Під тихими вербами [Борис Дмитрович Грінченко] (fb2) читать онлайн

ЧАСТИНА ПЕРША

Наступає чор­на хма­ра,

А дру­гая си­ня…

Народна пiс­ня

I. ЧОРНА ХМАРА

Минув уже чет­вер­тий рiк, вiд­ко­ли Де­нис Си­ва­шен­ко вiд­дi­лив­ся вiд батька й вiд Зiнька, мен­шо­го бра­та… за­раз пiс­ля то­го, як се­ре­дульшо­го бра­та Ро­ма­на зас­ла­но на Си­бiр. По­га­на це бу­ла iс­то­рiя!.. Роз­ле­да­щiв­ши Ро­ман у сол­да­тах, не хо­тiв до­ма нi­чо­го ро­би­ти, пос­ва­рив­ся з батьком та з Де­ни­сом, прис­тав, пi­шов­ши в го­род, до зло­дiй­сько­го то­ва­рист­ва, во­див ко­нi, пiй­мав­ся, суд­же­но йо­го й зас­ла­но на Си­бiр. Де­ни­со­вi це не пош­ко­ди­ло, бо раз, що йо­му з батькiв­щи­ни бiльше при­па­ло, а дру­ге - всi зна­ли, що вiн сам i впiй­мав Ро­ма­на, i ви­ка­зу­вав на йо­го, то нi­ко­му й на дум­ку не спа­да­ло ви­би­ва­ти йо­му очi Ро­ма­ном… хоч во­но та­ки й по­га­но, як лю­ди зна­ють, що брат у Си­бi­ру… ну, та дар­ма! Хай кра­ще у Си­бi­ру бу­де та­ке ле­да­що, нiж до­ма че­рез йо­го ко­лот­не­ча. От тiльки що з батьком Де­нис пос­ва­рив­ся… Дак же вiн у то­му не ви­нен: за те, що вiн не пок­ри­вав Ро­ма­на, батько, ма­ти й Зiнько зне­на­ви­дi­ли йо­го, та й го­дi!.. Та й це дар­ма, бо та­ки все, що йо­му при­па­да­ло, все вiд­да­ли. Та вiн би й не по­пус­тив, бо там же й йо­го пра­ця. Вiн i ра­дий був, що пi­шов од їх: йому вже дав­но тре­ба бу­ло ха­зяїном бу­ти. Пос­та­вив ха­ту на но­во­му грун­тi, да­лi вiд батька, аж з дру­го­го краю се­ла, та й ха­зяїнує со­бi. I доб­ре ха­зяїнує: за цi чо­ти­ри ро­ки зрiс вiн уго­ру ви­со­ко: з Де­ни­са - Де­ни­сом Пи­ли­по­ви­чем iз­ро­бив­ся, з ма­ло­го ха­зяїна - ба­га­ти­рем. Своєї зем­лi трид­цять де­ся­тин, та ще вдвох iз тес­тем Ма­ной­лом по­се­сiю дер­жать… От що! Не­хай лиш той ду­рень Зiнько об­ли­зується, див­ля­чись на йо­го за­мож­нiсть. Сам жи­ве, як хар­пак, ма­буть, нi­чо­го й не прид­бав, од­ко­ли батько вмер, са­мою батькiв­щи­ною ста­рою й дер­житься. Ха-ха! А Де­нис он цього ро­ку до ха­ти при­ро­бив ще дру­гу по­ло­ви­ну - з ве­ли­кою свiт­ли­цею та з кiм­на­тою. I в свiт­ли­цi в йо­го так приб­ра­но, що хоч i ста­но­во­го, то не со­ром при­ня­ти: два тап­ча­ни, стiльцi чор­ним пок­ра­ше­нi, по стi­нах ма­люн­ки ве­ли­кi - вiд­да­вав за їх Де­нис ще­тин­ни­ко­вi не то по зло­ту, а й по пiв­кар­бо­ван­ця, бо там та­кi є, що i з зо­ло­том… са­мих ге­не­ра­лiв аж п'яте­ро, i вiй­на ту­рецька, i страш­ний суд iз змiєм, i "вид го­ро­да Ту­лы"… i всi за склом, у ве­ли­ких чер­во­них та в зе­ле­них рам­цях… А вiк­на в ха­тi та­кi, що вiд­чи­ня­ються, а не вiд­су­ва­ються, i на вiк­нах за­вiс­ки те­лi­па­ються сит­це­вi,- зов­сiм, як у па­нiв. I лiж­ко тут стоїть - ви­со­ке й ши­ро­ке, на йо­му аж три пе­ри­ни, i зас­ла­нi звер­ху чер­во­ним "одi­ялом" (п'ять кар­бо­ван­цiв цi­на); а чо­ти­ри здо­ро­вен­них по­душ­ки за­ма­лим не до сте­лi знi­ма­ються, та всi в сит­це­вих по­шив­ках з здо­ро­вен­ни­ми ла­па­ти­ми квiт­ка­ми,- це вже До­ма­ха Де­ни­со­ва на­би­ра­ла,- ду­же гар­нi, си­тець аж по зло­ту. Нiх­то на цьому лiж­ко­вi не спить (бо всi но­чу­ють у про­тив­нiй ха­тi), а стоїть во­но так, зак­ра­шає ха­ту, чи то пак "ком­на­ту",- щоб вид­ко бу­ло, який ха­зяїн жи­ве, не хар­пак… Та й до­чок же в Де­ни­са двоє - то це ж їм До­ма­ха над­ба­ла: хай лю­ди ба­чать, що єсть. Над­ба­но, хва­ли­ти бо­га, i на до­чок, i на си­нiв: є в чо­му по­хо­ди­ти, є що з'їсти й спи­ти. Не со­ром, нi, не со­ром пок­ли­ка­ти до се­бе лю­дей, хоч би й та­ких за­мож­них, як оце за­раз си­дять у свiт­ли­цi за сто­лом, п'ють, їдять та й про дi­ло го­мо­нять.

Не ма­лi ж то й гос­тi!

На по­ку­тi си­дить стар­ши­на Гри­го­рiй Пав­ло­вич Ко­па­ни­ця - той, що ко­лись пи­са­рем во­лос­ним був, а те­пер стар­ши­ною. Ге-ге! Те­пер уже йо­му не пи­са­рю­ва­ти, те­пер уже вiн ба­га­тир на всю гу­бу: своєї зем­лi скiльки! Як їде в го­род, у земське соб­ра­нiє (бо вiн же там глас­ним), то так убе­реться в сюр­ту­ка, що пан, та й го­дi! Та йо­му ж i тре­ба цього: по­мiж па­на­ми кру­титься. Та хоч i на се­лi, то без жа­кет­ки й з ха­ти не вий­де.

Зараз бi­ля йо­го си­дить Су­чок Ми­хай­ло Гри­го­ро­вич. О, то не ма­ленький Су­чок! Є в йо­го й крам­ни­ця, й зем­ля, до своєї доч­ки Гор­пу­шi при­няв со­бi у прий­ми зя­тя, да так уд­вох те­пер ору­ду­ють, що ну!

А да­лi ще си­дять Де­ни­сiв тесть Ма­ной­ло Гав­ри­ло­вич, До­ма­шин батько, бi­ля нього сват Ос­тап Ко­ло­дiй, кум Те­реш­ко Тон­ко­но­жен­ко та Ях­рем Ряб­чен­ко - все ба­га­ти­рi, гар­но пов­дя­га­нi, в си­нiх чу­мар­ках, у та­ких, як i в Де­ни­са, тiльки Ряб­чен­ко по-го­ро­дянсько­му - в жа­кет­цi.

Тесть та кум Те­реш­ко - то ста­рi при­яте­лi Де­ни­со­вi, з їми вiн здав­на в спiл­цi, вiн їм, а во­ни йо­му по­соб­ляють. З Ко­па­ни­цею Де­нис зап­ри­яте­лю­вав то­дi, як по­со­бив йо­му ви­лiз­ти на стар­ши­ну; то­дi ж i з Суч­ком заз­нав­ся дуж­че. А от з Ос­та­пом Ко­ло­дiєм та з Ях­ре­мом спiл­ка не з-так iще дав­ня.

Остап Ко­ло­дiй, че­пур­ний, ви­со­кий, чор­ня­вий чо­ло­вiк,- вiн ро­дич Де­ни­со­вi, чи то пак сват, бо за йо­го бра­та Зiнька вiд­дав свою доч­ку Гаїнку (Гаїанiя її ох­ре­ще­но, а це вже так по-прос­то­му ста­ли зва­ти). Ду­мав Зiнька пе­ре­на­ди­ти, на свiй бiк пе­ре­ня­ти, щоб вiн з їм у спiл­цi був,- дак хi­ба ж то­го дур­ня нав­чиш? Че­рез те Ос­тап не лю­бить Зiнька, а з Де­ни­сом ро­ди­чається.

А Ях­рем Ряб­чен­ко… ну, це штуч­ка! Во­ни бу­ли зов­сiм у свар­цi - Де­нис та Ях­рем. Ко­лись на Ях­ре­ма скрiзь по­дей­ку­ва­но, що вiн кра­де­не пе­ре­дер­жує. Дак, як узя­то в Си­ва­шiв са­ло, Де­нис i на­мiг­ся, щоб пот­ру­ше­но Ряб­чен­ка. Нi­чо­го не знай­де­но, а во­рож­не­ча про­мiж їх ста­ла ве­ли­ка. Хто й зна, що б во­но ви­ник­ло з цього, та не­за­ба­ром пiс­ля тiєї iс­то­рiї з са­лом Ях­рем пi­шов ку­дись на за­ро­бiт­ки… з рiк йо­го не бу­ло, а то­дi вер­нув­ся й гро­шей з со­бою при­нiс… та щось, ка­жуть, i не тро­хи… I за­раз ку­пив со­бi два на­дi­ли… Про­ми­нув iще рiк чи два,- аж гульк! - Ях­рем узяв у глущ­кiвсько­го па­на трис­та де­ся­тин зем­лi в по­се­сiю. Як це так ста­ло­ся, нiх­то не мiг зро­зу­мi­ти. Най­ма­ла ту зем­лю в па­на гро­ма­да, най­ма­ли ба­га­тi лю­ди,- не вiд­дав пан: бiльшої цi­ни хо­тiв… А тi со­бi заг­ну­лись: пож­деш, па­не, пож­деш та вiд­да­си й за на­шу цi­ну! А Ряб­чен­ко пiдс­ко­чив, щось там при­ки­нув па­но­вi та й узяв на се­бе. I де вiн гро­шей до­був, щоб па­но­вi тре­ти­ну на­пе­ред зап­ла­ти­ти, дак нiх­то й зро­зу­мi­ти не мiг,- усi ди­вом ве­ли­ким iз­ди­ву­ва­лись. Отже до­був i взяв!.. I не дур­но: сам не став ха­зяй­ну­ва­ти, а по­чав зем­лю да­ва­ти за гро­шi лю­дям; а са­ме то­дi зем­ля зро­би­лась до­ро­га, по два кар­бо­ван­цi ба­ри­ша взяв на де­ся­ти­нi! Та як пi­шов з то­го ча­су, то все йде та й iде вго­ру! Ого-го! Те­пер вже нiх­то й не зга­дує про те, що ко­лись ба­би плес­ка­ли, мов­би­то вiн кра­де­не пе­ре­дер­жує! Де там! Те­пер вiн Ях­рем Се­ме­но­вич, ба­га­тир… скрiзь у кун­па­нiї бу­ває… I з Де­ни­сом по­ми­ри­лись. Чо­го їм сва­ри­ти­ся? Що бу­ло, те ми­ну­ло, а з свар­ки доб­ра не бу­де, а в при­го­дi один од­но­му во­ни мо­жуть ста­ти.

Дак ота­кi гос­тi си­дi­ли в свiт­ли­цi в Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча Си­ва­шен­ка за сто­лом, пов­ним уся­кої стра­ви. Гос­по­ди­ня, не­мо­ло­да жiн­ка, мовч­ки по­да­ва­ла на стiл стра­ву, iно­дi тiльки прип­ро­ху­ючи гос­тей приз­во­ли­тись; гос­по­дар був го­мiн­кий, ве­се­лий, час­ту­вав i прип­ро­ху­вав за­люб­ки. Це ж та­кi до­ро­гi гос­тi! Не го­ло­та яка з Зiнько­вої кум­па­нiї, а по­важ­нi кре­мез­нi гос­по­да­рi, з ни­ми хоч яке дi­ло ро­би­ти мож­на - по­ду­жа­ють! I грiш­ми-дос­тат­ка­ми во­ни - си­ла, i в гро­ма­дi си­ла.

Домаха вже пiш­ла в дру­гу ха­ту ла­го­ди­ти са­мо­вар, а Де­нис усе час­ту­вав i ка­зав:

- Iстинна прав­да, що ка­же Гри­го­рiй Пав­ло­вич, наш гос­по­дин стар­ши­на: нi­яко­го по­корст­ва те­пер у му­жи­ка не­ма. (Де­нис та­ки нав­чив­ся по­мiж "обра­зо­ва­ни­ми" людьми i со­бi "по-обра­зо­ва­но­му" за­ки­да­ти.) Вся­ка го­ло­та пнеться рiв­ня­ти­ся з пу­тя­щим, по­ра­дош­ним ха­зяїном. Що бiльший хар­пак, то бiльше в гро­ма­дi га­ла­сує про­ти за­мож­но­го чо­ло­вi­ка. То­го i в го­ло­ву со­бi не кла­де, що ко­ли б нас не бу­ло, то як би й во­ни про­жи­ли? У ко­го зем­лю взя­ти на хлiб? - У нас! - До ко­го ско­ти­ну пас­ти вiд­да­ва­ти? - До нас! - У ко­го гро­шей по­зи­чи­ти? - У нас-та­ки ж! Що ж би во­ни ро­би­ли без нас?

- Iменно! Iс­тин­на прав­да! - вiд­ка­зу­ва­ли гос­тi.- По­дох­ла б кля­та хар­пач­ня без на­шої по­мо­чi.

А кум Те­реш­ко (вiн же при па­нах був, то знає, як ска­за­ти) до­то­чив:

- Настоящая бла­го­дi­янiя ока­зується, нас­то­ящая! А Де­нис ка­зав да­лi:

- Отож ба­чи­те!.. А ще й диб­ки про­ти нас ста­ють!

Тiльки по­ра­дош­ний чо­ло­вiк схо­че що зро­би­ти - чи в гро­ма­дi, чи так, за­раз кри­ку, га­ла­су, ре­пе­ту та­ко­го на­роб­лять, що нас­то­ящая бун­та­цiя, та й го­дi! От, ска­за­ти, як Ос­тап До­рох­вей­ович,- вiн кив­нув на Ко­ло­дiя,- хо­тiв, щоб йо­му гро­ма­да вiд­да­ла во­лость но­ву ро­би­ти,- ли­шенько! Який крик iз­ро­бив­ся! Ка­жуть: ба­га­тi­ти на­шим кош­том бу­де!.. А все брех­ня…

- Авжеж, брех­ня! - ска­зав стар­ши­на, а Ос­тап тiльки ру­кою мах­нув.

- От так i я,го­во­рив Де­нис,- хо­тiв би зро­би­ти од­но дi­ло ма­ле-не­ве­лич­ке, та й бо­юся з їм по­ти­ка­ти­ся в гро­ма­ду, щоб i ли­ха не здо­буться. Хi­ба що вже ви, гос­по­да ха­зяїни, по­со­би­те ме­нi.

- Кажiть, ка­жiть, яке там дi­ло! - за­го­мо­нi­ли гос­тi.- Що доб­ро­го на­ду­ма­ли?

- От же ви знаєте, роз­ка­зу­вав Де­нис,- що як пiш­ли пе­ре­сельцi на Амур, дак по­зос­та­ва­ли­ся вiд їх на­дi­ли. Гро­ма­да ж то­дi не доз­во­ли­ла пе­ре­сельцям тiєї зем­лi про­да­ва­ти, а взя­ла на се­бе.

- Хотiла на всiх рiв­но по­дi­ли­ти! - гук­нув кум Те­реш­ко, вже тро­хи п'яненький.- Ге! А ми не да­ли, да то­бi в оренд­ноє со­дер­жа­нiє од­да­ли - на три го­да,- от то­бi i вся бi­да!

- Iменно, iмен­но! I до­сi дя­кую вам,- спа­си­бi за це! Хоч во­но з тiєї зе­мельки не­ве­ли­ко­го й доб­ра, ну, а все ж зе­мелька.

- Та ще й доб­ра, до­дав стар­ши­на.- Не со­ромляй­ся, Де­ни­се Пи­ли­по­ви­чу! Пе­ред на­ми не­ма чо­го кри­ти­ся: ми знаєм усе дi­ло. Свої лю­ди.

- Так, так!.. Що й ка­зать!.. Вам би та ще й не зна­ти!.. Дак ото ж я два го­ди вже дер­жу цю зе­мельку, а оце й тре­тiй нас­ту­пає, а там i край…

- А там iз­но­ву бу­де крик та гвалт у гро­ма­дi, щоб то­бi не да­ва­ти, ска­зав Ма­ной­ло.

- Отож-то й то! Як най­ма­ти, так i крик, так i крик! Все ре­пе­ту­ють, i нi­як то­го ре­пе­ту не збу­деш­ся, го­во­рив Де­нис.

- А що ж ви зро­би­те? Не­ма спо­со­бу! - про­мо­вив Ос­тап.

- Та во­но мож­на б i спо­со­бу доб­ра­ти,- на­тяк­нув Де­нис.

- Ану, яко­го? - за­пи­тав стар­ши­на.

- Та та­ко­го: взя­ти та й про­да­ти зем­лю ту ко­му з пу­тя­щих лю­дей.

- Так…- ска­зав стар­ши­на, i всi на мить за­мовк­ли. Всi зро­зу­мi­ли, що Де­нис хо­че сам ту зем­лю ку­пи­ти, i ду­ма­ли, чи мож­на на це прис­та­ти.

Воно та­ки пiд­хо­ди­ло, щоб Де­ни­со­вi во­на впа­ла. Раз - що вiн уже дер­жить її в по­се­сiї; дру­ге - що всi тi на­дi­ли су­мiж­нi з йо­го на­дi­лом,- так тра­пи­ло­ся; третє - що вiн же свiй чо­ло­вiк, i як по­со­би­ти йо­му те­пер, то й вiн ко­лись у при­го­дi ста­не. Мо­же, де­ко­му хо­тi­лось би за­мiс­то Де­ни­са со­бi ту зе­мельку прид­ба­ти, та, бач, то­дi до­ве­деться пос­ва­ри­ти­ся з Де­ни­сом, та й з тес­тем йо­го Ма­ной­лом, та й з ку­мом йо­го Те­реш­ком… А вже як се­ред гур­ту за­ве­деться в їх свар­ка, то­дi го­ло­та пе­ре­ва­жу­ва­ти поч­не. Во­ни по­ти ду­жi, по­ки вку­пi.

От та­кi й пiд­хо­жi дум­ки плу­та­лись у кож­но­го в го­ло­вi, як стар­ши­на знов оз­вав­ся:

- Так, Де­ни­се Пи­ли­по­ви­чу!.. А що ж, дi­ло доб­ре! Цим уже на­вi­ки затк­не­мо їм ро­та. Мо­же б, ти й за куп­ця був, га?

- Та я… як ви, гос­по­да ха­зяїни, ска­же­те,- го­во­рив Де­нис,- а я, звiс­но, узяв би… хоч ме­нi й су­туж­но те­пер на гро­шi, ну, та вже розс­та­рав­ся б…

- Розстараєшся!.. Розс­та­раєшся!..- за­го­мо­нi­ли гос­тi.- А ми то­бi по­со­би­мо в гро­ма­дi: не по­пус­ти­мо, затк­не­мо гор­лян­ки ро­та­тим.

- Спасибi вам, гос­по­да ха­зяїни, спа­си­бi! - кла­няв­ся Де­нис.- Я на вас - як на бо­га!.. Уже те­пер ви ме­нi, а ко­лись i я вам, дасть бог, чимсь по­соб­лю.

- Iстинна прав­да, ска­зав кум Те­реш­ко i до­дав панської при­каз­ки: - Ру­ка но­гу моїть.

- Правильно! - про­мо­вив стар­ши­на.- Пос­та­но­вить: про­дать пе­ре­се­лен­чеськi на­дi­ли Де­ни­су Пи­ли­по­ви­чу Си­ва­шо­ву.

- Продать! Про­дать!..- за­гу­ли гос­тi.

- А го­ло­ту, ко­то­ра бу­де ве­ре­ща­ти,- скру­тить!

- Скрутить! Скру­тить!

- Щоб не смi­ли мор­ди ку­ди не тре­ба пха­ти,- по мор­дя­цi їх!

- По мор­дя­цi! По мор­дя­цi!

I все то­ва­рист­во за­ре­го­та­ло­ся. Го­лос­нi­ше за всiх ре­го­тав­ся сам стар­ши­на Гри­го­рiй Пав­ло­вич, i йо­го товс­те, си­те об­лич­чя з по­га­ненькою ру­денькою бо­рiд­кою аж двиг­тi­ло все, за­ки­нув­ши­ся на­зад. На весь рот ре­го­тав i кум Те­реш­ко, смi­яли­ся Ма­ной­ло з Ос­та­пом, ра­дiс­но дрiб­ненько смi­яв­ся в ши­ро­ку ру­ся­ву бо­ро­ду Де­нис, а че­ре­ва­тий одут­лий Су­чок до­да­вав сво­го по­важ­но­го - го-го-го-го! - мов по­рож­ня боч­ка гу­ла. П'янi чер­во­нi об­лич­чя, блис­ку­чi вiд по­ту й смальцю, що на їх по­вис­ту­пав, якось чуд­но роз­тя­га­ли­ся, очi зап­лю­щу­ва­ли­ся, а за­мiс­то їх ши­ро­ко зя­ли ям­ки чер­во­них пащ-ро­тiв з жов­ти­ми ве­ли­ки­ми зу­ба­ми, вис­ка­ле­ни­ми з-пiд ще­ти­няс­тих усiв.

Самий Ях­рем Ряб­чен­ко не ре­го­тав, тiльки лед­ве всмi­хав­ся. Увесь час вiн си­дiв мовч­ки, пог­лад­жу­ючи свої че­пур­но зак­ру­че­нi тем­нi ву­са або чис­тенько ви­го­ле­не пiд­бо­рiд­дя та блис­ка­ючи своїми про­но­зу­ва­ти­ми очи­ма. Те­пер, як ре­гiт тро­хи вщух, вiн оз­вав­ся:

- По мор­дя­цi!.. Дай йо­му сьогод­нi по мор­дя­цi, а завт­ра во­но зно­ву лi­зе. От так, як сви­ня: ти її бий, а во­на ку­вi­ка та та­ки лi­зе крiзь тин на вго­род.

- А ти та­ки бий по мор­дя­цi, по­ки по­чує та на­зад по­вер­не! - ска­зав Ма­ной­ло.

- А од­вих­нувсь - во­на зно­ву там.

- Ну, дак що ж йо­го ро­би­ти?

- А що сви­ням роб­лять, щоб на вго­род не ла­зи­ли? - спи­тав Ряб­чен­ко.

- Та що ж? Ко­лод­ку прив'язу­ють…

- Ну?

- Що - ну?

- А те, що прив'яжi­мо й ми їм ко­лод­ку! - ска­зав Ряб­чен­ко.

- От та­кої! - зди­ву­вавсь Ос­тап.- А як же то?

- А хо­тi­ли б? - лу­ка­во спи­тав Ряб­чен­ко.

- Ще б пак!.. Чо­го б то чо­ло­вiк не схо­тiв!..- за­го­мо­нi­ли всi. Якби-то!.. Та як?

- Та во­но не­ве­ли­ка й шту­ка,- спо­кiй­но й не пос­пiша­ючи­ся по­чав Ряб­чен­ко.- Ви, Де­ни­се Пи­ли­по­ви­чу, та ви, Ма­ной­ле Гав­ри­ло­ви­чу, дер­жи­те в по­се­сiї ко­ма­рiвську зем­лю?

- Держимо.

- А у вас, Гри­го­рiє Пав­ло­ви­чу, бi­ля ко­ма­рiвської своя зе­мелька?

- Єсть.

- А в ме­не по­се­сiя бi­ля ва­шої - глуш­кiвсько­го па­на.

- Правильно!

- Аз дру­го­го бо­ку ко­ма­рiвської зем­лi тi пе­ре­сельськi на­дi­ли, що Де­нис Пи­ли­по­вич ку­пує?

- Авжеж!

- А за їми зем­ля Ва­ви­ло­ва, Iва­на Iва­но­ви­ча?

- Так, так!

- А мiж нею та глуш­кiвською зем­лею па­на Го­рянсько­го зем­ля?

- I то прав­да

- Ну, а де ж гро­мадська зем­ля те­пер? Га? - пи­тав Ряб­чен­ко.

- Громадська?.. А гро­мадська… де ж? Усе­ре­ди­нi…

- Ну? - спи­тав Ряб­чен­ко.

- Дак що ж? - не ро­зу­мi­ли слу­ха­чi

- Овва! А ще й ро­зум­нi лю­ди! - зас­мi­яв­ся Ряб­чен­ко.- А те, що всi цi зем­лi круг гро­мадської з усiх бо­кiв. Во­на се­ред їх, як ост­рiв се­ред во­ди. Вiзьме­мо в по­се­сiю Го­рянсько­го зем­лю та пок­ли­че­мо до се­бе в кун­па­нiю Ва­ви­ло­ва,- то­дi вже диб­ля­нам без нас не бу­де нi­яко­го хо­ду.

Всi при­тих­ли, вра­же­нi надз­ви­чай­ною, див­ною дум­кою. При­тих­ли, сил­ку­ючи­ся збаг­ну­ти, чи га­разд во­ни ро­зiб­ра­ли спра­ву, чи не по­ми­ли­ли­ся! I то­дi враз за­го­мо­нi­ли мо­тор­но, ве­се­ло, ра­дiс­но.

Дак це ж ду­же доб­ре! От ви­гад­ка, дак ви­гад­ка! Щоп­рав­да, Го­рянсько­го зем­ля ве­ли­ка - двi ти­ся­чi з по­ло­ви­ною де­ся­тин,- але гур­том узя­ти мож­на. То­дi гро­ма­да бу­де в та­ко­му кiльцi, що з йо­го не бу­де хо­ду. Ку­ди нi ступ­ни - навк­ру­ги все їх зем­ля бу­де. То­дi якi во­ни схо­чуть, та­кi й цi­ни на зем­лю бу­дуть - i за ви­пас то­ва­ру, i за ро­бо­ту, i за все. Бо де ж то­дi му­жик вiзьме зем­лi, як не в їх? Йо­му iн­шо­го хо­ду не бу­де. То­дi вже не пос­мiє нiх­то га­ла­су­ва­ти в гро­ма­дi. Ро­би­ти­ме гро­ма­да, що во­ни зве­лять. Во­ни бу­дуть тут па­ни. Ого-го! По­па­ну­ва­ли па­ни-по­мi­щи­ки, те­пер ще тре­ба й гос­по­дам-ха­зяїнам по­па­ну­ва­ти!

- Ловка шту­ка бу­де! - ка­зав ве­се­ло Ко­па­ни­ця.- Та це мож­на са­ми­ми вiд­бут­ка­ми так зро­би­ти, що прос­то як пан­щи­на бу­де, та й го­дi! Ну й го­ло­ва в те­бе, Ях­ре­ме Се­ме­но­ви­чу! Дай я те­бе по­цi­лую!

Копаниця за­хо­пив лi­вою ру­кою Ряб­чен­ка за шию, на­хи­лив до се­бе й по­чав цi­лу­ва­ти товс­ти­ми мас­ни­ми гу­ба­ми.

- Голова! Го­ло­ва! - за­го­мо­нi­ли навк­руг усi та й по­лiз­ли цi­лу­ва­ти­ся спер­шу з Ряб­чен­ком, а то­дi й са­мi про­мiж се­бе. Пле­чi штов­ха­ли­ся, чер­во­нi об­лич­чя сту­ля­ли­ся, яло­зи­лись од­не об од­не за­ма­ще­ни­ми ву­са­ми й бо­ро­да­ми, ди­ха­ли од­не на од­не п'яним го­рiл­ча­ним ду­хом, що їм уже пов­на бу­ла вся свiт­ли­ця.

- Дорога го­ло­ва! - кри­чав кум Те­реш­ко.- Цi­ни не­ма!..

Потроху по­сi­да­ли зно­ву та й по­ча­ли мiр­ку­ва­ти, як во­но бу­де. Їх тут се­ме­ро. Ва­ви­лов бу­де восьмий. Та чи прис­та­не ж вiн? Це чо­ло­вiк чу­жий, за­хо­жий зда­ле­ка мос­каль. Був ко­лись за об'їждчи­ка в од­но­го па­на, то­дi за при­каж­чи­ка, то­дi за уп­ра­ви­те­ля, а там уже й свою зе­мельку ку­пив. Йо­му до диб­лян бай­ду­же. А втiм, як роз­ду­маться, то й не бай­ду­же, бо i в йо­го ж диб­ля­ни зем­лю бе­руть… По­мiр­ку­ва­ли ту­ди й сю­ди: ма­буть, прис­та­не.

Вiсiм чо­ло­вiк - це бу­де то­ва­рист­во. Во­ни ски­нуться грiш­ми i за тi гро­шi най­муть Го­рянсько­го зем­лю. Хто скiльки гро­шей дасть, стiльки то­му й зем­лi бу­де. Мож­на ха­зяй­ну­ва­ти й гур­том, хоч кра­ще кож­но­му зок­ре­ма. А ра­ди­ти­ся про все гур­том i гур­том, так, як у гро­ма­дi, спра­ви рi­ша­ти… та й не про са­му цю зем­лю, а й про iн­шi: i за яку цi­ну вiд­да­ва­ти де­ся­ти­ну, i яка цi­на на най­ми­тiв та на ко­са­рiв, i якi вiд­бут­ки. I як i що ро­би­ти в гро­ма­дi, то й про це спер­шу в своєму гур­тi ра­ди­ти­ся…

Це все роз­ка­зу­вав їм Ряб­чен­ко i до­да­вав:

- Тодi нас нiх­то не по­ду­жає… Од­но тiльки… Хоч ми й гар­но мiр­куємо, та єсть од­на кар­люч­ка.

- А яка ж то? Ка­жи!

- Є один чо­ло­вiк та­кий, що мо­же нам ве­ли­кої шко­ди на­ро­би­ти.

- Ой! А хто ж то? Ану, ка­жи! - по­ча­ли пи­та­ти­ся.

- Та хто ж? Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча брат, Зiнько.

- Хi! Що б то вiн i зро­бив?

- Почне ка­ла­му­ти­ти в гро­ма­дi, поч­не ко­вер­зу­ва­ти - мо­же ли­ха на­ро­би­ти.

- Та вiн уже те­пер при­тих,- оз­вав­ся Су­чок,- вiд­ко­ли оже­нив­ся. Чи так я ка­жу, Ос­та­пе До­рох­вей­ови­чу? Ос­тап пок­ру­тив своєю че­пур­ною го­ло­вою.

- Ой, нi! Як я за йо­го доч­ку да­вав, то ду­мав: бу­де сiм'янин, то вже до сво­го дi­ла й при­хи­лю йо­го. Так де там!..

- Цурається? - спи­тав Ко­па­ни­ця.

- Нi, вiн нас iз ста­рою й не цу­рається; i в гос­тях iз доч­кою бу­ває, i в се­бе прий­має, а так, щоб у яке дi­ло зо мною прис­тав, дак нi­як! "Я,- ка­же,- то­го не хо­чу, бо че­рез ве­ли­кi гро­шi сльози ллються. I вам,- ка­же, та­ту, ра­дю тих ба­га­ти­рiв по­ки­ну­ти та по-бо­жо­му жи­ти".

- Ич, iдо­ло­ва ду­ша! - обу­рив­ся Те­реш­ко.- Му­ля­ють йо­му тi ба­га­ти­рi!

- Ну,- ска­зав Ряб­чен­ко,- а я та­ки ду­маю, що нам йо­го не ми­ну­ти. Бо вiн кру­ти­ти­ме в гро­ма­дi. Пам'ятаєте, як бу­ло з Стецько­вою спра­вою? Че­рез йо­го ж, че­рез Зiнька ж, усе ста­ло­ся.

- Дак що ж iз ним ро­би­ти? - спи­тав Де­нис.

- Приняти до нас у спiл­ку,- вiд­ка­зав Ряб­чен­ко.

- От та­кої!

- Iншого нi­чо­го не ви­га­даєш.

- Та в йо­го й гро­шей не­ма.

- Можна йо­му гур­том по­зи­чи­ти, аби ро­та за­ту­ли­ти.

- А як не схо­че? - пи­тав Ма­ной­ло.- Он же, чуєш, який го­лiн­ний?

- Треба так зро­би­ти, щоб схо­тiв,- обс­то­ював за своє Ряб­чен­ко.

- Ну, та як же ти зро­биш? - не ро­зу­мiв Ко­па­ни­ця.

- А тре­ба, щоб йо­му був ве­ли­кий ба­риш,- вiд­ка­зав Ряб­чен­ко.

- Уже ж бiльшо­го, як усiм, не бу­де!

- Коли цей йо­му здасться ма­лий, то тре­ба й бiльшо­го да­ти.

- Чого ж то так? - спи­тав неп­ри­хильне Де­нис.- I гро­шi йо­му по­зич, та ще й ба­ри­ша з сво­го за­ро­бiт­ку при­кинь! Це вже бу­де зов­сiм не по прав­дi!

- Що ж ти маєш ро­би­ти,- ка­зав спо­кiй­но Ряб­чен­ко,- ко­ли та­ке дi­ло? Та во­но не так i страш­но, як здається. Ко­ли тре­ба бу­де, то ми йо­му по­пус­ти­мо те­пер бiльший ба­риш, щоб вiн не зi­пав у гро­ма­дi за пе­ре­сельськi на­дi­ли то­що… Цим йо­го вiд то­ва­рист­ва вiд­лу­чи­мо. Бо вiн че­рез те тiльки й си­лу має, що з ним то­ва­рист­во та­ких, як i сам, гольтi­пак. А як вiн їх раз зра­дить, то вже во­ни йо­го зро­ду не прий­муть, по­не­во­лi то­дi бу­де з на­ми, хоч i без ве­ли­ких ба­ри­шiв.

- То то­дi йо­му хвос­та вкру­ти­мо?

- Авжеж!.. А як вiн од їх од­ки­неться, то са­мi во­ни дов­го не вдер­жаться.

- Бо вiн же в їх го­ло­ва, стар­ши­на!..- за­ре­го­тав­ся Ко­па­ни­ця.- Що прав­да, то прав­да,- нам тре­ба йо­го зби­ти з пли­гу. Бо во­но - бло­ха, ну, а й бло­ха як поч­не ку­са­ти, то спа­ти не дасть. Не­хай Ос­тап До­рох­вей­ович ко­ло йо­го за­хо­диться,- йо­му це най­зруч­нi­ше.

- Та що ж, i за­хо­дюсь,- зго­див­ся Ос­тап.- Тiльки ви ме­нi ска­жiть, що йо­му го­во­ри­ти.

Почали мiр­ку­ва­ти, яки­ми ба­ри­ша­ми мож­на кра­ще спо­ку­си­ти Зiнька. На­ка­за­ли Ос­та­по­вi тор­гу­ва­ти­ся, спер­шу да­ва­ти мен­ше. А Де­нис ка­зав, що за­над­то ба­га­то йо­му да­ють.

- Дарма, аби впiй­ма­ти!

- А там скру­ти­мо йо­му в'язи!

- Щоб не бриш­кав!..

- Нiхто те­пер не бриш­ка­ти­ме!

- Прив'яжемо ко­лод­ку сви­нi!

- А ко­ли й з ко­лод­кою по­лi­зе - по мор­дя­цi!..

- По мор­дя­цi! По мор­дя­цi!..

I знов усi за­ре­го­та­ли­ся,- так їм до впо­до­би був той жарт. Смi­яли­ся всмак, аж здо­ро­вi жов­тi зу­би поб­лис­ку­ва­ли се­ред ще­ти­няс­тих, ума­за­них у сма­лець ву­сiв та бо­ро­ди.

II. ЗIНЬКО

Зiнько Си­ва­шен­ко йшов по­лем. Iшов не пос­пi­шаючись, бо бу­ла не­дi­ля, а по­ро­бив­ши­ся доб­ре ввесь тиж­день, лю­бив у не­дi­лю вiд­по­чи­ти. I вiд­по­чи­вав справ­дi, йду­чи но­га за но­гою, упи­ва­ючись яс­но-со­няч­ним вес­ня­ним днем, не душ­ним, бо жи­ву­щий вiт­рець роз­вi­ював ду­хо­ту. Був кi­нець вес­ни, са­ме той, як i хлiб, i тра­ва зрос­туть уже до­сить уго­ру i бли­щать пiд со­няч­ним про­мiн­ням свi­жим зе­ле­ним кольором сво­го мо­ло­до­го со­ко­ви­то­го тi­ла.

Зiнько зу­пи­нив­ся, за­ди­вив­шись. Пе­ред ним ши­ро­ко роз­ляг­лись по­ля зе­ле­нi з буй­ни­ми хлi­ба­ми. Вi­тер гу­ляв по їх, бив по їх своїми мня­ки­ми не­ви­ди­ми­ми кри­ла­ми, ди­хав на них своїм за­паш­ним ду­жим ди­хан­ням. Вiн грав­ся з їми, вiн об­нi­мав­ся з їми, а во­ни, ве­се­лi, ра­дiс­нi, пов­нi мо­ло­дої си­ли, мо­ло­до­го жит­тя, зви­ва­лись пiд йо­го обiй­ма­ми, пе­ре­ко­чу­ва­лись мо­тор­ни­ми яс­но- й тем­но-зе­ле­ни­ми хви­ля­ми.

Хвилювало, хви­лю­ва­ло зе­ле­неє мо­ре. Утi­ка­ли хви­лi од вiт­ру. Ко­ти­ли­ся, ко­ти­ли­ся не пе­рес­та­ючи, все бi­жа­чи ту­ди, в да­ле­ку да­ле­чи­ну, аж де не­бо схи­ляється до зем­лi. Во­ни при­бi­га­ли до йо­го, i плес­ка­ли в йо­го, i цi­лу­ва­ли йо­го. А во­но смi­ялось до них ши­ро­ким, без­меж­ним бла­кит­ним ус­мi­хом, i той ус­мiх спа­дав на їх зо­ло­тим до­щем со­няч­ним, не­су­чи їм жит­тя й си­лу.

А вi­тер, ве­се­лий i ду­жий, шу­гав мiж бла­кит­ним не­бом i зе­ле­ним мо­рем, i пе­ре­ки­дав­ся, i ку­пав­ся в прос­то­рах, i спов­няв Зiнько­вi гру­ди яко­юсь див­ною мо­ло­дою си­лою. Ди­ха­ли гру­ди так ши­ро­ко, вiльно, i все тi­ло мiц­не, як сталь, тре­пе­та­ло тiєю си­лою, здри­га­ло­ся вiд од­но­го мо­гу­че­го по­ри­ван­ня ку­дись ки­ну­ти­ся, щось зро­би­ти - щось ве­ли­ке, ду­же i гар­не-гар­не!.. I Зiнько й сам не по­мi­тив, як те по­ри­ван­ня до ру­ху, до дi­ла ви­хо­пи­ло­ся в йо­го з гру­дей го­лос­ним кри­ком: "Гей-гей!" - да­ле­ко роз­ко­ти­ло­ся по­лем, i Зiнько­вi зда­ло­ся, що го­лос йо­го до­ли­нув аж ту­ди, до краю зе­ле­но­го мо­ря, i плес­нув об бе­рег бла­кит­но­го не­ба, i не­бо всмiх­ну­лось До йо­го, до Зiнька, так са­мо, як до то­го зе­ле­но­го мо­ря, як до тих ярiв i бай­ра­кiв, що мрi­ли зда­ле­ка, як до тих пта­шок, що дзве­нi­ли в по­вiт­рi, як до тих ме­те­ли­кiв, що трi­по­та­ли кольорис­ти­ми крильця­ми над зе­ле­ни­ми хви­ля­ми!

Ой, та й гар­но ж жи­ти на свi­тi, та й лег­ко ж, ве­се­ло!.. Та як же й хо­четься жи­ти! Жи­ти й пра­цю­ва­ти, ро­би­ти щось гар­не - та­ке, як оцi по­ля крас­нi! I вiн їх ро­бить, тут є й йо­го пра­ця: от вiн зда­ле­ка ба­чить, як хви­лює й йо­го по­ле, по­ли­те йо­го по­том… Хви­лює нез­гiр­ше за iн­шi, нi, ще й кра­ще…

Ой гар­но ж, ра­дiс­но, лег­ко! I не­бо смiється, i по­ле смiється, i смiється щас­тя. Чо­му ка­жуть, що не­ма в свi­тi щас­тя? На свi­тi ба­га­то-ба­га­то щас­тя! Тре­ба тiльки йо­го здо­бу­ти. Все тре­ба здо­бу­ва­ти, нi­що са­ме до рук не йде,- так i щас­тя. Все тре­ба здо­бу­ва­ти. Го­ло­ва йо­го спи­ни­ла­ся над цiєю дум­кою. Чи не тiльки за­раз вiн до цього до­ро­зу­му­вав­ся, чи й по­пе­ре­ду знав? Ав­жеж, знав, тiльки що, мо­же, не ду­мав про це так… роз­бiр­но…

Все тре­ба здо­бу­ва­ти, нi­що са­ме до рук не йде. Здо­бу­деш - щас­ли­вий бу­деш, не здо­бу­деш - зни­дiєш або зги­неш.

Зiнько по­чав ду­ма­ти, чи сам вiн зав­сiг­ди ро­бив так, по­чав зга­ду­ва­ти ми­ну­ле жит­тя, пе­ре­би­ра­ти од­ну по од­нiй по­дiї. По­чав з най­ближ­чих, що тра­пи­лись сьогод­нi, вчо­ра, i йшов да­лi, да­лi, пiр­на­ючи в те мо­ре ми­ну­ло­го жит­тя, то яс­них, то за­ту­ма­не­них зга­док. I пот­ро­ху за­був, з чо­го по­чав ду­ма­ти, са­мi згад­ки опа­ну­ва­ли йо­го цiл­ком, i ми­ну­ле ста­ло пе­ред їм, як на­мальова­не, як жи­ве.

Почув у своїй ду­шi бiль, зга­дав­ши про те, про що нi­ко­ли не мiг спо­кiй­но зга­ду­ва­ти, хоч по то­му ми­ну­ло вже кiлька ро­кiв.

Його брат Ро­ман, по­ки­нув­ши чес­ну пра­цю, руй­ну­вав уку­пi з то­ва­ри­ша­ми-ко­но­во­да­ми своє се­ло, за­би­ра­ючи в лю­дей ко­нi, i вреш­тi пiд­па­лив у Зiнько­во­го су­сi­ди Стру­ка клу­ню, щоб на­род збiг­ся на по­же­жу, а йо­го то­ва­ри­шам-ко­но­во­дам вiльно бу­ло тим ча­сом бра­ти ко­нi. Йо­го пiй­ма­но, мор­до­ва­но, па­ле­но страш­но, ви­ма­га­ючи, щоб вiн ви­ка­зав то­ва­ри­шiв. Вiн не ви­ка­зав нi­ко­го, ви­тер­пiв, був дов­го хво­рий од мор­ду­ван­ня, а то­дi, за­суд­же­ний, пi­шов на Си­бiр. Суд­же­но й тих, хто йо­го пiк, по­ка­ра­но тюр­мою… Це все ми­ну­ло­ся вже, а й до­сi стоїть пе­ред Зiньком, як жи­ве: i цей по­пе­че­ний, змор­до­ва­ний брат, i дру­гий брат, Де­нис, що ди­вив­ся на те мор­ду­ван­ня за­люб­ки, ще й до­по­мiг, щоб во­но ста­ло­ся… Ох, цей Де­нис!..

Якби вiн не гнав­ся так за тiєю ко­пiй­кою, не сва­рив­ся б iз Ро­ма­ном, ла­гiд­ненько на­хи­ляв би йо­го зно­ву до ро­бо­ти, дак, мо­же б, i не бу­ло нi­чо­го. А то жа­до­ба та­ка не­си­та: все б за­жер со­бi,- от i да­вай ви­пи­ха­ти Ро­ма­на, щоб бiльше батькiв­щи­ни при­па­ло… Зне­на­ви­дiв йо­го так, що при­мiв би - в лож­цi во­ди вто­пив би!.. I та­ки й уто­пив…

Скiльки го­ря бу­ло то­дi в сiм'ї! Батько за­не­ду­жав тяж­ко i вже нi­ко­ли не ви­ду­жав зов­сiм - за рiк умер з ве­ли­ко­го бо­лю, з нес­вiтсько­го со­ро­ма… Ма­ти й до­сi пла­че.

Не мiг батько пiс­ля то­го Де­ни­са ба­чи­ти. Виг­нав йо­го вiд се­бе, не дав, а ки­нув, як со­ба­цi, йо­го част­ку - усе, що той схо­тiв,- i з то­го ча­су не хо­тiв i чу­ти за йо­го, i не зга­ду­вав нi­ко­ли. З тим i вмер. Зос­тав­ся Зiнько ха­зяй­ну­ва­ти вдвох iз ма­тiр'ю. Ха­зяй­ну­вав так зо два ро­ки, а ма­ти все на­рi­ка­ла, що ста­ра вже, не мо­же са­ма гос­по­да­рю­ва­ти… а хоч Зiнько най­мав най­мич­ку, та най­мич­ка не гос­по­ди­ня, i тре­ба Зiнько­вi же­ни­ти­ся.

А вiн не хо­тiв. Бо не зна­хо­див со­бi па­ри. Вiд­ко­ли па­руб­ку­вав, тiльки од­на дiв­чи­на й при­па­ла йо­му бу­ла тро­хи до впо­до­би - то бу­ла вбо­га си­ро­та, бай­ст­рюч­ка, най­мич­ка Ле­ван­ти­на,ти­ха, бо­яз­ка i нiж­но-гар­на. Та її звiв Ро­ман, по­ки­нув з ди­ти­ною… Зiнько та­ки хо­тiв її взя­ти, та во­на, по­хо­вав­ши ди­ти­ну, втек­ла вiд йо­го… зго­дом умер­ла тяж­кою смер­тю - так, що Зiнько то­дi й не знав… Вiн не знає на­вiть, де її мо­гил­ка. Але згад­ка про неї жи­ла в йо­го сер­цi i не да­ва­ла змо­ги ду­ма­ти про од­ру­жен­ня.

Та ми­нув час, за­тих бiль… Од­ру­жив­ся Зiнько, i те­пер є ста­рiй ма­те­рi вiд­по­чи­нок. I Зiнько­вi доб­ре. Бу­ло б зов­сiм доб­ре, як­би не од­но: як­би не тi дум­ки!..

Думки по­сi­да­ли Зiнька, не да­ва­ли йо­му впо­кою, гнi­ти­ли йо­му сер­це, роз­сад­жу­ва­ли го­ло­ву. I не мiг вiн їм да­ти ла­ду, хоч усi во­ни кру­ти­ли­ся ко­ло од­но­го. От так, як у тiй пiс­нi спi­вається:

От са­ме так: ста­ла неп­рав­да прав­ду­ва­ти, бо крив­ду вва­жа­ють за прав­ду. Зiнько приг­ля­дав­ся до сiльсько­го жит­тя i по­ба­чив, що там са­ме так i є.

По сiм'ях не бу­ло ла­ду. Дi­ти зма­га­ли­ся з батька­ми i пус­то йшли. Кож­не по­ри­ва­ло­ся ви­хо­пи­ти­ся з сви­ти та вско­чи­ти в панське пальто. Ду­ма­ли не про те, щоб бу­ти ха­зяїна­ми, а як би, щоб не бу­ти прос­ти­ми. Ки­да­ли­ся на за­ро­бiт­ки в го­род, а вер­та­ли­ся час­то не­ро­ба­ми роз­по­га­не­ни­ми. Бра­ти про­мiж се­бе гриз­ли­ся, а най­бiльше за тую батькiв­щи­ну, як со­ба­ки за мас­лак. Бу­ли й ти­хi сiм'ї, що жи­ли в зго­дi, та та­ких бу­ло мен­ше.

Недобре дi­ялось i в гро­ма­дi. Там вер­хо­во­ди­ли Ко­па­ни­ця, Де­нис, Ряб­чен­ко та iн­шi та­кi жмик­ру­ти, дба­ли не про доб­ро людське, а тiльки за свої ба­ри­шi: що їм на ру­ку, за те ре­пе­ту­ва­ли, би­ли­ся, з ру­ки iр­ва­ли, не ду­ма­ючи зов­сiм, що в iн­шо­го че­рез те сльози ллються. Та все ж та­ких ба­га­ти­рiв бу­ло ма­ло, а як­би во­ни са­мi бу­ли, то, пев­не, нi­чо­го не мог­ли б зро­би­ти з гро­ма­дою, бо гро­ма­да ве­ли­кий чо­ло­вiк. Та, на ли­хо, са­ма гро­ма­да їм по­соб­ля­ла. Од­нi сто­яли за їх че­рез те, що бу­ли їм вин­нi, на­по­зи­чав­ши­ся ба­га­то, то не ма­ли си­ли й змо­ги про­ти їх iти; дру­гi зма­га­ли­ся й со­бi ви­би­ти­ся вго­ру, на бiльше ба­гатст­во, то дер­жа­ли­ся ба­га­тирської ку­пи, спо­дi­ва­ючи­ся, що та їм швид­ше по­со­бить пе­ре­ва­гу взя­ти над iн­ши­ми гро­ма­дя­на­ми; тре­тiх ба­га­ти­рi ку­пу­ва­ли за го­рiл­ку, i та­ких бу­ло тро­хи чи не най­бiльше. Зос­та­ва­ла­ся не­ве­лич­ка куп­ка са­мос­тiй­нi­ших лю­дей; але од­нi з їх не зна­ли, як обс­та­ти за своє пра­во, а дру­гi бу­ли вже за­над­то ма­ло­си­лi, щоб мог­ли го­ру бра­ти. Че­рез те в гро­ма­дi ба­га­то гу­ка­ли, ре­пе­ту­ва­ли, спе­ре­ча­лись, але по­ду­жу­ва­ли зав­сiг­ди ба­га­ти­рi з своїми при­бiч­ни­ка­ми й по­ли­га­ча­ми. I де­да­лi вби­ва­ли­ся все в бiльшу та в бiльшу си­лу. На­ро­ду нам­но­жи­ло­ся стiльки, що вже йо­му не ста­ва­ло тiєї зем­лi, яка в йо­го бу­ла, а ба­га­ти­рi сил­ку­ва­ли­ся пiд­гор­та­ти пiд се­бе й ту, ску­по­ву­ючи її в убож­чих ха­зяїнiв або за­би­ра­ючи за по­зи­че­нi й не­верне­нi гро­шi. Де­да­лi ко­жен з їх ста­вав уже по­туж­нi­ший та по­туж­нi­ший, i Зiнько­вi зда­ва­ло­ся, що мо­же прий­ти та­кий час, ко­ли во­ни по­ся­дуть усю зем­лю гро­мадську i гро­ма­дi до­ве­деться на їх ро­би­ти.

Такий лад зда­вав­ся Зiнько­вi по­га­ний. Хi­ба ж не мог­ло бу­ти кра­ще? Але як?

Цього Зiнько не знав. Але вiн пев­ний був, що це мож­на зна­ти i що десь хтось йо­го знає. Де й хто? Мо­же, йо­го зна­ють па­ни, ве­ли­кi ге­не­ра­ли? Мо­же, вче­нi лю­ди? Мо­же, де по книж­ках на­пи­са­но? Ад­же по книж­ках спи­са­но вся­ку на­уку: i як у бо­га тре­ба вi­ри­ти, i як по за­ко­ну тре­ба ро­би­ти, i як та з чо­го що ста­ло­ся на свi­тi - все! Чо­му ж би не бу­ло там про те, як за­вес­ти лiп­ший лад на се­лi?

До па­нiв, ве­ли­ких ге­не­ра­лiв не мож­на Зiнько­вi дос­ту­питься, хоч, ма­буть, во­ни й зна­ють про все, чо­го йо­му тре­ба. Про вче­них лю­дей - не про па­нiв, а та­ки про справ­дi вче­них лю­дей - Зiнько тiльки чув, що во­ни є, але зро­ду нi од­но­го не ба­чив, не зна, й якi во­ни i де їх шу­ка­ти. Ли­ша­ються хi­ба книж­ки.

Багато про все це Зiнько ду­мав. Ще зма­леч­ку вiн не та­кий удав­ся, як усi: був ти­хий, за­мис­ле­ний хло­пець. Слух­ня­ний, ро­бив зав­сiг­ди, що на­ка­зу­ва­но, тiльки ве­ли­кий за­будька був. Оце па­се те­ля­та й дог­ля­дав доб­ре, щоб як у шко­ду не вско­чи­ли… А навк­ру­ги тра­ва зе­ле­на, не­бо ши­ро­ке, пташ­ки ле­тю­чi… Як во­ни лi­та­ють? Че­рез що во­ни лi­та­ють? А як­би чо­ло­вiк со­бi кри­ла при­ро­бив, то лi­тав би? Ма­буть, нi, бо як­би мож­на бу­ло, то дав­но б уже всi лю­ди по­ро­би­ли со­бi кри­ла та й лi­та­ли б,- це ж кра­ще, нiж хо­ди­ти або їзди­ти. А чо­го ж пташ­кам мож­на? Вже ж лю­ди ро­зум­нi­шi за пта­шок, то, пев­не, ко­лись ви­га­да­ють так, що й лi­та­ти­муть. Ото б доб­ре бу­ло! Аж до не­ба мож­на бу­ло б до­ли­ну­ти та й по­ди­ви­тись, що там є… на бо­га й на ян­го­лiв гля­ну­ти. Еге-ге! Те­пер вiн знає, чо­го лю­ди не мо­жуть лi­та­ти: бо як­би мог­ли, то й ко­жен грiш­ний чо­ло­вiк за­мiс­то пек­ла за­лi­тав би в рай та й на­до­ку­чав би бо­го­вi. Тим-то бог так i зро­бив. Хоч во­но й не по прав­дi, бо й мiж пташ­ка­ми не всi ж пра­вед­нi, а є й грiш­нi. Он шу­лi­ка - кож­ну пташ­ку роз­ди­рає. А, мо­же ж, йо­му то вiд бо­га зве­ле­но, щоб пташ­ки їсти? Так, як лю­дям мож­на їсти вiв­цi, во­ли, ку­ри… Як чуд­но на свi­тi - од­не од­но­го їсть: вiв­ця їсть тра­ву, а чо­ло­вiк та вовк вiв­цю; пташ­ка їсть ко­ма­шок, а шу­лi­ка та чо­ло­вiк їсть пта­шок; ри­ба їсть чер­ва­кiв, а чо­ло­вiк ри­бу… Шту­ка! Чо­ло­вiк усе їсть, тiльки йо­го нiх­то не їсть! Хi­ба нiх­то? А вовк та вед­мiдь як пiй­має, то й з'їсть, ко­ли чо­ло­вiк йо­го не вб'є. Он як: од­не од­но­го їсть, од­не од­но­го їсть!.. А це по­га­но, бо во­но бо­лить, як рi­за­ти або вби­ва­ти. Чо­му б не бу­ло так на свi­тi, щоб нiх­то нi­ко­го не їв, а їли або хлiб, або са­до­ви­ну, або го­ро­ди­ну, або тра­ву…

Ха-ха-ха! Це б то­дi лю­ди пас­лись, як те­ля­та!..

Ой-ой-ой! А де ж це те­ля­та?

Гляне, аж во­ни дав­но в шко­дi. Бi­жить Зiнько за­вер­та­ти… По­ба­чить сто­рож або ха­зяїн, та та­ких ду­хо­пе­лiв йо­му на­дає… Бу­ва­ло так, що й зай­ма­но, то Зiнько­во­му батько­вi до­во­ди­лось пла­ти­ти за спаш. Батько гри­мав, а Де­нис i бив за це…

Зрiс тро­хи Зiнько, па­руб­ком уже був, за­ма­ну­ло­ся йо­му вив­чи­ти­ся чи­та­ти. Шко­ли в їх то­дi ще не бу­ло, так Зiнько з сво­го за­ро­бiт­ку дя­ко­вi пла­тив, аж по­ки той нав­чив йо­го так-сяк чи­та­ти. Пи­са­ти вiн i сам тро­хи прив­чив­ся: ку­пив со­бi про­пис у го­ро­дi та й нав­чив­ся са­мо­пис­ки… По­ма­лу пи­ше, але все ж пи­ше. Чи­тає кра­ще. Вiн уже ба­га­то кни­жок поп­ро­чи­ту­вав. З свя­тих книг Єван­ге­лiє най­бiльше впо­до­бав. Здо­ро­во тяж­ко роз­би­ра­ти, а книж­ка справ­дi свя­та, бо на­пи­са­но, як по прав­дi жи­ти, лю­дей не крив­дя­чи. А з нес­вя­тих кни­жок най­бiльше йо­му до сма­ку при­па­ло двi. Од­но­го ра­зу вiн був у го­ро­дi на ба­за­рi i ку­пив там двi ста­ренькi, в по­га­неньких па­лi­тур­ках книж­ки. Од­на бу­ла мен­ша i зва­ла­ся "Ро­берт Оу­ен". Важ­ко бу­ло її ро­зу­мi­ти,- Зiнько й те­пер ще не все в їй ро­зiб­рав. Але оце вiн ро­зiб­рав доб­ре: є та­ка зем­ля Анг­лiя, а в тiй Анг­лiї на фаб­ри­ках та на за­во­дах ро­бо­чо­му на­ро­до­вi ду­же по­га­но бу­ло жи­ти; дак ви­няв­ся та­кий чо­ло­вiк, Ро­берт Оу­ен,- вiн усе кло­по­тав­ся, щоб тим лю­дям кра­ще жи­ти бу­ло, i вся­ко­го спо­со­бу до то­го до­би­рав, са­мо­го се­бе не жа­лi­ючи. I Зiнько­вi цей Ро­берт Оу­ен здав­ся та­ким гар­ним чо­ло­вi­ком, тро­хи чи не свя­тим: де ж та­ки - ба­га­тий пан мiг би со­бi слас­но їсти й пи­ти, хо­ро­ше хо­ди­ти, нi про що не дбав­ши, а вiн за вбо­гих лю­дей так кло­по­четься! В книж­цi був Оу­енiв пат­рет. Зiнько вий­няв йо­го звiд­ти, од­дав за­вес­ти в рям­цi пiд скло i по­че­пив на стi­нi. Ди­вивсь на йо­го й ду­мав: "От бач же, ви­няв­ся там та­кий чо­ло­вiк, що за вбо­гих лю­дей обс­тав. Чо­му ж у нас не­ма та­ко­го, щоб обс­та­вав за на­ших хлi­бо­ро­бiв та й по­за­во­див се­ред їх кра­щi по­ряд­ки?"

Друга кни­га бу­ла Зiнько­вi та­ка зро­зу­мi­ла, та­ка зро­зу­мi­ла, як ще нi од­на в свi­тi: кож­не то­бi сло­веч­ко в їй Зiнько тя­мив, ро­зу­мiв i по­чу­вав, бо во­но йо­му якось до ду­шi, до сер­ця про­мов­ля­ло. Зва­ла­ся та кни­га "Коб­зар Та­ра­са Шев­чен­ка", i як Зiнько чи­тав її, то так, мов батька рiд­но­го чув або до пiс­нi, що ко­ха­на дiв­чи­на спi­ває, прис­лу­хав­ся. Так гар­но! I на­пи­са­но про та­кi прос­тi ре­чi i про прос­тих лю­дей, а гар­но! Че­рез те ж i гар­но во­но Зiнько­вi бу­ло, бо йо­му спо­до­ба­ло­ся, що про прос­тих лю­дей од­на­ко­во, як i про па­нiв ве­ли­ких, го­во­риться. I Зiнько так со­бi ду­мав: "Ве­ли­ка ду­ша в то­го чо­ло­вi­ка бу­ла, що цю кни­гу спи­сав, бо вiн ро­зiб­рав, що й ми лю­ди, та й ка­же про нас, як про лю­дей".

I вiн вий­няв з кни­ги пат­рет Та­ра­сiв Шев­чен­кiв та й йо­го по­че­пив по­руч з Оу­еном у рям­цях за склом. Див­ля­чись на йо­го, зга­ду­вав раз у раз уся­кi йо­го щи­рi сло­ва (знав з го­ло­ви ба­га­то); а як зга­дає та­кi, як от:

- то йо­му аж сльози бри­нi­ли на очах. Дух пе­рей­ма­ло йо­му й то­дi, як чи­тав:

Спершу вiн не ро­зу­мiв, до чо­го це тут ма­тiр iз­га­дується, але да­лi, ба­га­то ра­зiв про­чи­тав­ши "Коб­за­ря", за­ма­лим не вив­чив­ши йо­го всього, ду­мав­ши про йо­го час­то, та­ки зро­зу­мiв.

I то­дi ска­зав сам со­бi, що бу­де вiн по­ва­жа­ти свою ха­ту, не хо­че вiд­би­ва­ти­ся вiд своїх лю­дей i бу­де вчи­ти­ся.

Вчитися! О, цього ба­жа­ла вся ду­ша йо­го, до цього по­ри­ва­ла­ся вся iс­то­та йо­го! Вчи­ти­ся, щоб зна­ти, як i що є на свi­тi i че­рез що во­но так. Учи­ти­ся, щоб зна­ти, як за­по­бiг­ти ли­хо­вi, як зро­би­ти, щоб не крив­да, а прав­да прав­ду­ва­ла! Вiн пев­ний був, що на­укою цього змо­же дiй­ти, бо не дур­но ж той, хто на­пи­сав "Коб­за­ря", люб­ля­чи так ду­же прав­ду та вбо­гих лю­дей, ве­лiв усiм учи­ти­ся. Вiн знав, на­що це ка­зав, i Зiнько хо­че йо­го слу­ха­ти­ся, за йо­го при­во­дом iти i вчи­ти­ся.

Але як? Де? Вiд ко­го?

До шко­ли вже пiз­но бу­ло йти та­ко­му, як вiн. Че­рез те пi­шов до вчи­те­ля, про­ся­чи, щоб той учив йо­го са­мо­го, а вiн за те йо­му пла­ти­ти­ме.

- Чого ж те­бе вчи­ти? - за­пи­тав учи­тель.

- Усiєї на­уки, яка є на свi­тi! - вiд­ка­зав Зiнько. Учи­тель зас­вис­тiв, а то­дi за­ре­го­тав­ся.

- Дурний ти!

- Та я знаю, що я дур­ний,- тим i прий­шов, щоб ви ме­нi ро­зу­му до­то­чи­ли.

- Хiба ж мож­на всiх на­ук нав­чи­ти? Та й по­чав лi­чи­ти, якi є на­уки: i та­ка, i ся­ка, i он яка… Аж мо­то­рош­но Зiнько­вi ста­ло…

Одначе все ж зго­див­ся вчи­ти Зiнька де­чо­го, i справ­дi, за рiк нав­чив йо­го тро­хи ариф­ме­ти­ки та пi­ду­чив дуж­че ро­зу­мi­ти книж­ки… Та не­за­ба­ром Зiнько по­ба­чив, що цей учи­тель i сам не ду­же бiльше знає… та й до кни­ги ма­ло ко­ли за­зи­ра, а все то в кар­ти гу­ляє, то в бе­се­дi го­рi­лоч­ку цму­лить, то з со­ба­кою ка­чок ди­ких стрi­ля­ти бi­гає… А ще бiльше не спо­до­бав­ся вiн Зiнько­вi тим, що на кож­но­го се­ля­ни­на, хоч би яко­го ста­ро­го й по­важ­но­го, ка­же "ти" та ве­ли­чається пе­ред му­жи­ка­ми, що вiн пан… По­ки­нув Зiнько до йо­го хо­ди­ти. На­ва­жив­ся вчи­ти­ся сам.

Купив со­бi ариф­ме­ти­ку, щоб i да­лi вчи­ти її, ку­пив ге­ог­ра­фiю, бо хо­тiв зна­ти про вся­кi зем­лi… Ку­пу­вав iще ба­га­то вся­ких кни­жок. Якi бу­ли в йо­го гро­шi, що мiг би на па­ру­боцькi вбо­ри вит­ра­ча­ти або­що,- все вiд­да­вав за кни­ги. Ку­пу­вав на ба­за­рi, в ще­тин­ни­кiв i в по­га­ненькiй кни­гар­нi в го­ро­дi. Ку­пу­вав, не зна­ючи, якi во­ни, а так - яка до впо­до­би при­па­де своїм за­го­лов­ком. Ку­пу­вав i чи­тав ба­га­то i вреш­тi ки­нув. Зде­бiльшо­го йо­му трап­ля­ли­ся не­до­теп­нi, а ча­сом i гид­кi книж­ки. Зiнько не на­хо­див се­ред цього мот­ло­ху то­го, чо­го шу­ка­ла йо­го ро­зум­на, свi­ту праг­ну­ща го­ло­ва. Над "Коб­за­ря" та над "Ро­бер­та Оу­ена" кни­ги не знай­шов, хоч не збув­ся на­дiї ко­лись та­ки ви­шу­ка­ти чо­го тре­ба. Знав-бо, що є доб­рi кни­ги, але сам не тя­мив, по чо­му їх пiз­на­ва­ти i де їх зна­хо­ди­ти. Зро­зу­мiв, що му­сить за­сяг­ти по­ра­ди в яко­гось тя­му­що­го чо­ло­вi­ка.

Де ж вiн? Де йо­го шу­ка­ти?

Навкруги, поб­ли­зу Зiнька, йо­го не бу­ло. Учи­тель сам не ду­же дбав за кни­ги; ба­тюш­ка не лю­бив роз­мов­ля­ти з се­ля­на­ми нi про що, оп­рiч цер­ков­них справ; па­нок Глуш­кiвський (поб­ли­зу жив) тiльки й знав, що га­няв з хор­та­ми за зай­ця­ми, то Зiнько й не спо­дi­вавсь там нi­чо­го доб­ро­го по­чу­ти… та й не смiв до йо­го, до нез­най­омо­го, йти.

"У го­род хi­ба пi­ти?" - ду­мав со­бi па­ру­бок ча­сом, але за­раз же й по­ки­дав цю дум­ку: раз, що вiн якось не по­люб­ляв то­го го­ро­да пiс­ля не­щас­ли­во­го ви­пад­ку з Ро­ма­ном та з Ле­ван­ти­ною, а дру­ге - до ко­го б же вiн i там удав­ся? Все не­вi­до­мi лю­ди, не схо­чуть з ним i го­во­ри­ти. I зос­тав­ся Зiнько сам iз своїми дум­ка­ми…

Хоч i не зов­сiм сам. Та­ки бу­ли де­якi то­ва­ри­шi, що вiн мiг з ни­ми роз­мов­ля­ти про те, що тур­бу­ва­ло йо­го ро­зум i сер­це. Най­бiльше - з Кар­пом та з Ва­сю­тою.

III. НА ПАСIЦI

Починало ста­ва­ти душ­но, бо сон­це дав­но вже звер­ну­ло з пiвд­ня. Пiт прой­мав Зiнька, а вi­тер уже не про­хо­лод­жу­вав, бо й сам став та­кий га­ря­чий, мов з пе­чi.

Зiнько вже ба­чив поб­ли­зу се­ред по­ля не­ве­лич­кий гай­ок. Там хо­ло­док, там так гар­но,- хоч би швид­ше дiй­ти.

Вiн ски­нув чу­мар­ку, щоб не бу­ло так душ­но, i зос­тав­ся в са­мiй гар­но й ряс­но ви­ши­ва­нiй со­роч­цi з тон­ко­го по­лот­на. Вiд­кот­ний ко­мiр злег­ка об­нi­мав йо­му за­го­рi­лу шию. За­го­рi­ле бу­ло й об­лич­чя, ху­де тро­хи, але мо­ло­де й че­пур­не, з тем­ни­ми ву­са­ми й чуп­ри­ною, що не зов­сiм хо­ва­ла йо­го ло­ба гар­но­го, хоч i бу­ла роз­че­са­на на­пе­ред. З-пiд чор­них рiв­них брiв (зазд­ро­щiв дi­во­чих) ся­ли ро­зум­нi про­ме­нис­тi очi. Вiн вдив­ляв­ся ти­ми очи­ма в близький уже гай,- чи не по­ба­чить там, ко­го йо­му тре­ба. Не по­ба­чив нi­ко­го. До­дав ще хо­ди i не­за­ба­ром став бi­ля гаю.

Маленька сте­жеч­ка вбiг­ла з по­ля по­мiж де­ре­ва. Зiнько всту­пив на неї, i йо­го враз об­ня­ло та­ким гар­ним, лю­бим хо­лод­ком, що вiн аж зiтх­нув ши­ро­ко й лег­ко. Пi­шов то­дi по­ма­лу, впи­ва­ючись тiєю жи­ву­щою про­хо­ло­дою, ти­хо сту­па­ючи по м'якiй стеж­цi. Тро­хи зго­дом де­рев по­мен­ша­ло, i не­за­ба­ром пе­ред Зiньком ро­зiс­ла­ла­ся про­гай­льови­на, вся ося­яна со­няч­ним про­мiн­ням.

Це бу­лапа­сi­ка. Де­сят­кiв зо три ву­ли­кiв, по­нак­ри­ва­них пок­рiв­ля­ми че­реп'яни­ми й з ко­ри, сто­яло се­ред гай­ка. Зо­ло­тi бджо­ли бри­нi­ли в зо­ло­то­му со­няч­но­му про­мiн­нi, куп­чи­лись на ву­ли­ках бi­ля вi­чок, гу­ли ве­се­ло. Лi­во­руч сто­яла не­ве­лич­ка кат­ра­га, а пе­ред нею, тро­хи ближ­че до Зiнька, в хо­лод­ку пiд ве­ли­кою гiл­ляс­тою гру­шею, си­дi­ло двоє.

Просто Зiнька си­дiв, на­хи­лив­ши по­ри­те гли­бо­ки­ми зморш­ка­ми чо­ло з снi­жис­тою стрi­хою, зов­сiм бi­лий дiд. Ве­ли­ка дов­га бо­ро­да спа­да­ла йо­му на товс­ту бi­лу со­роч­ку i на їй ще бi­лi­ла, як снiг. Ху­дор­ля­вий дiд мав ши­ро­кi пле­чi i мо­гу­чi, ще жи­ла­вi ру­ки. Вiн з упо­коєм зло­жив тi ру­ки на ко­лi­нах i, не пос­пi­ша­ючись, опо­вi­дав ти­хим, рiв­ним го­ло­сом, iно­дi ки­ва­ючи злег­ка го­ло­вою, i то­дi Зiнько ба­чив, як з-пiд йо­го бi­лих куд­ла­тих брiв бли­ща­ли чор­нi, надз­ви­чай­но мо­ло­дi очi.

Слухала йо­го пильно, вту­пив­ши в йо­го свої тем­нi мрiй­нi оче­ня­та, дiв­чин­ка, що си­дi­ла пе­ред їм. Нi, не дiв­чин­ка, бо на го­ло­вi в неї був ма­ленький свят­ко­вий очi­пок,- тiльки зда­ва­лась дiв­чин­кою - та­ка бу­ла з об­лич­чя мо­ло­денька, за­ма­лим не ди­ти­на. Си­дi­ла бо­ком до Зiнька, прос­то на зем­лi, пi­доб­гав­ши пiд се­бе но­ги. Зiнько­вi ви­раз­но вид­но бу­ло її ви­со­ке, як i в дi­да, чо­ло, мов на­мальова­ну, чор­ну бро­ву i ма­ленький, лед­ве-лед­ве гор­ба­тий но­сик, чер­во­нi гу­бе­ня­та й нiж­но об­ве­де­не ле­геньке пiд­бо­рiд­дя. Тро­хи за­го­рi­ле об­лич­чя так i па­шi­ло, рум'янцем. Ко­ло вух i на шиї ви­ло­ся, ви­бив­ши­ся з-пiд очiп­ка, не­по­кiр­не ру­ся­ве во­лос­ся. Тон­ка шия вги­на­ла­ся пiд раз­ка­ми кольорис­то­го на­мис­та й ду­ка­чiв. Блис­ку­чою хви­лею спа­да­ли во­ни на ви­со­кi гру­ди, на бi­лу тон­ку со­роч­ку з мис­тецьким ви­ши­ван­ням. То­ненький стан стя­гав чер­во­ний пле­те­ний по­яс, ко­лi­на об­нi­ма­ла кар­та­та ста­рос­вiтська плах­та - з зе­ле­ни­ми, чер­во­ни­ми, си­нi­ми, жов­ти­ми кар­та­ми. Мо­ло­дич­ка зас­лу­ха­ла­ся дi­до­во­го опо­вi­дан­ня, її ма­ленькi ру­че­ня­та ле­жа­ли на ко­лi­нах не­ру­хо­мо. Пе­ред мо­гу­чою пос­тат­тю об­си­па­но­го снi­гом ста­ре­чої зи­ми дi­да йо­го ма­ленька слу­хач­ка зда­ва­лась яко­юсь ряс­ноц­вiт­ною нiж­ною вес­ня­ною квiт­кою.

О, як вiн її лю­бив, цю квiт­ку, вiн, Зiнько! Лю­бив i за­раз так са­мо, як i то­дi, як упер­ше її зуст­рiв, упер­ше гля­нув на неї та й за­ко­хав­ся вiд­ра­зу й на­вi­ки. Цьому по­ми­ну­ло вже ма­ло не пiв­то­ра ро­ку, але Зiнько й до­сi мов ба­чить пе­ред се­бе ту пер­шу зуст­рiч.

До то­го ча­су вiн її не по­мi­чав. Ба­чив раз чи двi­чi, але дав­нi­ше, ма­ленькою ще дiв­чин­кою. Во­ни жи­ли да­ле­ко вiд Си­ва­шiв, зов­сiм на дру­го­му кут­ку се­ла. Зiнько й на своєму кут­ку не ду­же хо­див на ву­ли­цю, а на чу­жий то й по­го­тiв. I в церк­вi був­ши, якось не­до­ба­чав її. Аж од­но­го ра­зу пос­лав йо­го батько на по­ле в па­сi­ку до дi­да До­ро­ша Ко­ло­дiя по­пи­та­ти, чи не про­дасть вiн йо­му з па­ру ву­ли­кiв. Зiнько прий­шов на цю са­ме па­сi­ку, але нi­ко­го на їй не бу­ло. Ози­рав­ся ту­ди й сю­ди, чи не вгле­дить дi­да, ко­ли нес­по­дi­ва­но пе­ред се­бе по­ба­чив див­ну дi­во­чу пос­тать. Са­ме в оцьому вбран­нi, що й сьогод­нi, тiльки без очiп­ка, з вiн­ком на го­ло­вi, з дов­гою пиш­ною ко­сою, сто­яла во­на на краю про­гай­льови­ни, го­ту­ючись вий­ти з гаю на па­сi­ку. Роз­хи­лив­ши ку­щi ру­ка­ми, спи­ни­лась, зуст­рiв­ши нес­по­дi­ва­но­го гос­тя, i ди­ви­лась на йо­го мовч­ки. Йо­му зда­ло­ся, що пе­ред ним ста­ла якась гай­ова ца­рiв­на - та­ка, про яку опо­вi­да­ють у каз­ках: гар­на, як квiт­ка, ле­генька й по­лох­ли­ва, як пташ­ка. Вiн з нею ще сло­ва не ска­зав, вiн тiльки гля­нув їй у вi­чi i вже по­чув, що ко­хає її, що во­на йо­му до­рож­ча за всiх лю­дей на свi­тi… I во­ни сто­яли од­не про­ти од­но­го мовч­ки, мов за­ча­ро­ва­нi, об­хоп­ле­нi од­ним мо­гу­чим по­чу­ван­ням.

Тiльки то­дi вiн зро­зу­мiв, що вiн нi­ко­го й нi­ко­ли не ко­хав, що Ле­ван­ти­на бу­ла йо­му тiльки сест­рою - не­щас­ли­вою й люб­ле­ною сест­рою… Те­пер вiн знов стоїть у тiй же та­ки па­сi­цi, i пе­ред йо­го дiд До­рош, а во­на, Гаїнка, йо­го ко­хан­ня, йо­го дру­жи­на, йо­го щас­тя, си­дить i слу­хає.

I сти­ха, чо­лом ки­ва­ючи, опо­вi­дає дiд:

- А в лi­сi жи­ве по­лi­сун. Хо­дить з ве­ли­кою пу­гою i га­няє вов­кiв, бо вiн вов­чий бог. Де вiй­на, то вiн ту­ди й ту­рить їх на про­корм… Та­кий, як чо­ло­вiк, тiльки ве­ли­кий, як де­ре­во… I вiд йо­го тi­нi не­має; усе має тiнь, а вiн - нi… А в по­лi жи­ве польовий - i то не­чис­та си­ла… А в оче­ре­тi над рiч­кою оче­ре­тя­ник - ви­бi­гає з оче­ре­ту бi­лим ба­ра­ном i ля­кає лю­дей… А в во­дi жи­ве во­дя­ний - цей у зе­ле­ний ку­шир уп­лу­та­ний, па­кос­тi чи­нить, греб­лi рве… А в бо­ло­тi жи­ве бо­ло­тя­ник - та­кий за­мур­за­ний та вка­ля­ний… Уно­чi за­тя­гає в бо­ло­то чо­ло­вi­ка… вог­ни­ком свi­тить се­ред бо­ло­та, а чо­ло­вiк ду­має, що там лю­ди, iде ту­ди, а во­но все да­лi, да­лi… аж по­ки за­ве­де в та­ку ков­ба­ню, що й заг­руз­не бi­до­лаш­ний чо­ло­вiк… А в ске­лi жи­ве змiй. I це не­чис­та си­ла. Сiм год жи­ве га­ди­ною, дру­гi сiм год - по­ло­зом (та­ка ве­ли­ка та страш­на змi­юка), а тре­тi сiм год жи­ве змiєм iз кри­ла­ми,та­кi ве­ли­кi, як у вiт­ря­ку… I тiльки тро­хи мах­не кри­ла­ми - схо­питься ви­хор i зак­ру­тить по шля­ху, i як стрi­не чо­ло­вi­ка, то пiд­вiє i вхо­пить, i ки­не, й ска­лi­чить на­вi­ки. А як ду­же мах­не кри­ла­ми та ви­ле­тить iз скель, то за­ре­ве бу­ря, i ла­ма­ються де­ре­ва, i роз­ва­лю­ються ха­ти…

- Ой, страш­но!.. Бо­же!..

- I в хма­рах є не­чис­тий,- зби­рає хма­ри ма­леньки­ми шмат­ка­ми i зно­сить їх до­ку­пи, аж по­ки збе­реться ве­ли­ка хма­ра… А як бу­ває в не­чис­тої си­ли ве­сiл­ля, дак вiн то­дi зби­рає ба­га­то снi­гу й сип­ле, й кру­тить їм,- то­го й за­вi­рю­ха.

- Бач, чо­го во­но бу­ває! А я й не зна­ла!..

- А ще не­чис­тий лi­тає змiєм-пе­ре­лес­ни­ком. Як по­ба­чиш на до­ро­зi стрiч­ку або по­ясок - нi­ко­ли не бе­ри. Од­на жiн­ка знай­шла та й за­хо­ва­ла в скри­ню. А то був змiй-пе­ре­лес­ник; ви­лiз та до неї вно­чi… З то­го ча­су став лi­та­ти до неї i жи­ти як чо­ло­вiк iз жiн­кою, а во­на зсох­ла, змар­нi­ла i вмер­ла… А скар­бу, як хто за­ко­пає, бе­ре­же скарб­ник: не по­пус­тить нi­ко­му за­няти… А до­ма жи­ве до­мо­вик…

- Що лю­дей увi снi да­вить?

- Еге, да­вить, як гнi­вається… А щоб не гнi­вав­ся, тре­ба ста­но­ви­ти йо­му ок­рiп - п'є… А то як розг­нi­вається, то й спа­лить…

-  I, гос­по­ди! - аж плес­ну­ла ру­ка­ми Гаїнка.- I скрiзь, де не ступ­неш, ота не­чис­та си­ла: i в во­дi, i в зем­лi, i в лi­сi, i в оче­ре­тi, i в бу­зи­нi, i в руїнах, i в ске­лi, i в хма­рi - скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шко­ду лю­дям! I на­що бог пус­тив її на свiт? Ад­же з неї не­ма доб­ра, са­ма шко­да?

- Нема… Трош­ки є… Щод­ня, як сон­це схо­дить, дак во­ни, ку­ца­ки, ви­ко­чу­ють йо­го. А во­но го­рить, а во­но їх пе­че!.. Щод­ня ти­ся­ча їх там ро­бить, а ма­ло який жи­вий зос­тається.

- Де ж во­ни зно­ву на­би­ра­ються?

- Який жи­вий зос­та­неться, то той ку­пається, а ку­па­ючись, бриз­кає по­зад се­бе, по­ки наб­риз­кає ти­ся­чу кра­пель,- i з кож­ної крап­лi за­раз на­род­жується гас­пид.

- Боже! То це ко­жен щод­ня на­ро­дить їх аж ти­ся­чу! Дак це ж ско­ро за їми й сту­пи­ти не мож­на бу­де!

- А ти ж ду­ма­ла як? Та хi­ба тiльки цi? А ще ма­на, що ма­нить лю­дей, аби зблу­ка­ли­ся, та ма­ра - го­ло­ву їм за­мо­ро­чує, та ма­нiя дра­тує їм, та мо­ро­ви­ця - та­ка, як ко­ро­ва або як кiнь, да тiльки са­мi кiст­ки, без шку­ри… Як прой­де по се­лу вно­чi - ко­ро­ви ре­вуть страш­но, а всi со­ба­ки мов­чать - бо­яться… I об­хо­дить усе се­ло, i де ста­не - там ско­ти­на i ги­не, i ги­не…

- Ой, страш­но!.. Це ще страш­нi­ше за ру­са­лок, дi­ду­сю… Я страх бо­юсь, що ме­не ру­сал­ки за­лос­ко­чуть.

- Дак то ж на ру­сал­чин Ве­лик­день.

- А мав­ки?

- Та й мав­ки ж… I ру­сал­ки, й мав­ки - все з не-хре­ще­них дi­тей… По по­лях, по лi­сах, по во­дах жи­вуть…

- I скрiзь та­ке, що йо­го й не ба­чиш, а во­но жи­ве… От ди­во!

- Чому - не ба­чиш? Як хто, то ча­сом i ба­чить. До­ве­деться й то­бi ко­лись по­ба­чи­ти.

- Ой, нi, нi, нi!.. Не хо­чу! Не хо­чу! Не хо­чу!..- I во­на за­ту­ли­ла об­лич­чя од­нiєю ру­кою, а дру­гою ма­ха­ла вiд се­бе, мов бо­ро­ня­чись од не­чис­тої си­ли.- Не хо­чу, бо я бо­юсь!..

В цю мить Зiнько пi­дiй­шов до неї i об­хо­пив за пле­чi.

- Ой! - скрик­ну­ла во­на не­са­мо­ви­то, зiр­ва­лась на но­ги, вiдс­ко­чи­ла й гля­ну­ла з-пiд ру­ки.

- Зiньку! Ка­пос­ний, по­га­ний! Як ти ме­не зля­кав! Геть, геть, геть вiд­цi­ля!.. Чо­го ти сю­ди прий­шов? Тiльки ля­ка­ти ме­не!..

I во­на ки­ну­лась до йо­го та й по­ча­ла вiд­пи­ха­ти вiд се­бе. А вiн од­нiєю ру­кою об­хо­пив її, ма­леньку, за стан i пiд­няв уго­ру…

- Геть!.. Чо­го ти при­че­пив­ся?.. Дi­ду, та ска­жiть йо­му!.. Оце ще ви­гад­ки!..

Вона пру­ча­лась, од­би­ва­лась своїми ма­леньки­ми ру­че­ня­та­ми.

- А ти ж, ко­ше­ня дря­пу­че! - скрик­нув Зiнько i вмить схо­пив дру­гою своєю ру­кою обид­вi її ру­ки.- От же то­бi! В не­во­лi!..

- У не­во­лi!.. Який гар­ний!.. Пус­ти!.. Здо­ро­вий, як вед­мiдь, дак i ра­дий!.. Пус­ти, а то пла­ка­ти­му!..- ка­за­ла во­на й справ­дi пла­чу­щим го­ло­сом.

Зiнько пус­тив. Во­на враз ви­хо­пи­лась од йо­го, вiд­бiг­ла геть да­лi й за­ре­го­та­лась ве­се­лим дзвiн­ким смi­хом.

- Одурила! Оду­ри­ла! А що?! Я й не ду­ма­ла пла­ка­ти, i не пла­ка­ла б… А оду­ри­ла!

I во­на аж стри­ба­ла з ра­до­щiв, а Зiнько й си­вий дiд ди­ви­ли­ся на неї нiж­но-лас­ка­ви­ми очи­ма, ве­се­лi й щас­ли­вi. "I де во­на в бо­га, оця ясоч­ка, взя­ла­ся?" - ше­по­тiв дiд. А ясоч­ка ви­бiг­ла на сон­це i сто­яла вся про­ме­нис­то-зо­ло­та, i зо­ло­тi бджо­ли бри­нi­ли, ви­ли­ся круг неї, не зай­ма­ючи її. Во­на хи­та­ла ма­ленькою че­пур­ною го­лi­вонькою, ки­ва­ла ру­кою на Зiнька й ка­за­ла:

- А що? втек­ла! I не до­же­неш те­пер, i не до­же­неш!.. Бо по па­сi­цi бi­га­ти не вiльно,- дi­дусь не ве­лять! А що?

- Годi вже! Я не наз­до­га­ня­ти­му. Iди та сi­дай з на­ми!

- От! А ти ме­нi зно­ву ру­ки кру­ти­ти­меш?

- Iди, iди,- я не дам,- ка­зав дiд.

- Ну йди ж! - зак­ли­кав i Зiнько.

- А не зай­меш?

- Та не зай­му, ка­жу ж то­бi! Ось я ля­жу,- ска­зав Зiнько i справ­дi лiг, роз­ки­нув­ши­ся в хо­лод­ку.- Ну та й гар­но як тут пiс­ля спе­ки!

- Бач, гар­но!.. А чо­го до­сi не при­хо­див сю­ди? - ска­за­ла Гаїнка, сi­да­ючи бi­ля йо­го.

