишені якої звисає до землі рибальська волосінь. Простирадло зачепилося за щось, на мить відкрило обличчя чоловіка.

— Ба-а! Це ж Флетчер! — Комісар гасить сірник, не розкуривши сигару. — Він щойно був у мене, не минуло й півгодини!

Хтось люб’язно простягує йому запальничку.

Санітари уштовхнули ноші в машину. Обривають волосінь, що потрапила між стулки дверцят. Експерти і комісар дивляться на їхню поспішливу метушню. Проводжають поглядом машину.

Комісар врешті-решт бере запальничку, закурює.

— Не минуло півгодини, — проказує швидше до себе, ніж до оточуючих. — Ото вже доля!..

МАША

— Борисе! Та прокинься ти, чуєш?

Спальний мішок засовався на ялицевій постилці, розтягнувся, як величезний кокон.

— Жодної собаки! — термосив Василь товариша. — Всі пощезли…

Кокон знов заворушився, з’явилася голова Бориса, заспані очі-щілинки.

— А мені снилося… море, — сказав він. — Таке синє…

— Жодної!.. — хвилювався Василь. — Як вітром здуло!

— Куди? — запитав Борис.

— Якби знав — не запитував!..

Борис сів, витягнув звідкілясь шапку, насунув на голову: мороз — двадцятиградусний.

— Повтікали? — запитав, байдуже позіхаючи. — А море, ох і синє ж! — Потягнувся так, що аж затріскотіли суглоби.

Василь вилаявся спересердя:

— Ти прочумаєшся чи ні?

Ранок розгорявся у туманах. Рожеве світло лягало на гладінь засніженої ріки, торкалося віддалених вершин пагорбів і губилося над обрієм у безодні зникаючої ночі. Ріка повертала на північ, круглилася закрутом, розсувала тайгу. Все було чисте, біле; дивно чорніли на білому двоє нарт, згарище від багаття. І довкола — ні звуку.

Це вплинуло на Бориса більше, ніж слова і штурханці Василя. Зірвавшись на ноги, він закричав:

— Рустан, Рустан! Салка!

Крик полинув над рікою, слабо відбився від берегових круч.

— Куди ж вони поділися?.. — Борис озирався навсебіч.

Сліди собачих лап, покружлявши коло багаття, тягнулися до берега, у закрут. Борис з Василем помчали по сліду.

Це була непогана розминка, свого роду зарядка. І мороз підганяв добряче. Та головне — чому і як далеко втекли собаки?

Засапавшись, друзі обігнули мис, що круто заходив у ріку, і зупинилися. Зграя була тут.

Напередодні увечері Борис і Василь підірвали на березі схил, що зсунувся униз. Тут же хотіли залишитися на ніч, щоб уранці приступити до проб, однак брила нависала так загрозливо, що друзі вирішили не ризикувати і пошукати для ночівлі зручніше місце. І вчинили правильно: брила відвалилася і на висоті чотирьох-п’яти метрів відкрила вузьку щілину. Собаки пірнали у щілину й поверталися звідти із здобиччю. Тут же, поміж каменів, пожирали шматки. Угледівши Бориса і Василя, підлабузницьки завертіли хвостами: мовляв, ми нікуди не втікали, всі тут і загалом непогано поснідали.

— Рустан! Салка! — покликав Борис. — До мене!

Вожаки відокремилися від зграї, рушили; за ними потягнулися інші, облизуючи закривавлені пащі.

— Що ви знайшли? Яку мерзоту? — з огидою запитував Борис.

Ситі звірі повискували, відчуваючи, що у голосі людей немає погрози, пробували потертися мордами об унти Бориса і Василя.

Ті позадкували: пащі собак були в крові до самих очей, обліплені бурою шерстю; довкола валялися шматки шкіри, переплутані жмути жовтої з чорнотою гриви.

Переборюючи відразу, Василь нахилився над погризеним шматком:

— Борисе!..

Той розглядав клаптик шкіри, і, коли звів очі, в них були подив і запитання:

— Не второпаю.

— Це неймовірно, Борисе! Мамонт!..

Обидва, як по команді, звели погляд на зяючу щілину. Гостровуха лайка прошмигувала туди, злодійкувато роззираючись.

— Румка! — загорлав Борис. — Куш!

Собака забралася геть, інші відскочили від людей на кілька кроків.

Поки Борис відганяв собак, Василь видряпувався по каменях до отвору. Товариш наздогнав його біля самої діромахи, і те, що відкрилося їхнім очам, глибоко приголомшило обох.

У чорній порожнечі вимальовувався бік велетенської тварини. Бура шерсть висіла жмутками, як змертвіла кедрова глиця. Частину шкіри і м’яса було згризено, виднілося об’їдене ребро… У глибині вгадувалися обриси іще більшого звіра. Та увага друзів була прикуга до рани: з неї — неймовірно! — великими, як горошини, краплями цебеніла густа кров!

— Їхати треба, — проказує Борис, обтрушуючи з одягу сніг. — Негайно!

Побувавши у печері, вони й досі не отямилися. Перед очима — напівтемрява, і в ній, як гора, звір, боком до скелі, з опущеним хоботом і заплющеними очима. Це здається, що він боком до скелі, — хлопці все обдивилися. Тварина стоїть, спираючись на чотири ноги, товсті, як стовбури двадцятилітніх сосон, хобот випростаний, очі заплющені. Здається, що тварина дрімає, може зненацька скрутити і випростати хобот. Туша незаймана. Першому, що потрапив собакам на сніданок, не пощастило: м’ясо і шкіра на лівому боці у нього зідрані. Другий велет — як живий, наблизитися до нього страшно. Мертвий? Заморожений… Під пальцями відчувалася грубість і водночас еластичність шкіри, холодної як льод, але не мерзлої, — вона вгиналася під пальцями, хоча, торкаючись, кожен відчував мурашки, що пробігали по спині… І не тому, що у печері холодно. Набагато тепліше, ніж зовні: повітря, проникаючи через отвір, осідало на підлозі легким прозорим сніжком.

Передовсім необхідно було закрити діру. Тварина зберігалася у сталій температурі. Отвір затулили парусиною, завалили товстим шаром снігу.

— Випадок незвичайний! — Василь погоджується з Борисом. — Треба їхати негайно.

— До Середньоколимська п’ять днів шляху. Бери обидві упряжки, їдь, Васю, піднімай усіх!

Сніданок друзі закінчують мовчки, кожен думає про своє.

Так само мовчки запрягають у нарти упряжки — одну за одною. Нарти Василь бере одні. Вантажить корм для собак, продукти — нічого зайвого, — і за хвилину видно лише чорну крапку у вихровій сніговій хмарі.

Борис сідає біля багаття. Знахідка і справді незвичайна. Зустрічалися кістки, бивні, останки з шерстю та шкірою. Але такої удачі не знав ніхто. Це дивне відчуття, що вони живі, пройняло Бориса з першого погляду, коли він побачив краплі чорної крові: тварина у сплячці, в анабіозі!

Пам’ять послужливо розгортає все, що Борис читав про анабіоз: біологічні процеси уповільнені. Відсутні зовнішні ознаки життя. Спостерігається при вмерзанні у льод дрібних організмів — інфузорій, комах. П.І.Бахметьєв відкрив закономірність анабіозу, коли немає повного промерзання організму і тканинні рідини залишаються при низьких температурах у переохолодженому, проте рідкому стані. Тут те ж саме! Борис згадує мамонтів, відчуває, як від хвилювання у горлі застряє клубок. “Те ж саме!..” — повторює. І сміється сам із себе: там інфузорії, тут гора, звір! Он як далеко може завести фантазія!..

І все-таки не фантазія! Він сам відчував, бачив: живі!..

Запал згас у душі так само швидко, як і з’явився: скільки могли жити у льоду в лабораторних умовах нещасні інфузорії? Тиждень, місяць? А тут — п’ятдесят тисяч років! Хіба можна порівнювати?..

Можна чи не можна, а перед очима опущений хобот звіра, заплющені очі — спить!

Борис був людиною, у якій тісно сплелися мрія і практика, фантазія і справа. З дитинства він рвався в Арктику, до північного сяйва, до подвигів. Закінчивши геологічний факультет, поїхав з товаришами на Омолон, притоку Колими. Щоправда, не все виявилося тут подвигом, було чимало звичайної чорної роботи, та немало було і романтики серед цих просторів, снігів. А головне — люди! Які серця, характери!.. Зустрівся з Василем. Вони вмить подружилися. Василь також романтик, проте іншого складу: тверезий, здатний розрахувати наперед, він дивовижно гармоніював з поривчастим фантазером Борисом, умів зупинити товариша вчасно, умів і поставити справжнє, захоплююче завдання.

