Під тихими вербами [Борис Дмитрович Грінченко] (fb2) читать постранично, страница - 86

прий­шов ба­тюш­ка…

Вiдбули йо­го.

Уже роз­вид­ни­ло­ся зов­сiм, як круг Зiнько­во­го лiж­ка пос­та­ли то­ва­ри­шi.

- Пiдведiть ме­не! - про­мо­вив хво­рий. Пiд­ве­ли, за­ло­жи­ли за спи­ну по­душ­ки. Вiн сiв.

- Уже гру­ди нi­мi­ють… Час прий­шов уми­ра­ти… Як си­дiв у тюр­мi, зап­ри­сяг­ся не по­ки­да­ти цього дi­ла - за прав­ду сто­яти… Не су­див ме­нi бог справ­ди­ти мою при­ся­гу… Ко­рот­кий мiй вiк… Не­хай моя при­ся­га бу­де ва­шою!

- Буде!.. Бу­де, бра­ти­ку наш, то­ва­ри­шу наш вiр­ний!..

- Спасибi!.. До­бу­вай­те­ся прав­ди!.. Тяж­ко без свi­ту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- пи­тав хво­рий, уже блу­дя­чи сло­ва­ми.- Ко­ли б хто по­ка­зав!

Затих на мить, оп­ри­том­нiв.

- Мати ста­ра зос­тається в ме­не, дру­жи­на мо­ло­да - з дi­дом не­хай во­ни в цiй ха­тi жи­вуть… А ви їх дог­ляньте, бра­ти­ки!..

- Доглянемо!.. Не тур­буй­сь тим!..

- Хай вам бог зап­ла­тить!.. Ма­мо! Спа­си­бi тим ру­ченькам, що ме­не но­си­ли-го­ду­ва­ли… Тим нi­женькам, що за мною хо­ди­ли!.. Про­щай­те, ма­мо!..

Ридаючи, при­па­да­ла до йо­го ма­ти.

- Гаїнко! Дру­жи­но моя вiр­на, сер­денько моє до­ро­ге­сеньке, раю мiй лю­бий!.. Про­ща­вай!..

Вона мовч­ки до нього при­па­да­ла, не мо­жу­чи ви­мо­ви­ти сло­ва.

Тодi про­щав­ся з дi­дом, з то­ва­ри­ша­ми i кож­но­му ка­зав ос­таннє при­вi­тан­ня.

А во­ни пи­та­ли:

- Кажи, бра­те,- мо­же, ще що зве­лиш?

- Нiчого не зве­лю, тiльки не за­будьте мо­го за­по­вi­ту!..

- Не за­бу­де­мо!.. Гля­нув по ха­тi.

- Одчинiть вiк­но!.. Вiд­чи­ни­ли.

- Хоч би сон­це зiй­шло… Як тем­но!.. Сон­це ще не схо­ди­ло.

- Гаїнко!..

Кинулася до йо­го, вiн при­хи­лив її го­ло­ву со­бi на гру­ди…

- Ще не зiй­шло сон­це?

- Скоро зiй­де,- вiд­ка­зав Кар­по.

Стих на хви­ли­ну, то­дi во­рух­нув ус­та­ми:

- Прощав…

Зiтхнув ти­хо, не до­ка­зав­ши сло­ва, го­ло­ва йо­му по­хи­ли­ла­ся вниз…

Рука впа­ла з Гаїнчи­ної шиї…

У Чернiговi, 1901.