- Поки спра­вив­ся до­ма - та те, та се… Во­на по­ча­ла хо­ва­ти пiд очi­пок не­по­кiр­не ру­ся­ве во­лос­ся, що ви­ло­ся круг усеї го­ло­ви:

- Ат, се ме­нi во­лос­ся!..

Цей гай­ок i па­сi­ка бу­ли Ко­ло­дiїв, але Зiнько ста­но­вив сю­ди на лi­то й свої ву­ли­ки. А До­рош, Гаїнчин дiд, бе­рiг па­сi­ку. Дiд До­рош був ста­рий, але ще кре­мез­ний чо­ло­вiк. Усе лi­то вiн жив на па­сi­цi, ма­ло ко­ли й на­вi­ду­ючись до­до­му. Вiн та­ки й не лю­бив бу­ти до­ма: усе там бу­ло йо­му не до впо­до­би. Син йо­го Ос­тап, Гаїнчин батько, за­во­див там та­кий лад, що, як на дi­до­ву дум­ку, з йо­го не мог­ло бу­ти нi­чо­го доб­ро­го. За­мiс­то щоб ха­зяй­ну­ва­ти по-бо­жо­му, вiн зап­ри­яте­лю­вав iз Де­ни­сом, iз Ко­па­ни­цею, з Ряб­чен­ком, по­чав да­ва­ти на про­цент та на вiд­ро­бiт­ки гро­шi, по­чав при­тис­ка­ти лю­дей… I сам жи­ти став уже не так: зак­ри­вив­ся на яко­гось чи мi­ща­ни­на, чи бог йо­го зна на ко­го… в го­рiл­ку став уки­да­ти­ся… Все те не по­до­ба­ло­ся ста­рос­вiтсько­му дi­до­вi.

- Земля - ма­ти, ка­зав вiн,- ша­нуй її, то во­на те­бе озо­ло­тить, а отi ген­де­лi вся­кi, то чорт зна що! То вiд лу­ка­во­го!.. З то­го доб­ра не бу­де!..

Вiн дав­но вiд­дав си­но­вi все ха­зяй­ст­во, че­рез те не встря­вав до йо­го. Щоп­рав­да, од­но­го ра­зу вiн ска­зав Ос­та­по­вi, що не ту­ди вiн вер­не, дак той йо­му й од­рi­зав:

- Не ва­ше дi­ло, та­ту! Ви своє вiд­ро­би­ли, а те­пер, ко­ли зда­лись на ме­не, то вже я ро­би­ти­му так, як схо­чу.

- Аби ро­зум­но та по-бо­жо­му,- вiд­ка­зав ста­рий i бiльше вже й не ози­вав­ся за це. Вiн сам мав та­ку вда­чу, що ко­ли ро­бив яке дi­ло, то щоб нiх­то не встря­вав i не пе­реш­код­жав ро­би­ти, як хо­чеш. Че­рез те не мi­шавсь i до си­на. Щоп­рав­да, вiн мiг зов­сiм одiб­ра­ти в йо­го ха­зяй­ст­во i зно­ву по­ча­ти са­мо­му ха­зяй­ну­ва­ти, дак же раз, що був та­ки вже ста­рий, а дру­ге, що то­дi повс­та­ли б у сiм'ї свар­ка та нез­ла­го­да, а дiд До­рош цього не лю­бив i, як чу­ми, стра­хав­ся. Умер­ти хо­тiв по-бо­жо­му, в упо­кої та в зла­го­дi з усi­ма. А що си­но­вi по­ряд­ки йо­му не по­до­ба­лись, то та­ки не вдер­жу­вав­ся, щоб ча­сом не до­ко­ри­ти: ска­же щось, мов ки­не сло­во, та й пi­шов, i не слу­хає вже, чи йо­му що вiд­ка­жуть, чи нi. А ди­ви­ти­ся на все те не хо­тi­лось,- че­рез те вiн, ско­ро по­чи­на­лась вес­на теп­ла i бджо­лу з ом­ша­ни­кiв за­ход­жу­ва­лись вий­ма­ти, за­раз пе­реїздив жи­ти в цей гай­ок, у кат­ра­гу, i вже рiд­ко ко­ли й за­зи­рав до­до­му, бо йо­му сю­ди й со­роч­ку бi­лу при­не­суть що­не­дi­лi, а їсти вiн i сам со­бi зва­рить. Так жив аж до осе­нi, аж по­ки бджо­ла пе­реїзди­ла до ом­ша­ни­ка,- з нею вер­тав­ся й дiд до се­ла.

Сьогоднi, за­раз по обi­дi, Гаїнка по­бiг­ла з до­му до ма­те­рi, а звiд­ти - до дi­да, на па­сi­ку. Зiнько ж не схо­тiв iти до тес­тя, а прий­шов прос­то сю­ди i оце ле­жав те­пер у хо­лод­ку пiд де­ре­вом, упи­ва­ючись свi­жим за­паш­ним по­вiт­рям, а бi­ля йо­го си­дi­ла й ще­бе­та­ла Гаїнка, а дiд До­рош до­ки­дав ча­сом i со­бi слiв­це.

- А батько пи­та­лись,- ка­за­ла Гаїнка,- чо­му ти до їх не прий­шов… Якесь у їх там дi­ло… Пи­та­ли­ся, чи ти до­ма бу­деш? "Нi,- ка­жу,- i вiн до дi­ду­ся пi­де…"

- Яке ж там дi­ло? - цi­ка­вив­ся Зiнько.

- А хi­ба я знаю? Ка­за­ли - дi­ло… Та во­ни сю­ди прий­дуть сьогод­нi, то сам i по­пи­таєш.

- Гаразд.

- А що, си­ну,- пи­тав дiд До­рош,- який хлiб?

- Хвалити бо­га, доб­рий. Дум­ка, що нев­ро­жаю не бу­де.

- Коли б то бог дав!.. А то все нев­ро­жай та нев­ро­жай,- зве­дуться лю­ди нi­на­що! - бiд­кав­ся дiд.

- А зве­дуться, дi­ду, ко­ли не бу­дуть дба­ти про те, щоб кра­ще гос­по­да­рю­ва­ти… А то лi­си ру­ба­ють, а зем­ля сох­не, i до­щiв мен­шає… I ви­ро­би­лась зем­ля, вит­ра­ти­ла всю си­лу, а во­ни й си­ли їй не вер­та­ють…

- А як же їй си­лу вер­та­ти? - пи­тав дiд. Зiнько по­чав був роз­ка­зу­ва­ти, що про­чи­тав не­дав­но в кни­зi, але дiд i слу­ха­ти не хо­тiв, тiльки ру­кою мах­нув:

- Ат! Ви­гад­ки! Ко­лись i вче­них не бу­ло, та якi вро­жаї бу­ли! А те­пер че­рез те й нев­ро­жаї, що вче­нi по­нас­та­ва­ли, не вi­рять нi­чо­му ста­рос­вiтсько­му, все в їх дур­ни­ця! Гнi­вається зем­ля - тим i не ро­дить! От що!..

- Хiба зем­ля жи­ва, дi­ду? - спи­та­ла Гаїнка.

- А ти ду­маєш - нi? Во­на все чує й знає. Усi грi­хи людськi ба­чить i вги­нається, як по їй грiш­ник iде… а як яко­го то й з ями ви­ки­не мерт­во­го. Як лю­ди гар­нi до неї, во­на ра­дiє й по­соб­ляє їм, а як нi, то пла­че й гнi­вається.

- Та чо­го ж во­на гнi­вається? - спи­тав­ся, ус­мi­ха­ючись, Зiнько.

- Того, що її не ша­ну­ють! Во­на - на­ша ма­ти, во­на - свя­та! Її цi­лу­ва­ти тре­ба, кла­ня­ючись!.. А в нас що роб­лять? Не то ди­ти­на дур­на, а й здо­ро­вий ло­бу­ря­ка ся­де та й да­вай кий­ком га­ти­ти по їй. Iг­раш­ки йо­му!.. Або, ко­лись бу­ло, мо­ло­ди­ця, як не­се обiд ора­чам, то вбе­реться, як на Ве­лик­день: вiзьме плах­ту гар­ну, роз­пус­тить на­мiт­ку дов­гу, бо так тре­ба до зем­лi йти. От во­но й ро­ди­ло i на вго­ро­дi, й на по­лi. А те­пер iде мо­ло­ди­ця, прос­ти гос­по­ди, як та ро­со­ма­ха: у са­мо­му очiп­ку, ще й на­чо­си по­ви­пус­кає, а за­мiсть плах­ти зад­ри­па­на спiд­ни­ця. Ну, хi­ба ж це ша­на зем­лi? Ну, во­на, свя­та, й гнi­вається.

Гаїнка гля­ну­ла на свої ко­лi­на й по­ба­чи­ла там плах­ту; то­дi лап­ну­ла се­бе за го­ло­ву: нес­лух­ня­не ру­ся­ве во­лос­ся все ви­ло­ся з-пiд очiп­ка. Во­на мер­щiй ухо­пи­ла хуст­ку, що ле­жа­ла бi­ля неї, й нап­ну­ла­ся.

- Нi, дi­ду, вiд­ка­зав Зiнько,- тут не в то­му си­ла.

- Ат! - пе­ре­пи­нив йо­го дiд.- От я те­бе люб­лю ду­же, Зiньку, що ти доб­рий чо­ло­вiк i гар­но, по-бо­жо­му, жи­веш, а то вже не люб­лю, як ти з кни­жок поч­неш верз­ти вся­чи­ну. То вже вiд лу­ка­во­го, отi кни­ги.

- Адже й єван­ге­лiя - кни­га,- ска­зав Зiнько. Дiд роз­сер­див­ся:

- Що ти рiв­няєш? То єван­ге­лiя, а то каз­на-що!.. От уже не люб­лю!..

По стеж­цi вiд по­ля по­чу­ла­ся хо­да.

- Батько, батько йдуть! - скрик­ну­ла Гаїнка. I справ­дi, не­за­ба­ром на краю па­сi­ки ста­ла ви­со­ка гар­на пос­тать Ос­та­по­ва.

- Здоровi, та­ту! З не­дi­лею.

- Здоров, си­ну! I те­бе з не­дi­лею.

- I ти тут, Зiньку? Здо­ров!

- Здоровi, та­ту!

- А чом же ти до ме­не з Гаїнкою не прий­шов? У ме­не до те­бе й дi­ло є.

- Казала ме­нi Гаїнка. Яке ж там дi­ло?

- Нехай же зго­дом, одпо­чи­ну тро­хи. Сiв до гур­ту й по­чав роз­пи­ту­ва­ти дi­да До­ро­ша про па­сi­ку. По­го­мо­нiв­ши, ска­зав до зя­тя:

- А хо­дiм, Зiньку, до то­го ла­ну, що бi­ля кри­вої бал­ки, я там щось хо­чу то­бi по­ка­за­ти.

- I я з ва­ми, ско­чи­ла Гаїнка.

- Нi, ти не хо­ди, зве­лiв батько.- Ми за­раз вер­не­мось.

- Ну, дак вер­тай­те­ся ж швид­ше! Тесть iз зя­тем пiш­ли з па­сi­ки. Вий­шов­ши на по­ле, пiш­ли по­ма­лу се­ред ви­со­ких жи­тiв. Зiнько мов­чав, до­жи­да­ючись, по­ки тесть сам оз­веться з своїм дi­лом. Як уже вi­дiй­шли тро­хи геть, той за­го­мо­нiв:

- От що, Зiньку: є в ме­не од­но дi­ло ду­же доб­ре.

- Ану, ска­жiть!

- Знаєш ти Го­рянсько­го зем­лю? Доб­ра зем­ля?

- Ще б пак!

- Що, як­би нам її в по­се­сiю взя­ти?

- Еге! Де ж та­ки? Двi з по­ло­ви­ною ти­ся­чi де­ся­тин! Хi­ба ж то на на­шу си­лу?

- Аби схо­тi­ли, то бу­де й на на­шу. Збе­ре­мо та­кий гурт, то­ва­рист­во, вiзьме­мо зем­лю, а то­дi по­дi­ли­мо част­ка­ми - скiльки ко­му тре­ба. Ад­же то­бi тре­ба?

- Та тро­хи та­ки тре­ба…

- I га­разд! I доб­ре! - зра­дiв Ос­тап.- Вiзьмеш скiльки схо­чеш.

- Або ще й на скiльки гро­шей вис­та­чить.

- За гро­шi не тур­буй­сь! - од­ка­зав Ос­тап.- Ко­ли в те­бе за­раз усiх не­ма, то мож­на на який час по­зи­чи­ти, здо­бу­ти… А там зем­ля їх вер­не… Це вже я то­бi гро­шей до­бу­ду.

- Спасибi вам, та­ту!

- Дак ви­хо­дить - прис­таєш?

- Чому - нi? Як уся гро­ма­да прис­та­не, то й я.

- Та нi ж бо! Це не вся гро­ма­да бра­ти­ме зем­лю, а так - то­ва­рист­во, гурт.

- А як на мою дум­ку, то кра­ще, як­би вся гро­ма­да… Ну, а хто ж у то­му гур­тi?

Остап по­чу­вав­ся, що те­пер вiн аж у са­мих су­точ­ках. Од­на­че не ви­яв­ляв то­го, а ка­зав пев­ним го­ло­сом:

- Та лю­ди все гар­нi, за­мож­нi,- не­ма чо­го бо­яти­ся, що не­ви­держ­ка бу­де з грiш­ми, як па­но­вi пла­ти­ти.

- Хто ж то?

- Та ось - я та ти… Тон­ко­но­жен­ко Те­реш­ко… сват Ма­ной­ло Гав­ри­ло­вич… Ну, вже тут, знаєш, не ми­неш i Де­ни­са… Хоч ти йо­го й не по­люб­ляєш, та та­ки ж вiн то­бi брат, то тре­ба вам ро­ди­ча­ти­ся…

- А ще хто? - до­пи­ту­вав­ся Зiнько.

- Та, ма­буть, i всi…

- Нi, цих ма­ло: не по­ду­жа­ють.

- Та ще бу­де стар­ши­на… та Ях­рем Ряб­чен­ко… Ва­ви­лов… Оце по­ки й усi… Мо­же, ще ко­го до­ве­деться при­ня­ти,- то­го вже не знаю. Дi­ло ба­ри­шо­ви­те! Тут так, що мож­на на кар­бо­ва­нець два за­ро­би­ти.

- А чо­го ж то во­но та­ке ба­ри­шо­ви­те? - ви­пи­ту­вав Зiнько.

- От так! Та зем­ля ж яка там доб­ра - це раз. А дру­ге - цi­ну на зем­лю то­дi вже ми са­мi, яку схо­че­мо, ска­же­мо, бо навк­ру­ги не бу­де та­кої зем­лi, щоб на­шим диб­ля­нам бра­ти… Ну, дак скiльки ж то­бi де­ся­тин?

- Нiскiльки, - вiдказав спо­кiй­но Зiнько.

- Як то? - зди­ву­вавсь Ос­тап.- А ти ж ка­зав, що прис­та­неш.

- I прис­та­ну, ко­ли вся гро­ма­да вiзьме зем­лю.

- А з на­ми ж чо­му не хо­чеш?

- Бо це ба­гацьке то­ва­рист­во. Во­но хо­че пiд­гор­ну­ти пiд се­бе гро­ма­ду, а я то­го не хо­чу. I вам рад­жу, та­ту, до та­ких не­гар­них лю­дей не прис­та­ва­ти.

- Що ти ме­не вчиш? Я ста­рi­ший за те­бе!

- Дарма, та­ту, аби я до дi­ла ка­зав.

- Чорт зна що ти ка­жеш! Ти луч­че по­кинь оте все та прис­та­вай!

- Нi, цього не бу­де.

Остап по­чав умов­ля­ти, ра­ху­ва­ти, якi ба­ри­шi бу­дуть, як Зiнько за­ба­га­тiє…

- Нащо ви ме­нi, та­ту, це ка­же­те? Хоч ба­риш i доб­рий, дак грiш­ний.

Тодi Ос­тап зов­сiм роз­сер­див­ся. Що вiн, Зiнько, все но­ситься з своєю прав­дою? Чи вiн ду­має, що сам за всiх ро­зум­нi­ший та свя­тi­ший? Не­хай лиш слу­хається ста­рi­ших за се­бе лю­дей!

Зiнько не змов­чав i вiд­ка­зав, що не все, що ста­ре, те й доб­ре. Ос­тап ук­рай розг­нi­вав­ся, по­ки­нув Зiнька се­ред по­ля i, не поп­ро­щав­шись, пi­шов сам до­до­му на се­ло.

Зiнько вер­нув­ся на па­сi­ку i був там аж до ве­чо­ра. Вже зiр­ки по­зас­вi­чу­ва­лись на тем­но-бла­кит­но­му не­бi i ро­са ляг­ла важ­ки­ми крап­ля­ми на тра­ву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою вер­та­ли­ся вдвох iз па­сi­ки до­до­му, iду­чи ву­зенькою сте­жеч­кою по­мiж ви­со­ки­ми жи­та­ми.

- Що то­бi батько ка­за­ли? - пи­та­ла Гаїнка, ту­ля­чись до Зiнька.

- Закликали, щоб прис­тав до їх у то­ва­рист­во: батько, Де­нис, Тон­ко­но­жен­ко, Ма­ной­ло, стар­ши­на, Ряб­чен­ко, Ва­ви­лов… щоб гур­том най­ма­ти зем­лю.

- А ти ж?

- А я не схо­тiв.

- I не прис­та­вай, сер­денько, до їх. Бог з ни­ми! Бо то та­кi страш­нi лю­ди - отi Де­нис, стар­ши­на та Ряб­чен­ко.

Зiнько зас­мi­явсь:

- Чого ж во­ни страш­нi?

- Я не знаю… Тiльки я їх, бу­ло, бо­юся, як во­ни при­хо­дять до батька та ниш­ком про щось го­во­рять.

- Страшнi во­ни справ­дi тим, що лю­дей крив­дять,- зiтх­нув Зiнько.

- Хоч би вже батько з їми не при­яте­лю­ва­ли,- ка­за­ла Гаїнка.- А то їх усi лю­ди кле­нуть, а батько все з їми. Мо­же, це й грiх, що я про батька ка­жу, та тiльки ж… Ну, от я раз ба­чи­ла, як до батька при­хо­ди­ла Мар­чи­ха… усе за тi гро­шi, що ще по­кiй­ний Мар­ко по­зи­чав у батька… Та як упа­ла нав­ко­лiш­ки, та пла­че-пла­че, бiд­на, та батько­вi но­ги цi­лує, щоб зем­лi не бра­ли… От­же взя­ли… не по­ми­лу­ва­ли!.. Як зга­даю, дак i те­пер так би й пла­ка­ла за нею… Як же йо­го не ска­за­хи, хоч во­ни й батько?

- Через те ж i я нi­ко­ли не прис­та­ну до їх.

- I не тре­ба… Глянь, глянь: зi­роч­ка!.. Яс­на-ясню­ня!.. Ой, зi­роч­ки - сон­це­вi дi­точ­ки!… - А хто ж їх батько?

- А хто ж? Мi­сяч­ко. Сон­це, крас­на пан­на, пiш­ла за­мiж за мi­сяч­ка… їх два­над­цять, бра­тiв-мi­ся­цiв, дак во­ни по чер­зi й свi­тять.

- А сон­це ж як: за од­ним бра­том чи за всi­ма два­над­цятьма? - спи­тав, смi­ючись, Зiнько.

- Ну, що ти ви­га­дуєш? Чо­го ти з ме­не глу­зуєш? Де ж та­ки ви­да­но, щоб два­над­цять чо­ло­вi­кiв бу­ло? - ка­за­ла нев­до­во­ле­ним го­ло­сом Гаїнка.- От я вже знаю, що ти за­раз ска­жеш: що це все ви­гад­ки, що сон­це круг­ле, як ка­вун, а зiр­ки… а зiр­ки, як ди­нi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де та­ки ви­да­но: сон­це, як ка­вун!.. То сон­це - крас­на пан­на, зi­роч­ки - дi­точ­ки, а то ка­вун!.. Це ж зов­сiм не­гар­но!.. А що - ти ка­жеш - ру­са­лок не­ма, а дi­дусь ка­жуть, що та­ки є!

- Чув, що сьогод­нi ка­за­но бу­ло… То все ви­гад­ки.

- Хiба дi­дусь бре­шуть?

- Нi, тiльки по­ми­ляється. Ти ж ба­чи­ла, що вiн по­ми­ляється: са­ма ж ка­за­ла вже, що вiдьом не­ма.

- Еге ж, Зi­неч­ку, не­ма… Тiльки… Ну, а що, як є?

- Ну, от знов! - за­го­мо­нiв Зiнько нев­до­во­ле­ним уже го­ло­сом i по­чав роз­ка­зу­ва­ти їй, че­рез що всi тi опо­вi­дан­ня про вiдьом та про не­чис­ту си­лу - неп­рав­да. Во­на по­мi­ти­ла, що йо­му це прик­ро, i слу­ха­ла по­кiр­но, i ка­за­ла са­ма со­бi дум­кою, що му­сить iз їм зго­ди­ти­ся, бо Зiнько та­кий ро­зум­ний, усе знає - де ж та­ки, щоб вiн неп­рав­ду ка­зав! I гнi­вається на неї за це - так, тро­шеч­ки, iно­дi, але гнi­вається… Як же во­на не слу­ха­ти­меться йо­го? Тре­ба ж уже їй роз­би­ра­ти: во­на ж уже ве­ли­ка, сiм­над­цять ро­кiв ось-ось бу­де… i за­мiж пiш­ла вже…

I во­на сти­ха, як ма­ленька ди­ти­на, про­мо­ви­ла:

- Еге, Зi­неч­ку, я бiльше вже то­му не вi­ри­ти­му…

- I доб­ре!.. От ми не­од­мiн­но про це книж­ку про­чи­таємо,- ска­зав Зiнько.- А то ти дав­но вже й кни­жок не чи­таєш. На­що ж я те­бе й чи­та­ти вив­чив?

- А неп­рав­да ж! - пал­ко вiд­ка­за­ла Гаїнка, ра­да, що по­вер­тає роз­мо­ву на iн­шу стеж­ку.- Я чи­та­ла не­дав­неч­ко "Ка­те­ри­ну"… чи­та­ла й спi­ва­ла її.

- Як то - спi­ва­ла?

- А так - див­лю­ся в книж­ку та й спi­ваю.

- А на який же го­лос?

- А хто йо­го зна… на який на­бi­жить… Ось слу­хай, як я спi­ва­ла!

I во­на по­ча­ла спi­ва­ти куп­ле­ти Шев­чен­ко­вої по­еми:

Вона спi­ва­ла на який­сь го­лос, що са­ма ви­га­да­ла, але Зiнько­вi по­до­бав­ся її спiв.

- А що, гар­но?

- Ще й ду­же.

- Невже?

- Їй-бо, доб­ре! I як це ти ви­га­да­ла?

- Хiба я ви­га­ду­ва­ла? Во­но са­ме… Там так усе ря­доч­ка­ми по­пи­са­но, ря­доч­ка­ми по­пи­са­но, то так i хо­четься спi­ва­ти.

- Та ти моє спi­во­че!..

Гаїнка й справ­дi бу­ла ду­же спiв­ли­ва. Але те­пер во­на по­хи­та­ла го­ло­вою й вiд­ка­за­ла:

- Нi, як ко­ли… А чуєш? Он на се­лi спi­ва­ють. Во­ни вже пiд­хо­ди­ли до се­ла, i вiд­тi­ля справ­дi чу­ти бу­ло дi­во­чi й па­ру­бо­чi спi­ви.

- Весело їм… гу­ля­ють!..- про­мо­ви­ла Гаїнка.

- Може, й то­бi хо­четься до їх? - спи­тав­ся Зiнько.

- Ой, нi! - вiд­ка­за­ла, хи­та­ючи го­ло­вою.- Як я з то­бою, дак ме­нi вже нi­чо­го не хо­четься.

I во­на, iду­чи, при­ту­ли­лась до нього ще дуж­че.

- Справдi? - спи­тав Зiнько. - А буй­но­го доб­ро­го на­мис­та, та­ко­го, як у Гор­пи­ни?

Вона не за­раз од­ка­за­ла…

- Буйного доб­ро­го на­мис­та та­ки трош­ки хо­четься…

IV. НА ВУЛИЦI

Вони ввiй­шли в се­ло. Тем­нi вер­би й сад­ки дрi­ма­ли над ха­та­ми, а ося­янi вi­ко­неч­ка ве­се­ло всмi­ха­ли­ся з-пiд чор­них стрiх i ки­да­ли впо­пе­рек ву­ли­цi яс­нi сму­ги сво­го бi­лас­то­го свiт­ла. Пiд од­нiєю ха­тою зiб­ра­ла­ся ку­па дiв­чат та па­руб­кiв, чу­ти бу­ло ве­се­лий го­мiн.

- Зiньку, ти? - оз­вав­ся го­лос iз тiєї ку­пи, i ви­со­ка пос­тать вий­шла з неї.

- Я, Ва­сю­то, вiд­ка­зав Зiнько. Ва­сю­та, Зiнькiв то­ва­риш, пi­дiй­шов до їх.

- А я за­хо­див до те­бе,- ду­мав, сьогод­нi по­чи­таємось… аж те­бе не­ма.

- На па­сi­цi в дi­да До­ро­ша бу­ли.

- Ще й од­ну шту­ку хо­чу то­бi ска­за­ти.

- Кажи!

- Нi, за­раз не хо­чу. При­ходь завт­ра вве­че­рi до Кар­па, i я там бу­ду, дак i по­го­во­ри­мо.

- Гаразд. Бу­вай здо­ров!

- Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiш­ли да­лi ву­ли­цею, а Ва­сю­та вер­нув­ся до то­ва­рист­ва. Там чу­ти бу­ло ре­гiт та крик: усi смi­яли­ся з Ми­ки­ти­них ви­га­док. Ми­ки­та Тон­ко­но­жен­ко, Де­ни­со­во­го ку­ма Те­реш­ка син, вер­хо­во­див те­пер по­мiж па­руб­ка­ми, вiд­ко­ли вер­нув­ся з го­ро­да. Ро­кiв iз п'ять вiн там був, бо як вив­чив­ся в шко­лi та пiд­рiс тро­хи, то за­раз йо­го батько ту­ди вiд­дав. Жив там i за сто­ро­жа, i за при­каж­чи­ка, та якось прош­ка­пив­ся: щось про­дав iз ба­ка­лiї ниш­ком од ха­зяїна, со­бi гро­шi при­хо­вав­ши, а ха­зяїн до­вi­дав­ся та й прог­нав. Поб­лу­кав­ши по го­ро­ду без служ­би, вер­нув­ся до батька. До­ма нi­чо­го не ро­бив i до ха­зяй­ст­ва не брав­ся.

- Вот, ме­не хо­ро­ше мес­то ждьоть, а я бу­ду в гною ру­ки па­га­нить!..

Батько сам по­ту­рав то­му:

- У ме­не син об­ра­зо­ва­ний!

Сам ро­бив, а "обра­зо­ва­ний" син ле­жав пiд гру­шею, до­жи­да­ючи­ся, щоб гру­шi са­мi в рот па­да­ли. За­те ди­ву­вав Ми­ки­та всiх на ву­ли­цi своїм уб­ран­ням: чо­бо­ти "бу­тiл­ка­ми", штан­цi-га­лан­цi ву­зенькi, со­роч­ка сит­це­ва чер­во­на на­ви­пуск, ще й по­ясом си­нiм з ки­ти­ця­ми пiд­пе­ре­за­на, а звер­ху ще й "пад­жак з iск­рою", так вiн сам йо­го звав.

- Яка ж у йо­му iск­ра? - пи­та­ли­ся про­мiж се­бе дiв­ча­та.

- А що ря­бенький…

З се­бе Ми­ки­та був здо­ро­вий, чер­во­но­пи­кий, а на язик — гост­рий, кож­но­му за­би­вав ба­ки. Над па­руб­ка­ми вер­хо­во­див, бо од­нi впо­до­ба­ли йо­го "обра­зо­ва­ность" та що вiн їх час­то на­пу­вав го­рiл­кою, а дру­гi бо­ялись йо­го здо­ро­вих ку­ла­кiв. Тiльки Ва­сю­та нi­як йо­го не ша­ну­вав i час­то глу­зу­вав iз йо­го, i за те Ми­ки­та не­на­ви­дiв без мi­ри не то са­мо­го Ва­сю­ту, а й усiх, хто з їм при­яте­лю­вав.

Тепер Ми­ки­та сто­яв се­ред гур­ту па­руб­кiв, у бо­ки взяв­шись, одс­та­вив­ши но­гу, ще й ви­ля­ючи нос­ком, i па­тя­кав:

- Ну й ба­ба ета Гаїнка! Ну пря­мо та­ка, што умєсто са­ха­ру чай би з нею пiл.

- Хах-ха-ха! - ре­го­та­ли­ся па­руб­ки.

- Їй-бо - не я бу­ду, одоб'ю її в ето­го ду­ра­ка Зiнька.

- Тю на те­бе! - оз­вавсь який­сь па­ру­бок.- Во­на ж чу­же под­руж­жя!

- Вот - пус­тяк уни­ма­нiя, нуль об­ра­ще­нiя! Ка­кое нам до ето­го де­ло? Аби мiнє по­на­ра­ви­лась, моя бу­де! Це по ва­шо­му, сельско­му, дак нi­как нiльзя, ще й нi­возмож­но, а в го­ро­дi - го-го! Там, брат, каж­на ба­ри­ня сво­го лю­бов­ни­ка ймєїть i да­же не то што ба­ри­нi, а й гор­ниш­нi, й ку­хар­ки. Ме­нi один ла­кей зна­ко­мий рос­ка­зу­вал. Дi­ла - пер­вий сорт!

- Дак це ти i в нас, чи що, хо­чеш та­ке за­вес­ти? - спи­тав Ва­сю­та, став­ши про­ти йо­го.

- А то­бi што за дєло? Хоч би й хо­тiв! Што ж ти мiнє - пе­реп'янство йздєлаєш, чи как?

- Я то­бi яко­гось там пе­реп'янства не ро­би­ти­му, а ко­ли ти ще раз так оз­веш­ся за Гаїнку, дак i зу­би виз­би­раєш! - ска­зав сер­ди­то Ва­сю­та.

- Хто - я? Хi-вва! Бальшая ба­ри­ня твоя Гаїнка! Нап­лю­вать ме­нi! Не та­ких ви­да­ли!

- Да й тi на вас плю­ва­ли! - до­то­чив Ва­сю­та, по­чи­на­ючи вже своїм зви­чаєм глу­зу­ва­ти. Па­руб­ки й дiв­ча­та за­ре­го­та­ли­ся.

- Оце дак утяв! А ну, Ми­ки­то, а ну - од­ка­жи йо­му.

Микита по­зак­ла­дав ру­ки в ки­ше­нi в шта­ни, вiд­ки­нув го­ло­ву на­зад i про­мо­вив:

- Штука ме­нi йо­му од­ка­зать! Как би од­ка­зав, то й но­сом би зем­лю за­рив, да не стоїть з'язу­ваться з уся­ким ка­ким-нi­будь!..

- А знаєте, хлоп­цi й дiв­ча­та,- не вга­вав Ва­сю­та,- я нав­чив­ся но­вої пiс­нi, та й лов­кої!

- Ану-ну! Якої? - за­го­мо­нi­ли всi, цi­ка­вi на но­ву пiс­ню.

- Слухайте ж! Я бу­ду спi­ва­ти, а ви роз­би­рай­те доб­ре, бо це пiс­ня го­родська, дак гар­на. Ех, бiс йо­го батько­вi! Не­ма в ме­не двох ки­шень у шта­нях,- нi­ку­ди обох рук по­зак­ла­да­ти!.. Ну, та дар­ма,- га­разд бу­де й так! Ну, роз­зяв­ляй­те ро­ти та слу­хай­те!

I вiн по­чав трин­ди­ка­ти:

- Ха-ха-ха! - за­га­ла­су­ва­ла вся ку­па, а Ми­ки­та аж зат­ру­сив­ся.

- Ти бу­деш ме­нi шар­ла­та­на при­ту­лять? - скрик­нув вiн i ки­нув­ся до Ва­сю­ти з ку­ла­ка­ми.

- Тю-тю на те­бе! Оха­нись! Та вiн не­са­мо­ви­тий!.. Свят! свят!..- ка­зав Ва­сю­та, пос­ту­па­ючись на­зад та хрес­тя­чи Ми­ки­ту.- Чо­го ти до ме­не при­че­пив­ся? То ж не я, то ж пiс­ня моя!.. А ти її й до се­бе ту­лиш? Де ж та­ки? Хi­ба ж во­но на те­бе по­хо­же? То ж про па­на, чи пак про шар­ла­та­на, а ти ж муж­лай ре­па­ний, та­кий са­мий, як i ми, тiльки що, знаєш, iз­вер­ху тiєю вак­сою по­ма­за­ний,- отiєю чор­ною, що смер­дить так, що й но­са не на­вер­неш.

- Мовчи! - скрик­нув Ми­ки­та, все сто­ячи з за­тисне­ни­ми ку­ла­ка­ми, але не зва­жу­ючи­ся вда­ри­ти, бо й у Ва­сю­ти бу­ли нез­гiр­шi.

- Ой-ой-ой! Уже за­нi­мiв! - i Ва­сю­та за­ту­лив ро­та ру­кою… i враз крик­нув: - Гвалт! Го­рить!..

- Де го­рить? Де? - за­ме­ту­ши­ла­ся пе­ре­ля­ка­на мо­ло­дiж, лад­на вже бiг­ти на по­же­жу.

- Паджак з iск­рою го­рить!.. Уся ву­ли­ця грим­ну­ла ре­го­том.

- Пху на те­бе, со­ба­ко пар­ши­ва! - крик­нув Ми­ки­та, од­вер­нув­ся й пi­шов на дру­гий бiк гур­ту, а Ва­сю­та ре­пе­ту­вав:

- Стривай! Стри­вай! Га­си­ти­мем!.. Iск­ри роз­го­ря­ються!..

- Нi, не здер­жить Ми­ки­та про­ти Ва­сю­ти,- ка­за­ли па­руб­ки.- Про­ти всiх здер­жить, а про­ти те­бе, Ва­сю­то, нi.

А з Ми­ки­тою тим ча­сом од­дi­ли­ло­ся кiлька па­руб­кiв i пiш­ли гур­том на дру­гу ву­ли­цю.

- Ну й уїдається в те­бе цей Ва­сю­та! - ка­зав один па­ру­бок.- I чом ти йо­го не пров­чиш?

- Рук по­га­нить не хо­чу, вот што, Ванька! - од­ка­зав iще зак­ло­по­та­ний Ми­ки­та.

- Здоровий, як тур! - про­мо­вив дру­гий па­ру­бок.- Сам ще й не по­ду­жаєш йо­го.

- Дак да­вай­те гур­том по­па­де­мо та й од­ла­таємо! - по­ра­див той, що йо­го Ми­ки­та Ванькою звав.- Їй-бо, Ми­ки­то, ми то­бi по­мо­же­мо.

Микитi ста­ло ве­се­лi­ше.

- Вот спа­сi­ба, ка­ма­ра­ди! Ка­би їх обоїх iз Зiньком!

- Дак що? I Зiнька мож­на! Не­хай лиш не ве­ли­чається! А то та­кий пра­вед­ник: усе йо­му па­руб­ки по­во­дяться по­га­но - не так, як йо­му зав­год­но.

- Бо вон го­ро­да не ви­дав, дак у йо­го й му­жицьке по­ня­тiя,- ска­зав Ми­ки­та.

- А ска­жи, Ми­ки­то, нев­же справ­дi в го­ро­дi так жи­вуть, що хто з ким хо­че, з тим i лю­биться - чи вiн­ча­ний, чи не­вiн­ча­ний - од­на­ко­во? - спи­тав зва­ний Ванькою.

- Ще й як!

- От шту­ка!

- А што, ха­ра­шо? Не жу­рись, Ванька,- i в нас за­видьом! Вот тольки ним­но­го по­жи­ву з ва­ми, дак ми та­кое за­видьом, що тiльки ну да й об­ли­жись! А то ви ца­ра­мо­ни­тесь! Вот я вас нав­чу!

Iшли да­лi, i вiн по­да­вав їм на­уку.

А тим ча­сом Зiнько з Гаїнкою пiд­хо­ди­ли вже до своєї ха­ти.

- Ой, щось сва­риться! - ска­за­ла Гаїнка. Справ­дi, сва­ри­ло­ся. Товс­тий розд­ра­то­ва­ний чо­ло­вi­чий го­лос кри­чав:

- Брешеш! Бре­шеш! Не ко­си­ти­меш ти, бi­со­ва тiнь, то­го жи­та! Я йо­го ско­сю, бо на моїй зем­лi.

- Оце вже Мо­мо­ти за зем­лю ла­ються,- ска­зав Зiнько.

Момоти бу­ли су­сi­ди Зiнько­вi - з од­но­го бо­ку Струк, а з дру­го­го Мо­мо­ти. У ста­ро­го Мо­мо­та бу­ло троє си­нiв: стар­ший - Грицько, то­дi - Па­нас, обид­ва жо­на­тi, а то­дi Iван, ще па­ру­бок, отой "Ванька", що хо­див з Ми­ки­тою по ву­ли­цях. Грицька батько дав­но вже вiд­дi­лив, оже­нив­ши, вип­ро­хав йо­му в гро­ма­ди грунт на краю се­ла, пос­та­вив там ха­ту, дав кла­поть по­ля й тро­хи ху­до­би. Од­на­че батько вiд­дав не все по­ле, що му­си­ло йо­му при­па­да­ти: де­ся­ти­ни не до­дав, бо ще на свою част­ку зос­тав­ляв, а вми­ра­ючи то­рiк, при лю­дях ска­зав, що Грицько має взя­ти со­бi ще од­ну де­ся­ти­ну,- то­дi в кож­но­го бра­та бу­де рiв­но зем­лi. От же бра­ти не схо­тi­ли вiд­да­ти йо­му тiєї де­ся­ти­ни, ка­жу­чи, що батько йо­му все вiд­дав ще то­дi, як од­дi­ляв йо­го. Грицько пi­шов, од­мi­ряв сам со­бi де­ся­ти­ну та й по­сi­яв на їй. Па­нас з Iва­ном до­вi­да­ли­ся про це то­дi, як Грицько вже й за­во­ло­чив.

З то­го ча­су по­ча­ла­ся за­пек­ла свар­ка про­мiж дво­ма бра­та­ми - Грицьком та Па­на­сом. Де б не стрi­ва­ли­ся во­ни, то за­раз якось за­чеп­ляться за ту зем­лю, та й поч­неться су­пе­реч­ка, за ма­лим не бiй­ка. Iван, мен­ший, був не та­кий за­пек­лий, та все ж обс­то­ював за Па­на­сом (вiн з їм i жив).

Така спiр­ка зчи­ни­ла­ся й те­пер. Грицько йшов ули­цею, а Па­нас, сто­ячи в во­ро­тях, за­че­пив йо­го.

- А не дiж­деш ти, вiд­по­вi­дав Грицько,- чу­жо­го хлi­ба ко­си­ти! Я бу­ду пра­цю­ва­ти, а ти бу­деш моє доб­ро за­би­ра­ти!

- Бо не сiй на чу­жо­му! I за­бе­ру, а ти ду­лю з'їси! - од­гу­ку­вав­ся Па­нас, - їсти­меш ду­лi: так те­бе ни­ми на­го­дую, що аж реп­неш. А хлi­ба не їсти­меш, бо я йо­го за­бе­ру, на всiй тiй де­ся­ти­нi за­бе­ру.

- I на по­ле не пус­тю! - вiд­ка­зу­вав Грицько.- В ме­не ко­са в ру­ках бу­де.

- Побачимо ще! Не пус­тиш ме­не на моє по­ле, дак сам зог­ниєш у зем­лi, нах­ва­ляв­ся Па­нас.

- От та­ки во­ни справ­дi по­рi­жуться ко­лись! - про­мо­ви­ла Гаїнка.

Тим ча­сом Грицько вже про­ми­нув Па­на­со­ву ха­ту й був ко­ло Зiнько­вої.

- Добривечiр, дядьку,- оз­вав­ся до йо­го Зiнько.

- Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим ши­бе­ни­ком i не до­ба­чив те­бе.

- I хо­четься ото вам, дядьку, зма­га­ти­ся з їм. Грицько мах­нув ру­кою:

- Ти ж ка­жи! От так со­бi йшов до­до­му проз йо­го ха­ту i в го­ло­ву то­го со­бi не клав, щоб сва­ри­ти­ся, а вiн за­че­пив.

Грицько вже вiд­сер­див­ся тро­хи: вiн зви­чай­но ско­ро про­хо­ло­няв, не так, як Па­нас,- той як роз­сер­диться, то вже злий бу­де хто й зна по­ки i все про­ти то­го чо­ло­вi­ка ко­па­ти­ме; а як роз­лю­тується iно­дi, то хто й зна що ро­бив би. На йо­го ба­га­то лю­дей ремст­ву­ва­ло: чи сви­ня чия до йо­го вбра­ла­ся, то вiн уже їй спи­ну пе­реб'є; кiт до йо­го вна­див­ся чу­жий,- ла­пи йо­му по­вiд­ру­бує. А од­но­го ра­зу зас­ва­рив­ся з чо­ло­вi­ком за якусь там дур­ни­цю i все нах­ва­ляв­ся: "Ну, бу­деш же ти без ху­до­би!" Той чо­ло­вiк i бай­ду­же, а од­но­го ра­зу вран­цi встає, пi­шов у по­вiт­ку,- аж ко­нi йо­го - па­ра доб­рих ко­ней - зди­ха­ють: хтось уно­чi влiз та но­жем киш­ки їм по­ви­пус­кав… Усе се­ло зна­ло, що це Па­нас iз­ро­бив, а нi­чим до­вес­ти,- так i про­па­ло. Че­рез те диб­ля­ни не лю­би­ли Па­на­са, тро­хи на­вiть бо­яли­ся йо­го, i в спiр­цi з Грицьком бiльшiсть до стар­шо­го бра­та при­хи­ля­ла­ся, над­то ж, що Грицько­ва й прав­да бу­ла. За­те в Па­на­са був обо­ро­нець - Ко­па­ни­ця.

Грицько тим ча­сом, сто­ячи в Зiнька пе­ред во­рiтьми, опо­вi­дав, як по­ча­ла­ся сьогод­нi свар­ка, i до­дав:

- От ти ка­жеш: не сва­рись! Як же ме­нi не сва­ри­ти­ся, сам ти по­ду­май! Це ж мої тру­да! А зем­ля? Во­на ж моя,- це ж уся­ке знає. А в ме­не ж дi­ти! Як же я пос­туп­лю­ся нею? Те­пер уся­ке над зем­лею тру­ситься, бо на­ро­ду ба­га­то, а зем­лi ма­ло, а я так i по­ки­ну її?

- Та нi, я то­го не ка­жу,- вiд­по­вi­дав Зiнько.- Знаю, що зем­ля це ва­ша, що вам її тре­ба. Тiльки що, як поч­не­те ви сва­ри­ти­ся та би­ти­ся, то не бу­де нi­чо­го З то­го доб­ро­го. Ви своє ро­бiть, а ко­ли вiн до вас чiп­ля­ти­меться, то­дi по­зи­вай­те йо­го.

Грицько по­ду­мав…

- Хто йо­го знає, чи ви­по­зи­ваєш що…- про­мо­вив зiтх­нув­ши.- А втiм, во­но справ­дi то­дi луч­че вид­но бу­де, а те­пер не варт зма­га­ти­ся… Бу­вай­те здо­ро­вi!..

- Бувайте й ви!

- Шкода чо­ло­вi­ка! - про­мо­вив Зiнько.- I пу­тя­щий чо­лов'яга, а не щас­тить йо­му.

Грицьковi справ­дi не та­ла­ни­ло. Все бу­ло йо­му якесь ли­хо: то в нього ко­ня­ку вкра­де­но, то вiл здох, то град ни­ву по­бив - i так ма­ло не що­ро­ку якась бi­да йде та й дру­гу за со­бою ве­де. На­по­сi­ла­ся не­до­ля на го­ро­па­ху. Зов­сiм пiд­бив­ся чо­ло­вiк, а най­бiльше то­дi, як йо­му жiн­ка вмер­ла, по­ки­нув­ши троє ма­лих дi­тей. Бив­ся вiн, бив­ся з їми щось бiльше як рiк, а да­лi та­ки оже­нивсь уд­ру­ге. Сам вiн i не хо­тiв то­го, бо й до­сi жу­ривсь по пер­шiй жiн­цi, та лю­ди кру­гом ка­за­ли, i сам ба­чив, що не ви­дер­жить без гос­по­ди­нi з трьома дiтьми та з ха­зяй­ст­вом. Та яка ж на троє дi­тей пi­де? На­ра­яно йо­му пок­рит­ку Ївгу - че­пур­ну й здо­ро­ву, але з ди­ти­ною. Та то б iще не ли­хо, та по­га­но про неї го­во­ре­но на се­лi. Та що бу­ло ро­би­ти Грицько­вi? Хi­ба iн­ша пi­де? Доб­ре, що й та­ка тра­пи­лась. I оже­нивсь. Та щось i те­пер не ду­же ве­ли­кий лад у йо­го в сiм'ї.

Мати вже спа­ла, як Зiнько з Гаїнкою вер­ну­ли­ся до­до­му. Во­ни не ста­ли її бу­ди­ти. Гаїнка по­тем­ки поз­на­хо­ди­ла в ха­тi ве­че­рю, ви­нес­ла, i во­ни сi­ли ве­че­ря­ти на призьбi. Мi­сяць уже ви­со­ко пiд­бив­ся вго­ру, i бу­ло яс­но, хоч гол­ки зби­рай. Го­лод­нi й щас­ли­вi, во­ни по­ве­че­ря­ли тим, що зос­та­ло­ся вiд обi­ду, i по­ля­га­ли спа­ти на при-мост­цi в сад­ку, що по­чи­нав­ся в їх за­раз од ха­ти.

- Зiньку, чи прав­да, що на мi­ся­цi брат бра­та на ви­лах дер­жить? - спи­та­ла Гаїнка, ле­жа­чи го­рi­лиць та див­ля­чись на мi­сяць.

- Казав же то­бi, що нi! - вiд­по­вiв Зiнько, вже тро­хи дрi­ма­ючи.- Спи лиш, а то завт­ра ра­но вста­ва­ти.

- Хi, який ро­бо­чий! Гля­ди лиш, чи сам ус­та­неш, ко­ли тре­ба!

Зiнько вже дав­но спав, а во­на все ди­ви­ла­ся на не­бо та ду­ма­ла про Вiз блис­ку­чий - хто на йо­му їздить? Бог? Чи свя­тий Iл­ля? Мо­же, са­ме тим во­зом вiн i їздить, як грiм гри­мить? А ото Квоч­ка… Чо­го во­на на не­бi, тая квоч­ка? Пев­не, це бо­жої ма­тiн­ки квоч­ка з кур­ча­та­ми. От­же, й на не­бi є дра­би­на… Ад­же i в ко­ляд­ках спi­ва­ють, що Сус Хрис­тос зем­лю орав i сi­яв, а бо­жа ма­тiн­ка обi­да­ти йо­му ви­но­си­ла… Прав­ду дi­дусь ка­жуть, що зем­лю ша­ну­ва­ти тре­ба, бо її ж сам бог орав i за­сi­вав. Зем­ля - ма­ти, во­на нас лю­бить… I я її люб­лю… I во­на… i я…

Думки плу­та­лись. Гаїнка зас­ну­ла.

V. ЗIНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО

Прокинувшись дру­го­го дня ра­но-вран­цi, Зiнько справ­дi по­ба­чив, що вiн ос­тавсь по­за­ду: нев­си­пу­ща гос­по­ди­ня Гаїнка дав­но вже вста­ла вдвох iз ма­тiр'ю, вi­дiг­на­ла ко­ро­ву до че­ре­ди, i, по­ки ма­ти порп­ли­лась на вго­ро­дi, по­ма­лу по­лю­чи ста­ри­ми ру­ка­ми кар­топ­лю, Гаїнка за­хо­ди­ла­ся то­пи­ти. Са­ме як Зiнько про­ки­нувсь, во­на, в ста­ренькiй спiд­ни­чи­нi, з за­ка­ча­ни­ми по лi­коть ру­ка­ва­ми, ви­бiг­ла з ха­ти вхо­пи­ти дро­вець.

- Чом же ти ме­не не збу­ди­ла? - гук­нув до неї Зiнько.

Вона, зас­ло­ня­ючи очi ру­кою вiд сон­ця, що са­ме схо­ди­ло чер­во­ним пiв­ко­лом, гля­ну­ла в йо­го бiк:

- А ти вже встав хi­ба? У, со­ню­жи­ще! Спить, що вже й сон­це схо­дить!

- Кажу ж: чом не збу­ди­ла?

- Добрий ха­зяїн сам знає вста­ти! - смi­яла­ся Гаїнка i сто­яла вся чер­во­но-зо­ло­та, по­зи­ра­ючи з-пiд ру­ки на Зiнька. По­тiм до­да­ла: - I чо­го б то я те­бе бу­ди­ла? Од­нак ве­ли­ко­го дi­ла те­пер не­ма,- ну й пос­пи!

I по­бiг­ла бра­ти дро­ва.

Зiнько, тро­хи за­со­ром­ле­ний, що зас­пав, ки­нув­ся шви­денько сад­ком до рiч­ки, мит­тю ску­пав­ся i, мо­тор­ний та здо­ро­вий, не за­хо­дя­чи в ха­ту, пi­шов пiд по­вiт­ку. Вiн тро­хи сто­ля­ру­вав, як не бу­ло хлi­бо­робської ро­бо­ти,- от так, сам со­бi нав­чив­ся та й ро­бив. Те­пер за­хо­див­ся май­ст­ру­ва­ти со­бi ве­ли­ке лiж­ко. Це не ле­генька шту­ка бу­ла, бо Зiнько нi­ко­ли та­ко­го ще не ро­бив. Але вiн хо­тiв зро­би­ти i вип­ро­хав со­бi на де­який час у дя­ка ста­ре, по­ла­ма­не лiж­ко де­рев'яне. Ро­зiб­рав усе на част­ки - i те­пер i со­бi ро­бив са­ме та­кi част­ки, i пев­ний був, що скла­де з них лiж­ко,- так са­ме, як зро­бив со­бi ко­лись ша­фу на книж­ки, то­дi - вiй­ку. Най­няв у чо­ло­вi­ка вiй­ку, щоб пе­ре­вi­яти своє зер­но, роз­ди­вив­ся, аж во­но й не муд­ра шту­ка. За­хо­див­ся ро­би­ти. Що за­лiз­не, то те йо­му ко­валь по­ро­бив, а де­рев'яне - все сам. I зро­бив. По­ба­чив один чо­ло­вiк, що доб­ре вiй­ка вiє,- ку­пив її в Зiнька, а той со­бi зно­ву зро­бив, ще кра­щу. I так вiн аж чо­ти­ри вiй­ки зро­бив: од­ну со­бi, а три лю­дям.

Стругав i ду­мав про вчо­раш­ню роз­мо­ву з тес­тем. Що тес­те­ве то­ва­рист­во хо­че взя­ти в по­се­сiю па­на Го­рянсько­го зем­лю, то те Зiнька не ди­ву­ва­ло: во­ни бу­ли за­мож­нi лю­ди, здо­лi­ють це зро­би­ти, а доб­ра зем­ля дасть їм i доб­рий за­ро­бi­ток. Чо­му ж i не взя­ти, ко­ли є си­ла? Але ди­ву­ва­ло Зiнька, що тесть зак­ли­кав i йо­го до спiл­ки.

Щоправда, ско­ро Зiнько од­ру­жив­ся з Гаїнкою, її батько не раз та й не двi­чi на­хи­ляв зя­тя, щоб той iшов з їм од­нiєю стеж­кою. Та Зiнько швид­ко ро­зiб­рав, яка то стеж­ка, i нею не пi­шов, а Ос­тап Ко­ло­дiй нез­гiр­ше ро­зiб­рав, що вiнпо­ми­лив­ся на зя­те­вi: вiн ра­ху­вав, що як письмен­ний Зiнько прис­та­не до йо­го, то во­ни вдвох та­ке за­ве­дуть, що ну! Бо йо­му, Ос­та­по­вi, тiльки письменст­ва й не ста­ва­ло! Аж да­лi по­ба­чив, що Зiнько не ту­ди зов­сiм ди­виться, то й об­ли­шив йо­го жи­ти, як то­му хо­четься… над­то, що Зiнько нi­ко­ли нi­якої по­мо­чi в йо­го не про­хав. Че­рез те во­ни жи­ли з Зiньком так, що не сва­ри­ли­ся, та й не лад­на­ли про­мiж се­бе, а йшли ко­жен сам со­бi.

Тим Зiнько нi­яким ро­бом не мiг i ду­ма­ти, щоб тесть, зна­ючи вже йо­го доб­ре, та зно­ву за­хо­див­ся зак­ли­ка­ти до якоїсь спiл­ки. Од­на­че ж зак­ли­кав! Че­рез що ж?

Щоб зро­би­ти Зiнько­вi доб­ро? Мо­же бу­ти… хо­ча… Ос­тап Ко­ло­дiй не з та­ких, що ро­бить дур­но доб­ро, хоч би й ро­ди­че­вi… а над­то та­ко­му, що нi­чо­го в йо­го не про­сить i мо­же сам со­бi про­жи­ти.

Може, не по­ду­жа­ють са­мi зем­лi взя­ти? Мо­же. Але Зiнько, нег­ро­шо­ви­тий чо­ло­вiк, не здо­лає тут нi­чо­го по­со­би­ти; ко­ли б уже во­ни шу­ка­ли по­мо­чi, то знай­шли б не од­но­го за­мож­нi­шо­го за йо­го.

А все ж кли­чуть! То ви­хо­дить, що їм та­ки ж тре­ба на­щось Зiнька, са­ме йо­го, а не ко­го iн­шо­го.

Нащо ж? Зiнько ду­мав про це, ду­мав i нi­чо­го не мiг ви­га­да­ти. Тiльки по­чу­вав, що тут щось не­пев­не.

Ввечерi Зiнько пi­шов до сво­го при­яте­ля Кар­па. I Кар­по був мо­ло­дий чо­ло­вiк, не­дав­но жо­на­тий. Був письмен­ний: як i Зiнько, нав­чив­ся чи­та­ти в дя­ка. Стра­шен­но лю­бив бо­жест­вен­нi книж­ки i чи­ма­ло мав їх у се­бе ку­по­ва­них. Iн­ших не лю­бив, ду­ма­ючи, що то все дур­ни­ця, каз­ки та й го­дi. "На­що во­но нам?" - ка­зав. Роз­мов­ляв бiльше про бо­жест­вен­не та про гро­мадськi спра­ви i був ве­ли­ким i зав­зя­тим во­ро­гом стар­ши­нi Ко­па­ни­цi за йо­го вчин­ки з гро­ма­дою. Жив у своїй не­ве­лич­кiй, але че­пур­ненькiй хат­цi за ма­лим не вбо­го, хоч пра­цю­ва­ли обоє з жiн­кою щи­ро. Жiн­ку со­бi обiб­рав не ду­же че­пур­ну, але лас­ка­ву, мов­чаз­ну й працьови­ту. I був щас­ли­вий з своєю Кат­рею та з ма­леньким си­ном. З се­бе був не­че­пур­ний, ху­дий, з ко­рот­ко пiдст­ри­же­ною ру­ся­вою бо­рiд­кою, з ве­ли­ки­ми зморш­ка­ми на чо­лi, але з гли­бо­ки­ми ро­зум­ни­ми очи­ма.

Увiйшовши Зiнько до йо­го, по­ба­чив там уже й Ва­сю­ту. Це був па­ру­бок увесь бi­ля­вий, з надз­ви­чай­но ве­се­ли­ми бла­кит­ни­ми очи­ма i з цi­лою ко­пи­цею нас­тов­бур­че­но­го ру­ся­во­го во­лос­ся на го­ло­вi, з по­га­неньки­ми бi­ля­ви­ми ву­си­ка­ми. Був уже не­мо­ло­дий, та що був ду­же ру­ся­вий, а ву­си не рос­ли, то зда­вав­ся мо­лод­шим за свої лi­та.

- О, i вся кун­па­нiя не­ве­лич­ка, але чес­на! - про­мо­вив вiн, узд­рiв­ши Зiнька.- Був би жiн­ку свою при­вiв, дак то­бi б уже всi тут бу­ли. Тре­ба так, щоб як нам зi­хо­ди­ти­ся, дак щоб iз жiн­ка­ми.

- Дак ти ж спер­шу оже­нись! - по­жар­ту­вав Зiнько.

-  Ко­ли ж нi од­на не при­хо­диться до ме­не! Од­на про­ти ме­не ду­же ви­со­ка, а про­ти дру­гої я ду­же дов­гий.

- Дак хi­ба ж уже не­ма та­ких, що од­на­ко­вi з то­бою на зрiст? - зас­мi­яла­ся Кат­ря.

- Чому не­ма? Є! Дак що ж? Од­на ду­же товс­та, а дру­га ду­же тон­ка. Од­нiєї не об­нi­му, бо ру­ки не сяг­нуть, а дру­гої не стає на об­нi­ман­ня. А ко­ли й знай­деш на свою мiр­ку, дак знов ли­хо: од­на ду­же мов­чаз­на,- нi з ким бу­де ме­нi й роз­мов­ля­ти, а дру­га ба­ла­ку­ча, дак за тiєю й я не пос­пi­шу­ся сло­ва ска­за­ти.

- Ну,- зас­мi­яли­ся в ха­тi,- де б то вже та­ка й знай­шлась, щоб те­бе пе­ре­го­во­ри­ла!

- От же й я так ка­зав, дак же ви­рис­ка­лась! Я за нею то­дi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь - де то­бi!.. Ко­ли ж у неї та­кi дов­гi но­ги! Узя­ла та в Чор­но­вус i втек­ла. Дак я вже то­дi й го­дi хо­ди­ти та дiв­чат на свою мiр­ку мi­ря­ти.

Все се­ло зна­ло цю iс­то­рiю з Одар­кою Мо­мо­тiв­ною, як Ва­сю­та за­ко­хав­ся в неї, а во­на йо­го во­ди­ла-во­ди­ла та й пiш­ла в Чор­но­вус за ба­га­ти­ря. Ва­сю­та й до­сi не мiг її за­бу­ти, але глу­зу­вав сам iз се­бе.

- Чи є та­ке на свi­тi,- спи­тав­ся Кар­по,- щоб ти, Ва­сю­то, та з йо­го не смi­яв­ся?

- От щоб я здох, ко­ли не пла­кав над ци­бу­лею! Зiнько з Кат­рею смi­яли­ся, ус­мi­хавсь i Кар­по, а Ва­сю­та си­дiв по­важ­ний.

- От що, бра­ти­ки, озвавсь на­реш­тi Зiнько,- я до вас прий­шов з од­нiєю но­ви­ною… Не знаю, як вам iз­дасться, а ме­нi во­на вi­щує щось не­доб­ре.

- Молодице, на­шо­ро­шуй­те ву­ха, бо но­ви­на бу­де: є з чим по се­лу по­бiг­ти! - гук­нув Ва­сю­та на Кат­рю.

- Ну, ця мо­ло­ди­ця не з та­ких,- од­по­вiв йо­му Зiнько.

Катря справ­дi бу­ла ди­вом на се­лi, бо нi­ко­ли не но­си­ла нi­яких но­вин, i.за це най­бiльше i влю­бив її Кар­по.

- Ну, ко­ли во­на та­ка, що сво­го жi­но­чо­го дi­ла не знає, дак я за неї розб­ре­шу! - не вга­вав Ва­сю­та.

- Ха-ха-ха! - не вдер­жа­лась Кат­ря.- 3 те­бе б i глу­хий зас­мi­яв­ся, Ва­сю­то.

- Де там смi­ються - сер­дяться! Я вчо­ра при­ход­жу до сво­го глу­хо­го су­сi­ди, а вiн во­ро­та на то­ку ла­го­дить. "Здо­ро­вi, дi­ду, бу­ли!" - "А то ж чиї, ко­ли не твої, во­ли? - ка­же.- Уже вдру­ге на то­ку! Я їм ро­ги поз­би­ваю!" - "Та я не про во­ли, я ка­жу: "Доб­ри­день!" - "Сам ти,- ка­же,- зли­день, а я ха­зяїн!"

Катря знов зас­мi­ялась, а Кар­по аж роз­сер­див­ся:

- Та го­дi-бо вже то­бi шту­ка­ри­ти!.. Тут чо­ло­вiк про дi­ло, а ти… Слу­хай­мо кра­ще Зiнько­вої ре­чi!

Васюта за­мовк i тiльки пог­ля­дав чуд­но на Кат­рю та сил­ку­вав­ся кру­ти­ти бi­ля­во­го ву­си­ка, хо­ча з тим йо­му й мен­ше щас­ти­ло, як iз жар­та­ми.

Карпо сiв на ла­вi, зi­пер­ши­ся лiк­тем на стiл, а го­ло­вою на ру­ку - спрацьова­ну й ху­ду ру­ку, ве­ли­ку й ко­ща­ву,- i на­ла­го­див­ся слу­ха­ти, вту­пив­ши очi вниз.

Зiнько роз­ка­зав про свою вчо­раш­ню роз­мо­ву з тес­тем i ви­явив, че­рез вi­що спра­ва здається йо­му не­пев­ною.

- Що не­пев­на, то не­пев­на! - про­мо­вив Кар­по.- Бла­жен муж, iже не йде на со­вiт не­чес­ти­вих,- доб­ре ти учи­нив, що до їх не прис­тав.

- Та не в цьому те­пер си­ла,- вiд­ка­зав Зiнько,- а в тiм, що во­ни щось за­мi­ря­ються ро­би­ти.

- Лихий чо­ло­вiк i вдень i вно­чi ли­хе за­мi­ряє,- ска­зав Кар­по.

- А я вам iще од­ну шту­ку до­то­чу,- оз­вав­ся Ва­сю­та.- Твiй, Зiньку, брат Де­нис за­ход­жується ку­пу­ва­ти ту зем­лю, що пе­ре­сельцi, виїздя­чи, гро­ма­дi поз­да­ва­ли.

- Невже? А звiд­ки ж то ти знаєш?

- От шту­ка зна­ти! Я ще вчо­ра хо­тiв ска­за­ти вам… Во­ни вже й За­хар­ка пус­ти­ли, щоб лю­дей до то­го на­хи­ляв.

Захарко був со­бi та­кий не­мо­ло­дий чо­ло­вiк, п'яни­ця про­па­щий: за чверт­ку го­рiл­ки ви­гу­ку­вав у гро­ма­дi, що йо­му зве­ле­но.

- Боїться моя ду­ша, чи не хит­рi­ша це шту­ка ще й за Го­рянсько­го зем­лю, про­мо­вив Кар­по.- Де­нис i так уже вбив­ся у си­лу ве­ли­ку, а ско­ро ку­пить пе­ресельську зем­лю, то за­па­нує то­дi вiн iз своїм то­ва­рист­вом не­чес­ти­вим так, що й шиї нам кру­ти­ти­ме, мов во­лам у яр­мi.

- Не тре­ба по­пус­ка­ти йо­му цього,- вiд­ка­зав Зiнько.

- А як во­ни ку­са­ються, та й ще бiльша їх си­ла в гро­ма­дi? - ска­зав Ва­сю­та.

- Треба, щоб на­шої бу­ло бiльше,- обс­то­ював Зiнько.- Во­ни За­хар­ка п'яно­го пос­ла­ли лю­дей зби­ва­ти, а ми са­мi бу­де­мо ви­яв­ля­ти лю­дям, яка з цього шко­да, та при­хи­ля­ти їх на свiй бiк.

- Ай справ­дi, брат­ця,- скрик­нув Ва­сю­та,- не мож­на ж да­ва­ти їм со­бi на шию сi­да­ти! Да­вай­те з їми, чор­то­ви­ми си­на­ми, во­юваться.

- Знову ти по­чав то­го зга­ду­ва­ти! - до­ко­рив йо­му Кар­по. Вiн не лю­бив, як хто зга­ду­вав "чор­та", а над­то в ха­тi, а ба­ла­ку­чий Ва­сю­та раз у раз про це за­бу­вав.

- Не бу­ду вже, їй-бо, не бу­ду! - при­ся­гав­ся вiн.- Хай йо­му чорт, то­му чор… Ой!.. Ну, ска­жи на ми­лость бо­жу,- так то­бi на язик i лi­зе!

- Правду ка­жеш, Зiньку, що го­диться нам за своє обс­то­юва­ти,- за­го­мо­нiв Кар­по, об­ли­шив­ши Ва­сю­ти­нi при­ся­ган­ня.- Та ли­хий то ро­зум у воїна бу­де, ко­ли вiй­ну по­чи­нає, а як по­ду­жа­ти - не вi­дає.

- От шту­ка! - не втер­пiв Ва­сю­та.- Сам же все ка­жеш, що гос­подь i мла­ден­цi вмуд­ряє, не то що, а ми ж та­ки здо­ро­вi ло­бу­ря­ки!

Зiнько зас­мi­яв­ся, але Кар­по оз­вав­ся по­важ­но:

- Не пе­рек­ру­чуй свя­то­го письма, ко­ли не тя­миш, бо й до рук нi­ко­ли йо­го не бе­реш! Не знаю вже, на­що ми вдвох iз Зiньком, i чи­та­ти те­бе вив­чи­ли! Тiльки й знаєш, що ка­зоч­ки гор­та­ти.

- Давай лю­дей до се­бе при­хи­ля­ти,- пе­ре­пи­нив Кар­по­ву на­уку Зiнько, тур­ча­ти­мем їм у ву­ха, умов­ля­ти­мем їх,- во­ни ж по­вин­нi по­ба­чи­ти, що їм кра­ще.

- Слiпi, во­ни ма­ють очi, глу­хi, во­ни ма­ють ву­ха,- вiд­ка­зав Кар­по. При­хи­ля­ються во­ни тiльки до ли­хо­го,- не­має доб­рої стеж­ки до го­ло­ви не­ро­зум­ної. Од­на­че не мож­на й так по­ки­да­ти. Ро­би­ти­мем, як ка­жеш, ма­ючи на­дiю в бо­зi.

- Неминуче це тре­ба! - ка­зав Зiнько.- Бо в нас ба­га­то та­кої бiд­но­ти, що їй хоч i за­раз да­вай тiєї зем­лi, а як по­пус­ти­мо її в ба­гацькi ру­ки, то то­дi вже вдру­ге не на­жи­ве­мо.

- Не по­пус­ти­мо! По­дав­ляться во­ни нею! - пiд­бадьорю­вав Ва­сю­та.

Товаришi ще дов­генько про це роз­мов­ля­ли, а дру­го­го ж дня справ­дi по­ча­ли всiм роз­ка­зу­ва­ти про Де­ни­со­вi за­мi­ри та пiд­бу­рю­ва­ти лю­дей, щоб не пос­ту­па­ли­ся тiєю зем­лею. Всi лю­ди ла­яли й Де­ни­са, й йо­го то­ва­рист­во, але як хто з трьох при­яте­лiв за­пи­ту­вав­ся та­ко­го чо­ло­вi­ка, чи вiн оз­веться про­ти цього за­мi­ру в гро­ма­дi, то зви­чай­но чо­ло­вiк ви­ляв на всi бо­ки i сил­ку­вав­ся нi­чо­го на це не вiд­ка­за­ти. На­шi при­яте­лi ду­же доб­ре ро­зу­мi­ли, че­рез що це так: один ви­нен був щось са­мо­му Де­ни­со­вi чи ко­му з йо­го то­ва­рист­ва; дру­гий - мав у їх по­зи­чи­ти; тре­тiй - узяв чи ду­має бра­ти зем­лю… I ко­жен не хо­тiв про­ти тих лю­дей навп­рос­тець вис­ту­па­ти. Тiльки сам Грицько Мо­мот ска­зав Ва­сю­тi по щи­рос­тi:

- Що ж, бра­ти­ку, я б iз до­ро­гою ду­шею до вас прис­тав, да ко­ли ж не­си­ла моя. Ти ж сам знаєш: про­пав у ме­не вiл, про­па­ла й ко­ня­ка… На­по­зи­чав­ся я по са­мi ву­ха, що вже й нi­ку­ди да­лi. У Де­ни­са я по­зи­чив двад­цять кар­бо­ван­цiв на ко­ня, i оце ме­нi за тиж­день ви­хо­дить їх од­да­ва­ти. А в ме­не нi ко­пiя. Як не злас­ка­виться Де­нис, не вiд­су­не стро­ку, то що я ро­би­ти­му? За­бе­ре вiн у ме­не ко­ня за тi гро­шi, та ще й тим не оп­ла­чу­ся… У ме­не ж дi­ти дрiб­нi! Як­би я мiг од­да­ти цi двад­цять руб­лiв,- обс­то­ював би за вас, а те­пер мов­ча­ти­му.

Васюта по­чув, що Грицько прав­ду ка­же, i не знав, що йо­му й вiд­ка­за­ти.

Але бу­ли лю­ди й зов­сiм не­за­леж­нi вiд Де­ни­со­во­го то­ва­рист­ва. Та­кi ка­за­ли, що сто­яти­муть у гро­ма­дi про­ти Де­ни­са, i їм мож­но бу­ло вi­ри­ти. Та та­ких бу­ло не­ба­га­то, i ма­ла по­ки бу­ла на­дiя на пе­ре­ва­гу.

Зiйшовшися Кар­по з Ва­сю­тою до Зiнька, по­ча­ли один од­но­му пе­ре­ка­зу­ва­ти, як ве­деться спра­ва. Ва­сю­та роз­ка­зав i за Грицька. Зiнько за­мис­лив­ся, мовч­ки.

- А що, брат­ця, озвав­ся вреш­тi,- як­би ми Грицько­вi та по­со­би­ли?

- Як то? - спи­тав­ся Кар­по.

- Та так, ски­ну­лись би грiш­ми та й по­зи­чи­ли б йо­му, щоб вiн мiг Де­ни­со­вi гро­шi вер­ну­ти. Бо, ба­чи­те, раз, що чо­ло­вi­ко­вi по­со­би­ти - зав­сiг­ди доб­ра шту­ка, а дру­ге, що нам те­пер ко­жен но­вий при­хильник ду­же до­ро­гий.

- Отже, їй-бо, прав­да! - скрик­нув Ва­сю­та.- Щоб я здох, ко­ли вiн не доб­ре ра­дить!

- Розумна твоя ра­да,- про­мо­вив i Кар­по.- Та чи ста­че ж у нас на теє гро­шей?

- Якось ски­не­мось! Уже ж для та­ко­го дi­ла грiх не стяг­ти­ся, бо во­но та­ки справ­дi доб­ре дi­ло бу­де, ку­ди не глянь,- упев­няв Зiнько.

- Скiльки ж йо­му: двад­цять кар­бо­ван­цiв тре­ба?

- Еге ж. Кар­по по­ду­мав.

- От що вам ка­за­ти­му! - про­мо­вив на­реш­тi.- Ма­лi в ме­не те­пер гро­шi: не­має спро­мо­ги бiльш як п'ять, кар­бо­ван­цiв по­зи­чи­ти.

- I то доб­ре! - ска­зав Зiнько.- А ти, Ва­сю­то?

Васюта хоч i па­руб­ку­вав, та був до­ма за ха­зяїна, бо в йо­го батько вмер, а сам вiн був най­стар­ший у сiм'ї.

- Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашк­ря­баю.

- Ото де­сять. Ну, га­разд: у ме­не те­пер де­сять кар­бо­ван­цiв знай­деться, то я й дам де­сять,- ка­зав Зiнько.- Усього й бу­де двад­цять. Так i ска­же­мо Грицько­вi, що це йо­му гур­то­ва за­по­мо­га, щоб вiн мiг там оп­ла­ти­ти­ся i до нас прис­та­ти.

- А не оду­рить же вiн? - спи­тав­ся Кар­по.

- Похоже, що нi, бо то щи­ра ду­ша,- вiд­мо­вив Зiнько.- А ти, Ва­сю­то, як ду­маєш?

- Хi! Та я Грицько­вi йму вi­ри бiльше, нiж со­бi! Ко­ли ме­нi вi­ри­те, то йо­му й по­го­тiв! - од­ка­зав той.

- Коли так свiд­чи­те, то й од­дай­мо йо­му гро­шi цiї,- ска­зав Кар­по. Пi­де­мо всi втрьох до йо­го, пев­нi­ше во­но й по­важ­нi­ше бу­де, як усi з їм го­во­ри­ти­ме­мо. Вид­но, й йо­му то­дi бу­де доб­ре, що не сам Ва­сю­та за це стоїть, а то­ва­рист­во обс­тає.

- Правда! - зго­див­ся Зiнько.

Не га­яв­ши­ся й пiш­ли.

Увiйшовши троє то­ва­ри­шiв у вбо­гу хат­ку Грицько­ву, ос­вi­че­ну по­га­ненькою тьмя­ною лам­пою на стi­нi, по­ба­чи­ли там усю сiм'ю. Чет­ве­ро дi­тей ла­го­ди­лось уже ля­га­ти спа­ти на по­лу, а Ївга сла­ла їм. Грицько си­дiв за сто­лом. У ха­тi бу­ло не­че­пур­не, со­роч­ки на блi­дих дi­тях та на Грицько­вi бу­ли чор­нi, пов­ма­зу­ва­нi, а Грицько­ва жи­лет­ка - ла­та на ла­тi. Сам Грицько, тро­хи вже згорб­ле­ний вiд тяж­кої пра­цi, з ху­дим об­лич­чям, по­ри­тим зморш­ка­ми, за­рос­лим тем­ною бо­ро­дою i з гли­бо­ко по­за­па­да­ли­ми сi­ри­ми очи­ма, зда­вав­ся ста­рi­шим, нiж був справ­дi: не бу­ло ще йо­му й со­ро­ка ро­кiв, а ви­да­ва­ло­ся, що мав їх iз пiв­сот­нi. Зда­ва­ло­ся, мов щось приг­нi­чу­ва­ло i цю тiс­ну хат­ку, i лю­дей, що в їй жи­ли. Са­ма Ївга не па­су­ва­ла до цього тем­но­го за­кут­ка вбозт­ва й приг­нi­че­нос­тi. Ви­со­ка, гар­на з се­бе й здо­ро­ва, во­на бу­ла i вбра­на кра­ще, i по ха­тi хо­ди­ла, мов чу­жа, мов гiс­тя. Во­на не лю­би­ла Грицька i пiш­ла за нього, аби де при­хи­ли­ти­ся з ди­ти­ною, а те­пер шко­ду­ва­ла, що так iз­ро­би­ла. Ця по­ну­ра ха­та, цей по­хи­лий Грицько i чет­ве­ро га­лас­ли­вих дi­тей очор­тi­ли вже їй без мi­ри,- як­би мог­ла, то й не за­зир­ну­ла б сю­ди!

Привiталися гос­тi, по­сi­да­ли. Грицько за­раз по­чав роз­ка­зу­ва­ти про свою су­пе­реч­ку з бра­та­ми за зем­лю. Вiн хо­див до суд­дiв, ка­зав, що бра­ти нах­ва­ля­ються йо­го жи­то по­ко­си­ти на тiй де­ся­ти­нi. Дак суд­дi ка­жуть: "Ще ж не по­ко­си­ли, дак чо­го ж ти нам i го­ло­ву мо­ро­чиш? От ти їм i по­жа­лiй­ся!" Те­пер вiн ба­чить, що вже прав­ди не шу­кай. Бу­де сам обо­ро­ня­ти­ся, як iз­мо­же.

- Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! - про­мо­ви­ла Ївга неп­ри­хильне i мов ра­дi­ючи, що та­кий без­си­лий був Грицько. Во­на пе­ре­ми­ва­ла на ла­вi бi­ля мис­ни­ка лож­ки i весь час, по­ки Грицько дов­го роз­по­вi­дав про свою свар­ку з бра­та­ми, все мовч­ки пог­ля­да­ла на Зiнька, блис­ка­ючи на йо­го своїми смi­ли­ми зваб­ли­ви­ми очи­ма, вiн-бо си­дiв на ла­вi край­нiй, бi­ля неї. Слу­ха­ючи Грицька, не ба­чив її пог­ля­дiв, але те­пер, як во­на оз­ва­ла­ся, гля­нув на неї, i їх очi ззир­ну­ли­ся.

- Знаєш ти там! - од­ка­зав їй сер­ди­то Грицько. Але во­на вже йо­го не слу­ха­ла, а ди­ви­ла­ся все на Зiнька. Вiн їй по­до­бав­ся.

Грицько зно­ву про­ва­див своє, Ва­сю­та з Кар­пом роз­пи­ту­ва­ли­ся йо­го, а во­на тим­ча­сом сти­ха оз­ва­ла­ся до Зiнька:

- Чом ти до нас нi­ко­ли не за­хо­диш?

- Я? - спи­тав, тро­хи ди­ву­ючись, Зiнько.- Та так… дi­ла не бу­ло.

- Та ти ж так не­да­ле­ко жи­веш,- ка­за­ла во­на так са­ме пiв­го­ло­сом, мов спi­ва­ючи, а очi так i гра­ли, так i про­ме­ни­ли­ся до Зiнька.- Бли­зенько жи­веш… За­ходь, то й ме­нi ве­се­лi­ше бу­де.

- Добре! спа­си­бi! - вiд­ка­зав Зiнько й за­раз же прис­тав до гур­то­вої роз­мо­ви.

Грицько, розс­тав­ля­ючи по­ре­па­нi чор­нi ру­ки, ка­зав:

- Я й сам ба­чу, якi во­ни де­ри­лю­ди. За їми нi­де прав­ди не знай­деш. Нi до стар­ши­ни, нi в суд - нi­ку­ди.

- Отже, ба­чи­те, дядьку,- оз­вав­ся Зiнько,- са­мi ка­же­те, що че­рез те не­ма й су­ду на ва­ших бра­тiв, що й суд­дi на ба­га­тирський бiк хи­ляться. Дак ко­ли так, то не тре­ба нам по­пус­ка­ти їм ще в бiльшу си­лу вби­ти­ся. Бо то­дi во­ни нас ще дуж­че в шо­ри вiзьмуть, та ще й з усiх бо­кiв: i су­дом, i зем­лею, i ско­ти­ною - всiм. Че­рез те й тре­ба нам дба­ти, щоб не по­пус­ти­ти цього.

- Та я б i рад­нi­ший, дак же…- по­чав був Грицько, але Зiнько пе­ре­пи­нив йо­го:

- Знаю, че­рез що вам не­ма змо­ги. Дак цьому ли­хо­вi й за­по­бiг­ти мож­на. От ми ски­ну­лись грiш­ми та й при­нес­ли вам двад­цять кар­бо­ван­цiв. Вiзьмiть та й од­дай­те Де­ни­со­вi, а нам вер­не­те по спро­мо­зi i без про­цен­ту.

Зiнько по­ло­жив на стiл гро­шi. Грицько по­ди­вив­ся на їх, по­мов­чав.

- Дак як же це так, спи­тав­ся на­реш­тi,- че­рез що ж це ви ме­нi даєте гро­шi?

- Через те за­по­мо­гу цюю вам по­даємо,- вiд­ка­зав йо­му Кар­по,- що як од­дас­те по­зич­ку свою Де­ни­со­вi, то мож­на бу­де вам у гро­ма­дi про­ти йо­го ста­ва­ти, щоб не по­пус­ти­ти йо­му зем­лi гро­мадської.

- Так…- якимсь не­пев­ним го­ло­сом тяг Грицько.- А вам же та зем­ля як: ви її са­мi, чи що, хо­че­те ку­пи­ти?

- Та що це ви, дядьку? - скрик­нув Ва­сю­та.- Хi­ба ж я вам не ка­зав?

- Що ка­зав, то ка­зав… я й ду­мав со­бi, що й справ­дi це аби тiльки Де­ни­со­вi не да­ти… Ну, а те­пер ба­чу, що ви й гро­шi при­но­си­те, то во­но якось…

- Що - якось? - спи­тав Кар­по, зов­сiм уже сер­ди­тий.- 3 щи­ро­го сер­ця за­по­мо­гу вам при­но­си­мо, а ви пе­ню на нас iз­во­ди­те, що, за­мiс­то Де­ни­са, хо­че­мо лу­ка­вим спо­со­бом гро­ма­ду оду­ри­ти! Са­мi не хо­ди­те, ма­буть, у прав­дi, то пра­вед­но­го i на свi­тi не хо­че­те до­ба­ча­ти. Мов i прав­ди нi в ко­го не­ма - са­ма ха­па­ни­на. Не тер­пить моя ду­ша та­ко­го! Хо­дiть, брат­ця, звiд­си! Бла­жен муж, iже не йде на со­вiт не­чес­ти­вих!

Карпо встав з ла­ви та й хо­тiв уже був iти, але Зiнько йо­го при­пи­нив:

- Стривай, бра­те! Ви, дядьку, справ­дi не га­разд ка­же­те. Не про се­бе тут дбаємо, а про гро­ма­ду. Та, ко­ли хо­че­те, й про се­бе: бу­де гро­ма­дi лег­ше жи­ти - по­ле­гає й нам. Кож­но­му по­один­цi важ­ко чо­гось до­мог­ти­ся, то тре­ба гур­том. I що бiльший гурт бу­де, то лег­ше до­мо­же­мо­ся. Че­рез те й вам по­соб­ляємо до на­шо­го гур­ту прис­та­ти. Вам це кра­ще, та й нам, бо на­шої си­ли по­бiльшає.

Карпо сто­яв се­ред ха­ти з шап­кою в ру­ках, гнiв­ний, ла­ден щох­ви­ли­ни вий­ти звiд­си. А Грицько, по­хи­лив­ши го­ло­ву, ду­мав. Враз пiд­вiв го­ло­ву:

- Та нев­же це ви справ­дi, бра­ти­ки, за гро­ма­ду?

- Тю на вас, дядьку, їй-бо! - гук­нув Ва­сю­та.- Чи нам зем­лю їсти, чи що, при­ся­га­ючись? Як так граться, то це вже й хат­ку кра­ще роз­ва­ля­ти!

Грицькове об­лич­чя враз мов­би сяєвом ося­яло.

- Ну й доб­рий же ви на­род! - скрик­нув.- Їй-бо, та­ких лю­дей я ще й не ба­чив! Та я з до­ро­гою ду­шею!.. Ме­нi аби з Де­ни­со­вих рук, а то я!.. Ну, зро­ду i не зга­дав би, що це ви за гро­ма­ду. Як при­нес­ли гро­шi, так i ду­мав, що со­бi зем­лю хо­че­те. Аж ви, ба­чу… Спа­си­бi ж вам, бра­ти­ки, та­ке, що й хто йо­го зна яке!..

Пiсля цього всiм ста­ло ве­се­ло, по­ча­ли го­во­ри­ти про те, як i що во­ни в гро­ма­дi ро­би­ти­муть та ко­го ще мож­на на свiй бiк при­хи­ли­ти!.. Ївга весь час си­дi­ла в кiн­цi ла­ви, схи­лив­шись тро­хи на мис­ник, та ди­ви­лась на Зiнька.

Пiзно вер­нув­ся до­до­му Зiнько й пi­шов у са­док, ду­ма­ючи, що Гаїнка дав­но вже там спить. Але її не бу­ло. Пi­шов був до ха­ти i стрiв жiн­ку на по­ро­зi.

- А ти ще й до­сi не спиш?

- Та я бу­ла ляг­ла оце за­раз спа­ти, та й ус­та­ла,- бо­юся.

- Чого?

- Щось хо­де в сад­ку над рiч­кою… Ще й учо­ра нi­би щось хо­ди­ло,- так ме­нi зда­ло­ся… Та ду­ма­ла со­бi: то так учу­вається… А сьогод­нi тiльки ляг­ла, ко­ли во­но трiсь, трiсь у са­ду,- по су­хих гiл­ках iде. Он, чуєш, зно­ву.

Вони прис­лу­ха­лись. Справ­дi чу­ти бу­ло, що в са­ду щось є. Зiнько шеп­нув Гаїнцi, щоб зос­та­ла­ся тут, а сам шви­денько й ти­хенько поб­рав­ся по­мiж де­ре­ва­ми вниз, де чу­ти бу­ло хо­ду. Нiч бу­ла не мi­сяч­на, хоч i зо­ря­на, i тре­ба бу­ло доб­ре при­див­ля­ти­ся, щоб по­ба­чи­ти щось се­ред де­рев. Зiнько приг­ля­давсь i нi­чо­го не ба­чив. Ко­ли враз по­чув, що зат­рi­щав тин у той бiк, де був Стру­кiв са­док. Гля­нув i по­ба­чив, що хтось пе­ре­ла­зить че­рез тин. Ве­ли­ка тем­на пос­тать на мить з'яви­ла­ся над пло­том i за­раз же шуг­ну­ла вниз, у Стру­кiв са­док.

- А хто там хо­дить? - гук­нув Зiнько, але по­чув тiльки, як хтось швид­ко за­ту­пав но­га­ми по той бiк ти­ну.

Гаїнка спи­та­ла, як вiн вер­нув­ся:

- А що, ба­чив?

- Бачив,- щось у Стру­кiв са­док плиг­ну­ло.

- А не пiз­нав?

- Де ж там! Тем­но, та й зда­ле­ка. I чо­го б те­пер хо­ди­ти? Ска­за­ти влiт­ку, дак хоч са­до­ви­на, а те­пер!..- ди­ву­вав­ся Зiнько.

- Дак, мо­же, на ко­го во­но ски­дається? - до­пи­ту­ва­ла­ся Гаїнка.

- Де ж там роз­бе­реш! Так, на­га­да­ло ме­нi чо­гось Ми­ки­ту Тон­ко­но­жен­ка, мов та­кий здо­ро­вий, як вiн… да тiльки чо­го ж йо­му тут хо­ди­ти? Хi­ба до якої Стру­кiв­ни?

- Ай справ­дi, мо­же, до Стру­кiв­ни,- ска­за­ла Гаїнка й до­да­ла: - Ну, та й не люб­лю я цього Ми­ки­ти! Як стрi­неш­ся з їм де на ву­ли­цi, то так на те­бе гля­не, що аж гид­ко.

- Не люб­лю й я йо­го,- вiд­ка­зав Зiнько,- по­га­ний па­ру­бок.

- I все як зост­рi­неться зо мною, то раз у раз сло­вом зай­ме, а я не люб­лю йо­го й го­ло­су. I очi в йо­го якiсь та­кi, як… у Ївги!..