Те, що вони вирушили у зимовий рейс, — думка Василя. Літо на Колимі коротке. Зі своєю групою вони пройшли чимало. Та зробити обом хотілося більше. Ось чому, поцяткувавши карту значками, що приховували тисячі нежданих можливостей, вони повернулися у ці місця взимку. Вихід лантанидів на Колимі, на який вони наштовхнулися восени, перед самими снігопадами, схвилював друзів багатством рідкоземельних елементів — саме тим, що вони розшукували у тайзі і тундрі протягом цілого літа. І тут відкриття під зиму!.. З величезними труднощами вдалося домовитися про експедицію з начальником георозвідки, і в цьому заслуга Василя. Борис відбирав спорядження. До хрипоти сперечався з Гараніним, заступником начальника бази: “Обладнання потрібне найкраще, Павле Андрійовичу! Церій, рубідій — з поганими приладами вони вислизнуть, як вода крізь пальці!..” Гаранін, людина скупувата, але грамотна, прилади давав. “Пиши розписку”, — вимагав за особливо цінні з деталями з платини та іридію. Борис писав, запевняв, що жоден не зіпсується. “Рацію дам через десять днів, — обіцяв Гаранін, — акумулятори на зарядженні”. Проте хто погодиться ждати, коли начальство будь-якої миті може роздумати і відмінити експедицію?.. Узгодивши маршрут і надававши обіцянок, що не відійдуть від нього ані на крок (“На випадок чого, де вас шукати?..” — цілком слушно ставилося питання), Борис з Василем вирвалися з-під опіки начальства.

Це був чудовий похід: багаття, полювання, щоденник… Надії друзів справдилися: вони відкрили торит… Втім, хіба тільки торит? А зараз за спиною цілий задублий мамонт. Його потрібно лише оживити. На мить Борис зупиняється, мовби спіткнувшись на слові. “Оживити? Він сказав — оживити?” Щось у цьому слові іще за межами думки, та Борис був уражений, як громом:

— Оживити!..

Досліди на рибах, кажанах засвідчували можливість оживлення! Навіть коли було поверхневе обмерзання. Борис пригадує еластичну шкіру мамонтів, холодну як лід, але не лід! Кортить іще раз торкнутися її.

— Як оживити? — Борис б’є кулаком по долоні. — Як?..

Він хоч зараз готовий оживити. Знати б лише, як це зробити.

Ніч наповзає неквапом. Зійшов місяць, величезний, олов’яний… Мороз, холоди тиснуть нещадно. Борис підкидає у вогонь хмизу, полум’я здіймається вище, танцює, хвилюється. Це допомагає думати. Все про те ж — як оживити мамонта.

Посеред тиші чути виразні кроки. Борис підводить голову: хто б це міг бути? Пішки?.. Може, це тільки здається?.. За багаттям темрява і ніч. І місяць — зайвий, наче ґудзик, пришитий до небозводу.

Кроки стають іще виразніші. Тиша така, що не второпаєш, близько вони чи за кілометр від багаття. Хто це може бути?.. Навкруг ні оселі, ні людини. Кроки — вже поряд.

— Хто тут? — запитує Борис.

Чути натруджене дихання людини. Борис зривається з місця і майже стинається з Василем.

— Борисе… — важко опускається той біля вогню.

Без рукавиць, зледенілий по шию, Василь скидається на примару.

— Там… ополонка, — говорить він. — Влетіли з розгону. І вмить — під лід: собаки, нарти. Сам також. Якби не вмерзле кореневище…

Василь з відчаєм глипає на Бориса.

— Двісті кілометрів шляху, — додає. — Без рушниці, без сірників…

— Гаразд! — Борис зрозумів товариша. Дістає спальний мішок, білизну. — Не пропадем…

Допомагає Василеві роздягтися, розтирає посинілі ноги. Подробицями не цікавиться — зайве. Потім вони сидять біля багаття, Василь п’є чай. Борис охоче поділився б з другом думками про мамонтів, про те, що вони живі. Та Василь потребує спокою.

Вкладаються спати мовчки. Василь засинає одразу. Борис думає, яким складним і важким буде наступний день. “Оживити мамонта…” І те ж саме кляте запитання: “Як?..” Борис довго перевертається з боку на бік, сон тікає від нього. Перед очима — печера, собаки, синє кримське море. “Чому море, — думає Борис, — коли навкруги мамонти, мамонти… Один, — рахує він, — другий, третій…” — аж поки сон не змагає його.

Розмова між друзями відбувається вранці, під час сніданку.

— Пішки по квітневому снігу, — говорить Борис, — десять-дванадцять днів. Наступить весна — мамонта не вбережеш…

Василь погоджується: не вбережеш.

— Ризикувати не маємо права, — Борис рішуче підводить очі, — мамонта треба оживити.

Василь не доносить кварту до рота. Він що, Борис, з’їхав з глузду? Оживити мамонта?..

Та погляд Бориса твердий, слово продумане. І перше, що зривається з губів Василя, — те ж саме запитання:

— Як?..

Борис гаряче викладає теорію анабіозу. Тварина, поза всяких сумнівів, в анабіозі, її треба розбудити, повернути до життя!

Василь розкриває рот, щоб запитати, як це зробити, та Борис зупиняє його:

— Повільним прогріванням тіла, кожної клітини…

— Прогріванням?.. — запитує Василь. Думка Бориса йому зрозуміла. Але ж це абсурд! І не абсурд… Якийсь час Василь бореться із самим собою. Звичайно, абсурд!

Борис зазирає йому в очі, жде відповіді.

“А може, і не абсурд, — думає Василь. Він уже захоплений ентузіазмом Бориса. — Проте як це зробити?.. Прокляте запитання, навколо якого обертаєшся, як дзига. Звісно ж, прогріванням!..” Василя переймає те ж почуття, що напередодні володіло Борисом: є слово, але зміст слова іще за межами мислення. “Одначе..” — Василь намагається взяти себе в руки… Та перше, що спадає йому на думку, — заперечення.

— Багаттям печеру ми не прогріємо, — говорить він. — Сонця на Колимі не досить. Високочастотним струмом? Необхідні заводські умови…

Борис продовжує зазирати йому в очі.

Василь перестає заперечувати, хоча міг навести ще тисячу заперечень. Він бачить спокійну позу тварини, мирно опущений хобот.

— Що ми маємо? — запитує.

Борис з полегшенням зітхає: Василь прийняв його мрію.

Василь справді прийняв. Нарешті слово починає обростати плоттю, воно вже не просто звук. Воно вимагає знайти рішення, і Василь шукає це рішення. У них майже нічого немає, щоб здійснити задум.

— Що у нас є? — повторює Василь. — Сніг, вода, камінь, вітер?.. Втім, — різко змахує рукою, — є лід. Вода і лід!..

В душі у нього досі стоїть жах учорашнього купання, як він чіплявся задубілими руками за льодову окрайку, проте у голові — інше.

— Електрика буде! — говорить він. — Днями, перед від’їздом, я читав про досліди бразільського вченого Рібейро чи Рівейро, — вода і лід можуть працювати, як термопара.

— Василю!..

— Як термопара! — потверджує Василь. — Струм утворюється при твердінні, — або при розплавленні, байдуже! — аби бодай одна фаза речовини була тверда! Термодіелектричний ефект! Потрібні електроди у сталий процес замерзання. Струм буде!

Досліди поставили одразу ж.

Діяли синхронно.

Поки Василь розоряв один з приладів, дістаючи платинові пластини, Борис робив ополонку, намагаючись не згадувати про розписки, які позалишав на базі Гараніну. Раз козі смерть, думав він, орудуючи ломом, мамонт дорожчий за прилади…

Вода в ополонці узялася льодком. Це й було потрібно. Одну пластину опустили у воду, другу поклали на лід, підключили вольтметр. Стрілка стрибнула вправо: п’ятдесят три вольти!

— Васильку!.. — Борис обняв друга із таким запалом, що той ледве встояв на ногах.

План був простий. Не тому, що його автори відзначалися геніальністю, а тому, що у їхньому розпорядженні були прості засоби: два електроди і моток кабелю, на щастя, вольфрамованого у найтоншій теплопроникній ізоляції. Розплести кабель і завинути нитки у спіраль — чисто технічна робота, займався нею Борис. Василь майстрував багатопластинчатий щит, кожна часточка якого збере і направить струм у нагрівальну спіраль. “Термодіелектричний ефект, — чорт, поки вимовиш на морозі… — бурчав він. — У ньому-то й штука! При замерзанні води на межі між твердою і рідкою фазами виникає різниця потенціалів. Голова у цього… Рібейро! 1 назву придумав — термодіелектричний”.

Нелегко було обвинути спіраллю велетенського звіра від кінця хобота до п’ят. Однак і з цим упоралися за два дні.

Мамонт височів горбатою горою, тьмяно відсвічував металом, — найдивовижніша споруда, що постала перед людиною, фантазія увіч! Борис ходив задоволений: витівка йому смакувала.

— Розпочнемо? — звернувся до Василя.

— Шилом море гріти?.. — не втримався той від усмішки.

— Не будь скептиком! У наш час роблять і не таке! — Борис опустив щит у воду.

Струм пішов.

— Тепер ждати, — вдоволено сказав Борис. — І не давати ополонці замерзнути.

Встановили тригодинні вахти. Вдень і вночі край ополонки бовванів хтось із друзів, бовтаючи у воді саморобною ключкою; коли на кінці ключки намерзла льодова грудка, її розморожували біля вогню.