Зiньковi зга­да­ли­ся на мить Ївжи­нi очi - як во­ни на йо­го сьогод­нi блис­ка­ли. Але за­раз же й за­був за iх, по­чав­ши роз­ка­зу­ва­ти Гаїнцi про те, що в їх бу­ло з Грицьком…

Проминуло ще кiлька день, i вже де­сят­ник хо­див i за­га­ду­вав на не­дi­лю в гро­ма­ду. Ли­ши­ло­ся на­шо­му то­ва­рист­ву тiльки три днi. Во­ни кло­по­та­лись з усеї си­ли, щоб за той час на­хи­ли­ти яко­мо­га бiльше лю­дей до своїх ду­мок.

VI. ГРОМАДА

Вже вся гро­ма­да зiб­ра­ла­ся ко­ло во­лос­тi. Де­якi си­дi­ли на ко­лод­ках по­пiд ти­ном, де­якi, си­дя­чи й сто­ячи, куп­чи­лись на во­лос­но­му рун­ду­ку, а бiльше сто­яло навк­ру­ги, гур­ту­ючись куп­ка­ми, пе­ре­хо­дя­чи ту­ди й сю­ди та жва­во роз­мов­ля­ючи. Го­во­ри­ли го­лос­но про вся­кi но­ви­ни, про на­дiї на хлiб та вро­жай та про iн­шi свої спра­ви, тiльки не за­чi­па­ли спра­ви Де­ни­со­вої, бо сам Де­нис був уже тут. Вiн кру­тив­ся по­мiж своїми людьми, ус­мi­хав­ся, та при­ми­ляв­ся до них, та ниш­ком iно­дi ка­зав ко­му щось. Зiнько вмис­не прий­шов у гро­ма­ду ду­же ра­но, бо при йо­му не так вiльно бу­ло Де­ни­со­вим при­хильни­кам зби­ва­ти лю­дей. Од­на­че ско­ро вiн по­мi­тив, що де­сят­ник раз у раз ниш­ком кли­кав цього або то­го дядька все­ре­ди­ну до во­лос­тi, де дав­но вже си­дi­ли Ко­па­ни­ця, Су­чок, Ряб­чен­ко, а час­то за­зи­рав ту­ди й Де­нис. Ви­ди­мо, що во­ни там, усi гур­том, умов­ля­ли та­ких лю­дей, яких iще не встиг­ли або не змог­ли до­сi вмо­ви­ти. Зiнько ози­рав гро­ма­ду i лi­чив, на ко­го мож­на ра­ху­ва­ти, що обс­та­нуть не за Де­ни­са, i ви­хо­ди­ло ду­же ма­ло.

- А ба­чиш, Зiньку, озвав­ся до йо­го сти­ха Ва­сю­та,- нi Пав­ла, нi Ок­се­на, нi Юхи­ма не­ма.

Справдi, кiлька чо­ло­вi­ка та­ких, що по­да­ли сло­во сто­яти вку­пi з Зiнько­вим то­ва­рист­вом, зов­сiм не прий­шло в гро­ма­ду, по­бо­яв­ши­ся вис­ту­па­ти про­ти ба­га­ти­рiв.

- Лукавi ду­шi! - про­мо­вив Зiнько.- А чо­го ж це до­сi Грицька не­ма?

- Он iде,- вiд­ка­зав Кар­по.

Грицько пi­дiй­шов i став прос­то бi­ля їх. Вiд­дав­ши по­зич­ку Де­ни­со­вi, вiн те­пер не бо­яв­ся йо­го i ла­ден був зма­га­ти­ся з їм з усiєї си­ли. Вiн по­ди­вив­ся по гро­ма­дi й про­мо­вив:

- Мало на­ших!

- Мало,- ска­зав Зiнько.- А все ж тре­ба зма­га­ти­ся.

- Глянь, Грицьку, про­мо­вив Ми­хай­ло, один з мо­лод­ших гос­по­да­рiв, що сто­яли при Зiнько­во­му бо­цi, глянь, як твiй бра­тик з Де­ни­сом!

Справдi, Па­нас був у то­му гур­тi й хо­див слiд­ком за Де­ни­сом.

- Чи ти ба, який ба­га­тир ви­няв­ся! - ска­зав дру­гий чо­ло­вiк, Сав­ка.- Ту­ди ж пхається!

- Не ди­во,- про­мо­вив Грицько.- Спо­дi­вається, що тi по­соб­лять од­ня­ти в ме­не по­ле.

- А гляньте, де Ки­ри­ло! - про­мо­вив Кар­по. Всi гля­ну­ли й по­ба­чи­ли, як Ки­ри­ло ви­хо­див з во­лос­тi.

- Кириле! - гук­нув Ва­сю­та.

Але вiн, мов не чу­ючи то­го, ди­вив­ся в дру­гий бiк, збiг шви­денько з рун­дуч­ка i зник у Де­ни­со­вiй юр­бi.

- Оце ж iз­рад­ник! - ска­зав Кар­по.

Ця зра­да бу­ла ду­же прик­ра: i Зiнько, i йо­го то­ва­ри­шi ду­же ра­ху­ва­ли на Ки­ри­ла, бо був чо­ло­вiк не дур­ний, про­ре­чис­тий та смi­ли­вий. За їм по­тяг­ло б ру­ку й ба­га­то iн­ших, а те­пер во­ни або пi­дуть слiд­ком за їм у той гурт, або мов­ча­ти­муть.

Тим ча­сом За­хар­ко, у но­вi­шiй, по­ла­та­нiй, а не дра­нiй, чи­нар­цi, ще не п'яний, тiльки тро­хи ви­пив­ши, кру­тив­ся се­ред лю­дей, скрiзь по­ка­зу­ючи свою одут­лу, з чер­во­ним но­сом пи­ку. Вiн ма­хав ру­ка­ми, мор­гав очи­ма i щось iс­ти­ха ка­зав то то­му, то то­му. Ва­сю­та ниш­ком зай­шов до нього зза­ду i прис­лу­хав­ся.

- Держiться, хлоп­цi, за Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча! - умов­ляв п'яни­ця.- Бо це, знаєте, ви­го­да гро­ма­дi… Ну, й по­ша­нує вас Де­нис Пи­ли­по­вич: двi вiд­рi, ска­зав, пос­тав­лю. За­раз iз сход­ки по­жа­луй­те!

I йшов да­лi, всiм, ко­му тре­ба, ка­жу­чи про "двi вiд­рi" го­рiл­ки мо­го­ри­чу.

- Старшина! Стар­ши­на! - за­го­мо­нi­ли навк­ру­ги. Роз­мо­ви стих­ли, всi гля­ну­ли на рун­дук i пос­ки­да­ли шап­ки, здо­ров­ка­ючись. Там сто­яв Ко­па­ни­ця iз зна­ком на шиї, а бi­ля нього пи­сар, дер­жа­чи в ру­ках якiсь па­пе­ри, та ста­рос­та. Гро­ма­да зов­сiм ущух­ла, до­жи­да­ючи­ся, що ска­же стар­ши­на.

- Ну, сход­ка по­чи­нається! - про­мо­вив Ко­па­ни­ця го­лос­но.- Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу, чи­тай­те бу­ма­ги!

- "Предписание уезд­ной земс­кой уп­ра­вы от 19-го ап­ре­ля се­го го­да за N 1829. В ви­ду по­яв­ле­ния на ро­га­том ско­те эпи­зо­отии ящу­ра оза­бо­титься…" - чи­тав пи­сар щось муд­ре, а гро­ма­да слу­ха­ла.

- Розшелепали? - гук­нув Ко­па­ни­ця.- Хво­ро­ба, дак щоб бе­рег­лись!

- Яка ж хво­ро­ба, ко­ли про ящi­рок? - пи­тав­ся хтось се­ред лю­дей.

- Дак ото ж i зве­ле­но, щоб не їла ско­ти­на ящi­рок, а то бу­де та­ка хво­ро­ба, пи­зо­тiя на­зи­вається,- роз­ка­зу­вав хтось муд­рi­ший.

- Та де ж це ви­да­но, щоб ско­ти­на ящiр­ки їла? Та­ке ви­га­да­ють! - ска­зав який­сь дiд, мах­нув­ши ру­кою.

- Ат! Якi там ящiр­ки? - не згод­жу­вав­ся один дядько.- Хi­ба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящi­рок на­пи­са­но. Щоб дiв­ча­та й па­руб­ки не гу­ля­ли по­вес­нi в ящу­ра, а то на ско­ти­ну мо­ро­ви­ця бу­де.

- Пху, чорт батька зна що! I за дi­дiв, i за пра­дi­дiв на­ших гу­ля­ли в ящу­ра, та й не бу­ло нi­чо­го ско­ти­нi, а те­пер маєш: уже й то­го не мож­на! Що ж це за на­пасть та­ка? - сер­ди­ли­ся лю­ди.

- Не роз­суж­дай! Ко­ли пи­шуть, спольняй, i бiльше нi­чо­го! - грим­нув стар­ши­на.- Про­дольжай­те, Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу!

- "Предписание гос­по­ди­на ста­но­во­го прис­та­ва пер­во­го ста­на от 15-го мая се­го го­да за N 2734 о не­мо­че­нии ко­ноп­ли в ре­ке… под уг­ро­зою штра­фа в два руб­ля, для че­го ко­пать бас­сей­н, соб­рав на этот пред­мет по двад­цять коп. с дво­ра".

- Чуєте? Щоб ко­но­пель не мо­чи­ли в рiч­цi, а то штра­пу два кар­бо­ван­цi!

- Та де ж ми бу­де­мо мо­чи­ти? Оце ли­хо! Хi­ба ж нам без ко­но­пель жи­ти? - по­чу­ли­ся го­ло­си.

- Не ви­га­ду­вать! - гук­нув стар­ши­на.- Ска­за­но не мо­чить, дак не мо­чить! Спольняй, i бiльш нi­чо­го! Як збе­ре­те по двад­цять ко­пiй­ок з дво­ра, то то­дi во­лость доз­во­лить мо­чить, де хо­чеш.

- А що там iще ска­за­но ко­па­ти? - до­пи­ту­вав­ся хтось.

- Нiчого не ко­па­ти: зне­си на во­лость по двад­цять ко­пiй­ок з дво­ра та й мо­чи, де хоч, а не при­не­сеш - штрап i в хо­лод­ну! - вiд­ка­зав Ко­па­ни­ця. Про­дольжай­те, Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу!

Семен Се­ме­но­вич iще чи­ма­ло "про­дольжал", ви­чи­ту­ючи i про те, щоб зап­ла­ти­ти земст­ву гро­шi за по­жар­ку, i про те, що "ро­зiську­ються бег­лi реш­тан­ти", i про вся­чи­ну iн­шу, але всi слу­ха­ли це ма­ло, бiльше пус­ка­ючи крiзь уха, бо доб­ре зна­ли, що не про це їх сю­ди пок­ли­ка­но. Вреш­тi, як уже все поп­ро­чи­ту­ва­но. Ко­па­ни­ця спи­тав пи­са­ря:

- А що, Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу, бiльше не­ма дi­лов?

- Нема, усе.

- Ну, дак i до­до­му мож­на… А втiм, стри­вай­те! - при­пи­нив вiн гро­ма­ду, мов тiльки те­пер iз­га­дав­ши те, що хо­тiв ка­за­ти.- Ще од­но не­ве­лич­ке дi­ло є… От ви знаєте, що у нас є пе­ре­сельськi на­дi­ли… Ми за їх гро­ма­дою пла­ти­мо по­зе­мельне i всi вiд­бут­ки вiд­бу­ваємо, а за що? Бог йо­го свя­тий знає! Чи не кра­ще бу­ло б нам узя­ти та про­да­ти?..

- Продати! про­да­ти! - за­ре­пе­ту­ва­ли з усiєї си­ли Де­ни­со­вi при­хильни­ки, але за­ре­пе­ту­ва­ли за­над­то ра­но, бо Ко­па­ни­ця за­раз же грим­нув на них:

- Цитьте ви! Дай­те ска­за­ти!.. Ба­чи­те: як­би най­шов­ся доб­рий чо­ло­вiк та про­да­ти йо­му, то був би нам ба­риш, а те­пер маємо са­му втра­ту. Ми б на тi гро­шi мог­ли що доб­ре зро­би­ти. Як ви про це ду­маєте, лю­ди доб­рi?

- А яку ж ми маємо втра­ту,- задз­ве­нiв iз гро­ма­ди Зiнькiв го­лос,- ко­ли ми тую зем­лю най­маємо i ти­ми грiш­ми i всi оп­лат­ки вiд­бу­ваємо, ще й зос­тається?

- Хто це го­во­рить? - зик­нув Ко­па­ни­ця.

- Я! - про­мо­вив Зiнько, вис­ту­па­ючи з гро­ма­ди.

- I я! - вис­ту­пив за їм Кар­по.

- Та й я! i я! - оз­ва­ли­ся один по од­но­му Ва­сю­та, Грицько, Дмит­ро, Ми­хай­ло, Сав­ка i ще кiлька го­ло­сiв iз стов­пи­ща.

- "I я! i я!" - пе­рек­ри­вив стар­ши­на.- Роз'яка­лись як! А ви ж по чо­му знаєте, що ще й зос­тається? А мо­же ж, iще й не стає?

- А по то­му, що Де­нис пла­тить за де­ся­ти­ну бiльше, нiж iз тiєї де­ся­ти­ни оп­лат­кiв iде,- ска­зав твер­до Зiнько.- Хi­ба не так! Хi­ба цього не за­пи­са­но в кни­гах? Ко­ли не за­пи­са­но, дак тре­ба до­вi­да­ти­ся, ку­ди тi гро­шi йдуть.

Старшина по­ба­чив, що нас­ко­чив на слизьке, i за­раз звер­нув убiк:

- Грошi всi цi­лi i за­пи­су­ються ку­ди тре­ба,- ти ме­нi то­го не роз­ка­зуй! Як ти мо­жеш ка­зать, що гро­шi ку­дись дi­ва­ються? Ме­нi вся гро­ма­да вi­рить, ме­нi все на­чальство вi­рить, а ти ме­нi смiєш ка­зать, що в ме­не гро­шi про­па­да­ють! Та я те­бе за­раз у хо­лод­ну за­ки­ну!

- Стривайте-бо, не так швид­ко за­ки­дай­те! - вiд­ка­зав спо­кiй­но Зiнько.- Я не ка­зав, що у вас гро­шi про­па­да­ють, а це ви ска­за­ли, що не стає гро­шей на оп­лат­ки, дак я й хо­чу зна­ти - ку­ди ж во­ни йдуть?

- Я ка­жу тiльки, пе­ре­пи­нив йо­му стар­ши­на,- що ви­год­нi­ше гро­ма­дi ту зем­лю про­да­ти та ма­ти з гро­шей про­цент.

- Вигоднiше! Ви­год­нi­ше! - за­ре­пе­ту­ва­ли Де­ни­со­вi при­хильни­ки. Про­да­ти!.. Аби чо­ло­вiк доб­рий знай­шов­ся!..

- Та є та­кий чо­ло­вiк,- гук­нув стар­ши­на.- Он Де­нис Пи­ли­по­вич, ма­буть, ку­пив би.

- Гаразд!.. От i доб­ре!.. Про­да­ти Де­ни­со­вi Пи­ли­по­ви­чу!.. Про­да­ти!..

-  Не про­да­ва­ти! - гу­ка­ли з дру­го­го бо­ку.- Не хо­че­мо!.. У нас скiльки без­зе­мельних!.. Кра­ще їм част­ка­ми роз­да­ти… Не хо­че­мо й най­ма­ти бiльше Де­ни­со­вi, не то про­да­ва­ти!..

Зчинився та­кий га­лас, крик, що ма­ло що мож­на бу­ло й ро­зiб­ра­ти. Спра­ва бу­ла вельми важ­на й пе­ку­ча, i че­рез те всi бу­ли ду­же розд­ра­то­ва­нi. Го­во­ри­ли всi враз, то до гур­ту гу­ка­ючи, то двоє-троє спе­ре­ча­ючись про­мiж се­бе. Де­нис тим ча­сом опи­нив­ся вже на рун­ду­цi бi­ля стар­ши­ни. Там уже сто­яли i Ос­тап, i Ряб­чен­ко з Суч­ком, i все iн­ше їх то­ва­рист­во. Во­ни го­во­ри­ли до стар­ши­ни та до тих лю­дей, що поб­ли­зу їх сто­яли. Кар­по, Ва­сю­та, Грицько хо­ди­ли по­мiж людьми, пiд­бу­рю­ючи їх, щоб не про­да­ва­ти. Зiнько тим ча­сом про­тис­нув­ся до рун­ду­ка й по­ма­лу, се­ред на­тов­пу, зi­хо­див на схiд­цi.

- А го­дi вже вам га­ла­су­ва­ти! - гук­нув стар­ши­на.- Слу­хай­те, що ска­же Де­нис Пи­ли­по­вич!

- Цитьте! Цитьте! Слу­хай­те! - по­ча­ли лю­ди спи­ня­ти са­мi се­бе, але iн­шi кри­ча­ли нав­па­ки:

- Не хо­че­мо йо­го й слу­ха­ти! Не тре­ба!.. Так поз­ма­га­ли­ся ще який­сь час, аж по­ки та­ки все вти­хо­ми­ри­лось. Де­нис ви­каш­ляв­ся й по­чав:

- Господа ха­зяїни! Я не на­би­ва­юсь iз своїми грiш­ми. Це як ви со­бi хо­че­те: хо­че­те - про­да­вай­те, хо­че­те - нi. Я ту зе­мельку ку­пив би, а не схо­че­те про­да­ти - я за свої гро­шi й iн­шу знай­ду. Гро­шi та­ка шту­ка, що за їх скрiзь, чо­го хо­чеш, знай­деш. Я тiльки че­рез те й ку­пую, що ду­маю со­бi: од­нак ме­нi ку­пу­ва­ти, а як у гро­ма­ди куп­лю, то це ж я їй по­мiч дам. От що! Цi­ну мою ви знаєте за де­ся­ти­ну - цi­на доб­ра,- i гро­шi за­раз же прис­тав­лю в во­лость. Отож як знаєте.

Тiльки вiн до­го­во­рив своє, iще нiх­то не встиг нi­чо­го й ска­за­ти на те, ко­ли це нес­по­дi­ва­но пе­ред гро­ма­дою, зас­ту­пив­ши Де­ни­са, став Зiнько i оз­вав­ся го­лос­но:

- Люди доб­рi, па­но­ве гро­ма­до!

- А цей чо­го тут? - скрик­нув стар­ши­на.- Геть iз­вiд­си!

- Денис ка­зав, ка­за­ти­му й я!..- вiд­по­вiв Зiнько.- Чо­го ж це так, що йо­му мож­на, а ме­нi - нi? Вiльно кож­но­му.

- Денис зем­лю ку­пує, а ти що?

- А звiд­кi­ля ж ви знаєте, що я не хо­чу її ку­пи­ти? Мо­же ж, i я ку­пу­ва­ти­му! Я та­кий ха­зяїн, як i Де­нис,- од­ка­зав Зiнько, не по­вер­та­ючись до стар­ши­ни i не всту­па­ючи iз сво­го мiс­ця, а то­дi знов оз­вав­ся до гро­ма­ди: - Па­но­ве гро­ма­до! Ко­ли я що не в лад ска­жу - прос­тiть ме­не i нав­чiть, чим по­ми­лив­ся, бо я ще чо­ло­вiк мо­ло­дий, тре­ба ме­нi ро­зу­му вiд стар­ших учи­ти­ся. Мо­же б, я й про­мов­чав, дак не мож­на ж i не ска­за­ти: як iдеш проз ха­ту та ба­чиш, що во­на зай­мається, а ха­зяїн спить, то чи го­диться ж не по­бiг­ти та не збу­ди­ти йо­го? А на­ша гро­мадська ха­та зай­мається!

Всi слу­ха­ли уваж­но, цi­ка­вi, що бу­де да­лi. Тiльки дех­то по­шеп­ки пи­тав у су­сi­ди, штовх­нув­ши йо­го лiк­тем:

- Про яку це вiн ха­ту го­во­ре? Де зай­мається?

- Слухай уже! - вiд­ка­зу­вав су­сi­да.

- З iс­кор­ки ма­лої по­чи­на­ються по­жа­рi,- ка­зав да­лi Зiнько,- а то­дi вже стає по­лум'я. От i в нас та­ка iс­кор­ка про­ки­ну­лась. Що­ро­ку на­ро­ду бiльшає, а зем­лi - нi. Те­пер на ду­шу при­па­дає вдвоє мен­ше зем­лi, нiж бу­ло спер­шу. У нас i те­пер без­зе­мельнi за­раз би по­роз­би­ра­ли ту зем­лю, а ви її про­даєте од­но­му. Чи то ж по прав­дi? Про­дай­те чи дай­те по де­ся­ти­нi, по двi то­му, в ко­го зем­лi ма­ло або й зов­сiм не­ма, а не зба­га­чуй­те то­го, хто й так ба­га­тий. Чи гро­ма­дi бу­де доб­ро з то­го, що один бу­де ду­же ба­га­тий, а дру­гий ду­же бiд­ний? То­дi гро­ма­дi доб­ре, як у с i в дос­тат­ках.

- Правда! Прав­да! - озва­ли­ся навк­ру­ги го­ло­си.- На­че в око влi­пив!

А Зiнько, нас­мi­ле­ний хва­лою, ка­зав пал­ко да­лi:

- Кажуть, гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ло­вiк. Тре­ба ж, щоб у ве­ли­ко­го чо­ло­вi­ка й си­ла ве­ли­ка бу­ла, а то вiн бу­де ма­лий. Хай же вiн не збу­вається своєї си­ли. На­ша си­ла - зем­ля. Ко­ли во­на бу­де в гро­ма­ди - бу­де й си­ла; ко­ли ж гро­ма­да її вiд­дасть ко­мусь, то свою си­лу зма­лить, а чу­жу вбiльшить. То­дi ве­ли­ким чо­ло­вi­ком бу­де не гро­ма­да, а хтось iн­ший, а гро­ма­да бу­де в йо­го по­пи­ха­чем. Хто хо­че зро­би­ти гро­ма­ду по­пи­ха­чем - хай про­дає зем­лю, хай пiд­па­лює гро­мадську ха­ту! Оце й усе!

Зiнько зiй­шов iз схiд­цiв у стов­пи­ще. Гро­ма­да мов­ча­ла, на хви­ли­ну при­тих­ши. Всiх ура­зи­ли Зiнько­вi сло­ва. По­ма­лу по­чав ози­ва­ти­ся то той, то цей:

- А що ж, хi­ба й не прав­да?.. Во­ни на нас ско­ро вер­хи їзди­ти­муть!.. Не мож­на їм по­пус­ка­ти!.. Не тре­ба про­да­ва­ти!.. Не хо­че­мо!..

Озивалося все бiльше й бiльше. Вся гро­ма­да вже гу­ла, як бджо­ли в ули­ку. Тим, хто за го­рiл­ку згод­жу­вав­ся ста­ти за Де­ни­са, те­пер со­ром бу­ло зга­ду­ва­ти про це. Та й хто си­дiв у не­во­лi в Де­ни­са чи в йо­го по­ли­га­чiв, за­був на ту мить про те. Кож­ний по­чу­вав­ся гро­ма­дя­ни­ном. Кож­ний ро­зу­мiв, що вiн тут має си­лу, i лю­бо йо­му бу­ло це по­чу­ва­ти. Де­ни­со­вi по­ли­га­чi мов­ча­ли, а го­лос­но ози­ва­ли­ся при­хильни­ки гро­мадськi. Зiнько й то­ва­ри­шi хо­ди­ли про­мiж людьми i до­да­ва­ли їм ще до то­го, що вже бу­ло ка­за­но.

- А цитьте ви! Слу­хать! - зик­нув з усiї си­ли стар­ши­на.

Громада вщух­ла, дос­лу­ха­ючи­ся, що вiн iще ска­же. Але за­го­мо­нiв не вiн, а Де­нис:

- Коли не хо­че гро­ма­да про­да­ва­ти, то я за свої гро­шi й де­iн­де знай­ду, пла­ка­ти не бу­ду. Тiльки вже як гро­ма­да до ме­не, так i я до гро­ма­ди. Не­хай уже те­пер нiх­то не хо­дить до ме­не по зем­лю, та й тим не бу­ду да­лi жда­ти, хто ме­нi гро­шi ви­нен. От що!

Проказавши це, вi­дiй­шов на­зад i сiв на рун­ду­цi на ос­лiн­чи­ку. За ним вис­ту­пив Ряб­чен­ко:

- I по-моєму, гро­ма­да не по прав­дi ро­бить з Де­ни­сом Пи­ли­по­ви­чем. Ко­ли так, то й я слiд­ком за їм: зем­лi нi­ко­му не дам i з по­зич­ка­ми ца­ра­мо­ниться не бу­ду.

- Та вже й я не iнак ро­би­ти­му,- оз­вав­ся Ос­тап, а за ним i Де­ни­сiв тесть Ма­ной­ло, а за Ма­ной­лом - Су­чок.

Всi тi пох­вал­ки па­да­ли на гро­ма­ду, як довб­ня во­ло­вi на го­ло­ву. Го­ло­ва за­па­мо­ро­чу­ва­лась.

- От так, як за­раз ка­за­но,- так i я ро­би­ти­му з ва­ми! - гук­нув Ко­па­ни­ця.Чу­ли?

А во­ни це так доб­ре чу­ли, що вiд­ра­зу не знать де й по­дi­ла­ся вся та смi­лiсть, той гро­мадський за­пал, що тiльки оце за­раз охо­пив їх. Сто­яли пох­ню­пив­шись, i ко­жен ду­мав про те, скiльки вiн ви­нен Де­ни­со­вi чи ко­му з йо­го по­ли­га­чiв, де вiн вiзьме гро­шей, щоб вер­ну­ти ту по­зи­ку, в ко­го вiн бра­ти­ме во­се­ни зем­лю, ку­ди вiд­дасть на па­шу то­вар…

- Чули? - гу­кав Ко­па­ни­ця.- Ко­ли не по­зак­ла­да­ло, то те­пер ба­чи­те, ку­ди тре­ба за­вер­та­ти! От­же, хто хо­че про­да­ти Де­ни­со­вi Пи­ли­по­ви­чу Си­ва­ше­вi зем­лю - зос­та­вай­ся там, де стоїш, а хто не хо­че - ви­ходь лi­во­руч за ко­лод­ки.

Зiнько, Кар­по, Ва­сю­та, Грицько та ще чо­ло­вiк де­сять, а се­ред них Дмит­ро, Ми­хай­ло та Сав­ка, пе­рей­шли лi­во­руч. Всi iн­шi, ве­ли­чез­на бiльшiсть, сто­яли мовч­ки, пох­ню­пив­шись.

- Люди доб­рi! - скрик­нув до них Зiнько.- Та що ж це ви ро­би­те? Ви ж са­мi се­бе про­даєте!

- Мальчать! - крик­нув стар­ши­на.- Що ти ме­нi тут бунт за­во­диш? Я те­бе в хо­лод­ну за­ки­ну! Я те­бе в стан одiш­лю!

- Годi! - вiд­ка­зав Зiнько.- Що це ви так з хо­лод­ною роз­но­си­ли­ся, що все ме­не за­ки­даєте? Я не бун­тую, я прав­ду ка­жу. Па­но­ве гро­ма­до! Со­ром вам, що ви та­кi бо­яз­кi! Нев­же ж нi­де не­ма прав­ди на свi­тi, тiльки в ба­гацькiй ки­ше­нi?

- Десятники! Бе­рiть йо­го в хо­лод­ну! - ре­пе­ту­вав стар­ши­на.

Десятники не­хо­тя пi­дiй­шли до Зiнька.

- Братики,- про­мо­вив до їх Ва­сю­та,- не будьте сви­ня­ка­ми! Бо щоб я здох, ко­ли пер­шо­му, хто до йо­го торк­неться, не пог­лад­жу йо­го сви­ня­чу мор­ду оцiєю штуч­кою! - I вiн пiд­няв сво­го здо­ро­вен­но­го ку­ла­ка.

Десятники ста­ли, не зна­ючи, що їм ро­би­ти. Але й стар­ши­на, ба­ча­чи, що вже по­чи­нається щось не­пев­не, об­ли­шив Зiнька, мов за­був­ши за нього, i гук­нув на пи­са­ря:

- Семене Се­ме­но­ви­чу! Пи­шiть при­го­вор о про­да­жi об­чеської зем­лi Де­ни­су Пи­ли­по­ви­чу Си­ва­шу!

- Ще вчо­ра на­пи­сав! - од­ка­зав пи­сар.

- Одбирать ру­ки! - зве­лiв стар­ши­на. Двоє письмен­них пiш­ло у стов­пи­ще вiд­би­ра­ти в не­письмен­них ру­ки. Зви­чай­но пiд­пи­су­ва­лись за їх i без цього, але що те­пер бу­ло та­ке кар­люч­ку­ва­те дi­ло, то стар­ши­на зве­лiв зро­би­ти й це. Двоє лю­дей штов­ха­ло­ся се­ред стов­пи­ща, а стов­пи­ще сто­яло пох­нюп­ле­не, по­ну­ре…

Зiнько мов­чав, не зна­ючи вже, що дi­яти, ба­ча­чи доб­ре, що тут уже нi­що не по­мо­же. I враз мов по­лум'ям об­ня­ло йо­му го­ло­ву, i вiн, сам не зна­ючи, на­що це ро­бить, ки­нув­ся до Де­ни­са i, стис­ка­ючи ку­ла­ки, скрик­нув:

- Дерилюде! Всiх прог­ли­ну­ти хо­чеш? А бо­дай би ти по­да­вив­ся на цьому мiс­цi!..

Ще од­на мить, i Зiнько вда­рив би Де­ни­са, збив би йо­го до­до­лу, пiд но­ги… Але Де­нис, iз­ро­ду не ба­чив­ши Зiнька та­ко­го розд­ра­то­ва­но­го, зля­кав­ся й скрик­нув:

- Господин стар­ши­на! Я про­тес­ту­юсь… Вiн ме­не вб'є!..

Це пе­ре­ля­ка­не об­лич­чя, цей пов­ний стра­ху го­лос од­ра­зу спи­нив Зiнька. Вiн спус­тив ру­ки.

- А, так! - скрик­нув стар­ши­на.- Де­сят­ни­ки! Ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, сто­ять, як стовп­цi… Бе­рiть йо­го!..

Але по­ки де­сят­ни­ки наб­ли­зи­лись, Кар­по взяв Зiнька за ру­ку i ви­вiв йо­го з гро­ма­ди.

- Ходiм, бра­те! Не­ма вже чо­го нам тут ро­би­ти!.. Во­ни пiш­ли.

- Ну й пад­лю­ки! - ла­яв гро­ма­ду Ва­сю­та.- От сви­ня­ча по­ро­да!

- Вивiшав би всiх! - пох­му­ро й прик­ро ска­зав Кар­по.

- Таку зем­лю, та­ку гар­ну зем­лю та й вiд­да­ти! - бiд­кав­ся Грицько.

- А ми ще кло­по­че­мось за їх, за гро­ма­ду! - ка­зав Кар­по.- Та нап­лю­вать на цю гро­ма­ду,- во­на доб­ро­го сло­ва не вар­та.

Зiнько нi­чо­го не ска­зав, тiльки важ­ко ди­хав, стис­ка­ючи зу­би.

- Усi в їх у ру­ках, як ри­ба в во­ло­цi в мат­нi, от що! - ка­зав Грицько. Схо­че - ви­пус­тить, а схо­че - в юш­цi з'їсть.

- Були там та­кi, що й не в мат­нi, та й тi в сви­ня­чий слiд по­бiг­ли,вiд­ка­зав Ва­сю­та.

- Праведний чо­ло­вiк нi­яко­го ли­ха не зля­кається, а зло­чес­ти­вий i без ли­ха ли­хо дiє,- пра­вив своє Кар­по.- Чо­го ж ми бу­де­мо за їх кло­по­та­ти­ся, тур­ба­цiї со­бi зав­да­ва­ти? Не дур­но ска­за­но, що по­киньте мерт­вих свої мер­цi хо­ва­ти,- отак i це.

- Ат, об­лиш-бо, Кар­пе! - вiд­ка­зав гiр­ко Зiнько.- Неп­рав­ду ти ка­жеш, та не­хай iн­шим ра­зом, а то те­пер…

Вiн не до­ка­зав, що йо­му бу­ло те­пер так тяж­ко й гiр­ко, що не хо­тi­лось i роз­мов­ля­ти.

Похмурий вер­нув­ся вiн до­до­му, i Гаїнка не мог­ла йо­го зве­се­ли­ти нi­яким своїм при­ми­лян­ням та ще­бе­тан­ням.

Довго не спав тiєї но­чi Зiнько за дум­ка­ми. Не раз та й не двi­чi до­во­ди­лось йо­му не­щас­ли­во ста­ва­ти в гро­ма­дi про­ти тих лю­дей, що й сьогод­нi, але нi­ко­ли не бу­ло йо­му це так тяж­ко, як цього ра­зу. I не че­рез те тiльки, що са­ме дi­ло бу­ло не ма­леньке, зад­ля гро­ма­ди важ­не. Нi, де­да­лi все дуж­че й дуж­че опа­но­ву­ва­ла Зiнька од­на дум­ка й не да­ва­ла йо­му спо­кою: дум­ка за­вес­ти в гро­ма­дi та­кий лад, щоб по прав­дi все ро­би­лось, хо­тi­лось ба­чи­ти свою гро­ма­ду в усiх спра­вах ро­зум­ною, прав­ди­вою та друж­ною. То­дi б усiм бу­ло доб­ре, всi щас­ли­во та гар­но жи­ли б. Ба­га­то вже ду­мав Зiнько про те, яким ро­бом це зро­би­ти, та не мiг нi до чо­го пу­тя­що­го до­ду­ма­ти­ся, до та­ко­го, щоб од­ра­зу во­но взя­ло та й по­вер­ну­ло всiх лю­дей на кра­щий шлях. До­ду­мав­ся тiльки до то­го, що йо­му са­мо­му тре­ба зав­сiг­ди ро­би­ти так, як вiн хо­тiв би, щоб усi ро­би­ли, та й iн­ших на­хи­ля­ти до то­го. Та цього ж, ма­буть, ма­ло. Бо от же й вiн, i то­ва­ри­шi йо­го то­го до­дер­жу­ва­ли, а нi­чо­го сьогод­нi не вдi­яли…

А як­би вiн iз своїм то­ва­рист­вом цього ра­зу по­ду­жав у гро­ма­дi, то це ве­ли­ко­го ва­жи­ло б! То­дi б смi­ли­вi­ше бу­ло б усiм сто­яти про­ти тих, хто хо­тiв сi­да­ти на шию. А те­пер бу­де гiр­ше, ду­же гiр­ше!.. I на­дiя на те, що в гро­ма­дi пок­ра­щає, по­лад­нi­шає,вiд­су­ва­ла­ся ще да­лi.

Та все ж Зiнько не хо­тiв зрi­ка­ти­ся тiєї на­дiї, не хо­тiв по­ки­да­ти то­го, чим пов­на бу­ла вся йо­го ду­ша. По­вин­на та­ки прав­да по­ду­жа­ти крив­ду! Хоч не ско­ро, а по­ду­жає,- це Зiнько доб­ре знає. I як знає, так i ро­би­ти­ме,- якось уже во­но бу­де…

А там, да­ле­ко, на май­да­нi, га­ла­су­вав на­род, i той га­лас до­ли­нав i до Зiнька. То гро­ма­да пи­ла Де­ни­со­ву го­рiл­ку. П'янi­ючи, га­ла­су­ючи, то­ча­чись i ла­ючись, во­на за­бу­ва­ла про те, що са­ма се­бе вiд­да­ва­ла в по­пи­ха­чi кож­но­му, хто хо­тiв нею по­пи­ха­ти…

ЧАСТИНА ДРУГА

Зажурився со­ко­лонько:

Бiдна моя го­ло­вонько,

Що я ра­но з вир'я вий­шов.

Нiде сiс­ти, гнiз­да зви­ти,

Малих дi­тей розп­ло­ди­ти,

Бо по го­рах снi­ги ле­жать.

Народна пiс­ня

I. ГАЇНКА

Гаїнка гнi­ва­ла­ся:

- Поганий, по­га­ний, по­га­ний,- ка­за­ла, од­вер­та­ючись од Зiнька.- I не ка­жи, що гар­ний,- ти по­га­ний!

- Я й не ка­жу, що я гар­ний,- ус­мi­ха­ючись, од­повi­дав Зiнько, ле­жа­чи в своєму сад­ку пiд гiл­ляс­тим ду­бом та див­ля­чись на де­лi­кат­нi ри­си че­пур­но­го жiн­чи­но­го об­лич­чя, на її тон­кий, мов ди­тя­чий, стан. Во­на си­дi­ла на тра­вi бi­ля йо­го, по­вер­нув­ши­ся бо­ком, на­ди­ма­ла губ­ки, ви­пи­на­ючи їх на­пе­ред, i че­рез те її об­лич­чя зда­ва­ло­ся Зiнько­вi та­ким чуд­ним, що вiн за­ре­го­тав­ся.

- Чого ти смiєшся? - швид­ко по­вер­ну­ла­ся во­на до йо­го.- Ну, ска­жи, чо­го ти смiєшся?

- Того, що ти сер­диш­ся.

- А, дак так!.. Дак так!..- скрик­ну­ла.- Я серд­жу­ся, я гнi­ва­юсь, а вiн смiється, а йо­му смiш­ки! Ну, дак я ж пi­ду вiд те­бе, пi­ду!

I вже бу­ла схо­пи­ла­ся, щоб бiг­ти, та за­раз же i спи­ни­ла­ся:

- Злий!.. Не­доб­рий!.. Глу­зує!.. От я ж то­бi дам!.. От я ж те­бе… би­ти­му!..

Кинулась до йо­го, вхо­пи­ла за пле­чi та й по­ча­ла з усiєї си­ли тру­си­ти i товк­ти йо­го своїми ма­леньки­ми ру­че­ня­та­ми.

- От то­бi!.. От то­бi!.. Щоб не глу­зу­вав!.. Щоб не смi­яв­ся!..

А вiн ре­го­тав iще гiр­ше, вхо­пив її ду­жою ру­кою за стан i при­гор­нув на гру­ди та й по­чав цi­лу­ва­ти в очi, в що­ки, в ус­та.

- Геть! геть!.. ка­пос­ний!.. Не хо­чу!.. Не зай­май!.. Во­на вiд­би­ва­лась, не да­ва­ла­ся, але зго­дом за­тих­ла, зап­лю­щив­ши очi, зне­мо­же­на йо­го по­цi­лун­ка­ми, аж по­ки враз ви­хо­пи­лась iз рук, од­бiг­ла тро­хи, ста­ла i по­ди­ви­лась на йо­го: чи не гна­ти­меться за нею. Вiн не гнав­ся.

Вернулась, сi­ла бi­ля йо­го на тра­ву, а вiн, ле­жу­чи, зi­пер­ся на лi­коть i ди­вив­ся, як во­на хо­ва­ла пальчи­ка­ми пiд очi­пок нес­лух­ня­не ру­ся­ве во­лос­ся, що ото­ча­ло вже все її ро­же­ве лич­ко.

- Ат, це ме­нi во­лос­ся!..

- Ну, i чо­го ж ти на ме­не сер­диш­ся? - спи­тав Зiнько.

Вона по­ча­ла до­ко­ря­ти:

- Бач, при­ми­ляєшся, а сам який зро­бив­ся? Ма­ло ко­ли й до­ма си­диш - як те пе­ре­ко­ти­по­ле, все гу­ляєш. Я за то­бою й дух ро­ню, а ти за ме­не за­бу­ваєш.

- Дурненьке моє! Як же я за те­бе за­бу­ваю?

- А так, що то бу­ло як ве­чiр, як не­дi­ля, як свя­то, то ми все вдвох, як орiш­ки-близ­ня­та,- або го­во­ри­мо, або чи­таємо, або спi­ваємо… А те­пер!..

- А те­пер?

- А те­пер ти i вве­че­рi, i в свя­то або сам хо­диш то до Ва­сю­ти, то до Грицька, то до се­бе на­ве­деш їх пов­ну ха­ту!

- I яка ж то й пов­на ха­та, як двоє або троє! А хi­ба ти їх не лю­биш?

- Чому? Ва­сю­та та­кий гар­ний, доб­рий… та чуд­ний-чуд­ний!

- Ну, от ба­чиш! А Кар­по?

- От, Кар­по твiй!.. Кат­ря гар­на, а Кар­по твiй як поч­не ви­чи­ту­ва­ти, мов з книж­ки: "Пам'ятай, же­но, i вста­ючи й ля­га­ючи, i за стiл сi­да­ючи, що грiх те­бе влов­лює, i во ус­та всту­пає, i з уст вис­ту­пає, i до но­са прис­ту­пає!.." Ха-ха-ха!..

Вона так чуд­но вда­ва­ла Кар­па з йо­го нав­чальним го­ло­сом, що й Зiнько зас­мi­яв­ся:

- Що ти ви­га­дуєш?! Ко­ли ж та­ки Кар­по ка­зав на Кат­рю - же­но?

- От же ка­зав,- я са­ма чу­ла… А ми з Кат­рею як за­ре­го­че­мось!.. А вiн роз­сер­див­ся та грюк две­ри­ма, та з ха­ти!..

- Ну, а Грицько який то­бi?

- Я Ївги не люб­лю! - вiд­ру­ба­ла Гаїнка швид­ко.

- Дак я те­бе не про Ївгу, а про Грицька.

- А Грицько… Грицька… ме­нi йо­го жал­ко… Та во­ни всi гар­нi, а тiльки я не люб­лю, що че­рез їх та нi­ко­ли й по­го­во­ри­ти з то­бою, мов у жни­ва!..

- Не з-так то вже й нi­ко­ли,- зас­мi­яв­ся Зiнько.- Хоч во­но, мо­же, тро­хи й прав­да, бо ос­тан­нi­ми ча­са­ми бу­ло стiльки кло­по­ту: то з то­ва­ри­ша­ми тре­ба бу­ло ра­ди­ти­ся, то в го­род їзди­ти, то ще що…

- От бач! От бач!.. А я все са­ма, як вер­би­ченька в по­лi.

- Та ти ж iз ма­тiр'ю… I доб­ре ж знаєш, що я не з прим­хiв те роб­лю, а зад­ля гро­мадської спра­ви так тре­ба…

- Задля гро­мадської спра­ви…- по­ча­ла бу­ла щось не­пев­не Гаїнка, але Зiнько пе­ре­пи­нив її, ка­жу­чи своє да­лi:

- А ти ж у ме­не ро­зум­на, ти ж не та­ка, як iн­шi жiн­ки, що їм бай­ду­же, що там по­за ха­тою ро­биться; ти ро­зу­мiєш, що кож­но­му гро­ма­дя­ни­но­вi тре­ба за доб­ро гро­мадське дба­ти.

В гар­ненькiй го­лiв­цi Гаїнчи­нiй оця шту­ка - гро­мадське доб­ро - бу­ла якась за­над­то не­ви­раз­на - от як ту­ман: бi­лiє, а пi­дiй­деш ближ­че - нi­чо­го не­ма, роз­вi­яв­ся, чи що. Але що Зiнько її хва­лив (во­на так лю­бить, як вiн її хва­лить), то й во­на по­доб­рi­ша­ла зад­ля то­го пре­муд­ро­го ту­ма­ну, зад­ля гро­мадсько­го доб­ра i за­раз же зно­ву сi­ла бi­ля са­мi­сiнько­го Зiнька, взя­ла йо­го го­ло­ву i по­ло­жи­ла со­бi на ко­лi­на. Са­ма ж спо­важ­нi­ла й про­мо­ви­ла:

- Воно звiс­но, як гро­мадська спра­ва, то тре­ба… Тiльки знаєш, Зi­неч­ку, як­би так, щоб гро­мадсько­му доб­ро­вi ма­ню­пу­сiнька ча­си­ноч­ка, як нiч у жни­ва, а нам уд­вох - ве­ли­ка, як день улiт­ку.

Зiнько зас­мi­яв­ся:

- Моя ясоч­ко! От упо­раємось якось iз тiєю зем­лею, то й бу­де все га­разд. Моя ти ще­бе­ту­шеч­ко!

Вона го­лос­но зас­мi­ялась i за­си­па­ла йо­му все об­лич­чя й го­ло­ву до­щем квi­ток, тiльки що нар­ва­них уни­зу на ле­ва­дi.

- А сьогод­нi ж ти не­дов­го бу­деш у Грицька? - спи­та­ла­ся.

- Нi, не­дов­го.

- Гляди ж! Не си­ди до пiв­но­чi! У! Я че­рез те­бе тiльки квiт­ки мої по­роз­си­па­ла! Ба­чиш, от бра­тик та сест­ри­ця: це брат iз сест­рою поб­ра­ли­ся… Бо­же ж, грiх який! А то­дi як роз­пи­та­ли­ся, хто во­ни!.. Дак брат i ка­же:

Оце я ка­жу, а мо­же, во­ни чу­ють ме­не!..

- Хiба ж квiт­ки чу­ють? - спи­тав, смi­ючи­ся, Зiнько.- Ад­же во­ни не­жи­вi.

- Атож, не­жи­вi!.. А чо­го ж то, як са­до­ви­на не ро­дить, то на свя­тий ве­чiр дi­дусь бе­руть со­ки­ру та й iдуть до гру­шi або до яб­лу­нi, та й нах­ва­ля­ються, що ру­ба­ти­муть: "Як не ро­ди­ти­меш, то зру­баю i в пiч уме­таю, а по­пiл на вi­тер по­роз­пус­каю!" Дак во­но зля­кається та й ро­дить.

- Та це бай­ка! От за­го­во­ри за­раз до цього ду­ба, то нi­чо­го не роз­бе­ре.

- А, мо­же ж, i роз­бе­ре! Бе­ре­за хва­ли­ла­ся своєю ко­рою та й ка­же ду­бо­вi: "Да­вай мi­ня­ти­ся!" А дуб ка­же: "Не хо­чу - ме­не тiльки ко­ра в свi­тi й дер­жить".

- Дак во­ни ще й роз­мов­ля­ють?

- А то нi? Во­но все го­во­рить про­мiж се­бе. Один чо­ло­вiк та знав роз­би­ра­ти i звi­ря­чий, i пта­ши­ний, i тра­ви­ний, i вся­кий го­лос… дак, бу­ло, йде, а во­ни, зiл­ля, про­мiж се­бе роз­мов­ля­ють. Я,- ка­же од­но,- вiд то­го. А те: а я вiд то­го… я вiд го­ло­ви… я вiд лю­бо­щiв… Так i роз­мов­ля­ють… Най­бiльше вно­чi… Зiл­леч­ко до зiл­леч­ка при­хи­ляється, зiл­леч­ко до зiл­леч­ка ози­вається… I-i! Аж див­но й страш­но, як по­ду­маєш!

Вона аж iзд­риг­ну­ла­ся.

- Чого ж то­бi страш­но?

- Воно не страш­но… а так… як от на Ве­лик­день усi лю­ди i ба­тюш­ка пе­ред церк­вою сто­ять, пе­ред две­ри­ма за­чи­не­ни­ми, та: Хрис­тос воск­рес! А во­но вiд­тi­ля, як з то­го свi­ту: во­iс­ти­ну воск­рес!.. Та й од­чи­ниться!.. Ой!.. I див­но, i страш­но, й ве­се­ло!.. Уся­ка тра­вин­ка на свi­тi жи­ва… От хо­диш так, ду­маєш,- во­но так со­бi, як ка­мiнь, аж во­но - жи­ве, i чує, i роз­би­рає… I зем­ля чує, i тра­ва чує, i де­ре­во чує… А ми не чуємо їх… Мо­же, й во­ни ме­не не чу­ють, тiльки се­бе… I я се­ред їх, як тра­вин­ка, ма­ню­сiнька тра­вин­ка…

Вона зап­лю­щи­ла очi i зно­ву здриг­ну­ла­ся:

- Ух!..

- Чого ти?

- Менi вже зда­лось, що я тра­вин­ка.

- Серденько моє, це все каз­ки. Во­но не так на свi­тi, як ти ду­маєш.- I Зiнько по­чав їй роз­ка­зу­ва­ти, що вiн у кни­зi чи­тав про те, як рос­ли­ни жи­вуть. А во­на, вту­пив­ши в йо­го свої мрiй­нi оче­ня­та, слу­ха­ла мовч­ки, i їй уяв­ля­ло­ся, що во­на та­ка тра­вин­ка-тра­ви­ноч­ка дрiб-ню­ня-дрiб­ню-усiнь-ка на цьому ши­ро­ко­му свi­тi!.. Та­ка ма­ню­ня!.. I хтось прий­де та й зiр­ве її, а їй бу­де бо­ля­че-бо­ля­че!.. Ох, мо­же, їх i рва­ти грiх, цi би­ли­ноч­ки-квi­ти­ноч­ки?.. Цi би­ли­ноч­ки, цi квi­ти­ноч­ки, що рос­туть-цвi­туть се­ред до­ли­ноч­ки.

- Зiньку, ска­жи, чо­го це так: iно­дi нi­чо­го не зас­пi­ваєш, а iно­дi са­ме скла­дається?

- Що скла­дається?

- Пiсня… От, ка­жуть, на мо­рi є та­кi морськi пан­ни - спi­ва­ють так гар­но… по­вип­ли­ва­ють на хви­лi - са­мi гар­нi-пре­гар­нi - та як зас­пi­ва­ють, то й мо­ре сти­хає… слу­хає… А лю­ди хо­дять по­над бе­ре­га­ми та дос­лу­ха­ються тих пi­сень, та й со­бi пе­рей­ма­ють… З то­го й пiс­нi, ка­жуть, на свi­тi… А от я тих дiв­чат морських i не чу­ла, а пiс­нi скла­да­ються…

- Та як же то?

- Та… от… Ну, от ди­виш­ся на щось… або от зга­дуєш щось, а во­но од­но до од­но­го й ту­литься… i спi­вається…

Вона зап­лю­щи­ла очi й по­ча­ла сти­ха спi­ва­ти:

- От ба: це про те­бе та про ме­не пiс­ня!..

- Дак ти ще й пiс­нi скла­даєш?

- Хiба я її скла­да­ла? Во­но са­ме… От так поч­не, поч­не ту­ли­ти­ся… ни­жеться, як ра­зок на­мис­та… а то­дi щось i вий­де…

Зiньковi спо­до­ба­лось це. Вiн по­чав про­ха­ти Гаїнку, щоб iще щось зас­пi­ва­ла. Але во­на схо­пи­ла­ся з мiс­ця i за­ма­ха­ла ру­ка­ми:

- Нi, нi! Не хо­чу!.. То так, як са­ме на­бi­жить…

- Гаїнко! Гаїнко! - по­чув­ся го­лос у сад­ку.- Де ти?

- Мати кли­чуть, про­мо­ви­ла Гаїнка й по­бiг­ла до ха­ти.

Зiнько зос­тав­ся сам. Бу­ла не­дi­ля, i вiн од­по­чи­вав. Ле­жав не­ру­хо­мо й ди­вив­ся по­пе­ред се­бе. Йо­го ха­та й са­док бу­ли на го­рi, i звiд­си вид­ко бу­ло йо­му за ма­лим не все се­ло. Бi­ленькi хат­ки з тем­ни­ми й жов­ти­ми со­лом'яни­ми пок­рiв­ля­ми ви­зи­ра­ли, ве­се­ло всмi­ха­ючись, з не­ве­лич­ких са­доч­кiв, що зе­ле­нi­ли ма­ло не в кож­но­му дво­рi,- мов дiв­ча­та по­зак­вiт­чу­ва­лись та й по­ви­хо­ди­ли на ву­ли­цю всiм гур­том. Бi­ля ха­ток де-не-де во­ру­ши­ли­ся лю­ди, по дво­рах веш­та­лись, ву­ли­цею по­ма­лу йшли або си­дi­ли пiд ха­тою, роз­мов­ля­ючи. За все ви­щi бу­ли ве­ли­кi вер­би гiл­ляс­тi; во­ни ши­ро­ко роз­ки­да­ли­ся вго­рi i над хат­ка­ми, i над ти­ми са­доч­ка­ми, зе­ле­нi­ючи яс­но на бла­кит­но­му не­бi. їх так ба­га­то бу­ло, що во­ни за­ту­ля­ли час­ти­ну хат, i все се­ло зда­ва­ло­ся якимсь са­дом-гаєм, що се­ред йо­го по­бу­до­ва­но бу­ло отi ма­ленькi людськi осельки.

Було над­ве­чiр. Сон­це не пек­ло вже, тiльки грi­ло лас­ка­во, вiт­рець нi­де не про­ки­дав­ся, нi один лист не во­ру­шив­ся.

Тихi де­ре­ва сто­яли не­ру­хо­мо, по­хи­лив­шись над се­лом, мов за­мис­ли­лись-за­ду­ма­лись про щось. I все се­ло обiй­мав упо­кiй, ти­хий свят­ко­вий упо­кiй-одпо­чи­нок, та­кий лю­бий ро­бо­чо­му се­ля­ни­но­вi.

- Як лю­бо! Як ти­хо…- ду­мав со­бi Зiнько.- Як вер­би гар­но по­хи­ли­лись. Так, мов див­ляться - що там ро­биться вни­зу, по тих хат­ках та по ву­ли­цях, та й со­бi ра­дi­ють, що лю­ди вiд­по­чи­ва­ють, що їм за­тиш­но та гар­но. Доб­ра шту­ка де­ре­во: аж ве­се­лi­ше стає, як во­но над то­бою схи­ляється! I доб­ре жи­ти пiд ти­ми ти­хи­ми вер­ба­ми, ус­мак на­ро­бив­шись, ус­мак i вiд­по­чив­ши!

- Зiньку! Хо­чеш по­луд­ну­ва­ти? - гук­ну­ла Гаїнка десь iз-за де­рев.

- Не хо­чу, за­раз пi­ду.

Пiдвiвся, став i гля­нув у дру­гий бiк.

Внизу, пiд сад­ком, ши­ро­ко прос­ти­ла­лась ве­ли­ка зе­ле­на лу­ка, по нiй ву­зенькою стеж­кою зви­ва­ла­ся рi­чеч­ка, то поб­лис­ку­ючи яс­но про­ти сон­ця, то хо­ва­ючись пiд по­хи­ли­ми вер­ба­ми… он за­вер­ну­ла ко­лi­ном, уже й зник­ла з-пе­ред очей, тiльки оче­ре­ти зна­чать її шлях - геть-геть по­тяг­ли­ся сi­ро-зе­ле­ною стiн­кою, аж ту­ди, вда­ли­ну, де аж на край­не­бi хма­рою тем­нiє ве­ли­кий лiс. Ши­ро­ко, й гар­но, й лю­бо гля­ну­ти!..

Та тре­ба ж i йти!

Вiн пiд­няв iз зем­лi й на­ки­нув на пле­чi чи­нар­ку, взяв бри­ля й пi­шов. Не за­хо­дя­чи в ха­ту, пе­рей­шов у двiр i вий­шов на ву­ли­цю. За­чи­ня­ючи во­ро­та, зу­пи­нив­ся на мить, гля­нув­ши на свiй двiр.

Добрий двiр, ве­ли­кий! Ще батько по­бу­ду­вав­ся на ньому, а Зiнько тiльки до­дав де­чо­го. Пра­во­руч тiк iз сто­до­лою ве­ли­кою, лi­во­руч бi­ля йо­го ко­мо­ра доб­ра, а ко­ло неї хлi­ви й по­вiт­ки; ще лi­вi­ше, тро­хи вiд­да­лiк, ха­та, а за­раз од неї по­чи­нав­ся i йшов аж униз сад. I скрiзь по дво­ру по­пiд пло­том зе­ле­нi­ло де­ре­во, хоч уже й не са­до­ви­на. Ба­га­то з усього то­го Зiнько по­на­сад­жу­вав ще за жи­вот­тя батько­во­го i те­пер ди­вив­ся, ра­дi­ючи, на свою пра­цю. А квiт­ник бi­ля ха­ти - це вже Гаїнчи­не дi­ло. Стiльки квi­ток, що й ступ­ну­ти ско­ро нi­де бу­де. Не дає й близько во­зом пiд'їха­ти: ста­вай од­да­лiк! Цвiт ко­ро­ле­вий, на­гiд­ки жов­тi, бар­вi­нок хре­ща­тий сте­леться, ви­со­ки­ми стеб­ли­на­ми ро­жа чер­во­на стоїть, а си­ненькi па­ни­чi кру­че­нi круг неї в'ються… он зi­роч­ки чер­во­нi­ють, а он тро­ян­ди кущ… Щоб не пош­ко­ди­ти квiт­кам, Зiнько вже за­го­ро­див Гаїнцi пе­ред ха­тою за­бо­рон­ку ма­леньку, пло­тик та­кий ни­зенький че­пур­ненький… А оце вже сам по­са­див хмiль бi­ля пiд­даш­шя, що над две­ри­ма; роз­рiс­ся хмiль так буй­но, що й пiд­да­шок ук­рив, i на ха­ту поп'явся… Гiл­ки вiд здо­ро­во­го кле­на та отой хмiль так пок­рiв­лю за­ту­ля­ють, що ха­та зе­ле­но­вер­хою здається. Ва­сю­та ка­же, що в Си­ва­шiв ха­та i гiл­ляс­та, i лис­та­та, ще й ока­та,- бо ве­ли­ченькi вiк­на.

Причинивши во­ро­та, пi­шов ули­цею…

Не си­дi­ла до­ма й Гаїнка. Ско­ро Зiнько з до­му, то й во­на швид­ко на­ки­ну­ла на се­бе юп­чи­ну та й по­бiг­ла на За­ва­лiївський ку­ток до ба­би Мок­ри­ни. А ба­ба Мок­ри­на - то бу­ла со­бi та­ка зна­юча ба­ба, на все се­ло зна­хар­ка. Чи в ко­го яка хво­ро­ба, чи в чо­ло­вi­ка що про­па­ло, чи якiй дiв­чи­нi вiд лю­бо­щiв, чи до лю­бо­щiв тре­ба,- всi до неї, до тiєї ба­би Мок­ри­ни йшли. Ста­ра вже бу­ла, а ще мо­тор­на й ба­ча­ча на все та­ка, що ну! I все як пi­деш до неї, то й не ду­май нi­чо­го бре­ха­ти, бо од­нак во­на вга­да, що бре­шеш,- то­дi вже й по­соб­ля­ти не схо­че. "Iди, iди! - ска­же.- Я не по­соб­ляю та­ким, що ме­не ду­рять. Тре­ба по прав­дi, а неп­рав­ди я не люб­лю, не дай, бо­же, як не люб­лю! I са­ма нi­ко­ли не ка­жу, та й ме­нi ж не­хай нiх­то не ка­же".

I вже то­дi, як роз­сер­диться ба­ба за брех­ню, то вже й по­соб­ля­ти не хо­че, нi­як не хо­че! Хi­ба вже, хi­ба як хто та­кий ба­га­тий та доб­ре вже дасть їй, то то­дi, мо­же, злас­ка­виться…

Через те, хто йшов до ба­би Мок­ри­ни, то той уже їй усю прав­ду по­вi­дав - як на спо­вi­дi. I як во­на що ка­за­ла, то так уже до кож­но­го сло­веч­ка її прис­лу­ха­ли­ся, так вже їй вi­ри­ли, що по­по­вi й з по­ло­ви­ни так не йня­ли вi­ри, як їй.

I Гаїнка ду­же їй вi­ри дой­ма­ла. Звiс­но, Зiнько ка­зав, що ба­ба Мок­ри­на нi­чо­гi­сiнько не тя­мить, тiльки лю­дей ду­рить…

Гаїнка зна­ла, що Зiнько ро­зум­ний… ду­же ро­зум­ний!.. Як на її дум­ку, то на­вiть i на всьому се­лi ро­зум­нi­шо­го не бу­ло, бо во­на са­ма ба­чи­ла, що Зiнько з ким схо­че мо­же зго­во­ри­ти: чи з пи­са­рем, то й з пи­са­рем, чи з по­пом, то й з по­пом… i з па­ном… i з кож­ним… А ро­зум­но го­во­рить, так аж страх! I нiх­то так гар­но кни­жок не чи­тає, як Зiнько… Це так, прав­да то­му всьому… ну… ну, а вже що про во­ро­жок та про вiдьом, що вiн не вi­рить, то то вже по­ми­ляється… хоч як, а по­ми­ляється!..

Де ж та­ки! Це ж усьому свi­то­вi звiс­но, що вiдьми ко­рiв до­ять, i з со­хи мо­ло­ко до­ять, i в ко­мин лi­та­ють,- пе ж кож­не знає, хоч ко­го спи­тай!.. А хi­ба ма­ло лю­дей ба­чи­ло, як во­ни пе­ре­ки­да­ються то со­ба­кою, то сви­нею, то ко­пи­цею… Це ж i дядько Ох­рiм ба­чи­ли, i Пет­рен­ко… А в Чор­но­ву­сi йшов один па­ру­бок, а во­на, та­ка здо­ро­ва бi­ла со­ба­ка, та ла­пи йо­му на пле­чi… А вiн її за ла­пи, та в ха­ту при­тяг, та й по­вiд­ру­бу­вав їй ла­пи… Ой бо­же, який же й не­ми­ло­серд­ний!.. То­дi пус­тив… Аж уран­цi гля­нуть, а у вдо­ви-су­сi­ди пальцi по­над­ру­бу­ва­но… Та що тут i ка­за­ти!.. Це ж уся­ке знає!.. I про во­ро­жок звiс­но, що прав­ду ка­жуть i по­соб­ля­ють… Нi, це вже Зiнько по­ми­ляється!..

Та хоч i по­ми­ляється, а все ж во­на боїться йо­му приз­на­ва­ти­ся, що до ба­би Мок­ри­ни бi­гає. Та вiн би її зас­мi­яв, та вiн би їй та­ко­го на­ка­зав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй i са­мiй со­ром iз­ду­ма­ти!..

Сором… нi, во­но не со­ром… а так… якось… Во­на са­ма не ду­же й хо­че то­го… Чи то пак так: раз хо­че, а вдру­ге не хо­че. Звiс­но, як по­ба­чить во­на Кар­по­ву Кат­рю,- це ж її й при­ятелька,- як та ди­тин­ку при­гор­тає та вчить її хо­ди­ти, то, їй-бо, так чо­гось i Гаїнцi схо­четься, щоб учи­ти ди­тин­ку хо­ди­ти, свою ди­тин­ку, не чу­жу… i цi­лу­ва­ти йо­го… та­ко­го ма­ленько­го… Цi­лу­ва­ти йо­го в щiч­ки, в но­сик, в оче­ня­та, в нiж­ки, в руч­ки… i ту­ли­ти йо­го до се­бе - так ду­же-ду­же!.. А во­но пру­чається - нiж­ка­ми й руч­ка­ми…

Пручається ру­ченька­ми,

Всмiхається оченька­ми,

А оз­веться гу­бонька­ми…

Таке гар­не!..

Ну, а вже як ото кри­чить та вма­жеться, та тре­ба йо­го ми­ти та че­пу­ри­ти,- ну, ото вже й не гар­но!..

А Зiнько ду­же хо­че си­на!.. Так хо­че, так хо­че - "хоч по­га­ненько­го", ка­же смi­ючись. По­га­ненько­го! Нi, во­на по­га­ненько­го не хо­че: ко­ли вже син, дак щоб гар­ний!.. Та де ж во­на йо­му вiзьме, ко­ли не­ма?

А хо­четься дру­жи­нi до­го­ди­ти!.. Во­на й по­ча­ла пи­та­ти лю­дей, дак її Кат­ря ж та­ки й на­ра­яла: "Пi­ди,ка­же,- до ба­би Мок­ри­ни - по­соб­ляє".- "А ти хi­ба хо­ди­ла?" - "Нi, ме­нi не тре­ба бу­ло… лю­ди ка­жуть…"

Ну, вже ж, щоб Зiнько­вi до­го­ди­ти, то тре­ба пi­ти… хоч вiн би й смi­яв­ся, ка­пос­ний, ко­ли б до­вi­дав­ся!.. Ой, смi­яв­ся б!..

Та дар­ма! Вже їй зна­хар­ка ка­за­ла, що по­со­биться. Во­на вже їй да­ва­ла та­ко­го зiл­ля пи­ти i зве­лi­ла: як вип'є - прий­ти, то ще дасть. Оце ж во­на i йде. Уже ж щось та бу­де, щось та бу­де! То­дi вже не Зiнько з неї пос­мiється, а во­на з Зiнька. "А що,- ска­же,- не вi­риш во­рож­кам, а от то­бi син!.."

Щоб ближ­че йти, Гаїнка пе­рес­ко­чи­ла че­рез плiт, тiльки на­мис­то бряз­ну­ло, i пiш­ла го­ро­да­ми й ле­ва­да­ми. За­ку­ва­ла зо­зу­ля.

- Зозуле-зозуле! Скiльки ме­нi год жи­ти? Зу­пи­ни­ла­ся i ста­ла лi­чи­ти. Зо­зу­ля на­ку­ва­ла п'ять, де­сять i ку­ва­ла да­лi, не пе­рес­та­ючи, аж до трид­ця­ти i трьох.

- Ой-ой-ой! Як ба­га­то! Це доб­ре! Бо на свi­тi гар­но жи­ти! А от тiй, ма­буть, не гар­но бу­ло, що з неї зо­зу­ля. Як-бо це во­но? Кня­зiв­на та за­ко­ха­ла­ся в ко­за­ка. А князь то­го не знав, бо як­би знав, то i в тем­ни­цю доч­ку зав­дав би…

Он зав­дав би у тем­ни­ченьку

Свою доч­ку-єди­ни­ченьку.

Дак во­ни зiй­дуться в гаю ни­щеч­ком та й си­дять там, цi­лу­ються-ми­лу­ються… То смi­ються, з за­ко­хан­няч­ка сво­го ра­дi­ючи, то пла­чуть, свою не­щас­ли­ву до­лю зга­ду­ючи. А са­мi та­кi - як со­неч­ко… А батько-князь iшов гаєм як чор­на хма­ра… Вже до­вi­дав­ся!.. А ко­зак, ли­ха не чу­ючи, до неї й ка­же: "Ти ж моя зо­зу­ленька!" - та й при­гор­нув. А князь як ки­неться ту­ди. "Будь же,- ка­же,- ти, прок­ля­та, на­вi­ки зо­зу­лею!" Дак во­на - пурх! - та й по­ле­тi­ла з рук у ко­за­ка… I лi­тає те­пер пташ­кою-си­ро­тою та й пла­че… Бо­же ж, не­щас­ли­ва до­ля! Чо­му про все пi­сень спi­ва­ють, а про це - нi? От як­би й про це пiс­ню спi­ва­ти!..

"Ой бо­же мiй! Що ж це я? - при­пи­ни­ла са­ма се­бе Гаїнка.- Чи не дур­на? Се­ред чу­жої ле­ва­ди стою й пiс­ню спi­ваю. Та й за­ба­ри­ла­ся як!.. Тре­ба бiг­ти мер­щiй!.."

Перебiгла ле­ва­ду, дос­ко­чи­ла до стру­моч­ка дзюр­кот­ли­во­го. Десь, ма­буть, хлоп­цi за­тяг­ли кла­доч­ку, що че­рез йо­го бу­ла. Гаїнка спи­ни­лась:

-  Як же ж i дзюр­чить ве­се­ло!.. Во­до-во­дич­ко свя­тенька! Ска­жи ме­нi, чи гар­но то­бi жи­ти в твоїй ха­тi пiд­зем­нiй? Оз­вись!.. Мов­чить, не ози­вається!.. Ма­буть, я грiш­на, що до ме­не во­да не го­во­рить.

Скинула че­ре­ви­ки й поб­ре­ла че­рез нег­ли­бо­ку, чис­ту, як сльоза, те­чiй­ку, що бiг­ла по­пiд вер­ба­ми ряс­ни­ми та осо­ко­ра­ми ви­со­ки­ми. Осо­ко­ри гор­до знi­ма­лись до не­ба, а, вер­би, на­хи­лив­ши­ся над по­точ­ком, сти­ха за­зи­ра­ли в йо­го.

- Хi, як ви­див­ля­ються в во­ду на свою вро­ду - мов дiв­ча­та… Гар­нi, гар­нi!.. Го­дi вже ви­див­ля­ти­ся! - оз­ва­ла­ся до їх Гаїнка, знов узу­ла­ся та й по­да­ла­ся да­лi.

Незабаром бу­ла вже зно­ву на ву­ли­цi. Он уже й ха­ту ба­би­ну Мок­ри­ни­ну вид­ко.

Ой! Що то во­на Гаїнцi ска­же? Га­разд, як доб­ре, а як же нi? А не­ми­ну­че, не­ми­ну­че тре­ба Зiнько­вi си­на! Бо як же вiн, бiд­ний, бу­де без по­мо­чi? Не­ми­ну­че!..

II. СПОКУСА Й ПРАЦЯ

Зiнько йшов до Грицька Мо­мо­та.

Звичайно то­ва­ри­шi зi­хо­ди­ли­ся в Зiнька, але тра­пи­ло­ся нес­по­дi­ва­не ли­хо: Грицько ви­бив со­бi но­гу i му­сив си­дi­ти до­ма. Це ста­ло­ся так: Па­нас та Iван Мо­мо­ти все нах­ва­ля­ли­ся заб­ра­ти жи­то з тiєї де­ся­ти­ни зем­лi, що за неї сва­ри­ли­ся з Грицьком. Од­на­че не пос­пi­ши­ли­ся цього зро­би­ти. Грицько­вi да­ло по­мiч то­ва­рист­во: Зiнько, Ва­сю­та, Кар­по та сам Грицько як за­хо­ди­лись учо­тирьох, то так i пе­ре­ле­тiв хлiб з по­ля на тiк до Грицька. Па­нас тiльки то­дi ог­ля­дiв­ся, як уже су­сi­дин хло­пець убiг у ха­ту та йо­му ска­зав. Вис­ко­чив з ха­ти, вхо­пив дрю­ка та ву­ли­цею до Грицько­во­го дво­ру. При­бiг, як ос­тан­нi во­зи вже до во­рiт пiд'їзди­ли. Став на во­ро­тях, пiд­няв ло­ма­ку:

- Назад! На­зад!.. У мiй двiр!.. Моє жи­то… Го­ло­ву роз­ва­лю!

Махає ло­ма­кою, що й справ­дi страш­но прис­ту­пи­ти. Поз­би­ра­ли­ся лю­ди, по­ча­ли йо­го вмов­ля­ти, а вiн од­но:

- Не пiд­ходь!.. Уб'ю!.. На га­муз пси­ну поб'ю, щоб i на свi­тi не смер­дiв!..

Кинувся з ло­ма­кою за Грицьком, а Грицько по­за во­за­ми; бi­га­ють круг во­зiв,- той не вте­че, а той не до­же­не. Ко­ли Грицько спiтк­нув­ся та й упав. Па­нас пiд­бiг, за­мах­нув­ся ло­ма­кою… Всi так i по­хо­ло­ли: от уб'є!.. На щас­тя, Ва­сю­та пiд­бiг зза­ду, вхо­пив Па­на­са та й зва­лив, а тут лю­ди нас­ко­чи­ли, вiд­ня­ли в нього дрю­ка, са­мо­го вiд­ве­ли геть. Вiн пру­чав­ся й ре­пе­ту­вав:

- Пустiть!.. Я їм го­ло­ви поз­ри­ваю!.. Пов­би­ваю!.. Пот­ро­щу!.. Пус­тiть!

Далi вже й сло­ва не мiг ска­за­ти, тiльки хар­чав. Зо злос­тi аж тру­сив­ся.

Тим ча­сом во­зи проїха­ли, лю­ди од­ве­ли Па­на­са до­до­му.

Дак ото, па­да­ючи, Грицько ви­бив со­бi но­гу, i дов­го во­на в нього бо­лi­ла - все не мiг хо­ди­ти.

Тим Зiнько йшов до йо­го.

Поминуло вже три мi­ся­цi, вiд­ко­ли за­ве­ла­ся су­пе­реч­ка за ту пе­ре­сельську зем­лю, а спра­ва ще й до­сi нi­як не розп­лу­та­ла­ся. За­раз же дру­го­го дня пiс­ля гро­мадської ра­ди Зiнько до­вi­дав­ся, що сам пи­сар хо­дить iз де­сят­ни­ком по ха­тах до та­ких письмен­них, що не бу­ли то­дi в гро­ма­дi, та й при­му­шує їх пiд­пи­су­ва­ти гро­мадську пос­та­но­ву. У во­лос­тi слу­жи­ло пи­сар­ча, що до­во­ди­лось якимсь ро­ди­чем Зiнько­вi i заз­на­ло ко­лись од йо­го, при ли­хiй го­ди­нi, доб­рої за­по­мо­ги. Вдяч­не пи­сар­ча спи­са­ло те­пер зад­ля Зiнька тую пос­та­но­ву i всi пiд­пи­си гро­ма­дян. Се­ред тих пiд­пи­сiв Зiнько знай­шов кiлька та­ких, що лю­ди тi не жи­ли на се­лi вже здав­на, а од­но­го вже й мерт­во­го… ще й за кiлькох письмен­них Ряб­чен­ко роз­пи­сав­ся, мов за не­письмен­них. Зiнько ба­чив, що це вже якесь кру­тiй­ст­во, але на­що йо­го зроб­ле­но - спер­шу не зро­зу­мiв. Не ро­зу­мiв i то­го, на­що за­мiс­то од­нiєї пос­та­но­ви на­пи­са­но аж три i зем­лю Де­ни­со­вi про­да­ва­но мов не всю враз, а якось част­ка­ми, i мов не в один день. Зiнько поїхав у го­род i ку­пив там со­бi книж­ку з за­ко­на­ми. Дов­го її гор­тав, шу­кав, ма­ло що роз­би­ра­ючи, але на­реш­тi та­ки до­шу­кав­ся, че­рез що так зро­би­ла во­лость. Тре­ба бу­ло, щоб аж двi тре­ти­ни всiєї гро­ма­ди зго­ди­ли­ся про­да­ти зем­лю, а ко­ли до двох тре­тин не ста­ва­ло, то й не вiльно про­да­ва­ти. Ото ж i поп­ри­пи­су­ва­но тих манд­ро­ва­них та мерт­во­го, щоб бiльше бу­ло лю­дей, а як не ста­ва­ло ще, то при­пи­са­ли й письмен­них - та­ких, що не хо­тi­ли роз­пи­су­ва­ти­ся,- за їх Ряб­чен­ко черк­нув, мов за не­письмен­них. Те­пер з пог­ля­ду пос­та­но­ва бу­ла за­кон­на, але це тiльки то­му, хто не знав, ко­го там по­пiд­пи­су­ва­но. А що на три час­ти­ни во­лость по­дi­ли­ла зем­лю, так i це бу­ла муд­ра шту­ка: як на ве­ли­кi гро­шi про­да­ти гро­мадської зем­лi, то тре­ба доз­во­лу аж до мi­нiст­ра з Пе­тер­бур­га, а як по­дi­ли­ти на три част­ки, дак ви­хо­ди­ла кож­на на ма­лi гро­шi, то й не тре­ба бу­ло по­си­ла­ти спра­ви да­лi гу­бер­нi. Пев­не, що Ко­па­ни­ця з то­ва­рист­вом не спо­дi­ва­ли­ся тут нi­якої за­чiп­ки, бо звер­ху все бу­ло га­разд, по за­ко­ну.

Додлубавшися до то­го всього, Зiнько роз­ка­зав про йо­го й то­ва­ри­шам. По­го­мо­нiв­ши, вра­ди­ли по­да­ти жа­ло­бу до на­чальни­ка i про все, як тре­ба, в тiй жа­ло­бi спи­са­ти. Як умi­ли, так i спи­са­ли. Зiнько сам од­вiз у го­род, сам i по­дав її на­чальни­ко­вi. Той роз­пи­тав­ся про все, ска­зав, що всю спра­ву роз­бе­ре, i зве­лiв Зiнько­вi з то­ва­ри­ша­ми си­дi­ти ти­хо й до­жи­да­ти­ся. Пiс­ля то­го то­ва­рист­во чу­ло, що стар­ши­ну кли­ка­но в го­род до на­чальни­ка, а Де­ни­са чи теж кли­ка­но, чи сам вiн їздив. Як i що там ро­би­ло­ся, Зiнько то­го нi­чо­го не знав, аж тро­хи зго­дом теє ж та­ки при­хильне пи­сар­ча ни­щеч­ком да­ло йо­му ко­пiю з па­пе­ру, що во­лость пос­ла­ла на­чальни­ко­вi про йо­го, про Зiнька. У па­пе­рi бу­ло на­пи­са­но, що Зiнько ба­ла­мут­ний чо­ло­вiк, що вiн чи­нить у гро­ма­дi вся­кий не­лад, пiд­бу­рює мо­ло­дiж повс­та­ти про­ти ста­теч­них лю­дей i раз у раз бун­тує на­род; на­чальства не по­ва­жає i нi­би­то час­то ка­же: "Нап­лю­вать ме­нi на ва­ше на­чальство!" "А оное не­ува­же­ние к на­чальству, ска­за­но бу­ло в па­пе­рi,- не только в ис­ка­за­нии вы­ше­упо­мя­ну­тых ру­га­тельств ока­зу­ет­ся, но да­же и в мно­гих дру­гих пос­туп­ках разв­рат­ных и соб­лаз­ни­тельных, о ко­то­рых да­же не­удоб­но и по­нос­но в слу­жеб­ном ре­пор­те вы­ра­жать. Ко­то­рая его жа­ло­ба на об­щест­вен­ный при­го­вор не от че­го, только от вы­ше­упо­мя­ну­той разв­рат­нос­ти и по­нос­нос­ти пос­туп­ков про­изош­ла".

Порадившись з то­ва­рист­вом, Зiнько на­ва­жив­ся поїха­ти прос­то до на­чальни­ка, щоб ви­яс­ни­ти всю спра­ву. На­чальник до­пус­тив до се­бе, та за­раз же по­чав на йо­го гри­ма­ти:

- Ты на­род бун­ту­ешь! Ты разв­рат­ни­ча­ешь! Те­бя под суд!

Кричав та­ки дов­генько i ба­га­то го­во­рив, а Зiнько все слу­хав. Як уто­мив­ся вже на­чальник, то­дi Зiнько й со­бi оз­вав­ся:

- Чи пiд суд, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе, то й пiд суд, аби бу­ло за що. А що ж, як, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе, пiд суд ме­не зав­дас­те, а ви­явиться, що то все брех­ню стар­ши­на на ме­не на­пи­сав?

- Як брех­ню? Як брех­ню? Вiн при­сяж­ний чо­ло­вiк, вiн не мо­же збре­хать!

- От же й чор­но­ву­сiвський стар­ши­на був при­сяж­ний чо­ло­вiк, а пi­шов на Си­бiр за пок­ра­де­нi гро­мадськi гро­шi,- вiд­ка­зав спо­кiй­но Зiнько.

- Що? Як? - скрик­нув був на­чальник, а то­дi за­раз iс­тих, од­вер­нув­ся й про­бу­бо­нiв: - Ну, то дру­ге дi­ло!..

- Та най­луч­че, ка­зав да­лi Зiнько,- про­шу, ва­ше ви­со­ко­ро­дiє,- зро­бiть слiдст­во. Не­хай усi ста­рi лю­ди, вся гро­ма­да ска­же, чи во­но то­му прав­да, що про ме­не на­пи­са­но. Не­хай до­ка­жуть, ко­ли й ко­му я що ка­зав або ро­бив по­га­не. То­дi й вид­но бу­де, чим я за­ви­но­ва­тiв.

Начальник по­ди­вив­ся на Зiнька, по­ду­мав…

- Ну, га­разд, ка­же,- от ско­ро у вас бу­ду - все зроб­лю.

I справ­дi, не­за­ба­ром приїхав. Зiб­рав гро­ма­ду i розпи­ту­вав про Зiнька: чи вiн бун­тує на­род i чим, i як вiн жи­ве, i що вiн за чо­ло­вiк. Ряб­чен­ко та Ма­ной­ло по­ча­ли бу­ли ла­яти Зiнька, але iн­шi за­раз же при­пи­ни­ли їх. Гро­ма­да са­ма по­чу­ва­ла, що роз­ми­ну­ла­ся з прав­дою, про­да­ючи Де­ни­со­вi зем­лю, що Зiнько був пра­вий, i їй бу­ло со­ром ще й ви­га­ду­ва­ти на чо­ло­вi­ка щось не­гар­не. Всi оз­ва­ли­ся за йо­го доб­ре, а Ряб­чен­ко з Ма­ной­лом хоч i ла­яли йо­го, та нi­яких по­га­них дiл Зiнько­вих не мог­ли по­ка­за­ти,- то так це й зос­та­ло­ся. Поїхав на­чальник, нi­чо­го Зiнько­вi не ска­зав­ши.

Нашi то­ва­ри­шi ду­ма­ли, що оце вже й спра­ва з зем­лею пi­де те­пер ку­ди тре­ба, аж нi. Не чуть iз го­ро­да нi­чо­го. Де­нис та стар­ши­на ще кiлька ра­зiв їзди­ли ту­ди,- уже ж не без то­го, що коїли все ли­хе та не­доб­ре та на свою руч на­вер­та­ли спра­ву. Але що са­ме во­ни ро­би­ли, Зiнько з то­ва­рист­вом не мiг до­вi­да­ти­ся. Ви­ди­мо тiльки, що пос­ту­па­ти­ся й гад­ки не ма­ли.

Зiнько йшов те­пер по­ма­лу ву­ли­цею i все мо­ро­чив со­бi го­ло­ву дум­ка­ми про те, що йо­го тут ро­би­ти. Ду­ма­ти бу­ло ко­ли, бо вiн пi­шов не прос­то до Грицька, а мав спер­шу зай­ти до сво­го ро­ди­ча пи­сар­ча­ти, роз­пи­та­ти­ся, чи не знає той чо­го но­во­го. Роз­пи­тав­ся, аж i той нi­чо­го, не вi­дає. Те­пер вер­тав­ся аж iз дру­го­го краю се­ла зно­ву на свою ву­ли­цю до Грицька.

Зненацька по­чув зда­ле­ка який­сь га­лас, спiв, му­зи­ки. Прис­лу­хавсь.

"Це ж, ма­буть, ве­сiл­ля Хо­мен­ко­ве",- по­ду­мав со­бi.

Пройшов ще тро­хи i по­ба­чив, що справ­дi ве­сiл­ля. В дво­рi й пiд дво­ром бу­ла си­ла на­ро­ду. Якi ди­ви­ли­ся, товп­ля­чись, якi си­дi­ли на призьбi пiд ха­тою. На призьбi ж си­дi­ли й троїстi му­зи­ки та й тя­ли з усiєї си­ли до тан­цю. Двi па­ри швид­ко ру­ша­ли­ся се­ред на­тов­пу - то во­ни тан­цю­ва­ли. За людьми Зiнько ба­чив тiльки їх го­ло­ви й пле­чi, але ось лю­ди розс­ту­пи­ли­ся чо­гось, i йо­му ста­ло вид­ко тан­цю­рiв. Се­рез їх вiн за­раз по­ба­чив ви­со­ку че­пур­ну пос­тать - то Ївга бу­ла, Грицько­ва жiн­ка. I во­на, по­вер­та­ючись, уг­ля­дi­ла йо­го i мов на мить спи­ни­ла­ся.

Чимало п'яних вий­шло з дво­ру i, то­ча­чись, поп­лен­та­лось ули­цею. Щоб об­ми­ну­ти їх, Зiнько звер­нув до знай­омо­го чо­ло­вi­ка в двiр: звiд­ти мож­на бу­ло прой­ти го­ро­дом аж на лу­ку, а лу­кою вий­ти або до своєї ха­ти, або хоч i прос­то на край се­ла, до Грицько­вої. В дво­рi зуст­рiв ха­зяїна i зат­ри­мав­ся з ним тро­хи, роз­мов­ля­ючи,- ще той про­вiв йо­го й че­рез свiй сад. Поп­ро­щав­ши­ся, пе­рес­ко­чив Зiнько че­рез плiт, стриб­нув на лу­ку та й пi­шов по­за го­ро­да­ми тро­хи вже про­топ­та­ною людськи­ми но­га­ми сте­жеч­кою.

Iшов за­мис­ле­ний, по­хи­лив­шись, не див­ля­чись навк­ру­ги. Ко­ли враз по­чув:

- Зiньку!

Глянув, зу­пи­нив­ши­ся, i по­ба­чив пе­ред се­бе Ївгу.

Кiлька верб, ви­рiс­ши над кри­нич­кою, ото­чив­ши її нав­ко­ло, чи­ни­ли з се­бе ма­ленький за­хис­ток, не­дос­туп­ний людсько­му око­вi з лу­ки. Че­рез цей за­хис­то­чок про­бi­га­ла стеж­ка, i на їй те­пер сто­яла пе­ред Зiньком Ївга. Її ви­со­ка струн­ка пос­тать, гар­но вбра­на, з пов­ною шиєю блис­ку­чо­го на­мис­та й ду­ка­чiв, миг­тi­ла яс­ни­ми кольора­ми на сi­ро-зе­ле­но­му вер­бо­во­му лис­тi. За­чер­во­нiв­шись од бi­гу, а пот­ро­ху й од чар­ки, сто­яла пе­ред їм уся рум'яна, ди­ха­ла швид­ко, аж тон­кi нiзд­рi роз­ди­ма­ли­ся i ви­со­ко зво­ди­ли­ся з-пiд розх­рис­та­ної кер­сет­ки гру­ди. Ве­ли­кi смi­ли­вi очi ди­ви­ли­ся ще смi­лi­ше, нiж зви­чай­но, своїм пал­ким зваб­ли­вим пог­ля­дом.

- Зiньку! - про­мо­ви­ла зно­ву, i Зiнько по­чув, мов йо­го про­няв той пог­ляд пе­ку­чий.

- Чого? - спи­тав­ся.

- Ой не пе­ре­дих­ну!.. Бiг­ла… по­ба­чи­ла, що ти сю­ди пi­шов… хо­тi­ла пе­рест­рi­ти…

- Хiба яке дi­ло є? - спи­тав Зiнько, по­чу­ва­ючи­ся нев­по­кiй­но…

- Дiло!.. Ой, є, ще й ве­ли­ке! - i во­на прис­ту­пи­ла до йо­го ще ближ­че. Хi­ба ти не ба­чиш, яке дi­ло? Хi­ба ти слi­пий?..- Во­на спи­ни­ла­ся на мить,- їй увiр­вав­ся го­лос.- Хi­ба не ба­чиш, що я за то­бою ги­ну?.. Що я… i день, i нiч те­бе пе­ред се­бе ба­чу!.. Твої очi, твої бро­ви ба­чу!..