Система діяла безвідмовно, проте результатів не було. Гора, обкручена дротом, стояла непорушно, і більше шансів було на те, що не зрушить ніколи. Під дротом відчувалося тепло, але результатів ніяких.

— Нічого, — заспокоював Борис себе і Василя. — Гору за цей час не прогрієш.

На четвертий день боки тварини звогчіли, спітніли. Це було сприйнято за добру ознаку, заходилися готувати вихід з печери. У повітрі потепліло, на Колиму прийшла весна.

Пористий вапняк піддавався легко. Відколоті брили використовували для стіни — замурувати ушкодженого мамонта, зберегти його для дослідження. Робота посувалася успішно, і, коли стіна була готова, виклали з каміння від печери до берега похилий спуск.

На цей час температура тіла тварини підвищилась — тепло можна було відчути рукою. Хлопці чекали: щось мало статися.

Вранці сьомого дня, коли розвиднілося, побачили, що хобот тварини завинувся, ніби стиснутий у зусиллі. Друзі не зводили з мамонта очей.

Годиною пізніше, коли сонце піднялося вище і зазирнуло до печери, у тварини здригнулася повіка. В обід мамонт зітхнув і розплющив очі.

Борис потягнув Василя за руку. Той стояв затамувавши подих. “Якщо зараз не завалиться склепіння печери, не здригнеться земля, — думав Борис, — гріш ціна казкам Шехерезади й усім чудесам світу. Мамонт ожив! Ожив! Невже Васько не бачить?” Проте Василь стояв поруч і не дихав в очікуванні. Крик радості, вже готовий було зірватися з губів Бориса, застряг у його горлі. “Умри! — сказав він собі. — Стій і жди!”

Тварина не рушала з місця, лише зрідка шумно засмоктувала повітря, наче хтось роздимав і відпускав ковальські міхи. Це був критичний момент: звір або виживе, або впаде замертво… Час минав, дихання вирівнювалося.

По обіді тварина ворухнула хоботом, непоспіхом скрутила його, випростала. І раптом повернула голову до Василя і Бориса.

Хлопці стояли, як загіпнотизовані, не у. змозі опустити очі, ухилитися від страшного погляду. Сонце сідало, у ніші згущувалися сутінки — від цього було ще тривожніше і страшніше. Звір усе дивився, і друзям здавалося, що поглядові не буде кінця, а вони так і стоятимуть прикуті до підлоги. Однак тварина відвернулася і знову закам’яніла. Борис і Василь вийшли з печери.

Обоє почувалися не в своїй тарілці. Раніше думали — яка буде радість, якщо звір оживе, а тепер жоден не знаходив слів. Борис розімкнув ланцюг.

Тої ж миті вони почули тріскотняву: рвалися дроти, мамонт зрушив з місця. Каміння застогнало під вагою звіра — громадина попрямувала до виходу. Методично піднімаючи і опускаючи ноги, пройшла схилом, наблизилася до ополонки і занурила хобот у воду.

— Що робитимем? — пошепки запитав Василь.

— А я звідки знаю? — так само пошепки відгукнувсяБорис.

— Ця гора розтрощить нас на дрізки.

Тварина вгамовувала спрагу, зі свистом всмоктуючи воду у хобот і посилаючи струмінь у пащу. Минали хвилини, півгодини. Свистючі звуки не припинялися, ніби край ополонки працював насос.

— Обіп’ється, — тривожився Борис, — треба відігнати його від ополонки!

— Спробуй… так віджене, — заперечив Василь.

Спрага була сильна, тварина — це була самиця — не могла одірватися від води.

— Ей!.. — не витримав Борис.

Тварина повернула голову від ополонки, позадкувала і… завалилася на бік, на гілки, підготовлені для багаття.

Друзі підбігли настрашені, гадаючи, що все скінчено. Але боки тварини рівно здималися, з хобота виривалося сопіння. Тварина заснула. Борис і Василь тихенько натягнули на гору парус: ніч усе-таки холодна…

Другого дня, задовго до світанку, Борис узяв сокиру і вирушив у тайгу. Нарубав березового віття з набухлими бруньками, — для мамонта, розсудив, їжа годяща, повернув назад. Огинаючи косу, почув Василя, який розмовляв із кимось упівголоса, повторюючи одне й те ж слово. Борис здивувався і обережно виглянув з-за скелі.

Величезний звір стояв на ногах і злегенька ворушив хоботом; Василь — за п’ять кроків від нього — щось простягував велетневі і лагідно, скоромовкою бубонів:

— Машо, Машо, Машулю, Машо!..

Мамонт хитнув хоботом і також, певно, упівголоса хрокнув у бік Василя, так, що той присів на місці, — від несподіванки або ж від страху, Борис не зрозумів. Річ випала у нього з рук і розсипалася на снігу. “Пачка галет!” — усміхнувся Борис і завдав віття собі на плечі.

Підмога надійшла вчасно. І моральна, і матеріальна. Василь не сподівався почути таке від мамонта, а звір, спокійнісінько проковтнувши галети, дивився на нього, ніби просив іще. Борис кинув йому віття; мамонт, обережно вибираючи по дві-три гілочки, заходився вкладати їх у пащу.

Тут тільки Василь отямився остаточно і став розповідати, що сталося.

Він готував сніданок, коли раптом почув за спиною сопіння. Обернувшись, завмер: гора сунула на нього. “Розчавить! — подумав Василь. — Розплющить, як котлету..” Щоб затримати звіра, жбурнув йому перше-ліпше, що трапилося під руку, — алюмінієву миску. Миска впала дном догори. Мамонт зупинився, став перевертати її, досліджувати, що воно за штукенція. Це дало Василеві змогу опам’ятатися. Він ухопив пачку з галетами і спробував заговорити з твариною, яка, облишивши миску, відчула, певно, у собі бажання познайомитися з ним поближче. Що з цього вийшло, Борис бачив і чув.

— Отже, Маша?.. — запитав він, сміючись.

— А дідько знає, як її назвати.

— Так і буде, нехай Маша, — погодився Борис.

Тварина була зайнята кормом, не звертала на людей уваги.

— Цього не вистачить, — сказав Борис. — Ходімо ще.

Ходили двічі, принесли гору гілляччя. Маша їла так само делікатно — відправляла у пащу по дві-три гілочки.

За кілька днів первісний звір і люди призвичаїлися одне до одного. Маша виявилася цілком приємною особою: відсутність страшних бивнів надавала її фізіономії добродушності, навіть сумирності; маленькі очиці позиркували насмішкувато, з хитринкою. І хоча вона полюбляла галети і коржики з муки, випрошувати, набридати людям вважала нижче своєї гідності.

Тисячолітня сплячка позначилася на ній дивним чином: вона мовби забувала минуле, а нове справді відкривала наново. Залишились тільки основні потяги: їсти, пити “і мати почуття стадності. Вона тягнулась до живого, а оскільки живими були Борис і Василь — не відходила од них і від табору, тим більше, що друзі піклувалися про неї, і вона це відчувала. Ясна річ, з часом у ній мусить прокинутися минуле, однак зараз це була найдобріша тварина; наближатися, щоправда, до неї страшнувато: чотири метри заввишки, з двометровим хоботом… Хлопці намагалися також не надокучати Маші. Так між ними встановилося дружнє взаєморозуміння. Коли друзі вирушали до лісу за кормом, Маша супроводжувала їх, обламувала гілки, харчувалася, та варто було їм повернути до стоянки, йшла за ними, як тінь.

Тим часом відрядження закінчувалося, хлопцям слід було подумати про повернення.

— Раптом не піде?.. — запитав Василь, вказуючи на Машу.

— Піде! — запевняв Борис.

І Маша пішла.

Хлопці не квапилися.

Рухалися повільно. Вранці, в обід і надвечір рубали гілки, годували тварину. Маша звикла до догляду і нізащо не хотіла переходити на підніжний корм. На гілках з’явилося листячко, Маша з насолодою плямкала, ласуючи молодником. При цьому змусила поважати себе і свою солідність: хлопці не могли рушати, поки вона повністю не насититься. Якщо пробували йти, Маша ставала у позу і заходжувалася сурмити з такою настирливістю, що на найближчих деревах тремтіло листя. Оскільки ж Маша продовжувала їсти повагом, з почуттям, підбираючи гілочку до гілочки, то процес насичення затягувався на півдня.

Тоді вирішили перехитрити тварину: за дня не зупинялися на обід, і Маша, звикла до того, що годівля настає на привалах, терпляче крокувала слідом, обриваючи на ходу гілки з дерев.

Хлопці жартували:

— Пристосовуйся! Хто не трудиться, той не їсть!

На базу, за дев’ять кілометрів від Середньоколимська, дісталися наприкінці травня, коли там уже видивилися всі очі у чеканні. В селище одразу вирішили не йти. Зупинилися порадитися. Першим піде Василь — попередити про зустріч з дивом. Та варто було Василеві відійти, як Маша стала заклично дудіти навздогін: вона звикла бачити хлопців разом і не хотіла, щоб хтось залишав її. А може, відчувала себе царицею, а хлопців вірними служниками і не хотіла позбутися жодного з них.