Вона на­хи­ли­ла­ся до йо­го, ше­по­чу­чи тi сло­ва не­са­мо­ви­то­го за­па­лу, i вiд усього її мо­ло­до­го ду­жо­го тi­ла по­вiй­ну­ло на Зiнька тим пе­ку­чим за­па­лом.

I враз во­на об­хо­пи­ла йо­го за шию ру­кою i при­па­ла до йо­го грудьми, вся трем­тю­чи, i впи­ла­ся в йо­го ус­та своїми ус­та­ми. Вiн по­чув, що в йо­го ту­ма­нiє го­ло­ва… На мить… а то­дi, вхо­пив­ши її обо­ма ру­ка­ми за пле­чi, вiдш­товх­нув од се­бе, скрик­нув­ши:

- Ївго! чи ти не збо­же­во­лi­ла? У те­бе ж чо­ло­вiк!..

- Що ме­нi чо­ло­вiк?! Я йо­го не­на­ви­дю, я те­бе люб­лю! - i во­на знов прос­тяг­ла до йо­го ру­ки.

Але вiн ду­жим ру­хом од­хи­лив її на­бiк i об­ми­нув, про­мо­вив­ши:

- Грiх то­бi, Ївго, та­ке ка­за­ти! Не бу­де цього нi­ко­ли!

I пi­шов швид­ко, i вже був по­за вер­ба­ми на лу­цi. А во­на ди­ви­лась йо­му вслiд, вся трем­тя­чи, прос­тяг­ши до йо­го ру­ки.

- Зiньку! - скрик­ну­ла.- Вер­нись!

Вiн i не озир­нув­ся.

Вона пос­то­яла мить, мов спо­дi­ва­ючись iще, мов ду­ма­ючи, що, мо­же, й вер­неться. А то­дi стис­ну­ла ру­ки в ку­ла­ки i, сва­ря­чись на йо­го, скрик­ну­ла:

- Ну, стри­вай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стис­ну­ло гор­ло, пе­ре­пи­ни­ло мо­ву, i во­на як сто­яла, так i впа­ла на зем­лю i, при­тис­нув­ши ру­ки до гру­дей, за­ри­да­ла тяж­ко…

Стиснувши зу­би, не по­да­ва­ла го­ло­су, тiльки хли­па­ла, усiм тi­лом здри­га­ючись…

Врештi по­ча­ла за­ти­ха­ти, при­тих­ла…

Не од­но­го во­на лю­би­ла вже, та нi за од­ним не про­па­да­ла так, як за Зiньком.

От i не­дав­но - Ми­ки­та Тон­ко­но­жен­ко, яким гар­ним вiн їй зда­вав­ся, по­ки цього Зiнька не по­ба­чи­ла… А те­пер їй Ми­ки­та прос­вiт­ку не дає, пе­рей­має та на­га­дує ста­ре цi­лу­ван­ня, а її аж вер­не вiд йо­го…

Звикла до то­го, що на ко­го оком гля­не, той i її. А цей один не гля­нув на неї лас­ка­во, не при­хи­лив­ся нi­ко­ли до неї, i, мо­же, че­рез те й по­ко­ха­ла йо­го так, як ще нi­ко­го не ко­ха­ла.

Вже не впер­ше зай­має во­на йо­го пот­ро­ху, за­ки­дає йо­му сло­ва­ми, а вiн мов не ба­чить, мов не чує, мов не ро­зу­мiє!..

А сьогод­нi… Во­на са­ма не знає, як це ста­ло­ся… Во­на не мог­ла вдер­жа­ти­ся, її всю об­ня­ло бо­же­вiльне по­чу­ван­ня, жа­до­ба ки­ну­тись до йо­го i цi­лу­ва­ти… цi­лу­ва­ти!.. ско­ро по­ба­чи­ла йо­го там, на ву­ли­цi… I ось те­пер!..

Невже ж во­на йо­го при­ча­ру­ва­ла так, тая не­до­рос­ла Гаїнка, i вiн не ба­чить, що во­на, Ївга, кра­ща, че­пур­нi­ша за неї? Чи вiн боїться жiн­ки? Нi, вiн не з бо­яз­ких… То це лю­бить її так!..

Вона знов зас­тог­на­ла, стис­нув­ши зу­би…

Коли лю­бить, то що ж iз їм зро­биш!

Та нев­же ж так i по­ки­ну­ти? Та во­на ж про­па­де!

Коли не при­вер­ну­ла во­на йо­го своїми очи­ма, то при­вер­не чим iн­шим. Є ж зiл­ля… Пi­де до ба­би Мок­ри­ни - та їй дасть.. дасть та­ко­го, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i од­вер­не, а до неї, до Ївги, при­хи­лить. Бi­га­ти­ме вiн за нею так, як i всi iн­шi бi­га­ли… От то­дi вже не вi­дiпх­не так, як сьогод­нi вi­дiпх­нув! То­дi вже во­на по­па­нує над їм!..

I де­да­лi во­на ду­ма­ла, то все бiльше й бiльше зда­ва­ло­ся їй, що це доб­ре бу­де до ба­би Мок­ри­ни пi­ти. А що Зiнько бу­ває в їх у ха­тi, то лег­ко бу­де й да­ти йо­му - чи спи­ти, чи з'їсти.

Ця дум­ка роз­ва­жа­ла її.

Устала, обт­ру­си­ла­ся. То­дi пi­дiй­шла до кри­нич­ки i вми­ла­ся хо­лод­ною во­дою, щоб не зна­ти бу­ло слiз. Ще при­че­пу­ри­ла­ся тро­хи й пiш­ла. Ви­хо­дя­чи з верб, по­ба­чи­ла зда­ле­ка на лу­цi яко­гось чо­ло­вi­ка - iшов до­ро­гою. Зда­ло­ся, що Ряб­чен­ко. Бай­ду­же їй бу­ло до йо­го. Пе­рес­ко­чи­ла че­рез тин та й по­да­ла­ся iз­нов на ве­сiл­ля.

Зiнько прий­шов до Грицька, як уже всi поз­би­ра­ли­ся: Грицько ле­жав на по­лу з ви­би­тою но­гою, а на ла­вi си­дi­ли Кар­по та Ва­сю­та. По­ча­ли роз­мов­ля­ти за­раз же за Де­ни­со­ву спра­ву.

- А ба­чи­ли? - по­пи­тав Кар­по.- Де­нис уже оре пе­ре­сельську зем­лю.

- Невже?

- Сам ба­чив. То до­жи­давсь, бо­явсь, ма­буть, а те­пер уже зо­смi­ливсь.

- Це ж ви­хо­дить - вiн уже впев­нив­ся, що спра­ва на йо­го руч по­вер­неться,- ска­зав Зiнько.- Бо ко­ли б пев­ний не був, то не орав би нав­ман­ня.

- Ге-ге! Вiн те­пер, з'їздив­ши в го­род, так пiд­няв мор­ду, що й ко­чер­гою не дос­та­неш! - ска­зав Ва­сю­та.- Тiльки тре­ба йо­му на­зад її на­хи­ли­ти.

- Провчити їх тре­ба,- про­мо­вив Кар­по,- пров­чи­ти на­укою доб­рою, бо по­роз­со­ба­чу­ва­ли­ся без мi­ри, не­мов тi пси.

- Еге, пров­чиш їх! - од­ка­зав Грицько.- Ко­ли в їх отой кля­тий Ряб­чен­ко та­кий муд­рий на ви­гад­ки, що крiзь си­то й ре­ше­то прой­де.

- Ну, лю­ди­на! - крут­нув го­ло­вою Ва­сю­та.- Мав ви­лу­питься чорт, та пiв­нi зас­пi­ва­ли - вро­див­ся чо­ло­вiк. Так то­бi й риє, так то­бi й кру­тить, мов той ро­га­тий ан­ци­бо­лот у чор­то­риї.

- Васюто!..гарикнув Кар­по.

- Не бу­ду… їй-бо, не бу­ду!.. Хай йо­му вся­чи­на!.. Ва­сю­та за­мовк, сiв i по­чав кру­ти­ти бi­ля­во­го ву­си­ка.

- Кажи, Зiньку, ти що ду­маєш? - пи­тав­ся Грицько.

- Як на мою дум­ку, вiд­ка­зав Зiнько,- то пi­дож­де­мо до пок­ро­ви: у той день йо­му строк ви­хо­дить. Ко­ли то­дi не здасть зем­лi гро­ма­дi, то за­раз пош­ле­мо жа­ло­бу до гу­бер­на­то­ра.

- А як i гу­бер­на­тор нi­чо­го? - спи­тав Кар­по.

- Тодi да­лi… у са­нод!..- од­ка­зав Грицько.- Хоч до ца­ря!.. Не­хай Зiнько пи­ше!

Карпо, си­дя­чи кi­нець сто­ла i зi­пер­ши­ся на свою ко­ща­ву ру­ку ве­ли­ку, по­хи­тав го­ло­вою:

- Нi, не та­кої їм тре­ба на­уки, не та­кої!

- А якої ж?

- Кажiть i ро­бiть уже ви, а як вам не по­та­ла­нить, то­дi i я з своїм сло­вом се­ред вас оз­ву­ся.

Почали гур­том го­во­ри­ти про тую жа­ло­бу i та­ки до­го­во­ри­ли­ся, щоб спи­са­ти її й го­то­ву ма­ти, а за­раз пiс­ля пок­ро­ви, не га­ючись, i в гу­бер­ню.

По цiй роз­мо­вi оз­вав­ся Грицько:

- От що, брат­ця: по­зи­чив я в вас двад­цять кар­бо­ван­цiв… Спа­си­бi вам, що та­кi доб­рi, за­ря­ту­ва­ли ме­не ду­же!.. Те­пер я тро­хи за­ро­бив, тро­хи хлi­ба про­дав, то спро­мо­жен вам од­да­ти.

Витяг га­ман­ця, розш­морг­нув, до­був iз­звiд­ти два чер­вiн­цi i по­ло­жив бi­ля се­бе на по­лу.

- Вiзьмiть, спа­си­бi вам, бо сам не вста­ну!.. Вiзьми, Ва­сю­то!

Васюта взяв гро­шi.

- Е, бра­ти­ку! - скрик­нув. Так не го­диться! Ми то­бi да­ва­ли все та­ки­ми здо­ро­ви­ми та бi­ли­ми, та скiльки їх на­да­ва­ли!.. Що по­ки я до­нiс, так i по­пе­рек у ме­не за­ма­лим не лус­нув! А ти даєш тiльки двi ма­ленькi жов­тенькi кру­жа­лоч­ки! Я так не хо­чу.

- Бери, яке да­ють! - од­ка­зав Грицько смi­ючи­ся.

- Нi, не хо­чу!

- От же й я не хо­чу! - оз­вав­ся Зiнько.- Щось я на­ду­мав,- не знаю тiльки, чи до ла­ду бу­де моє сло­во. Нам те­пер не так уже су­туж­но на гро­шi; хлiб за­ро­див, то не бу­де­мо бi­ду­ва­ти. Ма­буть, мож­на бу­де нам так обiй­ти­ся, щоб не бра­ти за­раз оцих двад­ця­ти кар­бо­ван­цiв, а по­вер­ну­ти їх на од­ну доб­ру ду­же шту­ку.

- Ану-ну, на яку? - за­цi­ка­ви­ли­ся то­ва­ри­шi.

- От ви са­мi ба­чи­ли,- ка­зав да­лi Зiнько,- що цi гро­шi не по­га­не дi­ло зро­би­ли: i чо­ло­вi­ко­вi за­по­мог­ли, i да­ли йо­му спро­мож­нiсть, не бо­яв­ши­ся гли­таїв, за гро­мадську спра­ву обс­та­ти. Те­пер-то в нас нi­чо­го со­бi, зак­ри­ви­ли­ся ми на лю­дей,- ну, а, мо­же, так тра­питься, що нам на гро­шi бу­де су­туж­но i тре­ба бу­де по­мо­чi так са­ме, як от Грицько­вi тре­ба бу­ло. I доб­ра б рiч, ко­ли б зав­сiг­ди ми мог­ли в при­го­дi то­ва­ри­ше­вi по­со­би­ти, щоб вiн не йшов кла­ня­ти­ся гли­та­ям.

- Дак що? I по­со­би­мо, ко­ли бу­де на той час чим по­со­би­ти,- ска­зав Кар­по.

- Отож-то й то: ко­ли бу­де! А тре­ба, щоб зав­сiг­ди бу­ло, пов­сяк­час. Не­хай оцi гро­шi та до нас i не вер­та­ються, а бу­дуть у нас то­ва­риськи­ми грiш­ми. Ко­жен не­хай ки­не п'ять кар­бо­ван­цiв, i по­ло­жи­мо тi гро­шi в ка­су в го­ро­дi… Є там та­ка збе­ре­га­тельна ка­са, що як гро­шi в їй ле­жать, то й про­цент на їх iде. От i на цi гро­шi бу­де про­цент iти. А ско­ро ко­му з нас тре­ба бу­де якої за­по­мо­ги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки пот­ре­ба.

- I не­хай вiн той про­цент, що й ка­са, пла­тить: то­дi в нас гро­шей не мен­ша­ти­ме, а бiльша­ти­ме, по­ра­див Кар­по.- Як з про­цен­том, то чо­ло­вiк i гро­шi швид­ше вер­та­ти­ме.

-  Нi, вiд­по­вiв Зiнько,- мо­же, й не той, а тро­хи мен­ший.

Усiм ця ви­гад­ка ду­же впо­до­ба­лась. Грицько ска­зав, що й вiн прис­та­не до цього. За­раз у йо­го гро­шей не­ма, дак вiн про­сить Зiнька: не­хай пi­дож­де йо­му п'ять кар­бо­ван­цiв, а з тих де­сятьох, що вiн йо­му вер­нув, п'ять за­ло­жить за йо­го в ка­су. А Грицько, ско­ро розс­та­рається, за­раз йо­му вер­не. Зiнько прис­тав на те.

- Шкода тiльки, що ма­ло в нас гро­шей бу­де: тiльки двад­цять кар­бо­ван­цiв,- ска­зав Зiнько.

- Дак же не­ма з чо­го нам по­бiльше й да­ва­ти,- вiд­мо­вив Кар­по.

- Це так,- зго­див­ся Зiнько.- То тре­ба, щоб то­ва­ри­шiв у нас бiльше бу­ло.

-  О, дак у ме­не за­раз є та­кий то­ва­риш! - скрик­нув Ва­сю­та.- Гар­ний чо­ло­вiк, кра­щий за ме­не - ку­ди! Дмит­ро Ва­си­лен­ко - вiн ме­нi й ро­дич… та­кий со­бi: на­шо­го ко­ва­ля в пер­ших слю­сар. Та те дар­ма, а тiльки чо­ло­вiк гар­ний… i ото­го, що з хвос­том, не лю­бить iз­га­ду­ва­ти… (Ва­сю­та морг­нув на Кар­па). Вiн уже дав­но ме­не пи­тає, чи не пус­ка­ли б ми йо­го слу­ха­ти, як книж­ки чи­таємо, та я все за­бу­вав ска­за­ти, бо в ме­не та­ка дiр­ча­та го­ло­ва, як ста­ре ре­ше­то… I чи­та­ти про­сить щоб нав­чи­ти йо­го.

- А що ж,- про­мо­вив Кар­по.- Дмит­ро справ­дi чо­ло­вiк доб­рий,- вiн i в гро­ма­дi за нас був.

-  I я так ду­маю, що йо­го тре­ба прий­ня­ти,- зго­див­ся Зiнько.

- Вiн i до ка­си прис­та­не… От тiльки ска­жу, то й дасть п'ять кар­бо­ван­цiв,- упев­няв Ва­сю­та.

- А я чи­та­ти йо­го нав­чу,-ска­зав Зiнько.

- А хi­ба та­кий ста­рий нав­читься? - спи­тав Грицько.- Йо­му ж так, як i ме­нi, год трид­цять i п'ять, а мо', тро­хи й бiльше.

- А чо­му не нав­читься? Аби схо­тiв!

Грицько по­ду­мав тро­хи, а да­лi оз­вавсь нес­мi­ли­во:

- Дак, мо­же б, теє… мо­же б, i я? Мо­же б i ме­не ти, Зiньку, прий­няв та вже двох од­ра­зу б i вчив?

- I ду­же ра­дий! - зра­дiв Зiнько.- Бо тре­ба, щоб усi в на­шо­му то­ва­рист­вi бу­ли письмен­нi. То­дi не бу­де­мо тем­ни­ми стеж­ка­ми хо­ди­ти, а до­бу­ва­ти­ме­мо­ся со­бi шир­шо­го свi­ту та кра­щої до­лi.

Усiм чо­тирьом то­ва­ри­шам ста­ло якось ве­се­ло на сер­цi. Ра­дi­ли, що так гар­но скла­дається, i по­да­ва­ли один од­но­му сло­во не роз­лу­ча­ти­ся, щи­ро гур­том за кож­но­го обс­то­юва­ти i в гро­ма­дi зав­сiг­ди за прав­ду сто­яти. А гро­шi при­ру­чи­ли Зiнько­вi од­вез­ти в го­род та й по­ло­жи­ти в ка­су.

Тодi Грицько по­чав роз­ка­зу­ва­ти про свiй суд iз бра­та­ми - усе за тую не­щас­ну де­ся­ти­ну. Йо­го спра­ва по­вер­ну­ла­ся доб­ре. Па­нас по­зи­вав. Усiх трьох бра­тiв пок­ли­ка­но на суд. I стар­ши­на, й суд­дi ду­же на­хи­ля­ли­ся, щоб у Грицька зем­лю вi­дiб­ра­ти, бо їх Па­нас доб­ре по­пе­ре­ду мо­го­ри­чив. Дак що ж? Грицько ка­же їм: "Як при­су­ди­те заб­ра­ти в ме­не зем­лю - жа­лi­ти­мусь да­лi". Во­ни пок­ру­ти­лись-пок­ру­ти­лись та й ка­жуть: "Не мо­же­мо вас роз­су­ди­ти, iдiть до ви­щих!" А то во­ни роз­су­ди­ти мо­жуть, та тiльки не хо­чуть. Бо во­ни, з бра­тiв Грицько­вих та взяв­ши скуп, не хо­чуть Грицько­вi зем­лю при­су­ди­ти; а знов же, бо­яться й то­го, що вiн жа­лi­ти­меться да­лi, ко­ли во­ни бра­там її при­су­дять.

Цьому бу­ла прав­да, що Грицько ка­зав. Ко­па­ни­ця, зап­лу­тав­шись у спра­ву з Де­ни­со­вою зем­лею, не хо­тiв по­ки встря­ва­ти ще й у це дi­ло,- че­рез те хоч i взяв доб­ро­го ха­ба­ря вiд Мо­мо­тiв, а їм зем­лi не вiд­дав Грицько­вої. Мо­мо­ти стра­шен­но че­рез те роз­лю­ту­ва­ли­ся i на йо­го, i на Грицька.

- Таке те­пер на ме­не зло, що й го­дi! - роз­ка­зу­вав Грицько.

- Лютий рiд i не­ми­ло­серд­ний,- про­мо­вив Кар­по.

- Це та­кi, що зу­ба­ми на свi­тi жи­вуть,- до­то­чив Ва­сю­та.

- Що лю­тi, то так, про­мо­вив Зiнько,- а то та­ки ще й те тре­ба ска­за­ти: ду­же су­туж­но вже на зем­лю ста­ло. От лю­ди й сва­ряться за ко­жен клап­тик.

- Так су­туж­но, так су­туж­но, що ой-ой-ой, та й го­дi! I на­що тi й лю­ди пло­дяться? Уже б, здається, й го­дi! - ви­га­ду­вав Ва­сю­та.- А то, ма­буть, ско­ро ла­ни бу­дуть та­кi ку­ценькi, як за­ячий хвiст. Да­вай­те кра­ще чи­та­ти або­що, а то вже й на ме­не су­му наг­на­ли.

- Та нi, вже пiз­но, вiд­мо­вив Кар­по.

- Справдi-таки пiз­ненько,- зго­дивсь i Зiнько.- Не­хай уже в чет­вер - свя­то… Тiльки знаєте що, брат­ця? Тре­ба так, щоб не са­мi ми схо­ди­ли­ся чи­та­ти, а й жiн­ки на­шi. А то як у ме­не чи­та­ють, то моя жiн­ка слу­ха, а, ска­же­мо, Кар­по­вої Кат­рi вже й не­ма. А як у Кар­па чи­таємо, то моєї не­ма.

-  Ну, моя та­ка, що не пi­де!..- мах­нув ру­кою Грицько.

Зiнько зга­дав, що йо­му тра­пи­ло­ся з Ївгою сьогод­нi, i по­ду­мав со­бi, що й доб­ре, ко­ли не пi­де.

- Вони то­го й чи­тан­ня не ду­же роз­бе­руть, а ще ми раз у раз про гро­мадськi спра­ви про­мiж се­бе го­во­ри­мо,- не є то їх дi­ло! Жi­но­ча рiч ко­ло при­пiч­ка,- ка­зав Кар­по.

Вiн хоч мав жiн­ку ду­же гар­ну лю­ди­ну, та якось iз­гор­да на жi­но­ту ди­вив­ся i ка­зав, що в письмi свя­то­му на­пи­са­но, що з жi­нок уся­ке ли­хо встає, та ще й по­чи­нав про­ка­зу­ва­ти: "Ре­ку гор­чай­шу па­че смер­ти же­ну, бла­гiй пред ли­цем бо­жим iзи­меться от нея, а сог­рi­шая ят бу­дет от нея".

- Нехай i те слу­ха­ють! - вiд­ка­зав йо­му Зiнько.- Тре­ба й їм щось тя­ми­ти про гро­мадськi спра­ви.

- Та… не­хай!.. Бу­деш хо­ди­ти? - спи­тав Кар­по свою жiн­ку.

- А чо­му ж? Бу­ду, вiд­ка­за­ла та, по­чер­во­нiв­ши.

- Про ме­не!..

Вернувшися Зiнько то­го ве­чо­ра до­до­му, дов­го роз­ка­зу­вав Гаїнцi, що ро­би­ло­ся й ка­за­ло­ся на схо­ди­нах у Грицька. А Гаїнка роз­ка­за­ла йо­му свою но­ви­ну,- не про ба­бу Мот­ри­ну, нi,- про це во­на анi зга­да­ла. Ка­за­ла тiльки, що бу­ла в ма­те­рi i там при їй ста­ла­ся спiр­ка в дi­да До­ро­ша з си­ном, з Гаїнчи­ним батьком. Дiд на­вi­дав­ся до­до­му з па­сi­ки i са­ме на­го­див­ся на той час, як прий­шла зно­ву Мар­чи­ха, вже не са­ма, а з си­ном-па­руб­ком. По­ча­ла про­ха­ти, щоб Ос­тап вер­нув їй ту зем­лю, що заб­рав за по­зич­ки; ка­за­ли, що вип­ла­чу­ва­ти­муть йо­му гро­шi по­ма­лу, част­ка­ми. Ос­тап од­ка­зу­вав, що не вер­не, бо по­ви­нен був по­кiй­ний Мар­ко в строк зап­ла­ти­ти всi гро­шi, а ко­ли б не зап­ла­тив, то му­сить за те Мар­ко­ва зем­ля йо­му, Ос­та­по­вi, бу­ти,так у роз­пис­цi на­пи­са­но. Мар­ко не зап­ла­тив, то зем­ля те­пер йо­го, Ос­та­по­ва. Шко­да вже й го­во­ри­ти про це!

- А во­ни, бiд­нi, пла­чуть - сльози, як го­рох,- та аж у но­ги батько­вi па­да­ють, та про­сять, роз­ка­зу­ва­ла Гаїнка.- А батько тiльки вiд­вер­та­ються. А дi­дусь слу­ха­ли-слу­ха­ли, та як по­бi­жать у свою ха­ту, та за­раз i на­зад. "Не про­сiть йо­го! - крик­ну­ли.- На­те вам гро­шi, вiд­дай­те йо­му, а вiн не­хай вам вер­не роз­пис­ку!" Та й ки­ну­ли Мар­чи­сi в ру­ки гро­шi. Батько по­чер­во­нi­ли та: "Не мi­шай­тесь, та­ту,- це не ва­ше дi­ло!" То­дi дi­дусь блi­дi-блi­дi зро­би­ли­ся, як стi­на, та як зак­ри­чать: "Оддай, я то­бi ка­жу, од­дай! Бо я то­бi!.." Та й не до­ка­за­ли, тiльки так i зат­ру­си­ли­ся… Дак батько вий­ня­ли роз­пис­ку та й од­да­ли, а гро­шi заб­ра­ли… Мар­чи­ха з си­ном, пла­чу­чи, дя­ку­ють дi­ду­се­вi, хо­тi­ли ру­ку їм по­цi­лу­ва­ти, а дi­дусь тiльки мах­ну­ли: "Iдiть, лю­ди доб­рi, по­дя­куй­те бо­го­вi та об­ми­най­те цей двiр де­ся­тою ву­ли­цею, бо тут жи­вуть не лю­ди, а де­ри­лю­ди!.." Та й ви­бiг­ли з ха­ти, а за їми й Мар­чи­ха з си­ном… То­дi батько як за­хо­ди­ли­ся ла­яти дi­ду­ся!.. Гос­по­ди! I як то тяж­ко слу­ха­ти!.. Я мер­щiй утек­ла…

III. ВОРОЖI ЗАХОДИ

Яхрем Се­ме­но­вич Ряб­чен­ко, вер­та­ючи­ся в не­дi­лю з Чор­но­ву­са, iшов со­бi по­ма­лу лу­кою. Ди­вив­ся на сiльськi сад­ки й го­ро­ди, що збi­га­ли вiд хат униз до лу­ки, ди­вив­ся на ту ку­пу верб, що по­рос­ла над кри­нич­кою. I враз по­ба­чив, що з тих верб хтось швид­ко вий­шов. У Ряб­чен­ка бу­ли доб­рi очi: при­ди­вив­ши­ся, пiз­нав iз­да­ле­ка, що то Зiнько. Не зди­ву­вав­ся, бо там бу­ла стеж­ка i всi лю­ди з Си­ва­ше­во­го кут­ка час­то ту­дою хо­ди­ли, бо бу­ло ближ­че, нiж ву­ли­цею. Iшов да­лi, про своє мiз­ку­ючи, i знов, зго­дом уже, узд­рiв, що з тих же верб, тiльки вже з дру­го­го бо­ку, ви­хо­пи­лась мо­ло­ди­ця, пе­рест­риб­ну­ла че­рез тин на Дем­чен­кiв го­род та й по­да­лась уго­ру. Був те­пер уже ближ­че до верб i вiд­ра­зу пiз­нав, що то Ївга.

"А що ж то?- по­ду­мав.- Удвох там си­дi­ли, чи як? Уже ж нi­як, як уд­вох, бо я не ба­чив, щоб во­на йшла ту­ди пiс­ля йо­го. Ге-ге! Дак он во­но що! А я й не тудй-то, чо­го це наш пра­вед­ник до Грицька вча­щає, ще й гро­шей йо­му по­зи­чає! Аж во­но Гри­ци­ха!.."

Зрадiв Ряб­чен­ко. Та як же не зра­дi­ти, ко­ли ви­хо­ди­ло, що Зiнько зов­сiм не та­кий пра­вед­ний, як зда­ва­ло­ся, що вiн хо­ча i кри­чить про прав­ду, а сам ро­бить так, як i всi грiш­нi. Бач, де збi­га­ються! Ну, хi­ба ж не нап­рав­лю Ми­кит­ку Тон­ко­но­жен­ка з па­руб­ка­ми!.. Той уже йо­му дасть! Бо вiн сам до Ївги пiд­ла­буз­ню­вав­ся, а те­пер во­на йо­го зра­ди­ла. Стри­вай же ти, бра­ти­ку!..

А ку­ди ж цей бра­тик пi­шов? Пев­не, не до­до­му, бо свiй про­ву­лок про­ми­нув. Ма­буть, та­ки до Грицька. Бач, як муд­ро: з жiн­кою в од­но­му мiс­цi, а з чо­ло­вi­ком у дру­го­му. Ма­буть, там зiб­ра­ли­ся всi та знов якi ка­вер­зи ви­га­ду­ють. От як­би пос­лу­ха­ти їх так, щоб во­ни не зна­ли! Що во­ни там ви­муд­ро­ву­ють? Ну й кля­тий на­род! I чо­го в'язну­ти? Що цей пар­ши­вий Зiнько дак на шов­ко­вих по­душ­ках спав би, ко­ли б до їх прис­тав! Дак нi! Йо­му не то­го, йо­му чо­гось iн­шо­го за­ма­ну­ло­ся! Кун па­нiю з хар­па­ка­ми за­вiв, то­ва­рист­во все бiльшає. Скiльки кло­по­ту з пе­ре­сельською зем­лею на­ро­би­ли, гор­ло­па­ни iдольськi! Ну, тут iще так-сяк за­ра­ди­ли ли­хо­вi… дак що ж? По­жа­лiється ку­ди да­лi (i як це вiн i до­сi не до­га­дав­ся?), то й знов на­чу­вай­ся кло­по­ту. Та хi­ба це са­ме? Скрiзь уїдається! На­ма­гається, щоб двi­чi на рiк во­лость щи­та­ти! Як­би вiн iще сам був, то не так би шко­див, а то го­ре, що в їх гурт, i гля­ди, що. Цей гурт де­да­лi бiльша­ти­ме, на­би­ра­ти­меться си­ли. I, мо­же, ко­лись так iз­ро­биться, що й їм, Ряб­чен­ко­вi з то­ва­рист­вом, увiр­веться бас у гро­ма­дi. Не мож­на цього по­пус­ти­ти, нi­як не мож­на - тре­ба щось ро­би­ти.

Та що са­ме? Уже й ба­га­то вiн про це ро­зу­му­вав… та та­ки щод­ня ду­має!.. Ду­має, та нi­чо­го не ви­га­дає. Вiн ото при­ро­зу­мiв да­ти до­нос на Зiнька, що вiн i та­кий, i ся­кий. I лов­ко бу­ло б, дак ко­ли ж на­чальник, за­мiс­то щоб прос­то по­ня­ти то­му вi­ри, та за­хо­див­ся ще гро­ма­ду пи­та­ти. Ну, все й ляс­ну­ло!

Пiсля то­го був стар­ши­на в на­чальни­ка, дак що ж? "Я,- ка­же,- знаю, що ти справ­ний у ме­не стар­ши­на, а при­го­вор та­ки не по хвор­мi. Ко­ли б нiх­то не жа­лiв­ся, то я б i не знав, ко­го ти там по­на­пи­су­вав, так би во­но й пiш­ло, а як по­жа­лi­ли­ся, то не мо­жу ж я тiєї жа­ло­би за­таїти, бо во­ни ще й да­лi жа­лi­ти­муться". Стар­ши­на по­чав йо­му i те й се, що це жа­ло­ба - "пус­тяк уни­ма­нiя, бо то пи­сав та­кий ябед­ний i нес­то­ющий чо­ло­вiк ро­зу­рат­ний",- так що ж ти з ним зро­биш, ко­ли вiн ка­же, що гро­ма­да про йо­го, про Зiнька, не так оз­ва­ла­ся i нi­ко­то­ро­го до­ка­за­тельства не­ма? Ну, стар­ши­на та­ки до­га­дав­ся, що йо­му ска­за­ти. "Пож­дiть,- ка­же,- ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, ще тро­хи: ми вам до­ка­за­тельства про йо­го най­де­мо та­кi, що пер­вий сорт". - "А не бре­шеш?" - "Бу­ду ста­раться з усiєї си­ли, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє".- "Ну, гля­ди ж: iще тро­хи пi­дож­ду, а там уже як знаєш!"

Добре ска­зав стар­ши­на, та та­ки ж тре­ба й справ­дi тiї до­ка­за­тельства ви­шу­ка­ти. Що б же йо­го ви­мiз­ку­ва­ти? Як­би так, що про­ти на­чальства щось ро­бив або ка­зав! Дак свiд­кiв же тре­ба бу­де… а во­ни бач якi: всi га­ла­су­ва­ли, а як тре­ба, то й по­хо­ва­ли­ся в гро­ма­дi!..

Ех, як­би їх про­мiж се­бе пос­ва­ри­ти, то б най­кра­ще бу­ло! То­дi б їх гурт роз­бив­ся i роз­лiз­ли­ся б во­ни, як ру­дi ми­шi. То­дi про­па­ла їх си­ла, бо во­ни по­ти страш­нi, по­ки в гур­тi, а кож­но­го по­один­цi з'їсти лег­ко - ого-го! По­рiз­ни­ти їх, ка­торж­них!.. Та чим? Яко­го спо­со­бу доб­ра­ти?

Iшов Ряб­чен­ко вже ву­ли­цею i про­хо­див проз ха­ту своєї ро­дич­ки, ба­би Мок­ри­ни-зна­хар­ки. Са­ме як вiн її про­ми­нав, iз ха­ти вий­шла мо­ло­дич­ка, а за нею, вип­ро­вод­жа­ючи її, ба­ба Мок­ри­на. До­ве­ла її до во­рiт, поп­ро­ща­ли­ся, ба­ба вер­ну­ла­ся зно­ву у ха­ту, а Гаїнка,- бо це во­на бу­ла,- пiш­ла ву­ли­цею.

"Чого це во­на до ба­би Мок­ри­ни хо­дить? - ду­мав Ряб­чен­ко.- Пев­не, якесь во­ро­жiн­ня або­що. Ой, хит­ра ця ба­ба Мок­ри­на!.. Так умiє ви­ду­ри­ти гро­ши­ки! Та за що во­на в цiєї ви­ду­рює? Що во­на їй бре­ше?"

Рябченко ду­мав про це так со­бi - от-бо ду­ма­ло­ся. Вiд­ра­зу спи­нив­ся. Якась надз­ви­чай­на дум­ка стрельну­ла йо­му до го­ло­ви. Та нев­же? А що, як­би справ­дi? От би шту­ка бу­ла! То­дi Зiнько пев­не пос­ва­рив­ся б iз Грицьком. Оце вже бу­ла б у їх у гур­тi од­на свар­ка, то ще й не ма­ленька. А там i дру­гу мож­на б при­ту­ли­ти… хоч би i та­ку ж са­му… Нi, про це тре­ба по­мiр­ку­ва­ти, гар­ненько по­мiр­ку­ва­ти!..

Вiн пi­шов ве­се­лий, ус­мi­ха­ючись, а днiв че­рез кiлька вве­че­рi пiз­но зас­ту­кав у вi­кон­це до ба­би Мок­ри­ни.

- А вiд­чи­нiть, ба­бо!

Баба вже ла­го­ди­лась ля­га­ти, та, за­чув­ши Ях­ре­мiв го­лос, за­раз пус­ти­ла.

- Здоровi бу­ли, ба­бо!

- Здоров, син­ку, здо­ров! Сi­дай у ме­не!

- Як ся маєте, ба­бо?

- От, як там! Ста­ро­му - аби день до ве­чо­ра: од­нак ско­ро вми­ра­ти.

- Ну, ви, ба­бо, ще та­кi, що хоч i за­мiж!

Баба зас­мi­яла­ся ве­ли­ким ро­том, пов­ним де­бе­лих жов­тих зу­бiв. Во­на хоч i ста­ра бу­ла, та ще кре­мез­на i нi­ко­ли не вжи­ва­ла нi­яких тих лi­кiв, що са­ма на­дi­ля­ла їми лю­дей.

- А я до вас, ба­бо, за дi­лом.

- Скажеш, син­ку.

- Хочете за­ро­би­ти кар­бо­ван­ця?

- От, чо­му б не хо­тi­ти?

- Да я вас пи­та­ти­му, а ви ме­нi ка­жiть. Як­що прий­деться до дi­ла, дак то­дi я вам i ска­жу, як за­ро­би­ти.

- Питай, син­ку; що мож­на, дак i ска­жу, а чо­го бог не ве­лить, дак ви­ба­чай. Бо в ме­не так бу­ває, що що мож­на, а що то й грiх ка­за­ти.

- Знаю, знаю, ба­бо… Та це не грiх… Ану: чо­го хо­дить до вас Гаїнка Зiнько­ва?

Баба гля­ну­ла на Ряб­чен­ка ней­мо­вiр­ним пог­ля­дом.

- А то­бi чо­го до Зiнько­вої Гаїнки? - спи­та­ла­ся.

- От! Я ка­зав, що я пи­та­ти­му, а ви вiд­ка­зуй­те, а те­пер ви са­мi пи­таєтесь! Ме­нi до Зiнько­вої Гаїнки нi­чо­го не тре­ба, а тiльки кор­тить зна­ти, чо­го во­на хо­дить. Чи не то­го, щоб до се­бе Зiнька при­вер­ну­ти? Ба­ба зас­мi­яла­ся:

- Нi, не то­го, їй цього не тре­ба. Ко­ли за цим хто й хо­дить, дак не во­на.

- Дак це до вас Ївга за цим хо­дить?

- Ти вже й знаєш! - гост­ро гля­ну­ла на нього ба­ба.

- Я ба­га­то де­чо­го знаю… Дак хо­дить?

- Була.

- Хiба Зiнько до неї не при­вер­тається?

- Каже, що нi.

- Хм… А я ду­мав, що во­ни вже теє… Ну, та дар­ма! А чи знаєте ви, ба­бо, що во­ни зi­хо­дяться на лу­цi, у вер­бах над кри­нич­кою?

- Нi, не знаю.

- Дак я вам це ка­жу.

- А на­що ме­нi йо­го зна­ти?

- А ко­ли до вас Гаїнка прий­де зно­ву?

- Завтра вве­че­рi я їй зве­лi­ла прий­ти.

- Дак ви їй роз­ка­же­те про те, що у вер­бах над кри­нич­кою… Про те, що до вас Ївга при­хо­ди­ла, ви нi їй, i нi­ко­му нi­чо­го не ка­жiть, а про вер­би доб­ре роз­ка­жiть - так, щоб во­на по­ба­чи­ла, що Зiнько зов­сiм при­лип до Ївги.

- Ну?

- Ну, то й ма­ти­ме­те за це кар­бо­ван­ця.

- А то­бi на­що це?

- От, ба­бо: ви та­кi ста­рi, а ще пос­та­рi­ти хо­че­те! Так ме­нi тре­ба! За це ма­ти­ме­те кар­бо­ван­ця - йо­го вам тре­ба.

- Гаразд, син­ку.

- Ну, а не чу­ли про Гаїнку: во­на са­ма нi до ко­го не на­хи­ляє? До Ва­сю­ти там чи ще до ко­го?

- Нi, не чу­ла… Що не чу­ла, то не чу­ла,- не бу­ду й грi­ши­ти, нi!..

Баба аж го­ло­вою зак­ру­ти­ла, так не хо­тi­ла грi­ши­ти.

- Ну, дак по­чуй­те те­пер, що Ва­сю­та до Гаїнки лип­не, а во­на до йо­го. Як би так iз­ро­би­ти, щоб про це Зiнько до­вi­дав­ся? Га, ба­бо?

Вiн при­щу­лив од­но око та й пог­ля­дав на ба­бу, хит­ро всмi­ха­ючись.

- Та во­но… не знаю, чи не грiх тiльки во­но бу­де…- ва­га­ла­ся пра­вед­на ба­ба Мок­ри­на.

- Нi, ба­бо, який же там грiх? Це ж ви не са­мi ви­га­да­ли, це ж ви од лю­дей по­чу­ли!.. А тре­ба ж чо­ло­вi­ко­вi зна­ти, що йо­го жiн­ка робить… а жiн­цi так са­ме про чо­ло­вi­ка тре­ба зна­ти…

- Та во­но… та тiльки…

- Усе грiх? Та я вам дам аще й дру­го­го кар­бо­ван­ця, то ви за йо­го свi­чок до церк­ви ку­пи­те, то й од­мо­ли­те грiх.

- Хiба що так! - зго­ди­ла­ва­ся ба­ба Мок­ри­на.

- От i доб­ре! Тiльки це так тре­ба зро­би­ти, ба­бо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд од­нiєї лю­ди­ни про це чу­ли, а щоб скрiзь про це лю­ди го­мо­нi­ли… щоб пус­ти­ти лу­ну по всьому се­лу…

- Знаю вже, знаю!

- От як та лу­на й до ме­не до­ко­титься, то за­раз вам i при­не­су два кар­бо­ван­цi.

- А не оду­риш??

- Нi.

- Забожись!

- Побий ме­не хрест!

- Коли доб­ре зроб­лю, так ку­пиш над­ви­ще вiд пла­ти ще й чор­ний пла­ток у яр­мар­ку на Пок­ро­ву?

- Схотiлося плат­ка. От таки пi­дуть ба­ба за­мiж! Та вже не­ма що ро­би­ти - куп­лю.

- А ко­ли ку­пиш, то й ус­ке бу­де, чо­го хо­чеш.

Веселий пi­шов Ряб­чен­ко вiд ба­би Мок­ри­ни. Та, був­ши вiн чо­ло­вiк обач­ний, за­зирк­нув ще й до За­хар­ка. Той здо­ро­во зне­ма­гав на пох­мiл­ля, не мiг i го­ло­ви звес­ти го­ро­па­ха. Був сам у ха­тi.

- А хо­чеш, За­хар­ку, пох­ме­ли­ти­ся?

- Ой!..

Рябченко дав йо­му зло­та. Той так був i мет­нув­ся з ха­ти.

- Стривай, не бi­жи! Спер­шу пос­лу­хай, що я ска­жу!

Наказав йо­му те, що й ба­бi Мок­ри­нi, i по­мi­нив­ся, ко­ли доб­ре спра­виться, ще на пiвк­вар­ти да­ти. Цей був де­шев­ший за ба­бу.

Усмiхаючись, iшов Ряб­чен­кко до­до­му й ду­мав со­бi: "Ну-ну, по­ба­чи­мо, лю­бе­сенькi, як то ви те­пер лад­на­ти­ме­те".

Другого дня вве­че­рi Гаїнка при­бiг­ла зно­ву до ба­би Мок­ри­ни: ма­ла їй ба­ба зва­ри­ти зiл­ля, дак прий­шла заб­ра­ти.

- На ж то­бi, доч­ко, ка­за­за­ла ба­ба,- оце зiл­ля та пий йо­го щод­ня по пiв­ча­рочкв­ки нат­ще­сер­це вран­цi, то во­но й по­со­бить. По­со­бить не­ми­ну­че, аби те­бе чо­ло­вiк лю­бив.

- О, вiн ме­не лю­бить, ба­бу­сенько! Так лю­бить!

- I доб­ре, доч­ко, ко­ли лю­бить,- ка­за­ла ба­ба, за­вiр­чу­ючи в па­пi­рець якесь зiл­ля i не див­ля­чись на Гаїнку.- I доб­ре, ко­ли лю­бить! Я са­ма так ду­маю, що все те брех­нi, що по се­лу про йо­го пле­щуть.

- По се­лу пле­щуть? - спи­та­ла, ди­ву­ючи­ся, Гаїнка.- А що ж там про йо­го по се­лу пле­щуть?

- А хi­ба ти й не чу­ла?

- Нiчогiсiнько!

- Так, так, доч­ко… Це прав­да, що ко­му тре­ба най­пер­шо­му зна­ти, дак той зви­чай­но ос­тан­нiй до­вi­дається… Ох, бi­до­лаш­на ти моя пта­шеч­ко!

Баба вже за­гор­ну­ла свiй вер­чи­чок, сi­ла на ла­ву i, пiд­пер­ши го­ло­ву ру­кою, сум­но по­ки­ва­ла над бi­до­лаш­ною Гаїнчи­ною до­лею.

- Та ну-бо, ка­жiть уже, ба­бо, що там та­ке! - аж скрик­ну­ла Гаїнка.

- Ох, не пос­пi­шай­сь, моя ди­ти­но, не пос­пi­шай­сь! - ка­за­ла ба­ба з ме­дом та з ма­ком со­ло­деньким го­ло­соч­ком,- бо, мо­же, про та­ке до­вi­даєшся, що й зна­ти йо­го не схо­тi­ла б, хай би во­но со­бi йшло на оче­ре­та та на бо­ло­та! Хай би во­но ка­ме­нем на дно в гли­бо­ку во­ду сi­ло!..

- Бабо!..- бла­га­ла Гаїнка, при­тис­нув­ши ру­че­ня­та до гру­дей.

- Та не знаю вже, як i ка­за­ти… Тро­хи во­но й нi­яко­во… Ну, та вже я те­бе, доч­ко, так люб­лю, що ти та­ка до ста­рих лю­дей увiч­ли­ва та при­ят­на, вiд те­бе не вта­юся… Хi­ба ж ти не чу­ла, моя бi­до­ла­шеч­ко, моя гор­лич­ко си­ве­сенька, хi­ба ж то­бi нiх­то не ка­зав, моє сер­де­нят­ко, що твiй чо­ло­вiк та до Ївги хо­дить?

- До Ївги?! Що це ви, ба­бо? Та то вiн до Грицька хо­дить - чи­та­ють во­ни там та роз­мов­ля­ють.

- Так, так, доч­ко: i чи­та­ють во­ни, i роз­мов­ля­ють, i го­во­рить вiн, що до Грицька, а там Ївга йо­му так на шию й вис­не.

- Неправда ж бо! Неп­рав­да!.. Все це брех­ня!.. Я знаю, вiн не лю­бить Ївги! Вiн сам ме­нi ка­зав це!

Гаїнка го­во­ри­ла це гнiв­но, дра­ту­ючись. Ба­ба i со­бi ви­га­да­ла об­ра­зи­ти­ся:

- Оце так, доч­ко!.. Спа­си­бi то­бi!.. Ме­нi, ста­рiй, та брех­ню зав­да­ла! Шос­тий де­ся­ток до­жи­ваю, зро­ду ме­нi й ста­рi лю­ди та­ко­го не ка­за­ли, а тут до­ве­ло­ся вiд ди­ти­ни по­чу­ти! Я їй як доб­рiй, лю­бив­ши її, а во­на!..

Гаїнцi ста­ло со­ром, що во­на так на ста­ру крик­ну­ла. Чер­во­нi­ючи, про­мо­ви­ла:

- Нi-бо, ба­бу­сю… Я ж не ка­жу то­го… То ж я не про вас, я про лю­дей… що то лю­ди брех­нi по­ви­га­ду­ва­ли…

- А як­би це брех­нi бу­ли, то я б то­бi цього й не ка­за­ла,- нав­ча­ла ба­ба Мок­ри­на до­кiр­ли­вим та по­важ­ним го­ло­сом.- Ба­ба Мок­ри­на знає, що брех­ня, а що - нi. Вiд ба­би Мок­ри­ни нi з чим не схо­ваєшся; во­на, й не ба­чив­ши, все знає. I з цим твiй Зiнько не схо­вав­ся. Вiн то­бi ка­же, що не лю­бить Ївги, ото ж на те й ка­же, щоб луч­че те­бе ду­ри­ти, щоб ти й не по­ду­ма­ла… А ти йо­му вi­ри не йми, ти пильнуй са­ма: як на йо­го Ївга пог­ля­дає, а вiн на Ївгу… Та й при­див­ляй­ся, чи вiн та­кий до те­бе й до­сi, як був, чи нi… От що!.. То­дi й по­ба­чиш, чи ба­ба Мок­ри­на прав­ду ка­за­ла, чи нi…

- Ох, ба­бу­сенько! Та не мо­жу ж я то­му вi­ри по­ня­ти!..

Бiдолашна не ска­за­ла, а якось аж зас­тог­на­ла. А ба­ба пра­ви­ла своє:

- От ти ка­жеш, що во­ни до Грицька чи­та­ти та роз­мов­ля­ти зби­ра­ються. А во­но Зiнько з Ївгою на лу­цi, у вер­бах бi­ля кри­ни­цi, зi­хо­дяться… Там їх лю­ди ба­чи­ли, як во­ни вiд­тi­ля по­роз­бi­га­ли­ся…

IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як неп­ри­том­на ви­хо­ди­ла Гаїнка вiд зна­хар­ки. Все в неї в ду­шi, в го­ло­вi пу­та­ло­ся. Во­на не вi­ри­ла, не мог­ла то­му вi­ри йня­ти, бо во­на йо­му, Зiнько­вi, йня­ла вi­ру без мi­ри, без краю… I сам би її зра­див? I вiн би го­во­рив лас­ка­вi сло­ва, а сам би не­на­ви­дiв i до iн­шої дум­кою ли­нув? I вiн би за­зи­рав їй у вi­чi, а йо­му б зо­рi­ли iн­шi, чу­жi очi? I вiн би об­нi­мав її, i вiн би цi­лу­вав її, а сам би про iн­шу, про iн­шу ду­мав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не мо­же бу­ти!.. Бо… бо… не мо­же!.. Бо як так, то як же йо­го й жи­ти?.. Нi! нi!.. Во­на то­му не йме вi­ри, то все брех­ня, гид­ка брех­ня!..

Не йме вi­ри…

А чо­го ж не­ма їй спо­кою? Чо­го цi дум­ки не по­ки­да­ють її, пе­чуть?

I так по­ду­ма­ти: ба­ба Мок­ри­на не бре­ху­ха, та й з якої ж би ре­чi во­на ста­ла їй, Гаїнцi, бре­ха­ти? На­що їй це? До чо­го їй во­но? Не з пальця ж i во­на вис­са­ла те, що ка­за­ла! Щось же во­но та є, ко­ли вже й лю­ди за­го­мо­нi­ли… Та й ба­ба Мок­ри­на: це ж прав­да, що во­на знає та­ке, чо­го й не ба­чи­ла… Хi­ба ж во­на не зна­хар­ка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильну­ва­ти? Хi­ба Зiнько не та­кий до неї, як був? Щоп­рав­да, вiн те­пер зак­ло­по­та­ний, сум­ний ча­сом, дак то ж че­рез гро­мадськi спра­ви…

Через гро­мадськi спра­ви… А що, як нi? А що, як вiн сум­ний, зак­ло­по­та­ний че­рез те, що жи­ве з нею, а ду­має про Ївгу? I ду­має, чо­го ця Гаїнка ра­нi­ше не вмер­ла,- то­дi б я з Ївгою од­ру­живсь?

I во­на по­чу­ла, як од цiєї дум­ки об­ня­ло її мов ог­нем усю, та­ким страш­ним пе­ку­чим ог­нем, що тро­хи не зак­ри­ча­ла. Нi, нi! Не тре­ба про це ду­ма­ти,- так страш­но!

Але як Зiнько то­го дня пi­шов до Ва­сю­ти, то во­на по­ду­ма­ла: "А що, як не до Ва­сю­ти вiн пi­шов, а до…"

I не стя­ми­лась, як ви­бiг­ла з ха­ти та з дво­ру та шви­денько на край ули­цi до Грицько­вої ха­ти. Убiг­ла у двiр, за­зир­ну­ла в вiк­но: Грицько з Ївгою до­ма, Зiнька не­ма. Мер­щiй то­дi на­зад! Ой бо­же! Га­разд, що ще нiх­то не по­ба­чив її.

Сiла до­ма вдвох iз ма­тiр'ю ши­ти. Чи ши­ла, чи не ши­ла…

- Мамо, я во­ди при­не­су пi­ду!

- Та в нас же є во­да.

- Та там тро­хи, я ще при­не­су.

Схопилася, та з ха­ти, та за вiд­ра i опи­ни­лась на ву­ли­цi.

Чи не дур­на ж во­на? Чо­го це во­на вис­ко­чи­ла? З вiд­ра­ми зно­ву бу­де до Грицько­вої ха­ти бiг­ти, чи що? От, во­на зов­сiм сте­ря­ла­ся, та й го­дi, за ци­ми дум­ка­ми. Тре­ба хоч во­ди справ­дi наб­ра­ти.

Чи наб­ра­ла во­ди, чи не наб­ра­ла,- на те не ду­же ди­ви­лась, а ди­ви­лась уз­довж ули­цi, чи не йде Зiнько i вiд­кi­ля: чи вiд Грицька, чи вiд Ва­сю­ти.

Коли справ­дi йде - i вiд Ва­сю­ти!

Скочила мер­щiй у ха­ту, а як увiй­шов… Ой, яка ж во­на йо­му ра­да бу­ла! Ой, яка ж то все брех­ня, що ба­ба роз­ка­зу­ва­ла! При Зiнько­вих очах Гаїнка так доб­ре це ро­зу­мi­ла! I во­на ще­бе­та­ла до нього щас­ли­вим ще­бе­тан­ням, смi­ялась так, мов­би то був i смiх i плач, i ди­ви­ла­ся в йо­го доб­рi, яс­нi, прав­ди­вi очi, що нi­ко­ли не ду­ри­ли!.. На йо­го лю­бi ус­та, що нi­ко­ли не ка­за­ли їй неп­рав­ди!..

Поминуло два-три днi. За цей час чут­ка про Зiнька та Ївгу та ра­зом i про Гаїнку з Ва­сю­тою ши­ро­ко роз­ко­ти­ла­ся по се­лу. Ку­ма­сi плес­ка­ли язи­ка­ми, аж од­ляс­ки по всiх ули­цях пiш­ли.

Микитi Тон­ко­но­жен­ко­вi сам Ряб­чен­ко про те роз­ка­зав. Ну й лю­ту­вав же па­ру­бок! Та й як же не лю­ту­ва­ти? Йо­му ще з вес­ни ду­же впа­ла в око Гаїнка. Вiн уже й на ву­ли­цi її зай­ма­ти хо­тiв, i по са­ду в Си­ва­шiв уно­чi ла­зив, дум­ка та­ка: а мо­же, Гаїнку са­му зас­ту­кає. Де там! Нi­чо­го не по­со­би­ло­ся! Не по­ки­да­ючи ду­мок про Гаїнку, за­че­пив­ся з го­ря за Ївгу. Ну, ця та­ка, що дов­го не туп­цяв­ся, са­ма слiд­ком бi­га­ла. Все лi­то з нею прокуй­ов­див, аж тут на то­бi: по­ча­ла вiд йо­го тi­ка­ти! Вiн спер­шу й не ту­ди-то - чо­го во­но, аж те­пер уже ба­чить, що тут Зiнько став на за­ва­дi. Що ж це во­но та­ке? Ївгу в нього Зiнько вiд­бив, а Гаїнку Ва­сю­та… Ах же во­ни хам­ле­ти! Ну! Хi­ба вже вiн цього Зiнька не по­па­де ко­лись у ру­ки! Дасть вiн йо­му доб­рої мат­лан­ки! Та й Ва­сю­тi!

А з Гаїнкою де­да­лi бу­ло гiр­ше. Пiш­ла до своєї под­ру­ги, Кат­рi Кар­по­вої.

- Що це ти, Гаїнко, мов iз­мар­нi­ла? Чи не хво­ра?

- Нi… я зду­жаю…

- Дак чо­го ж ти та­ка? Щось то­бi є.

- Нi… нi… ме­нi нi­чо­го… я… Та й зап­ла­ка­ла!.. Аж Кат­ря пе­ре­ля­ка­лась, ки­ну­лась до неї, об­ня­ла, при­гор­ну­ла, як ма­лу ди­ти­ну.

- Що це ти, бо­ронь бо­же?! Чо­го це ти?

- Я… я… я не знаю…- ка­за­ла, хли­па­ючи, Гаїнка.- Про Зiнька…

- Що про Зiнька?

Помалу-малу ви­пи­та­ла в неї Кат­ря все. По­ча­ла її то­дi вмов­ля­ти:

- Не вiр то­му, Гаїнко! То все брех­нi, то хтось нав­мис­не ви­га­дує, щоб вас пос­ва­ри­ти. Твiй Зiнько так те­бе лю­бить, що вiн би й слi­до­чок твiй про­мi­тав. Та вiн же та­кий щи­рий,- вiн би те­бе не ду­рив.

Тi сло­ва мов сцi­лю­щою й жи­ву­щою во­дою кро­пи­ли бi­до­лаш­не Гаїнчи­не сер­це. Слу­ха­ла во­на рiв­ний Кат­рин го­лос лас­ка­вий, i їй ста­ва­ло лег­ше, лег­ше.

- От, лю­дям зазд­ро, що ви гар­но жи­ве­те,- ну й пле­щуть. Я це знаю. Ме­нi раз так бу­ло, що й про Кар­па мо­го наб­ре­ха­но… За­пек­ло й ме­нi в сер­це. Аж по­тiм i ви­яви­лось, що брех­ня… Дак я те­пер знаю вже… Не вiр то­му!

I Кат­ря, тро­хи стар­ша i зав­сiг­ди по­важ­нi­ша за Гаїнку, гла­ди­ла її по об­лич­чю, а Гаїнка, мов ди­ти­на, ту­ли­ла­ся до неї.

- Скажи, сест­ри­це, - пи­та­ла­ся, за­зи­ра­ючи в ти­хi очi Кат­ри­нi,- ска­жи, ти нi­чо­го не по­мi­ча­ла?

- Та нi­чо­гi­сiнько! От, яка ти ней­мо­вiр­на!.. Ну, хо­чеш: я дог­ля­да­ти­мусь, пильну­ва­ти­му їх обох,- от по­ба­чиш, що нi­чо­гi­сiнько не бу­де.

Веселiша вер­ну­ла­ся Гаїнка вiд Кат­рi до­до­му, ве­се­лi­ша й да­лi бу­ла. Та не дов­го.

Зустрiла во­на свою ку­му Вус­тю. Бу­ли тiльки вдвох, i Вус­тя за­раз i пос­пi­ши­лась роз­ка­за­ти їй те, що й ба­ба Мок­ри­на. (Во­на чу­ла ще й про Ва­сю­ту, та про те роз­ка­зу­ва­ла ко­му iн­шо­му.) Гаїнка роз­сер­ди­лась i до­ко­ри­ла ку­мi, що та ка­же дур­ни­цi. Од­на­че її знов ура­зи­ло те сло­во:

- Не вi­риш? Дак пильнуй са­ма, при­див­ляй­сь!

Що во­на пильну­ва­ти­ме, до чо­го во­на при­див­ля­ти­меться, ко­ли вiн усiм-усiм та­кi­сiнький, як i був?

Та як по­вер­ну­лась до­до­му, то весь той упо­кiй, що на­дих­ну­ла їй Кат­ря своїм сло­вом, мов роз­вi­яв­ся десь, а стра­шен­на тур­бо­та знов об­ня­ла її, тру­си­ла, мов про­пас­ни­ця.

А Зiнько тим ча­сом пi­шов до во­лос­тi - по­нiс по­дать. Iду­чи, зуст­рiв ро­ди­ча, дi­да Кор­нiя Гра­бен­ка,- i той ту­ди йде. Пiш­ли вку­пi, роз­ба­ла­ка­лись.

- А що це, Зiньку, я чув, про тво­го при­яте­ля Ва­сю­ту го­во­рять? - ска­зав дiд.

- А що там го­во­рять?

- Вiн у те­бе як, вiр­ний при­ятель? Ти йо­го доб­ре знаєш?

- А доб­ре; па­ру­бок гар­ний ду­же, чес­ний, пу­тя­щий.

- Ну, то й га­разд! - ска­зав дiд Кор­нiй.- Я че­рез те, бач, пи­та­юся, що лю­ди по­ча­ли за йо­го вся­кi дур­ни­цi плес­ка­ти.

- Ет, лю­ди як лю­ди: усе щось i змис­лять! - мах­нув ру­кою Зiнько.- Що ж там? - по­пи­тав, хо­тiв­ши та­ки зна­ти, бо пев­ний був, що це вже Де­ни­со­вi по­ли­га­чi щось iз­но­ву ви­муд­ру­ва­ли.

- Та та­ке, що тро­хи нi­яко­во й ка­за­ти… Го­во­рять, що вiн до твоєї жiн­ки стеж­ку топ­че.

- От, чорт зна яка пад­люш­на брех­ня! - обу­рив­ся Зiнько.

- Та й я так ду­маю, що це брех­ня,по щи­рос­тi ска­зав дiд, ну, а од­на­че пе­рес­те­рег­ти хо­тiв, бо вже про це по се­лу ба­би пле­щуть. Пев­не - брех­ня; ну, а все-та­ки ти на­кинь там ко­ли-не-ко­ли оком, бо ка­жуть, що на­чеб­то десь i по­ба­че­но їх уд­вох… Хто ози­рається, той не кається.

Зiнько вер­тав­ся до­до­му, зов­сiм не ду­ма­ючи про цю роз­мо­ву… цеб­то ду­мав, але зов­сiм не так: вiн Ва­сю­тi й Гаїнцi вi­рив зов­сiм, та не мiг до­ро­зу­му­ва­ти­ся, з чо­го пiш­ли цi брех­нi. Од­на­че, прий­шов­ши до­до­му та по­ба­чив­ши Гаїнку, тро­хи зди­ву­вав­ся, що во­на якась… на­че їй щось не теє…

А Гаїнка й со­бi ди­ви­ла­ся на Зiнька й ду­ма­ла:

"Такого я йо­го ще нi­ко­ли не ба­чи­ла… Щось у йо­го пог­ляд який­сь… не­пев­ний… Та нев­же ж? Ой бо­же! Нi, нi!.."

I знов та страш­на дум­ка об­ня­ла її вог­нем.

Полягавши во­ни вве­че­рi спа­ти, нi­як не мог­ли роз­ба­ла­ка­ти­ся. То, бу­ло, не го­во­рять зве­чо­ра хi­ба вже як ду­же по­том­ле­нi - в жни­ва або­що,- все, бу­ло, як поч­нуть, то од­не од­но­го аж спи­няє, що вже тре­ба спа­ти, а те­пер - ле­жить кож­не со­бi мовч­ки… I кож­не ду­має: "Чо­го це так по­пе­ре­ду не бу­ло?.."

Врештi Гаїнка оз­ва­ла­ся:

- А що ти сьогод­нi в во­лос­тi чув?

- Та так… нi­чо­го… од­дав гро­шi та й вер­нув­ся.

- А у Ва­сю­ти не був?

- Нi! А чо­го б я мав у йо­го бу­ти?

- Та хi­ба ж я знаю?.. Таж у вас усе спра­ви… Та й дав­но вже в йо­го не був…

- Давно? А вчо­ра?

- Чи то пак: вiн у нас дав­но не був.

- А хi­ба ж як я до йо­го пi­ду, дак то вiн у нас бу­де?

- Та… ну… мо­же, прий­де…

- А на­що то­бi той Ва­сю­та?

- Да так… вiн та­кий гар­ний, ве­се­лий, ба­ла­ку­чий… Гаїнка, зап­лу­тав­ши­ся з тим Ва­сю­тою, пле­ла, аби плес­ти, а Зiнько ду­мав: "Чо­го це во­на так йо­го вих­ва­ляє?"

I до­дав уго­лос, аби не мов­ча­ти:

- Прийде ко­лись…

Гаїнка по­мов­ча­ла, а то­дi оз­ва­ла­ся нес­мi­ли­во:

- А до Грицька ти час­то хо­диш!..

- Ще й час­тi­ше хо­ди­ти­му, бо тре­ба ж учи­ти йо­го чи­та­ти… А завт­ра вве­че­рi вдвох пi­де­мо - чи­тан­ня гур­то­ве бу­де.

Ця вiд­по­вiдь за­пек­ла ко­ло сер­ця Гаїнцi. Хо­тi­ла щось ска­за­ти - i не змог­ла. Ле­жа­ла, зцi­пив­ши зу­би, i мов­ча­ла. Уда­ва­ла, не­мов спить. Зiнько й со­бi ле­жав ти­хо. Дов­го не спа­ли обоєкож­не за своїми дум­ка­ми.

Другого дня Гаїнка не ма­ла спо­кою з са­мi­сiнько­го ран­ку. Ко­ло од­но­го так i кру­тяться, так i плу­та­ються в неї дум­ки: все ко­ло то­го ве­чо­ра, що Зiнько пi­де до Ївги… чи то - до Грицька… За ти­ми дум­ка­ми не мог­ла нi­чо­го ро­би­ти. По­ча­ла по­ра­ти­ся ко­ло пе­чi, дров по­ло­жи­ла, а пiд­па­ли­ти за­бу­ла; гор­щик у пiч за­су­ває, а дро­ва не го­рять. Аж ма­ти пос­мi­ялась:

- Оце дак так! Но­ва мо­да: щоб не то­пив­ши зва­ри­ти.

Узяла гор­щик ви­ми­ти, а пе­ред очи­ма - Ївга вдвох iз Зiньком у вер­бах над кри­нич­кою… Зат­ру­си­лась уся, гор­щик з рук - гуп! та й розс­ко­чив­ся.

- Ой, шко­да гор­щи­ка! - по­жал­ку­ва­ла ма­ти, а Гаїнка сто­яла над че­реп­ка­ми й не зна­ла, що їй ро­би­ти…

Так-сяк пос­тав­ля­ла, що тре­ба, в пiч. Узя­ла мис­ку, щоб зми­ти пшо­но, на­си­па­ла йо­го ту­ди, ста­ла на­ли­ва­ти во­ди, а Ївга ка­же: "Здо­ров, Зiньку!.." Мис­ку до­до­лу - во­да по­ли­лась, пшо­но з че­реп­ка­ми роз­ко­чи­лось.

- Та що це то­бi, доч­ко? - мет­ну­лась до неї ма­ти.- Чи ти хво­ра, чи що? Ой, яка ти блi­да!..

- Я нi­чо­го, ма­мо… ме­нi нi­чо­го… То так чо­гось ру­ки зат­ру­си­ли­ся…

Сама сто­яла як бiль бi­ла.

- Оце ли­хо! - бiд­ка­лась ма­ти.- Хоч би Зiнько швид­ше вер­тав­ся!

- Нi, нi, ма­моч­ко! Не ка­жiть йо­му нi­чо­го-нi­чо­го!.. Це я так… це дар­ма!.. Я здо­ро­вi­сiнька… Я за­раз по­ра­ти­мусь… Тiльки не ка­жiть нi­чо­го Зiнько­вi!..

I справ­дi за­хо­ди­лась уд­вох iз ма­тiр'ю по­ра­ти­ся i так-сяк на­ва­ри­ла обi­да­ти. Зiнько­вi ма­ти нi­чо­го не ска­за­ла, але са­ма все при­див­ля­ла­ся до не­вiст­ки. Та сил­ку­ва­ла­ся не по­яви­ти пе­ред Зiньком нi­чо­го, на­вiть уда­ва­ла, нi­би їсть за обi­дом, хоч i в гу­бу не йшло. Але вве­че­рi, як прий­шов час iти до Грицька на чи­тан­ня, по­чу­ла­ся, що не мо­же йти, що не змо­же ввiй­ти в ту ха­ту, гля­ну­ти на Ївгу… не здо­лiє ви­си­дi­ти там… Од­мог­ла­ся тим, що бо­лить го­ло­ва, i ли­ши­ла­ся вдо­ма. Зiнько пi­шов сам, а Гаїнка ду­ма­ла: "Там Кат­ря бу­де… Во­на пильну­ва­ти­ме… Во­на ме­нi ска­же…"

Поки Гаїнка бу­ла в ха­тi з ма­тiр'ю, во­на сил­ку­ва­лась нi­чо­го не ви­яв­ля­ти. А вже як спа­ти пiш­ла!..

Вона з Зiньком спа­ла ок­ре­мо в про­тив­нiй ха­тi. Гаїнка так лю­би­ла цю хат­ку, чис­тенько-че­пур­ненько поп­ри­ма­зу­ва­ну, з квiт­ка­ми й го­лу­ба­ми, по­мальова­ни­ми си­нiм та чер­во­ним на бi­ло­му ко­ми­нi, з па­пе­ро­ви­ми квiт­ка­ми, з порт­ре­та­ми та ма­люн­ка­ми по стi­нах, з ма­ленькою ша­фою на книж­ки та з лiж­ком Зiнько­во­го роб­ли­ва, з ста­ри­ми ли­по­ви­ми ла­ва­ми. Так бу­ло ти­хо, та гар­но, та лю­бо, як у вi­ноч­ку, в цiй ха­ти­нi, в цьому гнiз­деч­ку, де во­на вдвох iз Зiньком вор­ку­ва­ла!.. А те­пер!..

Яке во­но все пох­му­ре, неп­ри­вiт­не, не­гар­не, мов i стi­ни на неї па­да­ють. Якi ве­ли­кi дов­гi дi­ди пос­та­ва­ли по кут­ках,- аж страш­но. Як неп­ри­хильне на­вис ко­мин,- мов i пiч гнi­вається. I бо­ги так пох­му­ро не­на­че пог­ля­да­ють з бож­ни­ка своїми ви­раз­ни­ми бi­лас­ти­ми очи­ма. Не хо­че, не хо­че во­на нi­чо­го цього, не хо­че на йо­го й ди­ви­тись!..

Погасила мер­щiй лам­пу, щоб i не ба­чи­ти. Си­дi­ла, зi­пер­шись на стiл, у тем­ря­вi.

Нащо їй це все, ко­ли вiн її не лю­бить, ко­ли вiн пi­шов до тiєї!..

Вона ж - як го­луб­ка по­ки­ну­та… Нi­ку­ди їй i по­ли­ну­ти: нi до ба­тенька, нi до ма­тiн­ки, бо не вер­нуть во­ни дру­жи­ноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мi­ри дов­го!..

А мо­же ж… це все й брех­ня? А во­на на йо­го та­ке ви­га­дує!.. На свою дру­жи­ну!.. Це ж грiх!.. Тре­ба не по­ту­ра­ти сер­це­вi!.. Во­на ля­же, спа­ти­ме…

Лягла справ­дi, зап­лю­щи­ла очi, сил­ку­ва­ла­ся не ду­ма­ти про це, сил­ку­ва­ла­ся зас­ну­ти... Та не мог­ла. Все дос­лу­ха­лась, чи не йде.

Заторохтить ми­ша в сi­нях, а во­на вже ду­має, що вiн за клям­ку бе­реться. I дух при­таїть, дос­лу­хається… Нi, не вiн!..

Хтось ули­цею йде. Оце, пев­не, вiн. При­чу­вається до хо­ди: туп-туп-туп… Ось про­ти ха­ти… Ну, ну,- за­вер­тай у во­ро­та!.. Уже бе­реться за во­ро­та… Нi, пiш­ло!.. Пiш­ло да­лi!..

Чи не в вiк­но хтось сту­кає?.. Зiр­ва­лась, по­бiг­ла, вiд­су­ну­ла вi­кон­це.

- Зiньку, це ти? - по­пи­та­ла сти­ха.

Не чуть нi­ко­го, нiх­то не ози­вається.

Вернулася на лiж­ко.

Ой бо­же! Як же вiн дов­го!..

Ось вiн уже йде… Ще нi­чо­го не чуть, та тре­ба ж тро­хи пi­дож­да­ти, по­ки пi­дiй­де ближ­че. Ко­ли за­раз прий­де - дак не хо­дить до Ївги, а ко­ли не прий­де… Це во­на так за­га­да­ла.

Лежала, вдив­ля­ючи­ся ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма в тем­ря­ву, i вся тру­си­ла­ся, мов з про­пас­ни­цi. Нi­чо­го вже не ду­ма­ла, тiльки слу­ха­ла… Слу­ха­ла й тру­си­ла­ся…

Скрiзь бу­ло ти­хо. Вiн не йде.

Тодi пiд­ня­ла ру­ки вго­ру, за­ло­ми­ла їх, i во­ни впа­ли за го­ло­ву на по­душ­ку. Страш­на без­на­дiя нi­ма стис­ну­ла їй ду­шу… Ду­ша хо­ло­дi­ла, зас­ти­га­ла, як крап­ля на мо­ро­зi, вми­ра­ла…

I враз по­чу­ла, що Зiнько вiд­су­ває клю­чем сi­неш­нi две­рi. Ки­ну­ла­ся на лiж­ко­вi, пiд­ве­лась - i впа­ла зно­ву, при­чаїла­ся, за­таївши й ду­ха.

Зiнько ввiй­шов у ха­ту ти­хо, ски­нув чу­мар­ку, роз­зув­ся й лiг.

- Ти ще не спиш, Гаїнко?

- Нi…

- Я за­ба­рив­ся, сер­денько… За­чи­та­ли­ся… А в те­бе й до­сi го­ло­ва бо­лить?

- Нi, вже нi­чо­го…

- Я й Грицька вчив… Вiн страх бе­реться до на­уки.

Почувала, що му­сить щось ска­за­ти, вiд­по­вiс­ти на цi сло­ва, та не мог­ла ро­зiмк­ну­ти ус­та. Од­на­че пе­ре­мог­ла­ся:

- Добре, що бе­реться…

А ду­ма­ла iн­ше: "Якби вiн i до­вi­ку не брав­ся!" Од­на­че не ска­за­ла цього, тiльки про­мо­ви­ла:

- Коли хо­че нав­чи­ти­ся, так чом же вiн не хо­дить до те­бе, а ти до йо­го?

Напружувалася з усiєї си­ли, щоб не трем­тi­ти, щоб го­во­ри­ти спо­кiй­но, а во­но та­ки по­ду­жу­ва­ло i раз у раз стру­шу­ва­ло, мов страш­ною тряс­цею.

- Соромляється при чу­жих,- од­ка­зав Зiнько,- го­во­рить, що йо­му луч­че до­ма. Та й но­га ж у йо­го ще бо­лить, не мож­на хо­ди­ти.

- А жiн­ки… хi­ба не со­ром­ляється?..

- Нi.

- Коли ж ви вчи­ли­ся? Як ще всi не пос­хо­ди­лись?

- Еге ж.

- А Кат­ря бу­ла?

- Була.

- А во­на… тут си­дить, як ви… вчи­те­ся?

- Хто, Кат­ря?

- Нi, та, Грицько­ва…

-  Як ко­ли: бу­ває й нi.

Зiнько по­ду­мав про Ївгу. Пiс­ля тiєї по­дiї в вер­бах йо­му не хо­тi­ло­ся до Грицька й хо­ди­ти, щоб з нею не стрi­ва­ти­ся, та не мож­на бу­ло. Од­на­че зо­на са­ма по­ча­ла йо­го об­ми­на­ти, не ди­ви­лась йо­му в вi­чi. Вiн ду­мав, що по­ка­ялась, не зна­ючи, що во­на до­би­рає спо­со­бу, як йо­му зiл­ля да­ти.

- Не люб­лю я її! - ска­зав вiн до Гаїнки.

- А чом не лю­биш?

- Бо в'язне до ме­не.

Гаїнку мов iм­пе­том пiд­ки­ну­ло, але во­на за­раз же при­му­си­ла се­бе зно­ву ляг­ти й спи­та­ла­ся:

- Як то в'язне?

- Тепер, оцi днi, ска­за­ти - нi. А то дак бу­ла шту­ка…

I вiн по щи­рос­тi роз­ка­зав Гаїнцi всю по­дiю в вер­бах.

- Я вже так на­ва­жив­ся,- ка­зав да­лi Зiнько,- як бу­де чiп­ля­ти­ся, то хоч i Грицько­вi ска­жу… Чи, мо­же, кра­ще йо­му, бi­до­ла­сi, вже не ка­за­ти та­ко­го? Як ти по­ра­диш, сер­денько?

I враз Зiнько по­чув, як ма­ленькi ру­ки вхо­пи­ли йо­го, по­ча­ли тяг­ти, тор­са­ти, сми­ка­ти.

- Ой Зi­неч­ку, який же ти лю­бий!.. Ой, як со­неч­ко ж!..

I во­на стис­ка­ла йо­го, при­гор­та­ла, цi­лу­ва­ла.

- Ой, сер­це моє! Ой, дру­жи­нонька моя вiр­ная!

- Гаїнко, го­лу­боч­ко! Яка ти гар­на!

- Я по­га­на! Я нiк­чем­на! Я ли­ха! Ти - як со­неч­ко пра­вед­не, як бар­вi­но­чок зе­ле­не­сенький, а я як… як… як хма­ра чор­на!..

- За що ти так се­бе лаєш?

- Менi на­ка­за­но, що ти хо­диш до Ївги, а я…

- А ти по­вi­ри­ла?

- Не по­вi­ри­ла, тiльки… тiльки сум­но бу­ло, страш­но, як у тем­нiй пуст­цi са­мiй… Нi, я тро­шеч­ки, трi­сi-трi­сю­нi по­вi­ри­ла - як на ма­чи­ноч­ку дрiб­ню­ню!.. Ой, прос­ти ж ме­не, моє до­ро­ге, моє щи­ре, єди­не сер­денько!..

- Ну, дак я ж то­бi ска­жу, що й ме­нi про те­бе на­ка­за­но.

Вона так i схо­пи­ла­ся:

- Про ме­не?! Про ме­не?!

- Що до те­бе Ва­сю­та стеж­ку топ­че.

- Васюта?.. Ха-ха-ха!..

- Цить, дур­не, а то ма­ти по­чу­ють.

Гаїнка ре­го­та­ла так ду­же, що й справ­дi ма­ти мог­ла по­чу­ти, хоч i в дру­гiй ха­тi.

- Ой, не вци­тю!.. Ва­сю­та!.. Ха-ха-ха!..

Ледве вти­шив її.

- А ти ж по­вi­рив?

- Чи я ж дур­ний?

- От бач! От бач! - по­ча­ла во­на сту­ка­ти се­бе ку­лач­ком у го­ло­ву.- А ця го­ло­ва дур­на як пень, бо по­вi­ри­ла!.. По­вi­ри­ла!..

Забрав її ру­ки, щоб не би­ла се­бе:

- Це ж, Гаїнко, хтось нас пос­ва­ри­ти хо­че. Хто то­бi ка­зав?

Розпиталися. Зiнько по­ду­мав…

- Гляди, що тут дум­ка бу­ла не са­мих нас пос­ва­ри­ти, а й усе на­ше то­ва­рист­во про­мiж се­бе… Стри­вай, стри­вай. А ти ж чо­го бу­ла в ба­би Мок­ри­ни?

От так ус­ко­чи­ла! Ой, як­би те­пер бу­ла не нiч - де б во­на то­дi очi по­дi­ла?

Пригорнулась, при­ту­ли­ла­ся до йо­го, знi­тив­шись, як ко­ше­нят­ко.

- Я… я… я хо­тi­ла… я ду­ма­ла…

I вреш­тi приз­на­ла­ся цiл­ком. Зiнько й смi­яв­ся, й сер­див­ся. Ви­чи­тав їй доб­ре.

- Ну, хi­ба ж ти не ба­чиш, що ця ба­ба бре­ху­ха? От же на­ка­за­ла то­бi про Ївгу.

- Е, дак що? То во­на на­ка­за­ла, що вiд лю­дей чу­ла, а в хво­ро­бах во­на та­ки зна…

Довго во­ни не спа­ли.

Другого дня вран­цi Гаїнка про­ки­ну­лась пер­ша. Ти­хо, як пта­шеч­ка, ско­чи­ла з лiж­ка й ста­ла по­се­ред ха­ти.

Сонце би­ло зо­ло­тим про­мiн­ням прос­то в вiк­но i ося­ва­ло-всю свiт­ли­цю: бо­ги iз бож­ни­ка лас­ка­во й при­хильно всмi­ха­ли­ся до Гаїнки, ус­мi­хав­ся i дiд Шев­чен­ко з-пiд сму­ше­вої шап­ки, i стi­ни, i ко­мин, i ла­ви - все бли­ща­ло в зо­ло­то­му про­мiн­нi i смi­яло­ся до неї при­вiт­но, гар­но… А во­на сто­яла се­ред то­го про­мiн­ня, роз­чер­во­нiв­ши­ся пiс­ля сну, з про­ме­нис­ти­ми очи­ма, i їй бу­ло ра­дiс­но, ве­се­ло, яс­но - так яс­но, як там, на то­му бла­кит­но­му не­бi, де гра­ло те про­мiн­ня зо­ло­те­сеньке, теп­ле­сеньке…

- Зiньку! Вста­вай! Ми зас­па­ли…

Мати аж ура­зи­ла­ся, по­ба­чив­ши Гаїнку: вчо­ра бу­ла хво­ра, як бiль бi­ла, а сьогод­нi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…

Пiсля снi­дан­ня Гаїнка са­ма вiд­да­ла Зiнько­вi пляш­ку з зiл­лям, а вiн йо­го ви­лив i пляш­ку по­бив, їй бу­ло та­ки трош­ки жал­ко: а мо­же б, по­со­би­ло?

Тодi по­бiг­ла до Кат­рi. Ус­ко­чи­ла в ха­ту як шу­ря-бу­ря.

- Здорова, сест­рич­ко!

- Здорова! - вiд­ка­за­ла Кат­ря, сто­ячи з за­су­ка­ни­ми ру­ка­ва­ми бi­ля пе­чi.

- Питай ме­не - чо­го я до те­бе при­бiг­ла!

- Хiба не знаю? До­вi­да­ти­ся, чи не дог­ля­дi­лась чо­го. Ну, дак ска­жу, що я й при­див­ля­ла­ся, я й прис­лу­ха­ла­ся,- нi­чо­го не­ма, все брех­ня.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­ла­ся Гаїнка на всю ха­ту, аж ди­ти­на в ко­лис­цi жах­ну­ла­ся, та й Кат­ря зди­ву­ва­ла­ся:

- Чого це ти?

- От i не вга­да­ла! Уже ме­нi не тре­ба то­го при­див­лян­ня та прис­лу­хан­ня… Ха-ха-ха!

- Та чо­го ж ти смiєшся?

- Бо ме­нi i ве­се­ло, й чуд­но… Ой!..

Ухопила Кат­рю за стан ру­кою i пок­рут­ну­ла її по ха­тi так, що в тiєї аж спiд­ни­ця за­ма­яла.

- Чи ти при­суст­вен­на? - смi­яла­ся вже й Кат­ря, пру­ча­ючись.- Ка­жи вже, що там є!

Гаїнка роз­ка­за­ла їй про все… i про Ва­сю­ту.

Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Ва­сю­тою та­ки хо­ди­ли по се­лу ще де­який час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чу­ли їх, на­вiть не зна­ли про те. На щас­тя, й до Грицька во­но не до­бiг­ло: у ха­ту до йо­го нiх­то з тим не зва­жив­ся пi­ти, а сам вiн ще тiльки по дво­ру ди­бав, а нi­ку­ди не хо­див, бо но­га й до­сi бо­лi­ла. По­ма­лу-ма­лу й за­тих­ло все.

Хоч i ба­ба Мок­ри­на, i п'яни­ця За­хар­ко не дур­но взя­ли вiд Ряб­чен­ка свою пла­ту, та йо­го гро­шi, ви­ди­мо, про­па­да­ли нi за ца­по­ву ду­шу. Вiн це ба­чив, лю­ту­вав i все ду­мав, ду­мав, ви­мiз­ко­ву­ючи якiсь но­вi хвиг­лi…

А Зiнько­ве то­ва­рист­во тим ча­сом тро­хи по­бiльша­ло: став ту­ди хо­ди­ти Дмит­ро Ва­си­лен­ко.

V. БРАТИ

Панас Мо­мот стра­шен­но лю­ту­вав. Як на йо­го дум­ку, то це бу­ла неп­ро­щен­на крив­да, що Грицько заб­рав со­бi ту де­ся­ти­ну зем­лi. Грицько був стар­ший, батько йо­го вiд­дi­лив пер­шо­го, вiд­дав йо­му все, що тре­ба, а те, що зос­та­ло­ся ще в батька, по­вин­но цiл­ком, усе на­ле­жа­ти йо­му, Па­на­со­вi, та мен­шо­му бра­то­вi Iва­но­вi. Во­ни жи­ли при батько­вi, дог­ля­ну­ли йо­го смер­тi, во­ни й по­вин­нi бу­ли по­дi­ли­ти про­мiж се­бе всю, яка зос­та­ла­ся, батькiв­щи­ну. I ду­же не по прав­дi зро­бив батько, що, вми­ра­ючи, зве­лiв Грицько­вi заб­ра­ти ту де­ся­ти­ну. Дур­ни­ця яка, що Грицько­вi то­дi мен­ше при­па­ло зем­лi! Уже скiльки при­па­ло, то при­па­ло, а як од­дi­ле­ний, то од­дi­ле­ний, знай своє, а до чу­жо­го не встря­вай! Не по прав­дi зро­бив батько, що вiд­дав ту де­ся­ти­ну Грицько­вi, а ще бiльшу неп­рав­ду вчи­нив сам Грицько, її взяв­ши.

Панас на та­ке прис­та­ти не мiг. Вiн i сам уся­ки­ми спо­со­ба­ми зма­гав­ся з Грицьком, i мен­шо­го сво­го бра­та Iва­на до то­го на­хи­ляв i дра­ту­вав про­ти стар­шо­го. Най­бiльше лю­ту­вав те­пер Па­нас че­рез те, що йо­му не по­щас­ти­ло заб­ра­ти з тiєї де­ся­ти­ни жи­то Грицько­ве. I в якi дур­нi вiн, Па­нас, по­шив­ся, на­цi­лив­ши­ся заб­ра­ти жи­то вно­чi пiд вiв­то­рок i по­ба­чив­ши в по­не­дi­лок уран­цi, як Грицько з то­ва­ри­ша­ми вiз уже ос­тан­нi ко­пи! Як­би не оте прок­ля­те то­ва­рист­во, то зро­ду-вi­ку сам Грицько не встиг бипе­ре­вез­ти, а те­пер… I най­гiр­ше, що нi­яко­го спо­со­бу не до­бе­реш те­пер iз Грицьком. Сам вiн нiт­ро­хи не пос­ту­пається, а стар­ши­на кру­тить: "Що ж, я не мо­жу… од­вi­ча­ти­му… не по за­ко­ну…"

"Не мо­жу…" А скуп узяв, дак те мiг? "Не по за­ко­ну!.." А то по за­ко­ну, що чу­жу зем­лю за­гар­ба­но?

Ходив Па­нас i до Ряб­чен­ка по­ра­ди­ти­ся: той же та­кий хит­рий, що й бi­со­во­го батька оду­рив би. З пек­ла сам ро­дом, ба - ще три ми­лi з-за пек­ла!.. Дак i той сле­бi­зує: "Як су­ди­ти­ся, то труд­но ви­су­ди­ти, бо по за­ко­ну Грицько пра­вий. А пе­ре­ча­суй тро­хи, по­ки вти­хо­ми­риться спра­ва з Де­ни­со­вою по­куп­кою, то­дi стар­ши­на то­бi по­со­бить".

"Пособить"! Усi во­ни по­соб­ля­ють! По­ки бу­ло тре­ба, щоб вiн за їх у гро­ма­дi га­ла­су­вав, дак во­ни ма­ни­ли вся­ки­ми обi­цян­ка­ми-ця­цян­ка­ми, а те­пер дак i жда­ни­ка­ми го­дуй­ся, здоб­рiй тим, що "пе­ре­ча­суй"! Гар­не сло­во. А як же йо­му ще "ча­су­ва­ти", ко­ли Грицько вже знов сiє на тiй де­ся­ти­нi? I знов те ру­де, що й бу­ло: по­сiє, а на той рiк хлiб за­бе­ре. I то­дi вже хоч не ка­жи, що то їх, Па­на­со­ва та Iва­но­ва, ни­ва. Ска­жуть: та йо­му батько її вiд­ка­зав, та вiн уже дав­но там сiє, та чо­го там ко­лот­не­чу за­во­ди­ти та те, та се,хi­ба вiн їх не знає? Пе­ре­ча­суй - по­со­би­мо! Чор­то­во­го батька во­ни по­соб­лять! Не вi­рить вiн їм i крих­ти! Бо вже так оду­ри­ти, як во­ни йо­го з су­дом оду­ри­ли, то вже го­дi!.. Так i то­дi бу­де, i зос­та­неться зем­ля в Грицька, а во­ни, мен­шi бра­ти, ду­лю з'їдять!..

О, сто­над­цять йо­му бо­ля­чок у пе­чiн­ки! I вiн оце по­пус­тить то­му дур­но­му Грицько­вi отак iз се­бе зну­ща­ти­ся? По­пус­тить, щоб отi Ївжи­нi вишк­вар­ки на йо­го батькiв­щи­нi ха­зяй­ну­ва­ли? А не дiж­дуть, бi­со­во­го за­во­ду ви­луп­ки! Не по­пус­тить вiн Грицько­вi вер­хо­во­ди­ти над со­бою! Нi, зро­ду-вi­ку! Вiн щось ви­га­дає, ви­муд­рує… Тiльки що?

Хоч би цей Iван був мо­тор­нi­ший! Та­ке вай­ло, ба­тiг з клоч­чя, ле­мiш­ка чор­то­ва!.. Оце iно­дi й роз­па­литься на Грицька: "Та я йо­му!.. Та я йо­го!.. Се та те!.." Та за­раз i про­хо­ло­не. Так-та­ки прос­то й ка­же: "Та, мо­же б, ми вже це об­ли­ши­ли, бра­те?" "Обли­ши­ли!" Як це мож­на об­ли­ши­ти?! Що ж це - ко­пiй­ка то­бi чи п'ятак про­па­дає? Це ж зем­ля, це аж де­ся­ти­на зем­лi! Де ж та­ки ви­да­но, щоб зем­лю з рук пус­ка­ти? Та те­пер ко­жен за зем­лю i ру­ка­ми, й но­га­ми, й зу­ба­ми дер­житься! Над кож­ною гру­доч­кою тру­ситься. А як по­люд­нi­шае, то ще гiр­ше бу­де. А в йо­го ж, у Па­на­са, си­ни, та й Iва­на цiєї осе­нi, ма­буть, же­ни­ти, то й там же не без дi­тей бу­де. I всiм тре­ба бу­де зем­лi! Де ж во­ни її на­бе­руть, ко­ли й тiєю не­щас­ною де­ся­ти­ною пос­туп­ляться тим кля­тим вип­лод­кам Грицько­вим? Та ще хоч би йо­го, а то ще й її, тiєї зад­ри­па­ної зах­вой­дан­ки, тiєї прой­ди Ївги! Чи то ж iз ро­зу­мом во­ни бу­дуть, ко­ли пус­тять з рук та­кий шма­ток зем­лi?

Нi, зро­ду-звi­ку!

Та що ро­би­ти? Сло­ва Грицько не слу­хається; по­зи­вав - не по­со­би­ло­ся. Не­хай же пос­лу­хається кия, ко­ли не слу­хається ки­ва! Їй-бо! Пiй­ма­ти йо­го та вiд­ла­та­ти так, щоб аж реб­ра крiзь шку­ру по­ви­ла­зи­ли, то вiн то­дi не пi­де сi­яти на чу­жiй зем­лi. Та й тут пе­реш­ко­да! Сам то­го не зро­биш, а цього дур­ня Iва­на хi­ба на­хи­лиш? А доб­ре бу­ло б!

Можна так i зро­би­ти: зас­ту­ка­ти йо­го десь са­мо­го i би­ти, аж по­ки зап­ри­сяг­неться й зем­лi з'їсть, що пос­ту­питься тiєю де­ся­ти­ною. То­дi вже га­разд бу­де: раз, бо­яти­меться, щоб зно­ву не би­то, а дру­ге: як зап­ри­сяг­неться, зем­лi з'ївши, то та­кої при­ся­ги нiх­то не зла­має. То­дi вже пев­но не встря­ва­ти­ме в цю зем­лю. Тiльки та­ким ро­бом i мож­на щось удi­яти, а iн­шо­го й спо­со­бу не­ма. I не­хай со­бi там Iван як хо­че, а му­сить на це прис­та­ти. А ко­ли не хо­че, то ось що: че­рез йо­го в Па­на­са про­па­де пiв­де­ся­ти­ни зем­лi (бо тую, що в Грицька, во­ни на двох по­дi­ли­ли б)- ну, то хай Iван пос­ту­питься йо­му пiв­де­ся­ти­ною з своєї част­ки, дак то­дi вже Па­нас i об­ли­шить цю спра­ву. Тiльки не пос­ту­питься вiн, нi! Ну, то му­сить прис­та­ти до йо­го ви­гад­ки.

I Па­нас за­хо­див­ся бi­ля Івана…

У не­дi­лю в Чор­но­ву­сi був храм. Грицько­ва Ївга, од­нiс­ши сво­го си­на до сест­ри, пiш­ла ту­ди ще зве­чо­ра: там бу­ли в неї ро­ди­чi, дак во­на ма­ла в їх пе­ре­но­чу­ва­ти. Грицько­вi дi­ти ду­же на­ма­га­лись, щоб i їх узя­ти на храм. Де ж та­ки! Той храм дав­но вже їм снив­ся! Су­сi­ди­на дiв­чи­на Прi­ся там бу­ла i роз­ка­за­ла їм про все: що там яр­ма­рок, а на яр­мар­ку та­кi ве­ли­кi пря­ни­ки про­да­ють: ри­би зо­ло­то­пе­рi, ко­нi та­кi здо­ро­вi-здо­ро­вi - хоч їж, хоч вер­хи сi­дай!.. I всi зо­ло­то­го­ло­вi!.. Iще про­да­ють на­мис­та i стрiч­ки, i круг церк­ви з ох­рес­та­ми хо­дять, i в її сест­ри,- її сест­ра в Чор­но­ву­сi жи­ве, дак, бо­же, гар­ни­ми пам­пуш­ка­ми її на­го­до­ва­но!.. А ще про­да­ють рiж­ки - со­лод­кi!.. I со­пiл­ки… Та хлоп­цям кра­що­го над зо­ло­то­го­ло­вi ко­нi не бу­ло. Тi ко­нi їм уже й сни­ли­ся. А дiв­чин­цi мрi­яли­ся та­кi дов­гi стрiч­ки, що аж до п'ят, i рiж­ки… во­на ду­же лю­би­ла рiж­ки!.. О, про­ха­ли ж во­ни ма­чу­ху, щоб узя­ла! Дак де там!.. Та як во­на пiш­ла, во­ни всi до тат­ка: не­хай вiн їх од­ве­де до тiт­ки: во­на доб­ра, во­на їх за­бе­ре на храм. Тiт­ка, Грицько­ва сест­ра, бу­ла справ­дi доб­ра лю­ди­на. По­ба­чив­ши та­ку ку­пу дi­тей, во­на спер­шу сплес­ну­ла ру­ка­ми, а по­тiм на­ва­жи­ла­ся заб­ра­ти на вiз i свої дi­ти, й Грицько­вi та й по­вез­ти всiх на храм - от, не­хай уже дiт­во­ра по­ба­виться. Се­ме­ро дi­тей зчи­ни­ли з ра­до­щiв стра­шен­ний га­лас, i Грицько так i по­ки­нув своїх на нiч у сест­ри, бо дру­го­го дня тре­ба бу­ло їха­ти ра­но, то тiт­ка й зос­та­ви­ла в се­бе не­бо­жат. Грицько дав кож­но­му по двi ко­пiй­ки на ко­нi зо­ло­то­го­ло­вi, ри­би зо­ло­то­пе­рi, рiж­ки, буб­ли­ки, на­мис­та, стрiч­ки та вся­кi iн­шi ла­со­щiй ок­ра­си, що мрi­яли­ся бi­до­лаш­ним дi­тям при сло­вах "храм" та "ярма­рок".

Грицько вер­нув­ся до­до­му сам. Упо­рав­ши­ся зо всiм по ха­зяй­ст­ву та по­ве­че­ряв­ши, вiн iще не лiг спа­ти. Сiв за сто­лом i за­мис­лив­ся. В ха­тi бу­ла ти­ша. Аж чуд­но ста­ло Грицько­вi, що то зав­сiг­ди пов­на ха­та дi­тей, а те­пер так ти­хо. По­си­дiв тро­хи, а то­дi, зняв­ши з стi­ни й пос­та­вив­ши на стiл по­га­неньку жерс­тя­ну лам­поч­ку, що лед­ве бли­ма­ла своїм ву­зеньким гно­ти­ком, роз­гор­нув пе­ред нею книж­ку. Вiн од Зiнька вже нав­чив­ся всiх лi­тер, умiв з їм i сло­ва чи­та­ти, тiльки ще ду­же важ­ко йо­му бу­ло ви­мов­ля­ти все сло­во враз i роз­би­ра­ти, що во­но са­ме за сло­во. От i те­пер вiн нi­як не мiг про­чи­та­ти, що во­но ви­хо­дить iз оцих лi­тер: с-т-а-р-о-с-т-а. Ви­мо­вить кож­ну лi­те­ру, а цi­ле нi­як не скла­дається. Дов­го муд­ру­вав, аж по­ки до­муд­ру­вав­ся: ста­рос­ти. Зра­дiв i схо­тiв ще раз про­чи­та­ти. Та за­раз же по­мi­тив, що нап­ри­кiн­цi стоїть а, а не и,- ви­хо­дить, що не ста­рос­ти. За­хо­див­ся ко­ло то­го сло­ва, зно­ву дов­го мор­ду­вав­ся, аж по­ки та­ки ви­чи­тав:

- Староста! Он що! Ста­рос­та - той, що вiд па­руб­ка хо­дить дiв­чи­ну сва­та­ти. Лов­ко! Ну, да­лi!

I по­чав чи­та­ти да­лi, тяж­ко пра­цю­ючи над кож­ним сло­вом, що аж пiт йо­го прой­мав. Та був ра­дий з тiєї пра­цi, пев­ний, що во­на дасть йо­му ко­лись те, чо­го вiн шу­кає: бiльше ро­зу­му, кра­ще жит­тя. Вi­рив, що аби по­ду­жав роз­би­ра­ти кни­ги, то вже з їх вiн ви­чи­тає все, що йо­му тре­ба: i як по за­ко­ну бо­ро­ни­ти­ся вiд ли­хо­го на­пас­ни­ка, i чи ма­ють пра­во бра­ти в йо­го зем­лю вiд­нi­ма­ти, i вiд­кi­ля цей свiт узяв­ся, i що Хрис­тос лю­дям ка­зав, i все-все. Кни­га зда­ва­лась йо­му чимсь ве­ли­ким i ве­ли­ко­по­важ­ним дже­ре­лом усiєї, яка тiльки мо­же бу­ти на свi­тi, на­уки, пре­муд­рос­тi й прав­ди…

Враз вiн по­чув, що нi­би щось сту­пає в йо­го пiд вiк­ном. Прис­лу­хав­ся,нi­чо­го не чуть. Вiн зно­ву схи­лив­ся до кни­ги, але ще й сло­ва не про­чи­тав, по­чув, що сi­неш­нi две­рi сти­ха вiд­чи­ни­ли­ся.

"Чи не Зiнько йде? - по­ду­мав Грицько.- Дак нi,- вiн ка­зав, що сьогод­нi йо­му не мож­на".

Тихо вiд­чи­ни­ли­ся две­рi в ха­ту, i на по­ро­зi став Па­нас, i Грицько до­га­дав­ся, що дру­гий, за ним, у тем­ря­вi був Iван. Грицько­вi ста­ло мо­то­рош­но. Нi сло­ва не ка­жу­чи, во­ни ки­ну­ли­ся обид­ва, вхо­пи­ли йо­го й по­ча­ли кру­ти­ти йо­му ру­ки на­зад.

- Панасе!.. Iва­не!.. Бра­ти­ки, що це ви ро­би­те?

Вiн сил­ку­вав­ся пру­ча­ти­ся, але нi­чо­го не мiг зро­би­ти про­ти двох та­ких здо­ро­вих. Мовч­ки й швид­ко во­ни ви­тяг­ли йо­го з-за сто­лу, скру­ти­ли на­зад ру­ки й зв'яза­ли вiрьовкою. То­дi по­ло­жи­ли йо­го на спи­ну до­до­лу.

- Слухай,- про­мо­вив Па­нас, дiс­та­ючи з-пiд сви­ти со­ки­ру,- тiльки пис­неш, тiльки крик­неш, так то­бi цiєю со­ки­рою й роз­ва­лю го­ло­ву. Ро­зу­мiєш? Мов­чи ж!

Грицько мов­чав, збен­те­же­ний, зля­ка­ний, тiльки ди­вив­ся на них ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма.

- Затуляй вiк­на! - зве­лiв Па­нас Iва­но­вi. Один ухо­пив Грицько­ву сви­ту, дру­гий - чу­мар­ку й ряд­но, i по­за­ту­ля­ли три не­ве­лич­кi вi­кон­ця. То­дi по­сi­да­ли на ла­вi, а Грицько зв'яза­ний ле­жав до­лi се­ред ха­ти.

- Слухай же ти,- озвав­ся до йо­го Па­нас,- чо­го ми до те­бе прий­шли! Одс­ту­пись од зем­лi!

- Не вiдс­туп­люсь, одка­зав Грицько.

- Дослухай спер­шу! Вiдс­ту­пись од зем­лi, зап­ри­сяг­нись, що не зай­ма­ти­меш бiльше її, i не по­зи­ва­ти­меш нас, i нi­ко­му не ска­жеш про те, що ми в те­бе бу­ли! Зап­ри­сяг­нись пе­ред iко­ною i свя­тою зем­лею. Iва­не, знi­ми iко­ну.

Iван по­лiз до бож­ни­ка i зняв. Па­нас узяв iко­ну в йо­го i пi­дiй­шов до Грицька.

- Ось iко­на, при­ся­гай­сь.

- Не зап­ри­сяг­нусь.

- Слухай, Грицьку! - за­го­мо­нiв Па­нас - йо­го вже об­нi­ма­ли лю­то­щi. Слу­хай та по­мiр­куй про те, що я за­раз то­бi ка­за­ти­му, доб­ре по­мiр­куй, щоб по­тiм не жал­ку­вав. Ко­ли ти за­раз не зап­ри­сяг­неш­ся,- мор­ду­ва­ти­му те­бе до­ти, аж по­ки ско­риш­ся. По­ду­май про це, да тiльки не дов­го, бо я дов­го не жда­ти­му.

Вiн по­ло­жив iко­ну на стiл, а сам сiв на ла­вi. Iван сто­яв у по­ро­га, пох­ню­пив­шись. Грицько мов­чав, тiльки важ­ко ди­хав. Страш­но блi­де об­лич­чя йо­го зда­ва­ло­ся мерт­вим.

- Ну? - по­пи­тав на­реш­тi Па­нас.

- Не зап­ри­сяг­нусь…- хрип­ко лед­ве ви­мо­вив Грицько.

- Дак бре­шеш же! Зап­ри­сяг­неш­ся!..- скрик­нув Па­нас, зiр­вав­ся з мiс­ця й ки­нув­ся до Грицька. Ухо­пив­ши за на­ли­гач, що їм зв'яза­но бу­ло то­му ру­ки, вiн звiв йо­го на но­ги i то­дi вiд­ра­зу штовх­нув, ки­нув до­до­лу. Без­щас­ний упав, але за­раз же Па­на­со­вi ру­ки зно­ву зве­ли йо­го та й зно­ву ки­ну­ли. Важ­ко вда­рив­шись об до­лiв­ку, Грицько зас­тог­нав.

- Квокчеш! - лю­ту­ючи, га­рик­нув Па­нас i все пiд­во­див i ки­дав йо­го, пiд­во­див i ки­дав.

- Брате! - прох­ри­пiв не­щас­ний.- Бра­те! Па­нас при­пи­нивсь:

- Ну?

- Змилосердься!..

- Заприсягнешся?

- У ме­не дi­ти ма­лi…

- Заприсягнешся?

- Брате! Є ж бог на свi­тi!.. Вiн же все ба­чить!.. Вiн по­ка­рає… Бра­те, зми­ло­сердься! - На гу­бах у йо­го за­чор­нi­ла кров.

- Заприсягнешся?

- Нi.

- Дак на ж то­бi!..

Панас iз­но­ву вхо­пив йо­го за на­ли­гач i з усiєї си­ли штовх­нув iще раз. Трицько впав го­ло­вою прос­то на рi­жок скри­нi, вда­рив­ся об нього i то­дi зсу­нув­ся вниз, до­до­лу, лiг­ши ниць.

- Ну, ти, по­вер­тай­сь!..

Панас ко­пирс­нув йо­го но­гою й пе­ре­ки­нув на спи­ну. Тi­ло прос­тяг­лось без жит­тя, го­ло­ва за­ки­ну­лась на­зад.

- Ну, вдо­вольнив­ся? Ка­жи те­пер - що на­ду­мав? Грицько не ози­вав­ся. Тi­ло не Во­ру­ши­лось. Iван увесь час сто­яв, не­мов скам'янi­лий. Не мiг во­рух­ну­ти­ся, ступ­ну­ти, оз­ва­ти­ся. Мов хтось йо­го ску­вав, приг­нi­тив. Те­пер, лед­ве ви­мов­ля­ючи сло­ва, ска­зав:

- Вiн мерт­вий…

- Мовчи, дур­ню! - вiд­ка­зав Па­нас, а то­дi знов удав­ся до Грицька:- Ну, ти, ка­жу то­бi,- не ви­га­дуй, а ози­вай­ся! Чуєш? А то я те­бе зве­ду!

I вiн з усiєї си­ли вда­рив йо­го чо­бо­том у бiк. Грицько мов­чав..

- Уставай, ка­жу то­бi! - крик­нув Па­нас не­са­мо­ви­то.- Ус­та­вай! Ус­та­вай! Ус­та­вай!..

I за кож­ним "уста­вай" вiн бив йо­го з усiєї си­ли в бiк чо­бо­том, аж по­су­ва­лось тi­ло по ха­тi, але не ви­яв­ля­ло жит­тiв. А Па­на­са об­ня­ла лю­тiсть, страш­на лю­тiсть на це без­душ­не тi­ло за те, що во­но не во­ру­шиться, не ози­вається. Вiн не хо­тiв цьому йня­ти вi­ри, вiн му­кою хо­тiв при­му­си­ти Грицька ви­яви­ти жит­тя, роз­вi­яти йо­го, Па­на­сiв, страх, і вiн бив йо­го, топ­тав но­га­ми, не ро­зу­мi­ючи вже й сам, що ро­бить, i хри­пiв:

- Уставай! Ус­та­вай! Ус­та­вай!

Iван сто­яв бi­ля две­рей, спiд­нi ще­ле­пи хо­ди­ли в йо­го хо­до­ром, вiн увесь тру­сив­ся, а все не мав си­ли ступ­ну­ти, во­рух­ну­ти­ся. Тiльки сто­яв i ди­вив­ся бо­же­вiльни­ми очи­ма.

- Уставай! Ус­та­вай! Ус­та­вай!

Але вiн не встав.

Нарештi Па­нас зу­пи­нив­ся зне­мо­же­ний, важ­ко ди­ха­ючи… Сто­яв, стис­нув­ши ку­ла­ки, i ди­вив­ся на мерт­во­го бра­та. То­дi враз мов сха­ме­нув­ся, на­хи­лив­ся до Грицько­вих гру­дей, при­пав до них ухом…

Груди не ди­ха­ли.

Помiтив на го­ло­вi, на вис­ку, чор­ну пля­му, ям­ку, са­ме в то­му мiс­цi, де вда­ри­ла го­ло­ва об гост­рий рi­жок за­лi­зом об­ко­ва­ної скри­нi.

Панас пiд­вiв­ся й по­вер­нув­ся до Іва­на:

- Слухай, ти! Ко­ли ти ме­нi хоч сло­веч­ком ко­му про­бовк­неш­ся, що ми тут бу­ли, то бу­де й то­бi те, що йо­му!

Хотiв iти, але за­вер­нув­ся, сiв на ла­вi, став ду­ма­ти. На­реш­тi оз­вав­ся до Іва­на:

- Пiди в сi­ни, знай­ди там вiж­ки, пе­ре­кинь їх че­рез тра­мок.

Iван не йшов, а сто­яв, тру­ся­чись.

- Ну, йо­ло­пе! Чо­го стир­чиш? Iди, ка­жу то­бi!

Iван вий­шов. По­ки вiн там по­рав­ся, Па­нас розв'язав Грицька. То­дi ви­тяг труп у сi­ни, ви­нiс ту­ди й лам­поч­ку. Пе­ре­ки­ну­тi че­рез тра­мок вiж­ки вже те­лi­па­ли­ся се­ред сi­ней. Па­нас зав'язав на од­но­му кiн­цi пет­лю, взяв пiд пах­ви Грицько­ве тi­ло, пiд­тяг пiд вiрьовку i на­дiв тру­по­вi на шию пет­лю.

- Тягни!

Iван узяв­ся за дру­гий кi­нець вi­жок. Вiрьовка шморг­ну­ла че­рез тра­мок, труп пiд­вiв­ся го­ло­вою. Па­нас пiд­дав йо­го. Труп за­ко­ли­хав­ся над зем­лею, ви­тяг­ши­ся ввесь, ру­ки по­вис­ли, го­ло­ва на­хи­ли­лась на­пе­ред.

- Я по­дер­жу йо­го так, а ти по дра­би­нi злiзь на тра­мок, зав'яжи там вiж­ки.

Панас дер­жав труп, а Іван прис­та­вив дра­би­ну, по­лiз на тра­мок i зав'язав вiж­ки. То­дi Па­нас одiй­шов.

Труп за­ко­ли­хав­ся се­ред сi­ней.

Панас узяв за ру­ку Івана i, як ди­ти­ну, ви­вiв iз сi­ней.

Лампочка, по­ки­ну­та в ку­точ­ку на во­дян­цi, бли­ма­ла по­ма­лу тьмя­ним свiт­лом, ос­вi­чу­ва­ла сi­ни, а се­ред їх тру­па зо звис­ли­ми ру­ка­ми.

Вiн ще ко­ли­хав­ся рiв­но й ти­хо: ра-аз… ра-аз…

VI. ХТО ВИНЕН

У не­дi­лю ра­но-вран­цi Зiнько лаш­ту­вав­ся їха­ти на яр­ма­рок у Чор­но­ус. Ог­ля­дiв­ся, аж не­ма то­го лан­ту­ха, що тре­ба бу­ло взя­ти з со­бою. По­чав був шу­ка­ти та й зга­дав, що йо­го по­зи­чив Грицько ще на то­му тиж­нi та й до­сi не вер­нув. Бу­ло ще ра­но, i Зiнько пi­шов по лан­тух до Грицька.

Одчинив две­рi в сi­ни i по­ба­чив, що се­ред них ви­сить чо­ло­вiк, спус­тив­ши ру­ки й на­хи­лив­ши на­пе­ред го­ло­ву.

- Що во­но? - по­ду­мав Зiнько, не зро­зу­мiв­ши, що са­ме ба­чить.

Приступив ближ­че, пiз­нав Грицька, по­ба­чив вiрьовку на шиї.

"Грицько по­вi­сивсь!" - про­май­ну­ло йо­му в го­ло­вi.

Вiн ско­чив, щоб по­со­би­ти, щоб зня­ти, i до­торк­нувсь до рук хо­лод­но­го тру­па. По­соб­ля­ти бу­ло нi­ко­му: Грицько був мерт­вий.

Зiнько ки­нув­ся з сi­ней. Лед­ве ви­бiг, по­ба­чив, що в двiр увi­хо­дить су­сi­да Грицькiв, Юхим.

- Грицько по­вi­сивсь! - крик­нув йо­му Зiнько. Той чи не до­чув, чи не мiг iще зро­зу­мi­ти та­кої надз­ви­чай­ної ре­чi i спи­тав­ся:

- Що ти ка­жеш?

- Грицько по­вi­сивсь,- ка­жу. Юхим спи­нив­ся вра­же­ний:

- Як то по­вi­сивсь? Чо­го?

- Не знаю… Ви­сить мерт­вий у сi­нях…

- Та ну?

- Iди глянь!

Вони вдвох пi­дiй­шли до сi­ней. Юхим гля­нув.

- Оце, не дай бо­же! - про­мо­вив, пе­рех­рес­тив­шись.- Хо­дiм швид­ше до во­лос­тi та ска­же­мо!

Юхим не схо­тiв пе­рес­ту­пи­ти й сi­нешнього по­ро­га. При­чи­ни­ли две­рi i за­раз же вдвох пiш­ли до во­лос­тi. Там не бу­ло нi­ко­го, тiльки сто­рож. Пос­ла­ли йо­го по вряд­ни­ка та по стар­ши­ну. Вряд­ник жив поб­ли­зу i при­бiг шви­денько. По­ки во­ни роз­ка­за­ли йо­му спра­ву, прий­шов й Ко­па­ни­ця. Роз­ка­за­ли й то­му. Стар­ши­на гук­нув на сто­ро­жа, щоб по­бiг по пи­са­ря, а сам, ла­ючись, що не до­ве­деться по­бу­ти на яр­мар­ку, пi­шов з уряд­ни­ком, з Зiньком, з Юхи­мом та з по­ня­ти­ми до Грицько­вої ха­ти.

Тим ча­сом чут­ка про по­дiю вже роз­ко­ти­ла­ся се­лом, а над­то, що лю­ди ба­чи­ли, як во­лос­нi з юр­мою лю­дей iш­ли до Грицько­вої ха­ти.

Оглянувши тi­ло, уряд­ник iз стар­ши­ною пос­та­ви­ли бi­ля нього двох де­сят­ни­кiв, щоб нi­ко­го не пус­ка­ли ту­ди, а са­мi пiш­ли до во­лос­тi. Там уже був пи­сар, i во­ни за­хо­ди­ли­ся пи­са­ти про страш­ну при­го­ду слiд­чо­му, ста­но­во­му та лi­ка­ре­вi. Не­за­ба­ром двоє пош­та­рiв уже бiг­ло вер­хи, ве­зу­чи тiї звiст­ки, Зiнько­вi та Юхи­мо­вi зве­ле­но си­дi­ти до­ма й до­жи­да­ти­ся, по­ки пок­ли­чуть на до­пит.

Тим ча­сом Ряб­чен­ко, їхав­ши на яр­ма­рок, проїздив проз Грицько­ву ха­ту. По­ба­чив у дво­рi на­товп на­ро­ду, най­бiльше жi­но­ти. Лю­ди тис­ли­ся до ха­ти, та два де­сят­ни­ки з ло­ма­ка­ми сто­яли бi­ля две­рей i не пус­ка­ли нi­ко­го.

"Що во­но за знак?" - по­ду­мав Ряб­чен­ко i при­пи­нив ко­ня.

- А слу­хай, Йо­си­пе! - гук­нув до чо­ло­вi­ка, що са­ме в той час ви­хо­див з дво­ру.- Чо­го це тут та­кий тиск на­ро­ду?

- А хi­ба ти не чув? Грицько по­вi­сивсь… чи по­вi­ше­но йо­го… хто йо­го зна!..- вiд­ка­зав той та й пi­шов со­бi ву­ли­цею.

- Що це? - по­ду­мав со­бi Ряб­чен­ко.- Чи не зду­рiв цей Йо­сип?

Одначе встав з во­за, прив'язав ко­ня до во­рiт i ввiй­шов у двiр. Де­сят­ни­ки не пус­ти­ли йо­го в сi­ни, та вiн з по­ро­га по­ба­чив мерт­во­го i по­мi­тив кров на со­роч­цi.

"Ну, це шту­ка! - ду­мав вiн, iду­чи на­зад до сво­го во­за.- Це не Грицько сам ко­ло се­бе по­равсь, а хтось iн­ший, бо чо­го б же бу­ла кров? Це та­ка шту­ка, що, ма­буть, хай по­ки яр­ма­рок пi­дож­де, а я пi­ду лиш до во­лос­тi".

Ударив ко­ня й по­бiг швид­ко. У во­лос­тi був уже сам стар­ши­на, бо вряд­ник шат­нув­ся по се­лу - чи не до­вi­дається чо­го про по­дiю, а пи­сар та­ки хо­тiв хоч од­ним оком гля­ну­ти на яр­ма­рок, по­ки поп­риїздять па­ни, тим i мет­нув­ся мер­щiй до­до­му. Ко­па­ни­ця, лю­ту­ючи, хо­див по во­лос­тi й со­бi ла­го­див­ся йти до­до­му, хоч на яр­ма­рок уже не ду­мав їха­ти, бо лi­кар та слiд­чий мог­ли при­бiг­ти й швид­ко.

- А що, Гри­го­рiю Пав­ло­ви­чу, ба­чи­ли? - спи­тав­ся Ряб­чен­ко, поз­до­ров­кав­шись.

- Та ба­чив, ба­чив, бо­дай би йо­го, i то­го, хто це зро­бив, чор­ти по­ба­чи­ли, як ме­нi че­рез це яр­мар­ку­ва­ти не до­ве­деться! Хто вбив, а я од­вi­чай! - од­ка­зав сер­ди­то Ко­па­ни­ця.

- А хi­ба не сам Грицько за­вi­сив­ся? - по­пи­тав Ряб­чен­ко.

- Де ж там сам, ко­ли го­ло­ву про­би­то! - вiд­ка­зав стар­ши­на.- Убив хтось, а то­дi i по­вi­сив, мов­би то сам Грицько.

- Хм… Во­но i ме­нi так iз­да­ло­ся… Дак, ка­же­те, ду­же тре­ба на яр­ма­рок?

- Так тре­ба, що аж кри­чить! - лю­ту­вав Ко­па­ни­ця.

Але Ряб­чен­ко не зва­жав на те:

- Ну, з яр­мар­ком якось по­ми­ри­мо­ся… А це та­ке дi­ло, та­ке дi­ло, що…

- Що - що? - спи­тав розд­ра­то­ва­ний Ко­па­ни­ця.

- Що, мо­же, за йо­го й два яр­мар­ки са­мо­хiть од­дас­те, не то один! - од­ка­зав Ряб­чен­ко.

- Чого ж то так?

- А от да­вай­те спер­шу роз­пи­таємо­ся! Як на ва­шу дум­ку, Гри­го­рiє Пав­ло­ви­чу, чиє б це мог­ло бу­ти дi­ло?

- Хм, хм…зак­ру­тив­ся той на стiльцi.- Кат йо­го знає!.. Усе в ха­тi цi­ле, нi­чо­го не пог­ра­бо­ва­но… Це не чу­жий чо­ло­вiк, не зло­дi­яка який, а так… з своїх чо­ло­вiк… Хтось iз Грицько­вих во­ро­гiв.

- I я так ду­маю, по­так­нув Ряб­чен­ко,- що хтось iз Грицько­вих во­ро­гiв. Та хто ж?

- А ма­ра йо­го знає! Хi­ба вга­даєш? I ту­ди дум­ка i сю­ди дум­ка… А втiм… Гля­дiть, чи не бра­тiв це дi­ло? Во­ни ж iз їм усе за­во­ди­ли­ся…

- Що за­во­ди­ли­ся, то за­во­ди­ли­ся, а та­ки я на їх не ду­маю… бо все ж та­ки во­ни йо­му бра­ти, то не зро­би­ли б та­ко­го… Тут тре­ба чу­жо­го чо­ло­вi­ка шу­ка­ти.

-  Ну, а якi ж iще в Грицька во­ро­ги? - зга­ду­вав Ко­па­ни­ця.- Здається, що й не бу­ло.

- А хто йо­го знає… Хi­ба ми всi йо­го спра­ви вi­даємо? Мо­же ж, i бу­ли… А ска­жiть, хто пер­ший уби­то­го Грицька по­ба­чив?

- Та Зiнько ж Си­ва­шен­ко.

- Хм… I не су­сi­да йо­му, а пер­ший по­ба­чив… Су­сi­ди ще не ки­ну­лись, а вiн уже й по­ба­чив…

- Та й Юхим же слiд­ком за їм, бо вiн,- ка­же,- в двiр, а Зiнько з сi­ней!

- Отож-то й то, що Зiнько з сi­ней! А як на ва­шу дум­ку, Гри­го­рiє Пав­ло­ви­чу,- ма­буть, той, хто пер­ший по­ба­чив, той най­бiльше й зна про це дi­ло?

- Тобто - щоб Зiнько? - зди­ву­вав­ся Ко­па­ни­ця.

- А що ж? Хi­ба Зiнько та­кий свя­тий, що не мо­же цього зро­би­ти?

- Та нi… а тiльки не впа­да на йо­го… На­що б йо­му це ро­би­ти?

- Нащо? Хе! - зас­мi­яв­ся Ряб­чен­ко.- Ну, ска­же­мо так: хо­дить Зiнько до Грицько­вої мо­ло­ди­цi,- це ж ви чу­ли?

- Та чув… Про це по всьому се­лу пле­щуть…

- Отож, хо­дить до Грицько­вої мо­ло­ди­цi. Ну, а ши­ла в мiш­ку не втаїш, ко­ли вже все се­ло йо­го ба­чить. По­ба­чив йо­го й Грицько.

- Ну?

- Ну, то як ви ду­маєте, чи то йо­му ду­же впо­до­ба­ло­ся, що йо­го жiн­ка в греч­ку ска­че?

- Та нi… Дак що ж?

- Як то - дак що ж? Хi­ба вам цього ма­ло?

- Та я не роз­бе­ру, чим во­но при­ту­ляється до цього ду­шо­губст­ва?

- От та­кої! Ну, ска­же­мо так, по­лiз Зiнько ни­щеч­ком до Ївги, а нат­ра­пив на Грицька. "Ти чо­го?" - "Я - не я, я - так со­бi…" -"А, дак ти до моєї жiн­ки, на ж то­бi!.." I за­ве­лись!.. Ну, ку­ди ж Грицько­вi про­ти Зiнька?.. Та ще, мо­же, вiн уд­вох iз Ївгою на йо­го. Бех­ну­ли йо­го доб­ре, так той i лiг.

Старшина ди­вив­ся на Ряб­чен­ка зди­во­ва­ни­ми очи­ма й мов­чав. На­реш­тi оз­вав­ся:

- Глядiть, що й при­хо­диться… Ну, а як же не вiн?

- Ну, дак що? А як не вiн, то й не осу­дять йо­го. По­си­дить тро­хи на царськiй квар­ти­рi та й вий­де. А по­ки вiн си­дi­ти­ме, дак ми всi свої спра­ви так пiдк­ру­ти­мо, що вже йо­му хо­ду не бу­де, хоч би й вер­нув­ся. Вам же тре­ба на йо­го до­ка­за­тельство пос­та­чи­ти? Оце ж i во­но.

Копаниця аж iз мiс­ця зiр­вав­ся.

- Ну й ми­тець iз те­бе, Ях­ре­ме Се­ме­но­ви­чу! От ми­тець!.. Це шту­ка!.. Та це й мi­сяць у го­ло­вi длу­ба­ти­ся, то та­кої шту­ки не вид­лу­баєш! Це справ­дi, що зад­ля та­ко­го так мож­на нач­ха­ти й на яр­ма­рок. Ну, як ув око влi­пив! Iмен­но, iмен­но, iмен­но так! По­пав­ся, го­луб­чи­ку, по­пав­ся! Не вик­ру­тиш­ся!

- Стривайте лиш, Гри­го­рiю Пав­ло­ви­чу, не ра­дiй­те­бо вiд­ра­зу так ду­же! Бо це, ба­чи­те, ми з ва­ми так го­во­ри­мо, а як про це слiдст­ву­ва­тель ска­же?

- Слiдствуватель? Та там та­ке мо­ло­де та дур­не, що йо­му що хо­че­те мож­на в го­ло­ву на­тур­ча­ти. Я йо­му та­ке по­доз­рi­нiє нак­ру­тю,- по­ба­чи­те!.. А ви, Ях­ре­ме Се­ме­но­ви­чу, тим ча­сом пi­дiть та чо­ло­вi­ка чо­ти­ри хоч нап­рав­те та­ких, щоб во­ни на на­шу руч ка­за­ли, та вку­пi з їми й при­ходьте до во­лос­тi, як слiдст­ву­ва­тель прий­де.

- Гаразд! Тiльки тре­ба ще так пильну­ва­ти, щоб уже нiх­то не вис­ко­чив у свiд­ки та­кий, що на iн­ший бiк хи­ли­ти­ме… Щоб нiх­то не зга­ду­вав, ска­за­ти, про свар­ку з бра­та­ми… Бо як слiдст­ву­ва­тель про це до­вi­дається, то щоб iще в той бiк не по­вер­нув… Дак тре­ба та­ких на­зад, на­зад!..

- Зiб'ємо й на­зад! - од­ка­зав Ко­па­ни­ця.- Це доб­ре, що ви на­га­да­ли: бу­ду пильну­ва­ти.

Пiсля по­луд­ня при­бiг слiд­чий з лi­ка­рем. Не спи­ня­ючись у во­лос­тi, зве­лiв стар­ши­нi вез­ти се­бе до Грицько­вої ха­ти. Стар­ши­на при­мос­тив­ся на пе­ред­ку з пош­та­рем, i всi по­то­рох­тi­ли ту­ди, а вряд­ник пiд­тюп­цем по­бiг за їми. Слiд­чий не хо­тiв нi­чо­го роз­пи­ту­ва­ти, аж по­ки сам по­ба­чить уби­то­го. Вiн був ду­же мо­ло­дий i ду­же пев­ний, що вмiє розп­лу­ту­ва­ти най­зап­лу­та­нi­шi спра­ви. На­сам­пе­ред узяв со­бi до ува­ги "обста­нов­ку зло­чинст­ва". Ви­ди­ма рiч, що Грицько не сам за­вi­сив­ся, а вже мерт­во­го йо­го по­вi­ше­но. Кров на со­роч­цi, про­би­тий ви­сок, усе тi­ло по­би­те,- вид­но вiд­ра­зу, що во­но бу­ло. Бу­ла якась бо­ротьба, по­кiй­ник за жит­тя нi­би зма­гав­ся, бив­ся з кимсь, вельми дуж­чим за се­бе, i той йо­го пом'яв, по­нi­ве­чив. Хто це зро­бив? З ха­ти не взя­то нi­чо­го. Ви­хо­дить, що це зро­бив не зло­дiй, а та­кий чо­ло­вiк, що йо­му жит­тя Грицько­ве бу­ло на за­ва­дi, во­рог уби­то­му.

- Старшина!

- Iздесь, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє!

- Що цей… Гри­го­рiй Мо­мот… як вiн, лад­нав з людьми? Не бу­ло в йо­го яких во­ро­гiв або­що?

- Хто йо­го знає, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє,- здається, не чуть бу­ло… якимсь не­пев­ним го­ло­сом од­ка­зав стар­ши­на.

"Бреше! Ви­ди­мо бре­ше! Сил­кується пок­ри­ти спра­ву",- по­ду­мав слiд­чий, бо мав та­ку гад­ку, що слiд­чий зав­сiг­ди му­сить нi­ко­му не йня­ти вi­ри, тiльки со­бi са­мо­му - то­дi най­швид­ше збаг­неш спра­ву. I вiн ска­зав:

- Як же це так? Чо­ло­вiк зав­сiг­ди має во­ро­гiв,- без цього не мож­на. Ко­ли не вiн, дак жiн­ка.

- Хiба що че­рез жiн­ку… Це iмен­но, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, що че­рез жiн­ку… бо жiн­ка… звiс­но… во­на…

Копаниця плу­тав умис­не, мов не хо­тiв ви­ка­зу­ва­ти, а слiд­чий ду­мав: "Бре­шеш! Не вик­ру­тиш­ся!.."

- Ну, ка­жи ж! Чо­го став? Хто з їм че­рез жiн­ку во­ро­гу­вав?

- Та тут один чо­ло­вiк… Зiнько Си­ва­шен­ко…

- А че­рез що ж вiн во­ро­гу­вав?

- Та якось i ка­зать нi­яко­во, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє… Во­но… так, ба­чи­те…

- Не мни ото язи­ком, а ка­жи прос­то! - крик­нув слiд­чий.- Ме­нi тре­ба все по прав­дi ка­за­ти,- як ба­тюш­цi на спо­вi­дi!

- Та що ж… ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, й са­мi вже ба­чи­те… Що ж вам уже й ка­за­ти?.. Звiс­но, Зiнько Си­ва­шен­ко та зли­гав­ся з Грицько­вою жiн­кою Ївгою,- ну, че­рез те в їх i во­рож­не­ча бу­ла… Це все се­ло знає…

"Таки ви­ка­зав! От так їх тре­ба ло­вить!" - по­ду­мав, ра­дi­ючи, слiд­чий i до­дав го­лос­но:

- Бач, усе се­ло знає, а ти ду­мав од ме­не схо­ва­ти!

- Простiть, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, я не до­га­давсь, що вам про та­ке дi­ло тре­ба зна­ти,- вiд­по­вi­дав Ко­па­ни­ця, спус­ка­ючи очi до­до­лу та по­кiр­ненько кла­ня­ючись.

- Не до­га­давсь! Ви всi та­кi, що не до­га­дуєтесь, по­ки аж при­му­сиш вас до­га­да­ти­ся! Ну, гля­ди ж, щоб те­пер ме­нi все по прав­дi ка­зав! Сам Гри­го­рiй Мо­мот знав про це?

- Спершу - нi, а то­дi вже, як усе се­ло зна­ло, то не iнак, що й вiн до­вi­дав­ся… Ну й сер­див­ся здо­ро­во по­кiй­ник на жiн­ку…

- Ну?..

- Сварилися час­то… Бо во­на за тим Зiньком про­па­да­ла… Оце той са­мий, що пер­вий по­ба­чив сьогод­нi вран­цi вби­то­го…

- Ах, дак це той са­мий! - ска­зав слiд­чий, а вис­лу­хав­ши, що су­сiд Юхим зуст­рiв Зiнька, як вiн ви­хо­див од уби­то­го, по­ду­мав: "Ну, те­пер ви­ди­ма рiч: зло­чин­цiв тяг­не на те мiс­це, де зло­чинст­во вчи­не­но… I дi­тей од­ве­де­но, щоб не бу­ли на за­ва­дi…"

Вiн по­чав роз­пи­ту­ва­ти Ко­па­ни­цю да­лi i "та­ки при­му­сив" йо­го ска­за­ти, що вiн нi на ко­го не ду­має, тiльки на Зiнька.

"Так їх ло­ви­ти! Так!" - ду­мав слiд­чий i зве­лiв стар­ши­нi при­вес­ти Зiнька, Юхи­ма, Ївгу та ще кiлькох свiд­кiв, яких прос­тi­сiнько пiд­ка­зав йо­му "не­хо­тя" мо­тор­ний Ко­па­ни­ця. Тим ча­сом лi­кар скiн­чив свою спра­ву, i во­ни вдвох по­да­ли­ся до во­лос­тi - до­пи­ту­ва­ти свiд­кiв.

Свiдки вже бу­ли там го­то­вi. Ївги са­мої ще не бу­ло з Чор­но­ву­са: нi­як не мог­ли її там iз­най­ти.

"Дiло прос­те! - ду­мав со­бi слiд­чий, сi­да­ючи за стiл.- Один з гру­бих сiльських ро­ма­нiв, та й го­дi. Ну, тре­ба трош­ки нап­ру­жи­ти нер­ви в ге­роя цього ро­ма­ну,- то­дi лег­ше бу­де йо­го пiй­ма­ти. Об­лиш­мо ж йо­го на сам кi­нець, на за­кус­ку". I по­чав до­пи­ту­ва­ти Юхи­ма.

Свiдкiв усiх доб­ра­но та­ких, що во­ни в один гуж тяг­ли. Де­да­лi слiд­чий упев­няв­ся все дуж­че й дуж­че, що вiн нi­як не по­ми­ляється. Най­бiльше - Ряб­чен­ко­ве свiд­чен­ня по­да­ва­ло йо­му си­лу дрiб­ниць, з яких мож­на бу­ло склас­ти щось су­цiльне, i те су­цiльне зов­сiм об­ви­ну­ва­чу­ва­ло Зiнька.

Вiн хо­тiв би до­пи­та­ти йо­го на­вiть пiс­ля Ївги, та Ївги все не бу­ло. До­во­ди­лось за­хо­ди­ти­ся спер­шу ко­ло нього.

- Зiновiй Си­ваш!

Зiнько дав­но вже до­жи­дав­ся на во­лос­но­му рун­ду­цi своєї чер­ги i тро­хи ди­ву­вав­ся, що всiх до­пи­та­но, а йо­го так дов­го дер­жать. Зра­дiв, як на­реш­тi по­чув своє прiз­ви­ще. Увiй­шов у во­лость, ук­ло­нив­ся двом па­нам, що си­дi­ли за сто­лом, i став бi­ля две­рей.

- Ти Зi­но­вiй Си­ваш? - спи­тав­ся слiд­чий.

- Я.

- Пiдiйди ближ­че.

Зiнько пi­дiй­шов.

- Ближче, ще ближ­че! Аж сю­ди!

Зiнько пi­дiй­шов iще ближ­че.

- Да, ти - Зi­но­вiй Си­ваш…- ска­зав iще раз слiд­чий, ви­мов­ля­ючи сло­ва з про­тя­гом та з при­тис­ком i гост­ро див­ля­чись на Зiнька.- Дак от який ти, Зi­но­вiй Си­ваш!.. Ска­жи ме­нi, це ти пер­ший по­ба­чив уби­то­го?

- Я.

- I ти знаєш, хто йо­го вбив?

Зiнько пiд­няв уго­ру бро­ви з ди­ва.

- Нi, не знаю, вiд­по­вiв.

- Ну, не знаєш, дак не знаєш. Доб­ре! А роз­ка­жи, як ти йо­го по­ба­чив!

Зiнько по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Слiд­чий слу­хав i ди­вив­ся, не од­во­дя­чи од нього очей i мов тро­хи всмi­ха­ючи­ся глуз­ли­во. Зiнько­вi ста­ва­ло якось нi­яко­во вiд то­го прик­ро­го пог­ля­ду й вiд то­го нез­ро­зу­мi­ло­го ус­мi­ху. Це йо­го збен­те­жу­ва­ло, i збен­те­жен­ня вiд­би­ва­лось йо­му й на об­лич­чi.

"А, бач! - ду­мав со­бi, ра­дi­ючи, слiд­чий.- Уже йму нi­яко­во стає вiд мо­го пог­ля­ду, вже по­чав плу­та­ти. Стри­вай, го­луб­чи­ку, я те­бе ще й не так при­пе­чу!"

- Так! - про­мо­вив вiн уго­лос, як Зiнько до­ка­зав своє.- А те­пер ось що ска­жи: чи до цiєї но­чi Грицько Мо­мот знав, що ти хо­див до йо­го жiн­ки?

Зiнько ши­ро­ко гля­нув на слiд­чо­го. Вiн спер­шу зди­ву­вав­ся, по­тiм обу­рив­ся i вiд­ка­зав iз­гор­да:

- Цьому неп­рав­да! Я йо­го жiн­ки не зай­мав i нi­ко­ли до неї не хо­див.

- Справдi? - глуз­ли­во за­пи­тав слiд­чий.- А ось за­раз її при­ве­дуть, то ми i в неї роз­пи­таємо­ся, чи що там у вас бу­ло, чи не бу­ло. А по­ки я то­бi щось ви­чи­таю.

I вiн по­чав ви­чи­ту­ва­ти Зiнько­вi ко­ро­тенькi ури­воч­ки з то­го, що ка­за­ли свiд­ки:

- Терентiй Тон­ко­но­жен­ко ви­ка­зав, що ти з Ївгою Мо­мо­то­вою жив, як чо­ло­вiк iз жiн­кою… Ми­хай­ло Суч­ков… ви­ка­зав, що про це все се­ло знає… Стар­ши­на Гри­го­рiй Ко­па­ни­ця - те са­ме… За­ха­рiй За­бi­гай­ко ба­чив не раз, як ти вно­чi йшов од її ха­ти… Єфрем Ряб­чен­ко - що ба­чив вас i пiй­мав на вчин­ку на лу­цi в вер­бах… Уля­на Пет­рен­ко­ва - що ба­чи­ла вас у са­ду… Ко­ли хо­чеш, я то­бi ще про­чи­таю, та бу­де й цього. Що ти на це ска­жеш?

- Що це все пад­люш­на брех­ня, та й го­дi! От що ска­жу!

- Ге-ге! Який ти пал­кий! Ну, те­пер же слу­хай, що я то­бi ска­жу!

Слiдчий од­хи­лив­ся тро­хи на­зад на стi­лець, уту­пив свiй пог­ляд у Зiнько­вi очi i про­мо­вив, мов од­би­ва­ючи язи­ком кож­не сло­во:

- Зiновiй Си­ваш! Роз­ка­жи, за що ти вбив Гри­го­рiя Мо­мо­та!

Хоч уже з то­го, як слiд­чий з ним по­во­див­ся, Зiнько ба­чив, що той нi­як не дой­має йо­му вi­ри i не зна­ти, на­що пи­тається не про дi­ло, а про Ївгу, але цього пи­тан­ня вiн нi­як не спо­дi­вав­ся. Во­но зда­ло­ся йо­му та­ким чуд­ним та не­до­лад­ним, що спер­шу якось на­вiть не зля­ка­ло йо­го. Вiн тiльки ши­ро­ко гля­нув i про­мо­вив:

- Як?

- Хiба ти не чуєш? - уда­ючи гост­ро­го го­ло­са, щоб ура­зи­ти тим "зло­чин­ця", ка­зав мо­ло­денький слiд­чий.- Я те­бе пи­таю: за що та як ти вбив Гри­го­рiя Мо­мо­та? Сам чи вдвох iз йо­го жiн­кою?

Тiльки те­пер Зiнько цiл­ком зро­зу­мiв, яка на йо­го на­пасть. Йо­го прой­ня­ло хо­ло­дом, та вiн од­мо­вив по­важ­но:

- Питайте, па­не, то­го, хто це зро­бив, а не ме­не.

- А хто ж це зро­бив?

- Не знаю.

- Так я ж знаю! - скрик­нув слiд­чий, ус­та­ючи.- Знаю i ка­жу то­бi: ти!

I щоб ура­зи­ти бiльше зло­чин­ця, вiн до го­ло­су грiз­но­го ще й по­ка­зав на йо­го пальцем:

- Ти вбив йо­го, i я то­бi роз­ка­жу - як. Ти прий­шов уно­чi до йо­го жiн­ки, ду­мав, що бу­де во­на са­ма, а зуст­рiв йо­го. Ви пос­ва­ри­ли­ся, по­ча­ли би­ти­ся, i ти вбив. То­дi по­вi­сив, щоб по­ду­ма­ли, що сам Мо­мот по­вi­сив­ся. Це все я ду­же доб­ре знаю й без те­бе. А те­пер ме­нi тре­ба зна­ти тiльки оце: чи ти сам йо­го вби­вав, чи вдвох iз Ївгою Мо­мо­то­вою? Ну, ка­жи - як? Сам чи з нею? Ну!

Слiдчий сто­яв пе­ред Зiньком, грiз­но впи­ва­ючись у йо­го очи­ма. Зiнько тро­хи трем­тя­чим го­ло­сом од­ка­зав:

- Нi сам, нi з нею. Нi­чо­го цього не бу­ло, а ко­ли хто вам i ска­зав, той бре­хун, та й го­дi! Да­рем­не ви, па­не, на­па­даєтесь на ме­не… Я не ви­нен нi­чим, шу­кай­те вин­но­го де­iн­де.

- Добре! Ми знаємо, де шу­ка­ти,- про­мо­вив глуз­ли­во слiд­чий.- Уряд­ник! Ареш­ту­ва­ти йо­го i вi­дiс­ла­ти в го­род!

Урядник пi­дiй­шов до Зiнька.

- Ваше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе! - про­мо­вив Зiнько.- За що ви з ме­не зну­щаєтесь? Хто ж то до­ка­же, що це я зро­бив та­ке страш­не дi­ло? Нiх­то не мо­же, а ви ме­не до ареш­ту бе­ре­те. Це ж грiх вам од бо­га бу­де, що ви не­вин­но­го за­на­па­щаєте!..

- О, язи­ка­тий, язи­ка­тий! - ска­зав слiд­чий.- Дар­ма: по­си­диш трош­ки в ост­ро­зi - там язик то­бi при­ко­рот­ша­ють! А за те, щоб до­ка­за­ти, не жу­рись: до­ка­же­мо! А по­ки тих до­ка­зiв шу­ка­ти­мем, дак ти, бра­ти­ку, по­сидь! Уряд­ник! Ви­ве­ди йо­го!

- Люди доб­рi! - оз­вав­ся Зiнько,- свiд­чусь бо­гом, що я не ви­нен! Я бу­ду жа­ло­бу по­да­ва­ти, що ме­не так iз­ганьбле­но й знех­ту­ва­но!..

- Ну, ну, йди, не роз­па­тя­куй! - по­тяг йо­го вряд­ник iз свiт­ли­цi за ру­кав.

Слiдчий сiв пи­са­ти пос­та­но­ву про те, щоб ареш­ту­ва­ти Зiнька.

Поки це ро­би­лось у во­лос­тi, Гаїнка веш­та­лась со­бi по ха­зяй­ст­ву i нi­чо­го то­го не зна­ла. Виг­ля­да­ла Зiнька й ди­ву­ва­ла­ся, що так дов­го не вер­тається. Тре­ба бу­ло їй во­ди при­нес­ти,вхо­пи­ла вiд­ра й по­бiг­ла до ко­ло­дя­зя. Пiд­хо­дя­чи до йо­го, ба­чи­ла куп­ку жi­нок; во­ни про щось жва­во роз­мов­ля­ли, а за­ба­чив­ши її, за­раз при­тих­ли. Во­на як ду­ма­ла про Зiнька, за­раз i по­пи­та­ла:

- Чи ви не бу­ли бi­ля во­лос­тi, не ба­чи­ли там мо­го чо­ло­вi­ка? Як пi­шов ту­ди, та й не­ма.

Жiнки гля­ну­ли на неї якось чуд­но, по­тiм iз­зир­ну­ли­ся про­мiж се­бе. Гаїнка зди­ву­ва­ла­ся:

- Що це ви на ме­не так ди­ви­те­ся?

- Та во­на нi­чо­го не знає,- про­мо­ви­ла ста­ра ба­ба, а по­тiм за­го­мо­нi­ла до Гаїнки:- Так ти нi­чо­го й не знаєш, доч­ко?

- А що ж ме­нi зна­ти? - спи­та­ла­ся Гаїнка, ди­ву­ючись та тро­хи зля­кав­шись.

- Ой, не­щас­ли­ва ж твоя до­ля, доч­ко! Не­щас­ли­ва твоя до­ля! - за­хи­та­ла го­ло­вою i ма­ло не за­го­ло­си­ла ба­ба.- Та вже ж ве­зуть тво­го Зiнька, ве­зуть йо­го в го­род до тюр­ми!..

- Зiнька?.. В го­род?.. До тюр­ми?.. Що це ви ка­же­те, ба­бо?

- Правду, сер­денько, прав­ду! Уже й ко­нi зап­ря­га­ють, ве­зуть йо­го… бо ви­явив слiд­чий, що Зiнько Грицька вбив.

- Брехня! Це брех­ня! - скрик­ну­ла Гаїнка.

Вiдра бряз­ну­ли до­до­лу, а во­на са­ма по­ли­ну­ла ву­ли­цею.

Бiгла до во­лос­тi. "Уже ко­нi зап­ря­га­ють, ве­зуть-ве­зуть…"- це тiльки бу­ло в неї в го­ло­вi i би­ло в го­ло­ву, як мо­ло­том. "Пе­рей­ня­ти!.. Пе­рей­ня­ти, щоб не по­вез­ли!.. Щоб пос­пi­ти!.."

Бiгла так, що лю­ди ля­ка­лись, по­ба­чив­ши її, та во­на то­го не по­мi­ча­ла.

Ось вид­ко во­лость… он рун­дук… он пiд­во­да пе­ред рун­ду­ком… лю­ди… Зiнька не­ма…

Вже до­бiг­ла до рун­ду­ка, як йо­го по­ба­чи­ла: ви­во­ди­ли з во­лос­тi з iзв'яза­ни­ми на­зад ру­ка­ми.

Кинулась до йо­го, при­па­ла, об­ви­лась ко­ло йо­го, мов хме­ли­ноч­ка. Дух пе­ре­би­ва­ло, не зду­жа­ла го­во­ри­ти, аж по­ки змог­лась:

- Що це? На­що це? Зi­неч­ку, за що це?

- Кажуть, що я Грицька вбив… Ве­зуть… в ост­рог…

- Неправда, неп­рав­да!.. Ти не вбив Грицька… Нi, я знаю, що не вбив!.. За що ж те­бе?.. Так не мож­на!.. Зв'яза­ли… Нi, не мож­на. Я розв'яжу!..

I во­на по­ча­ла розв'язу­ва­ти йо­му ру­ки.

- Геть, мо­ло­ди­це, не чi­пай! - сер­ди­то вiдш­товх­нув її де­сят­ник.

Зiнько сто­яв блi­дий як крей­да, не мо­жу­чи про­мо­ви­ти сло­ва. А во­на пру­ча­лась в ру­ках у де­сят­ни­ка i ка­за­ла все тим за­ди­ха­ним ти­хим го­ло­сом, мов упев­ня­ючи ко­го:

- Не мож­на ж!.. Не мож­на ж так!.. Тре­ба розв'яза­ти!.. Пус­тiть ме­не!.. Я розв'яжу… Йо­му тре­ба до­до­му… Швид­ше пус­тiть ме­не!..

- Одведiть її геть! - по­чу­ла Гаїнка чийсь го­лос i по­ба­чи­ла на рун­ду­ку яко­гось па­на. Зро­зу­мi­ла, що це йо­го тут си­ла й во­ля. Ви­хо­пи­лась з де­сят­ни­ко­вих рук i пiд­бiг­ла до па­на. Зу­пи­ни­лась пе­ред рун­ду­ком i, див­ля­чись до па­на вго­ру, го­во­ри­ла:

- Паночку, ле­бе­ди­ку мiй!.. Ви ж ба­чи­те, Зiнько ж не ви­нен… Ви ж знаєте,- вiн же не та­кий, щоб це зро­бив!.. Йо­го тре­ба пус­ти­ти,- на­що во­ни йо­го зв'яза­ли?

Благала ти­хим го­ло­сом, го­во­ри­ла, як ди­ти­на до ве­ли­ких, про­ся­чи не ка­ра­ти, зми­лу­ва­тись.

- Твiй Зiнько чо­ло­вi­ка вбив, за те йо­го i зв'яза­но! - вiд­ка­зав пан.

- А неп­рав­да ж!.. Так грiх ка­за­ти!.. Це ви не знаєте Зiнька… Вiн доб­рий… Вiн та­кий доб­рий!.. Вiн ми­лос­ти­вий!.. Пус­тiть йо­го!

- Не мож­на!.. Одiй­ди! - зве­лiв пан, до­дав­ши крiзь зу­би:- Iдi­отська сце­на!

Але во­на не вi­дiй­шла. Упа­ла нав­ко­лiш­ки, до­сяг­ла ру­ка­ми йо­му до ко­лiн, ди­ви­лась на нього пог­ля­дом, пов­ним без­мiр­но­го бла­ган­ня й слiз:

- Ой, пус­тiть же!.. Пус­тiть, па­ноч­ку!.. Я за вас бо­га мо­ли­ти­му! Щоб вiн вам щас­тя пос­лав, де ви пог­ля­дом гля­не­те, де сло­вом обер­не­тесь. Пус­тiть!.. Пус­тiть!.. Пус­тiть!

Вона за­ди­ха­лась, а ру­ки, трем­тя­чи, стис­ка­ли тi невб­ла­ган­нi ко­лi­на. I враз по­чу­ла, що вiз ру­шає. Зiр­ва­ла­ся на но­ги, озир­ну­лась"- Зiнько си­дiв уже на во­зi.

- Прощавай, Гаїнко!.. Мо­лись бо­го­вi!

Вiз ру­шив… Во­на ки­ну­лась до йо­го, та чиїсь ду­жi ру­ки вхо­пи­ли її зза­ду, не пус­ти­ли. Во­на ди­ви­ла­ся ус­лiд то­му во­зо­вi, як вiн по­то­рох­тiв ву­ли­цею… до­ко­тив­ся до по­во­рот­ки… за­вер­нув… вос­таннє об­лич­чя Зiнько­ве ба­чить… зник…

- Ох!..- про­мо­ви­ла ти­хо i впа­ла до­до­лу.

Вже нi­чо­го не чу­ла й не ба­чи­ла…

VII. СВОЯ ВОЛЯ!

Рябченковi з то­ва­рист­вом бу­ла те­пер во­ля. Зiнько вже два мi­ся­цi як у тюр­мi i по­хо­же так, що й не вий­де звiд­ти. Зос­тав­ши­ся мо­ло­де то­ва­рист­во без йо­го, при­тих­ло. Та хi­ба ж би й не при­тих­ло? Раз, що Зiнько з-про­мiж їх був i най­ро­зум­нi­ший, i най­письмен­нi­ший; за йо­го по­ра­дою всiм бу­ло доб­ре, а те­пер во­ни не мог­ли да­ти спра­вi нi­яко­го ла­ду. А дру­ге: не бу­ло в їх без йо­го то­го ду­ху смi­ло­го, бадьоро­го, на­дiй­но­го, що вiн якось умiв на­ди­ха­ти їм. Бу­ло, од­но сло­во тiльки ска­же, то вже так i хо­четься i ро­би­ти, i до­бу­ва­ти, чо­го тре­ба, а те­пер не бу­ло ко­му то­го сло­ва ка­за­ти. А най­бiльше їх приг­нi­чу­ва­ло те, що че­рез яке дi­ло Зiнька в їх не­ма. Як­би вiн прос­то ку­дись пi­шов або поїхав, то це не так би бу­ло їм прик­ро. Але на Зiнько­вi страш­ною хма­рою на­ляг­ло об­ви­ну­ва­чен­ня… та ще яке!..

Щоправда, то­ва­ри­шi то­му не йня­ли вi­ри i го­лос­но про­мiж се­бе i всiм це ка­за­ли. Най­пал­кi­ше ос­ту­пав­ся за йо­го Ва­сю­та. Вiн на­вiть їздив у го­род, хо­тiв од­вi­да­ти Зiнька в тюр­мi, хо­див до слiд­чо­го, про­хав,- не пу­ще­но. По­чав був упев­ня­ти слiд­чо­го, що Зiнько не ви­нен, та той i слу­ха­ти йо­го не схо­тiв, i з ха­ти пi­шов. Ва­сю­та вер­нув­ся зас­му­че­ний, але ще дуж­че спе­ре­чав­ся, на­вiть сва­рив­ся з ти­ми, хто об­ви­ну­ва­чу­вав Зiнька. А та­ких бу­ло ба­га­то: Ряб­чен­ко, Ко­па­ни­ця, Тон­ко­но­жен­ко та iн­щi та­кi об­ви­ну­ва­чу­ва­ли че­рез те, що їм то­го бу­ло тре­ба, та й вельми вже во­ни не­на­ви­дi­ли Зiнька; iн­шi - че­рез те, що звик­ли тим ба­га­ти­рям у всьому по­ту­ра­ти й по­та­ку­ва­ти; ще iн­шi - тим, що зав­сiг­ди во­ни ра­дi, як є хто по­га­нi­ший за їх, i зав­сiг­ди в їх ви­нен той, ко­го об­ви­ну­ва­чу­ють; вреш­тi, най­бiльше бу­ло та­ких, що от - усi го­во­рять, то й во­ни го­во­ри­ли. I за­раз поз­на­хо­ди­ли­ся та­кi й жiн­ки, й чо­ло­вi­ки, що ба­чи­ли, як Зiнько i до Ївги хо­див, як i цi­лу­вав її. Жiн­ки най­бiльше на­па­да­ли­ся на Ївгу. Її то­го ж дня, що й Зiнька, по­сад­же­но бу­ло до тюр­ми, та не­дов­го дер­жа­но, бо не­за­ба­ром ви­яви­ло­ся й до­ве­де­но, що во­на ще в су­бо­ту вдень пiш­ла в Чор­но­вус i там но­чу­ва­ла. Та хоч i вер­ну­ла­ся з тюр­ми, та не на доб­ре: ба­чи­ла, як її об­ми­на­ють лю­ди, чу­ла, як про неї пле­туть плiт­ки. А їх пле­те­но так, що не­за­ба­ром усе се­ло зна­ло, та й дрiб­ненько зна­ло, ко­ли та яким по­би­том Ївга при­на­ди­ла Зiнька, як во­ни вдвох Грицька ду­ри­ли, як во­на за­бу­ла пе­рес­те­рег­ти йо­го, що йде на нiч у Чор­но­вус, а Зiнько прий­шов до неї та й нат­ра­пив на Грицька, як Грицько з їм зас­пе­ре­чав­ся, а да­лi по­ча­ли во­ни й би­ти­ся, аж по­ки здо­ро­вi­ший Си­ва­шен­ко та­ки i вбив Грицька. Це ж те­пер кож­не зна­ло й ма­ле. До­то­чу­ва­но ще й ба­га­то iн­шо­го. Од­нi ка­за­ли, що в Си­ва­шiв уже сiм'я та­ка: один - ко­но­вод, пi­шов на Си­бiр, дру­гий от чо­ло­вi­ка вбив, а тре­тiй та­кий, що й з жи­во­го шку­ру де­ре. А про те, що Зiнько ж повс­та­вав про­ти то­го Де­ни­со­во­го шку­ро­дерст­ва, дак уже й не зга­ду­ва­но, мов то­го й не бу­ло. А те доб­ре зга­ду­ва­но, що Зiнько зав­сiг­ди не та­кий, як лю­ди, був: що ста­рi лю­ди ка­за­ли, дак те все в йо­го дур­ни­ця, брех­ня, ви­гад­ки; тiльки що в книж­ках по­на­чи­тує, дак те прав­да. I про вiдьми брех­ня, i про чор­ти брех­ня, i го­рiл­ки не пий, i в гро­ма­дi прав­ди не­ма,- та­ке, що й ку­пи не дер­житься, пiв­то­ра людсько­го, та й го­дi! А що вбив, то то вже пев­на рiч: ко­ли ж во­но все так до то­го при­хо­диться!

Все до то­го при­хо­ди­ло­ся,- це ба­чи­ли й мо­ло­дi то­ва­ри­шi, i це їх збен­те­жу­ва­ло най­дуж­че. Во­ни не йня­ли, не хо­тi­ли йня­ти то­му вi­ри, та навк­ру­ги всi, як один, про це го­во­ри­ли, всi бу­ли пев­нi… а во­но й ро­би­ло наг­нiт на їхнi ду­шi, а во­но й ли­ша­ло слiд їм у сер­цi - не­по­мiт­но їм са­мим, а та­ки ли­ша­ло. Во­ни не йня­ли вi­ри, та й са­мi не пос­те­рег­ли, що там десь гли­бо­ко-гли­бо­ко, аж на днi ду­шi, во­ру­ши­ло­ся страш­не пи­тан­ня: "А що, як цьому прав­да?"

Зiнько був у їх го­ло­вою, а те­пер усе се­ло за­ки­дає цього чо­ло­вi­ка бо­ло­том. I час­ти­на цього бо­ло­та па­дає нi­би й на їх, мов­би то й во­ни бу­ли не­гар­нi, слу­хав­ши­ся лю­ди­ни, що спля­ми­ла се­бе та­ким зло­чинст­вом. Цього їм нiх­то не ка­зав, а якось мов­би вид­ко бу­ло йо­го по лю­дям.

I все те стра­шен­но приг­нi­чу­ва­ло ду­ха трьом то­ва­ри­шам: Ва­сю­тi, Кар­по­вi й Дмит­ро­вi. Тiлько троє їхте­пер i ли­ши­ло­ся. Дум­ка бу­ла, що з п'ятьох душ їх то­ва­рист­во ско­ро ви­рос­те до де­сятьох, до двад­цятьох i все рос­ти­ме, рос­ти­ме, аж по­ки вiзьме го­ру в гро­ма­дi; а от те­пер i тих п'ятьох уже не­ма, тiльки троє… I цi троє хо­ди­ли зас­му­че­нi й зрiд­ка зi­хо­ди­лись до­ку­пи, а ко­ли зi­хо­ди­лись, дак гро­мадських справ уже якось не за­чi­па­ли. Не хо­ди­ли i в гро­ма­ду…

А гро­мадськi спра­ви сто­яли по­га­но. Про тую жа­ло­бу за про­да­ну Де­ни­со­вi зем­лю нiх­то те­пер i не зга­ду­вав,- во­на вже пiш­ла в не­пам'ять. Де­нис гос­по­да­рю­вав на тiй зем­лi як справж­нiй ха­зяїн. А все їх то­ва­рист­во, вку­пi з Ва­ви­ло­вим, узя­ло в по­се­сiю Го­рянсько­го зем­лю. Те­пер уже гро­мадська зем­ля опи­ни­лась усе­ре­ди­нi; ба­га­тирська ко­лом круг неї об­ви­лась, i те ко­ло по­чи­на­ло вже стис­ка­ти гро­ма­дян та­ки ду­женько. За­раз же по­бiльша­но цi­ну на зем­лю аж на два кар­бо­ван­цi. Диб­ля­ни не схо­тi­ли спер­шу бра­ти, зчи­нив­ся ве­ли­кий крик. Га­ла­су­ва­ли дов­го i на­ва­жи­ли­ся по­пи­та­ти зем­лi в дальших па­нiв. А тi, до­чув­ши­ся, що в диб­лянсько­го то­ва­рист­ва зем­ля по­до­рож­ча­ла, при­ки­ну­ли цi­ну й со­бi, хоч уже й не по два, а по кар­бо­ван­цю на де­ся­ти­нi. А як зва­жи­ли диб­ля­ни, що це за яких двад­цять верс­тов тре­ба во­зи­ти з по­ля сно­пи, то й зов­сiм по­жу­ри­лись. По­ба­чи­ли, що во­но чи й обiй­деться панська зем­ля де­шев­ше про­ти ту­тешньої. I за­раз же дех­то пi­шов та й узяв зем­лю в Ряб­чен­ка чи в йо­го по­ли­га­чiв, а по­ба­чив­ши теє, ки­ну­ли­ся й iн­шi ту­ди ж. I так ста­ло­ся, що диб­ля­ни, по­га­ла­су­вав­ши тро­хи, та­ки i по­ча­ли пла­ти­ти по два руб­лi зай­вих за де­ся­ти­ну.

Це од­но, а то­дi ви­яви­лось i дру­ге. Де­ко­му до­ве­ло­ся вже в пи­ли­пiв­ку по­зи­ча­ти гро­шi. Зви­чай­но бра­ли на вiд­ро­бi­ток. Ду­ма­ли ж, що вiд­ро­бi­ток бу­де та­кий, як i по­пе­ре­ду, аж во­но нi: по­бiльша­но йо­го ма­ло не в пiв­то­ра ра­зу. Знов дех­то ки­нув­ся де­iн­де по­шу­ка­ти гро­шей, та де ж їх знай­деш? Тiльки в то­го, в ко­го во­ни є, а тi всi од­ним ду­хом ди­шуть. Як з зем­лею бу­ло, так i з грiш­ми: по­хо­ди­ли-по­хо­ди­ли та й по­вер­ну­ли­ся до своїх, на все зго­див­шись.

Це все обу­рю­ва­ло диб­лян, а дех­то тя­му­щi­ший по­чи­нав уже ро­зу­мi­ти, че­рез вi­що Зiнько з своїм то­ва­рист­вом так повс­та­вав, щоб не про­да­ва­ти Де­ни­со­вi зем­лi. Те­пер уже вид­ко бу­ло ви­раз­но те, про що то­дi й Зiнько ще тiльки до­га­ду­вав­ся: цим про­да­жем гро­ма­да вiд­да­ла се­бе до рук Де­ни­со­во­му то­ва­рист­ву, бо по­за­ми­ка­ла со­бi всi шля­хи й стеж­ки до зем­лi. Мо­же б, те­пер, як­би Зiнько був у гро­ма­дi… Але Зiнько був у тюр­мi…

Сумувала гро­ма­да, а Ряб­чен­ко з гур­том ра­дi­ли. Щоп­рав­да, бу­ло й се­ред їх та­ких двоє, що їм бу­ло тро­хи нi­яко­во че­рез по­дiю з Зiньком. А це бу­ли Де­нис та Гаїнчин батько. Де­ни­со­вi нi­яко­во бу­ло, що один йо­го брат у Си­бi­ру, а дру­гий на­ла­го­дивсь у тую ж до­ро­гу; Ос­та­по­вi - нi­яко­во, що йо­го зять, ви­хо­дить, ду­шо­губ-острож­ник. Та вже що ста­ло­ся, те ста­ло­ся, йо­го не пе­ре­мi­ниш, i не ни­ми во­но ста­ло­ся, во­ни тут нi­чим не вин­нi. Хоч i нi­яко­во та­ко­го ро­ди­ча ма­ти, ну, а з то­го, що йо­го до тюр­ми за­па­ко­ва­но, чо­му ж би й не ско­рис­ту­ва­ти­ся? То во­ни й ко­рис­ту­ва­ли­ся, ще й ра­дi­ли вку­пi з iн­ши­ми, що в гро­ма­дi ста­ло їм те­пер прос­то­ро, i все зро­би­ло­ся, як ура­ди­ли ще по­вес­нi. Вку­пi з iн­ши­ми й ра­ди­лись, як та що ма­ють да­лi ро­би­ти, щоб диб­лянських му­жи­кiв у шо­ри зов­сiм узя­ти. Те­пер у їх був та­кий лад, що хоч ко­жен сам со­бi на своїй зем­лi гос­по­да­рю­вав, а про­те цi­ну на зем­лю або якi вiд­ро­бiт­ки - це вже виз­на­ча­ли во­ни всi гур­том; ма­ло бу­ти так са­ме i з цi­на­ми на ро­бiт­ни­кiв, за ви­пас то­ва­ру й за все iн­ше, за що диб­ля­ни ма­ли їм пла­ти­ти. Во­ни вже заз­да­ле­гiдь ра­ху­ва­ли тi цi­ни i пев­нi бу­ли, що те­пер Диб­лi у їх з рук не вис­ко­чать - си­дi­ти­муть, як ри­ба в мат­нi, та вiд­роб­ля­ти­муть та­ку пан­щи­ну, що ну-ну!

I Диб­лi вже чу­ли це…

З неп­ри­хильни­кiв Зiнько­вих був тiльки один чо­ло­вiк, що му­чив­ся дум­кою про Зiнько­ву не­во­лю i пал­ко ба­жав, щоб Зiнько з неї виз­во­лив­ся. Цей чо­ло­вiк був Iван Мо­мот.

Парубок не мав спо­кою пiс­ля тiєї страш­ної но­чi, як вiн уд­вох iз Па­на­сом за­мор­ду­вав бра­та. Еге, за­мор­ду­вав i вiн, а не сам Па­нас. Упев­няв се­бе спер­шу Іван ду­же, що вiн не ви­нен, що все те Па­нас iз­ро­бив сам, та сум­лiн­ня ска­за­ло йо­му iн­ше.

Щоправда, Iван нi­ко­ли так не во­ро­гу­вав про­ти Грицька, як Па­нас. Але вiн ско­рив­ся Па­на­со­вi, слу­хав­ся йо­го, йшов не своїм, а йо­го ро­бом, чи­нив усе за йо­го при­во­дом - от i ста­ло­ся!..

Будь во­на прок­ля­та, три­чi прок­ля­та не­щас­ли­ва тая ни­ва, що че­рез неї та­ке ста­ло­ся! Бо­дай би во­на до­вi­ку нi­чо­го не вро­ди­ла, бо­дай би во­на за­па­ла­ся, крiзь зем­лю пiш­ла та й йо­го, Івана, пог­ли­ну­ла з со­бою, анiж має вiн му­чи­ти­ся, анiж має вiн бу­ти ду­шо­гу­бом!

Пiзно, пiз­но те­пер Iван по­ба­чив, що йо­му не тре­ба бу­ло слу­ха­тись Па­на­са, не тре­ба бу­ло зма­га­ти­ся за зем­лю,- бо тут Грицько­ва прав­да бу­ла, а най­бiльше не тре­ба бу­ло тiєї но­чi йти до Грицька й по­соб­ля­ти Па­на­со­вi. Ой, бо­же! бо­же! бо­же!

"Мовчи, а то й то­бi те бу­де, що Грицько­вi!" - це так Па­нас йо­му ска­зав. Вiн ка­же, що не хо­тiв уби­ва­ти Грицька, а тiльки по­ля­ка­ти, щоб пос­ту­пив­ся зем­лею. Це вже так на ли­хо пiш­ло­ся, що Грицько вда­ривсь об скри­ню, про­бив со­бi го­ло­ву та й умер з то­го. Па­нас то­го не ба­жав, i за те вiн не ви­нен. Та ко­ли вже во­но ста­ло­ся, то не тре­ба нi­ко­му цього ка­за­ти. А що Зiнька взя­то до тюр­ми, то то дур­ни­ця: по­дер­жать та й ви­пус­тять. А по­ки тре­ба мов­ча­ти, нi сло­вом, нi пог­ля­дом не ви­яв­ля­ти лю­дям, щоб i по­ду­ма­ти нi­чо­го не мог­ли. I Па­нас був на по­хо­ро­нi, ще й Iва­но­вi зве­лiв iз со­бою йти.

Була це Iва­но­вi най­бiльша му­ка. I як­би тут, бi­ля йо­го, не сто­яв Па­нас, як­би вiн пов­сяк­час не по­чу­вав на со­бi йо­го пог­ля­ду гост­ро­го, то вiн, Iван, не вит­ри­мав би: впав би пе­ред цим знi­ве­че­ним тру­пом нав­ко­лiш­ки та й по­ка­яв­ся б, ви­явив би прав­ду пе­ред усiм на­ро­дом.

I чо­му вiн цього не зро­бив? По­бо­яв­ся ка­ри? Та нi­яку ж ка­ру не бу­ло б так тяж­ко вiд­бу­ва­ти, як са­мо­му те­пер ка­ра­ти­ся!

Занапастив бра­та, по­си­ро­тив йо­го дi­ти i за­на­пас­тив ще чо­ло­вi­ка - Зiнька…

Не мiг но­ча­ми спа­ти. Цей страш­ний труп, з об­вис­ли­ми вниз го­ло­вою й ру­ка­ми, з роз­зяв­ле­ним ро­том, не по­ки­дав йо­го. Ба­чив йо­го пе­ред се­бе, аби зос­тав­ся на са­мо­тi в тем­ря­вi. Ба­чив так, мов справ­дi вiн був тут, ви­сiв. Па­ру­бок ус­та­вав, сi­дав на пос­те­лi та, об­хо­пив­ши ко­лi­на ру­ка­ми, си­дiв i ди­вив­ся на труп, а в го­ло­вi в нього як мо­ло­том сту­ка­ло два сло­ва: "Убив бра­та! Убив бра­та! Убив бра­та!.."

Тiльки два сло­ва!.. Бо­же! Тiльки два сло­ва, два сло­веч­ка, а чо­го ж во­ни так йо­го мор­ду­ють, так пе­чуть, що йо­му хо­четься ви­бiг­ти на­се­ред се­ла й гук­ну­ти на весь свiт: "Я вбив бра­та!.."

I лед­ве зад­рi­має, а вже знов мов щось йо­го штовх­не, i вiн стре­пе­неться, i вже пе­ред їм вип­ли­ва­ють iз ту­ма­ну сi­ни, i се­ред сi­ней - вiн, брат…

Одного ра­зу вiн мо­ло­тив. Цi­пи влад то­ко­тi­ли по то­ку: так-так-та­ка!.. так-так-та­ка! I враз, за­мiс­то то­го "так-так-та­ка", Iван зов­сiм ви­раз­но по­чув, як цi­пи го­во­рять: "Убив бра­та! Убив бра­та!" - так, аж ви­мов­ля­ють. Гля­нув на сно­пи, аж там за­мiс­то сно­па ле­жить Грицько мерт­вий. Скрик­нув, ки­нув цiп i втiк.

Тiєї ж но­чi вiн ниш­ком вик­рав­ся з до­му та й пi­шов на кла­до­ви­ще. Мов зло­дiй, хо­ва­ючись по­пiд ти­на­ми, пе­рей­шов ули­ця­ми, вий­шов за се­ло. Мi­ся­ця не бу­ло, тiльки зiр­ки поб­лис­ку­ва­ли на тем­но­му не­бi хо­лод­ним неп­ри­хильним блис­ком. За їх свi­том Iван до­ба­чив уже пер­шi край­нi хрес­ти на мо­ги­лах. Увiй­шов се­ред їх. Бо­яв­ся по­пе­ре­ду бу­ва­ти на кла­до­ви­щi. Раз якось з па­руб­ка­ми, та й то чо­гось мо­то­рош­но бу­ло… А те­пер iшов сам i не бо­яв­ся. Йо­го ве­ло те, що страш­нi­ше за вся­кий страх. Блу­кав по­мiж мо­ги­ла­ми й хрес­та­ми, ви­шу­ку­ючи то­го не­ве­ли­ко­го ду­бо­во­го хрес­та. Хо­лод­нi зо­рi прис­вi­чу­ва­ли йо­му з во­ро­жо­го по­чор­нi­ло­го не­ба. Знай­шов.

Ось пiд цiєю куп­кою зем­лi Грицько за­мор­до­ва­ний ле­жить.

- Грицю, бра­ти­ку! Чи чуєш ти ме­не?

Не ози­вається.

Припав до зем­лi, об­няв мо­ги­лу ру­ка­ми.

- Грицю, бра­ти­ку, чи чуєш ти ме­не? Озо­ви­ся до ме­не, бо ги­ну, не­ма моєї си­ли!

Вiн бив­ся го­ло­вою об зем­лю, вiн цi­лу­вав її, вiн бла­гав:

- Прости ме­нi, мiй бра­ти­ку, мiй по­рад­нич­ку доб­рий! Прос­ти ме­нi, що то­бi му­ки зав­дав, твої дiт­ки ма­ленькi по­си­ро­тив!.. Та як­би ж я те знав, що во­но так бу­де, то я б же свiт за очi луч­че пi­шов, нiж щоб оте ста­ло­ся!.. Та моїй же ка­рi i краю не­ма!.. Та то­бi ж, бра­тi­ку, i грi­хи бог прос­тить за та­ку смерть, а моя му­ка i на цiм, i на тiм свi­тi!.. Та ти ж, бра­ти­ку, у раю з бо­гом бу­деш про­бу­ва­ти, а я ж у смо­лi ки­пi­ти­му! Та прос­ти ж ме­нi, мiй рiд­не­сенький, та прос­ти ж, бо не­си­ла моя, бо ду­ша з тi­ла ви­хо­дить! Та прос­ти ж! Та по­ми­луй же!..

Слова ури­ва­ли­ся, мi­ша­ли­ся з ри­дан­ням. Зне­мо­же­на, змор­до­ва­на ду­ша би­ла­ся, як пташ­ка в кiг­тях у кiш­ки,- от так во­на би­ла­ся в па­зу­рах у тiєї му­ки несьогос­вiтньої.

Високе й ши­ро­ке не­бо прос­ти­ла­ло­ся над ве­ли­кою й ши­ро­кою зем­лею. А на зем­лi, в тем­ря­вi, пiд ма­леньким хрес­том, прос­тяг­ся ма­лий зне­мо­же­ний чо­ло­вiк i бла­гав со­бi спо­кою:

- Та по­ми­луй же!..Та як­би ти був те­пер жи­вий, то я б твої й слi­доч­ки цi­лу­вав!.. На­кинь на ме­не по­ку­ту, яку хо­чеш, тiльки прос­ти!.. Ой, луч­че б я сам тут лiг, лег­ше ме­нi бу­ло б!.. Як те­пер ме­нi ка­ра­ти­ся!.. Ой, мi­ри ж не­ма тiй ка­рi!.. Не ви­тер­пить моя ду­ша… ги­не… Бра­ти­ку!.. Гри­цю!..

Благання вми­ра­ли без од­по­вi­дi. Хо­лод­на мов­ча­ла зем­ля. Хо­лод­не зво­ди­лось уго­ру, мов­ча­ло чор­не не­бо. Хо­лод­нi, во­ро­жi блис­ка­ли зiр­ки.

Нiде - нi се­ред то­го ши­ро­ко­го не­ба, нi на цiй ве­ли­кiй зем­лi - вiн не мiг знай­ти спо­кою.

Ридання за­ти­ха­ло, сло­ва змов­ка­ли. Хоч не бу­ло спо­кою,- при­хо­ди­ла вто­ма.

Врештi все за­тих­ло. Тiльки зне­мо­же­не тi­ло ще ле­жа­ло, при­пав­ши го­ло­вою до куп­ки зем­лi. Чор­нi хрес­ти пос­та­ва­ли круг йо­го, поп­рос­тя­гав­ши в тем­ря­ву свої ра­ме­на. Сто­яли й ди­ви­лись мовч­ки, дов­го…

Пiдвiвся, пi­шов…

Одначе по­со­би­ло­ся. Прий­шов­ши до­до­му, впер­ше пiс­ля тiєї страш­ної но­чi, зас­нув як тре­ба,- так твер­до, що нi­чо­го не пам'ятав i не чув, аж по­ки йо­го збуд­же­но. Дру­го­го дня аж сам ди­ву­вав­ся: був зов­сiм спо­кiй­ний. Смут­ний та спо­кiй­ний, не мор­до­ва­ний та­кий, як по­пе­ре­ду. Ми­нув цей день, ми­нув дру­гий, тре­тiй, тиж­день… Усе од­на­ко­во: ма­ра вже не при­хо­дить, на ду­шi сму­ток, але й упо­кiй…

"Ой бра­ти­ку! Нев­же ти ме­не прос­тив?"

Так про­ми­нув мi­сяць. Iван аж поз­до­ро­вi­шав. Спав доб­ре, усе як тре­ба ро­бив, тiльки на Па­на­са й згля­ну­ти не мiг. На­няв­ся в еко­но­мiю, щоб не ба­чи­ти йо­го. Нi­чо­го - й там мож­на жи­ти, не тур­бує йо­го.