Довелося вдатися до обману. Нарубали гору гілок, і, поки Маша поїдала їх, Василь збігав у селище, попередив, щоб там не лякалися: йде мамонт.

З Василем прийшов Павло Андрійович Гаранін. Маша, уздрівши його, застигла від подиву, однак, мабуть, вирішивши, що штаб її служників збільшився і від цього гірше не буде, рушила за трьома у селище. Гаранін, відчуваючи за спиною важке сопіння, щохвилини озирався, дріботів попереду хлопців.

Край селища мамонта і людей зустрічали собаки, накинулися з гавканням, тримаючись, однак, на певній відстані. Проте Маша, опустивши хобот до землі, видала такий настрашливий трубний звук, що Шарики і Лайки розлетілися, як сухе листя, і надалі підходити до мамонта не наважувалися.

Чи треба говорити про подив, який охопив вчений і невчений світ, коли стало відомо, що на Колимській геологічній базі об’явився живий мамонт? Галас здійняла зарубіжна преса. “Не може бути!” — заявила паризька “Фігаро”, перехопивши якимось чином радіоповідомлення з Якутська. “Іще один… “морський змій”…” — з’єхидничала у Лондоні “Таймс”, що набила руку на розвінчанні не здійснених упродовж століть чудес. “А раптом?” — темпераментно запитали газети у Римі.

Згодом до колимської тайги докотилася перша партія допитливих: туристи, палеонтологи, газетярі, фотографи, художники, екскурсанти… Розпочалися обмірювання тварини, охи, ахи. Селище заповнили юрми людей; на площі, на городах з’явилися намети. Люди у строкатих сорочках, у беретах, яких ніколи не бачили на Колимі, штовхалися на вулицях, штурмували крамницю, пхалися у контору, куди треба і куди зовсім не треба.

— Не заважайте працювати! — стали благати геологи.

У відповідь лунало: “Мамонт”, — вимовлене з протягом або в ніс, з усіма, які були мислимі на Землі, акцентами.

— Товариші, панове!.. — відбивалася комісія вчених філії Сибірського відділення Академії наук.

— Мамонт!.. — торочили в один голос і панове, і товариші.

У центрі селища, на площі, нашвидкуруч збили огорожу. Сюди доставили винуватицю урочистостей. Натовп гомонів за огорожею. До тварини допускалися лише члени комісії, фотографи, Борис і Василь. Маша ставилася до усього спокійно, коли поряд були Борис і Василь; тільки не бачачи їх, починала тривожитися, кликала і добивалася свого: друзі приходили, спокій відновлювався.

Проте напливу зацікавлених кінця-краю не було. Ковбойки, берети стали набридати Маші, хлопцям також.

— Так довго тривати не може, — сказав Василь. — Треба щось придумати. Неодмінно придумати.

— Боюсь за Машу, — погодився Борис. — Вона гірше їсть, більше непокоїться. Треба щось робити.

Друзі зажадали обмежити приступ до тварини. Комісія, якій роззявляки остогидли до нудоти, погодилася з їхнім проханням. Туристський табір виселили з площі на галявину, у тайгу, кілометра за півтора від бази. Встановили для відвідувачів два дні на тиждень — середу і неділю.

Борис і Василь робили усе для своєї улюблениці: годували, купали у спечні дні з шланга. Водили її у тайгу. Була небезпека, що Маша втече, у ній прокинуться інстинкти, минуле. Та не тримати ж її увесь час у загорожі!

Інші також були з нею лагідні, навіть балували тварину, однак ніхто краще від Бориса і Василя не відчував — хочеться сказати — її “душу”… Маша прихилилася до хлопців, і вони прихилилися до неї, розуміли її бажання, неспокій, кожну переміну в настрої. Раділи разом з нею і тривожилися.

І затужили разом з нею.

Якщо відкинути галасування і подив, з яким кожен наближався до неї, можна було помітити, яка Маша самотня. Вона була як могила в степу: і сонце над нею, і вітер, а поряд усе-таки нікого. Туга прокидалася у тварині, страх самотності. Борис і Василь відчували у ній переміну, ще не усвідомлювали, що це, та переміна викликала у них тривогу.

Від селища відходила шосейна дорога. Автомашини привертали увагу Маші, вона симпатизувала їм, особливо вантажівкам, — мала їх за безпечних звірів. Та одного разу в селище приїхав з двома мотками кабелю великовантажний МАЗ. Його надсадне завивання — дорога була розбита, МАЗ пробуксовував — чимось стурбувало тварину. Маша підвела хобот, шерсть на каркові стала сторчма. Тут шофер, залишивши машину коло ґанку правління, не вимкнув мотор, і МАЗ, попихкуючи димом, бурчав, начебто сердячись, не бажаючи заспокоїтися. Огорожа, за якою жила Маша, була поряд з правлінням, вітерець підхоплював дим. відносив його на тварину. Може, це й стало причиною… Не встигли ахнути, як Маша кинулася до машини, — ворини паркану тріснули, як сірники, — і за секунду МАЗ лежав у кюветі догори колесами. Мотор заглох, чути було важке дихання звіра.

— Маша! Маша! — кликали Борис і Василь.

Тварина обернулася, хитаючись, рушила до них, гублячи на траву краплі крові — на боці рожевіла подряпина.

Це була перша пригода з мамонтом, вона схвилювала хлопців. Борис і Василь відчували, що вже не можуть стримувати звіра.

Справді, світ відкривався перед твариною заново. Але це був дивний і незвичний світ, з новими запахами і звуками, з тваринами, у яких ночами, як сонце, горіли очі. Такі ж очі світилися на брилах, над якими вранці висіли дими; від цього ставало лячно, ніби навкруги спалахував ліс. Це була інша країна, де жили двоногі істоти, однакові, як дерева в лісі. Усе в країні однакове: тварини з палаючими очима, що завжди снували по одній стежці, голоси двоногих і шерхіт їхніх кроків, схожий на шамотіння нестихаючого дощу… Уві сні ця країна зникала. Довкруг зводилася тайга, навдивовижу близька і зрозуміла: текли прозорі ріки, світилися сонцем рівнини, і поруч, бік у бік, паслися знайомі велетні — Маша бачила хоботи, загнуті ікла, чула звичний запах… Чому вони приходять тільки уві сні, куди діваються за дня?.. Можливо, шукають її?.. Прокидаючись, Маша прислухалася і озиралася навсебіч. Адже вони щойно були тут!..

Усе тривожнішими ставали сни. Ось вона біжить по тайзі, поряд нікого немає: стадо відхитнулося від неї, зникло. Немає навіть запаху, немає слідів… Маша перепливає ріку. Вони десь там, за пагорбом. Та замість пагорба вона наражається на частокіл із колод… Відтоді як вона перекинула залізного звіра, довкруг неї вкопали стовпи. Маша боїться їх. Якби це були дерева, вона розкидала б їх, вирвала з корінням. Вона біжить уздовж частоколу, знову повертається на те ж саме місце. А стадо, певно, за пагорбом. Лише вона одна. Одна на всьому світі…

Характер тварини псувався. Маша перестала витримувати натовп, гарцювання навколо себе фотографів. Занепокоєно внюхувалася у пряне липневе повітря, сурмила ночами, тремтіла, рвалася у тайгу. Ніхто не знав, що з твариною. А пояснювалося все просто: Маша ждала і шукала пари.

А тут на будівництво прибули тридцятитонні самоскиди — величезні звіроподібні машини. Щось скоїлося з сигналами: відволожилися у сибірському кліматі чи так уже випустили з заводу, але кожна машина співала по-своєму. Були басовиті, хрипкі, були дзвінкі, з вищанням. Це непокоїло Машу, і хлопці наполягли, щоб її перевели до віддаленішого табору — за тридцять кілометрів від Середньоколимська.

Вирушили з селища дощовим ранком. У лісі було тихо, глухо; дерева в тумані видавалися надмірно високими, губили на землю великі краплі. Шерсть на тварині обважніла, висіла жмутками, і шкода було дивитися на цю громадину, що ожила у чужому світі і була чужа усім. Хлопці крокували мовчки, відчуваючи глибокий душевний біль.

Біля ріки зупинилися. Пором не працював. У верхів’ях пройшла злива з ураганом; вирвані дерева поодинці і групками пливли за течією, їх кружляло, зіштовхувало одне з одним, обламувало у водокрутах гілля.

Усі троє стояли коло порома — звір і двоє людей. Не знали, що робити. Дивилися на воду, слухали, як падають з дерев краплі. Пором по-сирітському притиснувся до берега; тільки линва, натягнута до краю, гула, як басова струна.

Зненацька над рікою пролунав далекий хриплий гудок. Це ревів самоскид. Якийсь пришелепкуватий, мабуть, молодий шофер викликав пором, не розуміючи, що через таку воду його не подадуть.

Маша насторожилася.

Ревіння повторилося, лунке, страшне у тумані, мовби прилетіло із незнаної країни. Маша відповіла довгим, протяжним звуком, затремтіла, очі її заблищали.