Одного ра­зу, на­ро­бив­ши­ся та на­то­мив­ши­ся, спав доб­ре. I враз по­чув, що йо­го мов iм­пе­том ки­ну­ло: ш-шморг!

Пiдвiвся, сiв i прис­лу­хавсь: ш-шморг! От зов­сiм як вiрьовка по де­ре­ву шмор­гає, ко­ли тяг­ти її. Де це шмор­гає? Що це?

Почав прис­лу­ха­ти­ся дуж­че - i зов­сiм ви­раз­но чув, як вiрьовка зно­ву: шморг!.. I не чуть… А то­дi знов…

Невпокiй об­нi­мав йо­го гру­ди. Чо­го во­но шмор­гає? На­що? Ад­же вiн ду­же доб­ре знає, що так са­ме, точ­нi­сiнько так шморг­ну­ла вiрьовка то­дi, там…

Он-он-он… вiн уже ба­чить: iз тем­ря­ви вис­ту­пи­ла бан­ти­на, а че­рез неї пе­ре­ки­ну­то вiж­ки… Шморг! Вiж­ки по­тяг­ли­ся вго­ру, а на кiн­цi їх за­ко­ли­ха­ло­ся щось дов­ге, важ­ке… Грицько…

I вiн ко­ли­хав­ся, пе­ред їм у тем­ря­вi з об­вис­ли­ми ру­ка­ми… Iван ро­зу­мiв, що це не Грицько­вi сi­ни, що це панська пе­кар­ня, що круг йо­го лю­ди сплять на по­лу, що тут не­ма бан­ти­ни… А Грицько ко­ли­хав­ся на їй, ти­хо, мерт­во ко­ли­хав­ся, i Іван ба­чив йо­го се­ред тям­ряви так доб­ре, що до­ба­чав на­вiть ту смуж­ку кро­вi, що ви­тек­ла йо­му з уст по бо­ро­дi за ко­мiр.

Iван не скрик­нув, не схо­пив­ся. Вiн тiльки тру­сивсь увесь i ди­вивсь, як Грицько ти­хо хи­тав­ся пе­ред ним: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

I зро­зу­мiв, що все зно­ву вер­ну­ло­ся…

З то­го ча­су мiг спа­ти тiльки зве­чо­ра. Пiс­ля пiв­но­чi шмор­га­ла по бан­ти­нi вiрьовка, i вiн про­ки­дав­ся. Ле­жав i ди­вив­ся, а над їм ко­ли­хав­ся Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

Вiн звiв­ся нi­на­що. Хо­див, як ма­ра, блi­дий, з бо­же­вiльни­ми, нес­по­кiй­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Хоч удень йо­му те­пер все ж бу­ло нi­чо­го… Вно­чi - що­но­чi, а вдень - нi. Тiльки лю­дей бо­яв­ся, тi­кав од їх. Зда­ва­ло­ся, що ко­жен знає, що ко­жен хо­че йо­го спи­та­ти­ся: "А що, i цiєї но­чi був у те­бе Грицько?" I то­го пи­тан­ня вiн че­рез щось бо­явсь iще дуж­че, нiж Грицька…

Молитися дав­но ки­нув. Тiльки спер­шу сил­ку­вав­ся. Та не мо­ли­ло­ся… Од­нак вiн зна, що бог не прий­має ду­шо­гу­бо­вої мо­лит­ви. А вже чув, що да­лi так не вит­ри­має.

Щось iз­ро­бить… Щось му­сить iз­ро­би­ти…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Чому, ку­ри, не пi­ете?

Чому, лю­ди, не чуєте?

Турки се­ло зво­юва­ли,

Громадами лю­дей гна­ли.

Народна пiс­ня

I. СУМНА ХАТА

У той страш­ний день, як заб­ра­но Зiнька, лю­ди пiд­ня­ли Гаїнку неп­ри­том­ну з зем­лi, по­нес­ли й по­ло­жи­ли на во­лос­ний рун­дук. По­ча­ли жiн­ки бриз­ка­ти їй в об­лич­чя во­дою, аж по­ки во­на очу­ти­лась. Розп­лю­щи­ла очi, по­ма­лу пiд­ве­ла­ся. Не ро­зу­мi­ла спер­шу, що з нею ста­ло­ся, де во­на й чо­го во­на. Си­дi­ла на ос­ло­нi, див­ля­чись по­мерк­ли­ми очи­ма на лю­дей, що круг неї сто­яли. Пот­ро­ху при­том­нiсть вер­та­лась до неї, i вреш­тi во­на зга­да­ла все. Гля­ну­ла, озир­ну­лась - нi ко­ня з во­зом, нi Зiнька вже не бу­ло. Ус­та­ла мовч­ки й по­ча­ла зi­хо­ди­ти з рун­ду­ка.

- Гаїнко, ку­ди ти, стри­вай! - при­пи­ни­ли бу­ли її жiн­ки.

Але во­на вiд­хи­ли­ла їх ру­кою й пiш­ла са­ма со­бi швид­ко, хоч i хи­та­ючись, до­до­му. Не ба­чи­ла нi­чо­го пе­ред се­бе, тiльки по­чу­ва­ла, що їй тре­ба швид­ше, швид­ше дiй­ти до своєї ха­ти. I дiй­шла та­ки, вiд­чи­ни­ла две­рi й ста­ла на по­ро­зi. Ста­ра ма­ти гля­ну­ла на неї та аж пе­рех­рес­ти­ла­ся: пе­ред нею сто­яла не Гаїнка, а якась ма­ра, блi­да, страш­на.

- Боже! Доч­ко, чо­го це ти?

Стара ки­ну­лась до неї, але во­на мовч­ки зле­генька вiд­хи­ли­ла її ру­кою, пе­рей­шла ха­ту й сi­ла за стiл. Зди­во­ва­на ма­ти, не ро­зу­мi­ючи, що з нею ста­ло­ся, пi­дiй­шла зно­ву:

- Доню, Гаїноч­ко, ска­жи - що то­бi?

- Нiчого, ма­мо… Зiнько в ост­ро­зi…

- Як то в ост­ро­зi? - вжах­ну­лась ста­ра.- Що це ти? Бог з то­бою!

- Еге, в ост­ро­зi… Лю­ди ска­за­ли, що вiн убив Грицька, дак йо­го до ост­ро­гу заб­ра­но…

Вона го­во­ри­ла це рiв­ним ти­хим го­ло­сом i так, мов це бу­ла зви­чай­на рiч i нiт­ро­хи не зай­ма­ла її згли­бо­ка. А очi бо­же­вiльно-не­ру­хо­мi вту­пи­ла в од­ну якусь цят­ку i так си­дi­ла, мов ви­те­са­на з бi­ло­го ка­ме­ню.

Мати, по­чув­ши страш­ну но­ви­ну, й са­ма спер­шу за­нi­мi­ла, а по­тiм за­го­ло­си­ла, за­ту­жи­ла…

- Не го­ло­сiть, ма­мо,- тим са­мим рiв­ним, бай­дуж­ним го­ло­сом про­мо­ви­ла Гаїнка,- я вже го­ло­си­ла: не по­со­би­ло­ся,- заб­ра­ли во­ни.

- Хто ж заб­рав, доч­ко?

- Люди… па­ни… Во­ни ска­за­ли, що вiн убив Грицька, та й заб­ра­ла йо­го до ост­ро­гу.

- Та хто ж ска­зав? Де ж це ви­да­но, щоб на Зiнька та­ку нап­рас­ну ви­га­ду­ва­ти? Ой, бо­же ж мiй, бо­же! Ой, го­реч­ко нам, не­щас­ли­вим!.. Од­но­го си­на заб­ра­ли, за­на­пас­ти­ли та й дру­го­го те­пер за­би­ра­ють!.. А що ж я, без­дольна, при ста­ро­щах моїх ро­би­ти­му?..

I тяж­ке ма­те­ри­не ту­жiн­ня оз­ва­ло­ся зно­ву по ха­тi. Од­на ту­жи­ла, схи­лив­ши свою ста­ру си­ву го­ло­ву на чор­нi, ху­дi, по­ре­па­нi вiд тяж­кої дов­гої пра­цi ру­ки, а дру­га си­дi­ла кi­нець сто­лу вип­рос­тав­ши­ся, си­дi­ла не­ру­хо­мо, i очi її не­ру­хо­мо ди­ви­ли­ся в од­ну цят­ку…

А на свiт на­су­ва­ла тем­ря­ва. Зай­шло сон­це за об­рiєм, по­ки­ну­ло зем­лю, i во­ля те­пер бу­ла тем­ря­вi об­нi­ма­ти по­ки­ну­ту своїми ши­ро­ки­ми чор­ни­ми кри­ла­ми. Ос­таннє про­мiн­ня зля­ка­но­го свi­ту тi­ка­ло слiд­ком за сон­цем, а во­на за­па­но­ву­ва­ла, а во­на всту­па­ла скрiзь, у кож­ну мiс­цин­ку зем­лi, пок­ри­ва­ла степ чор­ним нак­рит­тям, за­гор­та­ла в йо­го лiс, iс­пов­ня­ла гли­бо­кi яри й до­ли­ни.

I до їх у ха­ту во­на зай­шла - по кут­ках чор­ною ма­рою ста­ла, стi­ни по­за­пи­на­ла i спов­ни­ла всю ха­ту, i об­ня­ла їх обох - i ту, що там на по­лу здри­га­лась од ри­дан­ня, i цю, що бi­ля сто­лу си­дi­ла не­ру­хо­ма. Об­ня­ла тi­ло, по­ня­ла й ду­шу…

- Мамо! - по­чув­ся се­ред тем­ря­ви рiв­ний го­лос.- Там тем­но…

- Де?

- В ост­ро­зi… Там тем­но, не­ма свi­ту…

Рiвний го­лос за­мовк, а в дру­го­му кут­ку ще го­лос­нi­ше оз­ва­ло­ся ри­дан­ня…

Темна, хмар­на нiч бу­ла на свi­тi…

Прийшов ра­нок, пох­му­рий, сi­рий, з ко­сим хо­лод­ним до­щем. Вiн сi­яв з наб­ряк­лих гид­ких хмар, що по­на­ви­са­ли над зем­лею i гнi­ти­ли її своїм мерт­вим ши­ро­ким пог­ля­дом. Вi­кон­ця в ма­ленькiй ха­тi пла­ка­ли, ве­ли­кi крап­лi слiз раз у раз ко­ти­ли­ся по їх i зни­ка­ли, щоб по­пус­ти­ти мiс­це но­вим…

Мати пiш­ла до во­лос­тi роз­пи­ту­ва­ти про Зiнька.

- А чо­го то­бi, ба­бо, тре­ба? - гук­нув на неї Ко­па­ни­ця, по­ба­чив­ши її бi­ля по­ро­га.

Вона ска­за­ла, чо­го їй тре­ба, ни­зенько та по­кiр­но кла­ня­ючись.

- Що ж, ба­бо, ми то­го нi­чо­го не знаємо,- вiд­ка­зу­вав Ко­па­ни­ця, роз­лiг­ши­ся в крiс­лi за зе­ле­ним сто­лом.- Слiдст­ву­ва­тель зве­лiв од­вез­ти йо­го в ост­рог - ми й од­вез­ли, а бiльше нi­чо­го не знаємо.

- Та вiн же не ви­нен!.. Та за що ж йо­го заб­ра­но?..

- То не на­ше дi­ло роз­би­ра­ти, чи вiн ви­нен, чи нi, i ти нам го­ло­ву цим не мо­роч. От ти ка­жеш, що нi, а слiдст­ву­ва­тель го­во­рить, що ви­нен. То вже там суд роз­бе­ре, що та як,- на те й суд.

- А ко­ли ж той суд бу­де? - пи­та­ла­ся бi­до­лаш­на.

- I то­го я то­бi не ска­жу. Як iс­хо­че сам суд, так i бу­де. Схо­че завт­ра - бу­де й завт­ра, а схо­че че­рез два го­ди, то й че­рез два. На те й суд.

- Та нев­же ж оце йо­му аж два го­ди си­дi­ти?

- По де­сять год си­дять,- не то по два. Як за­ро­бив, так хай i од­вi­чає, а ти на­чальни­кам го­ло­ви не кло­по­чи, ка­жу то­бi, своїми пус­тя­ка­ми! Iди вже со­бi до­до­му, ба­бо!

Мовчки пiш­ла, до зем­лi хи­ля­чись, без­та­лан­на ма­ти. Дру­го­го ж дня во­на за­не­ду­жа­ла. Ста­ла го­рi­ти, все тi­ло бо­лить. Ле­жа­ла на по­лу, стог­ну­чи, не здо­лi­ючи пiд­вес­ти­ся. А Гаїнка мов i не ба­чи­ла то­го: си­дi­ла, очi вту­пив­ши в од­ну цят­ку, i мов­ча­ла.

- Гаїночко, дай ме­нi во­ди!

Подала i зно­ву сi­ла.

- Гаїнко, ти б за­то­пи­ла вже пiч.

Слухняно внес­ла дров, за­то­пи­ла пiч, ста­ла й ди­ви­лась, як огонь пе­ре­бi­гає по де­ре­ву.

- Гаїнко, а чо­го ти горш­кiв не ста­но­виш?

Почала Гаїнка горш­ки прис­тав­ля­ти - по­рож­нi.

- Ой, ме­нi ли­хо та го­ре! - стог­на­ла Па­рас­ка.- Що ме­нi те­пер ро­би­ти?

Саме на це вбiг­ла в ха­ту Кат­ря Кар­по­ва:

- Що це ви, ба­бу­сю, хво­рi?

- Та тут я хво­ра, а тут та­ке ли­хо з Гаїнкою ста­ло­ся! - по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти ста­ра.

Гаїнка чу­ла все, що про неї ка­за­но, i мов i не чу­ла, Кат­ря за­го­мо­нi­ла до неї:

- Гаїнко, що то­бi, го­лу­боч­ко?

- Нiчого.

- То ти жу­риш­ся. Ти не жу­рись так… Це все людська нап­рас­на,- во­но ви­явиться. Зiнько вер­неться.

Молодиця роз­ва­жа­ла под­ру­гу, а та слу­ха­ла мовч­ки i нi­чо­го не чу­ла. Кат­ря, при­ди­вив­шись до її не­ру­хо­мо­го пог­ля­ду, аж iз­ля­ка­лась.

"Оце ли­хо! - по­ду­ма­ла со­бi.- Во­на ж неп­ри­том­на! Во­на ж нi до якої ро­бо­ти, а ма­ти хво­ра".

Кинулась Кат­ря до пе­чi:

- Ось пост­ри­вай­те, я вам по­соб­лю!

Поробила що тре­ба, поп­рис­тав­ля­ла до вог­ню гор­щи­ки.

- Спасибi то­бi, доч­ко! - дя­ку­ва­ла Па­рас­ка.

- Гаїнко, ди­вись, щоб горш­ки не збiг­ли! - на­ка­заї ла Кат­ря.- Я за­раз вер­ну­ся.

Метнулася до­до­му, роз­ка­за­ла про все Кар­по­вi, заб­ра­ла ди­ти­ну та й знов до Си­ва­шiв. По­ра­лась, аж по­ки на­ва­ри­ла обi­да­ти, поп­ри­би­ра­ла все в ха­тi. Гаїнка си­дi­ла й ди­ви­лась на те.

Другого дня, шви­денько впо­рав­ши­ся до­ма, Кат­ря зно­ву при­бiг­ла.

"Погано, що Гаїнка так си­дить усе з своїми дум­ка­ми,- мiр­ку­ва­ла Кат­ря. Хай щось ро­бить, во­но дум­ки роз­би­ва­ти­ме".

I по­ча­ла на­ка­зу­ва­ти їй те або те ро­би­ти. Та слу­ха­лась.

Два тиж­нi, по­ки ста­ра Па­рас­ка бу­ла хво­ра, Кат­ря щод­ня бi­га­ла до Си­ва­шiв по­ра­ти­ся, за­зи­ра­ла i вве­че­рi. Ма­ти не мог­ла їй iз­дя­ку­ва­ти­ся.

- Спасибi то­бi, доч­ко! Яка ти доб­ра та гар­на! Як­би не ти, то щоб ми й ро­би­ли, бi­до­лаш­нi? Дай то­бi, бо­же, вiк дов­гий та щас­ли­вий за твоя доб­рiсть!

- От, ба­бу­сю, що там та­ко­го, як я за­бi­жу до вас на яку хви­ли­ноч­ку! Та ме­нi цет­це й в охот­ку - ве­се­лi­ше, як се­ред лю­дей, а то все до­ма та до­ма! - вiд­ка­зу­ва­ла Кат­ря, хоч їй ча­сом бу­ло ду­же скрут­но роз­ри­ва­ти­ся на двi ха­ти, а ве­се­ло­щiв у Си­ва­шiв бу­ло стiльки, як на кла­до­ви­щi.- Аби ви та Гаїнка швид­ше ос­тер­бу­ва­ли - ото доб­ре бу­ло б.

I во­на кло­по­та­лась, бi­га­ла, по­соб­ля­ла, зав­сiг­ди та­ка щи­ра й при­вiт­на, мов­би ко­ло своєї ди­ти­ни. Не ста­ло в Си­ва­шiв гро­шей - во­на ви­ря­ди­ла Ва­сю­ту по­вез­ти в го­род та про­да­ти тро­хи хлi­ба. За тi гро­шi по­ку­пи­ли що тре­ба, ще й у во­лость по­вiд­да­ва­ли оп­лат­ки.

Помочi доб­рi лю­ди да­ва­ли, жи­ти бу­ло мож­на, та не мог­ли во­ни да­ти по­мо­чi ду­шi людськiй, не мог­ли роз­ва­жи­ти її го­ря ве­ли­ко­го. Кат­ря сил­ку­ва­ла­ся роз­ва­жа­ти й ма­тiр, i Гаїнку. Ма­те­рi мов лег­ша­ло вiд тих роз­мов, а Гаїнка хоч i слу­ха­ла, та, ма­буть, нi­чо­го не ро­зу­мi­ла.

Вона не пла­ка­ла, не ту­жи­ла, не на­рi­ка­ла. Во­на мов­ча­ла. Ро­би­ла все, що їй за­га­ду­ва­но, i по­ма­лу звик­ла все ро­би­ти як тре­ба: по­ра­лась, ши­ла, да­ва­ла їсти,- так, мов i зви­чай­но. Тiльки во­на нi­ко­ли не ду­ма­ла про те, що ро­бить: во­но ро­би­ло­ся са­ме. Вста­ва­ла вран­цi й ду­ма­ла: "Вже день". Дру­га дум­ка: "Бо­же, який дов­гий… хоч би ве­чiр!" То­дi бра­ла­ся ро­би­ти все, що їй на­ка­зу­ва­ла Кат­ря або ма­ти. Ска­же "по­рай­ся!" - по­рається, "ший!" - шиє. А як не­ма чо­го ро­би­ти, ся­де бi­ля сто­лу са­ма со­бi та й си­дить вип­рос­тав­ши­ся, i ди­виться в якусь цят­ку. А в дум­ках тiльки од­но: "Уже ми­нає день, от уже ве­чiр…" При­хо­див ве­чiр, при­хо­ди­ла нiч… Iно­дi во­на спа­ла, як утом­ля­ла­ся, iно­дi ле­жа­ла без­сон­на всю нiч i ди­ви­ла­ся в тем­ря­ву… Ди­ви­лась i ду­ма­ла: "От уже нiч по­ча­ла­ся… яка дов­га!.. От уже ми­нає… От уже ра­нок бу­де…"

А на­що їй та нiч, той ра­нок, той день,- не зна­ла… Во­на ро­зу­мi­ла ду­же доб­ре, що Зiнько в тюр­мi, що йо­го су­ди­ти­муть, мо­жуть у Си­бiр зас­ла­ти… ро­зу­мi­ла, що вiн не ви­нен… Зна­ла, що їм без нього жи­ти не мож­на… По­тiм зна­ла, що бу­ває день i вдень тре­ба по­ра­тись: ско­ти­нi їсти да­ва­ти, ха­ту мес­ти, во­ди при­но­си­ти, щии… по­тiм при­хо­дить нiч, i то­дi спа­ти… ще тре­ба їсти вдень… Все це ро­би­ла… Все це тре­ба ро­би­ти… аж по­ки прий­де той день… той суд…

Не хо­ди­ла нi­ку­ди, не лю­би­ла ози­ва­ти­ся нi до ко­го. Мовч­ки об­ми­на­ла лю­дей. З ма­тiр'ю жи­ла так, що тiльки вiд­по­вi­да­ла на пи­тан­ня. Зда­ва­ла­ся кам'яною.

Тяжка ту­га, мов хма­ра, на­ляг­ла на Зiнько­ву ха­ту, спов­ни­ла її всю. Зда­ва­ло­ся, що й стi­ни тут су­му­ва­ли, по­ну­ро див­ля­чись не ося­яни­ми яс­ним свi­том вiк­на­ми. Ту­га ви­зи­ра­ла з кож­но­го ку­точ­ка, про­мов­ля­ла по­мерк­ли­ми жi­но­чи­ми очи­ма, ози­ва­лась роз­би­тим людським го­ло­сом. Двi приг­нi­че­нi без­мiр­ним го­рем жiн­ки хо­ди­ли, як двi ма­ри, во­ру­ши­лись, ро­би­ли щось, iно­дi вда­ва­лись од­на до од­нiєї сло­ва­ми,- вид­ко бу­ло, що жи­вi. Але хто за­зи­рав до цiєї ха­ти, то­му зда­ва­ла­ся во­на тру­ною…

Та й за­зи­ра­ло не­ба­га­то. Спер­шу то бi­га­ли де­якi ку­ма­сi цi­ка­вi: лю­дям та­ке не­щас­тя ста­ло­ся, то тре­ба ж по­ди­ви­ти­ся, що во­ни та як во­ни пiс­ля йо­го… по­ди­ви­ти­ся, щоб бу­ло що й лю­дям роз­ка­за­ти. Та Кат­ря не вельми їх вi­та­ла, а ду­же цi­ка­во­го їм нi­чо­го не ви­яви­лось, то во­ни ско­ро й по­ки­ну­ли бi­га­ти. За­хо­ди­ли Кар­по а Ва­сю­тою. Ва­сю­та хо­тiв був раз своїми жар­та­ми сму­ток роз­вi­яти, але в цiй ха­тi йо­го шут­ку­ван­ня пла­чем ози­ва­ло­ся i зда­ло­ся всiм i йо­му са­мо­му та­ким див­ним, що вiн за­раз же змовк. Од­вi­ду­ва­ла Гаїнку Ли­ке­ра, її ма­ти, але батько нi ра­зу не зай­шов. Час­то за­зи­рав дiд До­рош. Гаїнка бу­ла йо­го влюб­ле­ни­ця здав­на, i те­пер її ли­хо бу­ло ду­же тяж­ке дi­до­вi. Вiн ди­вив­ся на неї, хи­тав го­ло­вою, ду­мав i ка­зав:

- До зна­ха­ря тре­ба, от що… Тiльки доб­ро­го тре­ба, щоб умiв од­шеп­та­ти.

I по­чав умов­ля­ти Гаїнку поїха­ти в Чор­но­вус до Гост­рог­ля­да. Гаїнка спер­шу не зро­зу­мi­ла, ку­ди й чо­го їха­ти, а зро­зу­мiв­ши, вiд­ка­за­ла:

- Не хо­чу…

Умовляв-умовляв дiд,- не по­со­би­ло­ся. Му­сив об­ли­ши­ти.

Параска пот­ро­ху ок­ли­гу­ва­ла, та ду­же по­ма­лу. Ка­за­ла, що хо­че пi­ти в го­род до па­нiв, щоб пус­ти­ли її до Зiнька, але не мог­ла йти i до­ма лед­ве ча­па­ла по ха­тi.

А про Зiнька не бу­ло чут­ки. Вик­ли­кав слiд­чий на до­пит ще де­ко­го з диб­лян, во­ни при­но­си­ли ста­рi звiст­ки, що Зiнько все в ост­ро­зi - до­жи­дає су­ду.

Одного ра­зу над­ве­чiр Гаїнка бу­ла в своєму сад­ку, аж над са­мою рiч­кою,пiш­ла ви­тяг­ти дiж­ку, що там за­мо­ка­ла. Ще не дiй­шла до рiч­ки, по­чу­ла, що хтось iде. Озир­ну­ла­ся й по­ба­чи­ла Ми­ки­ту Тон­ко­но­жен­ка. Став пе­ред нею, смi­ючи­ся:

- Здорова, Гаїнко!

Ледве ви­мо­ви­ла: "Здо­ров",- i хо­тi­ла йти да­лi, об­ми­нув­ши йо­го. Але вiн при­пи­нив її:

- Ай дав­но я те­бе не ба­чив, Гаїнко! А хо­тi­ло­ся ба­чи­ти! Ех, та й мо­ло­дич­ка з те­бе - пер­вий сорт! Што ха­ро­ша, то ха­ро­ша, вот только пло­хо, што паблєдла трош­ки. Ну, не бi­да, вот прай­дьоть!.. А я за то­бою ску­чив, вот чес­ноє сло­во - ску­чив!

Вона слу­ха­ла мовч­ки, ма­ло ро­зу­мi­ючи йо­го сло­ва. А вiн ду­мав, що їй хо­четься слу­ха­ти, i про­ва­див своє да­лi:

- Не павєриш? Так ску­чив, що аж!.. Я про те­бе зав­сiг­да ду­маю… по­то­му што та­кої мо­ло­дич­ки у нас - ну, прос­то не­ма-нєту, та й го­дi всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти ха­ро­ша, та й я не по­га­ний,- да­вай лю­бов за­видьом!

Вiн об­хо­пив її за стан i хо­тiв по­цi­лу­ва­ти. Во­на вда­ри­ла йо­го лiк­тем у гру­ди, аж вiн од­хи­лив­ся, ви­хо­пи­ла­ся з рук i в од­ну мить вис­ко­чи­ла на го­ру. Пе­ре­ли­ну­ла сад­ком аж до ха­ти, то­дi озир­ну­ла­ся - чи не же­неться.

- А що ж, доч­ко, де дi­жеч­ка? - спи­та­ла­ся ма­ти, ви­хо­дя­чи.

- Там… Я не взя­ла…- вiд­ка­за­ла Гаїнка, трем­тя­чи. Ма­ти хо­тi­ла бу­ла спи­та­ти­ся, чо­му не взя­ла, та як гля­ну­ла на її об­лич­чя, то по­ба­чи­ла, що кра­ще її вже не по­си­ла­ти. Пiш­ла са­ма.

Всю нiч Гаїнка не спа­ла. Тру­си­ла про­пас­ни­ця так, що аж зу­би цо­ко­тi­ли. А да­лi го­ло­ву мов по­лум'ям об­ня­ло. Блу­ди­ла сло­ва­ми, кри­ча­ла щось не­са­мо­ви­те - про Ми­ки­ту… про Зiнька… го­ло­си­ла… прок­ли­на­ла чи се­бе, чи ко­гось… Тiльки пе­ред свi­том зас­ну­ла твер­дим сном i спа­ла аж до обiд. Ма­ти не бу­ди­ла її. Про­ки­ну­лась, пiд­ве­лась…

- Це вже день, ма­мо?

- День, доч­ко.

- Це я так дов­го спа­ла?

- Аби на здо­ров­ля, то спи, доч­ко.

- Нi, я вста­ну.

- Добре! Ось за­раз обi­да­ти бу­де­мо! - ка­за­ла ма­ти, ра­дi­ючи, що Гаїнка са­ма оз­ва­ла­ся й роз­мов­ляє,- це бу­ло впер­ше вiд то­го дня.

- Нi, я не обi­да­ти­му,- вiд­ка­за­ла Гаїнка,- ме­нi тре­ба до Зiнька йти.

- Як то - до Зiнька? - спи­та­ла ма­ти та аж по­хо­ло­ла: їй зда­ло­ся, що Гаїнка ще й до­сi блу­дить сло­ва­ми.- Що це ти ка­жеш, доч­ко? Як це ти пi­деш до Зiнька?

- Я пi­ду, я хо­чу йо­го по­ба­чи­ти.

- Та як же ти йо­го по­ба­чиш? Ти ж не знаєш, ку­ди й дос­ту­пи­ти­ся.

- Я, ма­мо, пi­ду в го­род. Прий­ду до ост­ро­гу, а як там дос­ту­пи­ти­ся, то вже зна­ти­му. Я хо­чу йо­го ба­чи­ти, хо­чу зна­ти - що йо­му, як йо­му.

Мати зап­ла­ка­ла. Во­на вже ба­чи­ла, що Гаїнка не блу­дить сло­ва­ми, а го­во­рить як тре­ба.

- Пiди, до­ню, пi­ди, моя ди­ти­но! Ти мо­ло­да,- ти дос­ту­пиш­ся. Тiльки не хо­ди сьогод­нi,- ти ще хво­ра. Iди завт­ра.

- Пiду сьогод­нi.

- Пiзно вже: по­ки в го­род дiй­деш, та те, та се, то й смерк­не. Тре­ба йти зран­ку.

Мусила пос­лу­ха­ти Гаїнка. Але не спа­ла всю нiч,- так об­ня­ли дум­ки та той нев­по­кiй, теє по­ри­ван­ня, щоб швид­ше, швид­ше йти до нього, по­ба­чи­ти, од­вi­да­ти!..

"Боже мiй! Що ж я на­ро­би­ла? - ду­ма­ла во­на.- Чо­го ж я до­сi не пiш­ла! Та чи я скам'янi­ла, чи я за­нi­мi­ла, що си­дi­ла до­ма? Моє со­неч­ко там по­не­вi­ряється, а я з мiс­ця не рух­ну­ся!.."

Вона не ро­зу­мi­ла, як це так ста­ло­ся, що аж до вчо­рашнього ве­чо­ра справ­дi мов кам'яна бу­ла. Тiльки вже як отой гид­кий за­че­пив її - во­на вся стре­пе­ну­ла­ся, ду­ша мов ог­нем зай­ня­ла­ся. Пек­ло її, мор­ду­ва­ло всю нiч… I те­пер пе­че!.. Ой бо­же! Яка дов­га ця нiч! Хоч би швид­ше, швид­ше ра­нок!

Ще й не роз­вид­нi­лось, а во­на вже схо­пи­лась.

- Уже йдеш, доч­ко?

- Iду, ма­мо.

Засвiтили. Во­на вби­ра­лась, пос­пi­ша­ючи­ся.

- Ти пос­нi­дай, доч­ко!

-  Не хо­чу, ма­мо,- в ду­шу не йде.

- Дак вiзьми в го­род,- уже ж там увесь день бу­деш, то схо­четься їсти.

Таки при­му­си­ла взя­ти хар­чу тро­хи, ще й три кар­бо­ван­цi гро­шей.

- Може, доз­во­лять Зiнько­вi да­ти… Та й так, гля­ди, ко­мусь да­ва­ти до­ве­деться, бо вже без то­го не обiй­деш­ся.

Перехрестилася Гаїнка, вда­ри­ла пок­лон пе­ред об­ра­за­ми та й пiш­ла. Ма­ти хо­тi­ла вип­ро­ва­ди­ти її аж за ца­ри­ну,- не зве­лi­ла, са­ма по­бiг­ла, бо са­мiй ли­ши­ти­ся хо­тi­ло­ся.

Пiшла ву­ли­цею. Дов­гi пе­рiї хат прос­тя­га­ли­ся да­ле­ко i зни­ка­ли в тем­ря­вi. Ха­ти ще спа­ли, по­на­су­вав­ши на го­ло­ви ве­ли­кi пок­рiв­лi. Стi­ни лед­ве бi­лi­ли­ся з-пiд куд­ла­тих ост­рiш­кiв, мов об­лич­чя з-пiд ве­ли­ких брiв, що зви­са­ли вниз на зап­лю­ще­нi очi. I враз од­на ха­та блим­ну­ла ти­ми очи­ма, розп­лю­щи­ла їх, i двi сму­ги свi­ту ляг­ли впо­пе­рек ули­цi пе­ред Гаїнкою. Тро­хи зго­дом тьмя­но, мов по­зi­ха­ючи зо сну, гля­ну­ла на ву­ли­цю дру­га ха­та, да­лi тре­тя… По­ки од­нi ще дрi­ма­ли в ос­танньому дос­вiтньому снi, iн­шi про­ки­да­ли­ся вже, i кож­на пе­ре­го­род­жу­ва­ла ву­ли­цю пас­ма­ми свiт­ла. Гаїнка пе­ре­хо­ди­ла яс­нi сму­ги, пос­пi­ша­ючись, то всту­па­ючи в сяєво, то пiр­на­ючи зно­ву в тем­ря­ву, i тем­ря­ва зда­ва­ла­ся то­дi ще гiр­шою, мов без­на­дiй­нiсть пiс­ля про­ме­ня бо­яз­кої на­дiї. По дво­рах скри­пi­ли две­рi, во­ро­та, де-не-де за­чор­нi­ли вже людськi пос­та­тi. Се­ло роз­бур­ку­ва­ло­ся, а Гаїнцi хо­тi­ло­ся бу­ти вiд йо­го да­лi, да­лi, аж там, у го­ро­дi, ку­ди ве­ла її не­пев­на на­дiя, то ожи­ва­ючи, то зга­са­ючи в ду­шi.

Нарештi во­на пе­ре­бiг­ла ос­тан­ню свiт­ля­ну сму­гу i зов­сiм пiр­ну­ла в тем­ря­ву. Чи ско­ро ж свi­та­ти­ме? Гля­ну­ла на не­бо: хмар не бу­ло,- кла­ло­ся на го­ди­ну.

Iшла в тем­ря­вi, доб­ре зна­ючи до­ро­гу. Пе­рей­шов­ши, ма­буть, з верст­ву за се­ло, по­ба­чи­ла, що пе­ред нею по­чи­нає сi­рi­ти своїми кур­ни­ми ко­ло­дов­би­на­ми шлях. Пра­во­руч, на тем­но­му прос­то­рi, ви­раз­но заз­на­чи­ла­ся чор­на ку­па ве­ли­ко­го лi­су, а прос­то неї в по­лi - ви­со­ке са­мотнє де­ре­во.

"Це той дуб над яр­ком",- по­ду­ма­ла Гаїнка i йшла, див­ля­чись на йо­го, як вiн усе бiльше та бiльше виз­на­чав­ся, а тем­ний прос­тiр ста­вав усе мен­ше та мен­ше чор­ним. Ще зго­дом - i який­сь сi­ро-срiб­ляс­тий свiт мов по­чав на­ли­ва­ти­ся в тем­ря­ву, i тем­ря­ва, мi­ша­ючи­ся з їм, ста­ва­ла з чор­ної по­пе­ляс­тою, з по­пе­ляс­тої бi­лою. Уже доб­ре вид­ко ста­ло тра­ву над до­ро­гою - всю в срiб­ляс­тих неп­ро­зо­рих пер­лах; пра­во­руч по­пiд лi­сом клуб­ка­ми ко­тив­ся, схо­див­ся й роз­хо­див­ся бi­лий ту­ман; ди­ха­ти бу­ло мок­ро; по­хо­лод­нi­ша­ло. Гаїнка пiш­ла швид­ше, щоб наг­рi­ти­ся.

Незабаром чер­во­на смуж­ка заз­на­чи­ла­ся лi­во­руч над польовим об­рiєм. Ще тро­хи - i чер­во­не про­мiн­ня сип­ну­ло, бриз­ну­ло по не­бу. Ту­ман пiд лi­сом за­ко­ли­хав­ся дуж­че, зак­лу­бо­тав­ся й по­чав роз­хо­ди­тись, блiд­ну­ти й зни­ка­ти. Срiб­ляс­тi пер­ла на тра­вi за­миг­тi­ли яс­но-чер­во­ним, си­нiм, зе­ле­ним, зо­ло­тим… трем­тя­чи й гра­ючи кольора­ми…

Гаїнка вже бу­ла да­ле­ко, йшла швид­ко, мо­тор­но, i мов якась но­ва сна­га, но­ва мiць ус­ту­па­ла в неї,мов не йшла во­на, а са­мi но­ги її нес­ли. Во­на пi­де, во­на по­ба­чить йо­го - цiєї дум­ки бу­ло їй по­ки до­сить. Що там да­лi бу­де - во­на не зна­ла. Тiльки зда­ва­лось їй чо­мусь, що да­лi бу­де щось лю­бе, яс­не - та­ке, як ця ро­са миг­тю­ча, як те со­неч­ко пра­вед­не теп­ле, що пiд­бирається вго­ру, грiє й свi­тить. А ли­хо, а го­ре - во­но, як той ту­ман, пе­ред со­неч­ком роз­вiється…

Пiзнього снi­дан­ня бу­ла вже в го­ро­дi. Не зна­ла на­вiть, де ост­рог, му­си­ла й про те пи­та­ти­ся. По­пи­та­ла­ся в яко­гось мi­ща­ни­на.

- Острог? - пог­ля­нув на неї, ди­ву­ючись, i до­дав:- А хi­ба ти ту­ди хо­чеш?

- Я… нi… я…

- А чо­го ж то­бi ту­ди тре­ба?

- Я… ме­нi… тре­ба ме­нi…

Мiщанин при­див­ляв­ся до неї пильнi­ше.

- Ну? - пи­тавсь.

А во­на сто­яла мовч­ки, по­чер­во­нiв­ши, не зва­жу­ючи­ся ска­за­ти, чо­го їй ту­ди тре­ба.

- Дак ти, ба­чу, за та­ким дi­лом, що й ска­за­ти не мож­на! - про­мо­вив мi­ща­нин.- Ну, дак пи­тай­ся ж ко­го iн­шо­го, ко­ли так.

Повернувся та й пi­шов, про­мо­вив­ши крiзь зу­би: "Еч зах­вой­дан­ки бi­со­вi!"

Гаїнка по­да­ла­ся да­лi. По­ба­чи­ла на ву­ли­цi сол­да­та-по­лi­цi­ян­та з шаб­лею.

"Попитаю цього,- по­ду­ма­ла.- Уже ж вiн знає, то, мо­же, ска­же".

Пiдiйшла й по­пи­та­ла нес­мi­ли­во, ще й ук­ло­ни­лась:

- Скажiть, спа­си­бi вам, дядьку, де ост­рог? По­лi­цi­янт ог­ля­нув її доб­ре.

- А то­бi на­що?

- Чоловiк мiй там си­дить…- про­мо­ви­ла трем­тя­чим го­ло­сом Гаїнка, ба­чив­ши, що тре­ба приз­на­ти­ся.

- Чоловiк?.. Гм… а чо­го ж вiн там си­дить?

- Нi за що…

- Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас та­ких! Обiк­рав або вбив - та й нi за що! Шах­раї прок­ля­тi!

Полiцiянт ла­яв­ся, бо був гнiв­ний (вiд стар­ших йо­му сьогод­нi доб­ре впа­ло), а з гнi­ву вки­нув зай­ву чар­чи­ну, а над­то хо­тiв по­ве­ли­ча­ти­ся пе­ред се­люч­кою, щоб во­на не по­ду­ма­ла, що й вiн з та­ко­го ж се­ла, як i во­на.

- Падлюки!.. Зло­дiї! Пу­тя­що­му чо­ло­вi­ко­вi спо­кою че­рез вас не­ма!.. Ва­ла­са­ються!.. Чо­го ста­ла? Марш! Щоб те­бе тут за­раз не бу­ло. Шар­ла­та­ни! Ша­ла­пу­ти!

Перелякана Гаїнка да­ле­ко вже вiд­бiг­ла, а вiн усе не вга­вав.

"Боже мiй! - ду­ма­ла со­бi.- Що ж це ме­нi ро­би­ти? Да тут та­кi лю­ди, що я не до­пи­та­юся!.. Ой нi, тре­ба до­пи­та­ти­ся!.. Пи­та­ти­му, аж по­ки та­ки до­вi­да­юсь. По­пи­таю ще па­нiв".

Назустрiч бiг який­сь па­нок iз цi­поч­ком у ру­ках. Оз­ва­ла­ся до йо­го, але вiн i не спи­нив­ся на­вiть. Во­на пiш­ла по­ма­лу ву­ли­цею, вдив­ля­ючись в об­лич­чя: кот­ре не та­ке страш­не бу­де? Не­за­ба­ром по­ба­чи­ла якусь не­ве­ли­ку дiв­чи­ну в тем­нiй сук­нi, з книж­ка­ми в ру­ках.

- Здоровi бу­ли, пан­ноч­ко!

Бiлявенька пан­ноч­ка, ди­ву­ючись, гля­ну­ла на неї своїми яс­ни­ми очи­ма. Очi бу­ли лас­ка­вi, i Гаїнка не­да­рем­не опо­вi­да­ла пе­ред ни­ми про свою при­го­ду. Пан­ноч­ка так доб­ре роз­ка­за­ла їй, ку­ди йти, що во­на враз ут­ра­пи­ла прос­тi­сiнько до ост­ро­гу.

Високi товс­тi му­ри ог­ра­дою, а за їми здо­ро­ва бi­ла кам'яни­ця. Гаїнку аж хо­ло­дом прой­ня­ло, як во­на на них гля­ну­ла.

- Отут моє сер­денько ги­не, як квi­точ­ка в льоху по­пiд­зем­но­му!..

Перед ве­ли­кою за­лiз­ною бра­мою сто­яв сол­дат. Пi­дiй­шла до йо­го, вкло­ни­ла­ся:

- Здоровi бу­ли!

Поглянув на неї по­ва­гом, не оз­вавсь i од­вер­нувсь мовч­ки.

- Я до ва­шої ми­лос­тi… Сол­дат мов не ба­чив її.

- Тут мiй чо­ло­вiк у тюр­мi си­дить…

Вiн не слу­хав. Во­на ви­тяг­ла се­миг­ри­ве­ни­ка, по­ло­жи­ла йо­му в ру­ку.

Вiн по­ди­вив­ся на йо­го, по­ва­гом за­хо­вав у ки­цi­еню, то­дi по­вер­нувсь до неї й про­мо­вив:

- Ну?

- Адже це ост­рог?

- Ну?

- Тут мiй чо­ло­вiк си­дить… Зiнько Си­ваш…

- Ну?

- Пустiть ме­не по­ба­чи­ти йо­го!

- Гм… Дур­на ба­ба!.. Про­ходь да­лi, тут так не пус­ка­ють.- I од­вер­нув­ся.

- А як же тут пус­ка­ють? Ска­жiть, спа­си­бi вам!

Але сол­дат зно­ву не чув. Гаїнка ще ви­тяг­ла срiб­ну гро­шин­ку. За­хо­вав­ши й цю, вiн по­вер­нув­ся:

- Твого… Зiнька, чи як там йо­го? Су­ди­ли вже чи нi?

- Нi…

- Ну, дак тре­ба бу­ма­гу вiд слiдст­ву­ва­те­ля,- то­дi й пус­тять.

- А мо­же б, ви ме­не й так пус­ти­ли? Та я б за вас бо­га мо­ли­ла!..

- Дурна ба­ба! Ка­жуть то­бi: при­не­си бу­ма­гу вiд слiдст­ву­ва­те­ля, то­дi й пус­тять… А те­пер - марш со­бi, не стiй тут, не мож­на!..

- Да де ж слiдст­ву­ва­тель жи­ве хоч би ме­нi зна­ти!..

- Не моє дi­ло!.. Геть iз­вiд­си, бо не мож­на!.. Геть, ка­жу то­бi!..

Гримнув так, що Гаїнка аж вiд­бiг­ла зля­ка­на. Iш­ла ву­ли­цею й ду­ма­ла: "Ко­ли б пос­лав ме­нi бог iз­но­ву та­ку пан­ноч­ку, щоб во­на ме­нi роз­ка­за­ла, де той слiдст­ву­ва­тель жи­ве!"

Одначе цього ра­зу по­щас­ти­ло їй дуж­че: за­раз же який­сь доб­рий пан i роз­ка­зав їй. Тро­хи зблу­ка­лась, а та­ки знай­шла. На рун­ду­ку си­дять лю­ди, до­жи­да­ються. Пi­дiй­шла, поз­до­ров­ка­лась. По­ча­ли лю­ди роз­пи­ту­ва­ти, чо­го прий­шла,- во­на їм роз­ка­за­ла…

- Буде тут ви­бi­га­ти та­кий пи­сар­чук, вик­ли­ка­ти нас… ко­го, зна­чить, слiдст­ву­ва­тель кли­че, дак вiн то­го вик­ли­кає… дак ти йо­му й ска­жи про се­бе. А по­ки по­сидь.

Вона сi­ла. Не­за­ба­ром ви­бiг i пи­сар­чук:

- Сидiр Хар­чен­ко!

Один чо­ло­вiк ус­тав i пi­шов усе­ре­ди­ну, а Гаїнка вда­ла­ся до пи­сар­чу­ка:

- До ва­шої ми­лос­тi…

- Чого то­бi?

- Менi чо­ло­вi­ка по­ба­чи­ти.

- Якого чо­ло­вi­ка?

- Мого… Зiнька Си­ва­ша… вiн у ост­ро­зi…

- А! ну, доб­ре… по­сидь тут, пi­дож­ди!..

Во­на сi­ла жда­ти. Дов­го жда­ла…У же всi лю­ди пе­рей­шли, тiльки двоє зос­та­ло­ся, уже й сон­це пiд­би­ло­ся вго­ру та й униз по­ча­ло сi­да­ти,- во­на все до­жи­да­ла. Пи­та­ла й пи­сар­чу­ка, як ви­бi­гав, але все од­но вiд йо­го чу­ла:

- Пiдожди!..

- Знаєш що, мо­ло­ди­це? - ска­зав один чо­ло­вiк.- Я вже ба­чу, що з тво­го дi­ла нi­чо­го не бу­де: оце нас пок­ли­чуть, а то­дi пи­сар­чук ви­бi­жить та й ска­же: при­ходь завт­ра, слiдст­ву­ва­те­ле­вi нi­ко­ли сьогод­нi!

- Ой бо­же мiй! - зля­ка­лась Гаїнка.- А що я ро­би­ти­му? Ме­нi ж тре­ба сьогод­нi!

- Та що ро­би­ти? Пiв­кар­бо­ван­ця вкинь йо­му в ру­ку, то й ска­же слiдст­ву­ва­те­ле­вi про те­бе, дак той i пок­ли­че. А то й три днi хо­ди­ти­меш, то нi­чо­го не бу­де.

Гаїнка пос­лу­ха­лась i вки­ну­ла пiв­кар­бо­ван­ця в ру­ку… Її пок­ли­ка­но до слiд­чо­го.

- Що то­бi?

Вона низько-низько вкло­ни­ла­ся:

- Паночку, чо­ло­вi­ка хо­чу по­ба­чи­ти. Зiнька Си­ва­ша… пус­тiть!..

- Не мож­на йо­го ба­чи­ти.

Во­на так i по­хо­ло­ла.

- Не мож­на ба­чи­ти, ска­зав слiд­чий,- бо вiн ду­же впер­тий, нi­як не приз­на­ет­ся.

- Та як же йо­му приз­на­ва­ти­ся, па­не? Вiн же не ви­нен!..

- Розказуй там! Знаю я та­ких не вин­них! На­коїв ли­ха та й не приз­нається; хай приз­нається, то­дi й пус­ка­ти­му до йо­го ро­ди­чiв. А те­пер - нi­якi

- Паночку! Зми­ло­сер­дiться!.. По­ми­луй­те!..

- I не про­си, й не ка­жи!.. Iди со­бi!.. Слiд­чий по­вер­нув­ся та й пi­шов з ха­ти…

Пiзно вве­че­рi вер­ну­ла­ся до­до­му Гаїнка. Увiй­шла в ха­ту, не роз­дя­га­ючись сi­ла бi­ля сто­лу та й по­хи­ли­лась на йо­го.

- Дочко! Доч­ко! Що то­бi? - зля­ка­ла­ся ма­ти.- Що то­бi ста­ло­ся? Чи ти ба­чи­ла Зiнька?

- Не пус­ти­ли, ма­мо… ка­жуть: не приз­нається… Як приз­нається, що вiн вбив Грицька, то­дi пус­тять…

- А бо­дай же й во­ни са­мi, i їх дi­ти та­кої лас­ки вiд лю­дей заз­на­ли!…

А Гаїнка тiльки стог­на­ла…

Поки ота­ке ро­би­ло­ся в Си­ва­ше­вiй ха­тi, Ос­тап усе щось ду­мав. Бу­ла в йо­го од­но­го ра­зу та­ка з Те­реш­ком Тон­ко­но­жен­ком роз­мо­ва:

- А що, Ос­та­пе, чу­ти за тво­го зя­тя?

- Та той та­кий мiй зять, що хоч би йо­го в ме­не й зов­сiм не бу­ло.

- Ну, од­на­че, що ж са­ме за йо­го чу­ти?

- Да та­ка чут­ка, що вже й не вер­неться.

- Ну, та­ке дi­ло… А що ж то­дi твоя доч­ка? Ад­же вдо­вою бу­де…

- А бу­де…

- Знаєш що, Ос­та­пе, я то­бi ска­жу? Що, як­би нам сва­та­ми бу­ти?

Остап гля­нув на Те­реш­ка.

- Як то?

- Да так: Гаїнка твоя вдо­вою бу­де, а в ме­не Ми­ки­та та­кий, що дав­но вже тре­ба б оже­ни­ти йо­го та прис­та­ви­ти до ха­зяй­ст­ва. Бо ба­чу, що по­ки не оже­ню, то з йо­го пут­тя не бу­де. А над­то - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки при­хильний… От би то­дi вдвох дi­ла ро­би­ли!..

Остап по­ду­мав…

- Треба пi­дож­да­ти су­ду.

- А за­ве­де­но! Дак ви­хо­дить - так?

- Нехай бу­де й так.

- Чудесна шту­ка бу­де! Оцього тiльки бо­юсь: що, як во­на та схо­че за їм слiд­ком iти?

- Ну, то дур­ни­ця! - вiд­ка­зав Ос­тап.- Я не по­пу­щу.

- А як же ти не по­пус­тиш, ко­ли во­на пi­де до тих су­дей­ських та й са­ма ска­же?

- Гляди, що й зро­бить, бо так лю­бить ка­нальська мо­ло­ди­ця то­го сво­го муд­ра­ге­ля, що бi­да. Ну, та дар­ма! Я цьому ли­хо­вi за­по­бi­жу. Вiзьму її жи­ти до се­бе та й не пус­ка­ти­му нi­ку­ди.

- I пре­чу­дес­на шту­ка!.. Гля­дiть же, сва­те, не­хай ва­ше сло­во крiп­ке бу­де!

- Буде, сва­те, крiп­ке.

- А сва­сi… по­ки нi­чо­го не ка­жiть… А то знаєте - жi­но­та ця… Як­би не поп­су­ва­ли спра­ви…

- Гаразд!

I но­вi сва­ти ро­зiй­шли­ся, ра­дi з са­мих се­бе. Дру­го­го дня пiс­ля то­го, як Гаїнка хо­ди­ла в го­род, Ос­тап увiй­шов у ха­ту до Си­ва­шiв.

- Здоровi! З вiв­тор­ком!

- Здоровi, сва­те! - вiд­ка­за­ла Па­рас­ка, а Гаїнка лед­ве оз­ва­ла­ся, си­дя­чи на по­лу.

- Що це ти, Гаїнко, хво­ра, чи що?

- Таке вже на­ше здо­ров­ля! - вiд­ка­за­ла за неї ста­ра.- Он учо­ра хо­ди­ла в го­род, хо­тi­ла по­ба­чи­ти Зiнька, дак не пу­ще­но… Сi­дай­те-бо в нас!.

- Не пу­ще­но, ка­же­те? Гм… Нi, я не сi­да­ти­му, бо на ча­син­ку зай­шов. Дак чо­му ж не пу­ще­но?

- Кажуть тi iро­ди, що як приз­нається, що Грицька вбив, дак то­дi пус­тять.

- Гм… так… А я по те­бе, Гаїнко, прий­шов: iди до нас,- ма­ти те­бе кли­че.

- Не пi­ду я те­пер.

- Iди, бо ду­же тре­ба! - Узяв за ру­ку та й звiв з по­лу, як ма­луди­ти­ну.- Уби­рай­сь!

- Та, мо­же б, ви її, сва­те, те­пер не зай­ма­ли? - про­ха­ла Па­рас­ка.

- Не мож­на… Тре­ба ду­же. Ну, вже уб­ра­лась? Хо­дiм!.. Бу­вай­те здо­ро­вi! - Вiн по­вiв її з ха­ти за ру­ку.

II. У ТЮРМI

Маленькi вi­кон­ця тем­ря­вi з за­лiз­ни­ми гра­та­ми, по­пус­ка­нi в товс­те­лез­них му­рах. За ти­ми гра­та­ми бла­кит­не не­бо му­сить бу­ти, але йо­го звiд­сi­ля не вид­ко: прос­то вi­ко­нець дру­гi та­кi ж са­мо товс­тi й по­ну­рi му­ри. На­вiть со­няч­ний про­мiнь мов боїться тих грат i за­зи­рає сю­ди на од­ну тiльки ча­си­ноч­ку - то­дi, як сон­це вже ви­со­ко-ви­со­ко пi­дiб'ється вго­ру. То­дi зо­ло­тий йо­го па­рус упа­де по­мiж дво­ма му­ра­ми, нес­мi­ли­во за­зир­не крiзь гра­ти, лед­ве всмiх­неться до тих блi­дих об­лич i, зля­кав­шись, тi­кає швид­ше на­зад iз цiєї тем­ни­цi - ту­ди, се­ред без­меж­нi прос­то­ри бла­кит­но-осяй­но­го вiльно­го не­ба.

Тут не не­бо, тут низька, за­пи­ле­на, за­дим­ле­на, чор­на сте­ля, тут - бруд­нi вiд уся­кої ги­до­ти, важ­кi вог­кi стi­ни, а в їх ма­ленькi дi­роч­ки з грат­ка­ми. А в тiй кам'янiй тру­нi сi­рi пос­та­тi з сi­ри­ми, без сон­ця поб­лiд­ли­ми об­лич­чя­ми. Якi ле­жать на ве­ли­ко­му гур­то­во­му по­лу се­ред бруд­но­го лах­мiт­тя, якi си­дять там, гу­ля­ючи в кар­ти, якi сно­ви­га­ють без нi­якої ме­ти по кут­ках.

Це - зло­чин­цi. Се­ред них Зiнько. Як­би йо­му хто ска­зав ко­ли дав­нi­ше, що вiн бу­де тут,- яким би вiн бре­ху­ном йо­го наз­вав! А от же ста­ло­ся.

Тепер вiн спо­кiй­нi­ший, тих­ший, але пер­шi днi… йо­му на­вiть зга­ду­ва­ти їх страш­но. Цi зв'яза­нi ру­ки, ця ганьба пе­ред усiєю гро­ма­дою… Гаїнка… пог­ляд її бо­же­вiльно-без­на­дiй­ний… ру­ки до йо­го прос­тя­гає… По­тiм тя­га­ни­на по по­лi­цi­ях… i на­реш­тi - ця тем­ни­ця.

До бла­кит­но­го не­ба безк­рай­ого, до зе­ле­но­го по­ля ши­ро­ко­го, до лi­сiв хо­лод­ку­ва­тих, до сад­кiв квi­ту­чих, за­паш­них вiн iз­вик, а те­пер тiльки му­ри, товс­тi, хо­лод­нi, тiльки гра­ти за­лiз­нi, тiльки тяж­кий смо­рiд гни­лої тюр­ми!..

А лю­ди… Бо­же!..

Он той ви­со­кий, з здо­ро­вен­ни­ми ду­жи­ми ру­ка­ми, з ве­ли­кою чор­ною бо­ро­дою,- вiн же двох лю­дей убив, щоб пог­ра­бу­ва­ти їх!.. Цей бi­ля­вий па­ру­бок, з ма­леньки­ми ще ву­са­ми, за­да­вив свою ди­ти­ну вiд дiв­чи­ни… Цей он пiд­па­лив се­ло… Отой дiд ста­рий, п'яним був­ши, про­бив своєму су­сi­дi ко­ля­кою го­ло­ву, що той i вмер… Цей зно­ву щось страш­не зро­бив… I так ко­жен…

I вiн, Зiнько, се­ред їх, не вин­ний, а нiх­то йо­му на­вiть i вi­ри не йме, що вiн не ви­нен, тiльки смi­ються з йо­го… I йо­го до­жи­дає та­ка ж ка­ра, як i їх… За що? Де ж та прав­да, ко­ли мож­на ка­ра­ти чо­ло­вi­ка за нi­що? Ко­ли од­на­ко­во тер­пi­ти­ме i отой чор­ний, що смi­ючись роз­ка­зує, як вiн со­ки­рою роз­ру­бав го­ло­ву, i вiн, Зiнько, що хо­тiв тiльки од­но­го: щоб лю­дям бу­ло кра­ще, хо­тiв доб­ра лю­дям!.. Без нi­яко­го до­во­ду йо­го об­ви­ну­ва­че­но в страш­но­му зло­чинст­вi, зганьбле­но, за­ки­ну­то в тюр­му, су­ди­ти­муть i ка­ра­ти­муть йо­го!.. На­що ж то­дi весь цей лад на свi­тi, весь цей по­ря­док, ко­ли че­рез йо­го мож­на ка­ра­ти, мор­ду­ва­ти не­вин­них? Ад­же Зiнько знає, що не з са­мим їм так бу­ва­ло,- вiн про це i чув, i чи­тав. А ко­ли так, то на­вi­що лю­дям цi всi су­ди, цi всi на­чальни­ки? Чи не кра­ще бу­ло б, як­би цього нi­чо­го не за­во­ди­ти, як­би лю­ди са­мi со­бi жи­ли, гро­ма­дою лад i суд да­ва­ли?

Громадою! А яка ж i гро­ма­да, як не та­ка? Чи во­на ж йо­го, не­по­вин­но­го, обо­ро­ни­ла? Ба нi, хi­ба ще глиб­ше втоп­та­ла в це баг­но!.. Чи во­на по прав­дi гро­мадським спра­вам лад да­ва­ла? Ба нi; Де­ни­си, Ряб­чен­ки, Суч­ки - от ко­му се­ред неї вiльно й ла­со жи­веться, а чо­ло­вi­ко­вi чес­но­му та вбо­го­му - нi!..

Нема й у гро­ма­ди прав­ди! А де ж? Де? Мо­же, не се­ред лю­дей, мо­же, в бо­га? Так усi ка­жуть… Але ж. бог ба­чить, як у гро­ма­дi неп­ра­вед­нi лю­ди, гли­таї па­ну­ють,- чо­го ж їх не зу­пи­не­но? Ад­же Зiнько не­вин­ний, чом же цього не ви­яв­ле­но? Чом?

I страш­нi дум­ки вста­ва­ли в Зiнько­вiй го­ло­вi… Вiн жа­хав­ся їх, вiн про­го­нив їх од се­бе, а во­ни об­нi­ма­ли йо­го все дуж­че й дуж­че, а во­ни пек­ли йо­го, па­ли­ли, що аж ро­зум йо­му ту­ма­нiв, що аж об­мо­рок йо­го брав.

Нема прав­ди в свi­тi, а ко­ли во­на ча­сом де й оз­веться, то там їй ро­та за­ту­ля­ють, там її згнi­чу­ють, за­топ­ту­ють, ви­ни­щу­ють.

I н i х т о не зро­бив так, щоб во­на по­ду­жа­ла. А тим ча­сом є ж та­ка си­ла, що мог­ла б це вчи­ни­ти? Чи i в тiєї си­ли прав­ди не­ма? Чи тiєї си­ли не­ма? Дак на­вi­що ж то­дi i лю­ди жи­вуть, ро­дяться, смi­ються й пла­чуть, бо­рються i вми­ра­ють? На­вi­що?

Вiдповiдi не бу­ло, а го­ло­ва розс­ка­ку­ва­лась од бо­же­вiльних ду­мок.

Не зна­ти, що ста­лось би з їм че­рез цi дум­ки, як­би їх не роз­би­ва­ли на який час отi до­пи­ти в слiд­чо­го, де вiн по­ви­нен був бо­ро­ни­ти­ся, та жит­тя з людьми, з яки­ми му­сив про­бу­ва­ти в од­нiй ха­тi. Най­бiльш оцi лю­ди…

Вiн спер­шу й бо­яв­ся їх, i ги­ду­вав ни­ми. Во­ни зда­ва­ли­ся йо­му людьми од­мiн­ни­ми вiд йо­го са­мо­го, цiл­ком од­мiн­ни­ми, бо це бу­ли зло­чин­цi, ли­хо­дiї. Йо­му зда­ва­ло­ся, що зви­чай­нi лю­ди - то по один бiк, а зло­чин­цi - то по дру­гий; що в зви­чай­них лю­дей усе так, як i тре­ба в лю­дей, а в зло­чин­цiв усе iнак­ше: i прав­да в їх не та­ка, i хо­чуть во­ни не то­го, що всi лю­ди та й уся в їх ду­ша не та­ка, а гiр­ша - ли­ха, тем­на, во­ро­жа. З та­ки­ми дум­ка­ми прий­шов Зiнько до тюр­ми, а як по­ба­чив цi об­лич­чя, поз­на­че­нi ост­рож­ною не­во­лею, а ча­сом i грi­хом, як узд­рiв ту оде­жу, зав­сiг­ди йо­му страш­ну, то мов iще ви­раз­нi­ше по­чув, що цi лю­ди - зов­сiм не те, що вiн, i не мо­жуть бу­ти тим. Кров у їх на ру­ках, кров i на ду­шi. І бу­ли во­ни йо­му страш­нi. А ще гiр­шi ста­ли­ся пiс­ля од­нiєї по­дiї. Ото тiльки вки­ну­то йо­го в цю пiв­темну кам'яну яму, ще не встиг вiн доб­ре й розг­ля­ну­тись, а вже йо­го звi­ду­сiль ото­че­но. Роз­див­ля­ли­ся на йо­го за­цi­кав­ле­нi, роз­пи­ту­ва­ли­ся, як звуть, звiд­ки, за що пот­ра­пив сю­ди.

- За нi­що пот­ра­пив, одка­зав Зiнько.- Хтось убив чо­ло­вi­ка, а ме­не вин­но­го зроб­ле­но.

- Овва! А ти хi­ба йо­го не вби­вав?

- Якби я йо­го вби­вав, то не ка­зав би, що не ви­нен! - од­мо­вив пал­ко Зiнько.

- Ф'ю-ф'ю! - зас­вис­тiв чор­ний реш­тант.- Ко­жен, бра­ти­ку, пе­ред слiдст­ву­ва­те­лем ка­же, що вiн не ви­нен, бо нi­ко­му не хо­четься на Си­бiр манд­ру­ва­ти, а тут iн­ша рiч. Ми це дi­ло доб­ре знаємо - нас не оду­риш.

- Я й не ду­маю вас ду­ри­ти.

- От шту­кар! - ска­зав той-та­ки реш­тант iз ве­ли­кою чор­ною бо­ро­дою.- Я аж двом со­ки­рою го­ло­ви роз­ко­лов, та й то не хо­ва­юся, а вiн од­но­го при­да­вив, та вже зля­кав­ся. Ха-ха-ха!

Чорний реш­тант за­ре­го­тав, за ним iще дех­то. Зiнько си­дiв то чер­во­ний, то бi­лий як крей­да. Вiн ба­чив, що не впев­нить цих лю­дей, що да­рем­нi бу­дуть усi йо­го сло­ва: звик­ши са­мi бре­ха­ти й хо­ва­ти­ся з своїми ще не вик­ри­ти­ми зло­чинст­ва­ми, во­ни й iн­шо­му не йня­ли вi­ри. Зiнько за­мовк, але всi цi лю­ди ста­ли те­пер йо­му та­кi огид­нi!..

Вiн жив се­ред їх ти­хо, нi з ким не сва­рив­ся, та нi з ким i не лад­нав. Щоп­рав­да, во­ни йо­го не зай­ма­ли. Вiй з то­го був ра­дий вельми, си­дiв со­бi в тем­но­му ку­точ­ку та ду­мав свої тяж­кi дум­ки… А реш­тан­ти жи­ли своїм жит­тям: гу­ля­ли в кар­ти i час­то за їх ла­ялись, а то й би­лись, опо­вi­да­ли один од­но­му про свої при­го­ди, до­бу­ва­ли десь тю­тю­ну i го­рiл­ки i ча­сом бу­ва­ли п'янi. Якось тра­пи­ло­ся, що один реш­тант прог­рав дру­го­му пiвк­вар­ти. До­бу­ли її й пос­та­но­ви­ли ви­пи­ти гур­том - усiм тим, що гу­ля­ли то­го ра­зу в кар­ти. Се­ред них був i Онисько - той мо­ло­денький бi­ля­вий хло­пець з сi­ри­ми очи­ма, що за­да­вив ди­ти­ну. Ви­пив­ши двi чар­ки, вiн тро­хи сп'янiв i си­дiв пох­ню­пив­шись, спус­тив­ши вниз ру­ки.

- Чого роз­ма­нi­жив­ся? - штовх­нув йо­го реш­тант, що си­дiв бi­ля йо­го.- Ех, ти! Пи­ти не вмiєш… Уже й п'яний!

- Я не п'яний… озвав­ся якимсь пла­чу­чим го­ло­сом па­ру­бок.

- Ну, а чо­го ж ти розк­ва­сив гу­би?

- Сумно… вiдказав тим са­мим го­ло­сом napy­бoк.

- Сумно! Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­ли­ся п'янi реш­тан­ти.- До ма­ми схо­тiв? Чуєш?

I во­ни по­ча­ли йо­го сми­ка­ти, штов­ха­ти…

- Одчепiться!.. Ду­ша моя не тер­пить… Ой, важ­ко ме­нi!.. Ой, тяж­ко!..

Вiн об­хо­пив се­бе ру­ка­ми за го­ло­ву i хи­тав нею, при­ка­зу­ючи:

- Ой, го­реч­ко ж ме­нi!.. Ой, ли­шенько моє!.. Ой, що ж ме­нi ро­би­ти?.. А во­но ж ози­вається!.. А во­но ж ози­вається!…

- Що ози­вається, ти, рюм­са­ло?

- Воно… як ян­го­ля­точ­ко… А я ж йо­го за­да­вив… А я ж… Ой бо­же!..

- Дак на­що ж ти йо­го да­вив, сли­ня­вий? Ко­ли вже на­ря­ди­ли з дiв­кою ди­ти­ну, дак i не­хай бу­де ди­ти­на, а то ще да­ви­ти! - ка­зав той па­лiй, що пiд­па­лив се­ло.

- Та хi­ба ж я хо­тiв?.. Та я ж i не ду­мав то­го ро­би­ти… та я ж… Па­ру­бок уже плу­тав, хли­па­ючи.

- Та чом же ти її не взяв? - пи­тав па­лiй. Па­ру­бок ще раз хлип­нув, по­мов­чав, а то­дi вiд­ка­зав:

- Я б її узяв… Ко­ли ж во­на най­мич­ка, та та­ка вбо­га, що в їх не ха­та, а хлiв… а мiй батько ба­га­тир на все се­ло. Ка­же ме­нi: "I в го­ло­ву со­бi то­го не кла­ди, щоб Хим­ку сва­та­ти. Нi­ко­ли то­го не бу­де!" А мiй батько та­кий, що як що ска­зав, то так уже й є. Я й знав, що батько не доз­во­лить сва­та­ти, а все хо­див… усе хо­див… бо так i по­ри­ва… Ну, а то раз я на баш­та­нi був… баш­тан сте­рiг… При­бi­гає во­на до ме­не: "Ой Ониську, прий­шла по ме­не смерть!" -"Чо­го ти?" -"Утек­ла з до­му, бо там ме­не вб'ють, як по­ба­чать". А в неї батько та­кий лю­тий, що як роз­па­литься, то й чо­ло­вi­ка вб'є, а ма­чу­ха ще йо­го й пiд­дро­чує… Ну, там у ку­ре­нi й на­ро­ди­ла­ся ди­тин­ка… Взя­ла йо­го Хим­ка, по­ло­жи­ла до се­бе на ко­лi­на, за­гор­ну­ла в по­пе­ред­ник. Ле­жить во­но, пхи­кає, пи­щить з хо­ло­ду, а ми над ним пла­че­мо. Знаємо обоє, що не мож­на Хим­цi з їм до­до­му прий­ти. "Я,- ка­же во­на,- пi­ду в го­род".- "Як же ти пi­деш ту­ди без паш­пор­та? Та й хто ж те­бе вiзьме з ди­ти­ною?" Як по­ча­ла ж во­на ту­жи­ти, як по­ча­ла!.. Дак у ме­не так сер­це й крається!.. А да­лi як по­ча­ла ме­не кляс­ти!.. I жаль ме­нi її, i вже чую, що й ме­не за сер­це вхо­пи­ло. "Цить,- ка­жу,- не кле­ни! Хi­ба ме­нi са­мо­му лег­ко?" А во­на: "Та ти ж ус­тав та й пi­шов, та взяв со­бi дру­гу, та й жи­ти­меш iз нею вiк свiй у доб­рi та, в щас­тi!.. А я ж пi­ду по­пiд­тин­ню!.. Та ме­нi ж че­рез йо­го тiльки з мос­ту та в во­ду!.. Та бо­дай би то­бi сон­це пра­вед­не не свi­ти­ло, як ти ме­не за­на­пас­тив!.. Я те­бе про­си­ла, я те­бе бла­га­ла, щоб ти по­жа­лiв ме­не!.. А ти ж не пос­лу­хав!.. Те­пер бе­ри йо­го та ро­би з їм що хо­чеш!.." Та взя­ла тую ди­тин­ку та й по­ло­жи­ла ме­нi на ко­лi­на, а са­ма все своє!.. Ухо­пи­ло ме­не за сер­це, об­ня­ло ме­не ог­нем,- як ухоп­лю я ту ди­ти­ну, як стру­со­ну нею: "Че­рез те­бе, ка­жу,- прок­ля­те, все це ста­ло­ся!" Та й ки­нув йо­го до неї знов… А во­но… бiд­неньке… i не… пис­ну­ло… i при­тих­ло… Си­ди­мо, мов­чи­мо вже, а во­но ле­жить… I не во­рух­неться… Хим­ка до йо­го: "Ой бо­же ж! Ди­ти­на не­жи­ва!.." Та то­дi знов у плач!.. Це ж як я йо­го стру­со­нув, то i дух iз йо­го вит­ру­сив. Си­ди­мо над їм та ту­жи­мо. Ту­жи­ли-ту­жи­ли - тро­хи не до свi­ту… а то­дi… за­ко­па­ли йо­го… От так… От i все…

-  Ну, а як же до­вi­да­лись?

- Собаки виг­реб­ли та й ви­тяг­ли… Ой бо­же мiй!.. Бо­же мiй… оце спа­ти ля­жу, а во­но мов ко­ло ме­не тут пи­щить!.. пи­щить!..

I па­ру­бок iз­но­ву по­чав хли­па­ти, а йо­го ве­ли­кi сi­рi очi зай­шли­ся сльоза­ми. Реш­тан­ти всi при­тих­ли, не ози­ва­ли­ся. Враз чор­ний гук­нув сер­ди­то:

- Чортбатьказна-що! Слу­ха­ють то­го плак­сiя!.. "Пис­цiть! пис­цiть!.." Плюньте ви на йо­го!.. До­пи­вай­мо, що є!

I, по­ки­нув­ши па­руб­ка, взя­ли­ся зно­ву до го­рiл­ки. Але з то­го ча­су чор­ний i прос­вiт­ку не да­вав Онисько­вi. Тiльки зузд­рiв, що той сiв со­бi в ку­то­чок або прос­то за­мовк, нi­чо­го не го­во­рить,- за­раз по­чи­нав:

- А що? Вже пи­щить? Га? Пи­щить?

У без­щас­но­го вiд то­го на­га­ду­ван­ня все об­лич­чя якось бга­ло­ся, стис­ка­ло­ся в один ви­раз страш­ної пе­ку­чої му­ки, сi­рi очi ту­ма­нi­ли… А чор­ний, нез­ва­жа­ючи на те, зну­щав­ся:

- Придави йо­го дуж­че, щоб не пи­ща­ло! Онисько стис­кав зу­би та аж вив­ся з бо­лю. Дех­то з реш­тан­тiв iно­дi ка­зав:

- Та ну-бо, го­дi! Чо­го ти при­че­пив­ся до йо­го?

Здебiльшого ж не зва­жа­ли на те. Чор­но­го всi бо­яли­ся.

Одного ра­зу, пiд час та­ко­го мор­ду­ван­ня, Зiнько вже не стер­пiв бiльше. Вiн пi­дiй­шов до чор­но­го i про­мо­вив трем­тя­чим го­ло­сом:

- Не ка­жи йо­му цього!

- А то­бi яке дi­ло? Ти що за пан? - виз­вi­рив­ся той.

- Таке ме­нi дi­ло, що ти йо­го му­чиш. От же не муч!..

- Чи ба, який ми­лос­ти­вий! - за­ре­го­тав­ся чор­ний.- Плю­вать ме­нi на те­бе! Хо­чу ка­за­ти й ка­за­ти­му!

- Нi, не ка­за­ти­меш!..- Зiнько по­чу­вав, що го­ло­ву в нього мов ог­нем об­нi­має.

- А що ж ти ме­нi зро­биш, як ка­за­ти­му? - глуз­ли­во пи­тав чор­ний.

- Зроблю, що то­бi за­цi­пить!

- А по­ки те бу­де, дак я з твоєї мор­ди зроб­лю нас­то­яще­го пат­ре­та! Ба­чиш? - I вiн пхнув йо­му пiд нiс сво­го здо­ро­вен­но­го ку­ла­ка.Ню­хай!

Рештанти при­тих­ли, всi об­лич­чя по­вер­ну­ли до Зiнька й до чор­но­го. Цей був та­кий здо­ро­вий, що Зiнько зда­вав­ся пе­ред ним тро­хи не хлоп­чи­ком. Вид­ко бу­ло вже й за­раз, хто по­ду­жає, ко­ли прий­де до бiй­ки.

- Геть з ку­ла­ком! - про­мо­вив Зiнько го­ло­сом, що дзве­нiв i трем­тiв, як стру­на.

- Нюхай! - I чор­ний штовх­нув йо­му ку­ла­ком у зу­би.

Ще од­на мить, i Зiнько вiдш­товх­нув би вiд се­бе на­хаб­но­го, i то­дi му­си­ла б по­ча­ти­ся бiй­ка. Але враз чи­ясь ду­жа ру­ка да­ла та­ко­го штур­хан­ця чор­но­му, що той аж по­то­чив­ся й одс­ко­чив на­бiк. Пе­ред їм сто­яв па­лiй.

- Ти чо­го штов­хаєшся? - крик­нув чор­ний, ки­да­ючись до йо­го з ку­ла­ка­ми. Але ще не встиг i вда­ри­ти до пут­тя, а вже сам здо­був­ся та­ко­го сту­са­на по ву­ху, що го­ло­ва йо­го вiд­ра­зу схит­ну­ла­ся на­бiк i сам вiн, по­точив­ши­ся, за ма­лим не впав на пiл. Роз­лю­то­ва­ний, ска­же­нi­ючи, ухо­пив вiн важ­ку кав­рат­ку, що нею реш­тан­ти пи­ли во­ду, i ки­нув­ся зно­ву до па­лiя. Але ту ж мить кiлька реш­тан­тiв вче­пи­лось за йо­го зза­ду, не пус­ка­ючи.

- Пустiть ме­не! Пус­тiть!..- пру­чав­ся вiн у їх в ру­ках.- Пус­тiть, я йо­му го­ло­ву роз­ва­лю!.. Гетьте!..

- Ану, роз­ва­ли! - ка­зав па­лiй, сто­ячи зваж­ли­во і ла­ден щох­ви­ли­ни зби­ти зно­ву чор­но­го до­до­лу, хоч i сам був блi­дий як крей­да.- Або я то­бi твою пельку затк­ну, щоб ти бiльше не в'яз до хлоп­ця.

Тим ча­сом реш­тан­ти вiд­ня­ли в чор­но­го кав­рат­ку i, хоч вiн пру­чав­ся, од­ве­ли йо­го й по­са­ди­ли геть да­лi в кут­ку. По­ма­лу все за­тих­ло.

Чорний з то­го ча­су зне­на­ви­дiв i Зiнька, i хлоп­ця, i па­лiя, але не зай­мав уже нi­ко­го: по­чу­вав, що там бiльша си­ла. А Зiнько то­го ж ве­чо­ра роз­го­во­рив­ся з па­лiєм, i той по щи­рос­тi роз­ка­зав йо­му про свою при­го­ду. Во­на не зда­ла­ся Зiнько­вi див­ною i бу­ла ду­же прос­та.

Давидовi (так йо­го зва­ли) бу­ло тiльки дев'ять ро­кiв, як йо­го батько вмер, а за їм не­за­ба­ром i ма­ти. Їх бу­ло тiльки двоє - брат та сест­ра, - обох їх гро­мадськi опе­ку­ни по­роз­да­ва­ли по най­мах. У батькiвську ха­ту Пус­ти­ли яко­гось чо­ло­вi­ка, а зем­лю вiд­да­ли дру­го­му. Як па­ру­бок, ви­рiс­ши, схо­тiв оже­ни­ти­ся i до­ма­гав­ся сво­го доб­ра, то мiг вер­ну­ти со­бi са­мi го­лi, по­об­лу­пу­ва­нi стi­ни батько­вої ха­ти. Уся ху­до­ба десь роз­тек­ла­ся, а той чо­ло­вiк, що ко­лись узяв йо­го зем­лю, те­пер її не вiд­да­вав. По­ча­ли­ся поз­ви, су­до­ва тя­га­ни­на. Да­ви­дiв кривд­ник на­пу­вав сiльських суд­дiв го­рiл­кою, да­вав де тре­ба ха­ба­рiв, i тiї суд­дi скру­ти­ли всю спра­ву. По­зи­вав­ся-по­зи­вав­ся Да­вид та, зне­вi­рив­ши­ся зов­сiм, що змо­же вер­ну­ти своє доб­ро, ви­ла­яв стар­ши­ну й суд­дiв; стар­ши­на ки­нув­ся йо­го би­ти, а Да­вид, обо­ро­ня­ючи­ся, вда­рив йо­го. За це вiн од­си­дiв з рiк у тюр­мi. Вий­шов­ши з неї, не вер­нув­ся до­до­му, блу­кав по за­ро­бiт­ках, аж по­ки од­но­го ра­зу ста­ло­ся так, що йо­му не вис­ла­но з во­лос­тi паш­пор­та. Яко без­паш­порт­но­го, йо­го "по ета­пу" од­ве­де­но до­до­му й при­ве­де­но ту­ди реш­тан­том. Ви­яви­ло­ся, що в во­лос­тi стар­ши­на (дав­нiй во­рог Да­ви­дiв) уд­вох iз пи­са­рем за­ве­ли та­кi по­ряд­ки, що хто не приш­ле їм трьох кар­бо­ван­цiв ха­ба­ра, дак то­му не по­си­ла­ють паш­пор­та. А що Да­вид тих трьох кар­бо­ван­цiв не прис­лав, то за те му­сив про­хо­ди­ти­ся до­до­му. Вiн зно­ву ви­ла­яв стар­ши­ну, а той йо­го зно­ву по­бив i замк­нув до хо­лод­ної. Втiк­ши з неї вно­чi, Да­вид пiд­па­лив стар­ши­ну, а за їм зго­рi­ло й iще ба­га­то хат…

- Тепер я про­пав на­вi­ки! - ка­зав Да­вид.- Заш­лють на Си­бiр, та й го­дi, за­па­ку­ють! Як­би те­пер, то я б уже йо­го й не па­лив - не­хай йо­му ли­хо! А то­дi дак так ме­не за сер­це вхо­пи­ло, що й не тя­мив нi­чо­го. Ба­чу, як за стар­ши­ною ще людськi ха­ти зай­ма­ються, та й не жал­ко ме­нi їх, аж ра­дiю: так вам i тре­ба - ду­маю со­бi,- по­пус­каєте крив­ди­ти лю­дей ота­ким гли­та­ям - от же маєте!.. Та­ке за­пек­ле сер­це то­дi бу­ло. А те­пер жал­ко… Як iз­га­даю, скiлькох лю­дей i ха­ти, й ху­до­би поз­бав­ляв, то так ста­не по­га­но, що аж… Вi­риш, iно­дi вно­чi як зду­маю, дак хоч по-вов­чо­му вий, та й го­дi!..

Давидовi Зiнько роз­ка­зав усю при­го­ду з со­бою - до­сi вiн нi­ко­му її не опо­вi­дав. Цей йо­му вi­ри по­няв од­ра­зу:

- Дак це ви­хо­дить, що й з то­бою та­ке зроб­ле­но, як зо мною! - ска­зав вiн.

Вiд йо­го до­вi­да­ли­ся про Зiнько­ву спра­ву й па­ру­бок Онисько, а то­дi й дiд Клоч­ко - отой, що го­ло­ву су­сi­дi про­бив. Цей теж ус­ко­чив у ли­хо так, що й не сха­ме­нув­ся: на­пив­ши­ся п'яний, та й хек­нув ко­ля­кою по го­ло­вi. Те­пер вiн усе зiт­хав та мо­лив­ся вно­чi. За їми не­за­ба­ром i всi реш­тан­ти зна­ли про Зiнька. Бiльша час­ти­на йня­ла йо­му вi­ри, iн­шi мов­ча­ли. Чор­ний лю­ту­вав, але не за­чi­пав. За Зiнька за­раз би ос­ту­пи­ли­ся i Да­вид, i Онисько, i Клоч­ко, мо­же, й iще хто.

Мiркуючи Зiнько те­пер про свої то­ва­ри­шi тем­нич­нi, тро­хи iнак­ше уже га­дав про їх. Те­пер цi лю­ди зда­ва­ли­ся йо­му не так уже ли­хи­ми, а бiльше не­щас­ли­ви­ми. Бо й справ­дi ж! Ну, хоч оцей Онисько: i сам не хо­тiв то­го, а зро­бив. Як­би вiн не був та­кий розд­ра­то­ва­ний та тро­хи зруч­нi­ше вхо­пив тую бi­до­лаш­ну ди­ти­ну, то й, не бу­ло б нi­чо­го. Та­ке, як з Ониськом, то з уся­ким мо­же тра­пи­ти­ся, а ще бiльше мо­же тра­пи­ти­ся та­ке, як з дi­дом Клоч­ком. Хi­ба ма­ло по се­лах на­пи­ва­ються п'яни­ми та й б'ються, та ще й як! Поб'ються та й жи­вi зос­та­ються, а цьому тра­пи­лось так, що вда­рив нез­руч­но - i вбив чо­ло­вi­ка. Хто п'є го­рiл­ку, то то­му й мо­же це тра­пи­ти­ся,- а хi­ба їх ба­га­то та­ких, що не п'ють? Та й Да­вид… хоч вiн i ду­же по­га­не дi­ло зро­бив, пiд­па­лив,так же йо­го приз­ве­де­но до то­го! На­що ж йо­го стiльки кривд­же­но, що вже й тер­пець увiр­вав­ся чо­ло­вi­ко­вi? I пог­ра­бу­ва­ли, i в тюр­му за­ки­ну­ли, й по ета­пу тя­га­ли, а то­дi ще й паш­пор­та не да­ють! Чо­ло­вi­ко­вi ж тре­ба щось їсти, тре­ба десь за­ро­би­ти, а йо­му не да­ють змо­ги й за­ро­би­ти. Звiс­но, чо­ло­вi­ко­вi й па­мо­ро­ки заб'є з та­ко­го го­ря… От i ста­ло­ся!.. I як­би так доб­ре роз­би­ра­ти, че­рез що той та цей зло­чи­нець своє ли­хе дi­ло зро­бив, то, мо­же б, i за кож­но­го щось мож­на б ска­за­ти… Го­во­ри­мо на вов­ка, та ска­жi­мо й за вов­ка!..

I зга­дав­ся Зiнько­вi ще один зло­чи­нець - йо­го брат рiд­ний Ро­ман. До­сi про йо­го Зiнько тут не зга­ду­вав якось… а те­пер зга­дав… По­га­но ро­бив Ро­ман, а от же сам Ро­ман не та­кий уже по­га­ний був… По­ки вiн до­ма жив, то був гар­ний i ро­бо­чий па­ру­бок, а як пi­шов з до­му та по­був се­ред по­га­них лю­дей, то й схит­нув­ся… А тут iще Де­нис па­лу до­да­вав. Як­би Ро­ман не пот­ра­пив се­ред ли­хих лю­дей… Еге! Як­би ж то тих ли­хих лю­дей не бу­ло!.. Та ще щоб i Де­ни­сiв та­ких не бу­ло!.. То­дi був би з Ро­ма­на чо­ло­вiк, а те­пер… Це вiн, Зiнько, те­пер ду­же доб­ре ро­зу­мiє: а хто не знає цього та гля­не на Ро­ма­на, то здасться, що той сам тiльки й ви­нен. А во­но до всього тре­ба до­див­ля­ти­ся: че­рез що во­но са­ме так iз­ро­би­ло­ся?

От хоч i про цих лю­дей: че­рез що во­ни та­ки­ми пос­та­ва­ли? Ця дум­ка все му­ля­ла Зiнька, вiн так i iнак, на всi бо­ки про це ду­мав. I не мiг нi­чо­го iн­шо­го ви­га­да­ти, тiльки те, що от дiд Клоч­ко про­пав че­рез го­рiл­ку - це за­раз вид­ко. I ба­га­то-ба­га­то лю­дей че­рез го­рiл­ку про­па­да­ють i доб­ро своє за­на­па­ща­ють, i тi­ло, й ду­шу. Тре­ба, щоб лю­ди не пи­ли го­рiл­ки, то то­дi цього й не бу­де. Ну, i про Да­ви­да, то мож­на ро­зiб­ра­ти, че­рез що вiн за­ги­нув: че­рез гро­мадську крив­ду. Тре­ба, щоб крив­ди цiєї не бу­ло, щоб усе по прав­дi ро­би­ло­ся. Це так… А вже от Онисько, то це та­ка спра­ва, що не ле­генько розп­лу­та­ти її. Ма­буть, так тре­ба ду­ма­ти, що це че­рез ма­чу­ху: як­би во­на не та­ка лю­та бу­ла, то Хим­ка не пiш­ла б з ди­ти­ною до Ониська i нi­чо­го то­го не ста­ло­ся б… Нi, не ви­хо­дить: бу­ває так, що за­на­па­ща­ють дi­тей i без ма­чух… Тут най­го­лов­нi­ша шту­ка, що батько Ониськiв че­рез своє ба­гатст­во та не хо­тiв убо­гої не­вiст­ки. Знов-та­ки оте ба­гатст­во й тут наш­ко­ди­ло. А… бу­ває ж так, що й не че­рез ба­гатст­во не хо­чуть якої дiв­ки за не­вiст­ку - от не­лю­ба, та й го­дi!.. Або й сам па­ру­бок од­ки­неться вiд дiв­чи­ни, а во­на й за­на­пас­тить ди­ти­ну - з со­ро­ма. Он во­но що: з со­ро­ма це ро­биться. Тiл­ки че­рез що ж це так, що па­руб­ко­вi мож­на грi­ши­ти i нiх­то йо­го за те не ка­рає, а дiв­чи­ну всi так ганьбу­ють, що во­на лад­на й ди­ти­ну вто­пи­ти, й са­мiй уто­пи­ти­ся? Це не по прав­дi! Як­би й па­руб­кiв так ганьбу­ва­ли, то во­ни б не вiд­ки­да­ли­ся так лег­ко вiд дiв­чат,- не бу­ло б i нi­яко­го ли­ха. Ви­хо­дить, що тут не­од­на­ко­ва прав­да: до дiв­чи­ни та­ка, а до па­руб­ка iн­ша. А тре­ба так: чо­го не мож­на дiв­чи­нi, то­го не мож­на й па­руб­ко­вi, бо прав­да про всiх му­сить бу­ти од­на­ко­ва.

Еге, тре­ба, щоб прав­да бу­ла од­на­ко­ва про всiх… тре­ба, щоб гро­мадської крив­ди не бу­ло… тре­ба, щоб лю­ди го­рiл­ки не пи­ли… Усе тре­ба, усе тре­ба, а як же йо­го зро­би­ти, щоб то­му тре­бо­вi до­го­ди­ти? Це як­би всi лю­ди прис­та­ли на те, що так кра­ще жи­ти - без го­рiл­ки, без крив­ди, то то­дi б усе доб­ре бу­ло. Так же лю­ди то­го не ро­зу­мi­ють, а ко­ли й прис­та­ють до цiєї дум­ки, то пот­ро­ху.

Та та­ки ж прис­та­ють! Як роз­бе­руть доб­ре в го­ло­вi та як своїми очи­ма по­ба­чать, що так лiп­ше, то й прис­та­ють. Ви­хо­дить, тре­ба лю­дей до то­го на­хи­ля­ти - i нап­ра­вою, i дi­ла­ми. А хто ж те ро­би­ти­ме? Та, ма­буть, ко­жен, хто ро­зу­мiє, що цього тре­ба. То й вiн, Зiнько…

Та чи мо­же ж вiн ба­га­то зро­би­ти? Лю­дей та­ка си­ла, а вiн сам. Як от сам? От уже в йо­го є то­ва­рист­во… во­но бiльша­ти­ме, рос­ти­ме… ко­жен з їх при­хи­ля­ти­ме ще лю­дей,- аж по­ки все се­ло зай­муть… А за од­ним се­лом - ще се­ла, а за се­ла­ми й да­лi… I пе­ред Зiнько­вою ду­шею ста­ва­ло iн­ше жит­тя: та­ке, де всi лю­ди бу­дуть тве­ре­зi, працьови­тi, ро­зум­нi, письмен­нi… усi по­га­нi по­ряд­ки по­пе­ре­мi­ня­ють на кра­щi й жи­ти­муть так, як у єван­ге­лiї ска­за­но, щоб сво­го ближнього, як са­мо­го се­бе, лю­би­ти… То­дi не бу­де то­го ли­ха, то­дi цi без­дольнi лю­ди не си­дi­ти­муть у тюр­мi, i вiн, Зiнько.

Ой бо­же, бо­же, бо­же! Вiн на­мi­ряється лю­дей при­хи­ли­ти, то­ва­рист­во зби­ра­ти, а сам у не­во­лi в тюр­мi, в роз­лу­цi з ти­ми, хто йо­му най­до­рож­чий за всiх на свi­тi!.. Ма­ти!.. Гаїнка!.. Що з їми дiється? Як во­ни жи­вуть, бi­до­лаш­нi? Та не­ма ж ко­му їм по­со­би­ти, та не­ма ж ко­му їх обо­ро­ни­ти!.. А лю­ди ж ли­хi, не­ро­зум­нi, во­ни ще й зну­ща­ти­муться з них, бе­зо­бо­рон­них! "Чо­ло­вiк твiй ду­шо­губ! Син твiй ду­шо­губ!" - от що ка­за­ти­муть їм лю­ди, а в без­щас­них аж ду­ша вми­ра­ти­ме вiд то­го сло­ва. I за що ж це все? Яке пра­во бу­ло в цих лю­дей: у Ко­па­ни­цi, в Ряб­чен­ка, в слiд­чо­го - зла­ма­ти, знi­ве­чи­ти так йо­му i всiм їм жит­тя? О, прок­ля­тi, прок­ля­тi кривд­ни­ки!.. I страш­не обу­рен­ня, лю­тiсть об­нi­ма­ла Зiнька на цих лю­дей, та­ка лю­тiсть, що вiн, здається, за­раз би пi­шов i помс­тив­ся над їми, зро­бив би їм щось!..

Але тро­хи зас­по­коївши­ся, по­чи­нав ду­ма­ти iнак­ше. Помс­тив­ся! Зро­бив би лю­дям зло, та й го­дi, а нi­чо­го не нап­ра­вив би. А дав­но вiн ду­мав, що тре­ба при­хи­ля­ти лю­дей до доб­ра, до прав­ди i сло­вом, i дi­лом… Яким же дi­лом? Хi­ба злим?

I вiн зно­ву по­чи­нав жи­ви­ти в со­бi тi дум­ки, щоб лю­дей до жит­тя доб­ро­го до­во­ди­ти. Оце бу­де ро­бо­та бо­го­вi вгод­на, а не помс­та! Оцим людська ду­ша спа­сеться! I вiн по­чи­нав мо­ли­ти­ся, бла­га­ючи, щоб вiн пос­лав йо­му си­ли вiд­бу­ти це ли­хо i при­ся­гав­ся пал­ко й щи­ро, дба­ти, як вий­де з тюр­ми, щоб прав­да ши­ри­лась се­ред лю­дей, дба­ти про це щод­ня, зав­сiг­ди, дба­ти так, як лю­ди дба­ють про свої дi­ти, про своє ха­зяй­ст­во!..

Так дба­ти­ме… то­дi, як вий­де з тюр­ми…

Чи вий­де ж?

Нiякої по­лег­кос­тi, нi­якої й ма­ле­сенької на­дiєчки до­сi не­ма! Слiд­чий мор­дує йо­го до­пи­та­ми та лає, що не приз­нається. Тiльки й є на­дiя на суд, що той по прав­дi все роз­бе­ре й виз­во­лить йо­го… А як же й суд - нi? I вiн задз­во­нить кай­да­на­ми й пi­де ту­ди, на Си­бiр!..

Страшний хо­лод прой­мав Зiнько­вi ду­шу, не­си­ла об­нi­ма­ла йо­го, стис­ка­ла, до зем­лi хи­ли­ла… Не мiг ча­сом во­рух­ну­ти­ся, ле­жа­чи на бруд­но­му по­лу ниць… Нi їсти, нi пи­ти… На лю­дей як­би не ди­ви­ти­ся, не чу­ти їх… Умер­ти отак ле­жа­чи, щоб не бо­лi­ло…

Але не вми­рав. Тiльки без­на­дiя хо­лод­на за­зи­ра­ла йо­му в ду­шу своїми сi­ро-зе­ле­ни­ми очи­ма, не­ру­хо­ми­ми, мов скля­ни­ми… i ди­ви­лась на йо­го ду­шу, i ди­ви­лась, а ду­ша в'яла, сох­ла…

Хоч би хто хо­див до йо­го, од­вi­ду­вав!.. А то мов пов­ми­ра­ли всi!.. Нi ма­ти, нi Гаїнка, нi то­ва­ри­шi!.. Нев­же ж во­ни за­бу­ли за йо­го, що не прий­дуть?!

Нi, нi! Не за­бу­ли. Це щось не так, це або їх не пус­ка­ють, або во­ни хво­рi. Бо­же, бо­же! Хто ж їм по­со­бить, хто ж їх дог­ля­не? Мо­же, їх уже й на свi­тi не­ма?

Тяжкi, без­на­дiй­нi дум­ки мi­ша­ли­ся iз згад­ка­ми про ми­ну­ле, про лю­бих, сер­це­вi до­ро­гих лю­дей. Мов на­мальова­не ста­ва­ло пе­ред їм жит­тя на во­лi… Зап­лю­щу­вав очi i ба­чив сам се­бе се­ред по­ля ши­ро­ко­го. Ве­се­ло та друж­но йдуть во­ли ду­жi, гли­бо­ко плуг ле­ме­ша­ми впи­вається в чор­ную зем­лю, за ски­бою ски­ба ля­гає, а Зiнько йде за плу­гом, ру­ки на че­пi­гах, i ра­дiс­но йо­му розк­ри­ва­ти зем­ля­неє ло­но, щоб ки­ну­ти в йо­го зо­ло­теє зер­но… Ки­дає, сiє, i от уже схо­ди зе­ле­нi­ють, от пiд­би­ва­ються вго­ру, ко­лос ви­ки­да­ють… Кра­сується ко­лос, i вiдк­ра­сується, i по­хи­литься важ­кою, пов­но­зер­нис­тою го­ло­вою до­до­лу… Дзве­нить ко­са, по­кiс ля­гає…

"Гаїнко! Не ос­та­вай­сь!" - смi­ючись, гу­кає Зiнько.

"Зiньку! Швид­ше, а то за но­ги пiй­маю!" - вiд­гу­кує Гаїнка, пос­пi­ша­ючи­ся в'яза­ти з усiєї си­ли.

Спинився вiн ко­су по­гост­ри­ти, гля­нув по­зад се­бе: са­мi сно­пи ле­жать на пос­та­тi, не­ма не­пов'яза­но­го, а Гаїнка стоїть i вти­рає ру­ка­вом пiт iз чо­ла… Об­лич­чя за­го­рi­ло, по­чер­во­нi­ло, со­роч­ка пи­лом при­па­ла, i той пил зос­тається в Гаїнки на ло­бi. По­мальова­не об­лич­чя стає чуд­не, але та­ке во­но лю­бе, та­ке гар­не Зiнько­вi!.. Ой, щи­ра ж та гар­на ро­бiт­ни­ця з йо­го ма­ленької Гаїнки!..

Нiч прий­шла, зо­рi за­миг­тi­ли… Ве­че­ря ва­риться в ка­зан­ку… Ма­ти дро­ва пiд­ки­дає, Гаїнка стоїть уся чер­во­на вiд ог­ня­но­го свi­ту… Як їсться смач­но пiс­ля тяж­кої ро­бо­ти, а ще смач­нi­ше спиться пiд зо­ря­ним не­бом про­ме­нис­тим, на сно­пах за­паш­них!.. Спить вiн i крiзь сон чує, як її го­ло­вонька спо­чи­ває в йо­го на пле­чi…

I тяж­ко ро­би­ти, та й со­лод­ко - зро­бив­ши!.. Прий­де не­дi­ля, дак справ­дi свя­то, i ве­се­ло вий­ти в той са­док, своїми ру­ка­ми сад­же­ний, по­ли­ва­ний, гля­ну­ти на свою ро­бо­ту, гля­ну­ти на се­ло пiд ти­хи­ми вер­ба­ми за­ду­ма­ни­ми… Або з Гаїнкою вдвох на тiй па­сi­цi опи­ни­ти­ся, де со­неч­ко зо­ло­том сип­ле, i бджо­ли зо­ло­тi гу­дуть, i па­хо­ща­ми вiє, i квi­том проц­вi­тає, а во­на, Гаїнка - най­кра­щий квiт над квi­ти,- стоїть уся в зо­ло­то­му про­мiн­нi i смiється, мов дзво­ни­ки срiб­нi дзво­нять: "А не пiй­маєш!.."

Та та­ки ж пiй­мав!.. Уд­вох iдуть до­до­му, а до­ма вже то­ва­рист­во вiр­не до­жи­дає - на лю­бу роз­мо­ву, на на­уку зiй­шло­ся, на по­ра­ду про спра­ви гро­мадськi…

А Гаїнка по­бiг­ла сад­ком до рiч­ки по во­ду, i чу­ти, як спi­ває… аж до ха­ти ли­не та лю­бая пiс­ня, i не си­диться в ха­тi, вис­ко­чив би ту­ди в са­док i ди­хав би па­хо­ща­ми со­лод­ки­ми, ди­вив­ся б на не­бо, як во­но зо­ря­ми про­ме­нiє…

I ки­неться вiн, схо­питься, а пе­ред їм хо­лод­ний мур тiс­ний, а круг йо­го нiч тем­на, во­ро­жа… смо­ро­дом за­душ­ли­вої тюр­ми гнi­тить…

Криком би кри­чав, го­ло­вою об той мур бив­ся би, аж по­ки роз­бив би її, щоб нi­чо­го не зна­ти, не по­чу­ва­ти, не му­чи­тись…

Гаїнко!.. Ма­мо!.. Де ви? На­що ви по­ки­ну­ли йо­го са­мо­го вми­ра­ти, ги­ну­ти в цих гнi­тю­чих му­рах?..

III. ТЕМНI ДНI

Забравши Ос­тап Гаїнку з Зiнько­вої ха­ти, пi­шов з нею по­ма­лу ву­ли­цею, роз­пи­ту­ючи­ся про те, як во­на хо­ди­ла в го­род та що там чу­ла. Во­на не ду­же йо­му вiд­по­вi­да­ла, бо знов по­чу­ва­ла­ся та­кою приг­нi­че­ною та зне­мо­же­ною, як i по­пе­ре­ду, ще до го­ро­да. Во­на на­вiть не цi­ка­ва бу­ла зна­ти, чо­го са­ме її ма­ти кли­ка­ла, i за­бу­ла про це, а йшла, ку­ди ве­де­но.

Дома зуст­рi­ла її ма­ти, ра­дi­ючи. Ли­ке­ра бу­ла со­бi лю­ди­на ти­ха й доб­ра, та ду­же бо­яз­ка, нес­мi­ли­ва. Че­рез те ко­ри­ла­ся чо­ло­вi­ко­вi в усьому, що вiн ро­бив чи ве­лiв. Най­стар­ша з дi­тей, Гаїнка, бу­ла в неї єди­ною доч­кою, i ма­ти ду­же її лю­би­ла; лю­би­ла й зя­тя i зов­сiм не зна­ла про но­вi чо­ло­вi­ко­вi за­мi­ри. Вiд­ко­ли Зiнька заб­ра­но, во­на не один раз до Си­ва­шiв за­бi­га­ла, та не мог­ла анi роз­ва­жи­ти доч­ку, анi вмо­ви­ти, щоб од­вi­да­ла батько­ву ха­ту. Тим iз­ра­дi­ла те­пер ду­же, по­ба­чив­ши Гаїнку в се­бе. Та, ра­дi­ючи, й жу­ри­лась, див­ля­чись на цю лю­ди­ну, що хо­ди­ла й роз­мов­ля­ла, мов са­ма не по­мi­ча­ючи то­го, мов не жи­ву­чи зов­сiм або жи­ву­чи не тут, а десь в iн­шо­му краї про­бу­ва­ючи. За­ве­ла доч­ку до се­бе в кiм­на­ту, поп­ла­ка­ла над її й над своєю не­до­лею…

Тим ча­сом Ос­та­по­вi чо­гось бу­ло тро­хи кло­пiт­но на ду­шi. Вiн тро­хи бо­яв­ся жiн­ки. Хоч во­на й звик­ла йо­го слу­ха­ти­ся, та, бач, те­пер спра­ва бу­ла та­ка, що здо­ро­во вже її за­чi­па­ла… Доч­ку ду­же лю­бить i до Зiнька при­хильна… Ко­ли б якої шко­ди не ста­ло­ся!..

"Ет, дур­ни­ця! - вiд­ка­зу­вав сам со­бi Ос­тап, веш­таючись по ха­зяй­ст­ву. Зве­лю, то й бу­де все, як схо­чу! Тре­ба ще Гаїнчи­ну ху­до­бу пе­ре­вез­ти до се­бе завт­ра… Нi, не завт­ра, до­ве­деться ще тро­хи пi­дож­да­ти з цим… аж по­ки суд бу­де, а то ре­пе­ту­ва­ти­муть - i Си­ва­ши­ха, та й так лю­ди… От, чорт йо­го й зна, як це по­га­но, що й на то­го зва­жай, i на цього зва­жай! То зро­бив би, як схо­тiв, а то кру­ти та муд­руй то ту­ди, то сю­ди! Чорт-вiть-що!"

Остап був сер­ди­тий. Ос­тан­нi­ми ча­са­ми все йо­го якось гнi­ва­ло. З батьком не­дав­неч­ко пос­ва­рив­ся за свою ку­мер­цiю та за ото­го ж та­ки сли­ня­во­го Зiнька. Не по­до­бається ста­ро­му, що так Зiнька за­нед­ба­ли, не кло­по­чуться про йо­го то­що… Як же там iще кло­по­та­ти­ся? Ко­ли не ви­нен, дак i ви­пус­тить суд, а ко­ли ви­нен, дак сам знав, що ро­бив: як за­ро­бив, так хай i вiд­бу­ває. Ду­же ко­мусь тре­ба то­го Зiнька! Не ту­ди вже зак­ри­ви­ло­ся!.. I так то­го кло­по­ту пов­на го­ло­ва, а тут iще ста­рий в'язне! З са­мою Го­рянсько­го зем­лею скiльки мо­ро­ки! Во­но, звiс­но, хлiб цього ро­ку вро­див, дак же й по­де­шев­шав здо­ро­во: то лi­чив Ос­тап, що он скiльки вiзьме, а те­пер уже й геть мен­ше. А тут ли­хо за ли­хом. Ув Ос­та­по­во­му мли­нi та прор­ва­ло греб­лю, до­ве­ло­ся га­ти­ти: то ж де­сят­кою не вiд­бу­деш! А вчо­ра знов: най­кра­щий вiл про­пав! Та­кий ви­ко­ха­ний, до­мо­рос­лий!.. Та ще хоч би як там про­пав, а то за­да­вив­ся. Ма­буть, пад­лю­чий Ми­хай­ло так прив'язав йо­го i не дог­ля­нув, що на­ли­гач якось обк­рут­нув­ся круг шиї, та й за­да­ви­ла­ся то­ва­ря­ка. I по­по­бив вiн Ми­хай­ла, i прог­нав йо­го, гро­шей не вiд­дав­ши, дак хi­ба те по­мо­же? Ми­хай­ло­вих гро­шей яких там два­над­цять кар­бо­ван­цiв, а вiл та­кий, що за йо­го й п'ятде­сят ма­ло. Ну, прок­ля­тий на­род iдольський! Не­ма то­го, щоб ха­зяй­сько­го доб­ра дог­ля­ну­ти, а жер­ти або спа­ти, дак та­ко­го їм по­дай!.. До цього тор­гу й пiш­ки!..

У двiр убiг най­мит iз ба­тiж­ком.

- Ти чо­го це? - спи­тав Ос­тап.

- Та бi­да: об­ла­ма­лись!

- Туди к ли­хiй го­ди­нi!.. Де?

- В яр­ку.

- А бi­со­во­го си­на си­ни, прок­ля­тi роз­зя­ви! Ви ме­нi всю снасть по­за­на­па­щаєте, по­пе­ре­во­ди­те,- гри­мав Ос­тап.

Це вiн пос­лав до сво­го мли­на пше­ни­цю, а во­ни, ве­зу­чи до­до­му бо­рош­но, та й об­ла­ма­ли­ся! По­ки там най­мит брав но­ве ко­ле­со, Ос­тап сам пi­шов по­ди­ви­ти­ся. Прий­шов,- ту­ди к не­чис­тiй ма­те­рi! Ма­ло, що об­ла­ма­ли­ся, а бi­со­вi леж­нi так по­зав'язу­ва­ли мiш­ки з бо­рош­ном, що як вiз по­хи­лив­ся на­бiк, один мi­шок, ско­тив­шися, розв'язавсь, i мiр­ка або й бiльше пре­чис­то­го та пре­гар­но­го бо­рош­на пше­нич­но­го в ка­лю­жу пiш­ла! Ну й дав вже вiн їм! А до­до­му вер­нув­ся та­кий ли­хий та гнiв­ний, що й не знать що ро­бив би!

Тiльки ввiй­шов у ха­ту, аж Гаїнка ла­го­диться йти.

- Куди це?

- Додому.

- Не ви­га­дуй! Зос­та­вай­ся, бо вже те­пер у нас жи­ти­меш.

Гаїнка, ди­ву­ючись, гля­ну­ла на батька.

- Ну, чо­го ви­ря­чи­лась, як ли­се те­ля на но­вi во­ро­та? Уже твiй Зiнько не вер­неться, то не бу­деш там до­вi­ку жи­ти,- од­нак же до­ве­деться пе­ре­хо­ди­ти до нас. Ну, дак i зос­та­вай­ся!

- Я не хо­чу!.. Про­ща­вай­те!.. Во­на пiш­ла до две­рей, але батько пе­рей­няв її, вхо­пив­ши за ру­ку:

- Як то не хо­чеш, ко­ли я то­бi ве­лю? Хi­ба я то­бi не батько? Чо­го ти там си­дi­ти­меш! По­кинь про сво­го дур­ня й гад­ку! Жи­ти­меш у нас, то кра­що­го знай­ду.

- Ай, пус­тiть ме­не!..

- Та ти чуєш, що я то­бi ка­жу? Зiнько­вi твоєму вже амiнь, на Си­бiр пi­де,- от що!

- I я… ту­ди, де Зiнько…

- Тю, дур­на… Ка­жуть то­бi: не вит­ре­бенькуй, жи­ви в нас.

Вона пру­ча­лась у йо­го в ру­ках:

- Пустiть, та­ту!.. Пус­тiть!..

- Не пу­щу!

- Пустiть!..- Во­на вже кри­ча­ла.

- Не кри­чи й не пру­чай­сь!

- Остапе! Та що-бо ти ро­биш? Пус­ти її! - про­ха­ла ма­ти.

- Одчепись, не в'язни! - га­рик­нув на неї Ос­тап.- Я сам знаю, що роб­лю… А ти й не ду­май утi­ка­ти, бо я те­бе й за ко­си вiд­тi­ля при­тяг­ну.

- Ай! - скрик­ну­ла не­са­мо­ви­то Гаїнка i рво­ну­ла­ся в нього з рук, але вiн та­ки її вдер­жав.

Дверi з кiм­на­ти вiд­чи­ни­ли­ся, i ви­со­ка пос­тать з бi­лим во­лос­сям, з дов­гою бi­лою бо­ро­дою ста­ла на по­ро­зi. Дiд До­рош зир­нув по ха­тi. Гаїнка би­ла­ся в ру­ках у батька, а її ма­ти, не смi­ючи нi­чо­го зро­би­ти, тiльки хли­па­ла.

- Що це ти ро­биш? - по­ну­ро спи­тав дiд у си­на.

- Зоставляю цю дур­ну жи­ти в нас, а во­на тi­ка.

- Дiдусю! - скрик­ну­ла Гаїнка.- Ря­туй­те ме­не!.. Не хо­чу я тут!.. Роз­лу­ча­ють ме­не з Зiньком.

- Пусти її,- так са­ме по­ну­ро зве­лiв Ос­та­по­вi дiд.

- Не встря­вай­те, та­ту, не в своє дi­ло, вiд­кас­нiться ви вiд ме­не! Ко­ли да­ють вам хлiб, так їжте мовч­ки, а не…

Далi Ос­тап уже не мiг нi­чо­го ви­мо­ви­ти. Дi­до­ва ру­ка вхо­пи­ла йо­го за гор­ло, стис­ну­ла й вiдш­товх­ну­ла так, що вiн аж по­то­чив­ся, ви­пус­тив­ши Гаїнку. Та мит­тю вис­ко­чи­ла з ха­ти.

Дiд До­рош сто­яв увесь блi­дий, ог­нис­тi очi грiз­но бли­ща­ли, ру­ки, стис­ну­тi в ку­ла­ки, тру­си­ли­ся.

- Iроде! - скрик­нув до Ос­та­па.- Не муч ди­ти­ни!.. Не за­бу­вай, що я то­бi батько! За­па­ку­ва­ли не­щас­но­го чо­ло­вi­ка в ост­рог, а те­пер iще й з жiн­кою роз­лу­чає!.. За грiш­ми, за ба­ри­ша­ми нi­чо­го не ба­чи­те!.. Тiльки гро­шi гар­ба­ти!.. Очi мої не хо­чуть на те­бе ди­ви­ти­ся! Не­ма в те­бе бо­га в сер­цi, са­ме здирст­во прок­ля­те!.. Же­ри ж сам, гли­тай, трiс­кай!.. Я то­бi не бу­ду на пе­реш­ко­дi, пi­ду вiд те­бе, бо не­ма вже в ме­не мо­чi жи­ти з то­бою!.. Пi­ду!.. Та тiльки ж знай, що ко­ли ти Гаїнку зай­меш або що про­ти Зiнька коїти­меш, то от при­ся­га­юся то­бi на цьому мiс­цi, що вер­ну­ся до­до­му й ви­же­ну те­бе, як пса, бо не за­бу­вай то­го, що я ще ха­зяїн i, ко­ли схо­чу, то й у двiр те­бе сю­ди не пу­щу!..

Дiд сто­яв ще яку мить, мов iще щось хо­тiв ска­за­ти, але не ска­зав нi­чо­го, вхо­пив з кiл­ка шап­ку i вий­шов з ха­ти. Вра­же­ний з нес­по­дi­ван­ки Ос­тап мов­чав ос­тов­пi­лий. Ли­ке­ра, при­хи­лив­шись до стiн­ки, ти­хо пла­ка­ла.

А дiд До­рош тим ча­сом уже йшов ули­цею. Гнiв йо­го по­ма­лу вти­хав, але розд­ра­то­ва­нi дум­ки куй­ов­ди­ли­ся в го­ло­вi, ви­хоп­лю­ючись iно­дi сло­ва­ми.

- От же не дав до­жи­ти вi­ку спо­кiй­но!.. За­що ме­не гос­подь по­ка­рав та­ким си­ном? Нев­же я та­кий ве­ли­ког­рiш­ник? Ма­буть, це вже страш­ний суд наб­ли­жається, що де­рiї го­ру взя­ли. Трап­ля­ли­ся й по­пе­ред цього ли­хi лю­ди, та якось не та­ке вже здирст­во бу­ло. А те­пер зад­ля то­го ба­ри­ша дак i ди­ти­ни рiд­ної не жа­лiє. Бач, йо­му зять не до впо­до­би, що з їм не хо­че в один гуж тяг­ти, дак уже й з жiн­кою йо­го роз­лу­чає. Це та­ко­го ще й не чу­ти бу­ло!.. Нi бо­га не боїться, нi лю­дей не со­ром­ля­еться.

Дiд до­хо­див уже до Зiнько­вої ха­ти. Пе­ред дво­ром спи­нив­ся на хви­ли­ну:

"Iти чи не йти? Як увiй­ду, то вже не вер­ну­ся в свою ха­ту… А во­на ж та­ки ме­нi рiд­на!.. I ха­зяй­ст­во ж, i все… та так i по­ки­ну­ти?.. Та хто йо­го зна, як iще й тут бу­де!.. Ка­жуть, що зять - не син, а ко­ли вже те­пер i дi­ти та­кi, то…"

Дiдовi ста­ло жал­ко по­ки­да­ти тую ха­ту, де вiн вiк iз вi­ку­вав, з ста­рою своєю в зла­го­дi стiльки про­жив, дi­тей по­ви­ко­ху­вав; жал­ко ста­ло то­го ха­зяй­ст­ва, що вiн йо­го своєю пра­цею над­бав… Та по­ду­мав про Ос­та­па, про пов­сяк­час­ну нез­ла­го­ду… та й мах­нув ру­кою.

- Що бог дасть!.. Зiнько й Гаїнка доб­рi дi­ти… Хi­ба ста­ра? Ну, та що бог дасть!..

Увiйшов у ха­ту. Гаїнка, як бу­ла вдяг­не­на, ле­жа­ла на по­лу, а ста­ра Па­рас­ка щось кло­по­та­ла­ся ко­ло неї.

- Здоровi бу­ли! - про­мо­вив дiд.

- Здоровi! - од­мо­ви­ла Па­рас­ка.- Ой сва­ту, що це з Гаїнкою зро­би­ло­ся? Прий­шла та як упа­ла, то й сло­ва не про­мо­вить!..- бiд­ка­ла­ся во­на.

- Диво, що не про­мо­вить! - од­ка­зав дiд.- Ко­ли та­ке з нею батько ви­роб­ляє!

I вiн роз­ка­зав про всю по­дiю.

- Оце ли­хо! Це та­ко­го ще й не чу­ва­но! - скрик­ну­ла Па­рас­ка.- Де ж та­ки: вiд жи­во­го чо­ло­вi­ка си­ло­мiць жiн­ку вiд­лу­ча­ти!

- От же й та­ке ще по­чу­ли! Та дар­ма!.. Ти, внуч­ко, не бiй­ся! По­ки я жи­вий, не зай­ме вже те­бе батько, не вiзьме з цiєї ха­ти.

Вiн пi­дiй­шов до Гаїнки та й по­чав гла­ди­ти її, як ма­лу ди­ти­ну, по пле­чах, по об­лич­чю своїми ста­ри­ми по­мор­ще­ни­ми ру­ка­ми. Гаїнка пiд­ве­лась, при­хи­ли­ла­ся до нього й вiд­ра­зу за­ри­да­ла вго­лос… Пла­ка­ла впер­ше, вiд­ко­ли роз­лу­чи­ла­ся з Зiньком…

Дiд сiв бi­ля неї i дав їй пла­ка­ти дос­хо­чу. Пла­ка­ла дов­го, то­дi по­ма­лу-ма­лу по­ча­ла за­ти­ха­ти, вже тiльки хли­па­ла, тiльки здри­га­ло­ся їй усе тi­ло.

- От i доб­ре, що вип­ла­ка­ла­ся! - ка­зав дiд, усе жа­лу­ючи її.- Як вип­ла­чеш­ся, то во­но по­лег­шає. Сльоза зми­ває го­ре, мен­шає йо­го пiс­ля сльози,- от во­но й лег­шає лю­ди­нi. Плач, моя пта­шеч­ко, скiльки хо­чеш!..

I во­на пла­ка­ла, тiльки вже ти­хим, спо­кiй­ним пла­чем. А дiд тим ча­сом го­во­рив до ста­рої Па­рас­ки:

- А що, сва­хо, я вам ка­за­ти­му… От ви спи­тай­те ме­не, чо­го я до вас прий­шов!

- Та чо­го б не прий­шли, то ми ра­дi вам,- од­ка­зу­ва­ла Па­рас­ка.- Ска­же­те.

- Радi! Ще, мо­же, й на­до­ку­чу, то й у по­ти­ли­цю ста­ро­го до­ве­деться ви­би­ва­ти,- жар­ту­вав дiд, а Па­рас­ка аж скрик­ну­ла:

- Оце ж та­ки, не дай бо­же!.. Що це ви ка­же­те?

- Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прий­шов не аби­чо­го, а от чо­го: прий­мiть ме­не до се­бе в прий­ми!

- Як то - в прий­ми? - пи­та­ла, не ро­зу­мi­ючи, Па­рас­ка.

- Да так, ба­чи­те: ха­зяїна у вас те­пер не­ма, то по­ки прий­де, є у вас упа­ле мiс­це… дак ви ме­не на те впа­ле мiс­це… Хоч не за ха­зяїна, дак хоч за по­пи­ха­ча… Он що!.. Бо як прав­ду ска­за­ти, то я вже так не ви­жи­ву… Або са­мо­му вiд си­на пi­ти, або йо­го виг­на­ти, бо не мо­жу я на все те ди­ви­ти­ся… Ну як ме­нi на ста­рос­тi лiт йо­го ви­го­ни­ти та беш­кет ро­би­ти?.. Та вiн i не по­кається, одна­ко­вий бу­де… То кра­ще й вте­чу вiд ли­ха в тих­ший за­хис­ток… Ото ж, ко­ли хо­че­те, дак не­хай ця ха­та й бу­де ме­нi за­хист­ком!.. Га? Чи, мо­жу, не ту­ди, а он ку­ди?

- Та бо­же мiй!.. Та ми з до­ро­гою ду­шею! - зра­дi­ла Па­рас­ка.

- А ти ж, Гаїнко, чо­му мов­чиш, нi­чо­го не ка­жеш? Мо­же, не хо­чеш дi­да в ха­ту пус­ти­ти?

Гаїнка зно­ву при­гор­ну­лась до дi­да, ше­по­чу­чи:

- Дiдусю… зос­та­вай­тесь!..

- Ну, й га­разд… спа­си­бi вам!.. Бу­ду у вас жи­ти… А як вер­неться Зiнько, то в йо­го про­си­ти­мусь.

- Ой дi­ду­сю! Чи вер­неться?..

- Мабуть, йо­му вже не вер­та­ти­ся! - до­да­ла ма­ти, вти­ра­ючи сльози.

- От i за­рюм­са­ли!.. От уже й не люб­лю!.. Ну, ска­за­ти, це - ма­ле, дур­не! А ми ж iз ва­ми, сва­хо, та­ки, спа­си­бi бо­го­вi, по­жи­ли вже!.. Нi, те­пер но­вий по­ря­док щоб у нас у ха­тi за­вiв­ся: щоб i дум­ки тiєї не бу­ло, що Зiнько не вер­неться! Хi­ба ви не знаєте, що бог ба­чить не­по­вин­них, то й вер­не йо­го? Во­но вик­риється, хто це зро­бив,- ши­ло в мiш­ку не втаїться! Хоч не вiд­ра­зу, а та­ки не­ми­ну­че ви­явиться! Та й сам Зiнько хло­пець мо­тор­ний,- вiн знає обо­ро­ни­ти­ся.

I дi­дусь усе ка­зав двом за­жу­ре­ним жiн­кам уся­кi сло­ва роз­ва­ги й на­дiї, на­дiї хист­кої, але тяж­ко жа­да­ної зму­че­ни­ми ду­ша­ми; роз­ва­ги, мо­же не­пев­ної, але до­ро­гої кож­но­му зас­му­че­но­му сер­це­вi. I во­ни впи­ва­ли­ся ти­ми сло­ва­ми, лю­би­ми, як во­да кри­нич­на по­го­жа лiтнього пе­ку­чо­го дня чо­ло­вi­ко­вi, зга­гою зне­мо­же­но­му…

Другого ж дня дiд До­рош заб­рав де­що своє з рiд­ної ха­ти, поп­ро­щав­ся з не­вiст­кою, з ону­ка­ми - тiльки з си­ном не схо­тiв про­ща­ти­ся,- утер ниш­ком сльозу з ста­рих очей та й осе­лив­ся зов­сiм у Си­ва­шiв. З ним уку­пi осе­ли­ла­ся там i на­дiя - не­ве­лич­ка, щоп­рав­да, та все ж во­на да­ва­ла спро­мо­гу ди­ви­ти­ся тро­хи яс­нi­ше на свiт, нiж ди­ви­ли­ся бi­до­лаш­нi жiн­ки до­сi.

Чутка про те, що дiд До­рош од си­на пе­рей­шов до вну­ки, швид­ко роз­ко­ти­ла­ся по се­лу. Ба­га­то лю­дей го­во­ри­ли, на­рi­ка­ючи на Ос­та­па, тiльки своє то­ва­рист­во йо­го бо­ро­ни­ло. Тро­хи че­рез цей людський го­лос, тро­хи бо­ячи­ся батька,Ос­тап уже бiльше не зай­мав Гаїнки. "Тре­ба пе­ре­ча­су­ва­ти, ду­мав,- а там, пiс­ля су­ду, то вже моя во­ля бу­де!"

А Си­ва­шi тим ча­сом жи­ли со­бi ти­хо. Дiд пра­вив за гос­по­да­ря, да­вав усьому по­ря­док; Кар­по й Ва­сю­та завсiг­ди з до­ро­гою ду­шею охо­чi бу­ли пос­лу­ха­ти, за­по­мог­ти. Бу­ло б i доб­ре, як­би не бу­ло сум­но.

Спершу, як прис­тав до їх дiд, i Гаїнцi, й ма­те­рi ста­ло не ве­се­лi­ше, але спо­кiй­нi­ше тро­хи. Той упо­кiй по­ро­ди­ла на­дiя, а на­дiю збу­див своїми сло­ва­ми дiд До­рош. Обид­вi жiн­ки ду­ма­ли: "От уже ско­ро… От, мо­же, завт­ра-по­завтрьому вер­неться Зiнько…" Нi завт­ра, нi по­завтрьому вiн не вер­тав­ся. "Ну, то в не­дi­лю або в се­ре­ду…" Ми­на­ла без нi­чо­го й не­дi­ля, й се­ре­да… Бi­до­ла­хи до­жи­да­ли­ся, виг­ля­да­ли щод­ня, i щод­ня на­дiя їх ду­ри­ла, i щод­ня во­на при­га­са­ла, при­га­са­ла… I по­ма­лу-ма­лу ду­ша в ма­те­рi ок­ри­ва­ла­ся ста­рим без­на­дiй­ним смут­ком, по­ма­лу-ма­лу Гаїнка знов зас­ти­га­ла, як крап­ля на мо­ро­зi, знов ро­би­ла­ся та­кою кам'яною, як i по­пе­ре­ду. I зно­ву ми­на­ли пок­во­лом за­бар­нi пох­му­рi но­чi, пох­му­рi без­на­дiй­нi днi…

Так ми­ну­ла осiнь по­ну­ра, прий­шла зи­ма бi­ла й хо­лод­на…

Наближалося Рiзд­во…

Надiйшов i той "свя­тий ве­чiр", що йо­го так по­бож­не й ра­дiс­но до­жи­дає на се­лi кож­не, бо в кож­но­го з тим ве­чо­ром поєдна­ли­ся лю­бi й сер­це­вi до­ро­гi згад­ки про щось свя­те й ра­дiс­не, про якусь лю­бу на­дiю й ти­хий упо­кiй. Вiн ви­тає то­дi, той ти­хий упо­кiй, над усiм се­лом, над усi­ма ха­та­ми, за­зи­рає до кож­ної в се­ре­ди­ну, за­зи­рає в ду­шу кож­но­му своїми лас­ка­ви­ми ти­хи­ми очи­ма - та­ки­ми лас­ка­ви­ми, як ус­мiх єван­гельської ди­ти­ни, i та­ки­ми про­ме­нис­ти­ми, як тая зо­ря ве­чi­ро­вая, що її свi­ту з та­кою по­бож­ною на­дiєю до­жи­да­ють усi то­го ве­чо­ра.

Так, скрiзь упо­кiй за­зи­рає, в кож­ну ха­ту, в кож­ну ду­шу… Тiльки в Си­ва­ше­ву ха­ту вiн не за­зир­нув, тiльки в тiй ха­тi не всмiх­нув­ся вiн нi од­нiй ду­шi…

Дiждалися й там зо­рi ве­чi­ро­вої… Дав­но в ха­тi бу­ло поп­ри­би­ра­но й чис­то, дав­но вже бли­ма­ла пе­ред об­ра­за­ми вос­ко­ва свi­чеч­ка, ося­ва­ючи по­тем­нi­ле ма­лю­ван­ня, поб­лис­ку­ючи на ша­тах, на бi­лих, гус­то ви­ши­ва­них, руш­ни­ках, на квiт­ках, що їми ко­лись по­зак­вiт­чу­ва­ла Гаїнка об­ра­зи… На по­ку­тi дав­но вже сто­яла се­ред сi­на ку­тя, а зас­те­ля­ний бi­лим уб­ру­сом стiл до­жи­дав­ся ве­че­рi,- та ве­че­ря­ти нiх­то не сi­дав.

Стара ма­ти не знать уже в який раз пе­рес­тав­ляє на мис­ни­ку горш­ки й мис­ки, то вне­се в ха­ту, то ви­не­се щось,- так, мов iще не все во­на по­ро­би­ла, мов ще дi­ла в неї ду­же ба­га­то. I дiд До­рош усе зна­хо­дить со­бi ро­бо­ту: то вiн ут­ретє вже до во­лiв чо­гось на­вi­дується, хоч уже дав­но їм да­но їсти; то сту­пу на пшо­но за­хо­див­ся на­щось пе­рес­тав­ля­ти в сi­нях з од­но­го кут­ка в дру­гий; то йо­му свит­ки й ко­жу­хи не так ви­сять на жерт­цi, як тре­ба… I Гаїнка якусь ду­же на­гальну ро­бо­ту со­бi знай­шла: знi­має з кi­лоч­кiв та знов чiп­ляє руш­ни­ки та роз­гор­тає, щоб ви­ши­ва­не вид­ко бу­ло… вiк­на то­дi уже втретє за­хо­диться ви­ти­ра­ти…

Та та­ки по­ро­би­ли все, все, що нi ви­шу­ку­ва­ли, що нi ви­га­ду­ва­ли, аби за­га­ятись, аби дiж­да­ти­ся, чи не по­чу­ють швид­кої хо­ди знай­омої в дво­рi, чи не рип­нуть две­рi…

Нi, нiх­то не вiд­чи­няв їх…

Дiд вий­шов ще раз iз ха­ти, пос­то­яв, пос­лу­хав на дво­рi… Вер­нув­ся, не пос­пi­ша­ючись, ски­нув ко­жу­ха, по­ло­жив на по­лу. То­дi до обох жi­нок про­мо­вив ти­хим по­кiр­ним го­ло­сом:

- Давно вже зо­ря… час ве­че­ря­ти…

Остання на­дiя зник­ла…

Мовчки по­сi­да­ли за стiл. Бi­ле во­лос­ся й бо­ро­да дi­до­вi не бi­лi­шi бу­ли вiд об­лич­чя Гаїнчи­но­го; а ста­ре, по­тем­нi­ле як давнє ма­лю­ван­ня, змар­нi­ле вiд пра­цi, хво­ро­би й смут­ку об­лич­чя ма­те­ри­не зда­ва­ло­ся ще чор­нi­шим бi­ля то­го за ма­лим не про­зо­ро­го i див­но не­ру­хо­мо­го об­лич­чя.

Старий дiд До­рош узяв чар­ку трем­тя­чої ру­кою та й по­чав про­мов­ля­ти:

- Дай же, бо­же, то­го ро­ку дiж­дав­ши, сiс­ти до свя­тої ве­че­рi в доб­ро­му здо­ров­лю всiм… всiм - щоб… А те­пер дай, бо­же, доб­ро­го здо­ров­ля то­му, хто не­по­вин­но в не­во­лi по­не­вi­ряється!.. Не­хай…

Та й не до­ка­зав дiд,- пе­ре­пи­ни­ли сло­во сльози… Гаїнка оз­ва­ла­ся го­лос­ним пла­чем i ви­бiг­ла з ха­ти. Ма­ти, впав­ши на стiл, по­ча­ла ту­жи­ти:

- Сину мiй! си­ну мiй!..

Дiдова ру­ка спус­ти­ла­ся з чар­кою на стiл, бi­ла го­ло­ва по­хи­ли­ла­ся, а буй­нi сльози ко­ти­ли­ся з ста­рих очей i па­да­ли на бi­лий уб­рус…

Але дiд пер­ший се­бе пе­ре­мiг:

- Годi, сва­хо, го­дi! Пла­чем не по­со­би­мо. Гос­подь ми­ло­серд­ний йо­му по­мо­же, а не наш плач. Бу­де­мо ве­че­ря­ти, як за­кон ве­лить, та йо­го зга­ду­ва­ти, то йо­му лег­ше бу­де, бо й вiн же нас iз­га­дує. Клич­те, сва­хо, Гаїнку!

Параска пiш­ла по Гаїнку. Та сто­яла в сi­нях, при­пав­ши в кут­ку до стi­ни го­ло­вою, i вся здри­га­ла­ся вiд пла­чу…

- Гаїнко, доч­ко, хо­дiм у ха­ту!

Вона не вiд­по­вi­да­ла нi­чо­го. Ма­ти взя­ла її за ру­ку й по­ве­ла. При­ве­ла, по­са­до­ви­ла за стiл.

- Гаїнко, внуч­ко лю­ба, не плач! - ка­зав дiд.- Вiзьми в ус­та ве­че­рi - як за­кон ве­лить…

- Не мо­жу! - скрик­ну­ла Гаїнка, зно­ву схо­пи­ла­ся та й по­бiг­ла в дру­гу ха­ту…

Довго тiєї но­чi бi­до­лаш­на ма­ти би­ла пок­ло­ни пе­ред по­тем­нi­ли­ми об­ра­за­ми; дов­го на лiж­ко­вi в дру­гiй ха­тi здри­га­ло­ся вiд пла­чу зне­мо­же­не людське тi­ло i ду­ша в йо­му ще бiльше зне­мо­же­на бу­ла.

I тем­на нiч хо­лод­на слу­ха­ла мовч­ки тих мо­ли­тов, то­го пла­чу… бай­дуж­на, гнi­тю­ча нiч.

Була ще од­на ду­ша,- i во­на му­чи­ла­ся тяж­ко, без­мiр­но, то­го свя­то­го ве­чо­ра - то бу­ла ду­ша Iва­но­ва Мо­мо­то­ва.

I тi­ло йо­го змар­нi­ло, зсох­ло,- хо­див вiн ма­рою. З бра­том нi­ко­ли не роз­мов­ляв, об­ми­нав йо­го, ко­ли де стрi­вав­ся. Скiльки ра­зiв вiн ка­зав со­бi: "Пi­ду приз­на­юсь!.." Та й зу­пи­няв­ся… Че­рез що? I сам доб­ре не знає. Який­сь страх пе­ред тим приз­нан­ням об­нi­мав йо­го. Ро­зу­мiв, що ско­ро пе­рес­ту­пить цей по­рiг - за­раз то­дi по­ви­нен зрек­ти­ся всiх на­дiй, бо зруй­нує все своє жит­тя, пе­рес­та­не бу­ти вiльною лю­ди­ною, зник­не зо свi­ту й жи­ти­ме тiльки на те, щоб од­бу­ва­ти ка­ру… I че­рез те спи­няв­ся…

А му­ки де­да­лi гiр­ша­ли. Наб­ли­жа­ло­ся свя­то, а вiн ду­мав:

- То не ме­нi. То лю­дям по­бож­ним, чес­ним, а не ду­шо­гу­бам.

I вiн зро­зу­мiв, що всi ра­до­щi цього жит­тя, все, що є в ньому гар­но­го, яс­но­го,- все не йо­му, все те на­ле­жить не­вин­ним, са­мим не­вин­ним. А в йо­го на ду­шi страш­на й пе­ку­ча ва­га, i во­на з'їдає, вби­ває йо­му ду­шу. О, як­би йо­му ски­ну­ти ту ва­гу!..

Почував, що мо­же ски­ну­ти тiльки од­ним - по­ку­тою.

Тепер уже не бу­ло в йо­го ду­мок про те, що вiн зруй­нує своє жит­тя: зро­зу­мiв те­пер, що вiн уже зруй­ну­вав йо­го ще то­дi, тiєї но­чi, як уд­вох iз Па­на­сом пi­шов до Грицька. Нi­що, на­вiть по­ку­та не змо­же по­вер­ну­ти йо­му за­на­па­ще­не… але жи­ти так i да­лi бу­ла нез­мо­га…

I вiн зва­жив­ся спо­ку­ту­ва­ти.

Саме на свят-ве­чiр вiн зник iз се­ла. Вiн пi­шов у го­род.

Першого дня рiзд­ва Гаїнка не пiш­ла й до церк­ви, без­мiр­не го­ре да­ви­ло її. Нi­ко­ли ще во­но не бу­ло та­ке тяж­ке. Не мог­ла во­на мо­ли­ти­ся, не мог­ла на лю­дей ди­ви­ти­ся. Вже во­на всi мо­лит­ви пе­ре­мо­ли­ла, всi бла­ган­ня пе­реб­ла­га­ла. Нi од­но­го сло­ва до лю­дей у неї не бу­ло.

Покликали її до обi­ду,- не пiш­ла. Не вий­шла з своєї ха­ти, ле­жа­ла на лiж­ко­вi не­ру­хо­ма й мов­чу­ща. Не хо­тi­ла ози­ва­ти­ся на­вiть до дi­да й до ма­те­рi. По­мерк­ли­ми очи­ма ди­ви­ла­ся ку­дись i нi­чо­го не ба­чи­ла. Нi, ба­чи­ла… Там десь, бу­ли бi­лi стi­ни… по стi­нах пат­ре­ти… ма­люн­ки… об­ра­зи… руш­ни­ки… вiк­на… ша­фа з книж­ка­ми… Це бу­ло десь да­ле­ко-да­ле­ко, мов по той бiк ве­ли­кої рiч­ки, мов за яко­юсь скля­ною стi­ною… Звiд­ти й го­ло­си ози­ва­ли­ся - дi­дiв, ма­те­рин… А тут ко­ло неї, ко­ло Гаїнки, не бу­ло нi­чо­го: нi ха­ти, нi лю­дей, нi го­ло­су… Во­на са­ма бу­ла, та­ка са­ма, що на­вiть не ро­зу­мi­ла, як мож­на бу­ти не са­мiй…

Нащо її зай­ма­ють, щось до неї ка­жуть? Во­на ж од їх да­ле­ко i не бу­де вже близько нi­ко­ли… нi­ко­ли… нi­ко­ли…

Вона бу­де са­ма, все са­ма… са­ма вми­ра­ти­ме, са­ма зни­ка­ти­ме, аж по­ки не ста­не й її, як не ста­ло Зiнька… був i не ста­ло, i вже нi­ко­ли не бу­де… нi­ко­ли… нi­ко­ли…

I їй здається, мов уже по­чи­нає ду­ша її час­точ­ка­ми зника­ти - роз­тає, роз­вiюється, як ту­ман се­ред ши­ро­ких без­меж­них прос­то­рiв, як бi­ла хмар­ка се­ред бла­кит­но­го не­ба: он розп­ли­вається шма­точ­ка­ми… он роз­тає… он зни­кає… зник­ла…

А бла­кит­не не­бо по­чи­на гас­ну­ти, тьма­ри­ти­ся… По­ма­лу гас­не, i за ним гас­не й зни­кає все: пат­ре­ти на стi­нах… стi­ни… стiл… ла­ви… вся ха­та… Нi­чо­го не­ма, все роз­вi­ялось, зник­ло, по­топ­ло…

Тiльки да­ле­ко-да­ле­ко щось пла­че… От усе дуж­че й дуж­че, ближ­че й ближ­че… Ой, так тяж­ко ту­жить, що аж го­ло­сом го­ло­сить-спi­ває… Ой, то ж на то­му свi­тi пла­чуть-ту­жать… Чо­го? Мо­же над нею, що во­на вмер­ла?

Затихло… вже й не ту­жать… Нi­чо­го не вид­но, нi­чо­го не чу­ти, все зник­ло…

I вiд­ра­зу щось мов за­шу­мi­ло, i ту­жiн­ня оз­ва­ло­ся знов - го­лос­но…

Зiрвалася з лiж­ка й ста­ла се­ред ха­ти. Вся трем­тi­ла. Що це?

Дiвчата ко­ля­ду­ють… Та во­на ж цюю ко­ляд­ку са­ма спi­ва­ла, ко­ля­ду­ючи в од­но­му гур­тi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, ко­ло неї сто­ячи, її спi­вав, а те­пер де вiн? де вiн?

А дiв­ча­та спi­ва­ли про то­го ж слав­но­го па­ха­ря:

Ой, боже ж мiй! Не на вiй­ну ж вiн поїхав, не на вiй­ну!.. А пi­шов вiн до тем­ної тем­ни­цi, як до си­рої зем­лi, як до гли­бо­кої ями!..

Як не­са­мо­ви­та во­на ки­ну­ла­ся че­рез сi­ни в дру­гу ха­ту.

- Мамо! - скрик­ну­ла.- При­пи­нiть!.. Не­хай цього не спi­ва­ють!..

Дверi ти­хо вiд­чи­ни­ли­ся, i на по­ро­зi став чо­ло­вiк у за­по­ро­ше­нiй снi­гом оде­жi, з не­ве­лич­кою чор­ною бо­ро­дою. Ски­да­ючи шап­ку, про­мо­вив ти­хо:

- Добрий ве­чiр!

Здригнулися враз усi троє вiд то­го го­ло­су, i дiд, i ма­ти, i Гаїнка, i зав­мер­ли на од­ну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка ки­ну­ла­ся до йо­го, при­па­ла до йо­го:

- Зiньку!..

А дiв­ча­та все спi­ва­ли:

Нi, во­на не ка­за­ла… Во­на тiльки ри­да­ла, при­пав­ши до нього так, як i Гаїнка, як i бi­лий дiд До­рош…

IV. НОВI НАДIЇ

В церк­вi вже пов­но бу­ло на­ро­ду дру­го­го дня Рiзд­ва, як Зiнько з Гаїнкою ввiй­шли ту­ди. По­ма­лу про­товп­лю­ючись, дос­ту­пи­лись во­ни в се­ре­ди­ну i ста­ли вдвох.

- Глянь: Зiнько!.. по­чув­ся ше­пiт.

- Де?

- Та он же!

Люде по­вер­та­ли­ся, ди­ви­ли­ся i не­за­ба­ром ше­пiт, мов хви­ля пiд вiт­ром, по­ко­тив­ся по церк­вi:

- Зiнько вер­нув­ся!.. Зiнько!..

Очi по­вер­та­ли­ся в той бiк, де сто­яла щас­ли­ва па­ра. Зiнько, хоч блi­дий i ху­дий, та чис­то ви­го­ле­ний, гар­но вдяг­не­ний у кри­тий ко­жух, сто­яв спо­кiй­ний та по­важ­ний. Вiд Гаїнчи­но­го об­лич­чя так i би­ло сяєвом без­мiр­них ра­до­щiв, безк­рай­ого щас­тя. Та й бу­ло чо­го! Вчо­ра - ост­рож­ни­ко­ва жiн­ка, сьогод­нi - дру­жи­на чес­но­го, не­вин­но пок­ривд­же­но­го чо­ло­вi­ка. I вiн, цей без мi­ри ко­ха­ний, до­ро­гий стоїть по­руч iз нею, i нi­ко­ли, нi­ко­ли вже во­на з їм не роз­лу­читься! Як же їй бу­ло не ра­дi­ти, ко­ли в неї вся ду­ша всмi­ха­ла­ся i до цих лю­дей, що, навк­ру­ги сто­ючи, ди­ви­ли­ся на неї, i до цiєї цер­ков­цi ста­ренької, здав­на їй рiд­ної, i до то­го со­няш­но­го про­мi­ня, що з узенько­го заг­ра­то­ва­но­го вiк­на пас­мом прос­тя­гав­ся по церк­вi, виб­лис­ку­ючи на поз­ло­тис­то­му iко­нос­та­сi, на по­тем­нi­ло­му ма­лю­ван­нi… Її ус­та не ше­по­тi­ли мо­ли­тов, во­на за­бу­ла хрес­ти­ти­ся, але вся ду­ша її по­ри­ва­ла­ся ра­дiс­но-мо­ли­тов­ним по­чу­ван­ням без­мiр­ної вдяч­нос­тi…

Помалу за­нишк­ло ше­по­тiн­ня, всi зно­ву ста­ли ти­хо - аж до кiн­ця служ­би. А лед­ве во­на скiн­чи­лась i на­род по­су­нув з церк­ви,- за­раз на рун­ду­цi обс­ту­пи­ли Зiнька з Гаїнкою лю­де. Здо­ров­ка­ли­ся з Зiньком, поз­до­ров­ля­ли, дех­то цi­лу­вав­ся з їм, роз­пи­ту­ва­ли, чи дав­но вер­нув­ся. Кар­по з ра­до­щiв аж зап­ла­кав. По­ма­лу по­со­ву­ючи­ся се­ред на­тов­пу, Зiнько з Гаїнкою вий­шли з цвин­та­рю на ву­ли­цю, а на­товп iшов за їми слiд­ком, i во­ни по­вин­нi бу­ли вiд­по­вi­да­ти на вся­кi за­пи­тан­ня лю­дям, що цi­ка­вi бу­ли зна­ти, як та що з Зiньком ро­би­ло­ся, яким ро­бом вiн виз­во­лив­ся. Вiн i сам то­го до пут­тя не знав: учо­ра вiд слiд­чо­го прий­шов па­пер та­кий до тюр­ми, щоб Зiнька ви­пу­ще­но, бо вiн не ви­нен, а хтось iн­ший знай­шов­ся. Оце все, що Зiнько знав. Та лю­дям ще дуж­че за­кор­тi­ло до­вi­да­тись: хто ж той iн­ший? По­ча­ли до­га­ду­ва­ти­ся, до­мис­ля­ти­ся…

- Пустiть! пус­тiть!..- ураз по­чув Зiнько i по­ба­чив, що йо­му на­зуст­рiч, штов­ха­ючи лю­дей, без шап­ки, в са­мiй чу­мар­чи­нi, бi­жить Ва­сю­та.

- Зiньку!.. бра­тi­ку!..- i ки­нув­ся йо­го цi­лу­ва­ти. Лю­ди по­ча­ли шут­ку­ва­ти, смi­ючи­ся:

- Тю! i шап­ку за­гу­бив, бiг­ши!

- Та то вiн за­бувсь узя­ти, як iз ха­ти вис­ко­чив.

Васюта й справ­дi за­бувсь її взя­ти. Учо­ра зве­чо­ра нiх­то не до­вi­дав­ся, що Зiнько прий­шов, а Ва­сю­та в церк­вi сьогод­нi не був. Уже сi­дав обi­да­ти, як по­ба­чив у вiк­но Зiнька се­ред на­тов­пу: в чо­му був, у то­му й вис­ко­чив.

- Та пi­ди вдяг­нись! - гу­ка­ли на йо­го лю­ди.- Мо­роз же здо­ро­вий!

Але Ва­сю­та й не ду­мав iти. Хтось ус­ко­чив до йо­го в ха­ту i при­нiс йо­му шап­ку й сви­ту.

З гу­ком та з го­мо­ном про­ве­ли Зiнька до ха­ти. Гаїнка рос­ла, i аж уш­ка в неї смi­яли­ся.

Щасливий та ве­се­лий обiд був у Си­ва­ше­вiй ха­тi дру­го­го дня. Усi по­чу­ва­ли мов кри­ла в се­бе за пле­чи­ма. Гаїнка, як квiт­ка, розц­вi­та­ла. Ста­ра ма­ти й не їла та все ди­ви­ла­ся на си­на, а дiд До­рош, ус­мi­ха­ючись своїми мо­ло­ди­ми очи­ма з-пiд бi­лих куд­ла­тих брiв, ка­зав:

- Штука! Усi поз­би­ра­лись обi­да­ти, а нiх­то не їсть, тiльки ззи­ра­ються од­не з од­ним. Що це за мо­да та­ка? I пи­ли­пiв­ка ми­ну­ла, здається, а во­ни все пос­ту­ють.

- Ат, дi­ду­сю! - ка­за­ла Гаїнка i бра­ла­ся за лож­ку, та за­раз же за­бу­ва­ла за неї, ще­бе­чу­чи до Зiнька. Учо­ра во­на вми­ра­ла, кам'янi­ла, а сьогод­нi аж про­ме­нi­ло вiд неї жит­тя, аж па­шi­ло схуд­ле лич­ко, рум'янi­ючи, зiр­ка­ми вис­вi­чу­ва­ли­ся тем­нi очi, а з ма­леньких уст па­да­ло сло­во за сло­вом, дзве­ня­чи ра­до­ща­ми, смi­хом…

Зараз по обi­дi по­ча­ли при­хо­ди­ти лю­ди. Пер­ший при­бiг Ва­сю­та, за їм Кар­по й Дмит­ро з жiн­ка­ми, то­дi Ми­хай­ло; з ро­ди­чiв бу­ли: Ли­ке­ра - Гаїнчи­на ма­ти, дiд Кор­нiй Гра­бен­ко та ще троє. В ха­тi ста­ло пов­но, як у ву­ли­ку. Увi­хо­дя­чи, всi поз­до­ров­ля­ли Зiнька з щас­ли­вим по­во­ро­том.

Пiсля всiх прий­шов Сав­ка.

- Де це ти був? - на­пав­ся на нього Ва­сю­та.- Ка­зав, що за­раз прий­ду, а сам за­че­пив­ся за пень та сто­яв увесь день, вит­рiш­ки лов­ля­чи.

- Та та­ки й сто­яв,одка­зав Сав­ка - та ди­вив­ся, як Па­на­са за­би­ра­но.

- Як то за­би­ра­но? Ку­ди? На­що?

- Набiгли якiсь по­лi­цей­ськi з го­ро­да та й заб­ра­ли, бо це вiн убив Грицька - з Iва­ном уд­вох… Дак той сам пi­шов у го­род та й приз­нав­ся, а це й цього заб­ра­но…

Дак он во­но що!.. Брат - бра­та!..

Всi за­тих­ли на хви­ли­ну… То­дi за­го­мо­нi­ли вiд­ра­зу. Це все не жар­ти! Зас­ва­ри­ли­ся так, що i вби­ва­ти один од­но­го по­ча­ли. I все за тую зем­лю. Яка то во­на до­ро­га лю­дям ста­ла! I як то до­сi нiх­то не до­га­дав­ся, що це Па­нас? Во­но та­ки на йо­го i впа­да­ло, та здо­ро­во пе­ре­би­ва­ло­ся тiєю брех­нею про Зiнька та про Ївгу. Цьому лю­ди по­ня­ли вi­ри, то за Па­на­со­ву свар­ку з бра­том i за­бу­ли­ся. Що ж во­но да­лi бу­де, ко­ли й те­пер уже та­ке че­рез зем­лю по­чи­нається?

Суворим, пох­му­рим го­ло­сом оз­вав­ся Кар­по:

- Нечестивi на пра­вед­них вiй­ну возд­ви­га­ють,- а що ж пра­вед­ним чи­ни­ти?

Якби ж то зна­ти, що чи­ни­ти! Зiнько ра­див най­ма­ти в па­нiв усiєю гро­ма­дою зем­лю, а зго­дом ку­пу­ва­ти її - ад­же й банк на теє. А над­то не по­пус­ка­ти гро­мадської зем­лi в чу­жi ру­ки.

Дiд Кор­нiй Гра­бен­ко не згод­жу­вав­ся: не по­пус­тиш, ко­ли з рук iр­вуть! Он пе­ре­сельську вир­ва­ли. Пiд­мо­го­ри­чив ко­го тре­ба, та й амiнь! Дба­ти, щоб го­рiл­ки не пи­ли? Ну, це вже Зiнько аби­що ви­га­дує! Увесь свiт п'є, а ми са­мi йо­го не пе­ре­ро­би­мо! Та й не мож­на без го­рiл­ки: упи­ва­ти­ся не тре­ба, а як за­кон ве­лить на ве­сiл­лi пи­ти, то тре­ба. Що? Зiнько ка­же, що й ве­сiл­ля без го­рiл­ки мож­на? Ну, це вже дур­ни­ця, це вже вiн за­кон ла­має!

Дем'ян, дру­гий ро­дич Зiнькiв, був не вiд то­го, щоб го­рiл­ку пи­ти ки­ну­ти, дак же од­нак не по­со­биться: за­ро­бiт­ки ма­лi, а вся­ко­му хатньому тре­бо­вi й краю не­ма,- хоч i не пи­ти­меш, то пi­деш до ба­га­ти­рiв кла­ня­ти­ся. Хi­ба що ото ски­даться грiш­ми, як Зiнько ра­дить, та за­вес­ти та­ке то­ва­рист­во, щоб один од­но­му по­соб­ляв,- це справ­дi доб­ре бу­ло б.

Одначе Кор­нiй Гра­бен­ко i з тим не згод­жу­вав­ся. Та йо­го не слу­ха­но, а слу­ха­но, як Зiнько роз­ка­зу­вав про то­ва­рист­во за­по­мо­ги, то вiн i пi­шов со­бi до­до­му, а за ним iще двоє ро­ди­чiв. По­роз­хо­ди­ли­ся до­до­му й жiн­ки, бо тре­ба бу­ло по ха­зяй­ст­ву. Оп­рiч чо­тирьох чо­ло­вiк то­ва­рист­ва, зос­та­ли­ся тiльки Ми­хай­ло, Сав­ка та Дем'ян. Цi троє прис­та­ли до гур­ту i на­вiть за­раз же по­да­ли по п'ять кар­бо­ван­цiв у склад­ку. Дiд До­рош усе дос­лу­хав­ся мовч­ки, а да­лi й со­бi оз­вав­ся:

- Слухав я вас, слу­хав, та й ду­маю со­бi: лю­ди хоч i мо­ло­дi, а роб­лять до ла­ду. Їй-бо, до впо­до­би ме­нi! Та тiльки не знаю: чи са­мих мо­ло­дих у вас до гур­ту прий­ма­ють, чи, мо­же, й ста­рих, га?

- Та як же! Вже ж i ста­рих! - за­го­мо­нi­ли навк­ру­ги.- Ще й ра­дi бу­де­мо, ко­ли ста­рi нам по­ра­ди да­ва­ти­муть.

- Поради!.. всмiхнувся дiд,- Та­кi муд­рi по­ро­би­ли­ся, що де вже нам, ста­рим, ра­ди­ти!.. Ну, а од­на­че прий­мiть i ме­не до сво­го гур­ту!

- Та нев­же, дi­ду? I ви прис­таєте? - зра­дiв Зiнько.- Оце так доб­ре!

Усi ду­же зве­се­ли­ли­ся, а Ва­сю­та гу­кав на всю ха­ту:

- Восьмеро нас те­пер, восьме­ро!

- Було б дев'яте­ро, як­би бi­до­лаш­ний Грицько жив! - про­мо­вив Дмит­ро.

- Так! - ска­зав Зiнько.- Не­хай же вiч­ний упо­кiй бу­де йо­го ду­шi, а ми йо­го, на­шо­го лю­бо­го то­ва­ри­ша, бу­де­мо пов­сяк­час iз­га­ду­ва­ти доб­рим сло­вом у своїй гро­ма­дi.

- Будемо! Бу­де­мо! - вiд­ка­за­ло то­ва­рист­во. Зга­да­ли тут i за дi­тей Грицько­вих. Во­ни зос­та­ли­ся без пу­тя­що­го дог­ля­ду. Ївга дав­но їх по­ки­ну­ла: пiш­ла з своїм си­ном до­до­му. Гро­ма­да нас­та­но­ви­ла над ни­ми опi­ку­ном Па­на­са Мо­мо­та. Вiн стар­шо­го хлоп­ця вiд­дав у най­ми, а тих двох заб­ра­ла Грицько­ва сест­ра - доб­ра жiн­ка, та в са­мої гурт дi­тей, та не гурт чо­го їсти; чо­ло­вiк її гнi­вається, що чу­жих дi­тей наб­ра­ла. А те­пер, як Па­на­са взя­то, то й дi­ти, й ху­до­ба зос­та­ли­ся без опi­ку­на. Тре­ба под­ба­ти, щоб нас­та­нов­ле­но доб­ро­го чо­ло­вi­ка, та за­по­мог­ти си­ро­там. Над­то ж, що Грицько їх то­ва­риш був. Ура­ди­ли й на­ва­жи­лись до­сяг­ти, щоб у гро­ма­дi опi­ку­ном нас­та­нов­ле­но або Зiнька, або ко­го iн­шо­го з їх то­ва­рист­ва.

Тодi вже за­го­мо­нi­ли про пе­ре­сельську зем­лю. На­ду­ма­ли спи­са­ти но­ву жа­ло­бу прос­то вже до гу­бер­на­то­ра, а на їй по­пiд­пи­су­ва­ти яко­мо­га бiльше лю­дей - мо­же, це по­со­бить.

- Тепер,- ка­зав Сав­ка,- ба­га­то прис­та­не, бо вже всi по­ба­чи­ли, ку­ди Де­ни­со­ве то­ва­рист­во хи­лить. Те­пер та­ких бу­де бiльше, що за на­ми обс­та­ва­ти­муть.

Зараз же Зiнько по­чав пи­са­ти жа­ло­бу, ви­чи­ту­вав на­пи­са­не, а ко­жен до­ки­дав, чо­го тре­ба ще до­да­ти.

Наприкiнцi дов­го ще го­во­ри­ли знов та­ки ж про тую го­рiл­ку i та­ки вра­ди­ли, щоб нiх­то з то­ва­рист­ва не пив її i в се­бе в ха­тi не мав.

Порозходилися то­ва­ри­шi вже пiз­но вве­че­рi. По­зад усiх ла­го­ди­ли­ся йти Ва­сю­та з Кар­пом.

- Ходiм уже, Кар­пе, до­до­му або­що,- ка­зав Ва­сю­та,- бо ти, ма­буть, ду­же спа­ти хо­чеш: увесь ве­чiр мовч­ки си­дiв, на­дув­ши­ся як сич.

Карпо справ­дi весь час був ду­же пох­му­рий та мов­чаз­ний.

- Я не спа­ти хо­чу, вiд­ка­зав,- а не­ве­се­ло ме­нi, що так во­но ро­биться…

- От та­кої! - по­гук­нув Ва­сю­та.- Тут тре­ба ра­дi­ти, а вiн су­мує. I Зiнько прий­шов, i то­ва­рист­ва на­шо­го по­бiльша­ло.

- Це-то доб­ре, та от ли­хо: ма­ла в нас си­ла ду­же, нi­чо­го не вдiємо про­ти їх.

- А я ду­маю так,- одка­зав Зiнько,- що як пе­ре­ва­жи­мо їх за пе­ре­сельську зем­лю, то до нас то­дi ба­га­то прис­та­не.

- Поки сон­це зiй­де, ро­са очi виїсть,- так са­ме пох­му­ро не згод­жу­вав­ся Кар­по.

- Ну, а що ж по-твоєму тре­ба ро­би­ти? - пи­тав Ва­сю­та.

- Силу їх за­на­пас­ти­ти. У ба­гатст­вi ве­ли­ко­му си­ла їх ве­ли­ка; роз­вi­яти їх ба­гатст­во за вiт­ром - не ста­не в їх си­ли, то­дi й нас нi­ве­чи­ти не бу­дуть.

- От та­кої! Як же ти йо­го роз­вiєш? - спи­тав Ва­сю­та.

Карпо по­мов­чав тро­хи. Во­ни бу­ли тiльки втрьох, бо вже й дiд До­рош пi­шов спа­ти.

- Глядiть же, брат­чи­ки: що я ка­за­ти­му за­раз, дак щоб во­но не йшло да­лi вух ва­ших,- про­мо­вив зго­дом.

- Да що це ти, Кар­пе, муд­руєш сьогод­нi? - зас­мi­яв­ся Зiнько.- Ми ж уже на те всi прис­та­ли, що що в нас го­во­риться, то­го нiх­то щоб не знав.

- До то­го ка­жу це, що тiльки двом вам звi­ря­юся, а бiльше й з то­ва­рист­ва щоб не до­вi­дав­ся нiх­то.

- Ну, га­разд, га­разд,- ка­жи вже!

- Думав я, брат­чи­ки, дов­го ду­ма­ми ве­ли­ки­ми та й на­ду­мав: не­ма нам спо­со­бу iн­шо­го, тiльки цей один: по­пiд­па­лю­ва­ти всiх, то з ди­мом роз­вiється i ба­гатст­во їх.

- Карпе, що це ти? Сха­ме­нись! - скрик­нув Зiнько.

Карпо, не вiд­по­вi­да­ючи, сiв бi­ля сто­лу i зi­пер го­ло­ву на ве­ли­ку свою ко­ща­ву ру­ку. Вту­пив­ши очi в дiл, си­дiв мовч­ки, двi зморш­ки гли­бо­кi ви­раз­но ляг­ли впо­пе­рек на­хи­ле­но­го ло­ба. Вреш­тi за­го­мо­нiв якимсь гост­рим неп­ри­хильним го­ло­сом, ще бiльше про­тя­га­ючи сло­ва, нiж зви­чай­но:

- Чого б я мав сха­ме­ну­ти­ся? По прав­дi ка­жу вам: не ме­нi сха­ме­ну­ти­ся, а вам тре­ба,- прий­шов уже той час… I не за­нед­бай­те йо­го, бо, ко­ли за­нед­баєте, го­ре всiм бу­де!.. Не­ма iн­шо­го спо­со­бу на тих лю­дей… Тре­ба їх су­ди­ти бо­жим су­дом, бо су­ди людськiї на свою руч во­ни по­вер­та­ють. Хi­ба не ба­чать цього очi ва­шi? Грицько з їми по прав­дi чи­нив - во­ни вби­ли йо­го; Зiнько за прав­ду став - во­ни в не­во­лю йо­го зав­да­ли.

- Завдали, та не вдер­жа­ли: i вий­шов же! - вiд­ка­зав Зiнько.

- Хвали бо­га, що Іван приз­нав­ся, а за­тяв­ся б вiн - мо­же б, i на Си­бiр ти по­манд­ру­вав у не­во­лю до­вiч­ну. Не­має в їх зми­лу­ван­ня. Не­хай же їх бо­жий суд, огонь су­дить, бо та­ких не грiх зiг­на­ти й зо свi­ту цього.

- Ото! - скрик­нув Ва­сю­та.- Глянь, як наш по­бож­ний Кар­по розг­нi­вав­ся! Це, ма­буть, та­ко­го з бо­жест­вен­них книг на­чи­тав.

Карпо пiд­вiв го­ло­ву, гля­нув на Ва­сю­ту, i справ­дi гнiв­ний огонь блис­нув в йо­го очах.

- А ти, Ва­сю­то, ко­ли не знаєш, то не смiй­ся. Ти бо­жест­вен­них книг не тя­миш, а я то­бi ска­жу, що як би про­чи­тав то­бi з їх де­що,- сам єси по­ба­чив би, що моя прав­да, що по-бо­жо­му ка­жу я.

- Хiба ж па­ли­ти, чи вби­ва­ти - то по-бо­жо­му? - спи­тав Зiнько.

- Нi, не­хай вiн ска­же, по яких це бо­жест­вен­них кни­гах на­пи­са­но, щоб та­ке ро­би­ти? - до­пи­ту­вав­ся Ва­сю­та.

- Скажу! - вiд­по­вiв Кар­по, зно­ву спус­ка­ючи очi до­до­лу.- На­пи­са­но: ре­че гос­подь Са­ва­оф до Са­ула: ни­нi одом­щу на­ро­до­вi Ама­ли­ко­вi за все, що сот­во­рив вiн Iз­раїле­вi. I зве­лiв бог iти й по­ра­зи­ти Ама­ли­ка i не по­ща­ди­ти йо­го, пов­би­ва­ти всiх - i чо­ло­вi­кiв, i жi­нок, i мо­ло­дiж - аж до мла­ден­цiв ма­лих; i зни­щи­ти все доб­ро їх: i во­ли їх, i вiв­цi, i верб­лю­ди, i ос­ли, i ви­ног­ра­ди… Все! I не пос­лу­хав­ся цар Са­ул: усiх по­бив, а ца­ря ама­лицько­го по­ми­лу­вав i не зни­щив доб­ро най­кра­ще… То­дi прий­шов Са­муїл i роз­сiк ме­чем сам ца­ря то­го, а бог од­вер­нув за цей грiх од ца­ря Са­ула ли­це своє… Ото ж ба­чи­те, що вби­ва­ти бог ве­лить не­чес­ти­вих i доб­ро їх iз­ни­щу­ва­ти!

- А хi­ба й то­бi, Кар­пе,- хит­ренько спи­тав Ва­сю­та,- бог ска­зав, щоб ти їх по­пiд­па­лю­вав або пов­би­вав?

Зiнько всмiх­нув­ся, але Кар­по си­дiв пох­му­рий.

- Нi,- за­го­мо­нiв Зiнько, - так не ви­хо­дить. Хрис­тос уже пiс­ля iс­то­рiї з Ама­ли­ком зве­лiв нам лю­би­ти­ся, а не вби­ва­ти чи пiд­па­лю­ва­ти. Доб­ра злом не зро­биш. Та й що з то­го бу­ло б? Ад­же їх ба­гатст­во не в са­мiй ха­тi: є в їх-зем­ля, є гро­шi в по­зи­ках та в бан­ках,- зго­рить ха­та, то во­ни но­ву по­бу­ду­ють та й знов поч­нуть ха­зяй­ну­ва­ти; а ко­ли не во­ни, дак їх дi­ти; не їх дi­ти, дак iн­шi… А ти свою ду­шу за­на­пас­тиш, ще й на Си­бiр пi­деш,- яке ж то доб­ро?

- Ну, а що ж йо­го чи­ни­ти? - пи­тав­ся Кар­по.

- Оте, що ро­би­мо. Сво­го пра­ва до­ма­га­ти­ся.

- Добре! Хай по­ки бу­де й так. По­ба­чи­мо, що з цього бу­де.

Устав, поп­ро­щав­ся й пi­шов, за ним Ва­сю­та.

Зiнько ба­чив, що Кар­по своїх ду­мок не по­ки­нув, тiльки змовк, бо то­ва­ри­шi не прис­та­ють на те. Бо­яв­ся тро­хи Зiнько тих ду­мок, i не до впо­до­би во­ни йо­му бу­ли. Спер­шу ди­ву­вав­ся, як то та­ка гар­на лю­ди­на, як от Кар­по, та мог­ла та­ке на­ду­ма­ти. Був чо­ло­вiк чес­ний ду­же, прав­ди­вий, нi­ко­ли нi­ко­го й на ма­ко­ве зер­нят­ко не оду­рив, сам зав­сiг­ди ро­бив по прав­дi, як її ро­зу­мiв, i вiд лю­дей то­го ви­ма­гав, а те­пер он що ви­га­дав! Tax уже ду­же розд­ра­ту­ва­ла Кар­па тая крив­да людська! Нi, тре­ба та­кi дум­ки йо­го при­пи­ни­ти, бо з їх са­ме ли­хо бу­де, а при­пи­няться во­ни за­раз - аби з оцiєю мо­рою, з оцiєю пе­ре­сельською зем­лею до­сяг­ти сво­го. То­дi Кар­по по­ба­чить, що, цим ро­бом чи­ня­чи, мож­на до­сяг­ти сво­го, а не тим, про який вiн ка­же.

I Зiнько з усiєї си­ли за­хо­див­ся яко­ко­га бiльше лю­дей гур­ту­ва­ти до жа­ло­би. Сав­ка справ­дi не по­ми­ляв­ся, що те­пер лю­ди, по­ба­чив­ши ли­хо, дуж­че прис­та­ва­ти­муть до неї. Не ми­ну­ло й тиж­ня, вже тая жа­ло­ба бу­ла в гу­бер­на­то­ра. Цього ра­зу то­ва­рист­ву по­щас­ти­ло. Гу­бер­на­тор дав­но вже гнi­вав­ся за щось на то­го на­чальни­ка i за­раз же взяв до ува­ги жа­ло­бу з Диб­лiв. Че­рез те не­за­ба­ром до Диб­лянської во­лос­тi прий­шов на­каз: при­пи­ни­ти спра­ву з зем­лею i вi­дiб­ра­ти її по­ки в Де­ни­са.

Ця нес­по­дi­ван­ка так ура­зи­ла Де­ни­са з то­ва­рист­вом, мов грiм iз не­ба яс­но­го дня. Во­ни не спо­дi­ва­ли­ся та­кої ха­ле­пи, пев­нi був­ши, що вже пе­ре­ва­жи­ли. Де­нис уже по всьому се­лу ве­ли­чав­ся й вих­ва­ляв­ся, що "дав по мор­дi сви­нi",- тоб­то Зiнько­вi з то­ва­рист­вом,- а те­пер он якої пинх­ви йо­му пiд­не­се­но! Со­ром i в вi­чi лю­дям гля­ну­ти! Так бу­ло нi­яко­во, що Де­нис не пi­шов у гро­ма­ду, як во­на зiб­ра­ла­ся не­за­ба­ром пiс­ля то­го. Тра­пи­ло­ся, що са­ме в той день не бу­ло в гро­ма­дi ще трьох iз йо­го то­ва­рист­ва: Ко­па­ни­цю на­чальник нес­по­дi­ва­но вик­ли­кав у го­род, Ряб­чен­ко ле­жав хво­рий, а в Тон­ко­но­жен­ка брат од­да­вав доч­ку, дак Те­реш­ко, доб­ре ви­пив­ши на ве­сiл­лi, спав са­ме то­дi п'яний. Че­рез те й Зiнько­вi при­хильни­ки нас­мi­ли­ли­ся в гро­ма­дi дуж­че, i як Ва­сю­та оз­вав­ся за дi­ти Грицько­вi, то й не вельми важ­ко бу­ло зро­би­ти, що гро­ма­да опi­ку­ном над їми нас­та­но­ви­ла Зiнька.

- А що, Кар­пе,ка­зав Ва­сю­та, iду­чи з гро­ма­ди,- от­же ба­чиш, що не все во­ни нам, а й ми їм мо­же­мо вкру­ти­ти хвос­та. З зем­лею об­лиз­ня вже пiй­ма­ли, а й те­пер зно­ву тер­то­го хро­ну пiд­нес­ли їм та­ко­го, що дов­го в но­сi кру­ти­ти­ме. От по­ба­чиш, що й да­лi ду­хо­пе­ли вiд нас їсти­муть, та та­ки й не да­мо нам у ка­шу нап­лю­ва­ти.

- Не хва­лись так, Ва­сю­то,- вiд­по­вiв своїм по­важ­ним го­ло­сом Кар­по, ко­рот­кi-бо очi людськiї, не вид­ко їм кiн­ця дi­ло­вi.

- Тобто, ка­жи гоц, як пе­рес­ко­чиш? Та вже якось пе­рес­ко­чи­мо! А як ча­сом ко­ли й увiр­ве­мось у рiв, дак вид­ря­паємось. От­же й те­пер: зов­сiм уже "сi­дай на дно" бу­ли, а те­пер пiш­ли на­шi вго­ру! Ой, хо­четься ме­нi пос­мi­яти­ся з прок­ля­тих де­рiїв!

I Ва­сю­та та­ки й не втер­пiв: хоч iз ста­рих де­рiїв i не пог­лу­зу­вав, дак, пi­шов­ши то­го ве­чо­ра на ву­ли­цю, при­че­пив­ся зно­ву до Ми­ки­ти Тон­ко­но­жен­ка. Цьому не­дав­неч­ко при­ти­чи­на тра­пи­ла­ся. Ос­тан­нi­ми ча­са­ми се­ред па­ру­боцт­ва за­ве­ли­ся кар­ти, не то ве­ли­кi па­руб­ки, а й хлоп­цi-пiд­па­ру­бо­чi та­ки­ми карт­ни­ка­ми по­ро­би­ли­ся, що як де зiй­шли­ся, так за­раз i гу­лять, зви­чай­но, на гро­шi. Ми­ки­та, звiс­но, був у цiй спра­вi по­пе­ред усiх, i од­но­го ра­зу тра­пи­лось, що за ве­чiр трид­цять кар­бо­ван­цiв прог­рав. Двад­цять од­дав, а де­сят­ки не ста­ло. До батька не пос­мiв iти, дак доб­рав клю­ча до батько­вої скри­нi, де гро­шi бу­ли, а батько са­ме то­дi су­сiль у ха­ту. Хоч i як по­ту­рав си­новi, але за це по­по­бив ду­же. Ва­сю­та за­раз i вче­пив­ся за те. По­ба­чив­ши на ву­ли­цi се­ред па­руб­кiв та дiв­чат Ми­ки­ту, гук­нув:

- Агов, хлоп­цi й дiв­ча­та! Слу­хай­те ли­шень сю­ди! Бу­ду вiр­шу про­ка­зу­ва­ти.

- Яку вiр­шу? Хi­ба те­пер свят­ки, чи що?

- Дарма, що не свят­ки, а ви слу­хай­те!

Розсiвся на ко­ло­дi, зi­пер­ся ру­ка­ми на ко­лi­на, вту­пив очi в зем­лю та й по­чав ви­га­ду­ва­ти,- вiн був мис­тець на та­кi прик­лад­ки:

- Як був со­бi чо­ло­вiк Тран­ди­та, та бу­ла в йо­го сi­ра му­жицька сви­та, а вiн ка­же: "Чорт батька зна яка пас­куд­на оде­жа: не мож­на хлi­ба їсти ле­жа!.."

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­тав­ся дех­то, зро­зу­мiв­ши, ку­ди це Ва­сю­та цi­ляє. До­га­дав­ся, ма­буть, i сам Ми­ки­та, та не ви­яв­ляв то­го. Став навп­ро­ти Ва­сю­ти, од­нiєю ру­кою пiд­пер­ся в бо­ки, а дру­гою дер­жав ци­гар­ку, пих­ка­ючи ди­мом та раз у раз чвир­ка­ючи че­рез гу­бу.

- Дак не мож­на, ка­же, хлi­ба їсти ле­жа… Як­би ме­нi хоч дра­на ган­чi­ри­на, да з пансько­го ко­лi­на, бо я сам уже здо­ро­во на па­на зак­ри­вив­ся, як се­ред па­нiв на­жив­ся: от будь я му­жицький син, ко­ли не чис­тив панський гнiй три го­ди й один!

- Ха-ха-ха! - зно­ву роз­ко­тив­ся ре­гiт, а Ва­сю­та, мов то й не вiн чи­нив усе ли­хо, по­важ­но про­ка­зу­вав да­лi:

- Де б ме­нi та­кої взя­ти ган­чi­ри­ни, щоб сi­ро­жицької не вдя­га­ти сви­ти­ни? Чи ме­нi батька-ма­тiр про­да­ти, чи в їх вiд скри­нi зам­ки по­вiд­би­ва­ти, чи в кар­ти на­виг­ра­ва­ти?

Всi хлоп­цi й дiв­ча­та гля­ну­ли в той бiк, де Ми­ки­та, але Ми­ки­ти вже не бу­ло: ба­ча­чи, ку­ди во­но йдеться, пок­рив­ся ниш­ком та й утiк.

- Микита втiк, не­ма Ми­ки­ти! - за­го­мо­нi­ли.

- Утiк? Хто втiк? - пи­тав Ва­сю­та, пiд­во­дя­чи го­ло­ву.

- Микита втiк од твоєї вiр­шi!

- Од моєї вiр­шi? Хi­ба ж то про Ми­ки­ту? То про Тран­ди­ту! А ви й не ро­зiб­ра­ли? Бо­дай же вас, який у вас ку­ря­чий мо­зок! Дак ко­ли ви не вмiєте до ла­ду роз­би­ра­ти, то я не хо­чу да­лi й ка­за­ти!..