Знову з того боку долинуло ревіння, вібруюче, низьке; вітер сколихнув каламуть туману, гудок посилився. Маша здибила шерсть, відгукнулася надривним фантастичним виттям.

Певно, забавляючись, шофер не переставав гудіти; тужне ревіння линуло над рікою, заповнюючи ліс, повітря, проникало в душу. Маша кинулася берегом у один бік, в інший і раптом з розгону шубовснула у киплячу водокрутами ріку.

Сигнал ревів безперервно. Шофер не бачив, не знав про трагедію, що розігралася тут, на березі. З води піднялася коричнева спина тварини, самотньо здійнятий хобот — самиця рвалася на поклик, не відаючи, що реве залізна машина. Спина з’явилася ще раз і зникла в тумані.

— Маша! Маша!.. — метушилися у відчаї Борис і Василь.

Ріка відповідала шумовинням і тряскотом дерев, що вдарялися одне об одне.

ЕЛА

— Ти бачиш місто? Це не звичайне місто, у ньому живе музика.

Вони спустилися з пагорба. Ліс відступив назад, там залишилися випалена галявина, корабель на ній. Міста Віктор не бачив і раніше. З орбіти планета виглядала зеленою: ліси і ліси. З галявини, оточеної деревами, міста також не було видно.

Він готував авіет для польотів, розвертав крила. За роботою не помітив, як з’явилася Ела. Вона перетинала галявину. Була ніби з дитячої картинки: тоненька, руки, ноги — соломинки, голова завбільшки з кулачок, а очі — блюдця.

Виявилося, що це тільки звіддалеки. Зблизька тендітність її була не більша, ніж у танцівниці. Голова і очі звичайні.

— Здрастуй! — сказала вона.

— Здрастуй! — відповів Віктор.

— Пити хочеш? — В її руках з’явився листок, схожий на листок латаття, у заглибленні зблискувала вода.

— Хочу, — відповів Віктор.

Розмова відбувалася машинально, у всякому разі, для Віктора: пілот грав у ньому пасивну роль. Те, що розмова незвичайна, рідною мовою, — у двадцяти двох парсеках від Батьківщини, — ще не дійшло до свідомості. Віктор відповів на запитання, випив воду — вода була прохолодна, свіжа, — і коли в наступну мить не знав, куди подіти листок: кинути на землю чи повернути дівчині, — збагнув нарешті, яке диво ця несподівана зустріч.

— Мене звуть Ела, — почув він.

— Мене Віктор.

— Що ти збираєшся робити?

— Поки що не вирішив.

— Ходімо зі мною, — запропонувала Ела.

— Куди?

— У місто.

— Може, полетимо? — запитав Віктор.

— Не треба. Ходімо. Рушили.

Корабель, авіет залишалися на галявині. Віктор не захистив їх силовим полем, не взяв зброю: небо, Ела навіювали йому відчуття безпеки.

Дівчина йшла попереду. На рідколіссі Віктор догнав її, крокував поруч. Як він міг подумати, що вона з дитячої картинки? Сказав би: з екрана, артистка. Проте і це слово не пасувало супутниці. Балерина?.. Легкість ходи, рухів — усе це було. Але балерина — зовсім не те слово. Земна дівчина. І неземна водночас. Щось у ній мінливе, невловиме. Рум’янці — і немає їх, вії то відкинуть тінь на очі, то відкриють сяяння очей. Легкі плечі, легке плаття. На ногах трав’яні сандалії. В імені — музика.

І ще: обличчя її повсякчас змінювалося. Ніби хтось ліпив його на очах у Віктора. Ліпив з тим, аби передовсім задовольнити Віктора. Нічого не лишилося від того обличчя, яке він побачив на галявині, коли з’явилася Ела. Зараз це інше обличчя, інші очі. На мить у Віктора в душі ворухнулася тривога. Та він одразу ж відігнав її: ввижається. Новий світ, яскраві враження. Враження міняються — от і все. Міняються.

Вони вийшли з лісу, опинилися на схилі пагорба.

Проте і звідси Віктор не розрізняв міста серед зелені. Або місто саме було зеленню: бані — крони дерев, вежі — як кипариси. Але музика…

— Чуєш? — Ела зупинилася.

Здається, це був гомін. Не пташиний галас. Не політ вітру. І не гамір натовпу.

— Що це? — запитав Віктор.

— Я ж говорила тобі, — відповіла Ела, — місто.

Вони увійшли в місто.

Нічого подібного Віктор не сподівався зустріти. Не було вулиці, хідників. Не було пішоходів, транспорту. Направо, наліво од Віктора, Ели стояли — будинки не будинки — острівці зелені у вигляді альтанок, гостроверхих пагод. Скидалося на підстрижені садівником групи дерев. Жодної одрізаної гілки. Гілки прилягали одна до одної, находили одна на одну, утворюючи живу цупку тканину.

Разом з тим місто жило. У банях, альтанках, ніби у вуликах, чулося вирування життя, і це породжувало гомін, який здивував Віктора ще на підході до міста. Усе ж таки це будинки, вирішив Віктор. Зробив кілька кроків до одного з них і вирізнив бриніння струн, голос.

— Ходімо, — сказала Ела.

Знову вони йшли, поки не зупинилися на круглій, як циркова арена, площі.

— От ми і вдома, — сказала Ела, сіла на траву у ногах Віктора. Він присів поруч, тихо сказав:

— Ти кажеш, ми?..

Вона запитала:

— Звідки ти прилетів?

— З Землі.

Вона звела очі, наморщила лоб.

— Звідси? — провела рукою у повітрі.

Пролунали акорди чужої незнаної музики — зіштовхувалися лавини, стугонів і ридав гірський вітер.

— Ні, — відповів Віктор.

Музика стихла. Та Ела ще раз повела рукою, і знову з неба полинули хвилі звуків, наче й справді вставав над ними і падав океанський прибій.

— Ні! — Віктор підняв руку, музика припинилася.

— Звідки ж? — запитала Ела, зморшка на її чолі поглибшала.

— Як тобі пояснити?.. — Була б ніч, Віктор показав би на зірки, спробував би розшукати поміж них Сонце.

Та Ела знову провела рукою у повітрі.

Полилися акорди фортепіано — один, другий. Здається, було чути, як вдаряють по струнах пружні молоточки. Ще, іще, вступив оркестр, і повнокровно, тривожно попливли звуки Першого концерту Чайковського. Віктор кивнув: “Так…” Ела всміхнулась очима. Знову фортепіано — пружні молоточки калатали в струнах, поспішали, і знову плавно вступив оркестр, піднімаючи акорди вище, тривожніше. Калатало велике серце — чекання, радість народжувалися в музиці, вогонь пристрасті і політ у високості.

Кілька хвилин Віктор з Елою слухали музику, затим Ела плавним рухом приборкала акорди, загасила зовсім.

— Гарно… — сказала вона, погляд її був затуманений.

— Гарно, — відгукнувся Віктор. Він мовби подихав повітрям Землі, одержав привіт Батьківщини, її ласку, підтримку. Вдячно поглянув на Елу, хоча й не знав, не розумів, як вона відтворила цю чарівну музику без інструментів, оркестру.

Ела сказала:

— Це ми знаємо…

Знову ми, але це інше ми. Перше стосувалося Віктора, Ели, коли вони увійшли в місто, зупинилися на площі. Інше стосувалося когось, кого Віктор досі не бачив, однак чия присутність відчувалася у місті. Хто це?

— Розкажи про Землю, — запропонувала Ела.

— Розкажи про себе, — сказав Віктор.

— Розкажу, — пообіцяла Ела, — тільки спершу ти.

У Віктора зібралося чимало запитань, але він був у іншому світі, в гостях, і скорився неписаному, але, безумовно, існуючому правилу — поважати прохання господаря.

Він заходився розповідати про Землю — про моря, ліси, про міста і машини. Це було також певною мірою традиційно: розвідників навчали, як заводити розмову і як її підтримувати. Ела слухала. Та слухала дивно — голос, як видалося Віктору, інтонацію. Йому спало на думку, що вона не все розуміє у його розповіді, можливо, навіть не чує розповіді, тільки прислухається. Він переконався в цьому, коли вона запитала:

— Що таке машини?

Віктор пояснив, навів як приклад корабель, авіет, які Ела бачила. Запитав:

— У вас машин немає?

— Ні, — відповіла Ела.

— Що ж у вас?..

— Музика.

Якусь мить Віктор дивився на неї, не знаючи, як продовжувати розмову, але тут заворушилася, дала знати про себе купа запитань, що зібралися у нього. Віктор запитав:

— А ти хто?

І ще певний час ждав, поки Ела відповіла:

— Пісня.

Сонце торкнулося обрію, повітря посвіжішало. Віктор і Ела встали, рушили краєм площі. Ела не жартувала, коли пояснювала Віктору, хто вона, і ще відповіла на багато його запитань. Музика жила у цьому світі — невидима, розумна. Музика-математика, музика-цивілізація.

— Місто? — говорила Ела. — Це твоє поняття. Ми живемо суспільствами, і кожне суспільство — музичний акорд, симфонія. Поглянь, — вона підійшла до одного з будинків, — тут мелодія.

Не торкаючись рукою, відкрила нішу у зеленій стіні. Ледве чутне до цього звучання вирвалося на площу. Дзвеніли струни: мелодія піднімалася, набираючи висоту, силу, і опускалася у повільному ритмі. Тулумбаси, може, інші інструменти, схожі на тулумбаси, закінчували кожний акорд. Паузи між закінченням і початком акордів нагадували зітхання. Струни співали, тулумбаси закінчували акорд, і це скидалося на спокійне дихання після великої, успішно завершеної роботи.

Ела закрила нішу, і вони наблизилися до іншої будівлі, що порталом виходила на площу. І тут Ела відкрила двері, нова музика розлилася у повітрі — співали електротромбони у супроводі лункого барабана, зображаючи марш або процесію — дуже повільну, ніби крокували велетні.

Із сусідньої альтанки Ела витягла самбу чи щось дуже схоже на неї — вогненний ритм. З високої бані поряд — пісню на два голоси: альт і сопрано.

У місті жила музика, і саме місто, на спрощений погляд Віктора, було фонотекою, музичним сховищем. Але навіщо, для кого?

Відстані між будинками подеколи були неоднакові, ніби тут також стояли будинки, а зараз їх немає.

— Тут були будинки? — запитав Віктор.

— Так.

— Де ж вони?

— Зникли. Кокони зникають, — загадково відповіла Ела.

Віктор ще хотів запитати про будинки, але передумав: голова у нього йшла туманним обертом.

Вони обійшли площу, попрямували вулицею, якою входили у місто, тепер у зворотному напрямку — Віктору потрібно було на корабель. Сутінки зріли непоквапні, світлі; пагорби добре було видно, і стежку — слід на траві — було видно. Стежина довела їх до підніжжя пагорба.

— Підеш зі мною? — запитав дівчину Віктор.

— Піду.

У лісі стемніло, і Віктору нелегко було орієнтуватися на незнайомій місцевості, та Ела безпомилково вивела його на галявину, до авіета і корабля.

— Машини?.. — У голосі Ели прозвучав чи то подив, чи то смішок.

— Машини, — відповів Віктор.

— Навіщо?

— Щоб прилетіти сюди. До вас.

— Навіщо? — знову запитала Ела.

Віктор узяв її за руку, завів до кабіни підйомника.

Ніщо у кораблі не викликало у Ели подиву, зацікавленості. Це образило Віктора, як смішок біля підйомника. Коли судити по першому враженню і по запитаннях Ели, техніка у цьому світі була новиною. Не зацікавитися технікою було неможливо. Проте Ела без боязкості пройшла коридором до салон-каюти, сіла у запропоноване Віктором крісло і не запитувала його ні про що, поки він готував вечерю, розставляв на столі прибори.

З’їла вона мало і, коли вечеря скінчилася, подала Віктору, як і під час першої зустрічі, листок з водою і сама з такого ж листка напилася.

— Як ти це робиш? — запитав Віктор, маючи на увазі листок латаття, їх було на столі два.

— Мені так хочеться, — відповіла Ела.

— Звідки ти знаєш слова, мою мову? Я не розумію.

— З твоїх думок, вони звучать…

Розмовляли вони довго, і в розмові було усе: відкриття одне одного, доброзичливість, іноді вугластість, нерозуміння — усе було. Але найбільш разючою виявилася історія невидимого народу, який жив на планеті, що її ім’я у вимові Ели було — Ілліра.

— Ми походимо, — розповідала Ела, — від дзюрчання струмків, шелесту трави, листя, дощу і грому. Ми матеріалізований звук, якщо говорити твоїми словами.

Віктор слухав дивну мову, не перебиваючи.

— На Іллірі еволюція йшла іншими шляхами. Звук народжує у повітрі не лише коливальні рухи, хвилі — це дуже елементарне сприйняття. Звук народжує потік електронів, напрочуд тонку хмарку, яка у процесі еволюції — у нашій атмосфері, звісно, — уточнила Ела, — стала живою. Так само, як на Землі атоми і молекули утворили живий білок. Еволюція створила цивілізацію. Звук можна матеріалізувати у предмет, у живу істоту, якщо хочеш. Та в основі нашої цивілізації — гармонія, музика, а в основі музики — математика.

На мить Ела замовкла, промовисто глянула на Віктора:

— Математика — сама гармонія, музика. Ти згоден?

— Чому ти одна? — запитав Віктор.

— Я не одна. Нас багато.

— Хто вони? — запитав Віктор. — Вчені, зореплавці?

— Кожен з них — музика.

— Але ти земна дівчина! — вигукнув Віктор. — У тебе тіло, очі, усмішка!

Ела відповіла:

— Ти ще нічого не знаєш…

Віктор провів її, обережно опустив у підйомнику.

— Підеш сама?

— Так.

Ніч стояла темна, зоряна. Місяця у планети не було, Чумацький Шлях лежав над лісом, по обрію мільярди і мільярди зірок. Яких тільки світів немає серед них…

Віктор не запитав, де живе Ела, куди попрямувала. Встала з-за столу, обірвавши розповідь на півслові. Ніколи не перестане дивувати людину Всесвіт. Ніколи не буде йому краю. Двадцять два парсеки. Потім сто двадцять два. Потім тисяча… І зорі, зорі… Віктор усе ще дивився на Чумацький Шлях.

У корабель він не піднявся — задушливо, улаштувався в кабіні авіета, у кріслі.

Розбудив його легкий, немов повів вітру, дотик до обличчя:

— Прокинься!

Ела нахилилася над ним.

— Ти? — Віктор торкнувся її волосся, плечей. Хотілося, щоб вона нахилилася нижче. Хотілося обняти її. Віктор не зробив цього: “Хлоп’яцтво, — подумав. — Дурниці і хлоп’яцтво…”

— Я вже давно тут, — сказала Ела.

Віктор зістрибнув на траву, зачерпнув повні долоні роси. У лісі крізь дерева проціджувався туман, трава була важкою від вологи.

— Що робитимемо? — запитала Ела.

— Полетимо? — Віктор кинув рушник у кабіну, зрушив з місця авіет, відводячи його від корабля убік.

— Полетимо, — погодилася Ела.

Апарат піднявся у повітря. Полетіли над лісом, над містом. Над іншими містами — другим, третім. Знову над лісом, над гладенькими шовковими галявинами. На одній Віктор завважив зграйку тварин. Кинув машину униз:

— Хто це?

— Твіли. Не лякай їх.

Тварини нагадували кенгуру, стрибали на задніх ногах — передні лапки-соломинки притиснуті до боків. У них були круглі голови з великими очима у чорних великих колах. Мить — і всі вони щезли у лісі.

— Твіли? Є й інші? — запитав Віктор.

— Є. Проте далеко.

Унизу тягнулись гори. Промайнула ріка. Вдалині з’явилося море, та Ела попросила повернути до гірського пасма, що біліло незайманими снігами справа.

— Ви літаєте? — запитав Віктор.

— Так, — відповіла Ела.

Віктор був зайнятий машиною. Однак відзначив короткі, замкнуті відповіді Ели. Учора вона була жвавіша. Може, його зосередженість впливала на неї зараз — Віктор увесь віддавався польоту. Може, Ела обдумувала щось своє. І це природно, думав Віктор, хоча йому хотілося розмови, запитань до нього і запитань до неї. Дізнатися, наприклад: за морем є ще країни, чи та, над якою вони летять, єдина.

Мовби відгукуючись на його думку, Ела сказала:

— Можеш не запитувати. Я буду тобі розповідати мовчки.

Віктор кивнув.

— Це Галаї, — без слів показала Ела на гірське пасмо. — Прямо — вершина Бар… — “Певно, восьмитисячник”, — подумав Віктор. — Але ти поверни по оцій долині, — продовжувала Ела. Віктор повернув апарат. — По ріці, по ріці, — попросила Ела. Віктор повів авіет уздовж ріки. По берегах стриміли скелі. Віктор спробував підняти апарат. — Не треба, — сказала Ела. — Так втрачається краса. — Віктор збавив швидкість — летіли міжгір’ям. — Дивись, самоцвіти! — вигукнула Ела.

Скелі перетворилися на кристали червоного, синього кольору.

— Гарно, дивись!

Віктор стежив за польотом, лише краєм ока оглядав скелі.

— Люблю це місце! — Ела посунулася до лобового скла. — Ще повільніше!

Віктор повів апарат на малій швидкості.

— Як роздрібнюється сонце! Поглянь! — захоплювалася Ела.

Сонце вигравало у середині кристалів іскрами, полум’ям.

— Опустимося тут!

Крихітна галявина на березі, ущелина. Сині грані. “Як уві сні…” — подумав Віктор, опускаючи апарат.

Першою зістрибнула Ела.

— Галявина Сапфірів, — сказала вона, оголосила, як екскурсовод.

Віктор усміхнувся, зістрибнув. Опинився поруч з нею.

— Хмуришся? — Ела збагнула, що Віктору не до душі її роз’яснювальні сухі репліки.

— Ні, чому, — заперечив Віктор, — тут гарно.

Ела опустилася на траву, потягнула Віктора за рукав.