Хоч i не ка­зав да­лi, але як вер­тав­ся сам до­до­му, то по­чув, як йо­му бi­ля ву­ха за­шу­мi­ла ка­ме­ню­ка: хтось iз-за ти­ну доб­ре швир­го­нув, та не доб­ре вцi­лив. А за ти­ном щось за­ту­по­тi­ло, втi­ка­ючи. Зро­зу­мiв, чия це лас­ка, i гук­нув навз­до­гiн­цi, зу­пи­нив­шись:

- Та й дур­ний ти! Хi­ба ж так цi­ля­ють? Вер­нись, я те­бе нав­чу, дак i зу­би виз­би­раєш,- от щоб я здох! - виз­би­раєш, як на­мис­теч­ко!..

Але Ми­ки­та не вер­нув­ся.

Зiнько за­раз же за­хо­див­ся ко­ло спра­ви з Грицько­ви­ми дiтьми. Пi­шов до Грицько­вої сест­ри,- та бу­ла ра­да збу­ти­ся не­бо­жат, бо й своїх дi­тей ко­пи­ця. Та й си­ро­там у неї не бу­ло доб­ре, бо справ­дi-та­ки нi­ко­ли бу­ло їх дог­ля­ну­ти. Во­на по­ра­ди­ла Зiнько­вi за­мiс­то се­бе од­ну да­ле­ку ро­дич­ку Грицько­ву й свою. Зiнько знав цю Ки­ли­ну. Дi­ти й чо­ло­вiк у неї по­мер­ли, а бра­ти - i свої, й чо­ло­вi­ко­вi - по­за­би­ра­ли в удо­ви i зем­лю, й ха­ту, i всю ху­до­бу. Убо­га жiн­ка хо­ди­ла по най­мах: жи­ла то за няньку в па­нiв, то ста­ва­ла прос­то ро­бiт­ни­цею. Са­ме те­пер їй ви­хо­див рiк. Зiнько вмов­ляв­ся з нею так, що во­на жи­ти­ме в Грицько­вiй ха­тi, дог­ля­да­ти­ме дi­ти, до ро­бо­ти їх прив­ча­ти­ме, хо­ди­ти­ме ко­ло го­ро­ду й сад­ка, а за те й са­ма тим хар­чи­ти­меться, i до зрос­ту тих дi­тей бу­де в ха­тi за ха­зяй­ку, ще й ма­ти­ме не­ве­ли­ку пла­ту. Зiнько знав, що Ки­ли­на бу­ла лю­ди­на пу­тя­ща, працьови­та й чес­на i до дi­тей при­хильна, то й не бо­яв­ся да­ти їй до рук си­рiт. Са­ма ж Ки­ли­на та­ка бу­ла ра­да хоч тро­хи по­жи­ти гос­по­ди­нею, а не най­ма­ною по­пи­хач­кою, i сил­ку­ва­ла­ся все ро­би­ти так, щоб доб­ре бу­ло. Зiнько з Гаїнкою раз у раз на­вi­ду­ва­ли­ся до Грицько­вої ха­ти. Стар­шо­го хлоп­ця Зiнько ли­шив, щоб вiн уже до­був стро­ку в ха­зяїна, а по­тiм мав узя­ти до се­бе, прив­ча­ти до ха­зяй­ст­ва та й до книж­ки. Зем­лю Грицько­ву Зiнько до хлоп­це­во­го зрос­ту на­няв i з тих гро­шей мав одя­га­ти дi­ти й пла­ти­ти Ки­ли­нi.

Хоч Ряб­чен­ко з своїми по­ли­га­ча­ми й ре­пе­ту­вав, що Зiнько не­тя­му­щий опi­кунст­ва, тiльки ли­ха на­коїть, але те­пер во­ни якось при­тих­ли, бо всiм бу­ло гро­ма­дя­нам вид­ко, що зроб­ле­но га­разд. Ще й над­то: по­ба­чив­ши, що Зiнько так до ла­ду впо­ряд­ку­вав цю спра­ву, гро­ма­дя­ни по­ча­ли про йо­го ози­ва­ти­ся ду­же доб­рим сло­вом: хто по­пе­ре­ду ла­яв або глу­зу­вав з йо­го, те­пер уже ча­сом i хва­лив. Не гу­ди­ли вже й за те, що го­рiл­ки не ра­дить пи­ти, хоч са­мi, звiс­но, пи­ли.

Дома в Зiнька бу­ло все га­разд. Дiд До­рош так i ли­шив­ся в йо­го жи­ти. З дi­дом бу­ло доб­ре, тiльки з тес­тем нi­як: од­ко­ли Зiнько вер­нув­ся з тюр­ми, вiн до йо­го i в ха­ту не за­зир­нув. Зiнько й со­бi ду­же вра­зив­ся, до­вi­дав­ши­ся про Ос­та­по­вi за­мi­ри роз­рiз­ни­ти йо­го з Гаїнкою. Спер­шу так обу­рив­ся, що не ду­мав до йо­го нi­ко­ли й ози­ва­ти­ся. Та по­ча­ла вже те­ща на­ма­га­ти­ся, щоб по­ми­ри­ти зя­тя з чо­ло­вi­ком, а Зiнько по­мiр­ку­вав со­бi, що та­ки вiн батько Гаїнцi, i на­ва­жив­ся не сва­ри­ти­ся з їм зов­сiм, тiльки не хо­тiв до йо­го йти, ду­ма­ючи, що Ос­тап зро­зу­мiє-та­ки, як ве­ли­ко про­ви­нив пе­ред доч­кою й зя­тем, i якось тую про­ви­ну нап­ра­вить. Од­на­че Ос­та­по­вi й на дум­ку не спа­да­ло ста­но­ви­ти се­бе вин­ним пе­ред дiтьми, а що йо­му нi­яко­во бу­ло стрi­ва­ти­ся з Зiньком, то об­ми­нав йо­го де мiг. Ко­ли ча­сом i зуст­рi­нуться на ву­ли­цi, то до ша­пок торк­нуться: "Здо­ро­вi!" -"Здо­ров!" - та й го­дi, вже й пос­пi­ша­ються швид­ше ро­зiй­ти­ся.

Так ми­нав уже дру­гий мi­сяць, од­ко­ли Зiнько по­вер­нув­ся з тюр­ми до­до­му. З по­чат­ку третього нас­пiв i кi­нець спра­вi про пе­ре­сельську зем­лю. Пос­та­но­ву гро­мадську ска­со­ва­но, зем­лю зов­сiм заб­ра­но вiд Де­ни­са. I Ко­па­ни­ця, й Де­нис ки­ну­лись бу­ли в го­род, щоб за­ря­ту­ва­ти спра­ву, та нi­чо­го не мог­ли зро­би­ти. Од­ним тiльки й по­ве­се­ли­ли їх: ска­за­но, що ка­сується тiльки ця пос­та­но­ва гро­мадська, а ко­ли б гро­ма­да зно­ву та­ки про­да­ла Де­ни­со­вi зем­лю та пос­та­но­ву до ла­ду на­пи­са­но, то то­дi вже не ска­су­ють.

Довiдавшися про це, Де­ни­со­ве то­ва­рист­во за­раз зiй­шло­ся на по­ра­ду в Ряб­чен­ка.

Тепер, ма­ючи до­ро­гу че­рез свою пе­ре­сельську зем­лю, диб­ля­ни зно­ву мог­ли най­ма­ти зем­лю в па­на Доб­ро­вольсько­го, i не тре­ба їм бу­ло їха­ти до неї трид­цять верс­тов, об­ми­на­ючи бо­ло­то - це ж i при­пи­ня­ло їх, як зем­ля в Де­ни­са бу­ла. Та­ким ро­бом усi за­мi­ри Ряб­чен­ко­во­го то­ва­рист­ва ги­ну­ли, i диб­лянська гро­ма­да ви­хоп­лю­ва­ла­ся їм з рук. Це вже й вид­ко бу­ло: Зiнька слу­ха­ють бiльше, нiж їх. Еге, ка­жуть, i вас мож­на зби­ти! Ми, ка­жуть, цих стар­ши­ну, й ста­рос­ту, й пи­са­ря пос­ки­даємо,- iн­ших нас­та­но­ви­мо: Зiнька та Кар­па. А курс i стар­ши­нi, й ста­рос­тi кiн­чається цього ро­ку во­се­ни. Ко­ли б їм по­щас­ти­ло справ­дi своїх лю­дей нас­та­но­ви­ти, дак це бу­ла б про­па­ща спра­ва. То­дi що хо­тi­ли б, те з їми тi гор­ло­па­нi й ро­би­ли б. Звiс­но, не з-так то лег­ко й ски­ну­ти хоч би й Ко­па­ни­цю,- ба­га­то в йо­го си­ли i тут, i в го­ро­дi,- ну, все ж, як то ка­жуть, бе­ре­же­но­го й бог бе­ре­же.

От так, ку­ди не глянь, а все тре­ба тую зем­лю вдер­жа­ти в своїх ру­ках. Та як? Гро­ма­ду мож­на зiб­ра­ти хоч i завт­ра, та що з то­го? Не­ма чо­го й ду­ма­ти, щоб во­на те­пер уд­ру­ге про­да­ла зем­лю. Над­то ще дех­то, прис­тав­ши до Зiнько­вої спiл­ки, оп­ла­тив­ся вже з своїми по­зич­ка­ми пе­ред за­мож­нi­ши­ми людьми. Те­пер уже цих не так лег­ко при­тис­ну­ти, а да­лi їх ще по­бiльшає.

I виз­во­ли­ла ж не­чис­та цього Зiнька з ост­ро­гу! Не ве­ли­ке бу­ло б ли­хо, ко­ли б йо­го за­мiс­то Па­на­са зап­ро­то­ре­но,- в се­лi б ти­хо ста­ло. I що вже по­чав ви­га­ду­ва­ти: щоб го­рiл­ки не пи­ли, щоб мо­го­ри­чiв не бу­ло. Так i пос­ту­пи­ти­ся цим! Хi­ба з тве­ре­зим що зро­биш? От як на­лив йо­го, дак то­дi вже й бе­ри за ши­яку та й у яр­мо. А то без мо­го­ри­чiв!

- Iстинно роз­со­ба­чується му­жик за та­ки­ми ши­бе­ни­ка­ми, як оцей Зiнько! - ка­зав Су­чок.-"Я, плеще,- по­дать зап­ла­тив, од­бут­ки всi по­од­бу­вав, нi­ко­го не зай­маю, го­рiл­ки не п'ю,- що ви зо мною зро­би­те?" I вер­но, що ти з їм, пас­куд­ним, тог­да йздєлаєш? Од­но сло­во: ро­зу­ратст­во!

- Iменно, iмен­но прав­да! - по­та­ку­вав Ко­па­ни­ця.- Нi­ко­то­ро­го то­бi над їм слєствiя не­ма. Ти йо­го в хо­лод­ну, а вiн то­бi кри­чить: яке ти пра­во маєш? Зна­чить - по­ка­жи йо­му, де твоя за­кон­ная ос­но­ва­нiя! А, сто чор­тiв! Да як­би в ме­не бу­ла пол­ная за­кон­ная ос­но­ва­нiя, дак я б те­бе, iдо­ло­во­го вишк­вар­ка, на дерть под­рав би й сви­ням ви­ки­нув би, а не то що в хо­лод­ну, хам­летська ти мор­да!

- Законники пой­шли, про­мо­вив Тон­ко­но­жен­ко,- та пра­вед­ни­ки та­кi, що бi­да!

- А як на моє роз­суж­де­нiє,- ка­зав Су­чок,- дак пров­чить їх, пад­лецьов! Щоб при­тих­ли!

- Та як же їх пров­чиш? - пи­тав Ко­па­ни­ця.

- От, шту­ка!.. Хi­ба ви цього не знаєте? Поз­вать йо­го в во­лость: "За­чим сто у тиб'я ку­ри­ця дох­ла про­ти дво­ра на ву­ли­цi ва­ляється?" -"Нi, не ва­ляється".- Как ти, мер­за­вець, смєїш ме­нi го­во­рить, ког­да я сам ви­дiв? На­чальство зап­ре­iдаєть, са­нi­тар при­ка­за­но, а ти що? Щоб ню­ха­ло на­чальство? Да ще й брех­ню на­чальству за­дай­ош!.. Мар­за­вець ти!.. Пад­лець!.. Ни­го­дяй!.." Ну, пос­лi та­ко­го нас­тав­ле­нiя уже ж вiн не втер­пить, щоб чо­го не ска­зать, гру­бе яке сло­во,- то­дi йо­го в зу­би, та на де­сят­ни­кiв гук­нуть, та й уси­пать га­ря­чих, не жа­лi­ючи.

- Невозможно! - крут­нув го­ло­вою Ко­па­ни­ця.- Од­но, що не груб­лять: ти йо­го хоч i ви­лай, то вiн ка­же: "Гос­по­дин стар­ши­на, ви не лай­те­ся, бо я на вас жа­ло­бу про­iк­не­су",- а дру­ге: хоч i зро­биш, так вiн то­дi та­ку то­бi ку­та­ва­сiю з пер­цем пiд­нi­ме, що ху­же бу­де, не­же­лi за Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча зем­лю. Нi, це не йдьоть!

- А ме­нi здається, озвав­ся Ряб­чен­ко,- що Ми­хай­ло Гри­го­ро­вич та­ки прав­ду ка­же: iмен­но їх, тре­ба пров­чить. Хоч не всiх, дак хоч са­мо­го Зiнька. Тiльки не так тро­хи тре­ба за­ход­жу­ваться.

- Ну, а як же?

- Нишком, щоб нiх­то не ба­чив, та щоб i вiн не знав, хто йо­го пров­чив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йо­му й ска­за­ти: оце то­бi за те й за те, а хто ка­же - чорт йо­го зна. То­дi йо­му жа­лi­ти­ся нi на ко­го й нi­як, а бо­яти­ся бу­де. Не до смер­тi йо­го би­ти, не, а так - доб­ре по­по­ло­ха­ти, щоб тро­хи по­ле­жав та по­чу­хав­ся.

- А що ви ду­маєте? Во­но й прав­да! - до­во­див Тон­ко­но­жен­ко.- По­ки ми їх не поч­не­мо вчи­ти, дак нi­чо­го дi­ла не бу­де. А як од­но­го та дру­го­го пров­чи­мо - то­дi йо­го страх возьметь, ниш­ком си­дi­ти­ме.

- I не висьма важ­на шту­ка,- роз­ка­зу­вав Ряб­чен­ко.- Це мож­на так лов­ко зро­бить, що моє пош­те­нiє!.. Тiльки щоб Гри­го­рiй Пав­ло­вич по­доз­во­лив, бо без гос­по­ди­на стар­ши­ни тут нi­як нельзя.

- Хто йо­го зна, ка­зав Ко­па­ни­ця,- це, ко­ли хо­че­те, не­по­ря­док i дай­же буй­ст­во… Ну, та зад­ля та­ко­го дi­ла,- зас­мi­яв­ся вiн,- мож­на й ма­ню­сiнькоє буй­ст­во со­че­нить.

- I чу­дес­но! - за­до­вольнив­ся Ряб­чен­ко.- За тиж­день, за два й го­то­ва шту­ка бу­де. Зiнька по­ло­жи­мо, а са­мi тим ча­сом у гро­ма­дi крут­не­мо.

- Ну, тольки, знаєш, Ях­рем Се­ме­но­вич, ти то­же не весьма-очинь! А то щоб так не бу­ло, як iз Па­на­сом.

- Ото ж та­ки! Хi­ба я та­кий ду­рак, як Па­нас? Аку­рат­но все так iздєлаєм, що ну! I на­уку по­лу­чить, i жи­вий ос­та­неться…

Товариство по­ве­се­лi­ша­ло. Чар­ка жва­вi­ше за­хо­ди­ла з рук до рук, на­че й го­рiл­ка в їй по­со­лод­ша­ла. Дов­генько ще ви­пи­ва­ли та за­ку­сю­ва­ли…

Проминуло з тиж­день.

Одного ра­зу Ряб­чен­ко прий­шов у свя­то до церк­ви, вис­то­яв ут­ре­ню, а то­дi, не хо­тiв­ши йти до­до­му та знов при­хо­ди­ти до служ­би (бо йо­му та­ки да­ле­ко бу­ло), зос­тав­ся пi­дож­да­ти в сто­рож­цi,- там зви­чай­но до­жи­да­ли лю­ди, по­ки вда­рять до служ­би. Та цього ра­зу лю­дей бу­ло ма­ло: троє дядькiв та Ми­ки­та Тон­ко­но­жен­ко. Си­дi­ли та го­мо­нi­ли гур­том, а да­лi так тра­пи­лось, що тi по­ви­хо­ди­ли, а зос­та­ли­ся вдвох Ряб­чен­ко з Ми­ки­тою.

"От i доб­ре, по­ду­мав со­бi Ряб­чен­ко,- хо­тiв був до йо­го сам пi­ти, та тут луч­че бу­де по­ба­ла­ка­ти: хай лю­ди не зна­ють, що вiд ме­не до йо­го стеж­ка є".

I вiн за­го­мо­нiв до Ми­ки­ти:

- А що, Ми­ки­то, не по­щас­ти­ло то­бi Гаїнку за­че­пи­ти,- по­вер­нув­ся-та­ки Зiнько.

- А штоб вон лус­нул! - сер­ди­то га­рик­нув Ми­ки­та.

- Ну, а вже ж i жi­ноч­ка бу­ла б то­бi хо­ро­ша! Од­но сло­во - як ля­леч­ка!

Микита тiльки плю­нув зо злос­тi.

- I все цей Зiнько то­бi на за­ва­дi стає,- пра­вив своє Ряб­чен­ко.- От то­дi в те­бе Ївгу од­бив.

- Падлець, од­но сло­во! - ви­ла­явМи­ки­та.

- Все Ва­сю­ту наст­рен­чує, щоб iз те­бе на ву­ли­цi зну­щав­ся.

- Нигодяй! - I Ми­ки­та аж по­бi­лiв iз сер­ця, зга­дав­ши вiр­шу про Тран­ди­ту.

- Настоящий ни­га­дяй! I та­ке злов­ред­не, що кож­но­му шко­ди на­ро­бить. Те­пер та­ке по­чав, що як виг­рає спра­ву, дак ми всi хоч з тор­ба­ми по­пiд­вi­кон­ню йди.

- Та ну? - зди­ву­вав­ся Ми­ки­та. Нивж­лi та­кое пло­хое де­ло?

- А ти ж ду­мав як? Ко­ли в Де­ни­са од­нi­муть зем­лю, а му­жи­ки поч­нуть бра­ти со­бi в Доб­ро­вольсько­го, дак то­дi, брат, на­ша зем­ля, що в Го­рянсько­го ми най­ня­ли,- во­на їм без на­доб­нос­тi. Ми то­дi на льод сi­ли, бо нам нi­чим бу­де Го­рянсько­му зап­ла­тить. А в конт­рах­тi ти­ся­ча руб­лiв невс­той­ки - он що! По­цi­ну­ють то­дi, брат, нас усiх та й те­бе з батьком.

- Вот так шту­ка! - аж зля­кав­ся Ми­ки­та.- Дак че­рез та­ко­го пад­ле­ца да нам усем про­па­дать?

- А що ж ти зро­биш? Як­би йо­го чор­тя­ка ви­нес­ла ку­ди хоч на який мi­сяць або два, дак ми б мог­ли со­бi ра­ду да­ти i пе­ре­сельську зем­лю вдер­жа­ти, а так - не­ма хо­ду: що нi поч­не­мо, що нi зро­би­мо - вiн i пе­реб'є, вiн i пе­реб'є! Хоч би зах­во­рiв або­що… то все якось би впо­ра­лись… Ех, Ми­ки­то, як я гля­ну на те­пе­рiш­нiх пар­нiв, дак один пус­тяк, та й го­дi! Як­би я па­руб­ку­вав, дак хi­ба б я по­пус­тив отак iз се­бе смi­яти­ся яко­мусь там Зiнько­вi, як вiн iз те­бе нас­мi­яв­ся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..

- Ну, а що б ви iздєла­ли? - спи­тав, по­чер­во­нiв­ши, Ми­ки­та.

- Хi, не знав би що! Зоб­рав би хо­ро­ших пар­нiв три-чо­ти­ри ду­шi та й дав би йо­му доб­рої мат­лан­ки - от що!

- А що ж, ви ду­маєте, що я ето­го не мо­гу? Вот возьму да й iздєлаю!

- Поки хвалько нах­ва­литься!

- Какой я вам хвалько! Вот возьму да й мо­ну­мин­тально iздєлаю. Мєсяць бу­де чу­хаться - не ви­чу­хається,- та­ко­го вго­ще­нiя дам!..

- Хто йо­го зна… Звiс­но, бу­ла б це шту­ка слав­на, i не са­мо­му то­бi бу­ло б доб­ре: по­ки Зiнько ви­чу­хав­ся б, то ми б у гро­ма­дi по-своєму крут­ну­ли… А то по­цi­ну­ють нас…

- Будь я пер­вой пад­лець, ес­ли не iздєлаю! - скрик­нув Ми­ки­та.

- Та ти не гу­кай так: це, брат, ти­хенько тре­ба ро­би­ти,- при­пи­нив Ряб­чен­ко та й по­чав ниш­ком роз­ка­зу­ва­ти, як та що тре­ба ро­би­ти, щоб усе бу­ло доб­ре.

На церк­вi бевк­нув дзвiн.

- О, вже й до служ­би,- ска­зав Ряб­чен­ко, i обид­ва з Ми­ки­тою пе­рех­рес­ти­ли­ся.- Тре­ба йти… Тiльки ж ти гля­ди, Ми­ки­то! По­нi­маєш? Нi я то­бi нi­чо­го не го­во­рив, нi ти ме­нi…

- Понiмаю! Усьо бу­де в пли­пор­цiю, i ад­жа­рим так, що моє вам паш­те­нiє, ще й здєлай­те одольже­нiє.

- Та не за­будь: по го­ло­вi анi-нi-нi!.. Нi­як не мож­на!..

- Пускай го­ло­ва йо­му ос­тається, а ми ниж­че лупньом…

- Ходiм же до церк­ви!..

V. НАПАД

Приходила вес­на.

Снiг ле­жав уже по са­мих яр­ках та за­тiн­ках, а то скрiзь поз­бi­гав ле­пет­ли­ви­ми дзюр­кот­ли­ви­ми струм­ка­ми. Се­ред пу­чеч­кiв то­рiшньої тра­ви де-не-де ви­зи­ра­ли вже бла­кит­ни­ми оче­ня­та­ми про­лiс­ки, але вся зем­ля ле­жа­ла ще чор­на, до­жи­да­ючи­ся, по­ки прес­вiт­леє сон­це об­нi­ме її своїм пал­ким про­мiн­ням та й убе­ре в пиш­нi зе­ле­но-квiт­час­тi м'якi ша­ти. Ле­жа­ла ще пiв­сон­на й зiт­ха­ла до не­ба теп­ли­ми грудьми, i теє зiт­хан­ня злi­та­ло вго­ру ле­генькою бi­лас­тою па­рою. Па­ра ли­ну­ла вго­ру, зби­ра­ла­ся там у хма­ри, i хма­ри тьма­ри­ли не­бо, за­ту­ля­ючи зем­лi сон­це. Так мо­ло­да жiн­ка, ду­ма­ючи про роз­лу­ку з своїм под­руж­жям, пла­че гiр­ко, i сльози зас­ти­ла­ють їй свiт, i во­на не ба­чить, що той, ко­го во­на так пал­ко до­жи­дає, що вiн уже вер­нув­ся, стоїть тут, бi­ля неї,- ще мить, i вiн од­ним ду­жим ру­хом при­гор­не її до се­бе на гру­ди, обiй­ме її сяєвом сво­го со­няч­но­го пог­ля­ду, i во­ни поєдна­ються в од­но­му прек­рас­но­му, як мрiя, по­цi­лун­ку. Так зем­ля зiт­ха­ла за сон­цем i не зна­ла, що за ма­лу го­ди­ну во­на по­топ­не в йо­го зо­ло­тих обiй­мах, i тi сльози-ту­ма­ни роз­вi­ються, зник­нуть од од­но­го яс­но­го про­ме­нис­то­го пог­ля­ду.

А по­ки ще хма­ри тем­нi,- але теп­лi вес­ня­нi хма­ри,- сну­ва­ли по не­бу. Зем­лю прис­па­ла нiч. Не вид­ко бу­ло мi­сяч­ка, спа­ли й зiр­ки, зас­ту­пив­ши за хма­ру. Ти­хий упо­кiй па­ну­вав скрiзь, той ду­жий i ра­дiс­ний упо­кiй, що схи­ляється над зем­лею пе­ред но­вим вес­ня­ним днем, пов­ним со­няч­но­го сяєва, блис­ку­чих кольорiв, спi­ву, ру­ху, мо­гу­чої пра­цi…

Пiшовши ще вдень у Чор­но­вус, вер­тав­ся тiєї но­чi Зiнько по­тем­но­му до­до­му. З ву­ли­цi по­вер­нув че­рез Кар­пiв го­род на­низ, щоб швид­ше дiй­ти, бо за­ба­рив­ся. Iшов лу­кою, зви­чай­ною стеж­кою по­пiд го­ро­да­ми. Вже близько й про­ву­лок на го­ру. Увiй­шов у тi вер­би, що рос­ли над кри­нич­кою. Там бу­ло ще тем­нi­ше.

Щось за­ше­лес­тi­ло, i враз пе­ред Зiньком за­чор­нi­ла чи­ясь ви­со­ка пос­тать.

- Хто це? - пос­пи­тав­ся вiн, при­пи­нив­шись.

Здорова пос­тать за­мах­ну­ла ру­ка­ми вго­ру, i Зiнько по­чув, як щось твер­де штовх­ну­ло йо­го бо­лю­че в гру­ди так ду­же, що вiн схит­нув­ся. Але в ту ж мить уда­ре­но йо­го i в спи­ну. Зiнько ско­чив на­пе­ред i встиг ухо­питься за ко­ля­ку, що здо­ро­вий чо­ло­вiк уже пiд­нi­мав уд­ру­ге. Вир­вав ко­ля­ку i вiдст­риб­нув на­бiк.

- Не пiд­ходь! - крик­нув, пiд­няв­ши ко­ля­ку вго­ру.

- Який страш­ний! - оз­вав­ся глуз­ли­во чийсь го­лос, що здавсь Зiнько­вi по зна­ку.- Оце то­бi за жа­ло­би гу­бер­на­то­ро­вi.

I троє з ко­ля­ка­ми ки­ну­лись на йо­го. Зiнько за­че­пив ко­гось своєю, але йо­го-вда­ри­ли три враз, ви­би­ли йо­му з рук ло­ма­ку й по­ча­ли би­ти йо­го в гру­ди, в спи­ну, в бо­ки, мо­ло­тя­чи, як снiп цi­па­ми.

- Рятуйте! - скрик­нув Зiнько i впав до­до­лу неп­ри­том­ний…

***

Гаїнка то­го ве­чо­ра дов­го до­жи­да­ла­ся Зiнька з Чор­но­ву­са.

- Мамо, чо­го це йо­го до­сi не­ма? - пи­та­ла­ся.

- Та, ма­буть, доч­ко, зос­тав­ся там но­чу­ва­ти, ба­чить, що нiч тем­на, йти по­га­но - ну й зос­тав­ся.

- Нi, вiн ка­зав, що сьогод­нi вер­неться.

Та ма­ти й дiд пев­нi бу­ли, що Зiнько за­но­чу­вав у Чор­но­ву­сi, i, не тур­бу­ючись, спа­ли всю нiч. Гаїнка ж не мог­ла зас­ну­ти: ле­жа­ла й прис­лу­ха­ла­ся, чи не йде Зiнько. Кiлька ра­зiв їй чу­ла­ся хо­да, во­на схоп­лю­ва­ла­ся, пiд­бi­га­ла до вiк­на й ди­ви­лась у двiр, у тем­ря­ву. Нiх­то не йшов. Од­но­го ра­зу вчу­ло­ся на­вiть, що вiн уже хо­дить у дво­рi, щось ро­бить. Во­на ви­бiг­ла, гук­ну­ла сти­ха,- не бу­ло нi­ко­го. Вер­ну­ла­ся й ле­жа­ла, все лов­ля­чи ву­хом ту знай­ому їй хо­ду. Нi­ко­ли так не бу­ло, щоб Зiнько ска­зав "вер­нусь" i не вер­нув­ся. Тiльки раз це бу­ло,- як йо­го до тюр­ми взя­то. А те­пер?..

Нiмий страх ди­вив­ся на неї ве­ли­ки­ми, як тем­ря­ва, очи­ма, об­нi­мав її хо­лод­ни­ми обiй­ма­ми.

Вже свi­та­ло, як її, зне­мо­же­ну, по­бо­ров на хви­ли­ну сон.

Ураз щось зас­ту­ка­ло в вiк­но, аж шиб­ки задз­ве­нi­ли. Гаїнка схо­пи­ла­ся з лiж­ка i ста­ла се­ред ха­ти, не ро­зу­мi­ючи зо сну, що це.

"Зiнько!" - враз по­ду­ма­ла i ки­ну­лась у сi­ни вiд­чи­ни­ти. Вiд­чи­ни­ла, пе­ред нею сто­яла су­сiд­ка Стру­чи­ха.

- Нещастя! - крик­ну­ла.

- Яке? - спи­та­ла­ся, вся по­хо­лов­ши, Гаїнка.

- Зiнька тво­го на лу­цi знай­де­но… по­би­то­го…

Гаїнка за­хи­та­ла­ся i впа­ла б, як­би не вхо­пи­ла­ся за од­вiр­ки.

Iз-за Стру­чи­ши­ної пос­та­тi по­ба­чи­ла: у двiр увi­хо­ди­ло троє лю­дей i нес­ло… Струк iз Ва­сю­тою дер­жа­ли за пле­чi й за го­ло­ву, а Стру­кiв най­мит за но­ги.

Гаїнка ди­ви­ла­ся на їх, як во­ни всту­пи­ли в двiр i йшли обе­реж­но, по­ма­лу. Ди­ви­ла­ся, не од­во­дя­чи очей, вся за­кам'янiв­ши, не мо­жу­чи во­рух­ну­ти­ся.

Вони пiд­хо­ди­ли ближ­че. Тi­ло тро­хи зги­на­ло­ся по­се­ре­ди­нi вниз; без­си­ло хи­та­ла­ся, зви­са­ючи, од­на ру­ка, го­ло­ва з мерт­во-блi­дим об­лич­чям од­ки­ну­ла­ся на­зад i ле­жа­ла тро­хи бо­ком на Ва­сю­ти­нiй ру­цi; вiд уст, тро­хи розк­ри­тих, зна­чи­ла­ся по що­цi й по­тiм на бi­ло­му ко­мi­рi со­роч­ки тем­но-чер­во­на сму­га.

Вони пi­дiй­шли до ха­ти. Стру­чи­ха ос­ту­пи­ла­ся, а Гаїнка сто­яла не­ру­хо­ма i все гля­дi­ла. - Гаїнко, ос­ту­пись! - про­мо­вив Ва­сю­та.

- Ай! - скрик­ну­ла та, вхо­пив­ши­ся за сер­це, i впа­ла.

Стручиха ки­ну­ла­ся в сi­ни, вхо­пи­ла по­пiд пле­чi Гаїнку i вiд­тяг­ла її вiд две­рей. Чо­ло­вi­ки по­нес­ли Зiнька в ха­ту.

Трохи зго­дом Ва­сю­та вже бiг вер­хи в Чор­но­вус по лi­ка­ря…

Зiнько ле­жав на лiж­ко­вi. Вiн оп­ри­том­нiв уже, але був та­кий зне­мо­же­ний, що не зду­жав ози­ва­ти­ся i ле­жав, зап­лю­щив­ши очi. Кров з об­лич­чя йо­му зми­то, але со­роч­ки, всiєї зак­ри­вав­ле­ної, не зва­жи­ли­ся ски­ну­ти: во­на при­ки­пi­ла до тi­ла; ски­ну­ли са­му чу­мар­ку. Гаїнка си­дi­ла бi­ля лiж­ка в но­гах i ди­ви­ла­ся на блi­де Зiнько­ве об­лич­чя. Си­дi­ла, як ви­те­са­на з ка­ме­ню, ди­ви­ла­ся зас­тиг­лим, не­ру­хо­мим пог­ля­дом, їй зда­ва­ло­ся, що вiн уже вми­рає.

В дру­гiй ха­тi ма­ти, при­пав­ши нав­ко­лiш­ки пе­ред об­ра­за­ми, мо­ли­ла­ся. Бла­га­ла не вiд­нi­ма­ти в неї ос­тан­ню на­дiю в жит­тi…

А на дво­рi Струк роз­ка­зу­вав дi­до­вi, як вiн iз­най­шов Зiнька на лу­цi, як пок­ли­кав на по­мiч най­ми­та й Ва­сю­ту, що на той час iшов ву­ли­цею…

Аж пiс­ля обi­ду приїхав лi­кар. I то дов­го вмов­ляв йо­го Ва­сю­та: все не хо­тiв їха­ти, ка­зав, щоб Зiнька до йо­го при­ве­зе­но.

Увiйшовши до хво­ро­го, за­раз по­ви­си­лав обох жi­нок геть, "щоб не рюм­са­ли", ли­шив тiльки дi­да та Ва­сю­ту i по­чав ог­ля­да­ти по­би­то­го. Тре­ба бу­ло ски­ну­ти со­роч­ку. Дiд iз Ва­сю­тою обе­реж­но пiд­ве­ли Зiнька, а лi­кар по­чав ски­да­ти. Со­роч­ка поп­ри­ки­па­ла до тi­ла вку­пi з кров'ю. Лi­кар став її вiд­ди­ра­ти,- Зiнько злег­ка зас­тог­нав.

- Не ма­нiж­ся! Не ма­ленький! - га­рик­нув на йо­го лi­кар.

Але як ски­нув со­роч­ку, то по­ба­чив, що бу­ло чо­го "ма­нi­житься": спи­на, гру­ди, пле­чi - все бу­ло в страш­них си­ня­ках, все по­пух­ло, тi­ло по­би­то так, що по­ро­би­ли­ся ве­ли­кi ра­ни кри­ва­вi.

- Добре впiй­мав! - крут­нув го­ло­вою лi­кар. - П'яний, ма­буть, по­бив­ся з ким?

Хворий мов­чав.

- Хто те­бе по­бив? Чуєш?

- Не знаю…- прос­тог­нав хво­рий.

Лiкар ще пог­ля­нув, при­пав ухом до гру­дей…

- Хм… Усе­ре­ди­нi ба­га­то пош­код­же­но… Тре­ба то­бi пе­реїха­ти до Чор­но­ву­са в лi­кар­ню… Не бу­ду ж я до те­бе щод­ня їзди­ти!

-  Не хо­чу… я бу­ду до­ма…- про­ше­по­тiв Зiнько.

- "Не хо­чу, я бу­ду до­ма"! - пе­рек­ри­вив йо­го лi­кар.- Усi ви боїтесь лi­кар­нi, як чор­та, а чо­го? З'їдять те­бе там, чи що? Та хi­ба вам що втов­чеш у дур­ну дов­беш­ку!.. Як знаєш!.. То жiн­ка твоя тут си­дi­ла? Пок­лич­те її!

Васюта пок­ли­кав. Увiй­шла Гаїнка.

- Ну, слу­хай!.. Та не кис­ни, бо тер­пi­ти не мо­жу рюм­сан­ня! - грим­нув лi­кар, хоч у за­нi­мi­лої Гаїнки й сльози на очах не вид­ко бу­ло.- Ось то­бi лi­ки…- I вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Гаїнка ма­ло що ро­зiб­ра­ла з йо­го мос­ковської мо­ви, тiльки ос­тан­нi сло­ва доб­ре зро­зу­мi­ла: щоб дог­ля­да­ла, а то вмре.

Як лi­кар ви­хо­див, дiд До­рош iз Ва­сю­тою пе­ре­пи­ни­ли йо­го в сi­нях.

- Скажiть, па­не, спи­тав дiд,- чи вiн бу­де жи­ти, чи нi? По прав­дi!

- Як ви­чу­хається, то бу­де,- вiд­мо­вив лi­кар.

- Пане! - за­го­мо­нiв Ва­сю­та.- Що хоч­те вiзьмiть, тiльки ви­гой­те йо­го! - I сльози за­ка­па­ли йо­му з очей.

- Не рюм­сай!.. Що ти йо­му - брат чи ро­дич який?

- Товариш…

- Дак чо­го ж i кис­неш? Я не бог!.. По­на­пи­ва­ються, поб'ються, а ти їх воск­ре­шай!.. Дав же лi­ки… Як не ста­не - знов приїдеш.

Лiкар вий­шов з сi­ней i ско­чив на брич­ку.

- Рушай!

Дзвоник зад­зе­лен­чав.

Дiд мах­нув ру­кою.

- Чорт зна що! Нi­чо­го з цього лi­ка­ря не бу­де.

- Чому ж не бу­де? - спи­тав Ва­сю­та.

- Ну, що во­ни тям­лять, цi лi­ка­рi? Нi­чо­гi­сiнько! От тiльки до од­но­го й го­лiн­нi: як по­па­деться до їх чо­ло­вiк, то за­раз йо­му ру­ку або но­гу вiд­рi­за­ти, а то й зов­сiм тре­бу­ши­ти бi­до­ла­ху… Хi­ба я не знаю, на­що йо­му Зiнька в лi­кар­ню? Хо­тi­ло­ся по­ди­ви­ти­ся, як там усе­ре­ди­нi по­би­то! Дав би чо­гось, що той би й ско­нав, а то­дi б i по­кар­бу­вав. Рiз­ни­ки, та й го­дi!..

- Та пост­ри­вай­те ж, дi­ду, мо­же ж, це iще й не та­кий?

- Усi во­ни од­на­ко­вi!

Тим ча­сом Гаїнка си­дi­ла бi­ля хво­ро­го. Вiн ле­жав не­ру­хо­мо, все зап­лю­щив­ши очi, хрип­ко ди­ха­ючи, не ози­ва­ючись. Iно­дi тiльки про­хав по­шеп­ки пи­ти, i Гаїнка по­да­ва­ла йо­му трем­тя­чою ру­кою во­ди. Пiд­во­ди­ла йо­му го­ло­ву, вiн на хви­лин­ку при­па­дав смаж­ни­ми ус­та­ми до кух­ля - i зно­ву ле­жав, як мерт­вий.

Приходили Кар­по й Дмит­ро,- вiн не оз­вав­ся до їх, та во­ни й не зай­ма­ли йо­го…

Насунула нiч. Гаїнка все си­дi­ла бi­ля лiж­ка й ди­ви­ла­ся на Зiнька. При тем­ря­во­му свiт­лi вiд ма­ленької лам­поч­ки йо­го об­лич­чя зда­ва­ло­ся ще блiд­нi­шим, ще мерт­вi­шим. I та­ким по­мерт­вi­лим був те­пер Гаїнцi ввесь свiт. Вiн жив i ози­вав­ся до неї тiльки то­дi, як жив i ози­вав­ся Зiнько.

Як же вiн ле­жав та­кий не­ру­хо­мий, то­дi i в Гаїнку всту­па­ла тая не­ру­хо­мiсть. Мов усе тi­ло об­важ­нiє, зас­тиг­не, не во­рух­неться. I вку­пi з тi­лом зас­ти­гає, нi­мiє ду­ша i ози­вається тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв го­лос.

В го­ло­вi тiльки од­на дум­ка - отi лi­ка­ре­вi сло­ва:

"Доглядай, а то вмре".

Страшна бу­ла тюр­ма, як у їй си­дiв Зiнько, але це страш­нi­ше. Ко­ли б Зiнько пi­шов на­вiть у Си­бiр, то вiн був би жи­вий, i во­на пiш­ла б слi­дом за їм, во­на жи­ла б iз їм. Тюр­ма вер­ну­ла б iще їй Зiнька, смерть не вер­не.

"Доглядай, а то вмре!" Во­на дог­ля­да­ла. Пильну­ва­ла кож­но­го йо­го ру­ху, дос­лу­ха­ла­ся до кож­но­го по­ди­ху… Вiн ще ди­хає, во­ру­шить ус­та­ми, жи­ве… Жи­ве й во­на…

Так про­ми­ну­ла нiч, про­ми­нув дру­гий день. Уве­че­рi ма­ти й дiд хо­тi­ли по­ло­жи­ти її спа­ти. Во­на мовч­ки по­хи­та­ла го­ло­вою i зос­та­ла­ся бi­ля лiж­ка.

Сидiла зно­ву всю нiч, не по­мi­ча­ючи нi­чо­го навк­ру­ги, тiльки ба­чи­ла Зiнька, тiльки прис­лу­ха­ла­ся, як йо­го пал­ке ди­хан­ня ви­хоп­лю­ва­ло­ся з пi­водк­ри­тих уст.

А вiн спав i де­да­лi ди­хав рiв­нi­ше, спо­кiй­нi­ше. Удос­вi­та йо­го ди­хан­ня зро­би­ло­ся та­ке рiв­не й ти­хе, що Гаїнцi зда­ло­ся, мов уже вiн пе­рес­тає ди­ха­ти… На­хи­лив­ши­ся над їм, слу­ха­ла дов­го…

Розвиднiлось. Зiнько по­во­рух­нув­ся, розп­лю­щив очi i впер­ше оз­вав­ся го­лос­нi­ше:

- Гаїнко!..

Вiн звiв ру­ку i за шию при­хи­лив її го­ло­ву ближ­че до се­бе, про­мо­вив­ши:

- Моє сер­денько…

I враз Гаїнка скрик­ну­ла го­лос­ним пла­чем i ви­бiг­ла з ха­ти. Ма­ти й дiд До­рош зля­ка­ли­ся й ки­ну­ли­ся до Зiнька, ду­ма­ючи, що вiн уже вмер.

А Гаїнка ви­бiг­ла в про­тив­ну ха­ту, впа­ла пе­ред об­ра­за­ми й ри­да­ла так, що аж гру­ди їй роз­ри­ва­ли­ся. Але по­чу­ва­ла, що з тим пла­чем вер­та­ла­ся до неї си­ла, ожи­ва­ла ду­ша, як зем­ля, мо­ро­зом згнi­че­на, вiд со­няч­но­го пог­ля­ду ожи­ває.

Вiн оз­вав­ся!.. Вiн бу­де жи­вий!.. Це во­на зна­ла й ожи­ва­ла са­ма…

Дiд знай­шов її й при­вiв зно­ву до Зiнька…

Ввечерi Гаїнка та­ки на­ма­га­ла­ся си­дi­ти нiч, але й са­ма не по­мi­ти­ла, як зас­ну­ла, схи­лив­шись на ла­ву, це бу­ла вже їй чет­вер­та нiч без сну.

Мати з дi­дом пильну­ва­ли хво­ро­го…

Другого дня йо­му тро­хи по­лег­ша­ло, та тiльки ж тро­хи. Ми­нув тиж­день, Зiнько все ле­жав. Тяж­кi дум­ки сну­ва­лись у йо­го в хво­рiй го­ло­вi. За що? Що вiн ли­хо­го зро­бив лю­дям? Вiн тiльки ос­ту­пав­ся за прав­ду, а во­ни ганьби­ли йо­го, в тюр­му за­ки­ну­ли i те­пер тро­хи не вби­ли, здо­ров'я зба­ви­ли. Чи то ж прав­да є на свi­тi? Ко­ли те­пер та­ке, то да­лi ще гiр­ше бу­де: i зов­сiм йо­го вб'ють. До­бу­ва­ти­меться, до­ся­га­ти­ме чо­гось, а смерть ураз все зруй­нує… Та й чи до­бу­деться чо­го? Ко­ли в їх та­ка си­ла i нi­чо­го во­ни не стра­ха­ються ро­би­ти. Ой, чи не кра­ще во­но бу­де не зма­га­ти­ся вже, об­ли­ши­ти це все та, ко­ли бог дасть йо­му здо­ров'я, ти­хо жи­ти, нi­ко­го не зай­ма­ючи, щоб i йо­го не зай­ма­но?

От i ха­зяй­ст­во. То­дi бiльше як три мi­ся­цi зга­яв, у тюр­мi си­дя­чи,- во­но ж у гос­по­дi не по­бiльша­ло, а по­мен­ша­ло. А те­пер? Хто йо­го зна, до­ки ще вiн ле­жа­ти­ме. А над­во­рi ж вес­на вже зе­ле­нiє, тре­ба ж i сi­яти, й ора­ти. Хто ж те все зро­бить? Бу­дуть во­ни цього ро­ку без хлi­ба си­дi­ти!

Як гар­но, як доб­ре бу­ло то­рiк по­вес­нi, як iще нi­чо­го цього не по­чи­на­ло­ся! Зiнько­вi зга­дав­ся той день, як вiн iшов то­рiк по­лем на па­сi­ку та ози­рав хлiб ви­со­кий та буй­ний, що хви­ля­ми ко­тив­ся по­пе­ред їм. I так мов за­пах­ло Зiнько­вi ти­ми па­хо­ща­ми польови­ми, мов по­вi яло на йо­го тим вiт­ром теп­лим i по­тяг­ло йо­го в по­ле не­пе­ре­мож­ною мо­гу­чою си­лою… Пiд­вiв­ся, хо­тiв ус­та­ти - i гост­рим бо­лем прой­ня­ло йо­му гру­ди, упав на­зад, на по­душ­ку…

Земленько моя рiд­на, ти ж не­ора­на-нев­по­ра­на ле­жиш! Та хто ж те­бе зо­ре, хто ж те­бе за­сiє, хто ж те­бе жи­та­ми-пше­ни­ця­ми пок­риє? Ле­жить твiй ро­бiт­ник як ко­ло­да, ру­кою не рух­не, но­гою не сту­пить на те­бе, моя зем­ленько!.. Си­ро­тою ти зос­та­неш­ся не­дог­ля­ну­тою, а ми без хлi­ба свя­то­го…

I буй­нi сльози ко­ти­ли­ся в йо­го по об­лич­чю…

Треба щось же йо­му ду­ма­ти, так же не мож­на. Про­хав дi­да, щоб той най­няв най­ми­та: уд­вох iз най­ми­том хоч тро­хи впо­ра­ли б зем­лi. Дiд ка­зав: "Доб­ре! Доб­ре!" - а най­ми­та Зiнько так-та­ки й не ба­чив, от уже три днi, а все не­ма.

Увечерi Зiнько­вi так по­лег­ша­ло, що вiн уже си­дiв на лiж­ко­вi з зак­ла­де­ною за спи­ну по­душ­кою. На сто­лi бли­ма­ла лам­поч­ка, а бi­ля неї, з шит­вом у ру­ках, си­дi­ла Гаїнка. Зiнько­вi ви­раз­но бу­ло вид­ко її схи­ле­не до ро­бо­ти об­лич­чя, поб­лiд­ле за тур­бо­та­ми та за без­сон­ни­ми но­ча­ми.

- Як ти змар­нi­ла, Гаїноч­ко! - про­мо­вив Зiнько.

- Мовчи вже! Сам гар­ний! - вiд­ка­зу­ва­ла во­на жар­том, удив­ля­ючись у зне­мо­же­не Зiнько­ве об­лич­чя, що зда­ва­лось iще страш­нi­шим у тем­нi­шо­му ку­точ­ку.- Сам гар­ний: жов­тий, як вiск, а ху­дий, як скiп­ка, ще й очi по­за­тя­га­ло, а пiд їми мов хто чор­ним по­пiд­во­див.

- Може, ти? - шут­ку­вав Зiнько.- Ти ж при­ма­зу­ва­ла оце ко­лись.

- От, не ма­ла б чо­го ро­би­ти!.. Он тре­ба то­бi со­роч­ку к ве­ли­код­ню по­ши­ти, щоб ти не був та­кий сер­ди­тий, як вi­тер, що як йо­му ма­ти дасть товс­ту со­роч­ку, то вiн за­раз роз­пус­тить гу­би та й поч­не з сер­ця вi­яти, що аж де­ре­ва стог­нуть… Стри­вай, он хтось iде!

В сi­нях справ­дi щось ту­па­ло. Две­рi вiд­чи­ни­ли­ся, i в ха­ту всту­пи­ли Кар­по та Ва­сю­та, а за їми дiд До­рош.

- Здоров, бра­те! Ще не спиш? О, та ти вже си­диш! Пiш­ли на­шi вго­ру, як той ци­ган! - ви­га­ду­вав Ва­сю­та.

- Сиджу… Сi­дай­те й ви!..

- Спасибi… Та­ки то­бi по­лег­ша­ло, Зiньку? - пи­тав­ся Кар­по.

- Полегшало…

- Дай бо­же, щоб i встав швид­ко! То­дi за­раз мож­на бу­де по­зи­ва­ти тих, хто по­бив те­бе.

Зiнько мах­нув ру­кою:

- Про що ду­ма­ти!.. Хоч би оду­жа­ти!.. Та й на ко­го я жа­лi­ти­мусь? Хi­ба я знаю, хто це зро­бив? Я ж нi­ко­го не пiз­нав.

- Повинен уряд­ник iз­на­йти!.. А ко­ли не знай­де, то в го­род жа­лi­ти­ся. Не мож­на ж так ли­хо­дi­ям без­бож­ним по­пус­ка­ти, не пос­лу­ха­ли то­дi сло­ва мо­го, а iс­тин­но во­но бу­ло, ка­ри на їх ве­ли­кої тре­ба: хоч би й смер­тi зав­да­ти лю­тим, то й то­го во­ни за­ро­би­ли грi­ха­ми своїми.

- Годi-бо. Кар­пе, об­лиш­мо це! - про­хав Зiнько. Йо­му бу­ло тяж­ко те­пер про це го­во­ри­ти.

- I справ­дi, хай йо­му, Кар­пе, - ска­зав Ва­сю­та.- Го­во­рi­мо кра­ще, чо­го прий­шли. Ад­же ми до те­бе за дi­лом.

- Скажете.

- То ви­да­вай лиш нам зер­но!

- Яке зер­но? На­що?

- Ото - на­що! А ще ха­зяїн! Щоб сi­яти, хi­ба ж на­що?

- Та де ж йо­го сi­яти?

- На твоїй ни­вi. Ми вчо­ра та й сьогод­нi ще ора­ли.

- Як то?

- Чи ти не знаєш, як орють? За че­пi­ги ру­ка­ми та й гей-соб, му­рий!.. Кар­по та Дмит­ро, та з Сав­кою Ми­хай­ло-по­ма­гай­ло, та оцей Ва­сю­та, що го­во­рить ту­та, та оцей дi­дусь До­рош, що над їми ко­ман­ду­вав, та за­хо­ди­ли­ся ора­ти та й ви­ора­ли, а ти, па­не гос­по­да­рю, доб­ре те­пер дбай та їм по­ря­док, да­вай - де та що сi­яти!

Зiнько по­хи­лив мовч­ки го­ло­ву, i сльози заб­рищ­ли в йо­го на очах.

- Ну, от i пох­ню­пив­ся! Та ну бо, глянь ве­се­ленько та роз­ка­жи нам гар­ненько, що ро­би­ти!

- Братики мої рiд­нi, спа­си­бi вам за ве­ли­ку лас­ку! По­ки жи­вий бу­ду, не за­бу­ду її!.. I вам, i дi­до­вi.

- От гляньте ви на йо­го! - зас­мi­яв­ся Ва­сю­та.- На­го­во­рив сiм мiш­кiв гре­ча­ної вов­ни, а все пiв­то­ра людсько­го, що й ку­пи не дер­житься! Ти йо­му про дi­ло - Про зер­но, а вiн то­бi про лас­ку! Та нам не тре­ба нi­якої лас­ки,- нам тре­ба тво­го зер­на.

- Ви, брат­чи­ки, мов уд­ру­ге ме­не на свiт оце на­род­жуєте!..- ка­зав Зiнько.- Бо те­пер ме­нi лег­ше й на сон­це ди­ви­ти­ся за та­ким щи­рим при­ятельством.

- А як же тиє си ду­мав со­бi? - за­го­мо­нiв Кар­по.- Од­но в нас то­ва­рист­во, од­ним ди­ше­мо ду­хом, та чи по­ки­не­мо ж то­ва­ри­ша в при­ту­зi ве­ли­кiй? Не тре­ба бу­ло б i то­ва­рист­ва нi­яко­го, ко­ли б ми в по­мо­чi не ста­ва­ли один од­но­му, про се­бе са­мих тiльки дба­ючи.

- Правду, Зiньку, хлоп­цi ка­жуть! - оз­вав­ся дiд До­рош. - Отак i тре­ба по-людсько­му, а не то що де­ри з ко­го по­па­дя без нi­яко­го жа­лю! От, їй-бо, ве­се­лi­ше й жи­ти на ста­рiсть стая, та­ких доб­рих лю­дей ба­чив­ши, як оцi хлоп­цi!

- Хлопцi та й хлоп­цi! - гук­нув Ва­сю­та.- Що це за на­пасть та­ка, що все на хлоп­цiв? На­че я дур­но ро­бив Зiнько­вi, чи що? А нi же! Ось не­хай лиш ус­та­не, а ме­не тим ча­сом поб'ють, бо вже вдру­ге ка­ме­ню­кою хтось ки­дає,- то бу­де вiн ро­би­ти на ме­не, аж крек­та­ти­ме! От по­ба­чи­те!.. Я йо­го зап­ря­жу!..

Всi зас­мi­ялись, а Ва­сю­та си­дiв по­важ­но й щи­пав сво­го бi­ля­во­го ву­си­ка.

- Мої ж ви доб­рi! - ка­зав Зiнько з блис­ку­чи­ми ще вiд слiз очи­ма.- Не­хай вам так бог до­по­мо­же, як ви ме­нi до­по­мог­ли. Як би ви зна­ли!.. Ви ме­нi й ду­шу не­мов ожи­ви­ли!.. От при­ся­га­юся: по­ки вi­ку мо­го, по­ти з ва­ми!.. Бу­де­мо своє ро­би­ти, як бог ве­лить, не­хай i пов­би­ва­ють нас! Ми своїм не пос­ту­пи­мо­ся… Що бог дасть!..

- Не пос­ту­пим­ся нi ввiк! - про­мо­вив Кар­по мiц­ним по­важ­ним го­ло­сом.

Стихли враз, тiльки у всiх бли­щя­ли очi, про­ме­нi­ючи од­ним по­чу­ван­ням. А Гаїнка чу­ла, як їй по­за спи­ною сип­ну­ло мо­ро­зом, i їй ста­ло так див­но i так страш­но, як у церк­вi пе­ред спо­вiд­дю. Кiлька хви­лин бу­ло ти­хо, аж по­ки оз­вав­ся дiд До­рош.

- Дасть бог, усе бу­де га­разд! Мо­же й нi­чо­го страш­но­го не бу­де,- хi­ба ж та­ки все крив­ди нам тер­пi­ти! Дай, бо­же, щоб да­лi лег­ше та ве­се­лi­ше жи­ло­ся!

- От свя­те сло­во! - скрик­нув Ва­сю­та.- Дай, бо­же, ве­се­лi­ше жи­ти!

I справ­дi всi по­ве­се­лi­ша­ли за тим сло­вом i дов­го iде го­мо­нi­ли.

Довго й Зiнько не мiг тiєї но­чi зас­ну­ти. Дум­ка дум­ку наз­до­га­ня­ла. Най­бiльше на се­бе ремст­ву­вав. Хi­ба ж не зог­рi­шив вiн, ду­ма­ючи об­ли­ши­ти все, по­ки­ну­ти всю спра­ву? А то­ва­рист­во йо­го дяк не по­ки­ну­ло! Се­бе жал­чi­ше йо­му зро­би­ло­ся, а не прав­ди. А за­був пра­вед­них лю­дей,- во­ни ж i му­ки тер­пi­ли, їх нес­вiтським ка­ту­ван­ням мор­до­ва­но, на вог­ню па­ле­но… Йо­го тiльки по­би­то, а ви­ни вми­ра­ла, а своєю прав­дою не пос­ту­па­ли­ся. Зна­ли, що хоч са­мi пом­руть, так їх смерть iн­ших до прав­ди при­хи­лить i та­ки нап­ра­вить лю­дей ку­ди тре­ба… Де ж во­на, та й прав­да, вiзьметься, ко­ли ко­жен зрi­ка­ти­меться за неї обс­та­ва­ти? I як це вiн чуд­но ду­мав жи­ти, нi­ко­го не зай­ма­ючи, щоб i йо­го не зай­ма­но! Хi­ба ж крив­да чiп­ляється че­рез те, що її зай­ма­ють? Во­на са­ма хо­че за­ня­ти чо­ло­вi­ка, пiд се­бе йо­го пiд­гор­ну­ти, заб­ра­ти со­бi йо­го си­лу. Хоч як хо­вай­ся, як об­ми­най її,- во­на са­ма те­бе знай­де! Нi, не мож­на так про­жи­ти. Тре­ба з нею зма­га­ти­ся, а там… а там - що бог дасть!..

VI. ЛIКИ

Зiнько на­че й оду­жу­вав, але вельми по­ма­лу. Каш­ляв i ка­зав, що бо­лять гру­ди. Ча­пав iно­дi по ха­тi, бiльше то за стi­ни, то за ко­мин дер­жа­чи­ся; ви­би­рав­ся на призьбу, сi­дав на со­неч­ку… по­си­дiв­ши тро­хи, ка­зав, що йо­му вже важ­ко, i вер­тав­ся на лiж­ко. Тяж­ко, по­ма­лу вер­та­ло­ся здо­ров'я. Ва­сю­та їздив раз у Чор­но­вус, при­вiз ще лi­кiв, та во­ни щось ма­ло по­соб­ля­ли. Сам лi­кар бiльше не заїздив.

Дiдовi До­ро­ше­вi лi­кар ду­же не впо­до­бав­ся. I не че­рез те, що був неп­ри­вiт­ний,- от, як на дi­до­ву дум­ку, то всi па­ни та­кi, що нi­ко­ли по-людсько­му, ти­хенько-ла­гiд­ненько сло­ва не ска­жуть, а все з кри­ком та з гу­ком,- то це не ди­ви­на бу­ла, що й лi­кар та­кий. А оце дi­до­вi не впо­до­ба­ло­ся, що скiльки вiн уже лi­чить Зiнька, а по­лег­кос­тi нi­якої не­ма. Де ж та­ки! Це так як оду­жу­ва­ти, дак без лi­кiв швид­ше ос­тер­баєш. Та як на дi­до­ву дум­ку, то всi лi­ка­рi та­кi - нi­яко­го з їх доб­ра не­ма, хоч би їх i зов­сiм не бу­ло. Нi­чо­го во­ни не тям­лять, тiльки лю­дей псу­ють. Дiд пам'ятав, як йо­го од­но­го ра­зу, ще за­мо­ло­ду, по­би­то… Дак то­дi гоїв йо­го Га­ра­сим Сав­чук - ото був пре­ве­ли­кий зна­хар! За­раз до ран ран­ни­ка поп­рик­ла­дав, а пи­ти дав та­ко­го зiл­ля… ну, й за тиж­день вiн здо­ро­вий був,- от що! А то гоїть, гоїть от уже тре­тiй тиж­день, а нi­чо­го по­мо­чi не­ма. Це так Зiнько й до осе­нi не ви­чу­няє.

Ге! Як­би Га­ра­сим Сав­чук жи­вий був! Дiд До­рош за­раз пi­шов би до йо­го, поп­ро­хав би то­го зiл­ля, дав би Зiнько­вi, дак уже дав­но б чо­ло­вiк хо­див та ро­бив. Дак же вмер Га­ра­сим - от ли­хо! А те­пер та­ких зна­ха­рiв i не чу­ти щось. Хто ж би те­пер? Па­на­сен­ко? Ку­ди!.. Ба­ба Мок­ри­на? Де там їй!.. Да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця! Та й Радько… Нi, не­ма та­ко­го!.

Хiба… От хi­ба глуш­кiвський Се­ме­нюк? Ка­жуть, доб­ре знається на зiл­лях… Та та­ки дiд i сам був од­но­го ра­зу в йо­го,- по­со­би­ло­ся… Мо­же, в йо­го й те зiл­ля є, що вiд по­би­то­го? Хi­ба пi­ти до йо­го та по­пи­та­ти­ся? Дог­нав - не дог­нав, а по­бiг­ти мож­на.

I все ду­мав дiд про глуш­кiвсько­го Се­ме­ню­ка. Слу­хав, як Зiнько ка­хи­кає, ди­вив­ся, як вiн ди­бає по ха­тi, i ба­чив, що не­ми­ну­че ко­ли не до Се­ме­ню­ка, то ще до яко­го, зна­ючi­шо­го, зна­ха­ря вда­ри­ти­ся.

Прийшла не­дi­ля. Дiд ска­зав, що пi­де до ро­ди­ча, а сам мах­нув у Глуш­кiв­ку i вер­нув­ся геть пiз­но вве­че­рi. Дру­го­го дня вик­ли­кав Гаїнку з Зiнько­вої ха­ти в про­тив­ну i по­ка­зав їй пляш­ку:

- Бачиш, унуч­ко, це?

- А що ж то?

- Здоровля твоєму Зiнько­вi.

- Як то?

- Дякуй дi­до­вi! Би­то ко­лись i ме­не за­мо­ло­ду, да я не кво­лив­ся стiльки, як Зiнько. Бо ме­не лi­чив не лi­кар не­тя­му­щий, а на всю ок­ру­гу зна­хар, Га­ра­сим Сав­чук.

I дiд опо­вiв Гаїнцi ши­ро­ко про Га­ра­си­ма Сав­чу­ка.

- Як дав ме­нi зiл­ля, як ви­пив я раз, та двi­чi, та три­чi,- стре­пе­нув­ся та й пi­шов.

- Дак, мо­же ж, вас не ду­же по­би­то бу­ло, дi­ду­сю?

- Знаєш ти,- не ду­же!.. Мо­же, ще й гiр­ше, нiж Зiнька!.. А як­би ме­не та­кий пар­ши­вий лi­кар лi­чив, як йо­го, то й ме­нi б те бу­ло. Дак я оце ди­вивсь-ди­вивсь на йо­го та то­дi со­бi й ду­маю: до­бу­ду я й йо­му та­ко­го зiл­ля. Та й до­був!

- Де ж ви йо­го до­бу­ли?

- Де до­був, то до­був. У Се­ме­ню­ка. Не та­кий зна­ючий, як Га­ра­сим, а та­ки тя­му­щий чо­ло­вiк. Тiльки ска­зав йо­му, чо­го ме­нi тре­ба,-так за­раз: "Знаю-ка­же,- знаю! Цим я ба­га­то по­соб­ляю лю­дям". Я йо­му то­дi про Га­ра­си­ма: "Якби,- ка­жу,- та­ко­го зiл­ля, як у Га­ра­си­ма!" -"Дак оце ж во­но й є! - ка­же.- Я,- ка­же - вiд Га­ра­си­ма цього й нав­чив­ся". Дак оце й на­лив пля­шеч­ку.

- Зiнько не бу­де цього пи­ти, дi­ду­сю.

- Хiба я тво­го Зiнька не знаю; та­кий муд­рий, що й зна­ха­рям не вi­рить, знаю, що не пи­ти­ме, а ми зро­би­мо, що та­ки вип'є.

- Як же ви зро­би­те?

- А так: ото Ва­сю­та як но­вi лi­ки вiд лi­ка­ря при­не­се, дак ти йо­му їх не да­вай, а цих ча­роч­ку всип та й ска­жи, що це вiд лi­ка­ря, то вiн i вип'є.

- Ой, бо­юсь, дi­ду­сю!.. Як­би шко­ди не бу­ло!

- Яка там шко­да бу­де? Нi­яко­гi­сiнької! Ка­зав Се­ме­нюк: зра­зу оду­жу­ва­ти поч­не. От са­ма по­ба­чиш! Як ви­ду­жає Зiнько та роз­ка­же­мо йо­му, то ще й дя­ку­ва­ти­ме нам.

I дiд усе впев­няв Гаїнку, а во­на все не згод­жу­ва­ла­ся. Як­би це во­на хво­ра бу­ла, то за­раз би хильну­ла, та й край,- i не ду­ма­ла б! А Зiнько… Вiн же їй зав­сiг­ди ка­зав, що зна­харськi лi­ки дур­ни­ця; як же їх йо­му да­ва­ти?

Але то­дi й iн­шi дум­ки по­ня­ли їй го­ло­ву. Доб­ре ж, як во­но й без то­го по­со­биться, а як же нi? Лi­ка­ре­вi лi­ки не ду­же по­соб­ля­ють… не са­мо­му Зiнько­вi, а й так, як хто лi­читься в лi­ка­ря, то ма­ло по­мо­чi… Зiнько го­во­рить, нi­би це че­рез те, що лi­ка­рi неп­ри­хильнi до лю­дей, то й роб­лять так, аби швид­ше, а як­би схо­тi­ли, то мог­ли б ду­же доб­ре по­ма­га­ти. Ну, дак ко­ли ж не хо­чуть! Од­нак нi­чо­го й не бу­де. А вже як зна­хар, то по­со­бить, а над­то цi лi­ки: про їх уже й дi­дусь знає, що по­ма­га­ють,- на со­бi дос­вiд­чив­ся. I ма­ти ка­жуть. Звiс­но, Зiнько їх не схо­тiв би… ну, а як йо­му не по­лег­шає та вiн ум­ре, то то­дi як же? Чи не вин­на ж во­на бу­де са­ма, не дав­ши йо­му зiл­ля, що здо­ров­ля б йо­му вер­ну­ло?

I во­на бо­яз­ко, тур­бот­но при­див­ля­ла­ся до Зiнька - як йо­му: чи лег­шає? чи ви­ду­жує? А вiн усе кво­лив­ся, все ни­дiв. Ми­нав день, дру­гий, тре­тiй - йо­му не лег­ша­ло.

Четвертий день був ду­же со­няч­ний, ве­се­лий. I Зiнько по­бадьорi­шав: сам, не дер­жа­чись на­вiть, по­ча­пав по ха­тi i вий­шов на призьбу. Гаїнка й со­бi сi­ла бi­ля йо­го.

Сонце ве­се­ло смi­яло­ся з не­ба зо­ло­тим смi­хом. Бi­ленькi хмар­ки плив­ли по бла­кит­но­му мо­рю, ку­па­ючи­ся в теп­ло­му свiт­лi. Де­якi де­ре­ва, зас­пав­ши­ся за дов­гу зи­му, ще чор­нi­ли про­ти не­ба го­лим гiл­лям, але вер­ба вже роз­бур­ка­ла­ся i скрiзь прос­тя­га­ла до сон­ця блi­до-зе­ле­не лис­тяч­ко. По гор­боч­ках та по шпи­ли­ках гус­та тра­ва й со­бi пiд­нi­ма­ла ма­ленькi го­лов­ки вго­ру. Го­роб­цi на ха­тi й по ти­нах цвi­рiнька­ли так ве­се­ло й мо­тор­но, мов хо­тi­ли ска­за­ти, що й во­ни зна­ють, ко­ли вес­на. З ви­со­ко­го дво­ру Си­ва­ше­во­го вид­ко бу­ло пiв­се­ла. По го­ро­дах скрiзь ме­ту­ши­ла­ся, порп­ли­ла­ся жi­но­та, ву­ли­ця­ми їха­ли лю­ди з бо­ро­на­ми й мiш­ка­ми зер­на на во­зах. Зiнько ди­вив­ся на все те, i йо­му де­да­лi все ста­ва­ло сум­нi­ше й сум­нi­ше.

- Боже! Все ожи­ває, все ро­бить, тiльки я, мов ка­мiнь, ле­жу, во­рух­ну­ти­ся не здо­лiю! - про­мо­вив вiн гiр­ко.

- Не жу­рись, Зi­неч­ку i..- роз­ва­жа­ла Гаїнка.- От ско­ро-ско­ро й ти все ро­би­ти­меш - i до­ма, й на по­лi… от по­ба­чиш!..

Вона йо­го роз­ва­жа­ла, а в са­мої ще­мi­ло сер­це, а са­ма ду­ма­ла: чи прав­ду ж во­на ка­же?

- Дерева вже роз­пу­ку­ються,- ка­зав Зiнько, див­ля­чись на свiй са­док,- а я ж цiєї вес­ни нi од­но­го де­рев­ця не по­сад­жу!

- Восени по­са­диш чи на ту вес­ну,- не жу­рись! Та­кий сад, Зi­неч­ку, по­са­ди­мо, що як гай бу­де!.. А ти в йо­му як со­кiл бу­деш лi­та­ти.

- Атож, лi­та­ти­му! - про­мо­вив гiр­ко Зiнько, див­ля­чи­ся, як, поб­лис­ку­ючи кри­ла­ми про­ти сон­ця, ли­ну­ли ку­дись у по­вiт­рi пташ­ки - ле­генькi та вiльнi. I вiн до­дав дум­кою: "От так жи­ти б хо­тi­ло­ся, так вiльно, лег­ко!.. По­ли­ну­ти б, ки­ну­ти­ся до дi­ла!"

Вiн по­во­рух­нув­ся,гру­ди за­бо­лi­ли дуж­че.

Безмiрна жур­ба, ту­га за втра­че­ною си­лою об­ня­ла йо­го…

- Гаїнко! По­мо­жи ме­нi в ха­ту… не хо­чу я тут…

Вона по­со­би­ла йо­му вста­ти, ввiй­ти в ха­ту, дiй­ти до лiж­ка. Вiн лiг i зап­лю­щив очi. Чор­нi кру­ги по­пiд ни­ми виз­на­чи­ли­ся ще ви­раз­нi­ше; об­лич­чя ро­би­ло­ся та­ке блi­де, мов уся кров йо­го по­ки­ну­ла. Спер­шу ди­хав важ­ко, по­тiм зас­по­коївся, ди­хан­ня ста­ва­ло все рiв­нi­ше, тих­ше… лед­ве чу­ти… I Гаїнцi зда­лось, що во­на вже йо­го зов­сiм не чує, що вже смерть ви­зи­рає з то­го блi­до­го об­лич­чя… що Зiнько вже зов­сiм як мрець. Ки­ну­лась до йо­го, вхо­пи­ла за ру­ку:

- Зiньку!

Вiн iзд­риг­нув­ся, розп­лю­щив очi.

- Що то­бi, сер­це?

- Нiчого, нi­чо­го… Це я так… Я те­бе збу­ди­ла… Спи, сер­денько!

- Нi, я не спа­ти­му…

Але знов зап­лю­щив очi i знов ле­жав, як мрець.

"Нi, не по­со­бить лi­ка­ре­ве гоїння! - ду­ма­ла Гаїнка. Тре­ба пос­лу­ха­ти­ся дi­да, бо вже.. страш­но, страш­но й зду­ма­ти!.."

I во­на зва­жи­ла­ся…

Того ж ве­чо­ра Ва­сю­та при­вiз iз Чор­но­ву­са лi­ки. Во­на не внес­ла їх до Зiнька в ха­ту, за­мiс­то їх пос­та­ви­ла ту­ди дi­до­ву пляш­ку…

Одначе не зва­жу­ва­ла­ся дов­го.

Радiла, що Зiнько зас­нув зве­чо­ра i не тре­ба бу­ло йо­му да­ва­ти лi­ки. Але як про­ки­нув­ся i ска­зав да­ти, то му­си­ла.

В неї так тру­си­ли­ся ру­ки, як во­на на­ли­ва­ла зiл­ля, що пляш­ка цо­ко­тi­ла об ве­ли­ку чар­ку. На­ли­ла i ду­же дов­го за­ти­ка­ла пляш­ку, аж Зiнько по­пи­тав:

- Що це ти там ро­биш, що не даєш?

Тодi во­на пiд­нес­ла йо­му чар­ку, вiн пiд­вiв­ся, взяв i ви­пив од­ра­зу. А її вхо­пив хо­лод­ний страх, i не по­мi­ча­ла, що вiн од­дає їй по­рож­ню чар­ку. Вреш­тi взя­ла. Вiн лiг зно­ву, зап­лю­щив очi й за­тих.

Лежав ти­хо.

Їй по­теп­лi­ша­ло,- во­на по­чи­на­ла зас­по­ко­юва­ти­ся. Од­на­че не ля­га­ла спа­ти й не га­си­ла, а си­дi­ла на ос­ло­нi бi­ля йо­го.

Вiн, здається, спав.

Враз вiн розп­лю­щив очi, пiд­вiв­ся, вхо­пив­ся ру­кою за гор­ло:

- Ой!.. Ди­ха­ти!.. Да­вить!..

Гаїнка ки­ну­лась до йо­го:

- Зiнечку! Де да­вить? Що?..

- Горло… в гру­дях пе­че… Дай во­ди!..

Вона по­да­ла йо­му ку­холь з во­дою. Вiн ви­пив тро­хи i впав на по­душ­ку. Во­на сто­яла над їм i ди­ви­ла­ся на йо­го ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма.

Вiн ле­жав ти­хо кiлька ча­су, а то­дi знов ухо­пив­ся за гру­ди:

- Води!..

I вiд­ра­зу йо­го скор­чи­ло всього так, що вiн лед­ве не впав з лiж­ка.

Гаїнка вхо­пи­ла йо­го.

- Дiду!.. Ма­мо!.. Ря­туй­те!..- крик­ну­ла не­са­мо­ви­то.

Крик був та­кий страш­ний, що й дiд i ма­ти поп­ро­ки­да­ли­ся i вско­чи­ли в ха­ту:

- Що це?

- Зiнько…

Вони гля­ну­ли.

Зiнько ле­жав у неї на ру­ках, i на блi­дих гу­бах чер­во­нi­ла в йо­го кров.

- Зiньку! Си­ну! Що то­бi? - пи­та­ла­ся пе­ре­ля­ка­на ма­ти.

- Води!..

Йому по­да­ли во­ди, вiн пив жа­дiб­но. То­дi впав зне­си­ле­ний на по­душ­ки.

Та не ба­га­то пе­ре­по­чив. Но­вi кор­чi вхо­пи­ли йо­го, i вiн за­бив­ся в ма­те­рi на ру­ках, i зно­ву за­чер­во­нi­ла на гу­бах кров. Дiд ки­нув­ся до йо­го з во­дою. По­чав за­ти­ха­ти, при­пав ус­та­ми до кух­ля.

- Ой бо­же, що ж я на­ро­би­ла! - скрик­ну­ла Гаїнка не­са­мо­ви­то i впа­ла нав­ко­лiш­ки пе­ред лiж­ком.- Ой, що ж я, прок­ля­та, на­ро­би­ла,- я ж те­бе, Зi­неч­ку, струїла!..

Його очi розп­лю­щи­ли­ся, гля­ну­ли на неї див­ним пог­ля­дом.

- Що ти ска­за­ла? - лед­ве ви­мо­вив.

- Це ж я то­бi не лi­кiв да­ла, а зна­ха­ре­во­го зiл­ля!

- Ти… зна­ха­ре­во­го… А я ж ка­зав…- прос­тог­нав хво­рий.

- Я ж ду­ма­ла, що во­но по­со­бить… я ж не зна­ла, що та­ке ли­хо… я ж…

- Дiду! - про­мо­вив Зiнько.- Або са­мi… або бi­жiть до Ва­сю­ти,- хай до лi­ка­ря… за­раз…

Переляканий дiд ки­нув­ся, нi сло­ва не ка­жу­чи, з ха­ти. Зiнько ле­жав, зап­лю­щив­ши очi, i тяж­ко ди­хав. Гаїнка все сто­яла нав­ко­лiш­ках бi­ля лiж­ка, при­тис­нув­ши ру­ки до гру­дей, i ди­ви­лась не­ру­хо­мим пог­ля­дом на Зiнька. Вiн мов­чав дов­го.

Врештi про­мо­вив:

- Мамо… не­хай… во­на пi­де… Ви са­мi зос­таньтесь зо мною…

Гаїнка вста­ла i вий­шла з ха­ти.

Вийшла в сi­ни, по­вер­ну­ла в хиж­ку i за­би­ла­ся там у най­дальший ку­ток.

Сiла до­лi i си­дi­ла так у тем­ря­вi, об­хо­пив­ши го­ло­ву ру­ка­ми, при­хи­лив­ши її до стi­ни.

Чула, що вми­рає. Вми­рає, бо вiн уми­рав i прог­нав її вiд се­бе.

Знала, що за­ро­би­ла це.

Вороги вби­ва­ли - не вби­ли, а во­на вби­ла, во­на своєю зрад­ною ру­кою по­да­ла йо­му смерть.

Знала, що не­ма й ка­ри на та­ке ли­хо­дiй­ст­во.

Душогубовi-розбiйниковi є ка­ра, а їй не­ма, бо нiх­то та­ко­го не зро­бив, як во­на.

Знала, що їй уже не­ма нi­чо­го на свi­тi, са­ма тем­ря­ва.

I вми­ра­ла в тем­ря­вi.

Не мог­ла во­рух­ну­ти­ся, не мог­ла скрик­ну­ти, у неї не бу­ло вже си­ли, її тi­ло вже не жи­ло, тiльки ду­ша жи­ва бо­лi­ла так…

О, як без мi­ри, без краю!..

Ця нiч, ця тем­ря­ва - во­на гнi­ти­ла їй ду­шу, роз­дав­лю­ва­ла, зни­щу­ва­ла, а ду­ша все по­чу­ва­ла, все бо­лi­ла.

А там Зiнько вми­рає.

I во­на не смiє ту­ди пi­ти.

Боже, бо­же! На­що ця ду­ша нев­ми­ру­ща? Хай би во­на вмер­ла!.. Тiльки б не цi му­ки, не це мор­ду­ван­ня!..

Хоч би кри­ча­ти зду­жа­ла!..

Нема го­ло­су…

Дiд вер­нув­ся вiд Ва­сю­ти з по­га­ною звiст­кою: са­ме як Ва­сю­та ще вдень був в Чор­но­ву­сi, лi­кар по­бiг пош­тою на стан­цiю, на ма­ши­ну: на три днi їхав у гу­бер­нiю, в го­род!

Помочi не бу­ло.

Зiнько вис­лу­хав це мовч­ки.

А дiд, сто­ячи над їм, ка­зав:

- Зiньку! Сину! Прос­ти ме­не!.. Це я те­бе за­на­пас­тив... Це я до­був зiл­ля в зна­ха­ря i Гаїнцi зве­лiв… Го­во­рив, хли­па­ючи, i весь тру­сив­ся.

- I ви, дi­ду, тiльки про­мо­вив Зiнько, та й не ска­зав бiльше нi­чо­го.

Усю нiч ма­ти з дi­дом бу­ли ко­ло хво­ро­го. Раз у раз йо­го кор­чи­ло, пек­ла зга­га, i вiн пив, сил­ку­ючись її за­ли­ти.

Перед свi­тим ска­зав:

- Ноги об­важ­нi­ли…

Мати торк­ну­ла­ся до нiг.- но­ни бу­ли хо­лод­нi. Вiн зро­зу­мiв це з її пог­ля­ду.

Холоднi, ма­мо? Це вже смерть iде.

- Синочку мiй! Не ка­жи так! - прос­тог­на­ла бес­щас­на ма­ти.

- А що ж, ма­мо, ко­ли во­но прав­да. Я сьогод­нi вмру.

В ха­тi нас­та­ла ти­ша.

Темряве свiт­ло ося­ва­ло блi­де об­лич­чя хво­ро­го i двi при­би­нi го­рем пос­та­тi ко­ло йо­го лiж­ка: ма­ти си­дi­ла, дiд До­рош сто­яв по­хи­лив­ши­ся.

Враз вiн схи­лив­ся до зем­лi i вда­рив пе­ред лiж­ком пок­ло­на:

- Сину! Зiньку!.. Прос­ти ме­не!..

- Бог прос­тить, дi­ду­сю! Я на вас не гнi­ва­юся… Тiльки не ка­жiть про це нi­ко­му, нi­ко­му!.. I Гаїнцi зве­лiть, щоб не ка­за­ла…

Дiд, хли­па­ючи, встав.

- Сину,- про­мо­ви­ла ма­ти.- Пок­ли­чу ба­тюш­ку - мо­же че­рез те бог по­лег­кiсть пош­ле.

Хворий по­мов­чав, то­дi ска­зав ти­хо:

- Добре… А ви, дi­ду­сю, пi­дiть пок­лич­те моїх то­ва­ри­шiв, усiх… А до ме­не хай Гаїнка тим ча­сом увiй­де.

Мати й дiд вий­шли з ха­ти, а тро­хи зго­дом ту­ди ввiй­шла Гаїнка.

Тихо спи­ни­ла­ся бi­ля по­ро­га,

- Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бi­ля ме­не…

Вона пi­дiй­шла по­кiр­но i сi­ла на лiж­ко­вi.

- Дру­жи­нонько моя, по­цi­луй ме­не! - поп­ро­хав хво­рий.

Вона зiр­ва­ла­ся, впа­ла нав­ко­лiш­ки, об­хо­пи­ла йо­му но­ги i по­ча­ла цi­лу­ва­ти їх мовч­ки.

- Встань, Гаїнко!..

Вона не вста­ва­ла, а ус­та ше­i­ютi­ли, при­па­да­ючи до нiг:

- Нiженьки мої… слi­доч­ки ва­шi цi­лу­ва­ла б, як­би ви хо­ди­ли!.. Не хо­ди­те!.. Вби­ла!.. От­руїла!..

- Сядь тут бi­ля ме­не!.. По­цi­луй в ус­та!..

Нахилилася до йо­го, цi­лу­ва­ла в ус­та, в очi, в ру­ки.

- Не ти ме­не, дру­жи­нонько моя вiр­на, струїла… Ти ме­нi здо­ров'я хо­тi­ла, моя доб­ра… Лю­бив те­бе на цьому свi­тi i на то­му лю­би­ти­му… Як я те­бе по­ки­ну? Та­ка ма­ленька… та­ка по­лох­ли­ва… Та те­бе лю­ди зак­лю­ють… Як я те­бе по­ки­ну?.. Вiн пла­кав.

Узяв її ру­ки в свої, при­ту­лив їх до гру­дей та й за­тих, зне­мо­же­ний.

Вона си­дi­ла не смi­ючи во­рух­ну­ти­ся. Вiд­по­чив­ши, оз­вав­ся зно­ву:

- Живи з ма­тiр'ю, з дi­дом, не хо­ди до батька: там те­бе за­на­пас­тять… Нi­ко­му не ка­жи про зна­ха­ре­ве зiл­ля. Чуєш? Я то­бi ве­лю. I дi­до­вi, й ма­те­рi зве­лiв… I са­ма за­будь по це… Не ду­май!.. Ме­нi од­нак уми­ра­ти бу­ло, дов­го не про­жив би… Бай­ду­же, ко­ли тро­хи швид­ше… Тiльки те­бе жал­ко по­ки­да­ти… Iще жал­ко: не зро­бив… Ох!...

Знову за­тих.

У неї ду­ша кри­ча­ла вiд нес­вiтсько­го бо­лю, але нi од­не сло­во не про­хо­ди­ло крiзь ус­та.

У сi­нях за­ту­по­тi­ло. Це прий­шов ба­тюш­ка…

Вiдбули йо­го.

Уже роз­вид­ни­ло­ся зов­сiм, як круг Зiнько­во­го лiж­ка пос­та­ли то­ва­ри­шi.

- Пiдведiть ме­не! - про­мо­вив хво­рий. Пiд­ве­ли, за­ло­жи­ли за спи­ну по­душ­ки. Вiн сiв.

- Уже гру­ди нi­мi­ють… Час прий­шов уми­ра­ти… Як си­дiв у тюр­мi, зап­ри­сяг­ся не по­ки­да­ти цього дi­ла - за прав­ду сто­яти… Не су­див ме­нi бог справ­ди­ти мою при­ся­гу… Ко­рот­кий мiй вiк… Не­хай моя при­ся­га бу­де ва­шою!

- Буде!.. Бу­де, бра­ти­ку наш, то­ва­ри­шу наш вiр­ний!..

- Спасибi!.. До­бу­вай­те­ся прав­ди!.. Тяж­ко без свi­ту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- пи­тав хво­рий, уже блу­дя­чи сло­ва­ми.- Ко­ли б хто по­ка­зав!

Затих на мить, оп­ри­том­нiв.

- Мати ста­ра зос­тається в ме­не, дру­жи­на мо­ло­да - з дi­дом не­хай во­ни в цiй ха­тi жи­вуть… А ви їх дог­ляньте, бра­ти­ки!..

- Доглянемо!.. Не тур­буй­сь тим!..

- Хай вам бог зап­ла­тить!.. Ма­мо! Спа­си­бi тим ру­ченькам, що ме­не но­си­ли-го­ду­ва­ли… Тим нi­женькам, що за мною хо­ди­ли!.. Про­щай­те, ма­мо!..

Ридаючи, при­па­да­ла до йо­го ма­ти.

- Гаїнко! Дру­жи­но моя вiр­на, сер­денько моє до­ро­ге­сеньке, раю мiй лю­бий!.. Про­ща­вай!..

Вона мовч­ки до нього при­па­да­ла, не мо­жу­чи ви­мо­ви­ти сло­ва.

Тодi про­щав­ся з дi­дом, з то­ва­ри­ша­ми i кож­но­му ка­зав ос­таннє при­вi­тан­ня.

А во­ни пи­та­ли:

- Кажи, бра­те,- мо­же, ще що зве­лиш?

- Нiчого не зве­лю, тiльки не за­будьте мо­го за­по­вi­ту!..

- Не за­бу­де­мо!.. Гля­нув по ха­тi.

- Одчинiть вiк­но!.. Вiд­чи­ни­ли.

- Хоч би сон­це зiй­шло… Як тем­но!.. Сон­це ще не схо­ди­ло.

- Гаїнко!..

Кинулася до йо­го, вiн при­хи­лив її го­ло­ву со­бi на гру­ди…

- Ще не зiй­шло сон­це?

- Скоро зiй­де,- вiд­ка­зав Кар­по.

Стих на хви­ли­ну, то­дi во­рух­нув ус­та­ми:

- Прощав…

Зiтхнув ти­хо, не до­ка­зав­ши сло­ва, го­ло­ва йо­му по­хи­ли­ла­ся вниз…

Рука впа­ла з Гаїнчи­ної шиї…

У Чернiговi, 1901.

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

  I. ЧОРНА ХМАРА

  II. ЗIНЬКО

  III. НА ПАСIЦI

  IV. НА ВУЛИЦI

  V. ЗIНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО

  VI. ГРОМАДА

ЧАСТИНА ДРУГА

  I. ГАЇНКА

  II. СПОКУСА Й ПРАЦЯ

  III. ВОРОЖI ЗАХОДИ

  IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

  V. БРАТИ

  VI. ХТО ВИНЕН

  VII. СВОЯ ВОЛЯ!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

  I. СУМНА ХАТА

  II. У ТЮРМI

  III. ТЕМНI ДНI

  IV. НОВI НАДIЇ

  V. НАПАД

  VI. ЛIКИ