— Сядь.

Ущелина була казково-синя. Тільки у високості, де сонце торкалося граней, вони виблискували і плавилися. Ріка шуміла. Повітря, насичене вологою, було прохолодне.

— Галявина Сапфірів, — говорила Ела. — Однак ти думаєш про інше.

Віктор думав, що краса галявини холодна, він недолюблював синій колір.

— Не дивись на скелі, — сказала Ела. Рукою вона перебирала травинки.

Віктор зірвав легенький прутик — захотілося спробувати травинку на смак.

— Не треба, — Ела одібрала травинку.

— Чому?

— Музика, — відповіла Ела. — Усе довкола музика.

Віктор чув шум ріки і нічого більше.

— Ми ще не говорили про головне, — сказала Ела. — Ти назавжди прилетів до нас?

— Ні, — відповів Віктор.

— А хотів би залишитися?

— Також ні, — відверто признався Віктор.

Ела лягла на траву, задумливо закинула руки за голову:

— Навіщо було летіти?

Запитання несподіване. Віктор не був готовий до нього. Став говорити про вічне прагнення людей до нового, до знань.

— Не треба, — обірвала його Ела.

Віктор замовк.

— А якщо я тебе попрошу, — сказала вона по якійсь хвилі. — Дуже попрошу: залишся. Зі мною.

Пропозиція захопила Віктора зненацька. Знову він не був готовий.

Ела ждала відповіді.

— Бачиш… — Віктор відчував, що розмова не вдається, як і вчора. — На Землі… — Слова не йшли до нього, думки у голові розпорошувалися.

— Не треба, — втретє обірвала його Ела. — Не треба.

Звелась на ноги — тонка, як лоза:

— Я покажу тобі водоспад.

Рушила берегом. Віктор ішов за нею. Метрів через двісті звернули у бічну ущелину, і картина помінялася. Замість синіх скель звелися бурштинові — у повітрі, здається, потеплішало.

Віктор думав над розмовою, що дійшла краю. “Залишся. Зі мною”. На мить подумав: залишитися? Навіть захотів залишитися. Не тут, у синіх скелях. На теплій світлій галявині. Адже залишалися далекі предки Віктора на південних коралових островах… Дівчина йшла попереду — пливла: рухи її були наче музика. Це Віктор спостеріг з моменту зустрічі. Ступнути, підхопити її, закружляти!.. Але ж він нічого не знає. Про неї. Про цей чужий і складний світ. Все одно він підхопив би Елу на руки… Хлоп’яцтво, одразу присаджував себе Віктор. І водночас бачив, відчував кожен її крок, рух.

— Сюди, — Ела піднялася стежкою вгору. Невдовзі вони вийшли під сонце, побачили іскристий водоспад.

У жовтих, як золото, скелях він здавався золотим. Піна біля його основи горіла розплавом; нижче, у звивах берега, струмував метал, ніби випущений з плавильної печі. Ела ступнула до струмка, перестрибнула на протилежний берег. Вийшло це у неї незграбно, вона охнула, сіла на камінь.

Віктор миттю опинився поруч:

— Що з тобою?

Ела спробувала підвестися, але не могла обіпертися на ногу.

— Що? — запитував Віктор.

— Нога…

Крізь прозорі трав’яні сандалії Віктор побачив, як червоніє, спухає щиколотка. Вивих, визначив він. Підняв дівчину на руки.

— Боляче?

— Так…

Цього разу лаконічна відповідь не образила Віктора. Він переступив через струмок, поніс дівчину по стежині униз. Пухлина на щиколотці збільшувалася. Вивих, утвердився Віктор у своєму здогаді.

Йшов неквапом, притиснувши Елу до себе, щоб бачити, куди ставити ногу на ковзкій стежині. Намагаючись приховати сльози, можливо, гримасу болю, Ела заховала обличчя у нього на грудях.

— Нічого, — підбадьорював він, — потерпи.

Їй було нікуди подіти руки, вона обвинула ними шию Віктора.

— Нічого, — повторював він, — зараз…

Проте слів своїх не чув, може, лише думав?.. І стежини не бачив, ноги машинально намацували опору. Єдине, що він відчував, — Елу, яка гарячою грудочкою горнулася до нього. Руки Ели обіймали його, від них було гаряче, і Віктор відчував, як у ньому самому здіймається гаряча хвиля, він дужче стискав дівчину. “Ела…” В імені її була музика, у руках — пристрасть.

— Ело… — щойно він мріяв підхопити її на руки. І от вона з ним. — Ело!

Дихання її стихло, сльози перестали пекти груди Віктору. Зненацька вона звела обличчя. Повернулася до нього.

— Як у вас кохають? — глянула йому в очі. — На Землі?

Мить якусь Віктор не одривався від її очей. Вони ждали. Вимагали. Віктор сильніше притиснув її до себе, поцілував у відкриті губи, відчуваючи разом з жаром дихання холодок зубів.

Поклавши Елу у крісло в кабіні, Віктор с пробував вправити вивихнутий суглоб. Це йому вдалося.

— Вікторе!..

Ела міцно склепила повіки — чи то не дозволила собі плакати, чи то замкнулася в собі.

— Так? — відгукнувся Віктор.

— Що це було?..

Віктор нічого не відповів. Вона сама знає і відчуває його думки. Навіть слова про кохання були б тут непотрібні. Замість них говорили обійми, губи Ели. Вона без слів розуміла це. Може, почуття її були незрозумілі Віктору. Але його почуття, він упевнений, зрозумілі їй.

Мовчки Віктор зачинив дверцята кабіни.

— Ми полетимо?

Ела розплющила очі, глянула на Віктора так само, як там, біля струмка.

— Відлітаємо?.. — У запитанні були недомовлена думка, недомовлене бажання.

І це був чужий світ, чужа галявина з синіми скелями, дівчина, яка належала цьому світові. Віктор не міг відповісти на її запитання. “Хіба що забрати її з собою на Землю?..” — майнула думка.

Підняв авіет у повітря.

Чотири дні Ела із забинтованою ногою лежала в каюті у Віктора.

За цей час він багато дізнався про планету.

Місто біля підніжжя пагорбів зовсім не місто. Це розсадник, у комірках якого визріває музика — згустки енергії, що є мешканцями планети. Комірками необов’язково бувають кущі та дерева. Ними можуть бути твіли.

— Але ти! — вигукнув Віктор. — Ти ж земна дівчина!

— Для тебе, — відповіла Ела. — Ти мене створив своєю уявою.

— Я?

— Коли я підходила до тебе вперше — пам’ятаєш? — хіба я була така, як зараз?

Віктор, згадуючи, замислився.

— Я могла бути гілкою, твілом, — продовжувала дівчина. — Однак ти мене не помітив би.

Вірити чи не вірити?

— Така я зрозуміліша для тебе. — Ела наблизила обидві руки до себе.

І продовжувала розповідати про планету.

Невидимий народ живе.

Невидимий народ живе невидимим, невідчутним на перший погляд життям. Живе, кохає, народжується, вмирає.

— Коли дві пісні знаходять одна одну і зливаються в одне, тоді народжується від них третє — надлишок їхньої звукової енергії, сили — назви, як хочеш, — розповідала Ела. — Це дитя. Його улаштовують у комірку, і воно починає розвиватися, жити.

— Потім?

— Комірка щезає, пісня живе самостійно.

Останню фразу Віктор пропускає повз вуха: нехай щезає. Його цікавить інше.

— Життя, тим більше розумне, — говорить він, — мусить виробляти щось матеріальне, культуру.

— Музика, — заперечує Ела, — хіба це не культура? Нам приступні усі мелодії, усі пісні Всесвіту, математичні закони гармонії. Навіщо обов’язково виробляти? — відповідає вона на запитання Віктора. — Мало нам води, повітря, усієї планети?.. Наше життя, — продовжує розповідати Ела, — німе для тебе. Я можу примусити його звучати. Хочеш, поговорю з батьками?

— Тут, зараз?..

Ела змахує рукою, і в каюті виникають два голоси: фагот і скрипка.

Ела хвилину слухає, потому обриває чарівну музику.

— Про що ти говорила з ними? — запитує Віктор.

— Про сонце, про вітер. Хочу туди. — Ела киває на голубий день за ілюмінатором.

— Тобі треба лежати.

— Винеси мене, — просить Ела.

Віктор несе її до вхідних дверей корабля.

— Сядемо тут, — проказує Ела. — Ні, ні, потримай мене на руках.

— Я заберу тебе з собою, — говорить Віктор. Після розмови в синій ущелині він усе частіше думає про це — забрати з собою. Так, він забере її з собою.

— Ти ще нічого не знаєш, — заперечує Ела.

— Чого не знаю?..

— Я мушу пройти Ніч Присвяти.

— Що це означає?

— Поцілуй мене.

— Пісне моя! — говорить Віктор.

Проте він ніколи не чув, щоб вона співала.

Минали дні. Ела одужала. Вони з Віктором літали далеко, милувалися планетою.

Та увага Віктора була прикута до дівчини. У ній відбувалися тривожні переміни. Вона блідшала, худішала, на чистому лобі з’явилися перші зморшки.

— Нічого, — відповідала вона на запитальні погляди Віктора. — Так має бути.

Ці слова він чув у польотах, у кораблі, в лісі, як-от зараз, коли вони йдуть удвох по галявині. І щоразу усе настирливіше він відповідав на них пропозицією:

— Полетимо разом.

Ела відмовчувалася.

— Полетимо.

Вони зупинилися на знайомій обом стежині до міста. Віктор вдивлявся у її бездонні, невловно мінливі очі, у зіниці.

— Полетимо!.. — повторював як зачарований.

— Чому ти так говориш? — Ела злегенька відсунулася од Віктора. — Ти про мене нічого не знаєш.

Віктор готовий був заперечувати, наполягати на своєму. Закружляти її, понести у безмежне небо.

— Хочеш, — сказала Ела, — я зроблю тебе музикою?

Жарт. Віктор усміхався у відповідь.

— Дай руки, — сказала Ела.

Віктор простягнув руки. Ела перевернула їх долонями догори.

— П’ять пальців на одній руці, п’ять на другій. Це гармонія? — запитала вона.

— Гармонія, — погодився Віктор.

— Пальці — п’ять тонів гами. Долоня — акорд. — Ела звела погляд вище. — Плечі, очі — усе це звучатиме.

Звісно, жарт! Віктор безхмарно усміхався.

Ела випустила його руку, зірвала з куща гілку.

— Слухай!

Гілка стала бгатися, щезати. Вона не горіла, не жевріла, як у вогні, а просто робилася невидимою. Водночас вона звучала.

Щезла. Слабкий, але цілком виразний акорд постояв у повітрі й також щез.

Усе це було схоже на марення.

— Дай руки! — сказала Ела.

— Ні… — Віктор перестав усміхатися. Гілка й досі стояла йому перед очима.

— Вона не щезла, — як завжди, прочитала його думки Ела. — Вона житиме вічно, як музика. І ти житимеш.

— Ні, — повторив Віктор, — краще ти полетиш зі мною.

Ела засміялася:

— Люби мене!

Обійми її ставали усе гарячіші, жадібніші…

Нарешті Віктор призначив дату старту — через місяць.

— Зачекай, — попросила Ела.

Віктор добавив тиждень.

— Ще…

— Ело!

— Мені потрібно.

— Навіщо?

— Все одно не зрозумієш.

Вони лежали під зорями. Десь далеко чувся спів. Голос, сильний і лункий, сам виводив дивну і складну мелодію. Вона то піднімалася, то опускалася до нижньої октави, переходила в шепіт, і неможливо було збагнути, радісна ця пісня чи сумна, тому що було в ній і те й друге.

— Хто це співає? — запитав Віктор.

— У неї Ніч Присвяти… — відповідала Ела.

— Ти вже говорила ці слова, — нагадав Віктор.

— У кожного своя Ніч Присвяти.

— Ти відповідаєш загадками, Ело.

Дівчина зітхнула у відповідь.

— Сумуєш? — запитав Віктор.

Елі стало помітно гірше. Випнулися лопатки, ключиці під платтям, запали і поблідшали щоки. Тільки голос став дзвінкіший, сильніший та дивовижні очі яскравіші.

— Так треба… — заспокоювала вона Віктора.

А той готував корабель до польоту. Перевірив двигуни, пальне, завів авіет у відсік.

У хвилини пестощів спокушав Елу розповідями про Землю. Про квіти. Найдужче Елі хотілося торкнутися квітів — на Іллірі не було рослин, що цвітуть.

— Усі квіти Землі я подарую тобі, — пообіцяв Віктор.

Чотири дні лишилося до старту. Тепер вони ходили пішки. Через струмки, яруги Віктор переносив її на руках: Ела була як пір’їнка.

Усе частіше вона викликала батьків — фагот і скрипка стривожено співали коло неї, викликаючи незбагненні почуття.

— Погані вісті? — запитував Віктор.

— Ні, — запевняла Ела.

— Нам полегшає, коли полетимо, — говорив він.

Одного разу вони зайшли далеко. Ніч застигла їх на півдорозі до корабля. Вони ледве дісталися міста.

— Сядемо. — Ела опустилася на траву на круглій площі.

— Але ж ми майже дійшли, — заперечував Віктор.

— Зостаньмося, — попросила Ела. — Я хочу.

Віктор сів поруч. Ніч була тиха, задушлива. У банях, в мінаретах не звучала музика. “Ніби перед грозою”, — подумав Віктор.

— Ляж, — сказала вона, — заплющ очі. Віддайся сну.

Вона перебирала його волосся, гладила по обличчю:

— Засни…

Її руки були як у дитини, її пестощі — мов заспокійлива ласка матері.

— Спи.

Доторки рук Ели заколисували. Віктор забувся.

Раптом він почув спів. Він був близько-близько і далеко — як буває уві сні, був поруч і у ньому самому.

Засни, коханий…

По тембру Віктор упізнав, що співає Ела. Здивувався, хотів підвестися. Однак теплінь утілі,_ млість не дозволили йому прокинутися.

Засни, коханий…

Ми полетимо з тобою до зірок.

Станемо жити, творити музику,

І промені зірок будуть нам струнами.

Крізь сон Віктор відчував, як щось міняється поблизу нього, щезає; голова його хилиться нижче, торкнулася трави.

Та голос Ели звучав:

Засни.

Я твоє кохання, твоя пісня.

Немає нічого ліпшого, як бути удвох:

Ми разом, ми кохання.

Ми політ.

Ми вічність.

Водночас Віктор відчував, як від нього відходить тепло, а довкола утворюється порожнеча.

Спи, коханий.

Ми полетимо з тобою до зірок…

Прийшов до тями він несподівано. Від тиші. Він лежав на траві. Ели поруч не було. Це його стривожило.

— Ело! — покликав він.

Ніхто не відгукнувся.

— Ело! — Віктор підхопився на ноги. — Ело!

Тиша. Вдалині йшла гроза, але так далеко, що грому не було чути. Зблискували сполохи.

— Ело!..

Площа була безлюдна. Темні будівлі загадково мовчали.

— Де ти, Ело?

Мовчання.

— Ело-о!..

Віктор кинувся в один бік, в інший, оббіг площу по колу. Ніде нікого.

— Ело, відгукнись! — кричав він.

Побіг уздовж вулиці. Повернувся на широку площу.

— Ело! — затарабанив руками в стіну найближчого будинку. Пружна стіна не відповіла.

Віктор кидався від однієї будівлі до іншої, стукав, благав:

— Поверніть!

Знову побіг вулицею.

— Поверніть!..

Було тихо і глухо. Світало.

На площі, там, де вони сиділи з Елою на початку ночі, Віктор знайшов трав’яні сандалії і зрозумів усе.

Це була Ніч Присвяти. Дівчина перетворилася на пісню:

Будемо жити, творити музику,

І промені зірок будуть нам струнами…

Хіба могло бути по-іншому у цьому дивному і чужому світі? Ела — вона була кокон, як ці незбагненні вежі. Тепер вона стала собою — піснею. Хіба могло бути інакше?

Розум, однак, не хотів миритися з цією простою, очевидною істиною. Віктор усе ще кликав:

— Ело…

Сандалії він не взяв. Навіщо? Ще раз обійшов площу, пройшовся вулицею, зупинився у кінці. Попрощався з містом.

Піднявся на пагорби і ще раз озирнувся на місто. Непросте місто, у ньому жила музика.

Піднявся на корабель, задраїв за собою двері.

Поставив ракету на вертикаль. Опустив руки на важелі управління.

— Я твоє кохання, твоя пісня… — почув він.

— Ти тут? — запитав, затримуючи руки на важелях.

— Тут. І залишуся тут.

— Ело…

— Так, любий. Інакше неможливо.

Вдруге упродовж цього ранку Віктор збагнув: інакше неможливо.

— Прощай. — сказав він.

— Прощай, — відповіла Пісня.

— Як довго ти будеш зі мною? — запитав Віктор.

— Завжди. Я пісня, я музика твоєї душі, ти понесеш мене з собою.

Віктор увімкнув двигуни і ще раз мовив:

— Летимо.

— Ми кохання. Ми політ — вічність…

Корабель одірвався від ґрунту і полинув увись.

ЗМІСТ

Квіти Альбаросси

Іще одне мертве місто

Північна зірка

Іспит з космографії

Про що промовляють тюльпани

Джерело Непийвода

Шротинка

Дорогий дослід

Відкриття

Хромосоми долі

Маша

Ела

Оглавление

КВІТИ АЛЬБАРОССИ

ІЩЕ ОДНЕ МЕРТВЕ МІСТО

ПІВНІЧНА ЗІРКА

ІСПИТ З КОСМОГРАФІЇ

ПРО ЩО ПРОМОВЛЯЮТЬ ТЮЛЬПАНИ

ДЖЕРЕЛО НЕПИЙВОДА

ШРОТИНКА

ДОРОГИЙ ДОСЛІД

ВІДКРИТТЯ

ХРОМОСОМИ ДОЛІ

МАША

ЕЛА

ЗМІСТ